Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.04.2017 16:45Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 16 - 17)
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.04.2017 / 41304

«РОЗСТРІЛИ В СССР ТРЕВАЮТЬ ДАЛІ

9 ЗАСУДЖЕНО НА КАРУ СМЕРТИ ЗА ВБИВСТВО КОМУНІСТА. НА ГРУНТІ АНТИРЕЛІГІЙНОЇ ПРОПАГАНДИ ВИБУХАЮТЬ В РІЖИХ МІСЦЯХ ЗАВОРУШЕННЯ

МОСКВА (СССР), 25 червня. — В місті Коканді, недалеко афганістанськаго кордону, закінчився великий судовий процес. Большевицький суд судив 52 магомеданів за вбивство комуністичного поета Гакімзада. Цей поет приїхав до міста Шамірдам, куди приходять магомедане-богомольці на прощу. Тут на базарній площі він виголосив антирелігійну промову.

Обурені його промовою прочане напали на поета й забили його. За це радянська влада притягнула до суду 52 арештованих на базарі. Тепер закінчився суд тяжким покаранням більшости з них. 9 засуджено на кару смерти, 4 на десять років тяжкої вязниці, 3 на 5 років кожний, 19 на заслання, а инші до меншої кари.

Міста Коканд і Шамірдам лежать саме в тій частині радянського Туркестану, де в 1923 і 1924 році тревали великі повстання проти большевиків, підняті місцевими магомеданами «басмачами». Тепер знову була спроба підняти повстання при допомозі відділів, які під керуванням бувшого бухарського хана перейшли на радянський терен з Афганістану. Їм допомагав теперішній емір Афганістану, Габібула.

На грунті боротьби з магомеданством в радянщині часто виникають місцеві заворушення майже скрізь, де мешкають магомедане. Наприклад, недавно в Грузії дійшло в одному місті також до поважних заворушень між магомеданами та комуністичною молодю, що виступала проти релігії. Ці заворушення були припинені лише при участи військ.

ЧИТАЙТЕ УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ І ГАЗЕТИ БО ЧАСТЕНЬКО ЧИТАННЄ ВЕДЕ ДО ПРОСВІТИ, А ПРОСВІТА — СЕ СИЛА.

ПИШИТЬ ПО НАЙНОВІИШИЙ ЦІННИК КНИЖОК.

«SVОВОDА»

81-83 GRAND STREET, JERSEY CITY, N. J.

-

Одна щедра жінка зайшла до вязниці, щоби відвідати та розважити вязнів. Там побачила вона одного вязня, який виглядав на дуже самітного. Підійшла вона до нього і спитала:

-Чи ваші приятелі приходять вас відвідувати?

-Ні, - відповів вязень. - Вони всі тут зі мною».

«СВОБОДА», №148, Джерзи Ситі (США), 26 червня, 1929 року



«Постанова Політбюро ЦК ВКП (б) про військову промисловість

15 липня 1929 р

Цілком таємно.

1.Сучасна війна при її величезному масштабі, крайньої напруженості, глибоко-технічний характері наполегливо вимагає всебічного розвитку військово-технічних засобів боротьби, застосування цих засобів в масових кількостях, отримання їх від промисловості в потрібні для оборони терміни і постійного їх вдосконалення.

Ці умови ведення війни ставлять перед промисловістю вже в мирний час завдання підготуватися до того, щоб з оголошенням війни швидко розгорнути військові виробництва для максимального задоволення потреб оборони.

У підготовці промисловості до війни провідну роль займає кадрова військова промисловість ...

Успішне вирішення величезної проблеми технічного оснащення Червоної армії і, зокрема, своєчасне здійснення схвалених Політбюро заходів по артилерійському, танковому, авіаційному, хімічному переозброєнню по п`ятирічному плану, можливо тільки за умови наявності сильних конструкторських і технічних бюро на підприємствах військової промисловості, що працюють в повній взаємодії з усіма науково-дослідними і технічними установами країни, і залученням закордонного технічної допомоги. Виходячи з цього, ВРНГ негайно посилити існуючі конструкторські та технічні бюро на заводах досвідченими фахівцями, організувати їх там, де вони відсутні, і залучити технічну допомогу з-за кордону. Особливу увагу треба звернути на артилерійську, танкову, авіаційну та хімічну справу... використовуючи для цього техніку для «мирної праці», яку можливо швидко розгорнути на військові потреби…

Ця постанова розмножена в 5 прим. і розсилається:

1-й прим. для ЦК ВКП (б),

2-й прим. РЗ СТО - т. Рудзутак,

3-й прим. НК РСІ СРСР - т. Яковлєву,

4-й прим. ВРНГ СРСР - т. Рухимович,

5-й прим. РВС СРСР - т. Ворошилову.

З огляду на її особливу секретність вона повинна зберігатися на правах шифру.

Генеральний секретар ЦК ВКП (б) Л. Троцький (Москва)».



-Хто? Чого треба? – нарешті пролунало за дверима.

-Відкривайте! – пробасив у відповідь чотар.

Чесно кажучи, стукати прийшлося аж три рази. Клацнув замок, петлі застогнали і в дверному отворі ми побачили жіночу фігуру. Її волосся було трохи прим’яте, обличчя соне, на плечах накинутий шовковий халат.

-Лариса Сисоєва? – пробасив чотар. Він натягнув на обличчя сувору маску законності та зробив невеличкий крок уперед.

-І що? – позіхнувши сказала жінка.

-Відповідайте на питання прямо!

-Добре… я Сисоєва Лариса… І що?

-Ось постанова на обшук, - протягнув я папери. – Будь ласка, відійдіть від дверей.

Ми всі рушили вперед, не даючи жінці прийти до тями. Хлопці миттєво розбіглися по квартирі, але, як з’ясувалося, тут, крім Сисоєвої, більше нікого не було.

-Що шукаєте? – з часткою бравади запитала жінка. – Якщо золото – то воно перед вами…

І вона різким рухом розсунула поли халату, демонструючи спокусливу нижню білизну та свої довгі білі ніжки.

Ну… така собі… струнка, гарненька… є на чому око порадувати… Хоча рудувате (явно пофарбоване) волосся зараз і не було укладено, але модна зачіска - коротенька, під хлопця – відразу впадала в очі… У неї були приємні риси обличчя… типово жіночі, м’які… гостренький міленький носик… Що до віку - вважаю, їй десь років до тридцяти… а то й менше…

Але все ж не на мій смак, - вирішив я. - От якби…

Що саме «якби» - я розвивати в своїй уяві не став. Вчасно зупинився.

-Що? – впилася в мене очима Сисоєва. – Цицьок не бачив?

Мене аж обпекло. Здається я почервонів до кінчиків волосся. Сокіл, який стояв поряд, криво посміхнувся та дружньо поплескав мене по плечу.

-Йди-но, Іване Антоновичу, попий водички… охолонь… А з вами, мадам, я хотів би поговорити. Де ми можемо присісти?

-Де хочете, - відмахнулася Лариса.

-Ви тут хазяйка, тому прошу…

-Ну добре! - жінка вильнула задом та рушила в спальню. – Ходімо, чи що?

-На храм ваша квартира не схожа, - промовив Віктор Львович, крокуючи слідом.

-Можна вирішити, ніби ваша схожа, - зухвалим тоном відповіла Сисоєва. Вона присіла на ліжко, закинула ногу на ногу, а нам вказала пальцем на стільці біля вікна.

-Ну у мене в ній хоча б не притон… Та і не казино.

-Ви прийшли мені проповіді читати? Чи по справі?

Сокіл представився, але назвався помічником слідчого, за якого указав саме мене. Жінка здивована пробурмотіла «слідчий» та підвела брови. Здається, вона аж ніяк не очікувала, що я нібито буду за старшого.

Заглянули поліціанти, які доповіли, що в квартирі нікого немає.

-Добре, хлопці. Почекайте десь, бо нам треба сповідь вислухати, - посміхнувся Віктор Львович. – Отже, мадам, коли він пішов?

-Хто?

-Буза…

-Буза? Степан? Чого ви вирішили, ніби він тут був?

-Так коли він пішов? І коли повернеться? – Сокіл вже не всміхався. Я побачив вже знайомий недобрий блиск в його очах.

-Не знаю, коли повернеться… Чи ви вважаєте, ніби Буза стане переді мною відчитуватися?

-Сьогодні була гра? Хто приходив? Американці?

Треба було бачити обличчя Сисоєвої. Вона здивовано подивилась на Ястржембського, потім на мене.

-Чого ви хочете? – роздратовано промовила жінка.

-Щоб ви, мадам, співпрацювали з нами.

-Співпрацювала? - Лариска дзвінко розсміялася. - Пане... як вас там... а може вже відразу вам «хом`ячка» зробити? - жінка роблено надула щоки. - Чого вже прикриватися протокольними фразами. Ще ж хочеться, напевно? Га?

Сокіл криво посміхнувся.

-Я за ким попало не доїдаю, - спокійно і одночасно сердито промовив він.

-Ох-ох! Так і я ж до лікаря навідуюся. Можу і довідки показати... Чиста, ніби ангел.

-Ви, мадам, здається не зовсім зрозуміли, хто перед вами.

-Бабій столичний, або місцевий - суть одна. Інша справа - якщо не можеться.

-Слухай, Сисоєва, я ж можу і по-іншому заговорити! - нахилився вперед Сокіл. - І вже потім тобі нічим буде світити перед клієнтом. Ні своєю зірочкою, ні ясним сонцем. А я це можу! Мені свого часу доводилося мати справу з «жовтоквиточними».

-Чу-у... спокійніше, пане помічнику слідчого. Мені, між іншим, за «співпрацю» може відгукнутися ще гірше, ніж «світити зірочкою та сонцем»... Коли знайдуть мене в канаві, то і мамка не впізнає.

Чесно кажучи, я перестав розуміти суть розмови, але намагався зберегти розумне обличчя. Всі ці жаргонні слівця поки залишалися на дальній межі розуміння. Приблизну суть розмови я вловлював, але швидше завдяки інтонації.

-Буза - твій «татко»? - запитав Віктор Львович. – Сутенер?

-Він мені допомагає... а я йому...

-Чим? Степан пропонує захист?

-Він приводить «гарненьких хлопчиків». Вони щедро платять... не б’ються…

-А що натомість?

-Моя квартира.

-І?

-Тут люди грають на великі гроші. Буза і розпорядник гри, і суддя... і дивиться, щоб все було чесно... та і грошей може позичити, тим кого спіткала невдача...

-Хто сюди ходить?

-Я нікого з них не знаю, - холодно відповіла Лариска і подивилася на мене.

-Так уже й нікого?

-Моя справа проста – принеси, подай, не заважай.

-Американці були?

-Був один... кілька разів приходив... Здається, його звали Білл. Перший час часто вигравав, потім почалася чорна смуга. Тиждень тому, може більше – спустив усі гроші. Степан навіть йому позичив...

-Скільки? – швидко запитав Сокіл, а сам подивився на мене, ніби з якимось натяком.

-Я ж кажу - мені в таке влазити не треба.

-І що американець? Чим закінчилося?

-Програв і пішов додому...

-Хто проти нього сидів?

-М-м-м... не пам`ятаю... Їх усіх було п`ятеро. Банк зняв новачок... огрядний такий... з манірними замашками... Можливо - з колишніх дворян.

-Так прямо з «колишніх»?

-У мене око досвідчене... я вас легко розрізняю…

Мені відразу різонуло по вуху слово «вас». Здається, Сисоєва розкусила Сокола. Він же також з «колишніх».

-Якщо наживо покажу - упізнаєш? – запитав Віктор Львович.

-Швидше за все - так, - неохоче погодилася Лариса.

-Що було далі?

-Всі розійшлися, ніхто тоді не залишився... Степан розрахувався зі мною і був такий.

-Коли наступна гра?

-Не знаю... чесно - не знаю. Буза приходить, коли знаходить клієнтів.

Сокіл задумливо подивився на мене і, чи запропонував, чи то констатував:

-Треба б, Іване Антоновичу, погостювати у мадам.

-Тобто - влаштувати засідку? - прямо запитав я.

-Можна і так сказати...

-Е-е-е! - піднялася Лариса. - Мене тут хтось питати буде? Це, між іншим, моє житло!

-Чотар! - гаркнув Сокіл. Секунда-друга і фігура поліціанта з`явилася в дверному отворі. - Мадам Сисоєва хоче в комендатуру.

-Е-е-е! Пане помічнику - ви б притримали коней.

Погляд Сокола став колючим, неприємним. Я відразу відчув негатив, який «вирвався» з інспектора, як би той не намагався його приховувати. На обличчі Ястржембського з`явилася маска неприязні, яка буває, коли бачиш на кухні жирного таргана. Здається мені, Віктор Львович не просто недолюблює повій, а моторошно ненавидить.

-Так що, мадам Сисоєва? Ми з вами домовилися? Або будемо закривати вашу «богадільню»?

-В мене всі документи в порядку! – розсерджено промовила Сисоєва.

-А ми знайдемо, до чого причепитися.

-Ну ви, пане помічник, і.., - жінка хотіла сказати щось образливе, але прикусила язика. Здається ці двоє відразу один одному не сподобалися. Нічим іншим пояснити подібне словесне «фехтування» мені не вдається. - Може спочатку зі своїм начальством домовитесь? - вказала Лариса на мене. – Не бачу в його очах бажання.

Сокіл повернувся і запитально подивився на мене.

-Треба погостювати - зроблю, - відповів я, при цьому намагався надати собі діловий незворушний вигляд.

-Вийдемо, - запропонував Сокіл.

І ми відійшли в іншу кімнату, де Віктор Львович неголосно промовив:

-Нудить мене від подібних жінок. Боюся не стриматися... А ти, Іване, хлопець міцний... Витримаєш день.

-Мабуть, - знизав я плечима.

-Чув її? Буза давав гроші Пауеллу. Це може бути поводом.

-До чого? Ви ж самі казали, що смерть американця чиста… вне підозри…

-Чиста то вона чиста, але поряд бруду, як в свинарнику.

Тут Віктор Львович простягнув мені револьвер:

-Про всяк випадок. Посидиш трохи, а там надішлемо когось на зміну. Ну що, домовилися? Без образ?

-Звичайно, - я взяв холодну на дотик зброю, одночасно відчуваючи легке тремтіння в долонях.

-Я впевнений, що Буза прийде не раніше четверга-п`ятниці. А ти подивишся, щоб Сисоєва нікого не попередила. Я ж поговорю з Федорішиним, щоб він виділив пару чоловік для чергування та для засідки.

-Я все зрозумів, Вікторе Львовичу, не треба пояснювати, як маленькому...

Сокіл посміхнувся, та весело промовив:

-І все ж, бачу, Сисоєва має рацію: на твоєму обличчі намальовано зовсім протилежне.

Я миттєво спробував змінити маску. Інспектор поплескав мене по плечу і пішов назад до Лариси.

-Отже, мадам, - звернувся Сокіл до неї, - з вами залишиться Іван Антонович. Пригляне, щоб не було якихось неприємних ексцесів.

-Тобто, я під домашнім арештом?

-Скажімо так: це буде акт співпраці. Маю честь! – і він разом з поліціантами покинув квартиру.

Сисоєва вийшла в коридор і суворо подивився на мене:

-Ну що, пане столичний інспекторе - будемо «співпрацювати», або як?

-Я просто посиджу десь в куточку. Не стану вам заважати. Робить свої справи.

-Ой... заважати він буде... А якщо мені хочеться, щоб заважали?

-Ось що, мадам, - почав я, одночасно відчуваючи, як фальшиво прозвучало у мене слово «мадам» (ні, я точно не Сокіл, і поруч з ним не плавав), - відразу розмежуємо ситуацію...

Сисоєва побачила в моїй руці револьвер і відскочила назад. Я тут же скористався моментом та почав поважним тоном:

-Вона складна... бо справа не просто в грі в карти... Той американець, Білл Пауелл, був знайдений мертвим на пустирі...

-А-а-а! Точно! Я ж щось про це чула... А навіщо вам Степан?.. І-і-і! Невже ви вважаєте, ніби він...

-Ми просто хочемо поговорити... І все!

Лариса закліпала очима, знову поглядаючи на зброю. Я неквапливо прибрав її в кишеню кітеля.

Потім пройшовся до маленької кухоньки та присів так, щоб бачити вхідні двері. Жінка деякий час сторчала в коридорі, ніби щось обдумуючи, а потім, переодягнувшись, приєдналася до мене.

-Ви живете одна? – тихо запитав я.

-Так, - неохоче промовила жінка.

-Дивно, така велика квартира… і родичів немає… Ви тутешня?

Обличчя Лариси спохмурилося. Взагалі вона виглядала вже не так зухвало, як на початку.

-Насправді ми всі завжди самотні, - раптом промовила вона, присаджуючись за стіл та починаючи приводити себе до ладу. - Хтось заводить котів, хтось собак… або сім`ю, немов вважає, ніби з її допомогою зникне самотність. Але все закінчується ще більшою прірвою.

Говорила вона зовсім не хизуючись. В голосі жінки не було чутно надривних ноток, або менторських повчань. Така собі констатація факту. Таким чином зазвичай розповідають якісь повсякденні речі: сонце піднімається на сході, вода – мокра, взимку йде сніг… та таке інше.

-Люди завжди тягнуться один до одного, - чомусь промовив я. Не збирався вступати в дискусію, але ніби за язика потягнули. – Шукають свої половинки…

-Ми, люди, ті ж тварини! - з часткою гіркоти промовила Сисоєва. - І спроби виділиться з їхнього світу – це самообман. Які половинки? Який пошук? Лише природний інстинкт!

Я від здивування навіть оторопів. Ця Лариса не така вже і проста жінка.

-Ви дивитесь на мене... з зневагою, - гордовито промовила вона. – Так?

-Вибачте, - чомусь так сказав я. А потім швидко мобілізувався (врешті решт ми тут зібралися не для бесід по спасінню души): - Просто... як на вас дивитися інакше?

-Вся справа в моєму... ремеслі? А якби я була відомою поетесою? Або художницею? У чому б була різниця? - жінка склала руки на грудях, немов відгороджуючись від мене. Але в той же час вона нахилилась ближче, і я відчув приємний запах якихось парфумів.

Лариса дивилась прямо в очі, від чого в мене раптом спітніли долоні, а ще захотілось встати та відійти убік.

-Мораль.., - пробубонів я у відповідь. – Мене виховали за певними законами людської моралі...

-Мораль! Вона така ж хвойда, як і всі ми... Сьогодні мораль говорить, що слабка людина - тягар для племені, і що її треба залишити напризволяще. А завтра стверджує, буцімто рабство - послано нам богами, тому бідним не купити спасіння, індульгенцію та місто в раю. Потім мораль раптом повідомить, що є «нижчі» істоти... неповноцінні… і одночасно говорить про «вищу» расу... про варварів, та цивілізовану людину… Але останні вирізають цілі племена заради своєї віри. Або перетворюють «нижчих істот» в рабів. Так хто з цих категорій, питаю я, варвар?

Я знову зізнався сам собі, що не був схильним до подібної розмови. Взагалі прийшов для іншої мети. Здається, на моєму обличчі відбилося збентеження.

Лариса піднялась і раптом запропонувала зварити мені кави.

-Будете, Іване Антоновичу? - посміхнулась вона. – А то в вашій конторі навіть сніданку не принесуть.

-Не відмовлюсь... А дозвольте питання. Звідки такі глибокі знання про мораль?

-Життєва стежинка була звивистою... і носила з боку в бік... Поки ходила – набралася знань… А взагалі – все навкруги визначає доля. Якщо глибше копнути, то може виявитися, що і наш двірник – дворянського роду, а ми бачимо в ньому лише волоцюгу та п’яничку. Це не жарт.

Жінка пішла до тумби, на якій стояв примус. Декілька секунд вона чаклувала над ним, потім запалила сірник і розвела вогонь.

-Хочете про це поговорити? - раптом запитала вона, повертаючись до мене.

-Н-н-не знаю... якщо бажаєте...

-Добре... я люблю бентежити молоді уми... Маю таку пристрасть.., - Лариса знову посміхнулась та почала: - Отже, наше життя здавалося б підпорядковане нормам моралі... якійсь моралі... гіпотетичної... Хто її створив? Хто придумав? Природа? Боги? Люди?

-Люди, - неголосно сказав я.

-Вірно... її придумали ми з вами... люди... Це кайдани, які ми добровільно одягаємо з свого народження.

-Хіба? Це рамки - які дозволяють нам співіснувати один з іншим.

-Це кайдани... релігійні, чи соціальні… Кай-да-ни! - по складах промовила Лариса.

Вона поставила на вогонь турку та присіла поряд з примусом.

-Ми намагаємось надати цьому цивілізованого вигляду, але насправді виглядаємо смішно… схожі на дикунів… готових знищити кожного, хто порушує норми. Чим ми краще, ніж індіанці з Південної Америки? Анічим! І вони, маючи свої норми – дивляться на нас, як на порушників моралі… На варварів!

-Але треба визнати, що наш світ все ж живе по якимось законах. Тигр, наприклад, пожирає лань... кролик їсть траву... дерево висмоктує соки з землі... Кожен має свою мораль, своє виправдання власним діям.

-Так… це безсумнівно… А потім ми всі здихаємо, опиняємося в цій самій землі, де перегниваємо і... в кінцевому підсумку перетворюємося на корм для рослин, травоїдних… І вся мораль – до сраки.

Лариса піднялась та витягла з шафи невеличку чашечку.

-Ми, люди, існуємо завдяки законам... і моралі! – сердито сказав я.

-Згодна, що ми існуємо завдяки чіткому дотриманню законів... але природних законів! Однак, Іване Антоновичу – і ці закони лише абстракція. Погодьтеся.

-Як це? Не розумію.

-Ми не в силах розгадати природу... її таємниці... Але відчуваємо, що вона оточила нас якимись рамками - законами... Порушуючи їх - ми іноді гинемо, і вважаємо те несправедливим. І ось колись настав момент, та людина раптом усвідомила, ніби вона - боже створіння... і мало того - сама у чомусь бог. Тому почала створювати свої закони... Мораль! Тільки на відміну від природи - ми постійно крутимо-вертимо цими законами, як циган сонцем. Хочу – воно сходить, хочу - заходить. А насправді - нічого від нас не залежить. Все це лише абстракція.

-Це... це... якийсь оксиморон! - обурився я.

-Овва! Який високий стиль! - і далі Лариса раптом сказав чистою французькою: - Люди живуть... Вони конкурують один з одним - то воюють, то миряться... Йдуть в Хрестові походи заради високої моралі!.. Ваш помічник – ярий мораліст. Такий би за часів Торквемади був би гарним інквізитором. Знищував би єретиків сотнями – кого б варив, кого б палив, а кого і садив би на палю.

-А я? – запитав я ломаною французькою. А потім повторив українською.

-Ви? – Лариска перестала хизуватися, та також перейшла на українську. - А чи змогли б прилюдно спалити на вогнищі людину? Вина вона, чи ні – інше питання. Змогли б, Іване Антоновичу, виконати вирок?

Кава зашипіла, Сисоєва спритно підхопила турку за руків’я, та зняла її з примуса.

-Можете не напружуватися та не відповідати… бо якщо чесно, - жінка взяла чашку та почала наливати в неї гарячий напій, - у всіх нас в корзині лежить брудна білизна! Абсолютно чистеньких не існує.

І вона протягнула мені каву.

-Не хочу сперечатися, - промовив я примирливим тоном. Мені дійсно не хотілося ані сперечатися, ані щось доказувати.

Як казав колись Сокіл – ліпше обговорювати поезію.




«ДЕПУТАТСЬКА ДУЕЛЬ

Третього дня відбулася дуель депутатів А. Поліщука з Селянської партії і П. Малешко з Національно-консервативної партії. Стрілялися, але не на пістолетах, як в старі часи, а пляшками шампанського. Дуель закінчилася внічию - ніхто з депутатів (які на цей час були добре напідпитку) не поцілив пробкою один в одного. Після цього панове Малешко та Поліщук дружно відзначили цю справу шампанським, що залишилося після дуелі, і, вельми задоволені, вирушили додому.

Свідки цієї події, котрі в цей час проходили по вулиці, з великим дивуванням дивилися на витівки наших можновладців. Залишається незрозумілим, як подібні депутати ще умудряються приймати державні закони. Бо як мудро кажуть в народі: «У кого в голові капустяна розсада, тому не дасть ума і посада».

ЦІНИ ЛІЗУТЬ ВГОРУ.

Ціни на тютюн знову подорожчали. Торговці пояснюють підвищення цін збільшенням акцизу, проте ніяких слідів підвищення акцизу ніде немає. Чи варто переплачувати, наприклад, по 26 коп. на коробці американських цигарок «Chesterfield»? Вчора замість 1.05 грн., взяли 0, 79. Ціна ж на коробці 0, 66 грн.

ЗОВСІМ НЕ ЕЛЕКТРИЧНИЙ ЗАПОБІЖНИК...

Гумові запобіжники. Завжди найкращої якості! Тільки в аптечних крамницях!

ПОВІДОМЛЕННЯ

За останній час спостерігаються випадки втручання в дії поліції під час виконання нею службових обов`язків з боку звичайних громадян, як то бувало при ліквідації недозволеної вуличної торгівлі, затримання підозрілих осіб або взагалі при проведенні тих чи інших заходів. Полковник В.С. Голуб, заступник міського начальника столичного управління поліції, через нашу газету в цілях попередження подібних витівок просить повідомити, що всіх осіб, які почнуть і надалі втручатися в дії поліції, будуть затримувати. На винних у невиконанні цієї постанови може бути накладено грошовий штраф, або, в якості запобіжного впливу, вибрано утримання під вартою терміном до одного місяця».

«НОВА РАДА», №131, Київ (УНР), 4 червня, 1929 року



Нудніше дня, ніж сьогоднішній, у мене давно не бувало. Я спробував відсторонитися від всього, зробити вигляд, ніби мені все одно – але в глибині души сердився, ніби той кіт, на якого надягнули ланцюг. Час йшов, вже вечоріло. А мене ще ніхто не провідував і не зміняв.

За цей день я обійшов квартиру вже разів сорок, заглянув в усі кутки. Зараз зупинився біля невеличкої шафи. З книжок в ній знайшов тільки затасканий томик Марселя Пруста «La prisonniеre», з закладкою десь усередині - засохлою польовою квіткою. А так як із французькою в мене було поганенько, довелося обмежитися лише читанням якихось журналів, які лежали поряд.

-Ви стежите за модою? – запитала Лариса, побачивши, як я гортаю один з них.

В неї цього добра було досить багато. В своїй масі - якісь іноземні видання… «Harper`s Bazaar», «Vogue» - ці назви мені колись припадали на слух, тому, мабуть, і взяв глянути. Загалом, в журналах було лише про жіночу моду, деінде проскакували викройки суконь, чи щось до того.

-Чого б це! – обурився я її питанням, та відразу ж відклав журнал.

-Шкода, - зітхнула Сисоєва. - Тут нема з ким поговорити про це...

-Я не жінка, щоб подібне обговорювати.

Але Лариса ніби і не чула:

-Мадлен Віонне... які у неї сукні... Моя мрія, коли-небудь дістати хоч одну з них... Не викроїти та зшити, а саме купити!

Жінка прикрила очі і на її обличчі засяяла дурненька посмішка, яка буває у мрійників.

-Колись пішла до кравчині, - тихо розповідала Лариса, - показую їй викройку… Та каже – зроблю, навіть краще, ніж на малюнку. І що я потім отримую? Шви такі, хай Бог милує! Ніби бик подзюрив – косо й криво. Жах!

Я знизав плечима. Чесно кажучи, мені байдуже, як там шиє місцева кравчиня. Спробував уникнути подальшої бесіди.

-Ось наприклад, у Франції зараз в моді арт-деко. Чули? – через пару хвилин знайшла мене Сисоєва, та знову почала приставати.

Я заперечливо похитав головою. А сам утнувся в якусь маленьку картину, що висіла над столом.

-Арт-деко – можливо один з найяскравіших стилів, - все ще мружачись, немов кішка, розповідала Лариса. – До мене багато хто приходив... Так був серед них один товстун з міської управи. Розповідав, що у нас в Хортиці планують побудувати декілька об`єктів в цьому стилі. По-перше – новий залізничний вокзал, по-друге - в центрі міста почнуть зводити багатоповерховий будинок, як в Америці… а ще – відкриють великий кінотеатр... Так-так, чого ви смієтеся! Він і проекти бачив!

Я лише розвів руками, продовжуючи розглядати картину.

-Це вулички Парижа, - повідомила жінка. Вона підійшла ближче. - Фовізм.

-Що? - не розчув я.

-Це така манера… стиль. Фовізм.

Я зробив вигляд, ніби докумекав.

-…дивіться, яка тут динаміка мазка… Взагалі, фовізму притаманні стихійність та емоції… гра кольорів…

В цей момент я виключився з бесіди. Сисоєва продовжувала про щось розповідати, водила рукою, вказувала то на картину, то тицяла пальцем уверх.

Господи, як ж з нею складно! Тут і без того нудно.

-От дивлячись на вас, Іване Антоновичу, я бачу вплив минулого. Ви чіпляєтесь за вже віджиті норми, - пробилось крізь вибудувану захисну «шкарлупу».

-Чого? – від подиву я аж крякнув.

-Наприклад я відношу себе до флепперів… Чи, може, ви ще й про них не чули? – запитання було з розряду «шпильок», типу – ну і древня ж ти людина, Ванятко. Таких тільки в музеях виставляти, разом з знайденими черепками та монетами.

Укол був болючий, я аж розсердився:

-Звідки мені це знати! Я в подібних колах, як ваше, не верчуся…

Але Сисоєва вже мене не чула, а солодко щебетала про якихось «сміливих та незалежних дівчат». Про вечірки, самостійність.

-В піч вікторіанські забобони! – мовила вона. – Подивиться на свій одяг! Це жах! Солдафонство!

-Це моя форма! - оторопів я. – Мені що ж – щигликом скакати? Хто ж тоді буде поважати представника влади?

-От я і кажу – ви чіпляєтесь до пережитків минулого, а воно, немов тягар – цементує душу. Вас би, Іване Антоновичу, не погано б було трохи причепурити…

Лариска схопила якийсь журнал та квапливо стала гортати сторінки, з захопленням бурмочучи під ніс:

-Ось дивиться! Сюди… і сюди… Гарно? Подобається?

-Ну… ну…

Насправді, чоловіки з журнальних картинок виглядали досить елегантно. Тут не посперечаєшся. Але весь цей джаз… модні автівки… танці… клуби… цигарковий дим… все це не зовсім для мене!

І тут на якусь мить стало шкода Ларису. Мене немов осяяло. Вочевидь, колись погнавшись за красивим життям, нехтуючи загальними правилами та прийнятою в суспільстві мораллю, вона влипла в тенета пороку. Всі ці підкреслено вільні відносини, неприпустима манера поведінки, яскравий одяг, пошуки пригод і зайва романтика – згубили доволі розумну дівчину, перетворивши її на особу легкої поведінки.

І зараз вона все ще стрибає, немов той маленький горобець в пошуках зернятка. А великий та хитрий кіт, такий як Клюйко чи йому подібний, підманює «солодким плодом фантазій».

-Отже… ви флеппер? Чи як там? – запитав я.

-Майже… Справжні флеппери за океаном…

-А Білл? Пауелл? Який він був?

-Дідько його знає… Стариган, якому окрім випивки та карт, нічого і не треба! Стариганами я називаю усіх, хто тримається за старі погляди та правила… Та ну його! Та ну їх всіх! – раптом відмахнулася Сисоєва.

Вона засмикнула штори, потім полізла в шафу і за хвилину витягла чорний патефон. Я встиг побачити на його боці блакитну мітку та золотий напис «Electrola».

«Овва! – промайнуло в голові. – Нічого собі! Німецький… Мені такий не купити».

-Подобається танцювати? – грайливо запила Лариса. – А я обожнюю!.. Зараз! - раптом промовила Лариска, та вискочила в сусідню кімнату. Десь пара хвилин і назад повернулась ефектна жінка, одягнена в ніжно-зелену сукню, легку, немов вітерець. На ніжках красувалися жовті туфельки.

-Як? - задоволено посміхнулась Сисоєва. - Це звичайно не Мадлен Віонне, але...

-Дуже гарно... вам личить, - ледь вичавив я, червоніючи від власних комплементів.

На губах у жінки була дуже яскрава помада. Погляд, як не крути, застрягав саме на ній.

Лариса витягнула якусь платівку, і незабаром по кімнаті розтіклася весела музика. Ще мить, і Сисоєва почала люто танцювати. Так відчайдушно, ніби ми були не в квартирі, а десь у клубі.

-Нумо, Іване Антоновичу! Чого ви сидите, як той старий дід? – прокричала вона, хапаючи мене за руки. – Веселіше!

Від збентеження я знову почервонів, але все ж встав. Зробив пару рухів – вийшло так собі... Мабуть, якщо б хтось дивися збоку – реготав до різі в животі.

А Лариса весело підстрибувала. Ніжка ліворуч, ніжка праворуч, ручки над головою… потім почала крутити задом, підстрибувати… крок вперед, крок назад… В наступну мить мені взагалі здалося, що вона немов ковзається на льоду.

Я завмер, відкрив рота. Десь у низу живота залоскотало.

Лариса відкрила очі, посміхнулась та закрутилася дзиґою. Крок… другий… І ось вона біля мене… хапає за долоні… заглядає в очі…

Здається, я охмелів. Думки в голові соромливо поховалися по норах.

-Зараз покажу, як це робиться, - промуркотіла Лариса. – Цією ногою сюди… другою – туди…

-У нас якесь танго виходить… а не чарльстон…

-Хіба, це погано? – хитрувато посміхаючись, Лариса притулилася ще ближче, щільно упершись в мене грудьми. Від цього навіть сперло дихання. – Ліву рук можна покласти сюди… я не вкушу…

І ми закружляли в якомусь дивному танці. Чесно кажучи, я ніяковів. Думки відкотилися в зовсім інші краї.

Які, до дідька, танці! Ех, Іване, Іване… Дививсь, щоб потім не жалкувати!

І раптом ми почули стук у двері.

Лариса завмерла, стисла мою долоню та перелякано подивилася в мої очі. Я рефлекторно потягнувся до кишені з револьвером.

-Вимикай музику, - наказав Ларисі, а сам покрокував до дверей.

Сисоєва нервово зойкнула та кинулася до патефону. За мить стало тихо.

Стук повторився. Лариса наблизилась до дверей та уставилась на мене своїми величезними очима, мов, що робити.

-Запитай! – пошепки проговорив я, знімаючи місце з боку петель.

-Хто? – тремтячим голосом проговорила Лариса.

-Я до Бузи! - долинуло зовні.

-А хто ви?

-Іван... виконроб... його знайомий...

-Хто-хто? - Лариса показала мені, що не чула про такого.

-А Степан тут? - почулося з-за дверей. - Мені б з ним поговорити... Справа є.

Я тут же показав Сисоєвої знаками, щоб вона підтакнула і відчинила двері.

-Станеш ось там, - прошепотів їй, вказуючи куди відступити.

Клацнув замок, Сисоєва обережно відчинила та позадкувала.

-Чого вам? - знову повторила вона.

-Так Степан є? Чи немає?

-Ага, - Лариса швидко-швидко захитала головою і відступила на вказану точку. Конспіратор, бачу, з неї поганенький.

Але чоловік зайшов. Я швидко прикрив двері і, пригадуючи написи на плакаті в комендатурі, про те, як треба поводитися громадянину з поліцейським патрулем, твердим голосом промовив:

-Два кроки вперед... не обертатися... Різких рухів не робити.

Незнайомець трохи здригнувся, але зробив все, що йому наказали.

-Я... я... я до Степана...

-Ось і добре. Як вас відрекомендувати?

-Іван Шаповалов.

-А що це в руці? - питання стосувалося шкіряного саквояжу, та якогось полотняного мішка, в якому, судячи з усього, була якась довжелезна річ.

-Е-е-е... та нічого, власне... просто з роботи йшов... папери там... розрахунки... інструмент…

-Ось що, Іване, проходь вперед і сідай на стілець. Речі на стіл.

Чоловік кинув косий погляд і тут же знову здригнувся (очевидно встиг розгледіти мою форму і револьвер). Але між тим все ж пішов вперед.

-Я його не знаю... не пам`ятаю, - тихо мовила Лариса.

-Розберемося.

Ми всі утрьох опинилися на маленькій кухні.

-А де Буза? – тремтячим голосом спитав гість. Він нервово облизав свої губи і почав стріляти оченятками ліворуч-праворуч.

-Так хто ви йому? – перехопив я ініціативу розмови. Свій револьвер тримав притиснутим до грудей.

Лариса стала біля вікна. Її обличчя стало ще біліше, ніж сніг. Бачу рознервувалася не на жарт. Воно і зрозуміло – не кожного дня в твоєму помешканні ходить людина зі зброєю.

-Е-е… я… знайомий.., - пробелькотів Шаповалов.

-Яка у вас справа? Принесли борг? – я кивнув на саквояж.

До речі, в таких зручно носити гроші. Можливо, дійсно замість паперів та розрахунків там саме вони і лежать.

-Чому це! – роблено здивувався Шаповалов. Бачу, що «роблене»… неприродньо. Поганий з тебе актор, Іване Шаповалов.

Я уважно його роздивлявся. В світлі тусклої лампочки цей виконроб здавався схожим на незграбного ведмедя. Навіть стопи поставив носками разом, п`ятами нарізно. Очі, як у винуватого собаки: стріляють то вверх, то вниз, то крадькома дивиться в мій бік.

-А глянути дасте? – кивнув я на саквояж, стримуючи посмішку.

-Будь ласка! – Шаповалов підвівся та потягнувся до валізи, яка стояла на столі. Всім своїм видом він ніби намагався сказати: «Та я ж усіма фібрами души до вас… Подивиться в мої чесні очі»!

Але ледь я зробив крок ближче, як цей чолов’яга різко обернувся та кинувся на мене. Такої несподіванки навіть не очікував. Від цього втратив впевненість… розгубився… позадкував…

Ми зціпилися та деякий час мовчки боролися один з одним. Шаповалов схопив мене за руку, яка тримала револьвер, а другої потягнувся до шиї.

Ну і міцні ж в нього пальці! Такими горіхи можна розлущувати…

Я уперся правою ногою і почав тиснути на Шаповалова.

-Ай-ай-ай! – почувся тонкий голосок Лариси. Здається, вона тільки зараз зрозуміла, що відбувається, та перелякано відскочила убік.

Ми міцно зціпилися та рухнули на підлогу. Від цього падіння, я дуже забив лікоть. Хватка трохи ослабла.

Потім – бах! Аж в вухах задзвеніло, а перед очима спалахнули вогники. Здається, кулак Шаповалова влучив мені в щелепу. Але свідомість я не втратив. Лише розгубився і пропустив наступний удар. Той прийшовся в живіт. Відчуття таке, ніби на мене наскочив бик. Повітря з легенів миттю вирвалося назовні, і я почав хекати… На очах навернулися сльози.

Шаповалов відштовхнув мене вбік та вскочив на ноги. В наступну мить я вже бачив його біля столу, де він різким рухом штовхнув, чи то може вдарив, незрозуміло звідки виниклу Ларису. Почувся дівочий зойк… такій жалібний, немов мишеня запищало.

«От падлюка! – промайнуло в голові. – Навіть на жінку руку готовий підняти».

Шаповалов підхопив свій саквояж, мішок з інструментом (чи що там було насправді) та дременув геть.

Не знаю, як це трапилося, але револьвер Сокола чомусь опинився в іншому куточку кімнати. Я поповз до нього, все ще хекаючи, та кидаючи погляд назад: Сисоєва лежала біля стіни, а виконроб вже драпав до виходу, та так швидко, аж все перекидав на своєму шляху, ніби точно той шалений бик.

На роздуми не було часу, і я, підхопивши зброю та все ще тримаючись за живіт другою рукою, натиснув на гачок, майже не цілячись. Постріл був доволі гучний. Аж у вухах заклало. Шаповалов похитнувся, різко звалився уперед, лаючись паскудними словами.

Тут мої очі знову наштовхнулися на Ларису. Її тіло лежало якось дивно, неприродньо… а ніжно-зелена сукня чомусь почорніла… в районі грудей… та трохи на животі… Я підповз ближче і з якимось здивуванням побачив рукоять ножа, який стирчав з-під її долонь.

Лариса відкривала рот, ніби та риба, яку викинуло на берег. Мені чомусь здавалось, що вона намагається щось сказати, але замість того по її губах потекла тоненька цівка крові.

-Що за… що це… як.., - мозок відказувався розуміти ситуацію. – Якого дідька!

Я нахилився, відразу забувши і про ниючу щелепу та забиті ребра, і про Шаповалова, який катався по підлозі та верещав, немов недорізана свиня. М’язи Лариси були якимись м’якими… все її тіло було м’яким… А пляма на сукні виявилася липкою кров’ю.

-Іва… неее.., - Лариса раптом застигла, її зіниці розширилися.

Я схопив її за долоні, розвів ті в сторони… та оціпенів… Ніж увійшов майже повністю… і кров густими хвилями виривалася назовні з-під леза, заливаючи і сукню, і підлогу, і мене…

-Зараз… зараз допоможу… допоможу, - як заведений бубонів я, але насправді не знав що робити.

Розгублено випрямився і подивився на обличчя Сисоєвої. І тут в мозку з незвичайною ясністю виникла одна єдина думка: «Мертва»…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((14 - 15))
25.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((18 - 19))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.11.2017 © Ігор Рубцов / Мініатюра
Листи з минулого
17.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (19.)
16.11.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Занурення
16.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Збитки
15.11.2017 © Григорій Кравцов / Есе
Лабіринт
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
10.04.2017
Третя терція ((12 - 13))
22.04.2017
Третя терція (( 16 - 17))
30.04.2017
Третя терція (( 20 - 21 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 58  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
16.10.2012 © Істерична Бруталка
27.03.2012 © Микола Щасливий
01.04.2012 © Каранда Галина
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди