Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.04.2017 12:57Оповідання
Жахи  Про щастя  Про тварин  Про життя і смерть  
Кракуни
80000
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Кракуни

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 04.04.2017 / 40988

Спалена хата порожніла край села вже не одне десятиріччя.

Колись, іще за царя Панька, вона належала місцевому крамареві. З приступом радянської влади перейшла у власність колгоспу зарівно як усе сяк-так особисте. Тоді там оселився-був сільський голова із родиною, якого в дуже скорому часі звинуватили у підтримці «буржуазних націоналістів» та заслали конати десь повіддаль од людських очей. Будову хутенько переробили на клуб із бібліотекою, затим – на генделик, котрий проіснував аж до початку горбачовської протиалкогольної кампанії.

Незабавки після закриття рюмочної обійстя хтось підпалив. Червоний півень винищив усе чи не вщерть, а позаяк година Країни Рад тоді розсідалася в усіх рубах, одхвалюючись будь-якої миті поступитися місцем буремній добі накопичення капіталу, лагодження приміщення відсунули на безрік.

Так-то будівля з розмаїтою історією і забовваніла зашарпаною плином часу пусткою. Десятою вулицею її оминали навіть ласі до всього нічийного цигани, яких, до слова, в цім районі Станіславівщини малося занадто.

Єдиними насельниками руїни були зграї чорніших за глупу ніч кракунів. Не знати чого ласого вони в ній угледіли, одначе метово верталися сюди рік у рік, причому чомусь вилучно взимку. Гайвороння обсідало велетерпну хату скрізь, де це тільки було можливо, немов силкуючись своєю вагою доруйнувати її залишки, колись помилувані пожогою.

Так і жили: надвірний світ гомонів буденними клопотами, а безнайменна хата – зграями осатанілих із власної повсякчасності зимових воронів.


Улянка навчалася аж на два класи старше, тому можливість побути з нею разом бодай декілька годин напередодні Нового року для мене вже сама по собі була подією знаменитою. Прохідкою попід крендель ми мовчки міряли рідні вулиці села, захурделені пухким снігом. Нам було пригоже так гуляти й усолоджуватися тихою зачудованістю принишклих хат, поснулими у своїй величі обрисами гір, повиваннями грудневого вітру, змовницьким миготінням зір на небокраї, що тоді, здавалося, гляділи на нас якось по-особливому штудерно й загалом робили ніч удосталь ясною.

Саме зорі-злодіяки, либонь, вишикувалися таким дивовижним робом, що завжди неприступна, немов древня фортеця, Улянка сама завітала до мене на подвір’я та напросила пройтися. Просто пройтися. Вдвох. Хапаючись за одвірок, аби не гепнутися під тягарем позірної неможливості такої події, я спромігся тоді лишень на єдине слово – «так».

І от теперечки ми гуляли. Ані пари з вуст – просто йшли собі навмання в сліпому намаганні опинитися якнайдалі. Може, навіть зайти за село; батьки все їдно неминуче всиплять мені добрячого прочухана, бо ж пішов із хати без дозволу, то чом би й ні?

Уляна знічев’я спинилася просто посеред вулиці.

– Ти ж хочеш мене поцьомати, правда ж, Миську? – запитала вона до того знагла, що я вдруге за день відчув свої ноги бавновими. – Правда ж?..

Присягаюся: тієї миті ладен був запастися в землю. Уляна тим часом посилала очима бісиків і злодійкувато усміхалася.

Як би ви вчинили, коли ваша химерна мара, за якою ганявся лишень у своїх снах, наскоком зробилася реальністю?.. От і я спричинився лише до самотнього ствердного киву.

– Для цього мусимо піти до покинутої хати. Не волію, жеби то люди виділи.

Далебі, навряд чи хтось у такому непроглядді міг бачити бодай щось далі як за простягнену руку. Та й людей цієї пори трапилося на вулиці катма: лагодження зустрічі прийдешнього року саме розжарилося до краю.

До тієї пустки йти не хотілося. Ні, я не був страшковою дитиною, проте щось недобре чулося мені в тім хмурновідомім місці завжди. Незбагненним лихом ізвідти віяло вельми здалека і саме того, маю здогад, навіть найзатятіші знайдибіди туди навіть не потикалися.

Але ж Уляна… Моя з першого класу ревна мрія стояла тут і тепер. Вечір мав дійсну змогу обернутися на викохану чортбатька-скількома днями безглуздої нерішучості просто заговорити до неї на шкільній перерві казку! Чи міг я відмовити?..

– Ходімо, – я мовчки взяв її ладку в свою. – Маємо скоренько повернутися, бо ж нас уже майже напевно не можуть догукатися.


Одинокі вогники вікон хат жевріли вже ген далеко. Я саме почав метикувати, скільки ж часу ми вже так крокуємо околицею, аж ось він, цей затихлий багато років тому предмет людського божевілля – височіє зайвою пам’яткою вогняної ненажерливості.

Від колись заможного обійстя зосталося тільки таке собі пудло без верху, цілковито вкрите товстезним шаром спудзи. Віпса зирила пустими кроснами, немов припрошуючи: чи насмілитеся ви, друзі, ввійти до мене на смаколика?..

Почулося далеке груяння ворони. Здалося, либонь.

– Гайда всередину, Миську, – потягла мене Улянка кудись у чорноту бувшого входу. – Тобі ж не лячно, правда?

Мені було лячно. Мені, дідьчина матінко, було до стогаспида лячно! Не надарма на це гниле місце намовляли стільки лихого, позаяк, щойно наблизившись, я вмент опинився немов у лещатах чогось такого, чого людський глузд осягнути не може взагалі.

– Чого ти став, Миську? Гайда… Ти ж хочеш поцьоматися?..

Незчувся як ми опинилися всередині приміщення (коли цей недогарок узагалі прийнятно так назвати). Дивовижа, але тут не було нічогісінько: ані решток якогось домашнього начиння, ані погорілих залишків меблів, ані… Чисто – лиш церата нечепаного снігу, що вкрила собою діл цього заклятого простокутника.

…Чи то знову крякання ворони?

– Знаєш, ти подобаєшся мені вже дуже давно, – шепотіла Уляна, а її волосся немовби всотувало блиск обдальних зірок, завдяки якому ніч була направду ясною. – Та ж ти такий несміливий. Кумедний хлопчисько! Ходи до мене!

…Доторк прохолодних вуст виграв у свідомості миттєвим просвітлінням. Попустилися лещата примарних небезпек, усе зле залишилося десь поза нами двома, сплетеними тепер у єднанні першого в житті цілунку. Що могло бути ліпшим, жаданішим за чари тьохкання тоненьких крил пириць просто в серці, що кидалося тепер у шаленім, нестримнім танку безкінечної радості?!

Коли я нарешті випірнув із заціпеніння й розвів повіки, то побачив їх. Вони сиділи нерухомо на карнизах, де колись дах прилучався до стін, і штрикали своїми маленькими очиськами, ніби вижидаючи на слушну миттєвість для смертельного нападу.

Кракуни.

Коли вони злетілися й достеменно як саме? Ми неодмінно мусіли почули лопотіння десятків крил та, зрештою, ґвалт, що вони властиво здіймають, злітаючись кудись великанською зграєю. А так здавалося, що вони просто повиростали зі стін або ж були тут увесь цей час безтілесними химерами.

Уляна або не завважила воронів або майстерно се вдавала.

– Тобі сподобалося, несміливий, кумедний Миську? Хочеш іще?

– Ходімо звідсіль… – якнайтихше промовив я, намагаючись узяти дівчисько за руку.

– А нумо втечемо? Тільки вдвох – я і ти! – Уляна нагло зайшлася зо сміху. – Нас усі шукатимуть, а ми… втечемо. Нумо, Миську, не будь таким наполоханим!

Тут, немов із розказу, круки вмент знялися зі своїх місць і накажено кинулися всередину руїни, заполонивши собою весь внутрішній простір. У цьому пекельному вихорі з воронячих тіл та пір’я, приправленому несамовитим багатоголосим гарчанням, я заледве міг розгледіти постать Уляни, дарма що та була лиш за крок. Чимдуж силкувався простягти до неї руки, щоби вихопити її з пазурів невідворотного лиха, та все намарно: скидалося, що круки немов навмисне уїдалися в мене, одбиваючи геть.

Крізь смертельну товкотнечу до мене раптово долинув нелюдський регіт Уляни:

– Нумо втечемо!!! Разом!!! Нас не шукатимуть!!! Ходи, Миську, ходи до мене!..


Години, проведені в міліційному відділку, тяглися нескінченно довго. Дорослі дядьки не йняли віри тій, на їхню гадку, маячні, що я намагався донести до їхнього глузду. А відтак мене доправили до божевільні власні ж батьки…


Свого неня я поховав першим: рак шлунка. За п’ять літ до Бога полинула й матінка, так ніколи й не повіривши у мої, як вона їх кликала, приповідки дванадцятирічного хлопчиська. Ниньки вони двоє утульно, пліч-о-пліч спочивають на старенькому кладовищі рідного селища, а я навідую їх так часто, як це дозволяє робити посада керівника відділу по роботі з клієнтами найбільшого в країні банку.

Точніше, дозволяла. Точніше, навідував.

Тепер йдеться під Новий рік. Стою посеред стін так і не доруйнованого за всі ці роки згарища і слухаю, як десь повіддаль кричить одинокий кракун.

Нумо втечемо, Улянко! Я хочу тебе поцьомати!

Нумо…

Київ 21.02.2017
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
04.04.2017 Проза / Оповідання
Лось
05.04.2017 Проза / Новела
Перетин паралельних
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні"
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Старий капелюх
21.06.2017 © Саня Малаш / Новела
Психологи не пиячать на роботі
18.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні" (2 частина)
11.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати «ні» (1 частина)
Оповідання Про життя і смерть
06.06.2017
Кордон
04.04.2017
Кракуни
25.03.2017 © Серго Сокольник
Поет
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 8 (8+0+0+0+0)
Переглядів: 110  Коментарів: 13
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 25.05.2017 14:50  © ... для Олена Вишневська 

Вам невимовно вдячний за прочитання! 

 23.05.2017 07:55  Олена Вишневська для © ... 

Дуже сподобалось! І мова, і зміст - справжня насолода, що зараз дуже велика рідкість. Спасибі за це) 

 30.04.2017 13:12  © ... для роман-мтт 

Дякую! Ваші слова - Богові у вуха. ;-) Хорошого вам дня! 

 30.04.2017 13:11  © ... для Каранда Галина 

Спасибі, пані Галино! Я щиро радію, що сподобалося. 

 30.04.2017 13:11  © ... для Артюх Леся Вікторівна 

Вам дякую! Знаєте, як приємно такі коментарі читати?))

 23.04.2017 10:01  Артюх Леся Вікторівна для © ... 

Прочитала кілька днів тому, а сьогодні аж снилось, так торкнуло!
Дякую за враження! 

 22.04.2017 07:16  Каранда Галина для © ... 

нормальний такий жахастик. навіть зранку, за чашкою кави, (мені, тьоті під сорок!!!)))- відчувся.
а якщо читати це у 16, вночі, самому в кімнаті, та ще якщо за вікном, не дай бог, яка ворона крякне! - то взагалі ефект майже як від Стівена Кінга буде! (ще не порівнювали?::))

мова дуже цікава.
для вуха полтавчанки дуууже незвична. Зрозуміло все, але навіть не чула таких форм багатьох слів із знайомими коренями. 

 21.04.2017 22:30  роман-мтт для © ... 

Класне оповідання! Воно знайде свого читача. Коли людям набридне читати оповідки про те, як когось розпатрали чи роспутили на ремінці - тоді настане його час. Роки за 2-3 за такими текстами гонятимуться видавці і будуть клясти один одного цитатами з цього твору.
;) 

 06.04.2017 10:57  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую за віру! 

 06.04.2017 10:06  Тетяна Ільніцька для © ... 

Так через мову і зневажили. Чи Вам організатори не розтлумачили? Конкурси горору - це масова література, закони якої не терплять ускладненого наративу.
Ускладнена мова - це те, що може собі дозволити елітарна література. Експеримент на рівні мови завжди буде насторожувати видавців. Треба це враховувати, усвідомлювати, що шлях такого твору до читача може бути задовгим.
Менше з тим. Не взяли на маленькому конкурсі, колись нагородять чимось соліднішим)) Я вірю у Ваш талант! 

 05.04.2017 13:12  © ... для Тетяна Ільніцька 

Власне, трішки дивно, що вам це оповідання (особливо мова) припало до душі, позаяк його знеуважили аж на двох конкурсах до друку у збірках горор-історій. Хоча я вже давно зрозумів, що подаватися на якісь там конкурси - справа марна та невдячна. 

 05.04.2017 11:59  © ... для Тетяна Ільніцька 

От із Едгаром По мене ще не порівнювали! :-) Спасибі вам. 

 05.04.2017 09:31  Тетяна Ільніцька для © ... 

Думала. Згадувала. У кого в прозі бачила подібне? Можливо, у Богдана Жолдака, хоча в нього не гра з діалектами і анахронізмами, а з суржиком. То інше і для гумористичного ефекту. А у Вас інакша настанова: мова підіймає глибинні пласти підсвідомого, апелює до архетипів.
Було жаско... Уляну дуже шкода(((( Хоча розумію, що все в межах жанру.
ПС: Едгар По... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +13
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +7
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +40
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +69
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
28.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
28.02.2010 © Журналіст
27.11.2014 © Серго Сокольник
12.04.2014 © СвітЛана
17.09.2014 © Софія
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди