Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.04.2017 19:57Новела
Про душу  Про Бога  Про людину  Про життя  
Нейтральна зона
50000
Без обмежень
© Ковальчук Богдан Олександрович

Нейтральна зона

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 15.04.2017 / 41203

– Олеже, а де це ми, чорт забирай? – прошепотів Сергій, змірюючи зачудованим поглядом височенну драбину, що стриміла посеред вигорілого до травинки степу і здіймалася аж у непроникне небо. – Як ми тут опинилися?..

Відповіді не почулося, бо поруч не було ні душі. Тут, власне, не існувало нічого взагалі: повивання вітру, відгомін запахів, хоча б якісь звуки – всі ці звичні речі почувалися до непристойності зайвими у цій місцині. Та й саме поняття «звичність» у химерному довкіллі здавалося приблизно таким доцільним, як розвеселий карнавал – серед закинутого кладовища, де напередодні ще й скоїлося потрійне вбивство.

Сергієві кортіло чимшвидше прокинутися, позбутися цього марева – це ж був сон, бо що ж іще, грім би його побив, – одначе виринути з нещадних лещат виявилося понад силу. Не подіяли навіть зазвичай безвідмовні способи на зразок щипання себе чи затримки подиху, тож після казна-якої за ліком спроби хлопчина покинув потуги й прикипів незрячими очима до дивної драбини – того предмета, котрий віддалено скидався на реальний, – у безпораднім очікуванні природного прокиду.

Матеріал, із якого було зроблено драбину, визначити на око було неможливо: з однаковою вірогідністю це могла бути чи якась вифарбувана в сіре деревина, чи залізо, а чи то взагалі камінь. Щаблі йшли одне за одним із інтервалом десять-п’ятнадцять сантиметрів (принаймні Сергієві з його кута огляду скидалося саме на те), і їх було багато, збіса багато. Згадалося ідіотське рекламне гасло: «Шукаєте стрем’янки? У нас їх величезне розмаїття!». Можна було закластися на що завгодно, що тим виробникам подібна конфігурація драбини навіть примаритися не могла.

А ще – цей випалений степ… Таке враження, ніби він вигорів ущент зовсім нещодавно. Але ж де, на Бога, в такому випадку запах згарища?

Сергій гарячково пригадував, які події передували всій цій неймовірній з’яві. Вони з найліпшим другом Олегом їхали нічним автобусом із Києва до Одеси, щоби водою серпневого моря змити, врешті-решт, із себе розпроклятий сморід офісу страхової компанії, в якій обоє працювали. Відпустка – хай усього п’ятиденна – обіцяла видатися рясною на цікаві події: під Одесою саме гримів етнофестиваль, який чоловіки мали намір обов’язково навідати.

Тепер же зникло все: миготливі спалахи рідкісних зустрічних машин, автобус із усіма пасажирами, нічна траса… Геть усе! Маєш порожній, немов найвіддаленіші закутки Всесвіту, степ, і ще цю незрозумілу драбину.

– Ти тепер у нейтральній зоні, хлопчику, – почувся ніби попсований радіозавадами чоловічий бас; він линув звідкись згори, де драбина вростала у матово-сірі небеса, – й тільки тобі вирішувати, що відбудеться далі. Є тільки два шляхи…

– Які, в біса, шляхи? Хто ти такий? – Сергій відчув, як його тілом закрокувала дивізія огидних мурах: невідомий голос не мав жодного емоційного забарвлення, що за визначенням нісенітно, адже коли говорить жива людина, та мусить відчувати бодай щось. Ну що-небудь!

– Давай-но озирнемося на твоє життя й поглянемо, чи цього ти насправді хотів, – продовжував незримий мовець, – а потому ти муситимеш обирати, хлопчику. Муситимеш обирати так чи інакше.

Запало мертв’яцьке затишшя, котре за кілька миттєвостей порушилося звуком, подібним до роботи допотопного проектора, що ним користувалися в кінотеатрах до настання цифрової ери. Це тріскотіння долинало звідкись із-за спини Сергія, і той рвучко крутнувся, аби визначити його джерело.

У кількох метрах над зчорнілим степом усупереч будь-яким законам фізики та здорового глузду зависло простирадло. На нього невідь-ізвідки проектувався… фільм. Кіно саме починалося: «екраном» збігали старомодні цифри; п’ять, чотири, три…

– Вибач, хлопчику, стрічка у нас вийшла німа, як і ти сам останні років десять, – сказав усе той самий бас. – Ми не спромоглися навіть протитрувати епізоди. Та я пожалію тебе і вряди-годи підказуватиму, якщо ти так нічого й не второпаєш. А ти – дивися! Бо ж потім ти обиратимеш…

Відлік на простирадлі добіг нуля й почався фільм. Ось дванадцятирічний Сергій сидить на улюбленій веранді заміського будиночка батьків. Він малює аквареллю старезну яблуню, яка попри свій вік рясно плодоносила щороку. Картинка змінилася: Сергієві п’ятнадцять і він дарує Оленці, першому в житті своєму коханню, власноруч виконаного її портрета, а та усміхається, кладе руки на його плечі й поволі тягнеться, щоби поцілувати…

– Ти був талановитим хлопчиком! Прекрасно малював навіть не зважаючи на відсутність навичок, – озвався голос, – а потім щось пішло не так, ти не гадаєш?

Тепер на екрані Сергій уже був студентом юридичного факультету найпрестижнішого столичного ВНЗ. Бачить Бог, він узагалі не хотів там навчатися, проте батько – завжди грізний і непримиренний, нездатний на жодну вихвалку, – твердо стояв на своєму: «Усе свої закарлючки малюєш, нездаро чортів?! Нічого в житті вартісного не зробив! Я домовився з Петром Олексійовичем за тебе… Підеш на юриста… і тільки спробуй, паразите, поставитися до навчання абияк!».

Хлопцеві довелося вгризатися у чужий для нього правничий граніт – дарма що щелепи через це розсідалися в рубах. Одначе Сергій отримав таки диплом із відзнакою та міжнародну стипендію на навчання в Нідерландах. Саме це зараз показував примарний проектор.

– Отже, юрист, так? – гаркнув голос, і в цій репліці вперше забриніла емоція: презирство. – Завше заклопотаний кар’єрист… Які, на Бога, картини, еге ж, Сергію Павловичу?

Тим часом на полотнищі вмлів один-єдиний кадр – пластмасова коробка-офіс, у якій Сергій гаяв останні п’ять років щодня (крім неділі) з дев’ятої ранку до сьомої вечора, без перерви на обід.

Утім, на екрані робоче місце було якимось не таким. Скидалося на те, що це зображення – фотографія учасника археологічних розкопок: столи припали багаторічними порохами, сторінки численних каталогів немовби поморхли од віку, а за вікнами на дальній стіні не було геть нічого – просто бездонний простір, подібний до того неба, що нині розкидалося над головою.

– Що взагалі відбувається?! Де я? – очуняв Сергій опісля кількадесятисекундного споглядання кадру на простирадлі.

– А ти дурніший, ніж ми думали, хлопчику, якщо до тебе з першого разу не дійшло, – Знову це трикляте презирство в голосі. – Нейтральна зона, пам’ятаєш? Сюди перед смертю потрапляють усі, хто так самісінько, як ти, поховав свої таланти в паках документів на робочому столі.

– Потрапляють перед… чим?

Зробилося млосно. Сергій наново взявся щипати себе, прикушувати язика в марнім бажанні скинути з себе таке правдоподібне жахіття. А екран під той час спершу зробився прозорим, а затим і геть розчинився в порожнечі. Невидимий проектор заглух, і знову запанувала могильна тишина.

– Ми вирішили дати тобі вибір, хлопчику, що робимо нечастенько, – повів бас знову без жодних емоцій, – а ти просто тепер мусиш його зробити. Драбина поведе тебе геть із нейтральної зони, але навряд чи тобі сподобається місце, де ти опинишся натомість. Та тут є ще один вихід. Придивися до всього, що бачиш… І хутчіш, чуєш? Бо автобус уже тепер добряче заносить дорогою.

Звідкись із-за горизонту почулося на початку маловиразне, проте кожної наступної секунди гучніше голосіння. Спершу Сергієві здавалося, немовби то сотня учасників якогось потойбічного хору суголосно тягнуть одну ноту – «е-е-е-е-е-е», – одначе дуже скоро він допетрав: звук насправді був скрипінням гуми по асфальту.

– Вибір, хлопчику, чуєш?! Вибір! – промовив уселенський голос, а відтак сказав іще щось, та шум поглинув останні слова. Він узагалі був тепер скрізь, цей жахливий шум.

«Вибиратися звідси! Шукати вихід! – запанікував Сергій і взявся роззиратися. – Але куди?! Не під ногами ж валяється ключ!».

Він, утім, таки глянув на землю і не без подиву спіткав там альбом для малювання, пензель, акварельні фарби та горнятко з водою. Саме в такому свого часу «ожила» на папері старенька груша на подвір’ї. Дивно, але цей альбом самим фактом своєї присутності тут і зараз заспокоював. Сергій присів на спалену траву по-турецькому (лемент гуми був тепер найпотужнішим звуком, який узагалі будь-коли чула людина!), неквапом мокнув пензлика у воду й узявся малювати.

Під витягнутий у часі гуркіт автомобільної аварії на папері поставало все те самісіньке дерево, що його дитиною він так часто бачив, будучи на дачі.


* * *


Того вересневого ранку в амстердамському «Арт Сквер» було стільки людей, що можна було вирішити, немов якийсь старий мільярдер стерявся останнього ума і взявся роздавати всі свої статки направо й наліво абсолютно випадковим перехожим. Присутніх не полохав навіть вельми неприємний дощ, який ось уже декілька днів не полишав столиці Нідерландів. Натовп нетерпляче гудів розбурханим вуликом, очікуючи на подію, заради якої дехто з цих вічно заклопотаних голландців сьогодні навіть не пішов на роботу.

До мікрофона, встановленого на прикрашеній синіми й жовтими кульками сцені, підійшов невисокий сивий чоловік. На вигляд йому було років вісімдесят, але очі достоту по-молодечому посилали вусебіч бісиків, і здавалося, що час – це категорія, котра геть не верховодила цією постаттю.

– Пані та панове, дякую вам усім, що прийшли, – заговорив чоловік українською, а на величезному екрані поза його спиною з’явилися ті самі слова в англійському та голландському перекладах. – Я щиро радий бути сьогодні тут, на цій сцені, й мати можливість представити вам людину, яка відкриває нашу країну для всього світу в геть нових барвах…

Розмови вщухли. Всі без винятку тепер дивилися почергово то на промовця, то на екран. А чоловік на сцені продовжував:

– За власним визнанням цього чоловіка, у його житті дуже часто поставав вибір, що робити далі, ким бути, якій справі присвятити усі свої таланти, яких у нього, безумовно, багато. Одного разу він усупереч багатьом обставинам зробив єдино правильний вибір, і вибір цей, пані та панове, змінив не тільки його самого, а тією чи іншою мірою нас усіх.

Натовпом прокотилися ріденькі оплески. Старенький прокашлявся, дістав із задньої кишені брюк хусточку, протер нею спітніле чоло та заговорив знову:

– Людина, що от-от вийде до вас, досягла всього винятково власною працею, і тепер ним пишається не тільки наша країна, але й, не побоюся цих слів, увесь світ. Хочеться сказати ще дуже багато, проте я не маю жодного морального права зловживати вашим терпінням ані секунди більше. Отже, прошу вітати: Герой України, лауреат Міжнародної премії Валтера Кошацького, переможець десятків конкурсів різного ступеня важливості, але найперше – творець із великої літери… Представляю вам усесвітньо визнаного художника-модерніста Сергія Павловича Христюка, який розповість вам про свою нову виставку під назвою «Нейтральна зона»!

Уся площа вибухнула термоядерними оваціями. Сергій вийшов на сцену, весело привітавши людей рукою, від чого ті заплескали ще активніше. Почувався він якось дивно: його не полишало враження, що голос диктора, який щойно закінчив свою передмову, був йому звідкись дуже знайомий...

В Амстердамі нарешті припинився огидний дощ.

Київ 15.04.2017
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.04.2017 Поезії / Ліричний вірш
Чужая
30.04.2017 Поезії / Ода
Ода нерішучості
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
27.05.2017 © Юлія / Есе
Роздуми
25.05.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Гості з минулого
24.05.2017 © Маріанна / Мініатюра
Книгарня
24.05.2017 © Ольга Моцебекер / Новела
Миттєвості життя
24.05.2017 © Ігор Рубцов / Есе
Перекидаючи містки
Новела Про життя
11.05.2017 © Ольга Моцебекер
Коли серця пульсують в уніcон
15.04.2017
Нейтральна зона
03.04.2017
Старий
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 122  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.04.2017 00:05  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую! 

 18.04.2017 08:33  Тетяна Ільніцька для © ... 

Дуже гарна ідея, Богдане! 

 15.04.2017 20:48  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Спасибі. ;-) 

 15.04.2017 20:45  Панін Олександр Мико... для © ... 

Гарне оповідання, сподобалось 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +0
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +16
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +33
03.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Впусти мене +38
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
25.10.2011 © Тая
17.01.2013 © Тетяна Ільніцька
10.05.2010 © Трамонтана
20.01.2011 © Михайло Трайста
27.05.2017 © Юлія
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди