Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.04.2017 17:56Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

(14 - 15)
Меньшов Олександр
Опубліковано 15.04.2017 / 41197

«НА ТЕМИ ДНЯ: «ДРУГ БОЛЬШЕВИКІВ»

Большевики увесь час ганьблять буржуазію, капіталістів і т. д. Але самі запобігають ласки ріжних своїх клясових ворогів. Тутешня комуністична преса з великим завзяттям атакує «капіталістичний стрій» і т. д. Зате комуністи в Росії раді прислужувати тим «капіталістам», які ласкаво покивають до них головою.

Таким ласкавим кивальщиком голови до большевиків у Америці є відомий сенатор Бора, який стоїть за визнанням Америкою радянського уряду, хоч зовсім не з мотивів своєї любови до большевиків. Отож большевики увиваються перед ним і, як вірний песик свого господаря, ходять перед ним на задніх лапках.

Тепер з Америки почали їздити до Радянщини ріжні «прочане» . Їх кличуть туди на поклін комуністичним «святим місцям» ріжні большевицькі організації, так, як в старину кликали богомольців з Росії на Афон та в Єрусалим ріжні монашеські місії. Американці «прочане» народ практичний і тому рішили заручитися рекомендаціями від сенатора Бори. Він видає для них спеціяльні листи, в яких повідомляє «всіх, кого це торкається», що такий-то «прочанин» їде в Радянщину, щоб и ближче познайомитися з нею...

*ВЖЕ MOЖЕТЕ ОТРИМАТИ НОВИЙ КАТАЛЬОГ КНИЖОК КНИГАРНІ «СВОБОДИ» РІЖНОГО ЗМІСТУ. ВИСИЛАЄТЬСЯ ЙОГО ЗА НАДІСЛАНІЄМ 2-ЦЕНТОВОЇ МАРКИ НА ОПЛАТУ ПЕРЕСИЛКИ.

SVОВОDА Р.О. Box З46 JERSEY CITY. N J

ГРЕЦІЯ ПРОТЕСТУЄ

АТЕНИ (Греція), 1 липня — Грецьке правительство висловило рішучий протест проти репараційного пляну, який виробила комісія Йонга. Воно заявляє, що борги Німеччини тепер так зредуковані, що вони не покривають грецьких военних зобовязань супроти Франції та Америки. Коли цей протест Греції не буде узгляднений, то грецьке правительство буде домагатися скликання спеціальної конференції, котра зменшила б воєнні борги, які вона завинила Франції та Америці».

«СВОБОДА», №153, Джерзи Ситі (США), 2 липня, 1929




Три дні пролетіло в пустих безтолкових справах. Ми тупцювались на місці. Трусили і Гришку Ткача, а він все говорив, що нічого і нікого не знає. І визивали до себе Щербатого Йозефа. Той в сотий раз розповідав про якихось хлопців, про те, що саме пив Пауелл. Їздили ми і на будівництво (до речі воно мене вразило настільки, що я навіть забув, навіщо приїхав), а загальна картина все одно не складалася в щось більш-менш зрозуміле.

Клюйко – ось кого б треба було знайти, і ось хто б міг пролити світло на справу Пауелла. Але Буза немов зник. Ніхто його не бачив, ніхто не знав де його шукати…

-Або це змова, або він досить хитрий лис, - казав я Соколу.

Той мовчки погоджувався та якось розгублено дивився убік. А одного вечора взагалі витягнув старий офіцерський револьвер та почав його чистити, чим мене збентежив. В цю мить мені здалося, що Сокіл знає набагато більше, ніж розповідає… Тобто, він анічого не розповідав. Лише «угукав», задумливо вимірював кроками наш кабінет, або раптом збирався і йшов до телеграфу, немов чогось очікуючи.

За ці три дні я іноді знаходив час, щоб побути на самоті та гуляв вуличками міста. І ось зараз сидів за столиком невеличкої ресторації, та вів розмову з місцевим завсідником – чоловіком років десь за п’ятдесят, одягненого в недорогий костюм. Почали з погоди, а вже за п’ять хвилин він розповідав про події минулого. Про те, що з сімнадцятого року влада тут змінювалась декілька разів. Після падіння імперії почала панувати Центральна Рада, але трохи пізніше місто захопили більшовики. У вісімнадцятому повернулась Директорія, почав набирати сили і Махно. В кінці цього року в місто знову повернулись більшовики.

-В дев’ятнадцятому - сюди пробивалася армія Денікіна, - примружившись та посьорбуючи каву розповідав чоловік. – Але йому приходилось битися не тільки з більшовиками, а і з батьком Махно.

Мені здалося, що мій співбесідник якось тепло обізвався про цього персонажа.

-Десь мабуть в кінці дев’ятнадцятого та на початку двадцятого наше місто було під Нестором Івановичем. Більшовики посилили було наступ, але, кажуть, разом з тим почали відбирати хліб у селян, і це призвело лише до зростання армії Махно.

Чоловік розсміявся.

-От дурні! – промовив він. – Кричати на всіх мітингах, що вони влада робочих та селян, а самим робити казна що!.. Хмм… Вірно колись казав Нестор Іванович, що немає ніяких партій, а є лише купки злодіїв та шарлатанів, які з особистої вигоди знищують наш народ.

-Так і казав?

-Саме так… Влада народжує лише паразитів! Це факт!.. Отже, на чому я зупинився? А! Отже в кінці літа місто захопили війська Врангеля, але і їм не вдалося довго протриматися…

-Дозвольте вас перебити, - промовив я.

-Так… я вас слухаю.

-А при якій владі було краще?

Чоловік миттєво змінився в обличчі.

-Ми заслуговуємо ту владу, яка існує на цей час, - якось нервово промовив він.

-Прямо ось так? – здивовано промовив я. Вперше бачу людину, котра не сварить можновладців, ані напроти – не співає їм хвалебні пісні.

-Бог дає нам те, що ми заслуговуємо! – впевнено сказав мій співбесідник. – Ось що я вам скажу, молодий чоловіче – думка, що риба гниє з голови ажніяк не відноситься до нас, до людей. Який народ – така і влада! Не буває нагороди без праці, так і не буває покарання без вини. Всі заумні міркування – від лукавого.

-Ви доволі дивно сказали… ніби це Бог нас… нам… е-е.., - я замовк, так і не знайшовши слів для закінчення речення. Цей чолов’яга такий, що пальця йому до рота не клади. Мабуть колишній махновець. Все, мабуть, чекає, коли Нестор Іванович повернеться із Франції.

-Треба розуміти, що не всі ті звуться патріотами, хто зараз керує, - просторікував мій співбесідник. – Взагалі, поняття «патріот» має на увазі любов к «патрії»… тобто до батьківщини… Любов до рідної землі, до культури…

-Отже, - перебив я цю демагогію, - з ваших слів виходить, ніби теперішня влада – кара небесна… Чи все ж нагорода? Яка ваша думка?

Чоловік нервово облизав губи, допив свою каву і вийшов геть з ресторації.

А що я такого запитав? Чому це він злякався? Мого мундиру?

Повернувшись до кабінета, я застав Сокола за читанням газети. Майже інтуїтивно відчув зміну в його настрої. Як то зазвичай кажуть – навіть повітря було наелектризоване.

Віктор Львович втупився в рівні рядки літер та напружено стискав кулаки. Я тихо пройшов до столу, та присів на стілець.

Що робити? – розміркував та почав перекладати папери з однієї стопки в іншу. – Ми в глухому куті.

-Дідько! – Сокіл засердився. Він хлопнув долонею по газеті. – Дідько! Ти бач, що в столиці твориться. Собачі діти! Отже собачі діти! Європа та Америка, мабуть, дивляться на наші витівки та регочуть в кулак. Хто захоче тепер сюди їхати? Скажуть: та там живуть якісь дикуни… Дідько!

Я нахилився та до гори дригом й через руку Віктора Львовича швидко пробігся по рядках, читаючи про якісь мітинги та сутички з поліцією, які відбулися в столиці.

-Як же всі ці мітингувальники осточортіли! – лаявся Сокіл. – Чи вони хочуть зробити, як в Німеччині? Так нехай тепер подивляться, як там гарно живеться з їхнім Тельманом!.. От раніше було б не так! Зовсім не так! Всіх би схопили та дали по зубах, так щоб пір’я полетіло… Ось ти, Іване Антоновичу, знаєш, що тут, в цьому місті, відбувалося в п’ятому році?

-Тобто? Ви про що?

-Чи відомо тобі, що тоді в Олександрівську було одне з найбільших збройних повстань? А почалось з того, що більшовики почали підбурювати людей до непокори. І дехто з місцевих нібито пролетаріїв, - це слово Віктор Львович промовив сердито стискаючи зуби, - почали захоплювати місто, громити усе навкруги… Потім почали будувати барикади… Жах! Бунт! Мало того, ці покидьки схопились за зброю! Стріляють в усі боки! Декілька днів йшли сутички між цими… пролетаріями… і поліцією. Нам було дозволено стріляти у відповідь… Дозволено! Без усілякого сюсюкання.

Сокіл сказав «нам», - от що відразу кинулося в око. Виходить, він також приймав участь в тих подіях. Це не просто обмовка.

-Після цього – бунтівники відступили, а потім і взагалі здалися. Вони тоді добряче отримали по зубах. Добряче!

-Ну… то було раніше… А взагалі, хіба не можна виражати свої думки прилюдно? – запитав я.

-Прилюдно! Вся ця демагогія до добра не приведе! – Сокіл знову стукнув долонею по газеті. - Я вже цього надивився… І взагалі…

Сокіл хотів сказати щось різке, але зупинився і примружився. Очевидно, заспокоювався.

-Вже скільки разів зарікався сам собі не вплутуватися в політичні диспути, - втомленим голосом промовив Сокіл. – Аж ні! До сих пір вони діють на мене, як… як… Скільки я в молоді роки… та і в зрілості нервів та часу витратив!

Віктор Львович подивився на мене з якимось вогником в очах.

-Хмм… Ліпше б я Франка, наприклад, обговорював! Було б мудріше, та… і взагалі…

Інспектор відкинув газету та почав декламувати:


Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Коли будуть цвісти верболози.

І востаннє тобі, замість слів про любов,

Посилаю я муки і сльози.


Я здивовано подивився на інспектора. На якусь мить він мені здався схожим на мого старого вчителя французької, який зараз вже ніде не викладає, та ходить по друзям-знайомим щоб просто побазікати. І обов’язково ці розмови закінчувались цитуванням Бодлера або Теодора д`Обіньє.

-Говорити про політику, - продовжив свій монолог Віктор Львович, - все одно, що розмовляти про наближення Кінця Світу: коли той настане, кого будуть судити першим, чи останнім, хто відправиться в пекло, а хто полетить до раю… Дурниці!

Сокіл підвівся та підійшов до відкритого вікна.

-Друже, - промовив він, не повертаючись до мене, – а ти коли-небудь когось кохав?

-Ну… був колись закоханий… Давно вже, - зніяковіло промимрив я.

Остання фраза визвала у Сокола сміх.

-Давно! Можна вирішити, ніби тобі сто років, Іване Антоновичу. Це в мене все було… давно… А у тебе, друже, все попереду.

І він знову вголос процитував:

 

Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,

Будь щаслива, весела, як завжди.

Що було — схороню аж у серце на дно…

Не шукай між людьми більше правди.


Питання про кохання мене трохи роздратувало. І хоча я намагався це приховати, але думки, які лежали в запиленій скрині мого мозку, вирвалися на волю, як та пружина.

Її звали Ольга… Пригадав і тут же засувався на стільці. Аж захотілося підскочити та кудись піти. В серці защеміло… але не від болю, чи туги, а якось солодко… ніжно…

Очі… сірі… великі… прозорі… маленький носик… весь в невеличких веснянках… тонка шия… гостре підборіддя… губи… зі смаком неба…

Раптом я чітко зрозумів непотрібність усього свого подальшого життя… без неї… Мене підхопив якийсь жах, відчай.

Тьху ти! Ванятко, анумо кінчай! – розсердився я та труснув головою. Тіло саме підскочило зі стільця, а ноги рушили до дверей. – Той Сокіл, здається, як навмисно натиснув на хворе місце… Чому про це запитав? Невже у нього тут колись було «кохання»? За часів того бунту… Тьху!

-Ти куди? – почув голос Сокола.

-Ну… прогуляюсь… А то щось душно…

-Ти ж тільки прийшов…

Але я вже вискочив геть.

А перед очима все ще марився образ Ольги. Це ж треба було з нею так розсваритися, що навіть наші шляхи розбіглися! Все клята впертість! Тупість!.. І причина сварки дурна! Чесне слово!

Зараз на те дивишся, згадуєш і готовий дати стусана самому собі.

-Ти запізнилася, - насупився я, коли нарешті побачив Ольгу.

День в мене був невдалий: не ладилося з навчанням, та й викладач права вилаяв за неуважність. Потім розмова з ректором…

-Ти запізнилася! – повторив я, вже більш сердито.

-Та… трошки дома затрималася…

Ольга якось винувато посміхнулася та відвела очі.

-Угу… зрозуміло, - я труснув головою, ніби дійсно щось зрозумів. А у самого всередині кипіло: і той клятий ректор, і викладач, і слова про мою бездарність... та й багато чого іншого. – Не могла перенести свої справи на інший час… Ми і так з тобою почали рідко бачитися…

-Я посперечалася… з батьком… Він не дуже добре відноситься до тебе, - з якимось сумом сказала Ольга.

Тоді ця фраза здалася образливою, ніби ляпас по щоці.

-Чого ж так? – взявся за боки, навіть ногу виставив уперед.

-Та все натякає на Сергія…

-Що? – аж прикрикнув я. – На того клоуна, що збіг з французького цирку?

-Навіщо ти так про нього… Він не така вже і погана людина, просто батько вважає, що робота перекладачем у посольстві престижніше, ніж у адвокатській конторі…

-Овва! Ти його ще і захищаєш? Може ще зараз помчиш до нього, до Сержа? – ім’я суперника я навмисно промовив на французький манер.

Ольга напружилася. В її очах блимнула блискавка.

-Іванчику, я тебе прошу… не заводься…

А далі мене ніби понесло. Ольга мовчки слухала, дивилась кудись убік…

Боже, який я бовдур! Але що тепер волати «якби» та «якби»… Будь мужиком, зберись духом та визнай свою дурість.

Зовні, не дивлячись на вечір, було ще спекотно. Я рішуче рушив вздовж огорожі, потім звернув на сусідню вулицю, намагаючись триматися тіні дерев.

А якщо плюнути на свій гонор? – міркував я. - Повернусь додому, піду до неї… та спробую порозумітися… вибачитися… Га? Ваня, що скажеш?

І ось тут…

Спочатку сіпнулося серце: він, чи не він? А вже за мить я зрозумів, що чоловік, який зараз переходив вулицю, не просто схожий на мого нападника біля забігайлівки Щербатого Йозефа, який тоді підло вдарив мене в голову, а насправді таким і є. Фігура, колір волосся, навіть одяг той же…

Я завмер, закриваючись стовбуром дерева. Хоч би не побачив… хоч би рушив собі далі… а там я простежу куди він йде і… і…

Далі вже не додумав, бо всередині мене прокинувся мисливець, а азарт підігрів кров до кипіння. Можливо, - міркував потім, - збоку я виглядав дивно… та смішно… Але в той момент ніби нічого не розумів.

Йшов за тим чолов’ягою десь на відстані ста кроків. Судячи з його ходи – він не здогадувався, що за ним стежать. Так ми рухалися хвилин двадцять. Йшли якимись страшними занедбаними вуличками, через брудні двори, то ліворуч, то праворуч… Я втратив орієнтири, але переконав себе, що виберуся. Ну не в ліс же, врешті решт, забрів. Язика маю – спитаю та повернусь назад…

Так ось міркував, йшов за своїм кривдником і… раптом загубив його. Це було так не очікувано, що я завмер на місці, ніби той стовп.

Я стояв в дворі. Це був тупик. Звідси іншого виходу не було, а значить що той чоловік зайшов в одну з трьох дверей.

Я дзиґою закрутився на місці. Що робити? Куди йти? Бігти в найближчий відділок? А якщо мій підопічний вийде звідси і кудись рушить?

Дідько! – лаявся я, одночасно намагаючись не кидатися в очі, і тому притискався до стін будинків. – Якщо я звідси піду, то не факт, що знайду дорогу назад… Може зробити, як в тій казці про Алі-Бабу, та намалювати якийсь знак?

На моє щастя поряд проходив якийсь хлопчина.

-Гей, козаче! – гукнув я до нього. – Йди-но сюди! Швидше!

Хлопчик завмер, а потім якось невпевнено рушив до мене.

-Чого тобі? – кинув він без церемоній. Такту йому також бракувало.

-Знаєш, де тут поліцейський відділок?

-Можливо, - з якимось викликом у голосі кинув малий. Він засунув руки в кишені своїх штанів та задер носа.

-Біжи туди щодуху, та ось що передай…

І я спробував донести до хлопця свій наказ. Той слухав, не перебивав, а потім нахабно повідомив:

-Просто так і чиряк не вскочить - треба почухати.

-Ах ти ж…

Я аж задихнувся, але стримав себе в руках. Окрім цього хлопця, у мене зараз нічого і немає.

-Добре, якщо виконаєш моє прохання, - почав я якомога м`якше, - отримаєш гривню. Домовились?

-Зараз гривня, і потім ще гривня. А інакше – до побачення, шановний…

Я мовчки поліз в кишеню та намацав там якісь монети. Вже стемніло, тому роздивиться скільки в мене завалялося було важко.

-Тримай всі! – насипав я дрібноту в долонь хлопця. – А зараз – шуруй у відділок! І швидше!

Малий дременув по вулиці, а я заховався біля куща та почав чекати. Лише десь хвилин за сорок, коли вже стемніло так, хоч курей з сараю кради, з’явилися четверо поліціантів, а з ними і Сокіл. А мені вже в голову різні думки лізли. Вважав, що хлопчина надурив – взяв гроші та втік. Де б я його шукав? Та і взагалі – робив би це?

-Дядьку, гривню давайте! – протягнув долонь малий.

-Вікторе Львовичу, не позичите мені? – прошепотів я Соколу.

-Та цей нахаба своє вже отримав! – всміхнувся той. – Я ж тобі полтиник вже дав! А нумо геть до мамки, а то буде сварити, що так пізно валандаєшся!

-Цей пан мені гривню обіцяв! – насупився хлопчик. – От зараз галас підніму і…

-Та добре, добре! – бубонів Віктор Львович.

Він поліз до кишені та витяг купюру. Хлопчина взяв гривню та рушив геть.

-Ну що там? Розповідай, - тихо промовив Сокіл, звертаючись до мене. – Що за термінові і таємні справи? Навіщо стільки людей звати?

-Здається, я вистежив того чоловіка, що напав на мене біля забігайлівки.

-Здається? Чи вистежив?

-Це він… точно він!

-Ну в тебе і вдача! Знайти в місті… серед такої кількості людей… саме того, кого шукає вся поліція… Дійсно, вдача! Щастить же тобі, хай йому грець!

-Але є одна проблема: не помітив в які двері він зайшов, - тихо проговорив я. – Рухався за ним на відстані… Бачу, звернув в цей двір. Поки дійшов – чоловіка вже нема.

-І?

-Це глухий двір… тут немає іншого виходу… лише три будиночки… Отже, вважаю, що він в одному з них.

Ми повернулися у двір та подивилися на маленькі віконця, в яких пробивалося тускле світло.

-Нумо, підкрадемося, - запропонував хтось з поліціантів (судячи по голосу, то був чотар), - та заглянемо. Це саме просте рішення…

І я рушив вперед, намагаючись нічого не зачепити та не шуміти. Одне віконце… тут дві жінки та якась малеча… друге вікно… шторки заважають щось розгледіти… чекаю… напружую очі… і ось бачу якусь фігуру… наближаюся… затамував дихання… придивлюся уважніше…

Знайшов! – за столом у маленькій кімнатці сидів мій кривдник.

Я дав знак і за мить поліціанти підкралися до дверей. Ще мить і один з них з силою вдарив по ним ногою.

З криками ми ввалилися у кімнату. Двоє підскочили до чоловіка, який навіть не встиг піднятися з-за столу.

-А-а… Що це таке? – здивовано проговорив він, роздивляючись гостей.

-Руки поклади на стіл! – скомандував чотар, хапаючись за кобуру.

-Що відбувається?

-Як звуть? – насунувся на чоловіка чотар. – Швидше відповідай!

-Е-е… Сергій… Марусяк… Що трапилося, людоньки?

-Не впізнаєш мене? – запитав я, виходячи вперед.

-Ні, - розвів руками підозрюваний.

-Біля кабака Щербатого… ви… ти напав на мене та вдарив по голові…

-Я? Вдарив? Та ви що! – здивувався Марусяк, оглядаючи людей. – Ви з глузду з’їхали? Я працюю на будівництві греблі… я рахівник… Який напад? Які бійки? Який Щербатий?

Говорив чоловік натурально. Мене на мить охопили сумніви.

-Нумо, закатай рукава! – приказав я. – Де годинник?

-Який годинник? – на зап’ястях у Марусяка нічого не було.

-Де подів? – давив я, кидаючи погляд на Сокола, що стояв поряд.

-Та не було у мене ніяких годинників… При моїх заробітках – тут на життя б хватало!

-Та ні, це ж ти! Я тебе впізнав! Навіть голос схожий!

-Та ще раз повторюю – ви мене з кимось плутаєте, - розводив руками чоловік. Його обличчя натягнуло маску здивування та розгубленості. – Я – звичайний службовець на будівництві… рахівник… Який напад?

Чесно кажучи я знову почав сумніватися. Ні, цей Марусяк був схожий на нападника – це, як пити дати! Але ж… але ж… він вів себе дуже переконливо. Натурально.

-Розберемося! – пробасив чотар, припиняючи безглузді розмови. Здається, він також сумнівався в тому, що це мій кривдник. Чотар повернувся до своїх хлопців та сердито сказав: - Беріть його та до комендатури… І перерийте тут усе!

Перерити? – подумки здивувався я. – Але ж це незаконно…

В наступну мить відчув, як щось з силою потягнуло мене назад. А потім раптом перед очима промчало лезо величезного ножа. Мені здалося, ніби час уповільнив свій біг. Усі завмерли, ніби мухи, що прилипли лапами до меду. Ледь рухалися.

Хтось продовжував тягнути мене за комір назад. Я намагався знайти опору, але ноги не встигали і моє тіло мішком звалилося на підлогу.

-Бий!.. Гей, тримай!.. Сука!..

А потім – ба-бах! Почулася якась метушня, викрики, тупіт чобіт. Я спробував піднятися та оглядітися.

Поряд копирсалося декілька чоловіків. Виявляється, це поліціанти намагалися скрутити Марусяка, який тримав у правій руці дійсно величезного ножа (виходить мені не здалося з переляку). Цей «рахівник», на диво, був не аби якої сили. Одному врізав в пику, другого штовхнув, той аж стола перевернув та покотився в кут кімнати. Схопився з третім, четвертим… Чотар отримав міцний удар в живіт і зігнувся навпіл.

Сокіл (це виявляється він відтягнув мене назад, захищаючи від удару ножом) вихватив револьвер та нахилившись вперед з силою приставив ствол до лоба Марусяка, якого вже схопили за руки двоє поліціантів.

-Ще рипнешся – і твій мозок розтечеться по підлозі, як Дніпро весною. Зрозумів? – досить поетичною мовою розтлумачив Сокіл ситуацію, що зараз склалася навколо Марусяка.

І його сердитий тон подіяв на чоловіка. Той застиг та за секунду промовив:

-Добре… добре… ваша взяла… Я здаюсь…

Він розкрив долоню, ніж глухо випав на підлогу. Хтось його підхопив, а за хвилину Марусяку скрутили руки за спиною.

-Ну що хлопці, - просміхаючись промовив Сокіл. - Кличте понятих. Відчуваю, ми зараз багато цікавого знайдемо.




«З семи печей хліби би їв, та горілка згубила!!!

Вчора був затриманий в спробі розплатитися фальшивими купюрами на міському ринку колишній інженер, а зараз безробітний, 28-річний Євтюхов Сидір Єгорович. В його будинку під час обшуку виявлено та вилучено три флакона туші різного кольору, два флакони чорнила, коробка з фарбами, ручки, пір`я, підготовлений ​​спеціальний папір, нарізаний по розміру банкноти в три гривні. З дитинства любив малювати пан Євтюхов, але цього разу він використовував свій талант та технічні навички для виготовлення і збуту фальшивих грошей. Ним був придуманий цікавий метод нанесення «водяних знаків». Для цього чоловік використовував жир з обличчя. Гербову печатку Євтюхов наносив за допомогою циркуля, а потім розмальовував від руки.

Затриманий дав свідчення, в яких стверджує, що збував фальшиві купюри вже сьомий раз. Але раніше подібні маніпуляції проходили без особливої підозри. Чоловік купляв їжу, одяг, взуття. «У мене склалося дуже погане матеріальне становище, - розповідав Євтюхов, - і не було роботи. Тоді і визріла думка зробити фальшиві банкноти, щоб хоча б купити хліба». Але цього разу колишнього інженера підвело бажання випити горілки, щоб відзначити вдалі «угоди». Продавцю не сподобалась поведінка Євтюхова. І він вирішив, що це якийсь крадій та звернувся до чергового поліціанта. А вже той і звернув увагу на гроші, які були міцно затиснуті в руці інженера. Опитне око відразо запідозрило підробку. Вже в відділку було остаточно виявлено факт фальшування грошей.

Зараз пану Євтюхову загрожує дуже солідний термін ув’язнення.

ОБ’ЯВИ

ВСЕ для ПОЛЮВАННЯ, СПОРТУ та ПОДОРОЖЕЙ

Найбільший склад зброї та амуніції!!! Торговий Дім «ЗБРОЯР»

Київ, оптовий склад, вул. Лютеранська, 25, тел. 17-37

Відділення: Одеса - вул. Херсонська, 19

Харків - вул. Семінарська, 3

Вимагайте прейс-курант.

Рушниці і револьвери відомих світових марок, патрони, порох, костюми для полювання і спортсменів (для гімнастики, боксу, футболу, зимового спорту та ін.), спортивне приладдя, скрині, валізи, риболовні снасті, все для дорожніх мандрівок».

«ВЕЧІРНІЙ ГОЛОС», №52 (УНР), Київ, 5 липня, 1929 року





Спина, після падіння на підлогу в кімнаті Марусяка, все ще боліла. Я намагався вичистити свою форму, та пришити відірваний ґудзик.

Відчинилися двері та в кімнату увійшов Віктор Львович. Він увесь немов світився від задоволення.

-Нумо, друже! – посміхаючись промовив інспектор. – Обшук закінчений. Прийшлося навіть підлогу піднімати…

Сокіл сів на стілець та примружив очі.

-Зазвичай, - почав він говорити, посміхаючись, як той кіт, що наївся сметани, - людей губить пристрасть до користолюбства і накопичення... а також бажання похвалитися... Їх видають звички… підводить жага до наживи… Я спочатку навіть подумав, що ти, Іване Антоновичу, помилився… що цей чолов’яга не твій кривдник… бо він дуже впевнено себе тримав. Але коли накинувся з ножем…

Сокіл знову задоволено посміхнувся.

-Хочеш подивитися, що в нього знайшли? – запитав він.

-Звичайно.

Я накинув кітель, оправився і ми рушили до кабінету.

-Дивись, - промовив Сокіл, вказуючи рукою на стіл. – Траншейний годинник Пауелла… з написом на звороті… Наган… офіцерський… Набої до нього… А ось Георгіївський хрест… та медалька… Наш рахівник, якщо звісно не вкрав ці нагороди - виявляється з колишніх «дроздівців»…

Я нахилився, намагаючись в тусклому світлі лампи роздивиться ту саму медаль: темно-сірий овал під біло-синьо-червоною стрічкою. На звороті красувався напис: «Походъ дроздовцевъ. Яссы - Донъ. 1200 верстъ. 26 - II – 25 - IV. 1918». А нижче надряпано: «Капитан Русаковъ».

-Я вже надіслав запит в Київ, - сказав Сокіл. – Але все вказує, що наш Марусяк насправді Русаков. Бачив, як професійно бився… Добре, що нікого не зарізав… Це фраза чотаря про обшук заставила його нервувати, бо він знав, що ми знайдемо оці його «прикраси»…

-Якщо він капітан Русаков… «дроздівець»… і ховається від правосуддя… то навіщо берегти в своєму житлі неспростовні докази? Навіщо тримати наган? Медаль?

-Навіщо? Пам`ять про минуле… жага похизуватися…

-Прямо так? Ніякої конспірології? Звичайна необачність, або дурість?

-Вважаю, що так… Люди «сипляться» на дрібницях… на своїх звичках…

-Ну, припустимо, це пояснити можна так… А навіщо йому годинник Пауелла?

Двері відчинилися і в кабінет ввійшов начальник місцевої комендатури – Федорішин. Було видно, що він тільки з ліжка.

Чоловік сухо привітався та запитав:

-Хто буде проводити допит?

-Я… я буду!

Яків Володимирович оцінив мене поглядом та згодно кивнув.

-Чи можу я бути присутнім? – запитав він.

-Звичайно…

Сокіл непомітно мені підморгнув, ніби кажучи: «Бач, як засвербіло в одному місці»!

Отже ми розмістилися: я за стіл, Віктор Львович в куточку, а Федорішин позаду мене. За хвилину привели Марусяка-Русакова. Судячи з його обличчя – йому вже десь встигли напихати стусанів.

Я розклав папери, приготувався до письма та почав допит. Чесно зізнаюсь, трохи нервував, хоча і намагався виглядати впевненим.

Спочатку представився сам, а потім запитав:

-Ваше прізвище та ім’я?

-Я вже казав, - відповів підозрюваний, все ще зображуючи з себе звичайного рахівника: - Марусяк Сергій Леонтійович…

-Кінчайте ваші ігрища! Назвіть справжні ім’я та прізвище! – в цю мить мій голос трошки пискнув.

От дідько! Не хватало ще ізганьбитися.

-Те, що ваші документи – фальшивка – це і сліпому зрозуміло. Ніякий ви не Марусяк! Ми отримали з Києва вашу справу, - пішов я ва-банк, поплескуючи долонею по якійсь пухлій папці. – Отже, пан Русаков… в ваших інтересах відповідати чесно… Це може вважатися, як співпраця з органами слідства та в подальшому вплинути на вирок. Не погіршуйте ваше становище… Прізвище?

Чоловік облизав губи, подивився на всіх присутніх та глухо промовив:

-Русаков… Семен Дмитрович.

-Рік народження.

-Вісімдесят восьмий… Уродженець Харкова… син міщанина… Навчався в Чугуївському військовому училищі… Брав участь у Вітчизняній війні в складі Волинського лейб-гвардійського полку… В п’ятнадцятому - отримав поранення при обороні Сморгоні… Тоді ж був нагороджений Георгіївським хрестом третього ступеня…

-Про свої подвиги ви будете розповідати перед іншими людьми, - подав голос Сокіл. Він дивився на пальці своєї руки та робив вигляд, ніби йому не цікаво слухати Русакова. – Ми тут зібралися зовсім не для цього.

-Так, - кивнув я головою. – Серед ваших речей був знайдений годинник «Rolex», який належав Біллу Пауеллу, американцю, який працював на будівництві греблі. Впізнаєте його?

Я кивнув на годинник, який лежав у сторонці.

-І що? – якось зле подивився на мене «дроздівець».

-Так ви його впізнаєте?

Русаков зітхнув та сердито промовив:

-Так… впізнаю…

-Справа в тому, - рівним голосом сказав я, - що Білл Пауелл був знайдений мертвим на пустирі… А годинника, взуття та грошей при ньому не виявлено.

-Ви на що натякаєте? Ніби я якийсь злодюжка? Та я офіцер! Я людей в атаку водив і кулям не кланявся! – волав Русаков. – Ми під Ростовом таки фокуси творили…

Я слухав, глядів на цього чоловіка, та дивувався. І де подівся той «рахівник» з чесними коров’ячими очима? Де його голосіння: «Ой, людоньки! Що ж те робиться»? Переді мною сиділа зовсім інша людина. І це було трохи страшнувато.

-Все це слова! – промовив я. – А годинник у вас! Ні у Васі, ні у Петра, Миколи… а у вас!

-І що? – клеїв дурня Русаков. – Можливо це знахідка? Валялася на дорозі, я і взяв…

-І потім заховали під половицями, - глузливо посміхнувся я. – Закінчуйте з цими казками. Розповідайте, як пограбували Пауелла!

-Тьху ти! – реально плюнув «дроздівець». – Я нікого не грабував!

-Якщо ви дійсно були офіцером, - промовив Федорішин, - то киньте цю клоунаду. Це вас не красить! Ведете себе, немов босяк!

-Розповідайте у кого, де і при яких умовах отримали цей годинник, - твердо сказав я, відчуваючи як зміцнюється моя впевненість у собі. Голос вже не тремтів, на писк не перемикався.

-Виграв в преферанс, - глухо промовив Русаков. – У американця закінчилися гроші… Я побачив годинника, запропонував йому поставити його в заставу… і він неохоче погодився…

-Тобто, Пауелл поставив на кін річ, яку, судячи з усього мав би не аби як цінувати? – засумнівався я.

-А ви самі в карти хоч раз грали? – запитанням на запитання відповів Русаков. – Знаєте, що таке азарт? Знаєте, що відчуває людина, знаходячись на тонкій грані між життям та смертю?

-Ви плутаєте бій з грою в карти, - парирував я. – Це не атака, не битва – лише проста гра…

Але Русаков відмахнувся від моїх слів.

-Добре… Отже, ви виграли годинник в карти… Коли це було?

-Е-е-е… зараз спробую пригадати…

-В суботу? Двадцять другого? – підштовхнув я.

-Ні… ні… в четвер… Так, в четвер ввечері…

-Де це було? У Щербатого?

-Ні, у Лариски.

-Якої Лариски? У тої, що Довга Елоїза? – запитав Федорішин.

-Так… у неї, - погодився Русаков.

-Так їй мало любовних утіх… вона ще вирішила в своїй квартирі влаштувати ігорний будинок!– обличчя начальника стало червоним. - Угу!

Це «угу» багато про що мовило. Воно, звісно, і зрозуміло – під самим носом, в центрі міста, грають в карти на гроші. Причому – незаконно грають, в порушення всіх постанов і розпоряджень! А Федорішин про це і не чув… нібито… Мабуть вранці такий наганяй дасть своїм підлеглим, що аж пір’я полетять. Тепер шила в мішку не сховаєш, бо все це стало відомо «столичним гостям», тобто мене з Соколом.

-Хто там був ще? Хто підтвердить ваші слова? – запитав я.

-Лариска…

-Вона, швидше за все, буде заперечувати факт гри. Хіба ця Лариска ворог самій собі?

-Я там майже нікого не знав, - нахилив голову Русаков.

-А Клюйко?

-Який Клюйко?

-Степан… на призвістко Буза…

Русаков примружив одне око, втупився у підлогу, ніби щось пригадуючи.

-Буза-а-а… так… був там один… Степан, точнісінько! – захитав головою чоловік. – Пригадую такого… Лариска назвала його Бузою… Але він не грав. Просто сидів осторонь та дивився… Мені взагалі здалося, що він курирував ці ігрища.

-Тобто, ви вважаєте, ніби Клюйко облаштував у Лариски таке собі… «казино»? – я ледь пригадав термін.

-Можливо… я нічого не стверджую…

Русаков облизав губи і запитав:

-Коли знайшли американця? В суботу вранці?

-Саме так.

-Отже я ніяк не пов`язаний з смертю американця, бо в п’ятницю спав… цілий день…

-Вважаєте, ми вам повіримо… особливо після того, як ви з самого початку бесіди стали викручуватися?

-Ми розійшлися десь о третій ночі, - твердо сказав Русаков. – Я в конторі ще вранці випросив вихідний, бо знав, що мені треба буде виспатися після майбутньої гри в карти… А годинник, між іншим, отримав чесно, не крав… І все! Інших відповідей від мене не чекайте.

Я кинув погляд на Сокола та побачив маску невдоволення на його обличчі. Невдоволення та розчарування.

Вже коли ми закінчили допит, коли залишилися сам на сам з Віктором Львовичем, я спробував вияснити причини зміни його настрою.

-Пустушка! – сердито промовив він. – Піймали рибу, а та виявилася без ікри.

-Ну чому відразу пустушка? Русакову є за що відповідати!

-Але не по нашій історії. Його вже завтра-післязавтра заберуть інші служби… а ми з тобою опинимося у розбитого корита… зі своїм мертвим Пауеллом. І Русакова ні до чого не прив’яжеш…

Я не хотів погоджуватися, та почав щось заперечувати, але Сокіл різко перебив:

-Клюйко – ось хто нам потрібний!

-Згодний… тому пропоную відправитися на квартиру до цієї Довгої Елоїзи – Лариски. Мені здається, що він переховується у неї.

-Цілком можливо.

Мені здалося, буцімто Віктор Львович відповів дуже дивним тоном. Те, що мені вважалось цілком розумним та вірним, він сприйняв з частинкою сумніву.

Я спробував переконати його в своїх передчуттях, але бачив, як Сокіл стримує посмішку. Що ж він таке знав, якщо так себе вів?

-Зараз друга ночі, - ніби підвів риску інспектор. – Люди сплять у своїх ліжечках… звичайні люди…

-І що?

-Знаєш, коли у людини найміцніший сон?

-Під ранок… мабуть…

-Ось ми з тобою і навідаємося в цей час до Лариски. Подивимось з ким вона відпочиває...

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((12 - 13))
22.04.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 16 - 17))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
10.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Гра
09.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Новітні методи
09.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Спалення
07.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Щастя є
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
07.04.2017
Третя терція ((10 - 11))
15.04.2017
Третя терція ((14 - 15))
25.04.2017
Третя терція ((18 - 19))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 38  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +59
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +99
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
26.11.2011 © Микола Щасливий
16.10.2012 © Істерична Бруталка
12.04.2011 © Закохана
19.11.2014 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди