Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.05.2017 22:18Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 24 - 25 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 10.05.2017 / 41585

«НАПАД НА ПОТЯГ

В корінній Польщі на шляху Стшемянище - Демблін, до переділу III кляси особового потягу вдерся бандит. Револьвером залякав 4 подорожник та зажадав від них грошей. Коли оден з нападених зачав боронитися, бандит віддав до нього три стріли. На гук стрілів потяг затримано. Бандит втік у темряві, тяжко раненого подорожного віддано до шпиталя.

ЧИ ТРАМВАЇ БУДУТЬ СКАСОВАНІ?

По великих містах зачинають нарікати на трамваї. Кажуть, що вони їдуть за поводи, що не вигідні і т.д., та що ліпше замісць них, позаводити великі міські автобуси. Місто Вісбаден вже навіть так зробило та скасувало трамваї і перейшло на автобуси. Думали про це й в Києві. Але зависокі ціни автобусів, порохи й дим від них, часті направки та потреба просторійших вулиць і гаражів перехиляють рішення на користь трамваїв. Тільки на будуче трамваї мають бути дещо змінені, аби їздили скорше та були вигідніші як дотепер.

ФАЛОВТ засуджений на 19 літ тюрми

Чеський військовий суд засудив капітана генерального штабу Фаловта на 19 літ тюрми за шпигунство.

ПО ВСІЙ РОСІЇ

На Радянщині голод. Більшовики повідбирали селянам збіже та вивезли в Москву, а селяне богатої Кубані, Поволжя, Дону примирають без хліба. В погоні за працею і кусником хліба цілі маси голодних людей мандрують з міста до міста, навіть проникають до нашої Слобожанщини. Багато народу з прикордонної смуги радянський уряд переселює в глубину Росії, а відтам спроваджує московських комуністів. Господарка московських наїздників прибирає що раз більше шкідливі для народа форми.

Очевидно, що населення Кубані й Дону та інших хлібних районів не годиться з більшовицьким грабіжницьким правлінням, і раз у раз підносить оружні повстання, кріваво здушувані червоно-ґвардійцями. Мимо так невідрадного положення нарід не тратить надії на визволення з московської кормиги, покладаючи усі свої надії на Україну та Польщу.

Невже ми й надалі будемо очікувати на загибель наших братів?

ПОЖЕЖІ

В Дорофіївці пов. Скалат вибухла грізна пожежа, жертвою якої впало 8 господарських забудовань, мертвий інвентар, збіжей кілька штук худоби. Шкода виносить біля 11.000 грн. Причина пожежі не відома. В Бариші в загороді господаря Івана Колка пов. Бучач вибухла пожежа, яка цілковито знищила його господарство. Як виказало слідство, Колок підпалив своє майно, щоби взяти обезпеченеву премію. Внаслідок підпалу згорів дім Осипи Проданик в Блищанцях пов. Заліщики. Арештовано Анну Керевигу, котра з помсти підпалила Проданикову.

Земельний БАНК Гіпотечний

Акційна спілка

Львів, вул. Словацького 14. (власний дім)

Телефон ч.75—32, 73—82 і 52—92 (Дирекція)

Полагоджуе всі банкові чинности. Приймає вклади на біжучий рахунок, в гривнях, долярах і золотих, і виплачує їх в гривнях, долярах, або злотих по курсі дня. Переводить перекази заграниць до всіх країв, з осібна в Україну й до Америки. Переводить інкасо в усіх місцевостях краю. Уділяє гарантій, вкредитив і т. п. Купує і продає цінні папери. У всіх краях Європи й Америки власні кореспонденти.

При письменних запитах долучувати почтовий значок за 50.коп. на відповідь.


Від Адміністрації

Просимо всіх Товаришів дяків щоби висилаючи гроші, назначували на відтинку переказовім, на що гроші призначують, а як на передплату то чи нова передплата, чи дальша передплата. Товариші Дяки, котрі мають які свої документи, т.є. свідоцтва або метрику або інші папери в Митрополичій Консисторії, надішлють 1грн. до Адміністрації на порто, а Адміністрація вишле сейчас дані папери інтересованому.

* Одинока найліпша і своєрідна паста до взуття «ЕЛЄҐАНТ» консервує ШКІРУ.

Адрес: Львів, Кордецького, 51.

УВАГА! В слідуючім числі випишемо на адресу кождого ВП. переплатника чорнилом його довг за часопись, котрий просимо негайно по одержаню часопису вирівнати. Присилайте передплату».

«ДЯКІВСЬКІ ВІДОМОСТИ», Липень, Львів, 1929 рік



Дочекатися, коли вранці відкриють відділення пошти було важко. Мене все ще тіпало! Я сто разів передивився той рваний аркуш, навіть спробував прочитати, що там за стаття (на жаль не вдалося, бо як казав раніше – мови це не моє). Але вкотре прийшов до висновку, що це «Зє Банкєр» - номер за двадцять восьмий рік (точну дату встановити не вдалося).

Вчора ввечері відразу ж кинувся до запечатаної квартири Сисоєвої. В голові, ніби з тією скалкою, що застрягла в пальці та нестерпно ниє, крутилася думка про іноземну періодику. Це була ниточка, потягнувши за яку можна було вибратися з глухого кута розслідування.

Після вбивства Лариси, її квартиру, звичайно, обшукали. Але, як і мені гадалося – анічого вартого уваги не знайшли. І ось знову знаходячись в її кімнатах, я зрозумів – ми не там і не то шукали.

Першим ділом зібрав до купи усі журнали та газети, які були розкидані в квартирі Лариси. Потім відфільтрував усі іноземні, та розклав їх по назвам: «Harper`s Bazaar», «Vogue»… Попався ще заяложений номер американського журналу «The New Yorker», і британської газети «The Times», з помітками на полях. Останні дві речі явно не належали до інтересів Лариси. На жаль, тепер вона не розповість чиї вони. І мені прийдеться покопатися самому.

Я уважно розглянув усі знайдені матеріали, переписав номери і дати видань, проглянув поштові штемпелі… Навіть спробував зрозуміти, що було в тих статтях, напроти яких були помітки олівцем. Спробував і… нічого не зрозумів… Треба буде пошукати якогось перекладача…

Вранці ж кинувся до пошти, де тепер очікував її працівників.

-Доброго ранку! Пам’ятаєте мене? – звернувся я до поштаря, який нарешті прийшов відкривати двері. То був вчорашній напарник. – Саме ви мені і потрібні.

-А що трапилося? – злякався чоловік. Він ледве не впустив ключі.

-Пройдемо всередину. Добре? Навіщо нам на вулиці лишні вуха!

Тремтячими пальцями поштар нарешті відчинив двері і ми увійшли в напівтемряву прохолодного приміщення.

-Отже, ви мене пам’ятаєте? – знову запитав я. Наполегливість в моєму голосі, здається, неабияк нервувала поштаря.

-Так… звичайно…

-В той час, коли я був у вас, заходив чоловік… Він купив журнал… «Зє Банкєр»…

-Так…

-Хто він такий? Де живе?

-Ну я… я… я…

Поштар майже задихнувся та розгублено почав поправляти фалди свого піджака.

-Він приїжджий… Іноді заходить сюди, - хитав головою чоловік. Його очі розширилися до розмірів мідного п’ятака.

-Та ви не лякайтеся, - щиро посміхнувся я, та пояснив, що прийшов лише дізнатися про того покупця.

Поштар трохи заспокоївся та розповів, що того франтуватого пошанувача зарозумілих журналів особисто не знає.

-Він називався Яном Болеславовичем… Здається, якось казав про те, що відкрив в місті свою справу… Ні де він працює, ні де живе – я не знаю, - розвів руками поштар. – З’явився у нас десь рік тому. Прийшов та запитав свіжих іноземних газет, або журналів, бо йому на той час, поки він працює у нас в Хортиці, хотілось би залишатися в курсі міжнародних справ…

-Тобто, судячи з ваших слів, він не жив тут постійно? Приїжджав?

-Можливо… я теж так зрозумів… Отже, ми пообіцяли допомогти, бо не тримали в відділені подібних речей. Спочатку він залишав гроші, а потім ми почали вірити йому на слово… як постійному клієнту…

-Що ж він заказував? «Зє Банкєр»?

-Його також. А взагалі - були різні видання: і британські, і американські…

-Можете подивитися що він конкретно купував, і коли то було?

В цю мить всередину приміщення ввійшов галасливий натовп людей, серед яких був і той чоловік, який приймав у мене лист.

-А-а-а… ну.., - поштар-напарник розгубився, перелякано подивися на людей, та театрально розвів руками: - Розумієте, це ж незаконно…

-Чого б це? – здивувався я.

-Таємниця листування… та таке інше…

-Якого к бісу листування! Я кажу про продаж періодики… Хто ваше начальство? – суровим тоном звернувся я до натовпу, одночасно демонструючи посвідчення слідчого з особливих справ. (До речі, воно було не моє, а Сокола, але ніхто з поштарів цього не знав. Я вирішив козирнути їм для блага розслідування. Чекати дозволів та інших папірців – це втратити купу часу і сил. Якщо вже грати – так по-крупному.)

Вперед вийшов підстаркуватий чоловік. Я в двох словах пояснив, навіщо сюди прийшов, та кого і що шукаю. А потім прямо заявив:

-Мені потрібні наступні дані: хто, де і коли заказував чи виписував газети та журнали іноземного походження… Будь які! По-друге, стосовно кореспонденції іноземців: переводи, посилки, листи… кому, куди… скільки… хто робив, коли робив… Усе-усе-усе!

-Мій підлеглий правий – ця інформація належить до…

-Здається, ви не прочитали, що сказано в моєму посвідчені… Ось тут є наступна фраза: «наділений широкими повноваженнями»… В інтересах слідства, я маю право використовувати будь-які засоби пошуку… істини.

Чесно кажучи, я знову лукавив. Трохи нижче цієї надписи, було сказано про винятки, «коли законом передбачено одержання санкції»… Але я розраховував на свій шалений натиск, та на те, що поштарі не почнуть вчитуватися в рядки цього папірця, та вимагати офіційних дозволів на видачу інформації.

-Гаразд… гаразд… Але це великий шмат роботи! – здивованим голосом промовив начальник відділення. Його обличчя вкрилося червоними плямами. (Здається, він дуже розхвилювався. Мені, мабуть, не треба настільки шалено кидатися на нього. Лише додати серйозності та твердості у голосі.) – І за який період вам це треба знати?

-За останні півроку, - більш спокійним тоном промовив я. - Шмат великий, але він конче мені потрібний. Мало того, все це являється таємною операцією. Якщо ви, чи ваші співробітники проговоряться.., - і я зробив багато значущу паузу. - І ще: коли в відділення знову прийде той покупець, негайно подзвоніть в комендатуру, та спробуйте притримати відвідувача до приїзду поліції. Це зрозуміло?

-Так, - погодився чоловік.

-Скільки треба часу, щоб все підготувати? До вечора впораєтеся? – і не даючи змоги відмовитися, кинув: - От і добре!

Тут же козирнув, та пішов до дверей.

Чесно кажучи, я вже запізнювався на перевірку складів з вибухівкою. Федоришин чекати на мене не буде.

З цими думками вийшов на вулицю та жваво рушив до комендатури. Не дивлячись на чисте небо, десь гримнув грім. Мабуть, після полудня слід чекати дощу.

Сьогодні, скоріш за все, повинен повернутися Сокіл. Оце я його здивую… Головне, щоб на пошті не підвели. А там…

Що там – додумати не встиг. В цей раз гримнуло так, що аж скло у вікнах тонко задзвеніло. І слідом бахнуло вдруге.

Люди навколо завмерли, дивлячись один на одного. Чомусь і мені подумалось, що це на грім не схоже… Вибухи, чи що?

Я швидко побіг до комендатури, підспудно розуміючи, що справа кепська. Ще з вулиці побачив, як метушливо на дворі носяться фігури поліціантів.

-Що відбувається? – схопив одного з них за руку.

-Нам повідомили, про вибухи на складах…

І мені вже стало зрозуміло, на яких самих, особливо, коли побачив, як в небо рветься густий чорний дим.

Федоришина ніде не було. Хтось сказав, що він ще півгодини тому рушив з невеличкою групою убік промислових споруд.

Чесно кажучи, я розгубився. Першим ділом поспішив до складів. Примчав за півгодини. А тут вже людей, більше ніж народу: і пожежники, і робітники, і поліція, і військові… та якісь волоцюги… Галасують, кричать, бігають, метушаться... хтось навіть плаче… Здається, я побачив і поранених…

Все навколо закрутилося в якомусь калейдоскопі. Мої думки розгублено поховалися по своїх норах. Я хапався то за одне – типу, допомагав щось віднести, то за інше, наприклад підносив воду… Все було в якомусь тумані. Пам’ятаю лише, що будівлю (тобто її руїни), де зберігалася вибухівка, досить швидко загасили. Ще пам’ятаю, як жадібно пив воду з відра…

Лише пізно-пізно ввечері знайшов себе біля комендатури. А як добрався, хоч вбийте – на пам’ятаю.

Від мене дуже тхнуло димом. Форма була забруднена… аж занадто… Хтось з хлопців сказав, щоб я її віддав йому.

-Дружина випере – буде краще нової! – посміхнувся поліціант. – Знімайте, пане слідчий!

Я угукнув, присів на стілець і… відключився.

Прокинувся десь о восьмій ранку… у своєму ліжку… Як, коли – суцільний туман…

Було чутно, як хтось ходив за дверима. Як голосно тупотять чиїсь черевики. І тільки все стихло, тільки я знову почав провалюватися в сон, як стулки різко розкрилися і в кімнату увірвався Сокіл. Він кинув на мене похмурий погляд, та поставив на стілець невеличкий саквояж.

-Вже не спиш? – сердито спитав він. – От і добре… Бачу, взагалі не можна тебе тут самого залишити… навіть на пару днів… Якісь пригоди відразу трапляються.

Здається, то був жарт.

-Вчора був вибух.., - почав я розповідати.

-Та ти що! – уїдливо кинув Віктор Львович. – Я вже чув… І не тільки я! Сюди їде комісія… Усім по потилиці надають! І Федоришину… і нам з тобою… і військовим, які курирували склади… Всім!

-А хіба ми з вами винні?

-А хто про те буде питати? Будуть шукати винних… і добре, якщо знайдуть якихось лопухів… не нас з тобою…

-Це ж була наша ініціатива, перевірити склади, - промовив я, відкидаючи одіяло та присаджуючись. - Невже, - питаю у Сокола, - нам за те перепасти?

-Ох! Ти ще молодий в цих іграх… Може! І добре, що ми з тобою «повісили» цю справу на Федоришина… Це дуже добре!.. Але гаразд! Переодягайся та нумо розбиратися. Бо на пустий живіт, щось не дуже думається… Зараз підемо з тобою добре поснідаємо, і поговоримо… Сподіваюсь, у тебе є що розповісти?

І от за якихось півгодини ми з Віктором Львовичем сиділи в невеличкій ресторації. Я був одягнений по простому, бо форма нестерпно смерділа. Тому віддав її тому поліціанту, який обіцяв допомогти з пранням.

-Скільки з мене? – спитав я у нього.

-Ой! Та не скільки! – ображено відмахнувся той. – Я ж все розумію… та і взагалі…

Він забрав мою форму та пішов геть.

Як і очікувалось, Віктор Львович заказав доволі ситний сніданок.

-І пива! Холодного! – кинув він на останок. – Віденського!

Потім поглянув на мене, та почав:

-Я доповів начальству про хід справи Пауелла. Добився більших повноважень та дозволу продовжувати розслідування… Знав би ти, Іване Антоновичу, чого це коштувало! Як на мене визвірялися…

-Судячи з вашого обличчя, ви задоволені.

-Скоріше можна сказати, що я добре відстояв раунд: не впав, не втомився… Але до фінішу ще довго. Отже, почнемо з вибуху на складі. Поки ще інформації замало. Я розмовляв з Федоришиним… і він зараз розглядає дві версії: недбалість та диверсія.

-Недбалість? Як раз в той час, як ми йшли на перевірку? Це смішно!

-Згодний. Але не треба відкидати усіх варіантів… Якщо нам не вдасться знайти диверсантів, це буде та соломинка, що допоможе витягнути себе з цієї каші…

-Ви кажете про обман?

Віктор Львович відмахнувся. Тут нам принесли пива і інспектор жадібно схопив кухоль. Здається мені, він вчора добре «відпочив», та пивом намагався вгамувати похмілля.

-Це диво, - продовжив Сокіл, - що тим вибухом не рознесло все навкруги вщент, та ніхто не загинув… Маємо лише семеро поранених… А що до диверсії, то вважаю, подібне міг зробити колишній військовий. Мало того – він мав знатися на вибухівці… Треба скласти загальний список людей, які мали доступ до складів – зберігання, перевантаження, відвантаження – будь що вони там робили… Список повинен бути на всіх. Навіть охоронців, чи двірників… Чого не п’єш? Добре пиво!

Я кивнув та потягнувся до свого кухля. Пиво дійсно було духмяним та освіжаючим.

Нарешті нам принесли сніданок і ми якийсь час просто поглинали їжу. Лише коли трохи наситилися, продовжили бесіду.

-Що ти розкажеш? Як справи з об’явою? Знайшовся хтось, котрий знав Шаповалова? – питав Сокіл. Його обличчя вже не було таким суворим, і зараз нагадувало морду кота.

-Поки ніяк… Але дещо вам розповім… Мені треба було б збігати вчора на пошту, але обставини… Зараз поснідаємо та я відправлюсь туди…

-Ти про що?

-Про що? – хитрувато посміхнувся я, і почав розповідати.

Сокіл слухав уважно. Не перебивав, іноді пив пиво… А коли я закінчив, сухо промовив:

-Це дуже цікаво… дуже… Знову впевнююсь, що в тебе не аби яка вдача.

-Тоді доїдаємо та мерщі до пошти!

-Так… так… звичайно підемо… Але скажи мені, друже, що ти будеш робити, коли дізнаєшся хто той чолов’яга, який купив англійський журнал?

-Заарештуємо його! Проведемо обшук!

-За що арештуємо? За читання іноземної преси?

-А… а… що ж ви пропонуєте?

-Обшук може нічого не дати. Якщо він людина розумна, то ховати в себе вдома нічого не стане… Це по-перше, - почав загибати пальці Віктор Львович. Оце його «перелічування» вже починало дратувати. – Журнальний аркуш – це непрямий доказ. Затримувати людину та сподіватися, що вона розколеться – глупо. Ми лише сполохаємо її…

-І що ж робити? Відмовитися?

-Я такого не казав… Це зачіпка!.. Треба буде вести приховане спостереження… а далі вже діяти по обставинам… А взагалі – ми занадто квапимося. Ще нічого не дізналися. А вже ділимо шкіру ведмедя…

Сокіл зробив величезний ковток, спорожнюючи свій кухоль. Потім задоволено крекнув, витер пінні вуса та додав:

-До речі, якщо на пошті дійсно тобі дадуть всю інформацію про кореспонденцію іноземців, і про це стане відоме наверху – нам відтрублять голову. В прямому значенні! Ти зараз не розумієш, що накоїв! Зовсім не розумієш… Ці папірці ми к справі пришити не зможемо.

-Тобто, ви зі мною на пошту не зайдете, щоб не підставлятися? – розсерджено кинув я.

Здається, Сокіл образився.

-Іване Антоновичу, це вже занадто! – досить голосно сказав він. – Допивай своє пиво та пішли вже! - Сокіл підвівся та зло кинув через плече: - Дідько! Що то за хрінь! – він стиснув кулаки. – Уляпалися в таке болото… Погане те, Іване, що ми з тобою постійно відстаємо на крок-два від противника. Вбивства, вибухи складів… Коли вже нам посміхнеться справжня вдача? Га?

-Мені здається, що не все так погано! Ми ж не стоїмо на місці… рухаємось…

-Ось тільки куди?..



«Короткохвильовики на маневрах

Надаючи великого значення коротким хвилям для зв`язку у військовій та розвідувальній справі, в маневрах Ярославського округу радіоаматорство було представлено 6 короткохвильовими станціями, з них 4 виставив Ярославль і 2 - Володимир.

У число ярославських офіцерів діючого резерву (ОДР) увійшли також RA-22 і 25RA.

RA22 спеціально монтував всю апаратуру для маневрів. Приймач 0-V-1 Виганда. Передавач 2-тактний (3-точковий). Працюють на хвилі 42 м. Мають регулярні QSO з Володимиром, а також регулярний прийом інформацій ТАРС, через спеціально поставлену короткохвильовку (40 метр.)...

Є, правда, цілий ряд недоліків, які пояснюється частковою непристосованістю, новизною і т.п., але нинішні маневри дали величезний досвід.

Настрій у любителів піднесений, бадьорий. Злилися цілковито з червоноармійською масою, яка не розгледиш навіть по одягу.

Всі переходи, які бували досить великими, здійснюють нога в ногу з кадровими, вже тренованими табірної обстановкою, червоноармійцями.

НОВІ ПОЗИВНІ

Існуючі позивні короткохвильових передавальних радіостанцій, як показав досвід, виявилися дуже незручними. Слухаючи сигнал тієї чи іншої станції, по позивним важко визначити місцезнаходження цієї станції хоча б приблизно, орієнтовно.

ЦСКВ був розроблений і погоджений з НКПіТ проект позивних, який вводиться в дію з 1 листопада.

Нові позивні, головним чином, передбачають, щоб по них можна було визначити (не користуючись довідником) місцезнаходження станції.

Весь СРСР розділений на 7 районів. Кожному району присвоєна одна з цифр, по якій і визначається місце розташування станції…

СПИСОК індивідуальних короткохвильових передавачів по районам.

Старий позивний / Новий позивний / Прізвище власника / Місце установки

1-й район

11ra 1aa Купревіч Омськ

1ab вільне

35ra 1ac Гумеников Омськ…

2-й район…

5ra 2ac Востряков Москва

9ra 2ae Юрков Москва

10ra 2af Аболін Н.- Новгород

15ra 2ai Палкін Москва…

21ra 2an Хапунов Москва…

26ra 2aq Потоловській Москва

27ra 2ar Соболєв Москва…

41ra 2av Хонявко Москва…

3-й район…

8ra 3ab Гіляров Ленінград…

22ra 3ad Романов Новгород…

65ra 3aj Доброжанській Ленінград…

88ra 3ao Гук Ленінград…

Наші RA чутні в OZ

Журнал французьких короткохвильовиків «Journal des 8» повідомляє, що новозеландським радіоаматором OZ-2CO (Harold C. Founes, 110 Raddiford st., Wellington, New-Zeland) прийняті наступні радянські аматорські радіостанції:

EU: 05RA, 08RA, 09RA, 10RA, 15RA, 21RA, 27RA, 41RA, 65RA, 88RA.

АС: 11RA, 35RA і 26RA (?).

На жаль, ані довжина хвиль, ані дані прийому не повідомляються.

ОБ’ЯВА: QST- СКВ ОДР - QST

ЦСКВ ПРОСИТЬ ВСІ СКВ ОДР ПОВІДОМИТИ СВОЇ ТОЧНІ АДРЕСИ

ЗА АДРЕСОЮ: МОСКВА, вул. Разіна, 7».

«RA-QSO-RK», №11, Москва (СРСР), 1928 рік. (Додаток до журналу «Радіо Всім», №21)


Треба собі нарешті зізнатися – списки нам анічого не дали. Як би ми з Соколом не мучалися над ними, щоб не відшукували - але все було марно. Чи то може чорти нам очі муляли, чи то був хибний крок… Отже декілька годин праці були коту під хвіст.

Як же мені було прикро! Відчуття, ніби біг-біг, а потім з усього розгону – бах, і в стіну. І соплі по всьому обличчю!

-Ані Пауелла, ані даних, хто купував той чортів «Таймз»… чи що там.., - Віктор Львович відкинувся на спинку стільця і відштовхнув папери. – Навіть цей клятий «Зє Банкєр» - усього п’ять номерів за рік… і всі продані в відділені невідомій людині! От що ти скажеш?

-Дідько! – хоча, мені хотілося додати щось лайливе. – Як навмисно!.. Невже перед нами доволі хитра людина, яка вміє приховувати усі кінці?

Сокіл підвівся та втомлено потягнувся уверх.

-Хитра людина! – хмикнув він. – Ну ти і сказав!

-А що тут такого? – образився я.

-Все так і повинно було бути! – різко промовив Віктор Львович. Не відразу стало зрозуміло, про що він каже. Сокіл нахилився вперед, та почав пояснювати: – Я кажу про цю інформацію… з пошти… Наївні! Ми з тобою наївні дурні! Вважали, ніби американці, чи ті ж німці, англійці, підуть у місцеве поштове відділення, щоб надіслати гроші… або отримати їх? Та для того існують банки! Чуєш? Банки! І звідти аніякої інформації не витягнеш… хоч що ти роби! Це не поштарів лякати пустими папірцями!.. І до речі, для кореспонденції можна використовувати людей зі своїх посольств. Навіщо іноземцям ризикувати та нариватися на перевірку збоку нашої цензури… нехай усюди і пишуть, ніби її немає… Ось чому ми з тобою бачимо лише купівлю та пересилання іноземцями місцевих краєвидів!

-Якщо ви знали про це, чому відразу не сказали? – образився я. – Ми б не гаяли стільки часу…

-Тому що повірив в твою вдачу! Ось чому! – Сокіл хлопнув долонею по столу. – Окрім Сисоєвої, що заказувала модні журнали, ми нікого толком не виявили!

-Не змогли виявити, - обережно поправив я.

-Все! – підвів риску Сокіл. – Поки припиняємо тут копати… Вже полудень, тому підемо краще до Федоришина. Може він нас чимось порадує.

Я сховав папери в шухлядку та рушив за Віктором Львовичем.

Яків Володимирович виглядав втомленим. На нас він глянув з часткою роздратування. Мабуть думав так: «Якого біса ще цим столичним франтам потрібно»?

Але вголос Федоришин сказав трохи інше:

-Ви вибачте, Іване Антоновичу… Я вас запрошував на сьогодні на обід, але… ці дурні справи… ці вибухи… Пропоную, перенести нашу зустріч на пізніший час… на інший день… Ви згодні?

Я кивнув головою. При цьому зробив зарозуміле обличчя, хоча сам радів, що вдалося уникнути (хоча б і на короткий час) цих посиденьок. Не дуже хотілося зустрічатися та говорити казна що: усілякі люб’язності, чи розповідати про своє життя, політичні погляди та таке інше.

Сокіл подивився на мене з невеликим дивуванням. Типу хотів сказати, мовляв, а ти, Іване Антоновичу, часу тут не гаєш. Заводи потрібні знайомства, чи що?

-Є якісь результати? – спитав я, присаджуючись на стілець. Віктор Львович відразу ж зайняв свій улюблений куточок. – Диверсія? Так? Ні?

-Диверсія, чи щось інше – скаже більш детальна експертиза. Але вже зараз є над чим задуматися… Згідно документів – на складі повинно було зберігатися близько п’ятдесяти тонн вибухівки. Такої її кількості поки ще не знайдено… Поки ще, - повторив Федоришин, дивлячись прямо перед собою. – Отже, навіть якщо припустити, ніби вона була знищена під час вибуху… тобто трьох послідовних вибухів.., - Яків Володимирович не закінчив та раптом витягнув цигарку. - Дозволите? – запитав він, розшукуючи по кишенях сірники. – Звичайно, ми з вами не на французькому «Монблані», але і такої кількості вибухівки було б достатньо, щоб зруйнувати…

-Це ви натякаєте про вибух у канадському Галіфаксі? – перебив Сокіл. – Той, що був, здається, в сімнадцятому?.. Якщо я вірно пам’ятаю, на тому судні… на «Монблані» перевозили біля двохсот тонн тротилу та більше ніж дві тисячі тонн мелініту.

-Так… про Галіфакс, - погодився Федоришин. Він нарешті знайшов сирники та підпалив один з них. – Вибух був потужний… Тоді знесло півміста… А що у нас? Всі, всі, всі без виключення… Чуєте? Ще повторюю – всі дякують долі, що обійшлося без жахливих жертв… Але ж і вибуху… навіть з тими ж п`ятдесятьма тоннами – можна сказати і не було! А чому?

-Ви натякаєте, ніби на складах не було такої кількості вибухівки? – прямо спитав я.

-Натякаю? – перепитав Яків Володимирович. – Чесно кажучи, мені здається, що ми маємо справу з недбальством помноженим на фальсифікацію… Так-так… Ось звіти…

Сотник витягнув з кипи декілька паперів.

-Де тут пишуть? Ага, ось: «…тара пошкоджена… різні сорти вибухівки перемішалися… незадовільні умови зберігання…» І подібних фраз – більше ніж багато! Все це, хоча і непрямо, але вказує ніби на недбалість… халатність… Питається, а куди дивились військові перевіряючи? Чи вони не ходили на перевірку взагалі? Ох, бачу, скільки зараз голів у них полетіть! Збитків нанесено приблизно на двісті тисяч.

-Так що це? – не зрозумів я. – Халатність?

-Халатність – це те, що відразу кидається в очі… якщо, звичайно, не брати в розрахунок потужність вибуху… тобто її відсутність… Ось тут тоді напрошується інший висновок.

-Виходить, - вирішив підвести риску Сокіл, - вибухівку все ж викрали. Потім, дізнавшись про перевірку, зімітували самопідпал… Так? І як думаєте – навіщо її викрали?

-Мені зараз гадати не хочеться, - відмахнувся Федоришин, пускаючи уверх клуби диму.

-А що до перевірки працівників? – запитав я. – Тут є якісь просування?

-Зараз ними займаються інші служби.

Здається, Яків Володимирович натякав на директорат внутрішньої безпеки - контррозвідку.

-А яке сьогодні число? – раптом спитав Сокіл. Він різко підвівся, витягнув з кишені брегет та подивився на нього. – Дідько! Забув… Це ж треба! Забув!

Віктор Львович якось розсерджено тупнув ногою та все також раптово рушив геть. Вже біля дверей він, не обертаючись, кинув:

-Я по своїх справах… Не чекайте!

Ми з Яковом Володимировичем переглянулися, так нічого і не зрозумівши.

-А підкажіть, будь ласка, - звернувся я до сотника, - де найближча школа?

-Навіщо це вам?

-Та хочу трохи англійську підтягнути, - спробував я пожартувати. – Куди мені йти?

Федоришин на якусь мить задумався, та потім розповів де знаходиться школа. Я подякував та вийшов геть.

Треба було зайнятися перекладом статті з «Таймса». (Мої думки все ще періодично відкочувались до іноземних журналів та газет. Не хотілося здаватися. Врешті решт, я все ще вірив, що ми з Соколом дещо не помітили.)

Оскільки Віктор Львович від мене чомусь збіг (і куди саме – навіть гадки не маю), тому до школи я рушив сам, та десь за півгодини був біля неї. Це була розтягнута уздовж вулиці невисока будівля, що розташовувалась на розі Тургенєва та Гоголя. Федоришин мені казав, що тут раніше була чи то жіноча гімназія, чи то якесь училище (я, чесно кажучи, цей момент пропустив повз вуха).

Отже, розшукавши директора – доволі приємну жінку, я попросив допомоги, і навіть пообіцяв заплатити (зі своєї премії, звичайно).

-Нажаль, у нас не викладають англійську, лише французьку, - знизала плечима директор. – Але… але ось вам адреса, - тут жінка вирвала невеликий клаптик паперу та щось написала. – Знайдете Оксану Борисівну… Вона вчитель англійської, але зараз ніде не викладає… Її прізвище - Твердохліб. Покажіть їй мою записку… і сподіваюсь, вона вам допоможе.

Треба було добиратися аж до Дніпра, там плутатись серед вуличок, щоб знайти будиночок цієї Твердохліб. Я спершу хотів перенести цю прогулянку на інший час, можливо і день, але зупинився та змусив себе відправитися на пошуки.

Не можна просто так розкидатися ані часом, ані чим іншим. Якщо вже взявся, то доводити до кінця… нехай він і виявиться хибним кроком… Все ж таки крок! Все ж таки інформація! Чи я неправий? – спитав, але відповіді і не шукав. Просто рушив по вулиці.

Отже, похід зайняв в мне пару годин. Я ледь не заблукав, та декілька раз ходив одними ж тими тропами, поки нарешті знайшов хатинку вчительки. Постукав в калитку, тут звідкись вискочив маленький гавкучий собака, який сердито стрибав за парканом. За пару хвилин з дому вийшла невисока молода жінка. Відразу і не скажеш, що вчителька – одягнута просто, в руках рушник… мабуть, тільки що готувала чи прибирала…

Привіталися, я протягнув записку, та поки жінка читала, крадькома став її розглядати. Що не кажи, а від цієї Оксани Борисівни віяло «позитивними флюїдами». Назвати цю вчительку красунею – так ні… скоріш – симпатична… Молода, худорлява… зелені очі, щоки з ямочками, гостреньке підборіддя, густі брови... пальчики маленькі, тендітні, немов пелюстки квітів… Вся така ніжна…

Лише секундою пізніше я зрозумів, що вона до мене звертається, тому так і дивиться в очі. Здається, моє обличчя відразу ж розчервонілося. Не очікував, що так легко видам свої почуття. (І чого це втупився в неї очима, яке той голодний вовк на козу?)

-Ой! Прошу вибачення, - трохи відкашлявшись та спробувавши взяти себе в руки, промовив я. – Що ви сказали?

-Питаю, чим же можу вам допомогти?

-Ось тут… тут.., - я поліз в кишеню за газетою, та від хвилювання, яке несподівано охопило моє єство, впустив її на землю. – Ой! Вибачте… Отже, в мене тут стаття… тобто, не в мене, а в газеті… ось тут… Треба її перекласти. Не газету звичайно… а статтю… сього лише статтю… це не багато…

Тараторю, як баба на базарі! Тьху ти, чорт тебе дери! Ваня, зберися думками. Закінчуй оце дитяче бурмотіння.

Жінка посміхнулась, взяла газету, з якої тепер випали гроші – моя вчорашня премія. (І коли я встиг ті туди завернути?)

-Ой! – знову пискнув, як розгублена миша. Нахилився та підняв купюри, а Оксана Борисівна між тим пробіглася по рядках «Таймса».

-І це все? – тихо спитала вона.

-Я можу заплатити… Ось! – і тут же показав зібрані купюри. – Скільки треба?

-Та ви заспокойтеся… Я і так допоможу. Підемо в хату.

Вчителька відігнала собаку та рушила до дверей будівлі.

Всередині було затишно та прохолодно. Жінка провела мене в кімнату, сама сіла до столу, витягла чистий аркуш паперу, олівець.

-Отже, – неголосно промовила вона, - оцю статтю, що з помітками на полях? Так?

Я кивнув головою, та пробубонів щось про те, ніби вчив французьку.

-Зрозуміло… Дозволите спитати? – Оксана Борисівна мило посміхнулася. – Що ви шукаєте в цих рядках?.. Я чому це кажу, бо, можливо, знайду якийсь нюанс в тексті…

-Невже, перекласти можна по-різному?.. А взагалі, я не знаю, що хочу тут знайти…

Жінка знизала плечима та прийнялась за роботу. Хвилин двадцять і вона протягнула мені аркуш.

Дивно, але стаття взагалі виявилася «ні про що»… Тобто, в ній говорилося про претензії паризького «Банк де Франс» до таємно вивезеного в американські «Чейз-банк» та «Еквітейбл» радянського золота. І відразу пов’язати цю історію з справою Пауелла, вибухами та іншим – я ніяк не міг.

Декілька разів прочитав переклад, намагаючись зрозуміти суть справи. Виходило так, що Держбанк СРСР опинився в незручному становищі, пов’язаному з припиненням дії торгового договору між Англією та Совєтами. Посварившись з фінансовими установами Британії, Москва спочатку кричала на всіх кутах, ніби відтепер із-за розриву цього договору постраждає саме Лондон, але в реальності виходило трохи інакше… І «трохи» - це ще м’яко кажучи. Держбанку приходилось прикладати чимало зусиль, щоб відшукати вигідні кредити та схеми платежів із іноземними контрагентами, особливо з тими, хто постачав імпортне обладнання і вимагав розрахунків в валюті. Не дивлячись на всі старання, ситуація з цими платіжками знаходилася в «жахливому стані». Це могло закінчитися тим, що потік імпортного обладнання в СРСР міг зупинитися, і країна отримала б клеймо неплатоспроможного агенту.

З огляду на ці обставини, навесні 1928 року представники СРСР (які до цього виїжджали до США з метою зондування підґрунтя для фінансових операцій) відвезли золото до американських банків на суму приблизно п’яти мільйонів доларів. Це було зроблено навіть не зважаючи на прийняту ще в 1920 році казначейством США заборону на прийом цього золота.

Якимось чином про цю операцію стало відомо французам, і вони почали домагатися арешту золота, щоб в подальшому отримати його в якості такої собі компенсації за депоновані (це слово я прочитав разів сім, але сенсу так і не вловив) в Росії ще в 1916 році для підтримки курсу царського рубля більш ніж п’ятдесяти мільйонів франків. Отже французький посол в США передав до Державного департаменту ноту з повідомленням «про особливі права Франції на золото Держбанку».

-Ох! – я аж спітнів.

-Щось не так? – обережно запитала Оксана Борисівна. Ямочки на її щічках стали глибшими.

-Плутанина якась… з цим золотом…

-Та, здається, все зрозуміло… Склалась така ситуація, що це золото може бути анексоване Францією за царські борги. СРСР же відмовляється їх визнавати, а Париж це не влаштовує. Вони ж гроші давали? Отже вимагають і повернути… Все чесно! - посміхнулась Твердохліб. – Москва відтепер пожинає зовсім несолодкі плоди своїх заяв. Особистих ресурсів в неї обмаль, кредитів ніхто не дає… бо дурнів, вірити тим, хто відмовляється від оплати боргів – вже немає.

А розумна вона жінка. Так все спритно та дохідливо розклала по поличках!

-Газета, на жаль, стара, - промовив я, потираючи скроню. – Золото могли вже забрати… Або не змогли… В любому випадку, радянський уряд дійсно опинився в скрутному становищі. Нічим розраховуватись за обладнання, та інші речі…

-Ось тепер і зрозуміло, чому пишуть про масове вивезення зерна з СРСР. Це також свого роду валюта…

Я підвівся та подякував вчительці.

-Звертайтесь ще, - посміхнулась та. Оченятка в неї блиснули.

-А чого ж не працюєте в школах? Не беруть?

-Англійська зараз не всім потрібна, - розвела руками жінка.

Я знову подякував, забрав газету, переклад та рушив до комендатури. Поки йшов, все намагався зрозуміти, що ж може поєднувати цю статтю з іншими часточками моєї справи. Можливо я намагаюсь з’єднати нез’єднане.

Добрався до поліції вже під вечір. По дорозі встиг нашвидкуруч поїсти, і мене від того почало хилити до сну. Я вирішив забігти до своєї кімнати, та трохи перепочити. І яке ж було здивування, коли всередині неї знайшов Віктора Львовича, який сидів за столом з пустою пляшкою з-під коньяку.

Сокіл напився. Так, саме напився. Я бачив, як важко йому вставати, зберігати концентрацію, увагу. Помітив і розмазаність рухів. Але не міг зрозуміти, що сталося, з якого переляку Віктор Львович раптом так нализався.

Інспектор подивився на мене, на порожню пляшку... Потім раптом зло сказав... з такою ненавистю... а, може, навіть і болем... Надто зло, і недобре сказав… Я навіть відчув легкий озноб. Здавалося б - всього лише слова... але їхній тон...

-Помирати не страшно. Зовсім страшно! - заявляв Сокіл. Він підвів очі вгору, подивився крізь стелю. Мені чомусь здалося, що він взагалі дивиться в небо... туди, де живуть ангели, де мешкає Бог. (Ось так чомусь і подумалось.) - Помирати зовсім не страшно, - повторив він. - Це просто сон... довгий-довгий сон, від якого не прокинутися... І все! І кінець!

Віктор Львович взяв стакан, заглянув у вже порожнє дно і додав:

-У тебе немає випити? Чого-небудь?

-Немає... ви ж знаєте...

-Угу... знаю... ти у мене, Ванюша, правильний хлопчик... Такому, напевно, важко буде в житті... А знаєш що: я ж уже помирав. Пам`ятаю, як плакала дружина над моїм пораненим тілом... Але це не від любові... не від горя... швидше - від розгубленості... Ось що їй потім робити? Як існувати з двома дітьми... малими... на руках...

-У вас є дружина? Діти? - обережно поцікавився я.

-О-о-о! Були... давно...

Голос Сокола був цілковито п`яним.

-Ось яке сьогодні? Десяте? – запитав він.

-Точно... А що?

-А я і забув! Ось тільки вранці згадав... в кабінеті у Федоришина… Колись здавалося, буду пам`ятати про те все своє життя... Але ні! Мабуть, і не любив нікого, якщо забув!

-Ви про що?

-Фух! Про сім`ю, синку! Про сім`ю...

-А де вона?

-Ну... скажімо так - загинула... в сьомому році...

-А що сталося?

-Покарали за мої гріхи, - якось невизначено відповів Сокіл. – А в мене їх було багато… дуже багато… Оскільки, своє життя я не беріг, то вищі сили вирішили відняти життя у тих, ким я дорожив…

Віктор Львович криво посміхнувся. Його обличчя стало відразливим…

А взагалі, я не дуже люблю тих, хто забагато п’є. Такі люди визивають огиду… Вони витягають зі своєї душі найчорніші її риси, та дозволяють тим керувати свідомістю.

-Пожежа, - мовив Сокіл, дивлячись прямо мені в очі. Я не відвів погляду та прийняв виклик. - Страшна пожежа... Ніхто не врятувався... З тих пір один... я зовсім один... Постійно себе переконую, що смерть, це лише сон...

-Боже, які ви страшні слова говорите, - я розсердився, та забрав порожню склянку. - Йдіть спати! Негайно! Чуєте?

-Ти що так перелякався, юначе? Піду, звичайно... вже йду...

Сокіл роблено посміхнувся і спробував підвестись. Це йому вдалося не з першого разу. Але треба віддати належне, Віктор Львович переборов земне тяжіння, і хитаючись побрів до ліжка.

Я проводив його поглядом, сердито стискаючи кулаки. Жалю не було, лише досада і розчарування... Ось вже не думав, що Ястржембський може викинути такий фокус!

-Знаєш, що було найжахливішим та огидним в моєму житті? Що я зробив такого, після чого на душі хріново? - раптом кинув Сокіл, важко сідаючи на ліжко. «Хріново», ясна річ, було замінено на щось більш міцніше. - Убити цуценят!

-Що... вибачте?

-Так... вбити цуценят... п`ятьох... Вони ластяться, руки лижуть... А ти стоїш з револьвером, як той ангел з мечем... який вирішує, жити людині, чи ні... Гавриїл... Пам’ятаєш такого? Так ось, стискаєш однією долонею сталь рукояті свого пістолета, а іншою гладиш по головах... Потім натискаєш на курок... і ще... і ще... і слідом четвертому та п`ятому...

-Навіщо вбивати собак? Цуценят?

-Навіщо? - раптом на очах Сокола навернулися сльози. - Ну ти дурень! А що їм робити, якщо в окоп повзе газ?

-Вас труїли газом? Це під час Великої війни?.. Ви ж казали, що займалися іншою справою… Невже, сиділи в окопах? – здивувався я.

-Дурень! – повторив Сокіл. – І сидів… і не сидів… Нас труїли... та ми труїли... Всі один одного труїли... Ось тільки людина це робила свідомо, щоб здолати супротивника… А тварина... собака... цуценя... Вони взагалі не винні! Взагалі!.. А я стріляв... По кулі на брата! Ось так, друже!.. На війні світ інший... Там панує вседозволеність, безкарність, знеособленість… і залізна жорстока логіка! На «або-або» - ані часу, ані чого іншого – немає. Там люди лишаються у вигнанні! У вигнані з свого великого минулого… і опиняються в нестерпному маленькому сьогоденні.

Віктор Львович рухнув на подушку, закинув ноги на ковдру та прикрив очі.

Я забрав пляшку та пішов геть з кімнати.

Як і казав – не люблю тих, хто забагато п’є. Не бачу в цьому ані спасіння, ані радощів. Мені здається, що після отверезіння повинно стати ще гірше.

Я пішов до свого кабінету, там сів за стіл та роздратовано фиркнув.

«Що це найшло на цього старого..., - ледь не сказав щось образливе. Навіть в думках встиг себе осадити. – А важкий сьогодні день».

Тут не посперечаєшся. Щось забагато усього дурного відбулось. Пошта, списки, розмова з Федоришиним, переклад… і ось ще п’яний Сокіл… Сподіваюсь, він завтра буде вести себе більш адекватно.

Ні, ну з одного боку я ніби розумію його стан – як-ніяк, а сьогодні роковини з дня загибелі його родини. Але з іншого боку… чомусь думалось, що Віктор Львович буде більш стриманий. Не дасть собі «розклеїться».

Десь всередині я раптом зрозумів, що інспектор втратив в моїх очах часточку того впливу, який мав з дня нашого знайомства. Став декілька приземленим.

В двері постукали, всередину заглянув один з поліціантів.

-Що? – швидко спитав я, тут же займаючи гордівливу позу.

-Прийшов якийсь чоловік… з приводу суботньої об’яви.

-Якої об’яви? – не відразу зрозумів я. – Що? – і тут же підскочив, кидаючись до дверей.

Біля приймальні мене чекав старуватий чолов’яга, з довгою тростинкою у руці. Я витягнув газету, протягнув її йому, та прямо спитав:

-Ви про цю людину?

-Так… так… Він назвався Аболіним… Федором Аболіним… Знімав в мене кімнатку.

-Аболіним? – перепитав я. – Це точно?

-Мене ще пам`ять не підводить, - махнув тростинкою старий. – Отже бачу, щось пропав мій квартирант. Думав спочатку, поїхав по справах… а тут ось ця стаття… Ну я і прийшов до вас… думаю, треба розповісти.

-Знімав кімнату, – повторив я. – А він жив сам? До нього хтось приходив?

-Та сам… ні жінки… ні друзів… Дивний чолов’яга. А що ж з ним трапилося? Захворів?

-Та чекайте зі своїми питаннями! – сердито промовив я. – Скажіть краще в нього в кімнаті є якісь речі?

-Повинні бути… Як це ж жити та не мати речей?

-Чого це «повинні»? Ви що ж – не бачили?

-Він зачиняв кімнату на ключа… Я ж не нишпорка, щоб там лазити…

-Вона і зараз зачинена?

-Звісно!

Я повернувся до чергових та наказав найти мені двох вільних поліціантів, бо тут же згадав, що Сокіл лежить п’яний, і тому на нього розраховувати не варто.

-Негайно рушимо до вас! – кинув я старому. – У вас запасний ключ є? А то прийдеться виламувати двері.

Чоловік злякався та повідомив, що десь в хаті повинен бути ще один ключ.

Отже десь хвилин за сорок ми доїхали на бричці до будинку. Вже добре стемніло. Людей на вулиці майже не було, як між іншим, і освітлення.

Пройшли в хату, дід поліз в шафу та почав розшукувати запасного ключа.

-Отже, він звався Аболіним, - повторив я прізвище, яке почув від хазяїна будинку. – А може розповідав чим займався? Чи звідки приїхав?

-Ні-і-і, - відповів старий. – Він майже весь час десь пропадав… Мабуть працював на будівництві… Там, кажуть, роботи багато. О, знайшов!

Чоловік витягнув іржавого ключа та протягнув його нам. Один з поліціантів спробував відчинити двері кімнати. Провозився хвилин п’ять і нарешті замок здався та дзвінко клацнув.

Я схопив лампу і першим увірвався всередину.

Ліжко, невеличка тумба, якийсь ящик… валіза… Це перше, що кинулось в очі.

-Щось з цього ваше? – запитав я у діда.

-Та ні-і-і… Кажу ж, всі речі Федора.

Я подав знак одному з помічників почати обшук.

В валізі був одяг: штани, пара сорочок, якісь хустинки… Отже, нічого цікавого…

Взялися за ящик. Всередині лежало… лежало… лежало…

-Що це за хрінь? – почувся за спиною вигук іншого поліціанта.

Я нахилився ближче, роздивляючись якийсь… судячи з усього – прилад. Збоку виднілася металева табличка з написом «Telefunken».

-Це що? Передатчик для радіосигналів? – знову промовив поліціант.

А я і не знав що сказати, бо такої техніки ніколи не бачив…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.05.2017 Проза / Повість
Третя терція ((22 - 23))
17.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 26 - 27 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Новела
Кіт
25.05.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Гості з минулого
24.05.2017 © Маріанна / Мініатюра
Книгарня
24.05.2017 © Ольга Моцебекер / Новела
Миттєвості життя
24.05.2017 © Ігор Рубцов / Есе
Перекидаючи містки
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
30.04.2017
Третя терція (( 20 - 21 ))
10.05.2017
Третя терція (( 24 - 25 ))
22.05.2017
Третя терція (( 28 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 71  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +14
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +31
03.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Впусти мене +38
02.05.2017 © роман-мтт
"Світи і лабіринти" - не Кінгом єдиним +35
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
05.04.2012 © Т.Белімова
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
01.08.2012 © Волинець Галина Миколаївна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди