Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.04.2017 21:39Новела
 
10000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Блакитна певність

Ірина Мельничин
Опубліковано 25.04.2017 / 41250

Безмовна молитва перед новоствореним, синювата наскрізність. Знову повторення, аякже, я знов... Рідний дім найбільше лякає своєю глибиною. Крихке підвіконня — найвеличніший п`єдестал для моєї провини. З нього зацікавлено поглядає м`який фіолетовий кіт, я не міг його самостійно вигадати, ох, я повинен підкоритись чужим химерним безперервним видінням. Я якось усе це вже бачив, всього лише інша інтерпретація, інша форма, незмінна суть. Я настільки обмежений? Мої тягучі липкі тривоги.

Кіт всміхається страшенно делікатно, я й досі не осягнув ситуацію повністю. Я не розрізняю нічого, нічого, лише його очі, людські, його чіткі незворушні очі. Я знову, я знову, ааа... Я знову не виконав, я все зіпсував, кожне рішення різко схиляє вниз.

Я і досі не розумію?

Яка трепетна мить!

Яка трепетна мить... Я не той, я даремно хапаюсь за знищену індивідуальність та гідність... Я тут зовсім нічого не означаю, занадто багато зосередженості на собі, даремні очікування, я...

Усе падає!

Істина завбачливо вирішена іще до початку мого існування, я лише форма, форма, форма, в яку може вміститись загальноприйняте, я помилявся, я помилявся...

Усе було марно!

Ти ніколи... Тебе спіткає швидкий хитрий кінець, ти не знав, виявляється, зовсім нічого, ти такий жалюгідний й дрібний, ти помреш у власній теплій фальшиво люб`язній оселі, яка так довго тебе обманювала, ти безмежно, безмежно, безмежно у ній тонув...

Чому він і досі чекає раптового спасіння? Ааа, який же він наївний обмежений мрійник, дурний оптиміст! Він вважає себе страшенно скептичним й наскрізним, та для вищої сили він — всього лише самозакоханий незначний елемент. Як кумедно — нічого не мало значення... Він падає на коліна(він певний у цьому, він змушує себе стати нижчим хоча би в своїй голові), він так наполегливо і довго молиться. Кіт міняє свою подобу(форма — незначна поверхнева деталь), видається, втрачає останні мотиви терплячості. Неможливість контролювати, контролювати! Що він, божевільний, невпинно шепоче?

— Я не буду, я більше ніколи не буду віддаватись брехливій безпечності... Я не возвишений, я повинен позбутися цього пафосу, я плакатиму в благаннях цілісінький тиждень, я палко бажатиму ясного осяяння... Я нічого не можу знати напевне, зупиніть цей новий процес, я боюся розщеплення, хоча би ще трохи, ще трохи можливих випадків, я одійду од себе колишнього...

Що він ховає в собі? Ах, недозволено, недозволено, недозволено, він сумнівається!

— Я повинен піти на компроміс, я вже звик до усього цього. Я хочу бути щирим, та я не знаю, у чому вимірюється ця властивість. І все ж, я ні в чому не певний... Можливо, цей кіт — вища сила? Я ще такий, такий далекий й такий блідий! Помилкові переконання — страшенний гріх.

Бідна свідомість, він говорить усе те вголос... У нього немає чіткої форми — будь-яка думка перетворюється в загальнодоступний текст. Ця реальність не належить йому, він тут навіть не гість, набагато миттєвіше.

Він і досі благає, спинись... Він і досі благає, я повинен за щось ухопитись! Він і досі благає, хоча кіт нестерпно розлючений. Це було очікувано, тільки це, він знає себе, я знаю про себе самого.

Ніякого шансу. Короткий білявий блиск, ефемерне проміння, але не твоє. Кіт пронизуюче глядить у мої зіниці, а тоді зненацька зникає, розпливається в такому жаданому недосяжному сяйві... Ееей, остаточний знак, чому мої думки усе іще переплітаються?

Остаточний знак!

Мій погляд падає у зелену підлогу найпорожнішої відсутності, я чую цей нікчемний плюскіт моїх убитих нестабільних надій(немов сполохані тремтливі озера), я розливаюсь у різні боки цілком, цілком неминуче розгублено, що я, що я, що я спричинив, я у брудній тісній картонній коробці, що раптово перевертається, я не здатен нічого змінити, я зовсім...

Яке божевілля, все втрачено, а він...

Він і досі благає.



Я блукаю безкінечними тьмяними коридорами без дверей(зайві вагання тільки вбивають захват), я так усміхнено й впевнено падаю усе глибше, що я роблю?.. Я повинен знайти опору, я знаю, десь іще також плаче мерехтлива папороть. Страшенно, страшенно порожньо, моя свідомість чіпляється темних потрісканих стін. Куди ти мене спрямовуєш? Тут немає нічого, нічого, тут надто просторо для чужих шаблонних переконань.

Я у тісній синювато-зеленій маленькій кімнатці, мене дивує, скільки тут чітких непотрібних предметів. Нестерпно незручно(завше те палко ненавидів) — мене болісно і благально проколюють поглядом, який же я невиправний егоїст. Руда невисока дівчина викликає у мене безмежну провину — я вже давно не будив свою напівбожевільну співчутливість, я жахливо не корисний для інших. Моя звична байдужість твердо запевняє у своїх істинності, це не для тебе, ніяк, це не твоє.

Стіни нестерпно стискають.

Я дивлюся в її обличчя — мокрі тремтливі повіки, тьмяні мертві веснянки на носі, ох, навіщо я це розпочав, я сам розпливаюсь у них. На її низькому столі лежать іще живі пістряві квіти(оманливо живі, запевняю вас), їх подарував її брехливий стабільний наставник. Який же нецікавий непродуманий трюк, я зовсім не вражений... Се так шаблонно і так уперто прописано безліч разів — ці квіти повинні її убити.

О, нарешті я стану потрібним, я знайшов місце для своїх безкінечних заплутаних проповідей(лише я сам достеменно їх розумію)!.. Переконатись у власних твердих законах, пройняти ними іще когось живого, когось тремтливого і вогненного!.. Навіщо, навіщо я на це все згодився, я знов добровільно втрачатиму гідність...

Натхненно і палко вкриваю її своїми істинами, авжеж, я зможу змінити ці небезпечні наївні погляди. Я чую лише себе, себе, аргументи не близькі іншим! То щож, я?..

Дівчина розлючено виривається із моїх тягучих обіймів певності, веснянки на її носі безкінечно мерехтливо стрибають(вони віщують традиційне пробудження юності? Ах, який же я дурень, вона ні краплі мені не близька). Знервовано вибігає з кімнати зі своїми попередніми рішеннями, тільки уже без жодної депресії, суперечки додають їй здорової самовпевненості. Ах, я сам у цій тісній неприязній кімнаті, я — чергова жертва заплутаної різносторонньої журби.

То щож, я?..

Порушую певність, і знов, недоречний колючий біль у спині, мене вкотре згинають навпіл, тільки би не почути тріск скептицизму, я не хочу підкорятись тобі...

Знову, знов!

Назад.



Я зацікавлений. Світлий просторий шкільний кабінет, неможливість загального огляду. Аякже, підсвідомо чекаю раптового звинувачення, перший сон завше примушує відчувати себе жалюгідним.

На дошці чудний плакат із чудною лінійною системою(перші підозри чогось не свого). Що те? Не можу роздивитись чіткіше.

— По черзі назвіть три основні складові.

Незнайома насуплена жінка із твердим переконанням у своїй вищості.

Поряд зі мною щось швидко белькоче нервова миттєва дівчина, їй це не надто подобається, я помічаю. На мене спрямована найпильніша загальна увага. Стривожено шукаю відповідь у підручнику, що переді мною(як завбачливо), зауважую, та я їй не приємний, рядки вперто зсуваються. Не можу запам`ятати навіть щойно прочитане, я не хочу, це щось надто вже примусове, я знаю, аякже...

Вони вимагають назвати чіткі складові суспільства! Чіткі складові душі! Її та мої складові, будь-кого, як обмежено!

Я намагаюся щось сказати, та усе плутається, я читаю з підручника(безмежний сором), вони усе помічають...

— Ми не бажаємо цього, ти повинен про все пам`ятати сам!

Я не мав рації?

Вони ж так впевнено це твердять!

Невже я не мав рації? Провина перед іншою стороною, я не хочу спокутувати вигадані гріхи, це мені не належить.

Ні, я таки не обманюватиму себе. Я не можу прийняти їхню загальність цілком.



Тривога, тривога, ні, все не повинне бути таким, чому це приносить мені деяке задоволення, я надто безжальний до себе... Нестерпно ясно і нестерпно оманливо, я не можу довіритись миттєвій люб`язності. Я тону у зеленавому теплому сяйві, трава м`яка і усміхена, ні, це не надто свобідно, щось тут не те, та я хочу відчути себе хоча б десь доречним.

У мене нескладне, звісно, нескладне зрозуміле завдання — зібрати у лісі потрібні гриби. Видається, зовсім недавно я бачив їхнє точне зображення, усе вирішено завчасно, я не повинен зіпсувати такий звичний процес. Ах, чому я знов відчуваю себе героєм чужої історії?

Вагання не варті нашого часу!

Я забуду чітке зображення.

Розгублені чорні плями, ні, темне мерехтіння аж ніяк не доречне. Сподіваюсь, ці залишки світла під ногами не хочуть мене обманути, усе, усе, усе страшенно лицемірне. Ця туманність — частина навколишнього чи полуда моїх очей?

На листі безліч дрібних комах, навіщо я звертаю увагу на деталі, я повинен втратити стороннє бачення...

Нарешті знаходжу п`янкі сумовиті гриби, надто сюжетно, надто продумано, я лише елемент сього обов`язкового щоденного дійства. Ні, я не можу, я не хочу опісля себе неконтрольовано й тривожно вбивати. Ці гриби — не мої рішення.

Панічно вдивляюсь у землю, скільки благань, хоча б найменша порада. По шкірі замислено повзуть равлики, навіщо, навіщо, навіщо, це так монотонно і так безперервно-нав`язливо, невже у мене є право витягнути із голови власний мозок?

Жодної, жодної безпечності, не треба надто заглиблюватись, усе дуже крихке.

Збираю лишайники. Мій біг поверхневий та стрімкий, щож, я завше боявся конфліктів. Гриби чарують мене своєю гармонією, своїм тихим чудним існуванням. Так, це дуже непевна позиція, провина посилюється з обох сторін, та я прекрасно знаю, чому вони віддають перевагу.

Лишайник — то я сам, я сам, я сам. Симбіоз — єдина можлива форма існування(для мене). Водорості змінюються до невпізнанності? Я даватиму їм більше свободи. Я стійкий до висушування, все ж, я завше показуватиму вам спершу свою поверхневу подобу. Мене живить дещо інше, інше, інше, моя примітивність оманлива.

Надто суб`єктивно, надто непідходяще... Відчуваю, як мене стискає усе навколишнє — ліс миттєво творить собі щільні стіни. Паніка, паніка, паніка, тепер вже я сам дістаю зсередини сумніви. На шорсткій дерев`яній дошці тоне у власноруч зробленому меді сонна бджола — ах, скільки водянисто-блискучої тремтливої жовтуватості, я знаю, хто автор цієї всеохоплюючої тривоги. Я повинен, я знову повинен шукати виправдання? На мене осудливо поглядають дві зовсім не схожі реальності: одну я одверто зневажаю, вона безжально, безжально чіпка й тривала, іншу я сам плачучи викликаю у тихій мольбі, тремтливе миттєве осяяння. Я не можу, не можу, не можу віддатись чомусь цілком, я не можу покинути інше назавжди!..

Я лишайник, лишайник, лишайник, я шукаю у цьому слизьку стабільність.



Невідома країна, чудний тонкий простір свіжості й нелінійності, схоже, мені чужі будь-які варіанти переконань. Земля надто рішуча і надто мінлива, я змушений лізти по стовбурі невисокого дерева, я повинен обрати(черговий конфлікт).

Я не один. Навколо мене звиваються три змії, одна з них вважає себе, аякже, найбільш адекватною. Вона зветься Сторожем(звідкіля я це знаю?), вона може легко змінити свою зовнішню подобу(та не шаблонну суть). Дві інші — Царські, протилежності між собою й єдине ціле порівняно з усім навколишнім. Одна із них вугільно-чорна, нестерпно крихка, миттєва й недеталізована. Щось знайоме, я вже стрічав її раніше, звісно... У неї блискучі котячі очі, ааа, у неї, у неї, я знову надто далеко заглянув, постійна спрямованість проти себе. Інша — страшенно чітка і прудка, тисячі, тисячі різнобарвних ниток...

Чому вони обоє такі жалюгідні? Звиваються без цілі й сенсу, хтось їх собі жорстоко підпорядковує. Се Сторож, я певний, се Сторож.

Страх, усе занадто чуже, занадто вперте. Сторож обплітає мене тисячами безглуздих порожніх слів, я усе заперечую, щось викликає агресію, щось — фальшиві наскрізні вибачення. Я так благав конкретики, але все спалено вщент — крила метелика потьмяніли(як же деталізовано), із даху сільської хатини скрапує чорна вода. Аякже, я втрачаю усе, я винний у цьому сам.

І все ж...

Усе навколо забетоновано(забинтовано), нетривала зеленавіть перед очима надто швидко втрачається. Повітря легке і свіже, відчуваю навіть найменші його коливання, невидимі теплі хвилі. Невже я, невже?..

Насиченість моєї блакиті, насиченість... Скільки іще чекати? Я втомлений і відчуваю себе винним у всіх своїх стрімких зрушеннях(неочікувано, аякже), чому тісно накладаються темні плити? Дайте мені свободу, я жалюгідний, я остаточно втратив здатність що-небудь відчувати! Все і так страшенно нестійко, я сам у собі згубивсь... Для чого? Без жоднісінької мети, ми всі йдемо до згасання(та я палко вірю в альтернативу, що чіпляється після найбільшої втоми). Я не гідний того, що уперто сповідую? Гостра прозоросте...

Біля ніг мерехтить жовтаво-молочна річка, більше тривалості, більше спокою... У мене є шанс? Річка така певна й умиротворено-радісна! Це те, чого я палко бажаю, ах, тисячі іскор, чиста ясність запізнілого неминучого ранку. Та чи істинне рішення? Чи дійсно моє? Усе розпливається! Легка біла полуда, відстороненість погляду, втрата безцінної концентрації. Я хочу, я хочу обрати її, та я сумніваюся(страх перед тривожністю, як непотрібно, це зовсім інший вид наскрізності).

Де ти, де ти, гнучка свідомосте?

І ти знову залишаєш мене розгубленим — річка стає дещо чіткішою(я переконаний, то звичне самонавіювання розчарованої уяви), відчуваю навколо шиї і рук приємну глянцеву прохолоду, трохи надій та трохи слабкої рішучості.

Мене не повинна хвилювати істинність власних переконань, ні в чому не можна бути остаточно певним, нами керує мінлива блакить.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.04.2017 Проза / Новела
Восени
30.05.2017 Проза / Мініатюра
Шлях
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.10.2017 © Меньшов Олександр / Оповідання
Якого кольору очі Горгони?
21.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Моя кава
20.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Кава
19.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Це моя територія
18.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Десять років
Новела
11.05.2017 © Ольга Моцебекер
Коли серця пульсують в уніcон
25.04.2017
Блакитна певність
15.04.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Нейтральна зона
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 87  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.04.2017 14:35  © ... для Тетяна Ільніцька 

Оу, то були ненавмисні ремінісценції точно, бо Льюїса Керрола читала іще давно).
Для мене не важливо, хто оповідач. Головного героя ви можете уявити будь-ким, це просто людина, спостерігач. Не дуже люблю писати в жіночому роді, бо все ж підсвідомо асоціюю це зі слабкістю, стараюсь цього позбуватись, адже стать не визначає характер. У мене, певне, немає сміливості говорити від жіночого імені не стереотипно? Тепер вже не так, але якось за звичкою пишу від імені чоловіка :"D
Спасибі за увагу до моєї новели!  

 26.04.2017 08:41  Тетяна Ільніцька для © ... 

Відчитуються ремінісценції на Льюїса Керрола, проте, мені здалося, не намагаєшся цього приховати. Іринко, чому Ти обрала чоловіка за наратора? Тобто чому від імені чоловіка? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +64
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +99
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +104
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +109
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
20.01.2011 © Михайло Трайста
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
21.10.2012 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди