Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.04.2017 22:07Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

(10 - 11)
Меньшов Олександр
Опубліковано 07.04.2017 / 41067

«Редакція спільно з Одеським товариством автолюбителів продовжує публікувати уривки з «Підручника шофера», М. Бернштейна. Нагадуємо, що книгу можна придбати тільки в магазині Бориса Замойського.

Глава 2. Рушій (мотор)

Найважнішою частиною автомашини є рушій, або мотор, який перетворює енергію, що доставлена йому в формі палива, на рух і механічну працю. В автомобілях знаходять застосування тільки рушії внутрішнього горіння, хоч в інших особливих автомашинах буває часом парова машина. Рушієм внутрішнього горіння звемо такий рушій, в якому спалювання палива відбувається в його ж таки нутрі. Залежно від палива, конструкції і способу праці, розрізняємо декілька родів рушіїв внутрішнього горіння.

Після вжитого палива ділимо їх на:

1 – рушії на легкі палива,

2 – рушії на важкі палива.

Перші звемо, після їх винахідника німця Отта, моторами Отта, або карбюраторними. Другі – рівно ж після їх винахідника німця дизеля – моторами Дизеля…


*Товариство автомобільного пересування «ГАММЕР» пропонує прокат автомашин з таксометром та за спільною угодою.

*ЕКОНОМТЕ ЧАС!

Користуйтеся повітряним сполученням!

Київське товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕЛЕКА», маючи сучасні вітчизняні літаючі апарати К-1 з 9-циліндровим двигуном Salmson, а також найновіші К-2 з більш потужним двигуном від фірми BMW, має можливість виконувати наступні задачі:

- Здійснювати повітряні рейси за розкладом як всередині країни (Одеса, Харків, Січеслав, Львів та ін.), так і у великі столиці Європи (Париж, Берлін, Рим, Варшава, Рига, Стокгольм та ін.)

- Доставляти листи і поштові пересилання

- Виконувати товарне сполучення, доставляти термінові вантажі

Рекомендуємо користуватися послугами компанії «ЛЕЛЕКА»! Це вигідно і зручно!

*НАБРИДЛЕ НЕПОВНЕ ЖИТТЯ без любові, без ніжних почуттів. Відгукнися чесна, інтелігентна, симпатична, добродушна панянка. Мені 27 років. Перебуваю на державній військовій службі, лікар. Прошу картку. Моя ж знаходиться в редакції, або можу вислати. Тарасов Андрій.

*ЖАЖДУ щастя взаємної любові. Моя подруга повинна бути витонченою, милою, без упереджень. Прошу писати серйозно. Я - інтелігентний, молодий чиновник. Здобув освіту за кордоном. Не палю і не п`ю. Матеріальна сторона взаємно виключається. Писати: Одеса, головний поштамт, до запитання, Кучеренко Олександр.

*Самотній солідний підприємець. 39 років. Має велику торгову справу. Бажає познайомиться з метою шлюбу з панянкою або вдовою не старшою 30 років. Віддаю перевагу брюнетці високого зросту. Пропозиція серйозна. Адреса: Одеса, головний поштамт, пред`явнику кредитного квитка № 5591880».

«ЧОРНОМОРСЬКІ НОВИНИ», № 27, Одеса (УНР), 5 липня, 1929 року



До моїх рук попала дивна телеграма з поліційного відділу Січеслава. Я перебирав вранці папери на робочому столі, і тут звідкись випав невеличкий клаптик. Там були наклеєні жовтуваті стрічки з кривуватими літерами. В телеграмі зазначалося, що до місцевої комендатури прямує молодий слідчий зі своїм помічником. Тобто я та Сокіл.

Мене здивувало, що не було вказано імен. Та ще були відсутні навіть натяки на Ястржембського: хто він такий, яке його звання та посада… Тільки про мене та помічника, яким, до речі, просив себе називати саме Сокіл.

Хто таку телеграму надіслав? І як вона опинилася в кабінеті?

Запитати у Сокола я не міг, бо Віктор Львович кудись збіг. Сказав, що по особистих справах, і ледь зійшло сонце – помчав геть з комендатури.

А я ніяк не міг почати слідувати його пропозиції, тобто вигнати всі думки про цю заплутану та дурну справу. Зізнаюся, їх особливо то і не було. Просто свідомість захопила якась апатія та розгубленість.

Поїхати світ за очі? Походити по вулицях міста? Або, може, рушити на будівництво?

Я пішов голитися, сподіваючись привести себе до ладу, але при цьому примудрився подряпати щоку. І як не намагався причепуритися, все одне з дзеркала на мене дивився якийсь волоцюга, нехай і у формі. Півморди розпухло, ліловий колір шкіри на скроні, садни та подряпини, немов з кішками побився.

Отже доброго настрою не додалося. Я повернувся до кабінету, став дивитися у вікно, та почав чомусь нервово барабанити по підвіконню. Раптом згадалося про археологічні розкопки. Цікаво, чому це я ні разу не думав поговорити з вченими? Декілька раз мене немов підштовхували, розповідаючи як робітники на греблі щось знаходили – чи то монети, чи то черепки – а я немов ігнорував ці доповіді. Ще ж про давні мечі згадували. Так, може, слід копнути в цьому напрямку?

А з іншого боку - може все кинути! Врешті решт, не я ж відповідаю за хід розслідування. Нехай з того Сокола і питають.

Я рішуче вийшов з комендатури та попрямував до найближчого ресторану. Знайшов один, з виду непоказний. Тут і вирішив поснідати.

Їв скучно. Так-так, саме скучно. Це коли снідаєш, а смаку взагалі не відчуваєш. Голова забита всякою всячиною, здебільшого - сумними думками. Та ще раптом і у скроні розболілося – ніяк не пройде той стусан.

Дідько! Який тут може бути апетит! Щось я якийсь невдаха, чи що!

Тільки це подумав, тут же негайно спробував зібратися силами та гнати сум геть. А то себе знаю – тільки даси йому волю, так почнеш тиждень «жалітися та плакати» на своє нещасне життя. Ні, так справи не підуть!

В ресторані з відвідувачів, окрім мене, нікого не було. Офіціант з нудним обличчям стояв осторонь, та задумливо дивився назовні.

Я покінчив зі сніданком, та, розплатившись, вийшов геть.

І от тут побачив шагів за сто ліворуч, як вздовж вулиці вистроїлися декілька вантажних автомобілів. Це були відносно нові «форди». Їхні передні фари, немов очі гігантського равлика, дивилися вперед, відбиваючи яркі сполохи сонячних променів.

Я наблизився та з цікавістю втупився в найближчу вантажівку. Ні, подібні автомобілі мені вже приходилося бачити – їх в столиці чимало. Але ж щоб отак зустріти цілу низку однакових машин… Захотілось наблизитися, подивитися.

Шофери стояли осторонь, про щось розмовляли. Один з них, побачивши мене, тут же наблизився та бадьоро промовив:

-Це нова модель! АА, зветься…

Я угукнув, та зробив ще крок до автомобіля.

-Потужність - 40 кінських сил, - продовжував нахвалювати машину шофер. - Механічний масляний насос… електричний стартер… чотиришвидкісна коробка передач… бу-бу-бу… бу-бу-бу…

Слова перестали пробиватися в мій мозок. Я дивився, як відкривається рот у водія, але вихоплював лише деякі його фрази. А той розбалакався, як Гамлет перед глядачами. Отак же з палаючими божевіллям очима промовляє вголос: «Чи бути, чи не бути, от питання»!

Слухаєш його і раптом втрачаєш почуття часу… реальності… Думки несуться вглибину власної свідомості.

-…чотирирядний радіатор охолодження двигуна.., - продовжує говорити шофер, погладжуючи сталевий бік капоту.

-Любите свій самохід? – спитав я.

-Так, - посміхнувся чоловік.

На вид йому років за тридцять, а то і більше. Тонкі риси обличчя видавали інтелігентну особу. Він був одягнений в заяложену шкіряну куртку, що була десь на розмір більше за нього. Від чоловіка пахло бензином.

-Куди це вас гонять? - я обережно помацав фару. Хотілося впевнитися, що це не око равлика.

-Та… на будівництво греблі.

Відповідав шофер з якимось дивуванням. Мовляв, а куди тут ще їздять?

-Багато роботи? – поцікавився я.

Чоловік ніби прокинувся. Він пильно подивився на мене, буцімто оцінював якийсь товар на прилавку, і лише потім, з тонким примруженням у очах, промовив:

-Зазвичай – хватає. Нам нудьгувати не доводиться.

Він подружньому посміхнувся, та чомусь подивився убік своїх товаришів, немов перевіряв чи на місці ті, чи пішли геть.

Невже боїться мене? - промчало в голові.

-Завдань дають – еге-гей! Тільки встигай! – промовив шофер.

-Бачу, новенькі у вас автомобілі.

-Так… до цього їздив на старій моделі… А от зараз получив новеньку! – і знову шофер ніжно торкнувся капоту. – Мене, до речі, звуть Борисом… Фрід Борис Борухович…

-Приємно, - хитнув я головою та також представився.

Слово за слово, трохи розговорились. І я з залізною впевненістю зрозумів, що всі водії – балакучі, немов баби на ринку. Це, мабуть, тому, що їхні автомашини з ними не розмовляють. А шофери багато чого бачать, чують, тримають це в собі і коли випадає їм знайти вільні вуха, то виплескують на співбесідника все-все-все.

Я б, мабуть, не зміг бути водієм. Тут або постійно мовчати, або постійно теревенити - з однієї крайності до другої. Збожеволіти можна!

Отже ми хвилин десять бесідували про пусте. І раптом Борис обмовився, що якось возив для вчених якісь черепки в Катеринослав.

-А тьху ти! Січеслав! Ніяк не звикну! – труснув головою шофер. - Нарозкопували Бог його знає чого! Я такого добра їм би цілий вагон притягнув, а то і два! І не треба серед поля мерзнути та мокнути! Тут тільки на найближче звалище заскоч, відразу знайдеш, - посміхався Борис. Потім він розповів, що звів знайомство з якимось вченим. – Ото людина на своєму місці! Розсудлива, знає багато… З ним приємно подорожувати… Як почне розповідати – аж рота відкриєш.

-І де ж той чолов’яга? – обережно запитав я.

-Ну… мабуть на своїх розкопках… Я його іноді в Кічкасі бачу. Він туди заїздить по своїх справах.

Раптом дали команду сідати по машинах та рушити. Борис озирнувся та махнув рукою.

-А ви зараз куди їдете? – звернувся я до шофера.

-Ну… взагалі в Кічкас… а там – куди прикажуть.

-Слухай, приятелю, а ти не візьмеш із собою. Мені б в той Кічкас попасти.

-Взяти? Можна… А що там за справи? – по-простому запитав він.

А я такий наївний – візьму та розповім все як є.

-Та хочу з вченими поговорити. Цікавлюсь історією, - відповів я, надягаючи дурнувату маску на обличчя. - Може ви мене ще зі своїм другом зведете?

-Можна, чому ні! – знизав плечима Борис.

І я пішов з ним у кабіну. За хвилину ми рушили по вулиці.

Борис знову почав розповідати, але вже про своє життя. Що сам він з Білгорода, уїхав звідти ще як був юнаком.

-Та де мене тільки не таскало! – посміхався шофер. – Навіть у Францію заїхав. Хотів залишитися назавжди, але ось… потягнуло назад… До речі, там і заразився любов`ю до машин. Вона і стала моєю, так би мовити, професією.

-Це щастя, коли в тебе є улюблена справа. Так говорить мій батько, - кинув я.

Говорити приходилось голосно, щоб пересилити шум мотора.

Борис облизав губи і, дивлячись на мене, промовив:

-Я вважаю, що щастя насправді в простих речах. Гонитва за незрозумілим та нездійсненним може привести до прірви… Глибокої страшної прірви…

Щось в його голосі ніби тріснуло. А може то мені здалося. Чи це був гул двигуна?

-Вся справа в нас самих… у внутрішніх течіях, - продовжував розповідати Борис.

-В чому, в чому? – не розчув я.

-Внутрішні течії, - повторив Борис. – Вони заносять наш кораблик в незвідані моря та океани.

-Поетично, - посміхнувся я.

-Вважаєте? Пригадую, як був напідпитку та натрапив на одну ворожку… Це було саме у Франції… в Страсбурзі… Вона запропонувала розкинути карти та погадати на долю, на щастя, - заусміхався Борис. – Я погодився… І ось ця жінка витягла стару колоду, перетасувала її та почала викладати на сукно. Я дивлюсь – форма розкладу дивна. Питаю, чому так?.. Зізнаюсь, цікавлюсь усім, що відбувається навкруги, бо така моя природа. Завжди хочу поколупатися, подивитися, розібратися... Оттака натура… Отже питаю, а вона, мовляв, це якийсь там хрест.

-Кельтський, - припустив я.

-Можливо, зараз не пам’ятаю… Розклала ворожка свої карти, та починає перевертати і розповідати про минуле, майбутнє. Я знову питаю, мовляв, а що означає розташування карти в цьому місці? А що в цьому? І вона каже – це те, це інше… а це – внутрішні течії та протиріччя. Я чомусь запам’ятав саме цю фразу, а от її віщування - відлетіли, немов віднесенні вітром… Внутрішні течії та протиріччя! - повторив Борис з артистичною дикцією. – В нас повно внутрішніх течій, які не бачить чуже око. Ми схожі з ріками, морями. Все наше життя підпорядковується власним думкам та бажанням. Що нам робити, або чого не робити - підкажуть скриті від стороннього ока в глибинах свідомості наші потаємні бажання… думки… або – течії!

-Підкажуть, підкажуть, - посміхнувся я, – чи бути, чи не бути.

-Саме так… Боротьба в собі… і з собою самим… Ось мені подобаються автомобілі, як ви помітили. А чому? Хто відповість?

Я знизав плечима – дідько його знає, чому подобається. Так, може, Богу угодно. Або так склалася доля.

Машину між тим хитало з боку в бік. Я тримався за ручку, намагаючись не ковзатись на сидінні.

-А ви одружені? – запитав Борис, дивлячись прямо перед собою.

-Ні, - швидко відповів я.

-А в мене зараз є жінка… в Катеринославі… Звуть Поліна… У неї троє діточок. Усі дівчатка. А чоловік її давно загинув… здається він перебував у загонах Махно… чи щось до того…

Борис раптом змінився. Мені навіть чомусь здалося, що поряд зовсім інша людина. Від розуміння цього навіть кинуло в жар.

-Я, між іншим, колись був одружений, - тут водій важко зітхнув. Я відмітив, як змінилося його обличчя. Кудись зник той веселий чолов’яга. - Був одружений, - майже по складах промовив Борис. – А знаєте, мене той період життя багато чому навчив… відкрив очі…

Я хотів розпитати, що та до чого, але вирішив зачекати. Судячи з усього балакуча натура Бориса сама видасть все, що його турбує.

-Її звали Руф… Вона…

А далі Борис видав дивний звук. Лише згодом я зрозумів, що то він намагався стримати емоції.

-Тиф… він з’їдав кожного дня… по невеличкому такому шматочку… А я був поряд і ніяк… аніяк не міг допомогти! І от знаєш це… знаєш… а зробити нічого не можеш. Кидаєшся до лікарів, ті лише співчувають, розводять руками…

З кожним промовленим словом, він ставав більш відстороненим.

-Взагалі, це жахливо, - бурмотів Борис. - Оттак живеш собі, і знаєш, що сьогодні-завтра віддаш Богу душу… Жах!

Я відчував себе трохи ніяково. Мало того, чомусь хотілося втекти.

-Вона дивиться на тебе скляними очима, - промовляв Борис, стискаючи кермо, - а ти… а ти… виниш себе у всьому! Дідько!

Тут він різко стукнув рукою по своїй нозі.

Мене, чесно кажучи, здивувала різка переміна в цьому чоловіку. Було в тому щось ненормальне.

-А які думки в моїй голові кружляли! – продовжував свій монолог Борис. І я знову порівняв його з Гамлетом.

Ось стоїть той датський принц, тримає в руці череп, та розмовляє з сумом в голосі.

Боже! Яка дикість лізе в мій мозок! От я дурний! Господи! – отак міркую, а сам дивлюсь убік, на пролітаючи повз машину дерева, поля… на сине небо…

-Кружляли… кружляли, - бурмотів шофер. – Були такі моменти… мені здавалося, ніби я абсолютно самотня людина… Що нікого не хочу ані слухати, ані допомагати… Байдужий світ! І я в ньому буцімто загубився… випадково опинився… Розумієте, проблема у тому, що люди навкруги лише намагалися відвернути мене від боротьби із самим собою. Вони посміхались, підбадьорювали… а самі абсолютно не знали, як реагувати, чим допомагати… Вони ніколи не говорили того, що насправді було потрібно б було говорити…

-Ви її дуже кохали? – запитав я, все ще дивлячись убік. Слова застрягали у горлі.

-Мабуть… Я також питав себе про це. Намагався знайти зернятко істини…

-І що? Які результати?

Борис знизав плечима. Потім зіщулився і придушено проговорив:

-Пішов я до мосту. Вирішив втопитися. Оце стою, дивлюсь в темну воду. Треба лише перекинути ногу, перелізти за перила та, заплющивши очі, зробити один крок. Малість… лише малість… така малість відділяє мене від смерті. І тут раптом хтось як схопить за руку… Ох! Розповідаю, аж пітнію до спіднього. Немов зараз відбувається!

Борис труснув головою, розганяючи марево своїх спогадів.

-То був якийсь літній чолов’яга. Він схопив мене за руку та каже, мовляв, вода холодна. Ти куди стрибати зібрався? Я немов протверезів… Думаю, що за дурня! Що за потьмарення! І пішов звідти… Зовсім пішов… Сів у потяг… та поїхав у Францію…

Раптом Борис посміхнувся. Обтяжливе відчуття страшного горя зникло в одну мить.

Я ніби тільки тепер зрозумів, що ми їхали серед поля. Немає ніякого мосту, ніякої холодної води… Над нами синіє неосяжне небо. В ньому весело грає променями сонце. Мотор гудить, вантажівка скаче по вибоїнах. А Борис жваво розповідає про цікаві пригоди у Страсбурзі.

Що зі мною? Чи була ця розмова про Руф? Про тиф? Про самогубство? – я труснув головою, тут же відчуваючи, як десь глибоко прокинулася тупа голка болю.



«ЛИХОМАНКА РАДЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

У радянській Академії наук триває жорстка «чистка кадрів», під яку тепер потрапили абсолютно всі працівники АН. Як раніше зазначав один з найбільш затятих прихильників нового курсу пан Покровський: «... фетишизм по відношенню до буржуазних вчених повинен бути відкинутий». Почалися принизливі допити, зняття з роботи. Всі співробітники інститутів, а також їх відділень відтепер зобов`язані публічно довести, що вони не «недобитки» царського режиму, а гарячі прихильники нового. Для проведення подібних чисток залучено ціле міністерство - Наркомат робітничо-селянської інспекції. Співробітники ГПУ проводять ретельні допити, і вирішують чи не є опитувані прихованими ворогами радянської влади. Той же пан Покровський, що став цього року академіком, публічно заявив: «Період мирного співжиття з наукою буржуазною викоренено до кінця».

З СРСР через можливе затримання ГПУ виїхав Сергій Платонов - колишній голова Археографічної комісії, який і повідомляє про розпочаті масові репресії та арешти багатьох співробітників Академії. Причиною він називає знайдений в фондах Бібліотеки АН СРСР архів Департаменту поліції і секретних служб царського уряду, а також папери з особистого архіву царя. Про все це він розповів нашому кореспонденту в особистій бесіді.

Редакції стало відомо, що під підозру потрапили вчені з мировим ім’ям, такі як Василь Дружинін - відомий російський історик і археограф, секретар Археографічної комісії і член-кореспондент АН; а також Олександр Андрєєв - вчений секретар Постійної історико-археографічної комісії, викладач Археологічного інституту; Євген Тарле - дійсний член АН по Відділенню історичних наук і філології…

ЩО ТРАПИЛОСЯ

*Під колесами трамвая.

На вулиці Фундуклеєвській трамвайний вагон №2 налетів на віз, який розбився на дрібні шматки. 5 жінок і 4 дитини, які їхали на возі, отримали забиття. Постраждалим надана медична допомога. Візник розбив голову до крові, але залишився живим.

*Обікрали амбулаторію.

Невідомими викрадено весь комплект лікарського інструментарію».

«DZIENNIK KIJOWSKI», №48, Київ (УНР), 5 липня, 1929 року



Вулиці Кічкаса були на диво багатолюдні. Я очікував побачити типове село: з маленькими білими хатинками із солом’яним дахом, стрічки запорошених вулиць, зеленіючі городи. А тут… Зізнаюся, таких акуратних сіл мені ще не траплялося бачити. Майже місто, але досить мініатюрне.

Цегляні затишні будиночки, де-ніде навіть в око впадає щось схоже на особняки, рівні білі паркани, ліхтарі, широкі вулиці. І люди… багато людей… Мені навіть здалося, що я опинився десь на демонстрації, або мітингу. Вавилонське стовпотворіння!

-Ось там! – крикнув Борис, вказуючи рукою убік. – Ось той віз!

Я повернувся, але розгубився, не зовсім розуміючи на що вказує шофер. Біля двоповерхової будівлі стояла аж три вози.

Борис зупинив автомобіль, та, не заглушаючи мотор, вистрибнув назовні. Я послідував його прикладу. Ми наблизились до непоказного чоловіка, років десь за п’ятдесят, з густими сивими вусами, який стояв біля липи та курив цигарку. У нього був довгий каплевідний ніс, який наштовхував мене на думку, що його власник, мабуть, полюбляє випивати.

Шофер привітався, в двох словах розповів що до чого, та потім представив нас один одному.

-Кулистий Кость Михайлович, - назвав Борис незнайомця. І тут же кинув: – Ну, гаразд! Мені вже треба їхати… а ви тут самі розберетеся…

І водій швидко побіг до машини. Декілька секунд, і він помчав навздогін своїм товаришам.

Кость Михайлович загасив цигарку та уважно роздивився мене зверху і донизу.

-Ихи! Отже, чим можу вам допомогти? – запитав він.

Я почав довго та плутано розповідати про свою зацікавленість історією, про бажання відвідати розкопки та в тому ж дусі. Кулистий зіщулився, втупився мені в очі. Він не перебивав мій відчайдушний монолог, лише іноді погладжував вуса. Чомусь здалося, ніби цей чоловік робив вигляд, що слухав.

-Зараз розкопок не ведеться, - глухо промовив він. – Якщо Дмитро Іванович вирішить питання з фінансуванням… то можливо в наступному місяці щось і буде…

-Який Дмитро Іванович?

-Яворницький, звичайно. Чи ви про нього не чули?

-Хм! Е-е… А де він? Не тут?

-Не тут, - посміхнувся Кулистий. – В Січеславі… Можливо приїде на днях… щоб знову спуститися порогами до Хортиці… Він подібне любить.

-А що ж ви тут робите?

-Дивлюся, - сказав Кость Михайлович. Чесно кажучи, я не зовсім зрозумів цю відповідь. – Ихи! Якщо ви дійсно бажаєте огледіти Кічкас, поки він не зник під водою, почути про його історію, то я можу дещо показати.

-Я так зрозумів, що згідно з планами, це село знаходиться у підніжжя майбутньої греблі. І тому його…

-…затоплять! – сердито закінчив речення Кулистий. – Бачте, це селище пережило чимало усіляких лих. Бували і повені, бували і посухи… Кічкас бачив і війну, і революцію… Але скоро тут залишаться лише примари.

Кость Михайлович замовк і мені чомусь здалося, що він не закінчив свою тираду.

-Ну, поїхали, чи що? – якось невизначено промовив чоловік і рушив до повозки.

Я, чесно кажучи, вже шкодував, що зв’язався з цим Кулистим. По-перше, він не схожий на вченого, а по-друге - дуже неприємна людина. Якась колюча… Оці його фиркання чого коштують… Мій шкільний директор був такий самий.

І все ж я сів поряд з Костем Михайловичем і ми покотили по вулиці.

-Покажу вам, Іване Антоновичу, одну цікаву річ, - промовив вчений. – Тут недалеко, майже в центрі села.

-Показуйте… Можна відверте запитання? – звернувся я.

Кулистий немов роздумував над моїми словами, а потім різко захитав головою.

-Що вас спонукало займатися історією? – звернувся я до вченого. - Це ж справи минулого… Що було, то й пройшло. Та і чорт з ним!

Звичайно, я навмисно дражнив Кулистого. Мені не хотілося чути менторських оповідей про зв`язок часів, про спадщину, про навчання на помилках… Все це загальні відповіді. Я хотів знати правду.

Наша повозка проїжджала повз стару бабцю, котра кормила якусь кульгаву собаку. Ця жінка подивилась на мене… Так, саме на мене. Її очі блиснули дивним вогником, від якого по спині пробіг морозець. Я відразу відвернувся, а в глибині свідомості народилось порівняння з відьмою.

«Тьху! Тьху! Тьху! – обережно та непомітно плюнув я через плече. - Добра людина - не наврочить, відьма проклята – зуби сточить»!

-Ихи! – чи то знову зітхнув, чи то так дивно вигукнув Кость Михайлович. Він привдарив віжками коня, той затрусив жвавіше. - Ви замислювалися навіщо люди пишуть листи? – в його питанні відчувалась дивна гарячність.

-Листи? Чому листи? До чого тут листи? - розгубився я, знову кидаючи погляд на дивну бабцю. (Ні, здається не відьма… І чого тільки в мою голову не влізе!)

-Все до того самого питання… про історію... Ви читали коли-небудь чужі листи? Зізнайтеся!

-Ну... можливо... відразу не відповім...

-Я думаю, багато хто з нас це робив в тій чи іншій формі. Щоденники, наприклад, ті ж листи... і літописи, і хроніки - листи... репортажі в газетах... книги, нарешті - все листи!

Я посміхнувся. Здається, не одному мені в голову лізуть дурниці.

-А навіщо люди їх пишуть? – продовжував питати вчений.

-Не знаю, - розвів я руками.

-Тому що для нас вони міра достовірності.

-Не розумію. Чесно, не розумію.

-Ихи! Листи, щоденники, хроніки - це міра достовірності нашого світу. Записуючи рядки, ми раз і назавжди намагаємося позначити те, що відбувається... але через призму свого сприйняття. Писати листи - це вміння приймати життя навколо себе, фіксувати в свідомості цеглинки буття... Луску. Так – луску!

-Що означає «луску»?

-От знайшли ми монету… маленьку монету, - Кость Михайлович зложив пальці в кільце. – Така собі луска… яких, чесно кажучи, тисячі…

-Кого тисячі? – знову не зрозумів я.

-Луски… шматочків історії… Вони, як ті черепки, що знаходять на розкопках, які ми намагаємося скласти, щоб побачити всю картину.

-Луска, - посміхнувся я. Господи, куди мене занесло!

-Так-так, луска... маленькі шматочки історії... А нащадки по ним намагаються відтворити у своїй свідомості весь вигляд риби… чи то окунь, чи то карась, сом… акула… кит…

Я хотів сказати, що у акули взагалі немає луски. А кит – ссавець. Але вирішив промовчати.

-…минуле.., - бурмотів під ніс Кулистий. – Ми намагаємося побачити світ очима письменника цих листів...

Здається, Кость Михайлович вже заплутався сам. Оці його метафори, алегорії, порівняння – повна нісенітниця. Щастить мені сьогодні на дивних людей.

-Мені здається, ви підштовхуєте мене до думки - чи є історія правдою, так? – промовив я.

-Можливо ви зараз задали найголовніше питання!

-Тобто, відповідь «так»?

Кость Михайлович загадково посміхнувся.

-Ось там, в тіснині гранітових берегів, тече старий Дніпро, - махнув він рукою кудись убік. – Ця його ділянка - низка порогів, які заважають нормальному судноплавству. Не всі вирішуються плисти в цьому місті… Ті, хто це пробував робити, розповідають дивні речі. Наприклад, що в Кодацькому порозі людей топлять чорти… В Лоханівському порозі ховається Вернивод – найголовніший чорт… а в Вовчку живе жінка цього чорта із чортицями… Оттепер скажи мені, Івану Антоновичу, чи то правда, чи вигадка.

-Вигадка… Звичайно, вигадка.

-А якщо ні? Лоцмани в то вірили. Свято вірили… що в Дзвонецькому порозі їм чорти перевертають човни… що в Сурському вони сруть чорним, як смола, гноєм… Бачили ту стареньку, яка годувала песика, а інших собак відганяла? – раптом запитав Кость Михайлович.

-Звичайно, - я чомусь здригнувся, тут же пригадуючи цю бабцю з костуром і брудною торбою.

-Ихи… ихи… Вона годувала тільки одну тварину. Знаєте чому?

-Ні.

-Тому що наділила пса своїми власними думками. Вона вирішила, що з усієї зграї, тільки ця тварина голодна і потребує допомоги, а ще тому що та була старою та кульгавою. Отже висновок - саме цей собака має право на халявну кістку.

-Старою та кульгавою? Тобто старенька уявила себе на місці того песика?

-Точно так… Ось і з щоденниками, літописами - вони лише відображають нашу власну точку зору. І це безперечно. Навіть глибокий аналіз подій, які автор переніс на папір, не позбавлений особистісної призми... спотворення... маніпуляції...

-Тобто, все чому зараз вчать в школах, університетах - брехня?

-Ні - це свого роду ілюзія. Як з порогами. Чортів же, ти сказав, там немає, - посміхнувся Кость Михайлович.

-Ви мене зовсім заплутали... І все-таки не відповіли, чому любите історію? Що вас вабить в ній?

-Ілюзія вічного життя. Так, може це звучить дико - але, думаю, що саме вона мене і вабить. Читаєш стародавні манускрипти, торкаєшся рукою давніх речей, відкопуєш предмети побуту - і бачиш себе в іншому світі, в іншій епосі.

-І що?

Кость Михайлович підвів брови. Моє нерозуміння, очевидно, розбило міст, який він намагався відбудувати між нами.

-Мені здається, - проговорив я, - що ви… ми.. люди… живуть спогадами. Не справжнім моментом, а прожитим.

Вчений знову загадково подивився на мене.

-А хоча б і так, - промовив він. – А знаєте чому?

-Ні, – зізнався я.

-Можливо тому, що наше сьогодення... і майбутнє... вимагають відповідальності. Так, ми всі любимо формулу: «От якби...». І завжди кружляємо навколо того, що вже минуло, сумуємо за втраченими моментами.

-Або радіємо не втраченим можливостям, - додав я. Песимізму не хотілося.

-Ні, людина завжди незадоволена! Завжди! Навіть багач і той ниє про більше багатство, або шукає щастя... Ихи! Наші думки - це вітер. Вони летять на північ, на південь... вгору, вліво, вправо... Куди їм заманеться!.. А написані рядки - граніт! Залізо! Вони позначили момент. І ось що ще цікаво – так це читати про одне й те ж у різних авторів. Повірте, подібностей в написаному мало.

-Чи так?

Наша повозка виїхала на доволі відкриту місцевість і я побачив як в річці копирсаються величезні крани. На якусь мить навіть забув, де знаходжусь. Чомусь в голові з’явилися думки про чортів, що сидять у темних водах старого Дніпра. Може, це їх спотворені образи, перевтілені в крани та баржі, я спостерігаю?

-Завжди так, - промовив Кость Михайлович, ніби підводячи підсумок під нашою дивною розмовою. – Ми приїхали!

Він потягнув за віжки та зупинив коня.

-Що тут? – я озирнувся навколо.

-Водомірна стела…

Ми спустилися донизу до якоїсь кам’яної брили. На ній були нанесені насічки. Найвищою була з цифрами «1845».

-Біблейний потоп, - промовив Кость Михайлович, киваючи на цей напис. – В 1845 Дніпро піднявся максимально… Як бачите, навіть вище людського зросту. Того року загинуло чимало домашньої худоби… постраждали і будівлі…

-Чому ми тут?

-Тому що це історія, - посміхнувся вчений. – Ось відмітка «1917»… також чималий розлив води… Ось «1877»… «1908»…

-Це «листи»? – зіщулився я, намагаючись порозумітись з Кулистим.

Той потьопав долонею по каменю.

-Ці «листи», - неквапливо почав він, - розповідають нам про етапи постійної боротьби людини із своєю долею… Ось там, - Кость Михайлович махнув убік кранів, - будується нова віха. Після її закінчення, на цій стелі не буде ніяких відміток… тому що, вона опиниться на дні оновленого Дніпра.

Вчений підійшов до мене, витягнув цигарку та почав нервово крутити її проміж пальців.

-Коло дніпровських порогів завжди жили люди. Ще з кам’яного віку. Хто тут тільки не був. І скіфи, і сармати… гуни… хазари… слов’яни та татари… печеніги, литвини… Про Кічкаський перевіз говорили за часів імператора Візантії - Костянтина Багрянородного. Це місце стику Сходу та Заходу. Чи йдеш ти з Азії в Європу, чи прямуєш навпаки, але прийдеш ось сюди…

З хвилину Кулистий мовчав, і раптом ні з того ні з сього сказав:

-Десь тут убили князя Святослава Хороброго...

-Тут? - я спробував згадати, що про це пам`ятав. Але в голову лізли лише думки про чашу з його черепа.

-Так, - задумливо кивнув головою Кость Михайлович. - А, може, і не тут. Ми про це знаємо лише з вуст літописця. А він, між іншим, в очі ті події не бачив. Написав, як почув... або, як зрозумів... Раптом йому розповіли кілька історій про смерть Святослава?

-Це як? – здивовано спитав я.

-Ихи… Скажімо, літописець почув розповідь, що князь помер від ран печенігів, чи від хвороби, або – ніби той підвернув ногу, впав зі скелі і загинув... А потім той писака вибрав на свій розсуд історію гарніше… Ну, як та бабка з собаками. Згодом написав нащадкам, і ми повірили... І тепер читаємо та бачимо перед внутрішнім поглядом, як хоробро б`ється Святослав з ворогами... Адже бачимо ж?

-Бачимо, - погодився я, одночасно представляючи битву князя з переважаючим числом ворогів.

-Ось вам і маніпуляція... вкладена пам`ять, якої, можливо, і не було… Бо це відбувалося в давні часи і ми фізично перевірити того не можемо.

-Нам доводиться вірити! - я зробив наголос на слові «доводиться».

-Так-так... доводиться... Ми ж багато чого не бачили на власні очі. Ось ви знаєте, що робиться на іншій земній півкулі прямо зараз? Чи знаєте, що робить Олехандро Лопес в пустелі Патагонія?

-А хто це такий?

-Дідько його знає, хто він такий. Плід моєї уяви. Але ж ви повірили в його існування, так? На якусь мить – але повірили.

Я не хотів погоджуватися, але дійсно намагався пригадати, де чув ім’я цієї людини.

-Йде зміна поколінь... йдуть геть та приходять знову народи... І ми з вами - зітремось з загальної канви. Ніхто не згадає про якогось Костя Михайловича... або про Івана Антоновича, слідчого столичної комендатури... якого чорти занесли в цей край... Або згадає? - хитрувато підморгнув вчений.

-Час покаже.

-Гм! Покаже... покаже... Що показав час вам? Ось зараз ми стоїмо біля пам’ятної стели. Що показує вам час?

Я не знав що відповідати. Взагалі розмова починала перетворюватися в щонайповніше марення.

-А що він показує вам? – сердито запитав я.

-Мені колись доводилось чути, що більшість паперів, яку залишають після себе люди – це доноси і судові тяжби. Нащадки розкопають в архівах старі книжки, а в них знайдуть дурні спори, хто кому скільки винний. Чи щось на кшталт того… От був у нас на розкопках виконроб – Шаповалов… Іван Шаповалов… З’ясувалося, що той, падлюка така, краде знайдені при розкопках речі та кудись продає… на чорному ринку…

-Це цікаво, - підвівся я.

-Звичайно, вам і цікаво – бо в тому сенс вашої професії. Але мені, як історику та і взагалі людині – абсолютно не цікаво. Скоріше – гірко та прикро…

-А що з цим Шаповаловим?

-Та дідько його знає! Дмитро Іванович людина інтелігентна. Тому галасу не піднімала. Вигнала геть, на тому і кінець… А оця ось падлюка почала писати доноси в поліцію.

-А ви звідки про те знаєте?

-Друзяки показували, - підморгнув Кость Михайлович.

-І чому той Шаповалов почав писати доноси?

-Та, бачте, ніби Яворницький скупляє усі коштовні старі речі та сам торгує, і має зиск з того. Це Дмитро Іванович – спекулянт? От падлюка той Шаповалов. Знав би скільки Яворницький своїх грошей викинув, щоб зібрати для нащадків свідоцтва давнини! Так, він іноді скуповує, але не для продажу! Для музею!

-А де зараз цей Шаповалов?

-Ну… десь уїхав… в столицю, здається…

-А ви щось про крадіжки Шаповалова знали?

-Сам я в те не дуже вникав. Здається, усі речі… які більш-менш коштовні… ця мерзота перепродувала такому собі Клюйко. А той вже кудись збував…

-Клюйко? Степан?

-О, ви його знаєте!

-Трохи чув… чув… звичайно щось чув.., - забубонів я під ніс, відчуваючи дивне збудження.

Ось і той самий «третій раз», як попереджав Сокіл. Ось і знову винирнув Клюйко.

-Ще щось хочете подивитися? – запитав Кулистий.

А я вже був думками далеко-далеко. Пішов, навіть не попрощавшись. Раптом в голові блиснуло: «А чи не знайшов ти, Іване, загублену стежку в справі Пауелла»?..

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
31.03.2017 Проза / Повість
Третя терція ((7 - 9))
10.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((12 - 13))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
10.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Гра
09.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Новітні методи
09.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Спалення
07.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Щастя є
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
23.03.2017
Третя терція ((4 - 6))
07.04.2017
Третя терція ((10 - 11))
15.04.2017
Третя терція ((14 - 15))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 36  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +59
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +99
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди