Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.04.2017 20:52Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

(12 - 13)
Меньшов Олександр
Опубліковано 10.04.2017 / 41120

«ПОЇЗДКА ГЕРМАНСЬКИХ ПРОМИСЛОВЦІВ У СРСР.

БЕРЛІН, 1 липня. (ТАРС).

У найближчому майбутньому СРСР відвідають на запрошення Вищої ради народного господарства СРСР представники найбільших німецьких промислових компаній, що мають теплі ділові відносини з Радянським союзом. У поїздці беруть участь представники фірм Борзига, Сіменса, Круппа, об’єднаних сталеливарних підприємств, Загальної електричної компанії, Отто Вольфа і ін.

ЛІДЕРИ - З ПОЛІЦІЄЮ, РОБОЧІ - З КОМУНІСТАМИ

КИЇВ, 29 червня. (Від власн. кореспондента «Правди»).

За наполегливим покликом забороненої в буржуазній Україні компартії, на площу з`явилося поряд кілька тисяч революційних робітників. Перед ними виступив голова робочого союзу товариш Григорій Гринько. Його полум`яна промова була спрямована проти шаленого цькування Радянського союзу, яка проводиться в нинішньому уряді. «Всі ці крики про радянській демпінг і «примусову працю», - говорив він, - мають під собою мету створити новий збройний похід проти країни, яка будує соціалізм». Його гострі випади були зустрінуті гарячими оплесками навіть в рядах противників комуністів. До кінця мітингу на площі утворилася колона революційних робочих, яка рушила з співом революційних пісень вулицями української столиці. Однак через 10 хвилин, великі загони поліції накинулися на демонстрантів з гумовими кийками і розсіяли демонстрацію. Проведено багато арештів.

Під час виступу Гринько на площі, і пізніше в робітничих кварталах, йшли дискусії між революційними робітниками і членами інших партій, в яких зіставлялося зростаюче безробіття в Україні з досягненнями соціалістичного будівництва в СРСР».

«ПРАВДА», №144, Москва (СРСР), 5 липня 1929 р.





-Ти де запропастився?! – накинувся на мене Сокіл.

В світі електричної лампи він був схожий на якусь мумію. Його очі загорілися недобрим вогником.

Я повернувся в комендатуру затемна. Пройшов в кімнату, втомлено присів на своє ліжко. Ноги гули, тіло розвалювалося, очі злипалися.

-Ви ж радили погуляти, - позіхаючи промовив у відповідь Соколу. - Ось я і прогулявся… туди та назад…

-Ти… ти… ти, Іване Антоновичу, не перегравай! – Ястржембський нервово ходив вздовж вікна. – Хоча б попередив. Після того дурнуватого нападу… Чи ти вважаєш, ніби за тобою не стежать?

Я миттєво «проснувся»:

-Тобто, стежать?

-Тобто… тобто… А-а-а! – відмахнувся рукою Віктор Львович.

-Ні, ви кажіть! Навіщо не договорювати? Щоб дражнитися?

-Що виходив, мандрівник? – запитав Сокіл, присаджуючись на своє ліжко.

-Побував у Кічкасі… Знайшов «третій раз».

-Що? – інспектор аж витягнувся.

Мені стало смішно. Щось ляпнув не те.

-Пам’ятаєте про Клюйко? Казали, що ми про нього ще почуємо? Так ось: він зклигався з виконробом на розкопках, брав у нього знайдені вченими древності та приторговував… і можливо – з американцями. Чим не варіант? Вони… тобто Пауелл… маючи контакти та зв’язки – контрабандою відправляє у США коштовні прикраси, га? Як вам?

-Гарна версія, - захитав головою Віктор Львович. – Але поки ще бездоказова.

-Нам би знайти цього Клюйко та допитати…

-А він такий – зразу все розповість, - розсміявся Сокіл. – Подібні до нього – биті жаки. Та і взагалі… зарано ти робиш висновки.

-Тобто, ви сумніваєтеся в моїй версії? – насупився я. Відчуття, немов з розбігу влетів у стіну.

-Чому це! Просто кажу, що все треба підтверджувати. От які ти версії розглядав?

-Ну… контрабанда… Це перше. Потім, як варіант – пограбування… Або підступи ворогів, тих же більшовиків.

-Навіщо їм це?

-Зірвати будівництво… Ви ж чули Баранова.

-Угу, - Віктор Львович скривив обличчя, очевидно не приймаючи останню версію в розрахунок. – А знаєш, об що всі ці твої нагромадження розбиваються? На відсутність слідів насильства.

-Але ж… але ж ви…

-Що я? – пильно подивився мені в очі Сокіл.

Я швидко-швидко закліпав очима. Стало прикро. Немов мене назвали нікчемою та дурнем…. Як у школі, коли старший за тебе учень намагається «вдавити тебе в підлогу». Бо, бачте, він же розумніший, сильніший… та і взагалі… А ти – лопух!

Як так можна? Немов на голову холодну воду вилили.

-Що ми тоді тут робимо? Якщо все просто – поїхали назад, до столиці! – з гіркотою в голосі кинув я.

Ястржембський посміхнувся, але ця посмішка на його обличчі була більше схожа на маску люті.

-Ти багато чого не розумієш, - вичавив з себе Сокіл. – Не завжди шукати істину є нашою роботою. Скажу тобі, Іване Антоновичу, більш-менш відверто: в мене трохи інша задача. Але яка саме – це таємниця… А тобі треба дивитися навкруги трохи ширше. Шукати підводні течії…

Знову «течії»! Чи ви всі сьогодні зговорилися дратувати мене своїми міркуваннями?

Отже я спробував добитися прямих відповідей. Але, судячи з усього, Сокіл не був на те налаштований. Він різким рухом розрубив повітря, припиняючи усі спроби порозумітися:

-Я сказав навіть більше, чим міг!

-Ви зараз схожі на того вченого з Кічкаса… Костя Михайловича… З ним розмовляєш і відчуваєш бажання…

Я недоговорив, раптом злякавшись своєї сміливості. Віктор Львович навіть встав з ліжка.

-Роби свою частину справи! – неголосно сказав він. – А я свою!

-Так… так… давайте прийдемо к якомусь компромісу, - запропонував я, намагаючись подолати трясучку в руках.

-Зараз за краще б було добряче випити! – сердито промовив Сокіл. – Ну, гаразд… Заспокоємося, та поговоримо. Але попереджаю, не чекай від мене відповідей на те, чого я сказати не зможу.

-Добре… Що ми з вами тут робимо? Розслідуємо загибель Пауелла. Так?

Віктор Львович знову присів на ліжко та погодився зі мною кивком голови.

-Ви надали мені карт-бланш, - продовжував я. – Сказали, що хід розслідування – це моя справа. Ви не втручаєтесь, а лише спостерігаєте.

-Саме так я і сказав. Але бігати десь самостійно – такого не було! Ти завжди повинен бути в полі мого зору.

Ах, ось в чому справа! Та ти, Вікторе Львовичу, перелякався, що прийдеться відповідати за те, що зі мною може трапитись! Загубив свого підопічного, пересрав (вибачте за мій французький), а тепер намагаєшся показати, хто в домі хазяїн.

-Я вас зрозумів, - спокійним тоном промовив у відповідь. – Обіцяю тримати у курсі всього, що роблю. Навіть розкажу, коли піду до вбиральні, й більше того – розповім скільки та чого там наробив.

-Не треба зі мною гратися, мій друже, - просипів Сокіл. – Настане час, а прикрити твою дупу буде нікому.

Я протягнув руку в знак примирення.

-Ми все владнали? – запитав у Віктора Львовича.

Той з дивуванням подивився на протягнуту долонь, та з деяким ваганням потиснув її.

-Отже, - почав він, - поговоримо, як дорослі люди. Ти зустрічався з вченими?

-З вченим… з одним… Кулистий Кость Михайлович… з групи Яворницького… Ось він мені і розповів про Клюйко та виконроба.

Сокіл угукнув та закрив очі.

-Знаєш, Іване Антоновичу, мені не дуже подобається це місце.

-Яке саме?

-Та все! І це будівництво, і взагалі задум… Надумали якусь греблю, якісь станції… Ох!

-Індустріалізація, - з розумним видом промовив я у відповідь.

-Індустріалізація, - підняв брови Віктор Львович. - От не люблю це слово...

-Від чого ж так! Аграрна держава, як показує... історія... (це слово чомусь далося мені з важкістю) вважається мало не найгіршим видом існування держави. Такі собі задвірки. Тільки країна з розвиненою міською культурою...

-Я, між іншим, по материнській лінії – з простої сільської родини, - різко відрізав Ястржембський. – А історія… то страшні жорна, які перемелюють всіх і вся в пил.

-Не хотів вас образити, - вибачився я.

Насправді ж мені хотілося контратакувати опонента. Моя природа вимагала перемоги. Це словесне вибачення – було лише словесним. Я хотів перетягнути Сокола до свого «табору». Мало того - змусити його думати так само, як і сам. Аніяких протиріч. Тому почав так:

-Згодний, що історія це жорна. Так, вони перемелюють людей в пил… Але саме з нього і будується фундамент наступної будівлі. Людям не подобається опинитися внизу, якщо вони до цього займали чимале місце в суспільстві. Зараз ми попереду…

-Дурниці, - відмахнувся Ястржембський. - Наївні юнацькі міркування. Хоча і сміливі… Я не був таким сміливим в твої роки.

-Чому дурниці? Механізація дає можливість полегшити працю... та тим же селянам. Розумієте?

-Можливо...

-Нашій країні не втриматися в політичному морі. Хочемо мати сильну і могутню державу? Добре! Але окрім армії, потрібна розвинена промисловість... торгівля.., - почав я загинати пальці.

-Ти говориш, як ті оратори в Раді, - зітхнув Віктор Львович. - Видно, я справді старію...

-Вважаю, що будівництво цієї електростанції - дасть сильний поштовх нашій державі. Всі розвинені нації до цього йдуть. І британці, і німці, і американці... Навіть Совєти кинулися... Візьміть їх Кондопожську ГЕС, яку запустили взимку цього року. Ось уявіть собі які можливості дає...

-Не треба, - зупинив Віктор Львович. - Не треба... не хочу про це говорити... Боюсь, що твоя індустріалізація... механізація... і інша «ція» - призведе нас до чергової загибелі... Ми руйнуємо нашу історію, зв`язок з минулим. Де будуємо цього монстра розумієш? Запорізькі пороги! Ми душимо наше минуле, - промовив Ястржембський. – Топимо в водах. Ніби цураємося того, що було на берегах старого Дніпра... Села, церкви… Колись з далекого півдня повернуться птиці… журавлі… і не знайдуть своїх гнізд…

-Все будується заради майбутнього. Нам інакше не можна… Попереду – боротьба.

-Боротьба… Попереду чергова війна, - з якимось підтекстом промовив Ястржембський.

-Так, можливо війни все одно не уникнути. Це всім зрозуміло. Нас оточують жадібні держави. Тому треба готуватися, а без потужної промисловості цього не зробити.

Віктор Львович захитав головою, немов засуджував.

-Вороги? - тихо запитав він. - Кругом вороги... А може справа в нас?

-Та киньте ви! - з якимось запалом промовив я. - Вибачте за прямоту... однак не можу не сказати, що тільки той, хто йде вперед - досягає мети. Як говорить мій батько: «Перемагає той, кому конче треба перемогти».

-Пороги на Дніпрі - це наша історія... Їх загибель - загибель цілої епохи... Як ти це не зрозумієш?

-Це не загибель! Це крок вперед! Це... велетенський крок вперед! От ми тільки-но говорили про жорнова історії… про це місце… Так – це перехрестя! Перехрестя самої історії! От загинув тут Святослав – загинула з ним і язичницька Русь… Натомість прийшло християнство… Зруйнували Січ – загинула воля… два з половиною століття панування Московщини… постійна боротьба… Потім революція, нова епоха… її початок… А зараз ви кажете, загинуть самі пороги. Їх затоплять… Чи не бачите ви, що це крок к розквіту нашої держави? Нехай жорна перемелюють минуле, щоб з нього зробити фундамент для майбутнього…

-Ти кажеш про людей? – здалося, що Віктор Львович злякався.

-А чим люди ліпше, ніж все інше? Ми з вами чули, що зараз на будівництві працюють і ті, хто за часів імперії були її «цеглинками». Хтось – дворянин, хтось – простий мужик… Відтепер вони будують нову країни. Вважаю, це наш шанс, як держави, опинитися серед перших, а не... вибачте... повернутися до часів рабства... Тепер ми можемо стати господарями на своїй землі, а не слугами... то ляхів, то москалів... Коли впала Римська імперія, багато яких народів зітхнули з полегшенням. Вони рушили вперед... Та ж Франція, Німеччина... Британія... Хіба зараз їх хтось за це засуджує?

-Слугами ляхів, - посміхнувся Ястржембський. – А я ж і сам, можна сказати, з боку діда по батьківський лінії - з ляхів. З тих, що жили в Києві з часів ще Мазепи…

Я аж, здається, почервонів. От не очікував подібного повороту.

-А з боку матері – з козацького роду… Бачиш, як все сплелося!.. Мало того, в моїй родині були і євреї, і німці… Я ось пам’ятаю, - продовжував говорити Віктор Львович, - як в столицю… в травні двадцятого увійшли спільні війська – Петлюра разом із Пілсудським. Як вони разом визволяли Київ від більшовиків… У поляків на той час була голуба форма, як у французів, - Ястржембський примружився та посміхнувся. А потім уїдливо помітив: - Тоді ніхто не казав, що українці слуги, а ляхи – господарі. Разом раділи визволенню, разом ходили на парад… А зараз… зараз, бачу, багато чому дивному в школах вчать… До речі, мої родичі, хоча і далекі, із поляків – виїжджають з України геть. З Тернополя, зі Львова, зі Станіслава…

-Куди? До Польщі?

-На диво – ні! Туди вони також не їдуть…

-І чому від’їжджають?

-Все з тих же причин, - якось невизначено промовив Віктор Львович.

-І куди прямують?

-Куди?.. До Канади, це в Америці… Північній… Знаєш, скільки це коштує? Десь біля ста доларів.

Я розгубився. К чому ці слова?

-А що до батьківщини, так в мене вона тут… А ось де їхня… тих хто їде геть – не знаю. Явно не тут, та не в Польщі… Мабуть, вони не бачать себе в нових державах. Не хочуть бути перемолотим пилом. Стати фундаментом.

-А ви?

-Я живу так, як жив… Можливо, дійсно вже старий, та дивлюсь на речі немодерново. Можливо ти, Іване, маєш рацію, а я, немов та черепаха, закрилася в своєму світі… Все можливо… Мені змінюватися вже запізно…

Ястржембський важко зітхнув.

-Хочеш знати мою думку, що таке історія взагалі? – тихо запитав він. - Це така призма, через яку люди сьогодення дивляться, як ти кажеш у майбутнє, але бачать лише минуле… Тому історики – погані вчителі. Вони не можуть передбачити того, що трапиться. Навіть, якщо вони кажуть, що історія повторюється – це неправда.

-Це в вас говорить образа, - прямо заявив я. І знову злякався своєї сміливості.

Віктор Львович здивовано відкрив рота.

-Образа? – не второпав він.

-Так…

-Ну… ну… ти і нетактовний… Мені здається, що ми з тобою кудись не туди заплили. Краще нам на сьогодні закінчити «одкровення»… Ти дивний… хлопець… Добре! Лягаймо відпочивати. Завтра почнемо писати нову сторінку історії.

Ястржембський встав та пішов до вбиральні. А я скинув одяг і розвалився на ліжку.

В голові закрутилися десятки думок. Прийшлося докласти зусиль, щоб заставити їх стихнути.

Який напружений день, - промайнуло в голові. – Відчуваю себе вичавленим, немов лимон. Але головне – здається, що всі ці сьогоднішні бесіди навмисно розіграні. Чому мені так здається? Де відповідь? От до чого були ці одкровення незнайомих мені людей?

Боже, як я скучив за домом, за мамою... Швидше б це все закінчилося.

З цими думками я і заснув.



СІЧЕСЛАВ.

Головний поштамт (відкриті листи)




Полтава, вул. Протопопівська, 3, кв. 14

Малоножко Н. Л.

Люба кузина Наташа!

Не дивуйся, що я так далеко заїхав. Мене завжди тягнуло до козацького краю, на Хортицю, легендарне Запоріжжя. Ось я і опинився в Січеславі. Працюю в першокласній аптеці. Хазяїн мене цінує.

Живеться відносно цікаво. Місто тут врівноважене, багате й красиве. Налаштовує до сімейного життя. А ще - до післяобіднього сну.

По Дніпру ходять пароплави. Часто ходжу милуюся ними. Сьогодні в мене вийшов вихідний, я вільний. Прогулююся містом, відпочиваю. Бачив багато військових. Кажуть – навчання.

Пиши мені, як живеш? Як твої успіхи? Приїжджай до мене погуляти по місцевим вулицями і парками. Тобі сподобається.

Більше писати ніде. Цілую, Матвій.

15 / VI / 29, Січеслав.


Херсон, вул. Католицька, 8,

Сперанській М.М.

Люба матуся! Повідомляю Вас, що я, Слава Богу, живий і здоровий, чого і Вам від усього серця бажаю. Давно не писав, багато роботи.

Посилаю Вам зображення Катерининського проспекту, на якому видно готель «Пальміра». Недалеко від нього, як Ви розумієте, знаходиться наша контора.

Може це смішно, але я кожного дня пишу листи додому, як тільки маю вільну хвилину. Правда, не відправляю їх, а складаю в коробочку.

Зараз Трійця, я йду до церкви.

Особливих новин поки немає. На стовпах для електричного освітлення вулиць продовжують проводити дроти. Місто вночі виглядає гарно.

Сильно скучив. Цілую Вам ручки, рідна моя матуся. Пишіть мені про все, про все.

Марки не приклеїв, немає грошей.

Люблячий Вас син, Мстислав.

23 / VI / 29, Січеслав

Доплатити 23 коп.


Київ, Шевченківський бул., 25, кв. 4

Гамарнику В.В.

Дорогий брат Володя і дружина його Олександра! 1 червня приїхав в Січеслав, Міська Рада якого видна на звороті картки.

Дійсно, все місто в зелені і квітах. Зараз тут дуже тепло, навіть спекотно. Парки наповнені гуляючою публікою. Від Києва до Січеслава їхати не більше доби.

Збираюся їхати на Хортицю (Олександрівськ). Там є багато вільних місць на будівництві дамби. Я про те дізнавався. Як прибуду і влаштуюся, вишлю поштою листа.

До побачення. Бажаю всім здоров`я і щастя.

Люблячий Вас Антон.

3 / VI / 29


Миколаїв, вул. Московська, 29

Брежестовській М.А.

Дорога Маринко!

Якщо ти була вдома, якщо бачила наших, то тобі повинні були сказати, що я послала додому листа з проханням надіслати мені тканини на плаття. Дуже хочу пошити нове. Це прохання я відправила матусі, а тобі шлю інше: зроби ласку, піди до нас і серед зв`язки моїх листів вибери з десяток кращих листівок і перейшли мені разом з тканиною. Мені цілковито нічим прикрасити стіни своєї кімнати. Надя, моя сусідка, біля свого ліжка прибила килимок, набила картинок і всякої всячини, а у мене нічого немає. Мені б теж необхідний килимочок, та грошей немає. На початку червня отримала платню 32 грн. 46 коп. З цих грошей заплатила за квартиру, купила собі за 2-15 капелюшок і за 6 грн. темно-сіру сукню, дуже просту на кожен день. Зараз залишилося 13 грн. 75 коп. А я думала ще робити деякі заощадження, так напевно не вдасться.

У тітки я вже не живу, а вибралася на квартиру. Але, як ти розумієш, за квартиру зі столом платити не можу, а тому найняла тільки куточок в кімнатці.

У Наді уважні батьки. У кожній посилці вона обов`язково отримує з дому цукерок, пирогів, яблук і різних ласощів. А у мене в посилочці не виявилося нічого, крім бідненької хусточки. А мені потрібно зробити тепле плаття. А тут робити її не дуже вигідно. Як добре було б, якби ти мені її пошила!

Спробуй поговорити з татом про це, як ніби від себе. Може він набере трішечки, а ти пошиєш по старій пам`яті.

Вклоняйся всім нашим. Привіт Анюті, Оленці Ковбасючці та Наташі.

Твоя Віра.

Хортиця (Олександрівськ), 1 / VI / 29


Одеса, вул. Канатна, 10, кв. 3

Токарєву Л.Ф.

Здоров, друзяко! Хотів вчора написати, але дістався дуже пізно, не знав куди і йти. Місто препаршиве! Темрява така, хоч в око стрель. Можна бити один одного в морду, і не знати хто кого вдарив. Зупинився в домашніх обідах.

Зараз 9 година ранку і я йду на пошту. При сонячному світлі огляну місто. Потім піду до начальства на будівництво.

Чесно скажу, скучаю! На душі........ Не можу забути нашу Одесу.

Завтра напишу що до чого.

До побачення! Микола Радченко.

14 / VI / 29, Хортиця (Олександрівськ)




...Кондиціонер тихо гудів і цей звук заколисував Віктора Фалкона. Він задумливо пив каву, та дивився прямо перед собою відсутнім поглядом.

В голові лікаря зараз був повний сумбур. Але саме препаршиве – Віктор аніяк не міг зібратися силами, та спробувати скласти усе до купи. Мозок охоплювала якась апатія.

«Мабуть ті чортові пігулки від застуди так діють, - розмірковував Віктор. – П’єш їх, п’єш – а сенсу ніякого… Тільки голова дуріє».

Розкладені на столі малюнки, які до цього розглядав Брюс, муляли лікарю око. Фалкон чомусь був впевнений, що нагадує самому собі людину, яка намагається щось розгледіти в темній-темній комірці, та для цього використовує свічку. Її полум’я витанцьовує, вихоплюючи деінде дивні образи та тіні.

Дивно було спостерігати, як Брюс за якісь півгодини приймав Віктора за дюжину різних людей. То він розмовляв з перехожим на вулиці, то з шофером мандруючи машиною, то з робітником на якомусь будівництві. Один суцільний калейдоскоп, в якому кольорові скельця – це фантасмагоричні образи якихось особистостей.

Брюс був явно дезорієнтований – де він, хто поряд… Він безперестанку придумував навколо себе інший світ. Причому опис часом був виключно детальний: будь то уявна людина з великими зубами, каплевідним носом або шрамом на щоці, чи - якась тварина, предмет, будівля, стела з позначками.

Фалкон пару раз пробував підловити Брюса на цих деталях, але жодного протиріччя.

-У нього ж минулого разу були вуса, - казав лікар. – Ви ж, Айване, згадували про те!

Брюс миттєво застигав, його очі скляніли, а через пару секунд він з дивуванням відповідав:

-Та що ви кажете! В мене все занотовано, - з цими словами він відкривав уявний зошит та зачитував: «Чорні короткі волосся… кругле обличчя… на погляд – років за тридцять… має на правій щоці родимку…» Ніяких вус!

Або так:

-Ні, там був саме напис «1845», а ні «1905»… Того року річка затопила майже все селище…

Віктор поставив на стіл чашку і потягнувся рукою до розкиданих малюнків.

«Мабуть, треба наступного разу показати абсолютно пустий листочок паперу, - розмірковував лікар. - Нехай Брюс відпустить свою фантазію. І тоді побачимо, куди заведуть його особисті «монологи з пустим стільцем».

Фалкон примружився, та подумки вернувся до старої розмови з шерифом.

-Отже, - казав той, - ви вже поговорили з усіма знайомими Брюса Пауелла?

Він сидів в своєму широкому кріслі, розхитуючись то вліво, то вправо. За його спиною на стіні висіло декілька світлин, серед яких Віктор виділив одну досить цікаву. Шериф, здається, швидко зрозумів, що роздивляється лікар. Він широко посміхнувся і з деякою гордістю в голосі промовив:

-То мій прадід! Він був поліцейським…

На фотографії була фігура кремезного чоловіка, який стояв на фоні старої вантажівки з автоматом у руках.

-В той день вони затримали бутлегерів. Саме у цій автівці, - махнув головою шериф. – Перевозили десь двадцять ящиків віскі… Ото часи були!

-Гарна машина… новенька… Я чомусь вважав, що бутлегери в ті часи користувались суцільним мотлохом.

-Це «Ford AA»… двадцать девятого року… На той час – одна з найкращих моделей.

Шериф раптом замовк та подивився кудись убік.

-Тепер я розумію, - промовив Фалкон, - чому ви обрали цю професію.

-Розумієте? – перепитав шериф. – А я ось не впевнений, що розумієте… Зможете досить чесно відповісти на одне питання: навіщо це вам?

-Ви про що?

-Хмм… Я про Брюса… Що ви намагаєтеся знайти? Або що намагаєтеся зробити? Тільки не говоріть, ніби бажаєте його вилікувати.

-Тобто, ви не вірите в клятву Гіппократа? – посміхнувся Віктор. Подібне одкровення його здивувало.

-Я не вірю в альтруїзм.

-Тоді скажіть, чому працюєте саме тут? Хіба ви пішли сюди тільки заради того, щоб бути схожим на прадіда? Саме з цих меркантильних роздумів? Чи було щось важливішим?

-Частково і так, - кивнув головою шериф. – Юнацьке бажання всіх рятувати вже давно згинуло разом з тією особистістю, якою я колись був. На зміну прийшла зрілість.

-Ось як ви це називаєте, - здивувався лікар. – Отже, наша бесіда, так би мовити, не для протоколу.

-Ми з вами дорослі люди. Навіщо прикидатися? Давайте поговоримо чесно.

Шериф примружився і перестав розгойдуватися. Весь його стан немов говорив - я готовий до прямої відкритої розмови.

-Добре… добре… За свою практику, вперше стикаюся з подібним випадком, - зізнався доктор. - Коли Брюса доставили до нас в лікарню, мені було все зрозуміло, все ясно. Діагноз народився без особливих зусиль - затьмарення свідомості. Я взявся було за звичайне для таких випадків лікування, але.., - сказав Фалкон та раптом замовк.

-Але? - перепитав шериф. – Що ж вас спонукало до «розслідування».

-Один з друзів Брюса раптом сказав, що він – зовсім інша людина. Немов підмінили... Мене ці слова зачепили… вдарили в свідомість… Підмінили – і звідси усе понеслось.

Шериф посміхнувся та чомусь подивився у стелю.

-Завжди є «але», - промуркотів він. - Все життя стикаюся з тим, що правила мають виключення. Оце ваше так зване «але».

-Так, все має виняток... А хочете знати чому?

-Мабуть… хочу.

-Вся справа в нашому мозку... свідомості... Ми не хочемо миритися з кліткою.

-Якою кліткою?

-Ну… з тим, що все наше життя підпорядковується суворим правилам і законам - клітці. Як в зоопарку: звір живе в замкнутому просторі, підкоряючись нав’язаним йому правилам. Є час для сну, годування, прогулянки... Не можна робити того, або іншого… Тобто, все відносно зрозуміло, але строго. І отже ми, хоч і звірі, проте не хочемо бути обмеженими.

-Ну тут ви маєте рацію.

-Звичайно, маю. Ви хоч раз в житті порушували встановлені суспільством норми?

Шериф хитрувато посміхнувся.

-Ось тепер бачите вірність моїх слів! - посміхнувся у відповідь і лікар. - Нас з дитинства привчають до думки, що все на світі створив Бог. Простір, час, фізичні закони... Однак є «але».

-Яке?

-Сам Бог може це все порушити. Йому нічого не варто воскресити живу істоту. Або в одну мить змінити порядок речей. Наприклад, перетворити воду в вино. Злетіти до неба без допомоги крил, або ще чогось. А ми ж при цьому чомусь це робити не можемо.

-Цікава думка. І як це співвідноситься з Пауеллом?

-Спробую почати здалеку... У вас бувало таке, що зустрічаючи абсолютно незнайомих людей, ви раптом відзначали, ніби їх знаєте, але тільки забули? Або що вони схожі «на когось»?

-Ну... бувало...

-А місця? Начебто нові незнайомі місця, а мозок свердлить думка, що ви тут були? Або що подібне вже з вами траплялося?

-І таке іноді бувало. Дежа вю, здається?

-Так, дежа вю... або у випадку з знайомою чи незнайомою людиною – такий собі різновид синдрому Фреголі.

-Кого?

-Це коли людина переконана, що усі люди навколо йому знайомі, просто вони для чогось змінюють зовнішність.

-Ну, я не настільки збожеволів.

-Всі так говорять. А ось зовсім недавно ви стверджували, ніби всі люди без винятку божевільні, - лікар лукаво посміхнувся.

-Стверджував, - кивнув головою шериф. - І все ж не хочеться в це вірити.

-Зазвичай ми намагаємося в чомусь себе переконати... створити відповідну картину всесвіту.

-Можливо, - погодився шериф, - однак що цікаво - ця картина у всіх збігається. Небо зверху, земля знизу… сонце світить… дощ або сніг падає вниз, а не злітає вгору… Звичайно, бувають невеликі відхилення, але дуже-дуже рідко. Люди бачать світ таким же, яким його бачать ті ж сусіди або знайомі, або родичі.

-Саме так! А ось у Брюса раптом все стало по-іншому. У його мозку, можливо, зламався якийсь «ретранслятор». Він перестав налаштовувати свідомість цієї людини на сприйняття загальної картини. І відтепер видима йому картина зовсім інша.

-Звичайні галюцинації. Коли приймеш наркотики - може і не таке привидиться.

-У мене є знайомий товариш.... письменник... Якось мені попалося на очі його оповідання. Невеличке оповідання. Про акваріумних рибок. Називалося воно «Антропний принцип»... Ви знаєте що це?

-Не чув.

-Деякі фізики кажуть, ніби на Землі якимось абсолютно незрозумілим чином, створені ідеальні умови для життя. Схожі на штучні. Буцімто якась невидима сила оберігає Землю від усіляких негараздів. Оце і назвали антропним принципом.... Так ось, повертаючись до оповідання. Його зміст досить простий - в кімнатці стояв акваріум. У ньому жили різні рибки - золоті, сомики та інші. Змінювалися покоління, хтось вмирав, хтось народжувався… все котилося по звичайному колу… І знову з’являється «але»: одного разу сонце - настільна лампа - перестало включатися, позначаючи наступ нового дня. Зверху перестала сипатися «манна небесна» - корм. Прийшла темнота і голод. І тоді найдавніша риба - якийсь товстий жирний сомик, раптом заявив, ніби їх милостивий бог помер. Настав очікуваний закономірний кінець світу... Ось так!

-Сумно... і не зрозуміло...

-Я це до того розповів, що для цих риб богом була людина, котра їх годувала і доглядала. А хто для нас бог? В якому акваріумі живемо ми? І що за ним?.. У Брюса зламався прилад в мозку, який відповідав за сприйняття нашого з вами «акваріума». І він живе.... саме живе... я не обмовився... в цілковито іншому світі. Бачить інші речі, сприймає інші події і людей...

-А ми з вами як же? - шериф навіть відкрив від подиву рот. - Хто ми для нього?

-Рибки саме з його акваріума, його свідомості… а не з нашої з вами… Він інтерпретує світ по-іншому. Можливо, його занесли нам з сусіднього акваріума. Адже в світі є мільйони акваріумів: в квартирах, в зоомагазинах, навіть в офісах... Купили нову рибку, принесли до себе. Як думаєте: вона легко адаптується до змін в просторі-часі? Або буде жити по законам свого акваріума? Наша свідомість, повторюю вам ще раз, завжди знайде спосіб пояснити незрозуміле. Містикою, фізикою, математикою, магією, божественним втручанням... Завжди!

-Але ж Пауелл живе тут, а не в іншому акваріумі! І жив тут! Ви ж от розмовляли з його друзями, знайомими – хіба вони казали, ніби Брюс марсіанин? Ні! Вони, я впевнений, розповідали про те, який він був добрий хлопець, та таке інше… Адже говорили?

-Так, - погодився Фалкон.

-З якого ж він тоді іншого акваріуму? Пауелл тутешній!

-Це образний вираз… До речі, знову нагадаю вам про дежа вю і про синдром Фреголі. Хвороба мозку - теж одне з пояснень незрозумілих нам подій. Так легше жити, треба лише переконати себе в тому, що людина поряд збожеволіла.

-Складно… все дуже складно… Схоже на копирсання у чужому мозку. Ніби підлягаєш за чимось… інтимним… Буцімто читаєш особисті листи. А головне в ваших оповідях – все описується якось приблизно. Аніякої конкретики.

-Конкретики… Хм!.. У мене була одна пацієнтка, яка страждала від своєї зайвої уяви. Зазвичай вона говорила так: «Я перехворіла всіма хворобами». А справа в тому, що варто їй тільки прийняти близько до серця чиюсь хворобу, як дівчина відразу підхоплювала її симптоми. Побачила подругу з вітрянкою - і тут же сама нею захворіла. У когось з`явився висип, алергія - вона також починає тим страждати... Та що там - розгледіла вошей, і ті з`являлися в її волоссі, мало не за помахом чарівної палички. Ось така конкретика…

Двері кабінету тихо скрипнули і всередину заглянула медсестра.

-Я хочу вам нагадати, про пігулки. Пора починати їх прийом…

-А зустріч? - підхопився Фалкон, ледве не зачіпаючи чашку. – Коли в мене зустріч?

Жінка здивовано подивилась на лікаря, потім на настінний годинник.

-З ким? – обережно спитала вона.

-Та… з колегою… з Борисом Фрідом… Дідько! Я вже спізнююсь! – бурмотів Віктор. – От дідько!

-Пігулки! Ваші пігулки!

Але лікар її вже не чув.

-Добре-добре, я побіг, - відмахнувся він. - А ви приберіть тут, будь ласка. - Віктор спробував посміхнутися, але вийшло доволі жалка подоба посмішки. Ніби він наробив якусь шкоду і тепер намагається вибачитися.

-Ну… добре, - промовила жінка. – Звичайно ми тут приберемось.

Фалкон вискочив з кімнати і швидким кроком рушив по коридору…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((10 - 11))
15.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((14 - 15))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Короп Карл
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Коли твоя дівчина вагітна…
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Понеділок
26.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні"
25.06.2017 © Маріанна / Мініатюра
Двері
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
31.03.2017
Третя терція ((7 - 9))
10.04.2017
Третя терція ((12 - 13))
22.04.2017
Третя терція (( 16 - 17))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 42  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +40
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +68
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +58
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.06.2017 © Ольга Білицька
27.06.2017 © Андрей Осацкий
27.11.2014 © Серго Сокольник
27.06.2017 © Андрей Осацкий
04.05.2012 © Олекса Т
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди