І ось черговий вечір. І ось чергова солона сльоза, тече по її щоці. Та це не сльози, горя і не сльози смутку. А сльози щастя. Чому щастя. Вперше за довгий час, хтось витирає з її щічок солоні сльози, ніжно цілує, і ніжно шепоче безмежно кохаю.

Це все він. Він? А хто він? Він просто і безкорисно продовжує кохати, терпіти її істерики, заспокоювати, і кожного разу ніжно поглинати її у свої обійми, витирати з її заплаканих очей солоненькі сльозинки. Так було і цього разу він витер з її щічок чергову сльозу і просто сам собі не міг зізнатись що плаче. Ні це просто щось потрапило в око. Такі думки у нього в голові.

Вона перестала плакати. І просто притулилась до нього, він її обняв руками і лунає такий діалог.

- Чого ти плачеш? Запитався він.

- Просто. Відповіла вона.

- Ні це не так!

- Ну можливо.

- Не плач, твої оченятка занадто прекрасні, щоб плакати. Твої щічки занадто румяні, щоб по них текли солоні струмочки твоїх сліз, і рученятка занадто ніжні, щоб витерати їх.

- Я плачу від щастя.

- Дурненька ти моя.

- Я ідіотка, навіщо я тобі така?

- Ні не кажи так! Це я придурок.

- Ні ... Він не дає її договорити, палко поцілувавши.

Після поцілунку вона кладе голову йому на плече. І промовляє!

- Я щаслива.

- Я також.

І як по його так і по його щоці тече сльоза щастя.