Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.05.2017 21:19Повість
 
Третя терція
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 26 - 27 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 17.05.2017 / 41716

Село Дементьевка, Самарської губ., СРСР

М.Д. Михайлин

16 липня 1929 р


«Добрий день, дорогий син, шлемо тобі від усієї родини привіт, і від рідних, і знайомих.

Отримали ми від тебе лист і гроші 15 р., за які дуже вдячні.

Ти питав про врожай. З весни до Трійці була посуха, з Трійці пішли дощі. Так що тепер хліба трохи відпочили, хліба для сім`ї наберемо. Хоча хліба-то наберемо, але дати щось нам ледь дадуть, у нас йде хлібозаготівля. На нас наклали 20 пуд., а ми самі купуємо з зими. У нас описали лоша та чотири вівці, відбирають все в кредит у кожного в селі. У кого є двоє коней і дві корови, то одного беруть коня і одну корову, і залишають на кожен будинок одного коня і корову. Що залишилося - все відбирають. Овець всіх до однієї беруть. І у кого не вистачає худоби, забирають, у кого що є хороше: одяг, меблі і посуд. В Королівці у дяді Васі Бадінова взяли коня, корову, телицю півторарічну, сім голів овець, взяли машину швейну, самовар, суконного кожуха, перину, куделю і навіть шерсть, а у Льонькі, напевно, візьмуть корову і два бика півторарічних. Ходять по дворах і шукають у всіх хліб, знайдуть пуд-півпуда - все відбирають, залишають тільки один пуд на їдця. Хліба купити ніде, не знайдеш, і не можна продати. Новий хліб хочуть звозити на одне гумно і молотити хочуть всі разом, а нам хочуть дати з осені норму 1 пуд на місяць на їдця, що залишилося все відберуть і зсипати в загальну комору. Ось, Мітюня, пропиши, до чого ця справа хилить? У нас є чутки, буде скоро сильна війна. Якщо не війна, хочуть всіх зганяти до колгоспів, і будемо працювати всі разом. Пропиши, що у Вас в центрі робиться, народ сильно засмутився, навіть не хочуть хліб сіяти. Пропиши нам ось на все це і напиши нам, що цей декрет з центру висланий або тутешня влада так розпоряджається, ми цього нічого не знаємо. Ще ось що було: найняли зруби рубати. Хотіли ми зрубати на 12 аршин завдовжки і 7 аршин завширшки. Тепер ми відклали, що у нас худобу описали в казну, і ми хочемо почекати до осені, може бути, буде якась зміна. Якщо зженуть нас в один колгосп, то нам це не треба. Отримаєш це, пиши, які у Вас є чутки. Хоча у нас хліба і немає, все-таки ми не блукали через хліб, запаслися з весни, так що до нового вистачить. Скоро пожнемо новий.

Відтепер до побачення. Пиши відповідь. Всі ми живі і здорові, того ж і тобі бажаємо, вклоняємося всі разом. Як можна пиши скоріше, що у Вас там діється».

Штемпель: Переглянуто цензурою.

ВИЛУЧИТИ

Штемпель: Взяти на облік






Витяг № 326 з сільської кореспонденції, що йде в Червону Армію.

(2 лютого, 1929 року)

«Зроблений по лінії ЦК перегляд 100% кореспонденції, що йде в Червону Армію (розпорядження тов. Ягоди), показав, що кампанія по посиленню хлібозаготівлі привернула серйозну увагу села. У більшості листів, що стосуються хлібозаготівлі, є вказівки на примусове вилучення хліба, «реквізицію» і введення продрозкладки.

Переглянуто листів:

30, 31 січня і 1 лютого - 4237

2, 3 і 4 лютого - 4243

Зроблено виписок: 172 та 198 (відповідно)

У % до числа переглянутих: 4, 1 та 4, 7 (відповідно)

Щодня конфіскується від 30 до 40 листів з явно контрреволюційним змістом, що йдуть в Червону Армію.

Нижче, надаємо витяги з сільської кореспонденції:

«...Москва.

У нас є на селі новини - реквізують хліб, а у кого є надлишки хліба, примушують вивозити, а якщо у кого багато і не щастить, то заарештовують господаря і вішають казенний замок.

30 січня. Сталінград»...

«Москва.

У нас велика потреба. Пропав хліб і реквізують. Хліб весь витягли з засіки і вивозять на елеватор.

Мордово, Тамбовської губ.»...

«Москва.

У всіх станицях Кубані у населення йде опис всієї наявності зерна. Залишають тільки на посів і прокорм, решту змушують вивозити - застосовується цілковите насильство. Під тиском Легенькі було прийнято постанову про самооподаткування 35% з податкової суми і був призначений термін виконання триденний. При сільраді постійно знаходиться пост міліції. Настрій у всіх тривожний.

Владикавказ, 8-й полк зв`язку».





Вже розвиднілося. На траву лягла густа роса. Між будинками потягнулася тонка біла цівка.

Я сидів біля відкритого вікна, дивлячись в маленький сад, що був поряд з комендатурою. В його центрі росла стара товста липа. Таку зазвичай зображують на картинах: велике дерево з розкішною кроною, під ним столик з різними смакотами – чи то фруктами та ягодами, чи то якимись вергунами, пиріжками та пряниками… посередині столу – ваза з квітами, а поряд з нею позолочений кавник, або чайник кольору вершкового масла, та ажурні чашки… Стіл оточують декілька легеньких біленьких стільців з різьбленими спинками, що укутані в тонкі шалі, або прикрашені кольоровими тканинами…

Бачу, як я сиджу під цим деревом, в тіні гілок, але не на стільці або кріслі, а на соковитій зеленій траві… В моїх руках книжка… Вітерець шарудить її сторінками… літери неквапливо складаються в слова…


Знов весна і знов надії

В серці хворім оживають,

Знов мене колишуть мрії,

Сни про щастя навівають.

 

Бачу, Ванятко, в тебе настрій піднесений. Вже і на вірші потягнуло. Чому б це? – питаю у себе. Оченятка мружаться від сонячних променів, що стрибають крізь листву старої липи.

Скрипнули вхідні двері. Рядки перед очима миттєво розвіялись і я зрозумів, що як і раніше, знаходжусь у себе в кабінеті.

Всередину увійшов один з поліціантів… Я не відразу його згадав, але ледь він протягнув мою форму, то зрозумів хто то такий.

-Приймайте роботу, - широко посміхнувся чоловік. – Все як належить… Дружина навіть ґудзики підшила.

Я щиро подякував, та знову спитав про оплату. Поліціант відмахнувся та тут же збіг, розчервонівшись, немов та краля.

Від форми пахло свіжістю. Я жваво переодягнувся, оправився, подивився на себе в невеличке дзеркальце. – А нічого так… навіть, гарно. Звісно, не військовий мундир, але теж не погано. Дівчатам, вважаю, буде подобатися.

Я випростався, козирнув своєму відображенню:

-Дозвольте відрекомендуватися! Кичинський Іван Антонович!

І тут раптом почув за спиною:

-Ну, прямо герой Кримського походу!

Озирнувся – в дверях стояв Сокіл. Виглядав він поганенько. Разом з ним, всередину кабінету ввірвався характерний запах могутнього перегару.

-Кажуть, ти вчора упіймав добру здобич, - промовив Віктор Львович, проходячи до столу. – Нумо, хвастайся.

Чесно кажучи, сил на те в мене вже не було. Втомися… Адже ми провозилися в кімнаті Шаповалова приблизно до трьох годин ночі. Я підняв усіх, кого було можна. Приїхав навіть Федоришин.

Бачили б ви його очі, коли показали йому усі знайдені речі: радіопередавач (судячи маркування – німецький), якісь деталі до нього, декілька паспортів, золоті прикраси (скоріш за все з розкопок) та срібну фігуру орла, який тримав в кігтях змію. Окрім всього, ми ще знайшли номер «Зє Банкєр», з якого були вирвані сторінки. Саме в одну з подібних і були завернуті монети, з числа тих, які ми віддали вченим для дослідження.

Мене дивувало, що більшість речей аніяк не торкалася самого Шаповалова. Чесно кажучи, вони були лишні. От якщо б тут був інструмент – лопати, кирка чи мотика – я б і питань не задавав. А знайшли ж ми - радіоприймач, фінансовий журнал (хоч і без деяких сторінок) та паспорти.

Нісенітниця якась! Дурня! Щось не то! Відчуваю, що не то! Якійсь підступ!

Після опису усіх знайдених речей виконроба, все вивезли до комендатури. Федоришин розпорядився привести Кулистого, мов, нехай вчені подивляться та скажуть своє слово. А також приказав повідомити військових, стосовно передавача.

-У нас спеціалістів по цим приладам немає, - розводив руками Яків Володимирович. – Звернемося до них… До речі, а де ваш помічник подівався?

Я втомлено позіхнув та відмахнувся.

-Треба розібратися з паспортами Шаповалова… він же Федір Аболін… він же Петро Римар, - читав я документи, перекладаючи з одного місця в друге. – Він же Захар Скляр… ну і так далі… Коло питань наступне: «Де такі люди з’являлися? – Розкопки, будівництво, або якісь установи… По-друге, де ці паспорти були зроблені»?

-Іване Антоновичу, - перебив мою тираду Федоришин (він широко посміхнувся і торкнувся мого плеча), - я повинен зізнатися, що спочатку вас недооцінював. З самого першого дня нашого знайомства вважав ніби в Хортицю прислали… перепрошую за прямоту… прислали аби кого… А ви показуєте справжній клас.

Не люблю, коли підлещуються. А Федоришин саме підлещувався. Мої знахідки – це соломинка, за допомогою якої він хотів витягти себе з неприємної історії з вибухами на складах. Мабуть, хоче доповісти наверх про знахідки та цим зменшити градус напруги.

Вітерець увірвався в кімнату, двері знову жалібно заскрипіли.

-Ну що там у тебе, Іване Антоновичу? – повторив своє питання Сокіл.

-Все находиться у судній кімнаті. Можемо з вами сходити та подивитися наочно…

-Ох! – закректав Сокіл. – Здається, я вчора щось перебрав…

Сказано це було з часткою вибачення в голосі. Я зробив вигляд, що навіть не переймаюсь цим, та ми рушили до речей Шаповалова.

Сокіл десь півгодини уважно все це розглядав. Було помітно по його очах, що він вже прийшов до якихось висновків, але не квапився ними ділитися.

-Ти «Зє Банкєр» звіряв з тієї сторінкою? – сухо запитав він. Получивши моє «так», Віктор Львович хмикнув, та знову заглибився у вивчення речей. – Знаєш, що це за знак? – раптом запитав він, тицьнувши пальцем на дерев’яний ящик, в якому лежав радіопередавач. – Цей прилад належить німецькому консульству…

-Тобто? Як це «належить»?

-Отож! – якось невизначено відповів Сокіл.

Тут в кабінет раптово увійшла ціла делегація: декілька поліціантів на чолі з поручиком Андрієм Юхимовичем, слідом за ними пара військових та якийсь моложавий чоловік, одягнений в чорний костюм. Саме від останнього повіяло неприємним холодком. Він швидко пробігся поглядом по нас із Соколом та мовчки наблизився до приладу.

-Це воно? – не зрозуміло у кого запитав чоловік. – А де додаткові деталі? - говорив він доволі дивним вкрадливим голосом. Така манера, чесно кажучи, мене одночасно здивувала і насторожила.

-Ось тут, - підбіг Андрій Юхимович. – Ось вони.

Він розгорнув папір та виклав якісь радіолампи, конденсатори та іншу чортівню – назв всього цього мотлоху я достовірно не знав.

Віктор Львович подивився на мене, і я зрозумів, що йому не подобається присутність незнайомця. Поведінка останнього була достатньо зухвалою, ніби він був тут хазяїном.

-Ви знаєте, - зробив я крок уперед, та звертаючись саме до цього моложавого пана, – в пристойному товаристві прийнято привітатися, заходячи в кімнату, а потім представитися…

-Ну ось і представтеся, - кинув, не обертаючись чоловік. Потім кинув вже військовим: - Виносить!

-Ви звідки? – спитав Віктор Львович. – З якої парафії?

-Це-е-е, - замекав Андрій Юхимович, який відчув напругу між нами, - це-е… з директорату внутрішньої безпеки… м-м-м… Їх запросив Яків Володимирович.

-Ось бачите! – недобре посміхнувся моложавий пан, повертаючись до нас з Соколом. – Запросили…

«Ну звісно, запросили! – розсердився я. – Ну я і дурень! Повірив Федоришину! А той, падлюка, скинув інформацію в директорат»!

Як він там сказав: «Зв’яжусь з військовими? У нас немає спеціалістів»?

-Це добре, що запросили, - в тон незнайомцю відповів я. - Сподіваємось, ви швидко доповісте нам усе, стосовно цього радіоприймача. Що воно таке? Навіщо сконструйований? Ну в тому ж русі.

-Можливо, і швидко… а можливо і ні… Справа переходить в наше відомство. Особливо, після того, що я зараз побачив, - чоловік кивнув убік приладу. – Можу продемонструвати папери. Бажаєте ознайомитися?

Сказано це було таким тоном, яким школяр розповідає учителю про Пунічні війни.

Отже, справу Шаповалова забирали.. Чи може я щось недочув? - усі думки миттю застигли… Я розгубився.

Військові підхопили ящик, та жваво понесли до виходу.

-Згідно протоколу, - монотонним голосом говорив моложавий пан, - цей прилад був знайдений в кімнаті Івана Шаповалова… якого отруїли в лікарні декілька днів назад. Так? Отже ми не маємо можливості допитати цю людину… Хто такий? Де взяв радіоприймач? Та інше…

Працівник директорату подивився на нас с Соколом з часткою розчарування. Вся його поза ніби говорила: «Ну ось, тепер підмітай після вас».

-Що ви можете розповісти про цю людину? – його питання було схоже на допит.

Я покосився на Сокола.

-Якщо хочете на цю тему поговорити, то прошу до кабінету, - промовив той.

-Чого б ні? А підемо!

Отже, ми утрьох пішли до кабінету. Представник директорату присів напроти вікна та, склавши руки на животі, промовив:

-Вважаю, що ви вже зрозуміли – цей передавач не іграшка… не звичайна річ, як друкарська машинка, - тут цей павич кивнув убік дерев’яного ящичка, що стояв прикритий пилом, біля шафи. – Тому тепер, сподіваюсь, вам зрозуміло від чого справа перейшла в нашу парафію. Все що можу запропонувати натомість – таке собі співробітництво. Тобто, ви ділитесь усім, що відкопали, а я, негласно звичайно, розповім, що ми знайдемо… але в певних межах.

-Усіх секретів ви нам не розкриєте, - посміхнувся Сокіл, який сів напроти контррозвідника.

-Саме це і кажу… Знаєте, шановні, той приймач, який ви знайшли серед речей колишнього виконроба – доволі цікава штука.

-На ньому штемпель з німецького посольства, - повідомив Сокіл. Я поки ще не став вмішуватися в бесіду, та вирішив подивитися, як буде «працювати» Віктор Львович. – Тобто, ця річ була завезена в нашу країну, скоріш за все, як дипломатичний багаж.

-Я це також помітив, - стримано погодився гість.

-Добре… До речі, мене звуть…

-Мені відомо і хто ви, і звідки приїхали, - перебив чоловік Сокола. – Мене називайте Андрієм Карловичем. Цього поки досить.

Ох, вже ця таємничість! Звідки така дитяча поведінка? - мені стало трохи смішно від подібних слів контррозвідника. Уявляю, як йому на службі кожного дня промивають мізки словами: «Ти повинен усіх підозрювати»!

А ось Віктор Львович, здається, і вухом не повів. Чи то змирився, чи то робив вигляд… чи то тому виною вчорашні «посиденьки».

-Отже, що то за виконроб такий, – нахилився вперед Андрій Карлович, – що тримає в хаті доволі складні пристрої, які навіть не пов’язані з його фахом? Чи, може, є якась додаткова інформація?

Здається, цей Андрій Карлович вже встиг ознайомитися зі всіма записами в справі Шаповалова, і зараз намагається виудити те, що не ввійшло до протоколів. Сподіваюсь, папери на Пауелла йому Федоришин не показував.

-Поки немає, - розвів руками Віктор Львович. – У Шаповалова знайдені декілька паспортів… Ведеться перевірка цього моменту. Але вже зараз відмічу, що документи високої якості, подібні будь-де не зробиш.

Оченятка Андрія Карловича блиснули азартом. Вже відчуваю його думки: «Я знайшов шпигуна! Медаль мені на груди»!

Хоча, його зрозуміти можна: в цьому дійсно щось є. Тут тобі і радіопередавач, і купа паспортів… Але не тягне цей Шаповалов на шпигуна. Скоріше схожий на ту червону ганчірку, про яку ми якось говорили з Віктором Львовичем, якою махають перед носом у бика. Той переключає свою увагу саме на неї і тому втрачає пильність.

Як на мене - взагалі все занадто… занадто просто… Чи що?

-Вважаю, - промовив я, не витримавши мовчання (а може хотів показати цьому контррозвіднику, що також беру участь в розслідуванні, при чому - на рівних, тому зі мною треба рахуватися), - що необхідно зосередитися на іншому питанні: яким чином приймач опинився у Шаповалова в кімнаті? Якщо потягнути за цю нитку, ми можемо вийти до його підручних…

-Вважаєте? – перепитав Андрій Карлович. Його обличчя спотворила крива посмішка. Я йому не подобався.

-Так! Не думаю, що справа в шпигунстві… Шаповалов зазвичай розшукував коштовності, старі речі – монети, прикраси, зброю… Він спеціалізувався на цьому. Ви ж, до речі, бачили, що цей приймач навіть новий на вид. Ним ні разу не користувалися. А додаткові деталі? Конденсатори, радіолампи? Вони лежать загорнутими в папір…

-І що? – не зрозумів контррозвідник.

-Мені все це схоже на звичайне переховування речей! Таке собі зберігання. Чули про такого літературного персонажа – Плюшкіна? Так ось, якщо охарактеризувати Шаповалова – він саме такий жмот… збирач речей… Здається, це у нього на рівні психіки…

Андрій Карлович розсміявся. Було зрозуміло, що мої слова він сприймав несерйозно. Його поведінка ніби казала: а багато ти, Іване Антоновичу, знаєш про шпигунів? Чи стикався з ними наочно?

-Ми, між іншим, в його кімнаті не знайшли нічого, що вказувало, ніби Шаповалов займався радіосправою. Ніяких інструментів, інших приладів… А ось старовинних речей – незлічена сила!

-А хочете знати, як ситуацію бачу я? – раптом спитав Андрій Карлович. І тут же наперед себе виправдував: – На фоні нещодавніх вибухів, між іншим, моя теорія біль-менш схожа на істину… Отже, ваш Шаповалов… простий виконроб, - цю фразу він сказав з іронією, - шпигував за перебігом будівництва електростанції та греблі. А, може, і не тільки за цим… Візьміть до уваги те, що тут зосереджено багато промислових об’єктів: підприємство по виробництву сільгоспобладнання – колишній завод Леппа та Вальмана, завод Коппа… завод Бормана і Шведе… чавуноливарний завод… нафтопереробний на Кічкасі… Все це стратегічні об’єкти. Ви ж не знаєте, що, наприклад, на деяких з них розміщує свої закази військове відомство? Звичайно, що не знаєте, але це факт… Так ось, Шаповалов міг нишпорити, працюючи серед вчених… Це, між іншим, і розумно, і зручно: ніхто його не запідозрить, все в межах норми… А маючи дозволи – можна заходити, навіть, в закриті місця… Коли Яворницький дізнався про крадіжки, і Шаповалова вигнали, то він, користуючись напрацьованими зв’язками, почав нишпорити сам. Всі ці пошуки старовинних речей – або прикриття, або додатковий засіб особистого збагачення…

-Як у вас все просто! – хмикнув я. – А не занадто це ризиковано? Невже Шаповалов не розумів, що його захоплення давниною, може закінчитися за гратами? Навіщо так себе підставляти? Достатньо бути непримітним… звичайним рахівником…

Тут я згадав Русакова. Він більше схожий на шпигуна.

-Навіщо себе підставляти під удар? – питав я. - Сподіватися на постійну удачу або везіння – це глупо та непрофесійно!

-А ви, як бачу, багато зустрічали шпигунів?

-Чесно кажучи, чекав на це питання, - зіщулився я у відповідь. – Розумію вашу іронію… але з часом, око може замилюватися… Але я бачу, ви налаштували себе на ту думку, що Шаповалов шпигун, і іншого не хочете визнавати… Ну, добре. Говорю чесно: шпигунів ніколи не бачив… Але уявляю, хто вони такі і на що здатні.

-Уявляєте? – уїдливо промовив Андрій Карлович. – Це добре… Правда в тому, що вони не схожі ні на гарнюню Арсена Люпена, ні на злого генія - професора Моріарті.

-А хіба я до цього не казав теж саме? Про непримітність?

-Ми з вами один одного не розуміємо, - відрізав Андрій Карлович. – Не варто недооцінювати противника. Це моя вам рада… Буває так, що навіть в родині люди насправді не знають усієї правди про своїх родичів.

Закінчити цю милу бесіду нам не вдалося. Не уявляю, чим би вона закінчилася, якби в кабінет не заглянули і не повідомили про приїзд Кулистого з групою вчених.

-Кажуть, сам професор Яворницький прибув! – поліціант зробив таке обличчя, ніби повідомляв про друге явлення.

-О! Бачу у вас чергова передача доказів! – посміхнувся Андрій Карлович, піднімаючись зі стільця. – Збираєтесь віддати коштовності Яворницькому?

Я не вважав ці слова дотепними. Тому навіть для пристойності не посміхнувся, лише пробігся поглядом по контррозвіднику – отже гнила душа.

Ледь Андрій Карлович вийшов геть, я висказав своє невдоволення цим персонажем Соколу. Той раптом різким жестом перервав потік моїх слів, при цьому неголосно вилаявся, та потім сердито промовив:

-Така співпраця відкидає нас назад… Далеко назад.

Ми повернулися до кабінету з речами з кімнати Шаповалова, та за хвилину сюди увійшли вчені. Кулистий відразу представив нам професора Яворницького.

Мені Дмитро Іванович здався кремезною людиною. Високий відкритий лоб, пронизливий погляд, крути білі вуса… Він зробив крок уперед, протягнув руку та міцно потиснув по черзі наші з Соколом долоні.

-Це ви ті молодці, які знайшли скарби? – щиро посміхнувся він.

-Ну… не можна сказати, що тільки ми.., - зніяковівши, промовив я. - Насправді, все це виявилось у Шаповалова… Івана… Пам’ятаєте такого?

Обличчя професора стало похмурим.

-І все одно, ви перехопили ці скарби, інакше вони б зникли в невідомому напрямку… невідомо у кого… Знали б ви друзі, якій подарунок зробили і музею, і нашому народові!

Я, здається, почервонів. Стільки приємних слів давно не чув.

-Отой меч, який ви передали Костю Михайловичу, - продовжував професор, - можна сказати безцінний! У порівнянні з тими, що ми зайшли до того, ця зброя унікальна! І це не перебільшення… Поки ще йде реставрація, але вже зараз ми з колегами прийшли до висновку, що той меч, на якому, до речі, вже виявили рідкісне клеймо, належав, якщо не князю, то комусь з його оточення… якійсь знатній людині.

-Якому князю? – не зрозумів я.

-Ну, відразу не скажу… але є всі підстави вважати, що Святославу Хороброму. При ньому Київська держава, якщо ви це пам’ятаєте, укріпила свою незалежність… Добрий був воїн!

-Ви сказали, на мечі було клеймо? – спитав Сокіл. Він стояв трошки осторонь, немов грав роль спостерігача.

-Так-так, - підключився до розмови Кулистий. – Як і на інших мечах, які ми знайшли, там є напис «Ульфберт».

-Що це? Ім’я власника зброї? – запитав я.

-Ні… це така собі торгова марка. Подібний меч – велика рідкість, а тим більше в відносно гарному збереженні.

-Навряд Шаповалов розумів, що йому віддав рибалка, - посміхнувся Віктор Львович. – Хоча, можливо, він про щось здогадувався… цього виключати не можна…

-Ми вважаємо, що ваш колишній виконроб хотів відправити цю зброю за кордон, можливо в Америку, - ляпнув я, і тут же прикусив язика, бо побачив цілковито здивовані очі Сокола. – Як думаєте, скільки би ця річ коштувала там?

-За кордон? – професор подивився на мене, потім на Віктора Львовича, повернувся до своїх колег. – Це жах! Невже це правда?.. Подібна річ, як така, немає конкретної ціни. Це наша історична спадщина… Невже ми можемо її вимірювати в грошах?

Я знову почервонів, і тут же чомусь згадав, як мені розповідали, що Яворницький навіть за свої гроші купував горілку, та віддавав її працівникам на греблі, щоб мати додатковий час для розшуку старовинних речей. Люди напивались, саботували роботи, але колекція для Січеславського музею при цьому встигала обрости новими надходженнями.

Оце самовіддача! Саме вона характеризує Яворницького, як людину, що гаряче дбає про збереження пам’яті предків! – думалось мені. І від розуміння цього факту, я наповнився симпатією до Дмитра Івановича. І в його словах не побачив ані пафосу, ані ханжества, лише щире здивування – як можна продати меч за кордон? Це як відірвати від себе шмат, а бо частину тіла!

-Дозвольте показати вам інші знахідки, - запропонував я, запрошуючи вчених до столу.

Скинув покривало та продемонстрував розкладені монети, прикраси та срібного орла. Яворницький застиг, дивлячись на останнього:

-І де він це знайшов? – ледь вичавив з себе професор. – Де цей Шаповалов знайшов таку… таку… таку…

-Під Вознесенівкою, - розгублено пробелькотів я. – А що таке?

-Невже це те, що я думаю? – пробубонів Яворницький, повертаючись до Кулистого.

-Схоже на навершя для прапорів, - сказав Кость Михайлович. – Де ви кажете, це було знайдено? Під Вознесенівкою?.. Дмитро Іванович, а може це рештки якогось поховання? Нам треба негайно почати розкопки!

-Ви маєте рацію, - кивнув професор. Він все ще роздивлявся срібну фігурку орла. – Сподіваюсь, там ще не все розграбовано… Нам треба поквапитися. Прошу вас закінчити тут з паперами, а я…

Що саме «я» - Дмитро Іванович недоговорив. Він задумливо подивився за вікно, а потім вибачився, та повідомив ніби йому треба негайно кудись повернутися. Вже біля дверей професор звернувся саме до мене:

-Слухайте, мій друже, а не хочете на вихідних проплисти порогами Дніпра? Подумайте про це! Ви ж, сподіваюсь, козачого духу? Адже не злякаєтесь? – і він щиро посміхнувся…



«ЩО ДІЄТЬСЯ У СВІТІ

267 ЛЮДЕЙ НА ПОТОПАЮЧІМ КОРАБЛІ (повідомлення американського кореспондента)

БОСТОН, Месечузетс, 8 липня. — На повнім морю між Ярмавтом і Бостоном зударилися зі собою пасажирський корабель «Принс Джордж» з «Агасизом», малим кораблем прибережної сторожі. Наслідком зударення «Принс Джордж» дістав таку велику діру, що йому грозило затоплення. Хоча «Агасиз» був теж дещо ушкоджений, він перебрав усіх 267 пасажирів з «Принса Джорджа». Тим часом прибережна сторожа була повідомлена про цей випадок та вислала другий корабель «Молжейв», і цей перебрав наново пасажирів «Принса Джорджа» й доставив їх на беріг у 12 годин по випадку.

Причиною зударення була незвичайно густа мрака. Ходять чутки, що «Агасиз» у хвилі зударення гнався за контрабандистами з алкоголем, але прибережна сторожа це заперечує.

НІМЦІ ПОЧИНАЮТЬ БОРОТИСЯ З ПОЛЬСЬКИМИ ПОРТАМИ (повідомлення польського кореспондента)

Розбудова поляками маленького надбалтійського порту Ѓдиня заставляє Німців до заходів, щоби позбутися конкурента. Для того німецькі морсько-комунікаційно-портові підприємці розпочали уже поважну кампанію, спрямовану проти Ѓдині. До боротьби стають самі і запрягають до неї чужинців. І так на лінії інтересів німецьких знайшли також інтереси Данії, а навіть Англії. Данська преса веде вже від довшого часу неприхильну польському портові кампанію.

Самі німці ведуть у цім напрямі дуже серіозну роботу, а саме таку, що на велизну скалю розбудовують свій порт Стеттін, до котрого думають стягнути більшу частину транспортів з Ѓдині.

*Знову відкритий ГОТЕЛЬ «ЖОРЖ»

Знаходиться в центрі ЛЬВОВА, на площі Міцкевича, 1

Ліфти, розкішна обстановка, електричне освітлення, у всіх номерах гаряча і холодна вода, встановлені телефони. Є першокласний ресторан, більярд. Приїзд на вокзал до зустрічі з поїзда.

Тел. 31-54, 31-66

ПОЧТОВА СКРИНЬКА

ЧЕТВІРКА. Паню, яка їхала 4-кою та висіла на станції трам. біля «Народн.Гостинниці» о год. 9:10 веч. та скерувала свої кроки до вище згаданої каварні, прохаю конечне подати свою сталу адресу до Адмін. «Неділі» під «4».

СОЛІДНИЙ. Лікар на провінції ожениться з молодою пристійною панною, лагідної вдачі з відповідним приданим.

КУБАНЕЦЬ. Молодий, інтеліґентний технік-будівник. Народився на Кубані (Прикавказзя). Бувший козацький офіцер. Високий, матеріально забезпечений, бажає познайомитись з панною в матрим. цілі. Фотографія обовязкова.

ШАТИНКА. Учителька на посаді, із-за браку знайомства бажає навязати переписку в матримоніяльній ціли з мущиною на доброму становиську до літ 47. Зголошення лише неанонімні прошу слати до Адм. «Неділі».

ДИСКРЕТНО. Панночка весела — кажуть і гарна, добре ситуована навяже знайомство з кавалєром урядником, евентуально зі студентом унів. Першеньство мають юристи і медики, котрим годиться допомочи до покінчення студій. – Ціль — виміна думок, для пізнання взаїмного — характерів! – Пожадана а тим самим запевнена дискреція. Зголошення (неанонімові) цілком поважно прошу слати до Адмін. «Неділя».

МОЖЛИВА. Чи знайде інтилігентного мужчину на становищі, до 36 літ, ціль товариська, евентуально матримоніяльна — учителька.

ВІРА. Учителька, молода, посажна і принадна, бажає сею дорогою пізнати мущину на відповіднім становиску. Ціль матримоніяльна. Аноніми до коша. Листи до Адмін. «Неділя».

РОЗШУК

Хто знає де находиться Петро Ковак з Сокаля, який в 1914 році служив як одн. охотник при 19 п. піхоти краєвої оборони у Львові, а в часі війни попав в російський полон і мав перебувати в полоні в Києві. Хтоби про нього знав, або він сам нехай зголоситься на слідуючу адресу: Замістє, п. Глиняни, Порфір Попович.


АВТО ШКОЛА Perfectum

Приватні уроки автомобільної їзди. З гарантією. Всі поради і довідки безкоштовно.

Повний курс з усіма клопотами і іспитами 100 грн.

Тел. 24-60. Бюро відкрито з 8-00 до 20 годин».

«Неділя», №28, Львів, 12 липня, 1929 рік






Опівдні все нарешті було закінчено: вчені прияли коштовності згідно опису, завантажили їх в машину, яка приїхала аж з Січеслава та відбули геть. Я дуже втомився, тому Сокіл дозволив відпочити.

-Йди, - каже, - спати. А то виглядаєш, немов напівживий рак, якого кинули в окріп.

Але замість ліжка, мені схотілося знову пройтись вуличками Хортиці. По дорозі вирішив заглянув на пошту. А раптом мені посміхнеться вдача, і я побачу того таємничого покупця фінансових журналів? Це, звичайно, лише сподівання, але ж чого ж на світі не буває!

Поки йшов, мої думки повернулися до меча.

Це ж треба, - розмірковував я, - яка знакова подія! Якщо це дійсно виявиться зброєю князя Святослава… то…

Подальша думка розгубилася і не знайшла свого закінчення. В мене просто захопило дух. Не знаю чого, але той факт, що я торкався меча настільки яркої людини – Святослава Хороброго (хай що про нього розповідають дурного та доброго) – заставляло моє єство тремтіти.

Коли було покінчено зі звіркою речей, згідно переліку, я декілька хвилин сам на сам розмовляв з Костем Михайловичем. І знову спитав його, чи справді меч належав давньому князеві?

-Ми вже з вами якось говорили про те, що формує історію, - відповів Кулистий. – Справа лише в тому погоджується людина вірити в запропоновану їй версію, чи шукає інші варіанти. Чи належав цей меч Святославу? Стовідсотково ніхто не дасть відповідь… У нас немає можливості це довести достеменно. Ми не можемо повернутися у часі, щоб це дослідити.

-Отже, що ми тоді маємо в підсумку? – розгубився я.

-Дмитро Іванович вже повідомив про цю знахідку вчені кола, як наші, так і закордоні. Розповів про те, що скоріш за все – це зброя давнього князя… І вже говорити в такому випадку про історію, про істинність – немає сенсу. Світ почув те, що хотів почути!

-Ви мене інтригуєте.

-Я кажу так, як є, та буде… Навіть в уряді та особливо в військовому міністерстві зацікавились мечем. Нажаль, відтепер питання набуває політичного змісту. І буде належати меч Святославу Хороброму, чи не буде – вже не так важливо.

-Тобто? Я не зовсім зрозумів?

-Для багатьох людей потрібен символ... такій собі – світоч, на який треба орієнтуватися, щоб не заблукати в морі революції, контрреволюцій, постійних воєн, складних перипетій на життєвому шляху, та іншому… Ви ж розумієте, що зараз наша держава будується, як то кажуть – з чистого аркушу. І подібна знахідка, яка нехай і не повністю відповідає істині… поки ще не повністю… перетворить цей момент на такий собі міф. Згодом, в підручниках напишуть про великий символізм даного моменту! Про повернення історичної справедливості! Про чудо! Про те, що самі небеса прихильні до нашого народу, який вже кілька сотень років б’ється за право владарювати на своїй землі…

Я розгублено закліпав очима. Від таких фраз, навіть запаморочилась голова.

-Хто такий Святослав Хоробрий для нас? Для нащадків давньої Київської держави? – запитав Кулистий, нахиляючись ближче. Він перейшов на гучний шепіт. – Це великий воїн та полководець, будівник країни, який своїм мечем, потом та кров’ю її укріпив і утвердив. Та так, що навіть Візантії прийшлося рахуватися з нею! Чи бачите ви тут підґрунтя? Перегукування з сьогоденням?

-Не зовсім, - чесно зізнався я.

-От скажіть мені, де Візантія? Нова… стара… перша… друга… третя? Де Східна Римська імперія? Вона зруйнована… вона зникла… А меч Святослава, це… це… Він означає, мабуть, теж саме, що і меч Святого Маврикія, або меч Тізона… Його знайдення – знаковий маркер, який ніби говорить: «Ви йдете вірним шляхом. Боріться і надалі»! Це паросток! Надія! Стимул!

-Тобто, ось чому в уряді та серед військових зацікавилися знахідкою! Вони хочуть інтерпретувати його, як такий собі фетиш?

-Зброю будуть досліджувати, реконструювати… колись висталять в музеї, щоб люди ходили, дивились та цокали язиком, кажучи: «Оце наша святиня»!.. Треба розуміти, що цінність знахідки буде в іншому: вона сколихне народ… і не тільки в нашій країні, але й в сусідніх державах. Це змусить повірити в себе, підняти голову, розвернути плечі… і нарешті вже зайняти своє місце в історії… Ось що нас чекає. Ось в чому сенс справжньої історії!

-Ви кажете дивні речі… Невже ми повернемося до формули «Йду на ви»?

Кулистий знизав плечима та посміхнувся:

-Від битви ніхто не застрахований. Саме вона вказує хто боягуз, а хто сміливець. В поемах та баладах оспівують не тих, хто втік з полю боя. В людський пам’яті залишається тільки борець.

-А що до цього срібного орла? – запитав я. – Здається, професор дуже зацікавився ним.

-Моя думка така: це навершя для прапору… і, можливо, візантійського… Це також символічний знак. Він ніби каже: «Ви переможете усіх своїх ворогів, навіть дуже могутніх. І їх військовий прапор опиниться в ваших трофеях»!

Кость Михайлович подивився кудись вверх та полегшено зітхнув. А я раптом подумав: «Якщо б ці речі були б вивезені з нашої країни, який би тоді то був знак? І щоб було би надалі»?

Питав і не знаходив відповіді. Може, це дійсно якесь чудо? Вдача? Хто відповість? Ми навіть не розуміємо, що були на тонкий грані того, як нашу спадщину хотіли знову вкрасти, вивезти та продати… Лише випадок зруйнував ці плани. І як після цього не вірити в вищі сили?

З цими думками я докрокував до пошти. Всередині приміщення було напівпорожньо. Деінде літали мухи, які дзижчали біля вікон, поштарі сонно грякали печатками та перебирали кореспонденцію.

Я пройшов відразу до начальника, але він відповів, що покупець «Зє Банкєр» так і не з’являвся. Після демонстрації знайденого в кімнаті Шаповалова номеру цього журналу, завідуючий підтвердив, що той продавали саме в їхньому відділені.

-Ось тут штемпель стоїть, - тицьнув він пальцем. – Бачите?

-Скажіть, а вас не здивувало, що заказують подібну літературу?

-Бачили б ви, що взагалі люди читають! – посміхнувся завідуючий. – Я, наприклад, полюбляю літературні журнали… Для себе виписую «Всесвіт». Навіть на нього підсадив деяких своїх знайомих, - почав з захопленням розповідати чоловік. - У нашій глушині по іншому не можна! Це ж не Київ, де книжкових крамниць ледь не на кожній вулиці. Сюди культура добирається довго…

Я вже не слухав скарги цього чоловіка. Мозок ніби вимкнув сприйняття потоку слів, та сів собі відпочивати. Десь за хвилину-другу я зрозумів, що починаю засинати, тому перебив завідуючого повтором свого прохання про пильність.

-Як тільки з’явиться той покупець, негайно дзвоніть у відділок.

Сказав та вискочив геть, не намагаючись вислухати запевнення в готовності до співпраці.

В приміщені людей стало трохи більше. І серед них я побачив знайоме обличчя. Серце сіпнулося та збуджено забилося.

Біля стійкі стояла Оксана Борисівна, та сама молодиця, яка допомагала мені з перекладом.

-Я вас вітаю! – весело промовив, наближаючись до жінки з посмішкою на обличчі.

Вчителька від несподіванки ойкнула і відскочила вбік. Було видно, що вона не відразу мене впізнала, тім більше, що я цього разу був у поліцейський уніформі.

-Ви мене налякали, - розчервонілася Оксана. І тут же захитала головою: – День добрий!

-По справах, чи гуляєте? - спитав, та раптом зрозумів наскільки дурне питання поставив. Що значить «гуляєте»? Це ж не парк, а пошта!

-Та ось… прийшла листа надіслати… матері…

Вчителька ще більше розчервонілася. До стійкі підійшов поштар та нудним голосом промовив:

-Для абонента на призвістко «Спокійна», нажаль, нічого немає.

Оксана опустила очі, пробубоніла щось на кшталт «Дякую» і рушила було до виходу.

-Стійте! Почекайте! – догнав її я. Мені вже було зрозуміло, з якою метою вона прийшла сюди – за відповідями по об’яві з приводу знайомства. – Ви зараз куди йдете?

-Хмм… Додому…

-Дозвольте вас провести?

Вчителька зупинилась та з дивуванням подивилась мені в очі.

-Якщо ви вважаєте, ніби я доступна жінка, - строго промовила вона, - то хочу вас запевнити, що це не так!

В її очах блиснуло, щось схоже на сльози.

-Я не хотів вас образити… просто… просто запропонував, - забелькотів я, гублячись в своїх думках. – Нічого такого не вважав! Клянусь!

Ми вийшли назовні. Я розгублено дивився на жінку, намагаючись зрозуміти, що робити, чи дала вона згоду на мій супровід.

-А ви з якою метою сюди заходили? – холодним тоном спитала вона.

-По журнал «Всесвіт», - збрехав я у відповідь. – Нажаль, потрібного номера немає…

-А що ви шукаєте? – вже більш м’яким тоном промовила Оксана. – Якийсь конкретний твір? Чи автора?

Оце я попав! – промчалося в голові. Стою, відкриваю рота, як та риба, а сказати нічого не можу. І навіщо було про таке брехати? Секунди бігли, а мені не було що відповісти.

Оксана трохи здивовано дивилась на мене, а потім промовила:

-Ви, взагалі, що зазвичай читаєте? Прозу? Поезію?

Ми неквапливо рушили по вулиці.

-По різному, - розвів я руками. - Те, що сподобається, те і читаю. А ви?

Мені чомусь подумалось, що вона прихильниця поезії. Зараз назве якогось автора, на кшталт Драй-Хмари чи Плужника.

-А мені подобаються книжки Конан Дойля. Читали такого? – промовила вчителька.

Я напружив пам’ять, згадав щось про сищика Холмса, та кивнув головою.

-Декілька місяців тому прочитала «Коли світ скрикнув», - повідомила Оксана. – Це твір з циклу про професора Челленджера.

-Цікавий? – спробував я завести теплі відносини з Твердохліб. – Твір цікавий?

-Доволі неоднозначний… Якщо ваша ласка, можу в декількох словах розповісти його суть.

-Прошу… звичайно…

Було легко помітити, що Твердохліб вміє вести бесіду. Її мова була легка, без усіляких «е-е-е», «а-а-а», «ну-у» та іншого сміття.

-Професор Челленджер, - розповідала жінка, - головний герой цієї повісті, людина дуже освічена, і володіє глибокими знаннями як в медицині, так і в фізиці та хімії. Але імпульсивна, самозакохана… Отже, цей чоловік якось повідомляє своєму товаришу – журналісту Мелоуну, що планета Земля - такий собі живий організм, який навіть не здогадується про наше існування… про існування людства. Тому професор намагається всіляко спромогтися доказати Землі своє особисте існування, і тим прославитися. Челленджер за допомогою бурів та вибухівки пробиває земну кору та добирається до «живої плоті» планети. І коли це було зроблено, над всією земною поверхнею пронеслося дике ревіння ображеної природи. Цей експеримент потряс світ до самої його основи. Через всілякі отвори і жерла вулканів вирвалася лава, немов то було обурення Землі, що виражене в фізичному вигляді… Бо, як було сказано наприкінці цього твору: «Кожна людина відчуває бажання змусити світ заговорити. Але змусити світ кричати - це стало виключним привілеєм Челленджера». Він хотів слави, хотів змусити планету признати його існування, і він зробив це.

Ми зупинилися на перехресті. Оксана подивилась на мене з якимось викликом в очах.

Історія, розказана нею, була цікава, але як для мене – чужа.

-Вам не здається, що ми тут, в Хортиці, також намагаємось зробити так, щоб світ закричав? – раптом запитала Оксана. – Щоб він знав про наше існування? Ніби хочемо показати, що маємо право володарювати всесвітом.

Я її не зрозумів, але щоб не виказувати цього, знизав плечима, мов, нічого такого мені не здається. Ми мовчки перейшли вулицю, звернули на якісь тихий провулочок.

-Якщо чесно, - раптом знову заговорила жінка, кинувши на мене втомлений погляд, - ми всі… тобто - всі люди… не дивлячись на свій вік, насправді поводимось немов капризні діти.

-А може ми хочемо показати, що вже виросли?

-Кому показати? Природі? Богу?

-Не знаю, кому саме… але треба розуміти, що стара роль для нас замала.

-Ми схожі на професора Челленджера… це як по мені… Здається і розумні, і сміливі, але в гонитві за славою… чи ще чимось… ми втрачаємо зв`язок з минулим.

-Ми цей зв`язок трансформуємо. Жити лише минулим – це саморефлексія. Це як бути старим, та постійно казати один одному: «А пригадуєш, як було раніше? Ось то були часи, не в приклад сьогоденню»!.. Погоджуюсь, що усі починають з помилок. Але саме вони дають нам безцінний досвід. А світ… він і сам постійно розвивається, постійно трансформується.

-А ви… цікава людина, - підвела підсумок Оксана. Вона нарешті посміхнулася.

Деякий час ми йшли мовчки. Звернули на фінішну пряму. Ще хвилин двадцять і ми повинні були опинитися біля будинку вчительки.

-Дозвольте питання особистого характеру, - я вирішив трохи відійти від літературних вподобань, та прискорити розвиток ситуації. Не чекаючи дозволу, продовжив: - Ви живете самі? Без батьків?

Оксана не квапилась відповідати. Вона деякий час задумливо дивилася перед собою.

-Я поки ще не розумію вашої гри, - промовила вона, - але, щоб уникнути деяких непорозумінь, розповім про себе. Мені двадцять вісім… Навчалася в Січеславі. Там же познайомилась з своїм майбутнім чоловіком…

-Ви заміжні?

Оксана проігнорувала це питання, та продовжила розповідь, але таким спокійним тоном, ніби це все її не стосувалося:

-Одружилась з ним майже відразу після закінчення навчання. Менше, ніж за рік спільного життя, ми розлучилися… Причина? Причина – його небажання дорослішати… Ні, він, взагалі, непогана людина… Паша був чемним, розумним… красивим… цього у нього не відняти… Але ж пияцтво… друзяки кожного дня… безкінечні очікування, коли він з`явиться дома... Ми почали сваритися. І з кожним разом це ставало все більш і більш серйознішим. А одного разу, під час чергової «розмови», Паша мене вдарив. Сильно вдарив, - Оксана зупинилася, глядячи прямо перед собою. – Я впала та боляче вдарилась головою… і животом... В результаті - дитину ми втратили… Отже, потім я вирішила розлучилися. Паша, на диво, не став сперечатися. Було зрозуміло, що спільного майбутнього у нас вже не буде… Знаєте, Іване, кожна людина в своєму житті досягає такої собі стелі. Не в прямому сенсі. Я кажу про стелю, як кордон, перетинаючи який, людина перестає рости… розвиватися… застрягає у минулому… Ось і Паша застряг десь в студентських роках… в гулянках, посиденьках… в пияцтві… З нього не вийшло доброго чоловіка. Розуміючи це, я вирішила розлучитися і повернутись, але не в село до батьків, а в Хортицю. Тут залишився будиночок від покійної тітки.

Оксана повернулась, та втупилась прямо в мої очі. Від цих сповідей мені стало дещо не по собі.

-Те що ви бачили на пошті, - сухо промовила вчителька, - анічого такого не значить. Пройшов деякий час, трохи все забулося, переосмислилося, і я вирішила спробувати почати з чистого аркушу, бо вважаю, що навчилася переступати через бруд.

Здається, я почервонів. Мені стало соромно за дії того Паши, бо він як чоловік, зганьбив усіх нас. Відтепер, Оксана (хоч що б вона казала) буде дивитися на нашу стать, як на «бруд»…

-Йдемо далі? – раптом запитала вона.

-Перепрошую… щось не второпав.

-Проводжати не передумали?

-Ні, - швидко замотав я головою.

За якісь пару хвилин дійшли до будинку Твердохліб. Розмова вже не складалася. Не то, що б я не хотів цього, просто не складалася. Оксана відчула себе вразливою, бо я побачив її таємниці – і як би зараз не поводився, але крига наших відносин стала більш міцною і танути не хотіла.

І все ж біля калитки я вирішив спробувати ще раз:

-Скажіть, а як ви дивитися на те, щоб на вихідних проплисти зі мною крізь пороги?

-Що? – не зрозуміла жінка.

-Я пропоную побачення.

Оксана зробила великі очі та навіть відкрила рот.

-Ну… добре.., - розгублено пробурмотіла вона.

-Гаразд… Я все точно узнаю, та зайду і ми домовимося про всі нюанси та час.

Жінка кивнула і пішла додому. Я ще десь хвилину стояв, розмірковуючи над ситуацією, над словами та поведінкою Оксани, а потім рушив назад.

В голові спливли думки про Ольгу. Тільки ж недавно хотів спробувати полагодити з нею… порозумітися… а відтепер залицяюсь до іншої жінки, трохи старшої за себе… Хіба це не дивно?

Щось ти, Ванятко, таке чудиш! Дивись, як би не закінчилося плачевно. Правильним було б у всьому розібратися, а не стрибати, як коник.

Вже починало сутеніти. Електричних стовпів в цій частині міста було небагато, тому очікувати на світло було марним. Я вдивлявся в дорогу, побоюючись звалитися в яму, чи канаву. Була думка знайти повозку, але до сих пір не побачив тут не одної.

Хвилин за двадцять я вийшов на нешироку вулицю та рушив до центру міста.

Попереду з провулка вийшла якась людська фігура. Судячи з рухів та одягу, то був чоловік напідпитку. Такому тут дивуватись нічого, але в той момент ця фігура здалася мені чимось знайомою. Я напружив зір, та придивився. Здається, це був той самий настирний п’яничка, який кожного разу видурював у мене копієчку.

-Знову ти? – посміхнувся я, проходячи повз нього. Рука сама собою ковзнула в кишеню за дрібнотою.

-Знову я, - кивнув головою чоловік.

Він ледь зміг зробити пару кроків у мій бік.

-На що цього разу давати: на зустріч чи проводи? – спитав я, витягуючи монети.

-Пан, бачу, добра людина… щедра…

Мій ніс вже відчув «приємний» запах, який виходив з цього бродяги. Він був досить міцним… я би додав – дуже міцним… Аж валив з ніг.

-Пан – щедра людина, - повторив чоловік, а в наступну мить мені проміж очей втупилося чорне дуло револьвера. – Може він піде зі мною не роблячи опору?

-Що? – відступив я назад, але тут же зрозумів, що позаду хтось є.

Мене підхопили за руки, закрутили їх за спиною і накинули на голову мішок.

-Пану ліпше бути чемним? – долинуло, крізь темну тканину.

В живіт ткнулося щось тверде. Мабуть, все те ж дуло.

-Добре… добре.., - сердито пробубонів я. – Але ви, вважаю, розумієте, кого намагаєтесь пограбувати?

-Не хвилюйся! – пролунав збоку інший голос. А слідом за смішком, він додав: – Тебе ніхто тут грабувати не збирається. Хіба ти це не зрозумів?

Все ті ж сильні руки потягнули мене кудись вперед, а за секунду-другу я почув цокіт копит та скрип повозки. Мене жваво заштовхнули всередину неї. Хтось прикрикнув на коня і ми рушили по вулиці.

-Хоч слово крикнеш, або спробуєш чудити, - почулося над вухом, - і вранці тебе знайдуть в канаві з діркою в потилиці…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 24 - 25 ))
22.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 28 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.06.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Романтика метро
22.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Нарис. "Кінематограф і черешневе варення"
22.06.2017 © Маріанна / Мініатюра
Пазл
21.06.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Вершник без голови
21.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Нарис. Знайомство з м. Хомсом
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
05.05.2017
Третя терція ((22 - 23))
17.05.2017
Третя терція (( 26 - 27 ))
28.05.2017
Третя терція (( 29 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 109  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +37
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +68
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +56
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди