Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.04.2017 11:40Оповідання
Фантастика  Про життя  Про час  Про місто  
Вокзал
71000
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Вокзал

"Стрічка Мебіуса є поверхнею лише з однією стороною і лише одним краєм. Вона має математичну властивість неорієнтованості. Також вона є лінійчатою поверхнею".
Із "Вікіпедії".
Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 06.04.2017 / 41028

Цей убраний у якесь малозрозуміле дрантя чоловік років тридцяти з лишком не викликав у мене довіри. Він сидів на стільці навпроти занурившись у книгу в чорній палітурці, час від часу нервово смикав оком, шморгав носом, кряхтів, кахикав і взагалі чудово доповнював колорит зали очікування тернопільського залізничного вокзалу о третій ранку суботи, де крім нас двох були тільки якийсь волоцюга та охоронник.

Надворі скаженіла груднева хурделиця. Сніг гатив по бляшаних дашках понад віконницями барабанним дробом ударника панкового гурту, побіжно намагаючись із кожним поривом вітру вибити до чортової матері скло, щоби припорошити собою і того дивакуватого чувака з книгою, і бомжа, і мене, і навіть дебелого вартового всього цього нічного балагану. До мого потяга лишалося ще понад три години, а у мене вже закінчилися зарядка на мобільному та пиво, тож наразі не лишалося нічого кращого за споглядання цієї фантасмагорії залізничної станції похмільного західноукраїнського міста. Десь у надрах наплічника валяється куплена ще в Києві газета: може, почитати, що там брешуть?..

«Увага! Пасажирський поїзд сполученням…» – почала бубоніти потомлена безкінечними робочими змінами автоматизована пані Гучномовиця, сповіщаючи примарних пасажирів про прибуття складу на Івано-Франківськ. Я ж таки занурився у пошуки триклятущого чтива, щоби бодай якось згаяти повільний як офісний працівник у перший день опісля відпустки час. Сніг, здається, дужчав. Неквапом клацав народжений в СРСР вокзальний годинник коло дверей.

– Куда їдеш, дядь? – почулася поруч типова галицька говірка.

– На Львів, – відповів я, здіймаючи погляд. Наді мною височів той дивний чоловік із книженцією та дрилив мене очима із завзяттям, якому позаздрили би мої охочі до повсякчасного ремонту сусіди.

– Львів – то діло файне, дядь. Ой, яке файне… І шо, довго ше до твого поїзда?

– Та є трохи.

– Нічо’, якщо поруч присяду?

– Та будь ласка.

Отак ми й сиділи мовчки, фактично без жодних ознак життєдіяльності. Я читав собі газету («Епідемія грипу лютує вже у п’яти областях», «Верховна Рада провалила голосування бюджету на наступний рік», «На Сумщині викрили правоохоронців-хабарників» та інші не менш захопливі заголовки) і мріяв чимшвидше опинитися на своїх нарах у купе. Поспати. Бодай ті нещасні кілька годин до Львова. А там уже якось воно буде.

– То шо, мо’, по пиву? – Хлопчина поруч не дочекався на мою відповідь і заходився ритися у нутрощах грубої дорожньої торби. Невдовзі він явив світові дві літрові пляшки місцевого «міцного», одну з яких натренованим багатьма роками рухом презентував мені.

– За дороги та вокзали! – виголосив він і присмоктався до тари, не чекаючи на моє схвалення такого дурнуватого тосту. Смачно відригнув (волоцюга заворушився уві сні) й повернувся до мене всім тілом: – А шо ти забув у тому Львові?

Знаєте, бувають такі питання, відповідь на які мала б бути цілком очевидною, якби не була такою недосяжною. Дідька лисого я знав, за яким лихом попхався до того Львова! Ну, заробив трошки грошей, мені набрид Київ – спакувався та й поїхав собі абикуди. До всього іншого, якось увійшло у звичку за перших же проявів депресії тікати саме туди: як не верти, а вулицями цього міста блукає найбільша кількість привидів моїх найкращих спогадів.

– Захотілося подивитися місто, – натомість ляпнув я своєму співрозмовникові, дарма що їхав туди чи не втридцяте за життя.

– Та-а-а, там є, шо подивитися! Ратуша, Оперний, Стрийський парк, Личаківське кладовище. Багато всяких музеїв-шмузеїв, галерей-хуєрей, вся фігня. Церкви, собори…

Ми синхронно відпили своє пиво. П’янілося напрочуд швидко, позаяк із важкою дорогою не було часу ні поспати, ані перекусити. Врешті, за якихось хвилин десять я був достатньо «як треба», щоби продовжити розмову, яка була заглухла.

– А ви куди?

– Я? А я не знаю, дядь. Хіба це важить? Усі вокзали на перший погляд однакові. От скажи мені, на скількох із них ти був?

– На скількох із кого? – не зрозумів я.

– Із вокзалів.

Чорт забирай, іще одне питання, на яке відказати просто неможливо. Цікаво, чи існує така людина, яка б рахувала всі залізничні станції, де довелося продовж життя за тих чи інакших обставин побувати? Ми спроможні згадати від сили з десяток – ті, що закарбувалися в пам’яті котримись дуже яскравими моментами. Це може бути що завгодно: перша поїздка потягом, найперший відпочинок на морі, проводжання чи зустріч далеких родичів, яких бачиш раз на бозна-скільки років – головне, щоби подія була непересічна. А дрібніші вояжі ми просто тримаємо десь на маргінесах пам’яті як щось непотрібне.

– Не знаю. Не можу сказати.

– Ти не можеш сказати, бо ніколи не рахував їх, – змовницьки кліпнув очима мій співрозмовник. – А я не можу сказати, бо давно збився з ліку. Вони лише здаються однаковими, а насправді кожен має власну атмосферу, власну душу, дядь. Але є одна штука, яка їх всіх об’єднує – крім поїздів, звісно. Знаєш, яка?

– Гадки не маю...

Наступної миті дерев’яний стілець піді мною немов похитнуло на хвилі. Звідкись із-за рогу мене атакувало таке загадкове відчуття втрати реальності того, що діється, а добило не менш таємниче дежа-вю; раптом здалося, що ми колись сотні чи навіть тисячі років тому так самісінько сиділи з цим дивним чоловіком у спорожнілій залі вокзалу Тернополя, пили гіркий сурогат, який місцеві броварі безсоромно видають за нібито якісний напій із хмелю й солоду, розмовляли про божевільні речі під супровід осатанілої заметілі надворі, а десь далеко-далеко сунув мій потяг на Львів.

– Вони всі без винятку мають таку штукенцію, – хлопчина у драному одязі тицьнув пальцем на годинника, – але сприймати її показання за чисту правду не можна. Вокзал – це те, що саме по собі викривляє час, змушує тебе старішати швидше чи, навпаки, не старіти взагалі тоді, як ти тут перебуваєш. Тямиш, до чого це все сказано?

– Гадки не маю, – тупо повторив я.

– От диви: стоїш ти на пероні й чекаєш на свою кобіту, яка має прибути звідкись… наприклад, із Одеси за двадцять хвилин. Надворі дубак, мінус п’ятнадцять. Це довго чи ні?

– Довгувато, – я уявив ситуацію, за якої опинився на платформі станції у такий мороз, як зараз, аж за двадцять хвилин до прибуття поїзда.

– А тепер – інакша ситуація. Той самий перон, ті самі двадцять хвилин, але тепер ти вже проводжаєш свою кобіту назад в Одесу і тільки сам Бог зна, коли ви наступного разу побачитеся. То багато це чи мало?

«Банальне філософування під пиво», – спало мені на думку. Проте щось у цьому таки було. Хіба не замало двадцяти хвилин, коли стоїш зі своєю нареченою чи просто дівчиною, чимдуж намагаючись сповільнити плин останніх двох десятків хвилин перед тим, як відправиш її в інше місто? А там затягне коловорот життя, ви займетеся буденними справами… Скільки чекати на наступні обійми, поцілунки, прогулянки в парку та гарячу каву в ліжку на сніданок – невідомо.

– Можу поспорити, шо тепер цього дуже мало, та-а-а? – продовжував мій співрозмовник. – Подумай: двадцять хвилин. Дуже подібні обставини, але ситуації геть інакші. Плин часу на вокзалі залежить від того, чекаєш ти на прибуття чи на відправлення.

«Увага! Пасажирський поїзд сполученням…» – затягла своєї пані Гучномовиця. За час, що сплив із попереднього оголошення, в її голосі не додалося жодних емоцій. Напевно, така її доля – тарахкотіти собі ці оголошення аж до кінця віку. Зараз от я чую це «Увага!», за років сорок мене не стане, одначе це самісіньке «Увага!» надалі чутимуть мої діти, онуки, правнуки.

– Узагалі, вокзал має свої чари, – зауважив чоловік. – Тут сходяться в одне рельси, що тягнуться в різні боки багато-багато кілометрів. Ти можеш уявити, що тією самою залізницею, що там надворі, зараз десь стукотить поїзд із якого-небудь Миколаєва? Це ж так далеко, але, виявляється, і близько водночас.

Відверто кажучи, весь цей приправлений приємним сп’янінням маразм затягував мене не гірше за цікаву книгу. Відчуття дискомфорту, спричинене спершу характерним для будь-якої дороги мандражем, а по тому посилене незбагненним абстрагуванням од реальності, минуло. Почувався так, як удома: зробилося затишно, тепло і безпечно. Бракувало хіба що запаленого каміну та смачної вечері.

– Не дарма кажуть, що він бачив більше щирих поцілунків, аніж РАЦС, – вів далі хлопчина. – Саме на вокзалі чудово видно, хто є хто. Алконавт прийде сюди, щоби нахрінячитися до зелених шмарклів, бо бачить людей навколо себе вперше і востаннє. Йому не треба прикидатися успішним, нишком купляти собі паршиву «портягу», надираючись нею після роботи за зачиненими дверима та з вимкненим од гріха подалі телефоном. Не ховаються від осуду безсоромні вокзальні курви. Злодій приходить сюди з чіткою метою – свиснути у тебе лопатника, доки ти зириш у різні боки, як козел. Мєнти перериють усі клумаки і нещадно віддубасять того, хто матиме там якусь запріщьонку. І так далі, і на то похожеє. Це вокзал, дядь, і він розповість про тебе набагато більше, ніж твій найліпший колєґа.

– Звідки такі думки? – поцікавився я.

– То всьо – досвід. Різний: і хороший, і поганий. Його було багацько. Подивись-но на мене і скажи, скільки мені років.

Я вперше від початку бесіди пильно роздивився новоспеченого знайомого. Либонь, через вади зору раніше мені здалося, що тому трохи більше за тридцять. На мене дивилися глибочезні й немов утомлені сірі очі, від яких урізнобіч розтікалося мереживо дрібних зморшок. З-під в’язаної шапки пробивалося декілька пасм чорнявого волосся з сивиною на кінчиках. Узагалі, людині коло мене було значно, значно більше, ніж тридцять.

– Не можеш, та-а-а? А я й не скажу. Та й часу немає вже говорити: тобі скоро в путь.

Дійсно, якимось абсолютно незбагненним чином наше базікання примудрилося зайняти більше двох із половиною годин! Поїзд мав прибути за ті самі двадцять хвилин, про які ми згадували… наскільки давно? Коротше кажучи, про які ми сьогодні згадували. Дивувало інше: звідки чолов’яга здогадався, коли мені час їхати? Я ж-бо не говорив йому, скільки само маю сидіти, обмежившись багатозначним «є трохи», а автоматична тітонька поки що навіть не думала оголошувати майбутнє прибуття до перону.

– Не бери в голову всього цього, дядь! – чоловік широко усміхнувся, а я з подивом зауважив, що попри в загальному пошарпаний вигляд він має ідеально рівні, блискучі зуби. – Запам’ятай тільки, що щоби бути на вокзалі – не обов’язково там перебувати. Корочє, є дороги, є мости. Просто треба помітити оце сплетіння рельсів учасно, щоби звернути туда, куда треба.

Я підняв свого наплічника та нетвердою ходою рушив до виходу, адже хотів іще встигнути перекурити, коли збагнув, що забув попрощатися з цим вокзально-пивним мислителем не першої свіжості.

– На все до…

Слова стали у горлі каменем. Там, де ще буквально кілька секунд тому сидів чудернацький чоловік, залишилася тільки книга у чорній палітурці. Я повернувся на місце, перевів подих, про всяк випадок ущипнув себе («Ні, не сплю!»), а затим узяв залишене напризволяще видання.

Селінджер. «Ловець у житі». На форзаці каліграфічним почерком виведено «Ми ще побачимося – на якомусь іншому вокзалі. Щасливої дороги!».

«Увага! Пасажирський поїзд сполученням “Київ – Львів” прибуває до першого перону. Нумерація вагонів починається з голови поїзда», – зарипів гучномовець, сповіщаючи про кінець мого очікування. Попереду був тільки Львів, де мене ніхто не зустрічав, де на мене ніхто не чекав.

Та й чи має це хоч якесь значення? У Львові ж чудовий вокзал…

Київ - Ірпінь - Бабинці - Київ 12.12.2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.04.2017 Поезії / Філософський вірш
Він просто ішов...
06.04.2017 Поезії / Поема
Історія походу в кіно
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
26.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 5)
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
05.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
Оповідання Про місто
06.04.2017
Вокзал
27.02.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
Потяг до Пирятина
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.88 (МАКС. 5) Голосів: 8 (7+1+0+0+0)
Переглядів: 158  Коментарів: 6
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.04.2017 20:14  © ... для Ірина 

Спасибі за увагу, Ірино! ;-) 

 08.04.2017 13:36  Ірина для © ... 

Гарно написано...Тернопільський вокзал справі надихає саме на вищеописані роздуми... 5 років це відчувала...дякую за ностальгію і хвилеве повернення... 

 07.04.2017 11:23  © ... для Тетяна Ільніцька 

Куди ж я запишаюся, якщо навпаки ставлюся вельми абияково до оцінки своїх "шхєдєврів"? Мені здається, що написано погано, а вам - дякую за оцінку. Радий, що сподобалося. 

 07.04.2017 09:42  Тетяна Ільніцька для © ... 

Богдане, Ви - крутий у прозі. Я повірила у Вашу оповідь. Відчуття присутності в повному обсязі))) За збігом обставин, у грудні також була на вокзалі Тернопіля, чекала на потяг, щоправда, у зворотному напрямку "Тернопіль - Київ".

Якщо оповідь не напружує, а коли завершується, хочеться ще - це круто!

ПС: Тільки не запишайтеся... Працюйте!

 06.04.2017 13:00  © ... для роман-мтт 

На вокзалі тільки зі спини й упізнають, щиро кажучи. ;-) 

 06.04.2017 12:21  роман-мтт для © ... 

у Львові самий гарний вокзал в Україні, а в Києві - самий дивний. Мене там колись один дядько зі спини впізнав. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +92
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +135
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
26.03.2012 © Піщук Катерина
19.11.2014 © Тетяна Ільніцька
28.11.2015 © Ольга Моцебекер
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди