Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.04.2017 10:25Повість
 
Фотоальбом
40000
Для дорослих (18+)
© Ковальчук Богдан Олександрович

Фотоальбом

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 08.04.2017 / 41070

Навряд чи весілля Андрія та Христини можна було назвати відмінним од багатьох інших: офіційна частина, середньої паршивості кафе через дорогу від РАЦСу, сила-силенна родичів аж до казна-якого коліна, розбавлена кількома десятками друзів із обох боків, недолугі промови, напівщирі побажання «щастя, здоров’я та діточок побільше», розмаїті наїдки та, безумовно, король столу – алкоголь у кількостях, погано сумісних зі здоровим глуздом. Саме завдяки останньому застілля буквально впродовж першої ж години перетворилося на банальну пиятику, де вже важливим був не стільки привід, скільки очікуваний результат. Молодята вирішили не дивитися на вельми передбачуваний фінал (дід Андрія саме заходився гарячково доводити аналогічному родичеві з іншого боку, що той, мовляв, із неправильним спінінґом ходить на хижака), а тому, прихопивши з собою для цікавості запаковані у різнобарвний папір подарунки, просто подалися до своєї зйомної «однушки», в якій разом жили останні півроку.

Андрій уперше побачив Христину шість років тому. Тоді Павло – друг дитинства – зателефонував і запросив зустрітися на пиво, бо хотів познайомити зі своєю новою дівчиною. Висока чорнява панянка з величезними очима, що була представлена Андрієві щойно той вискочив із під’їзду на залите сонцем подвір’я, викликала у хлопця одну, здавалося б, зовсім просту думку: «Усе. Я пропав».

Узаємини Христини та Павла тривали щось трішки більше від тижня і не завершилися геть нічим хорошим. А от Андрій так і не зміг забути того п’янкого погляду. Через соціальні мережі він щопівроку пропонував їй зустрітися на каву, проте кожного разу дівчина відмовляла, відверто кажучи, не вельми винахідливо. Чого там тільки не було: «Знаєш, я ж на п’ять років молодша», «Не зараз. Я останнім часом узагалі ні з ким не гуляю», «В універі сесія, напиши за кілька місяців» і десятки інших подібних відмовок. Словом, оте зрадницьке «я пропав» цілком відповідало дійсності й тяглося, немов залізниця далекого сполучення.

Минуло дуже багато часу до моменту, коли вони, врешті-решт, зустрілися, а відтоді – зовсім мало до першого поцілунку, першої ночі, проведеної разом, першого освідчення і до сьогоднішнього дня, який Андрій уважав найважливішим за всі двадцять сім років свого життя. Тепер же колись далекі приятелі, а тепер новоспечена родина Романчуків сиділа на картатій канапі у по-радянському обставленій квартирці на п’ятому поверсі типової «хрущівки» та розривала на шматки паперові обгортки з цілої купи подарунків. Життя інколи таки непередбачувана штука.

– Тостер… – усміхнувся Андрій. – Від твого дядька Сашка. Звісно, кому б іще спало на думку подарувати те, чим люди не користуються, певно, вже років із десять?

– Твої не краще. – Христина саме розпаковувала досить об’ємну коробку. – Он, приміром, Павлуша подарував свою колекцію музики на дисках. На чому, скажи, ми їх слухатимемо? Та й музика, відверто кажучи, повне лайно…

– Зате – раритет.

– Це ти у мене раритет. А це просто мотлох. Викидаємо?

– Завтра ранком винесу до смітника.

Опісля більших коробок, із яких на світ божий з’являлася почергово то хлібопічка, то жахливого кольору фіранки, а то взагалі малозрозумілі кульки для прання одягу («Nie potrzeba proszku do prania! Tylko umieścić piłkę w pralce!» – гордо повідомлялося на картонному пакуванні), пішли дрібніші. Як і годиться, народ вирішив потішити пару великою кількістю подарункових сертифікатів на різну дурню та готівкою. Грошей у підсумку виявилося в районі трьох тисяч гривень: небагато, але краще, ніж геть нічого. На цьому, власне, феєрія весільних сюрпризів добігла кінця.

– А це ще що таке?..

Христина дивилася на загорнутий у звичайний білий папір предмет, котрий лежав на підлозі трішки подалі від уже відкритих подарунків. Андрій узяв його до рук і покрутив: жодного підпису, що це і від кого, не було. На дотик усередині було щось тверде, грамів двісті завважки, за своєю формою подібне до книги або ділового щоденника. Та все виявилося цікавіше. Кількома незграбними рухами хлопчина розідрав папір і показав дружині фотоальбом, на цнотливо білій палітурці якого чорними чорнилами каліграфічним почерком було виведено «Весілля Андрія та Христини».

– Від кого? – здивувалася дівчина.

– Гадки не маю. На фотоальбомі, як і на пакуванні, жодного підпису.

– Але це мило.

– Так, досить мило, – погодився Андрій, зауваживши, що фотографа вони не замовляли, а всі світлини робили родичі на мобільні телефони, тому навряд чи випаде нагода бодай щось у нього вкласти.

– Можливо, всередині якась записка? Не було ж ніби у кафешці жодних «анонімів».

Хлопець відкрив фотоальбом на першій сторінці і остовпів. Там було три акуратно вкладених фотографії з весілля: ось вони розписуються у РАЦСі, ось двоє дідусів сперечаються про спінінґи, а ось той момент, коли молоді покидають пиятику та, намагаючись не привертати уваги, протискаються поміж столиками до виходу. Під ними тим самим каліграфічним почерком, що й на обкладинці, було акуратно виведено відповідні підписи: «Найважливіший підпис», «Перші суперечки за столом» та «Наші двоє вирішили тихцем зникнути».

– Це хтось, очевидно, пожартував, – відзначив Андрій, хоча жодного уявлення про те, ким фотографії були зроблені, а головне яким чином цей таємничий хтось примудрився встигнути їх роздрукувати та ще й укласти в альбом (у той момент, коли на останній світлині було чітко видно, що пакети з подарунками ВЖЕ у руках молодят), він не мав. – Оригінально, нічого не скажеш.

– Поклади його, напевно, у горішню шухляду серванту. Завтра ми попитаємо, хто такий розумний.

Андрій так і зробив. Про фотоальбом очікувано забули на наступні три роки – аж до народження Артема.


Після обіду в занадто дорогому навіть як на столицю ресторані «Еліт» було невелелюдно: із кількох десятків столиків було зайнято лишень два. За одним біля вікна сиділи двоє до непристойності нафарбованих білявок і час від часу, зігріваючись у січневий мороз черговими коктейлями, хихотіли. За другим – у глибині залу – допивав третю філіжанку міцної кави без цукру Андрій. Японські партнери затримувалися, адже спершу з готелю кудись подівся їхній перекладач, а тепер вони, таки знайшовши зниклого безвісти члена своєї команди у барі на першому поверсі готелю, стовбичили у величезному заторі за кілька кілометрів звідси. Вся їхня впливовість укупі з мільярдними статками компанії не могла поперти всупереч стандартному бажанню українських комунальників полагодити покриття чи не найжвавішої вулиці міста саме у будній день.

– Іще кави? – запитав молодий офіціант із охайно зачесаним назад волоссям.

– Так, будь ласка.

Андрій нудився тут уже сорок хвилин. Довелося скасувати декілька важливих зустрічей заради того, щоб таки дочекатися триклятущих японців, оскільки йшлося про реальну можливість закупівлі оригінальних автозапчастин за півціни з перспективою вигідного перепродажу в Україні. А це непоганий прибуток для його фірми і найголовніше – реальна можливість припинити працювати на посаді рядового менеджера, замахнутися трішечки вище. Тому хлопець терпляче чекав, намагаючись не думати про те, що проґавив чимало справ і, судячи з усього, доведеться виходити на роботу у суботу, а якщо геть не пощастить – іще в неділю.

Двері ресторану відчинилися як раз тоді, коли офіціант подав нову каву. До зали зайшли двоє чоловіків азійської зовнішності. Вони були не тільки максимально подібними одне до одного рисами обличчя, але також носили однакові чорні костюми й окуляри-«половинки» без оправи. Навіть їхній зріст видавався тотожним. А ще більшої безглуздості картині надав юнак років двадцяти, який заломився слідом і абияк зачинив за собою двері. На ньому була неохайна зимова куртка якогось невизначеного (з претензією на рожевий? брунатний? багряний? Незрозуміло) кольору, великі круглі окуляри а-ля Джон Леннон, а на голову він додумався напнути червоно-білого бейсбольного картуза із написом «Japan». Червоною була і його пика: вочевидь, це був саме той охочий до ранкової чарочки перекладач.

Трійця оцінила присутніх білявок та відразу подалася до Андрієвого столика, бо ж більше нікого схожого на представника фірми з продажу автозапчастин у ресторації просто не було. Обігнавши японців, першим на стілець навпроти гепнувся перекладач.

– Микола, – простяг він руку для привітання, навіть не думаючи знімати ідіотського картуза, дарма що з козирка на скатертину накрапав розталий сніг.

– Андрій, дуже приємно.

По обидва боки від червонопикого поважно посідали японці. Андрій хотів подати їм правицю, одначе вчасно зорієнтувався у культурних особливостях і ледве помітно кивнув головою, що мало б означати уклін. Гості відповіли так само.

– Це, – Микола показав рукою на пана, що сидів ліворуч від нього, – Ізао-сан, голова представництва корпорації «Тойота» у Токіо. І його перший заступник, – тепер перекладач показував на другого чоловіка, – Кезукі-сан. Я перекладатиму для вас бесіду. Ми готові?

– Так, звичайно. – Андрій відставив каву вбік і заходився ритися у кейсі, що до цього спочивав у нього на колінах. Знайшовши там чималеньку чорну папку виклав її на стіл та діловито промовив: – Наші пропозиції щодо співпраці. Шановне панство може ознайомитися. Там є два примірники, один із яких ми підготували японською. Заздалегідь перепрошую, якщо десь будуть мовні хиби.

Микола швидко переклав суть представникам «Тойоти». Ізао-сан узяв запропоновану папку та почав гортати туди-сюди у пошуках рідних ієрогліфів, Микола втупився відсутнім поглядом у філіжанку з кавою, а Кезукі-сан раз-по-раз спідлоба позирав на двох білявок. Андрій же стримувався, щоби не засміятися; він подумки зауважив, що цілком спроможний ненавмисне сплутати цих двох японців.

Діловито-безглузду атмосферу перервав Йоганн Себастьян Бах зі своєю славнозвісною «Фугою ля-мінор»: Андрієві хтось намагався додзвонитися.

– Я перепрошую, одну хвильку, – вибачився він, дістаючи апарат із внутрішньої кишені піджака. На дисплеї була фотографія Христини з підписом «Ку». Дуже невдалий час для розмови з дружиною, та Андрій був не з тих, хто не знайде бодай десять секунд часу, щоби почути голос коханої людини.

– Сонечко, вибач, я зараз не можу го…

– Кидай усе і їдь сюди! – пролунав із динаміка несамовитий вереск. – Я народжую!

– Як? Де? Коли? – Безглуздіших питань за винятком хіба другого не варто було й очікувати.

– Шостий пологовий! – відповіла Христина і перервала зв’язок.

Японці спантеличено дивилися на Андрія. Навіть Микола відірвав погляд від кави і розглядав його обличчя ( «Ти тоді був блідий, як смерть», – пояснив він кількома місяцями пізніше за келихом пива у пабі). Але Андрієві було плювати. Геть на все – на угоди, на посади, на гроші, на контракти і на цих двох як-їх-там-санів… Він рвучко підскочив, кинув на стіл п’ятисот гривень одним папірцем, пробурмотів щось незрозуміле й кулею вилетів із ресторану, забувши там і мобільний телефон, і кейс, і навіть пальто.


Першу фотографію тоді вже двомісячного Артема зробила матір Христини – Оксана Олександрівна. Користувалася вже не телефоном, як на весіллі, а цілком життєздатним (щоправда, вже порядно застарілим) цифровим фотоапаратом. Вона ж пішла до ательє і роздрукувала її з карти пам’яті.

– Нате, – промовила вона, вручаючи фотку десять на п’ятнадцять. – У вас же все в комп’ютері, якщо зламається – потім згадати нічого буде. А ще час замислитися про більшу квартиру, ви так не думаєте?..

Саме тієї днини у пам’яті Андрія та Христини одночасно сплив подарований невідомо ким фотоальбом, який усі ці три з гаком роки лежав у верхній шухляді серванту.

– Хай він і призначався для весілля, але тепер буде загальним, – бадьоро сповістила Христина, дістала його вперше за довгі роки та протерла пил. По тому відкрила, щоби вставити фотографію Артема, і так і застигла на місці. Її очі мало не вивалювалися з орбіт, колір лиця годі намагатися описати. Аж за хвилину вона беззвучно, самими губами відчеканила: – Андрію, якщо це жарт, то він дуже… чуєш… дуже невдалий.


– Я тобі присягаюся, я до такого не додумався би ніколи в житті!

– А хто?! Може, ти вважаєш, що це я?!! Я ж не геть з’їхала з глузду!

– Не ти? Тоді якого хуя тут робить фотографія, де ти у нашій кімнаті спиш невідомо з ким?!

– Цього не було! Це монтаж! Не питаю ж тебе про цьомки-бомки з цією бабою! Чи ти дійсно?..

– Що ти мелеш! Та звичайно ж, ні! Маячня!!! Хотів би я знати, хто це так приколюється!

– На ньому завжди було написано «Життя Андрія та Христини»?

– Я не пам’ятаю. Думаю, нам варто заспокоїтися, кохана. Давай тверезо подивимося на речі. Чужі до нас не заходили. Друзі, звісно, бували, але якби хтось рився у нашому серванті – ми б помітили…

Андрій і Христина сиділи на кухні. Навпроти них на столі поруч із початою пляшкою коньяку лежав відкритий фотоальбом у білій палітурці.


Аналіз не показав жодних ознак фотомонтажу на всіх наданих світлинах. Таке враження, що хтось знімав цілком реальні речі з єдиною лиш заувагою: того, що застигло на фотопапері, ніколи не відбувалося насправді.

Альбом із назвою «Життя Андрія та Христини» був заповнений трішки менше як на половину. За трьома весільними фотографіями, щодо справжності яких питань, за великим рахунком, не виникало ні в кого, починалося щось неймовірне. І кожна комірка з фото мала підпис тими самим каліграфічним почерком. Тими самими, чорт би їх забрав, чорними чорнилами.

На першій фотографії після весільних було зображено дерев’яний хрест на якомусь цвинтарі. Могилу густо вкривали квіти. Підпис до цього жахливого видовиська сповіщав: «Брат Андрія Сергій напився і втопився на риболовлі. Вічна пам’ять». Наступна світлина показувала якусь занюхану контору-офіс із допотопним комп’ютером, брудним горнятком із-під кави, попільничкою, заповненою недопалками трішки більше ніж повністю, та купою списаних почерком Андрія паперів. Підписувалося це все як «Андрій не пристав на пропозицію друга займатися автозапчастинами та надалі працює на 3000 грн/міс»…

– Що за чортівня? Як це – немає ознак підробки? – здивувалася Христина.

– Я не знаю, кохана. Зараз можна підробити все настільки професійно, що визначити монтаж дуже важко.

– Важко. Але ж не нереально, так? – Вона налила собі повну склянку холодного темного пива і випила її залпом. – Що, бл…, відбувається, Андрію?

– Не знаю, – сумно протягнув чоловік, – але обов’язково з’ясую, хто це такий молодець. Таланти, хай їм грець. Завтра ж обдзвоню всіх своїх знайомих, хто у нас бував відколи ми живемо разом і відверто з ними проговорю.

– Це навряд чи щось дасть. Ти ж знаєш?

– Знаю, – згодився Андрій. – Але не сидіти ж отак і ламати собі голову.

– Давай іще раз уважніше їх роздивимося. Придивимося до почерку, може, побачимо якісь знайомі особливості тощо…

На одній із дивних фотографій можна було побачити велику аварію просто в центрі міста. Підпис недвозначно пояснював: «Андрій так поспішав на пологи до дружини, що забув про обережність». Наступна світлина розвивала тему: жахливого вигляду дитина без нижньої щелепи під скляним ковпаком у лікарняній палаті та промовисте «Андрій міг і не квапитися. Хлопчик народився хворим і скоро помер. Вони хотіли назвати його Артемом». Тим часом справжній Артем – цілком собі здоровий і щасливий – мирно спав у своїй колисці.

– Із якою метою це все було робити? Це взагалі до якоїсь містики подібно…

– Не говори дурниць, Андрію, – невесело посміхнулася Христина, поклавши руку чоловікові на коліно.

– Мені треба трішки розвіятися, добре? Я наберу Миколу… ну, перекладача того, який тоді врятував угоду з японцями і примудрився умовити їх перенести зустріч на кілька днів уперед. Він нормальний чувак. Я йому нічого не розповідатиму… Ми просто поп’ємо пива, добре?


– Нє-є-є, старий, – Микола допивав п’ятий кухоль «Хмільного міцного». – Знаєш, що я думаю? Це якась хрінь.

– Сам знаю, що хрінь! Бач, який здогадливий! – відрізав Андрій, також відсьорбуючи пиво. Випили вони однаково, але його досі не взяло на відміну від товариша, що буквально лежав за столиком.

– Кажеш, на весіллі він з’явився?

– Думаю, так. Принаймні, вперше ми його побачили, коли подарунки розгрібали.

– Покажи-но мені ще раз його, а?

– Та тримай. – Андрій дістав із пакета фотоальбом.

Кожна наступна фотографія була жахливіша від попередньої. Як випливало з розказаної там «історії», після смерті Артема і каліцтва Андрія у ДТП, у результаті якого його обличчя назавжди спотворив жахливий шрам, Христина впала у депресію і знаходила розраду тільки у численних коханцях, які за нею – молодою, привабливою – вишиковувалися в черги. Андрій же, своєю чергою, знав про це, а тому запив. Тоді його звільнили з роботи і надалі вони жили винятково на допомогу родичів та на виплати по інвалідності. Поки що на цьому щедро проілюстрована світлинами «казочка» уривалася; далі фотографій і підписів не було. Поки що не було.

Микола закрив альбом і відклав його вбік:

– Друже, забий ти на це все! У тебе чудова дружина, син, прекрасна робота…

– Якби тоді не ти… Мене не підвищили б, справа майже вигоріла…

– Та припини вже, – спинив чергову вдячну тираду перекладач. – Сто разів дякував. Краще дружині подякуй, що тоді кричала в слухавку і я це почув. Треба було тебе рятувати. Японці ж теж люди. Шарять.

– Разом із тим…

– Так от, – Микола в один ковток осушив кухоль і жестом попросив рахунок. – У тебе все люкс! Те, що якийсь псих регулярно невідомо яким чином підкладає тупі підробки до цього альбому лише підтверджує мої слова. Просто хтось заздрить, от і все. А тепер мені здається, що я перепив… Я пригощаю.

– Та ти що? Згадай, блін, скільки я завдяки тобі тепер отримую, – Андрій поліз по гаманець, але Микола на диво рішуче як для п’яного мужика його спинив.

– Я сказав, що пригощаю. А ти топай додому і дорогою купи вам із дружиною хорошого вина. Приготуйте вечерю разом, випийте, прийміть ванну, займіться коханням, врешті-решт. А цю штуку, – він кивнув на альбом, – забери додому і заховай, де була. Цікава ситуація… Якщо щось спаде на думку, то одразу повідомлю, домовилися?


– Привіт, Андрію, – пролунало у відповідь на сонне «Якого хріна?!».

Надворі була глупа ніч, Христина й Артем уже давно спали і тільки дивом не прокинулися від потужної «Фуги ля-мінор».

– Миколо… Я все розумію, але всі вже дрихнуть. Чого ти дзвониш? Що сталося?

– Коротше, допер я, що це за альбом такий. Ніхто туди фотки не підкладає, дядьку. Воно саме.

– Ти, блядь, перепив там знову чи що? – Андрій починав гніватися. При всій повазі до друга зараз хотілося чимсильніше зарядити йому межи очі.

– Та послухай ти! Це насправді офіґєнний подарунок на весілля. Ти маєш розцілувати того, хто його зробив. Цей фотоальбом… ця річ… Коротше, вона оберігає вас. Тягне на себе все те погане, що могло би статися.

– Що ти верзеш?

– Нічого. Це насправді щось на кшталт талісману. Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися. Ти розумієш мене? – Микола був явно перезбудженим, але аж ніяк не п’яним. Андрій остаточно струсив із себе сон і зараз зауважив це.

– Це звучить, як маячня.

– Тоді, по-твоєму, не маячня, що якийсь чоловік… або жінка… або група осіб… Та байдуже… Коротше, що хтось повсякчас залазить до вас додому на п’ятий поверх, знаходить альбом і підкладає туди фотографії, доки ви спите зубами до стінки? Я ґуґлив. Я спілкувався з кількома людьми, які в цьому тямлять. Повір, це – класний подарунок. Моя порада: замкни його у сейфі чи десь іще і більше ніколи не діставай. Але ж не додумайся викинути його чи знищити! – тепер Микола перейшов ледве не на крик. – Ти не уявляєш, що може статися!

– Добраніч, бовдуре. Дай мені поспати, – протягнув Андрій і перервав зв’язок.


Наступного ранку після філіжанки кави Андрій пішов до кімнати, дістав альбом із шухляди і довго розглядав, не відкриваючи, а відтак замкнув його у новенькому сейфі. Про всяк випадок. Ні, він не був забобонний. Просто у сейфі ж має лежати хоча б щось, чи не так?


За кілька місяців Андрій, Христина та Артем, який уже навчився говорити «Ма» і «Па», покинули потріскану «хрущівку» та перебралися до трикімнатної квартири у центрі. Щоправда, також зйомної.

На той час, коли Артем пішов до першого класу, Андрій уже став віце-президентом найбільшої в Україні компанії-дилера японських запчастин. Тому родина змогла дозволити собі купити чудовий заміський будинок у передмісті. Він мав три поверхи, басейн і декілька гектарів землі.

Одного дня Андрій припер додому пса, заявив, що це – Джек і віднині він житиме з ними. Христина трішки побурчала, але погодилася.

Між Артемом і Джеком зав’язалася найщиріша дружба на світі.


* * *


Одного вечора Андрій і Христина сиділи, обійнявшись, у великому кріслі навпроти каміну. Вона гладила його волосся, що вже значно порідшало, хоча ловила себе на думці: коли б колись зустріла його хай навіть повністю лисого – це нічого не змінило б. Вона його кохала… була просто щаслива бути поруч. Він та діти були її власним світом, який був єдиною можливою реальністю. Іншого життя Христина не уявляла і уявляти не хотіла, хоча їй часто здавалося, що все надто добре, аби бути правдою.

– Про що замислилася? – Андрій ледве торкнувся губами її шиї. По тілу пробігли мурашки. Вона завжди танула від цього його доторку.

– Пам’ятаєш той альбом? Весільний?

Андрій не відразу втямив, про що взагалі мова. Минуло вже чимало насичених подіями років і цнотливо біла палітурка із написом чорними чорнилами була на цім тлі абсолютно недоречною. Проте за кілька миттєвостей чоловік усе ж пригадав ті фотографії, ті підписи до них… жахливі речі. А ще згадалися слова Миколи: «Усі альтернативні сценарії розвитку вашого з дружиною життя, життя вашого сина, які навряд чи тобі сподобалися б, воно закарбовує у фотографіях і не дає їм реалізуватися»…

– Так, а що з ним?

– Нумо подивимося? Він же всі ці роки у твоєму сейфі, так? Туди ніхто нічого додати просто не міг, правда? Мені от згадався цей бруд.

Андрій хотів заперечувати. Щось усередині забило на сполох. Однак що об’єктивно могло статися? У них є прекрасний будинок, є кмітливий син, який весь час малює літаки і мріє стати пілотом, є великий кудлатий пес. Врешті-решт, вони є одне в одного, а це найголовніше. Альбом – це всього лиш альбом, чи не так?

– Зараз принесу…

За кілька хвилин вони, так само обійнявшись, разом розглядали альбом.

У ньому були нові світлини. Судячи з хронології подій, після звільнення Андрія з роботи і певного часу проживання на геть малі гроші Христина таки кинула немічного, кволого чоловіка, щоб утекти з Павлом за кордон – із тим Павлом, завдяки якому колись давно-давно в іншому житті вперше побачили одне одного. Андрій спився і помер у тридцять шість років від серцевого нападу. На цьому альбом закінчувався: для нових фотографій просто вже не було місця.

– А знаєш, кохана? – Андрій усміхнувся, вдруге поцілував її у шию. Знову ті самі, такі рідні й звичні, мурашки тілом. – Мені плювати, яким чином ці фотографії тут з’являються. Може, містика, може, ні. Але у нас із тобою чудове життя, правда?

– Так… – Вона потяглася і поцілувала його так, ніби вперше в житті. Немов їм обом знову ледве за двадцять, вони лежать на канапі, дивляться жахливчики по телевізору радше для фону, бо весь час обіймають та цілують одне одного. – Дай-но сюди.

– Кохана, навіщо? – тільки і встиг запитати Андрій аж альбом «парашутиком» залетів у вогнище каміну.

– У нас же з тобою все гаразд, так? Досить із нас цих жахів. Давай просто… жити.


Наступного ранку вся родина Романчуків снідала у вітальні: вівсяна кашка з фруктами, свіжий помаранчевий сік. Раптом Андрій рвучко встав, схопився правицею за стіл, подивився Христині в очі, прошепотів «Мені дуже прикро» і втратив свідомість.

Лікарі, що прибули на виклик за сім хвилин, констатували смерть. Гостра серцева недостатність. Як виявилося, дала про себе знати вроджена вада клапану.

Йому було тридцять шість років.


Перший час Христина не відчувала геть нічого. Вона приймала слова співчуття, ніби дріб’язкові подарунки колись давно на весіллі. Артем кинув малювати літаки та не хотів до школи. Вона, за великим рахунком, і не надто наполягала. Хотіла виплакатися, але складалося враження, буцімто почуттів просто немає.

Сталося це десь на третьому тижні по смерті Андрія. Накрило. Сльози та шмарклі заливали ліжко, що його вони колись ділили. Їй було плювати.

Христина проплакала цілісінький день, а вночі не стуляла очей і думала, що краще – кохати мертву людину чи не кохати того, хто живий.

Львів 13.04.16
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.04.2017 Поезії / Поема
Діалог
09.04.2017 Поезії / Ліричний вірш
Чужая
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.08.2017 © Саня Малаш / Оповідання
Я буду довго гнати лісапет
25.07.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Місіс Робінсон
07.07.2017 © Саня Малаш / Повість
Китайсько-український переклад
01.07.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Паралелі (Атланти)
13.06.2017 © Борис Костинський / Бувальщина
Вовк Галінський
Повість
10.04.2017 © Меньшов Олександр
Третя терція ((12 - 13))
08.04.2017
Фотоальбом
07.04.2017 © Меньшов Олександр
Третя терція ((10 - 11))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 83  Коментарів: 6
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 22.06.2017 17:43  © ... для Саня Малаш 

Дякую, Сашо, за таку реакцію) 

 22.06.2017 00:58  Саня Малаш для © ... 

Дурна баба, дуже хотіла вдарити її важким предметом. Але Андрій теж "молодець". Міг би й поділитися з Христиною, таж усі ці роки вдавав утаємниченого.
(Це був комплімент твоєму сюжетові!) 

 10.04.2017 16:09  © ... для Тетяна Ільніцька 

Будуть! Уже працюю. ;-) 

 10.04.2017 08:57  Тетяна Ільніцька для © ... 

Цікавий твір. Майстерно побудований сюжет. Сподобався. Чекаю на нові історії)) 

 08.04.2017 10:48  © ... для Дарія Китайгородська 

Спасибі! Писатиму, бо й сам люблю жахливчики. ;-) 

 08.04.2017 10:42  Дарія Китайгородська для © ... 

Це клас! Люблю такі нормальні жахливчики. Вам вдалося. Пишіть ще :) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +35
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +45
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +69
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +32
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
19.08.2014 © Ольга Шнуренко
11.12.2012 © Каранда Галина
09.02.2014 © СвітЛана
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
14.02.2016 © Сліпокоєнко Роман
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди