Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.05.2017 13:23Повість
 
Третя терція
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 28 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.05.2017 / 41785

«…А біля лавок - черги. А цвяхів, мила, чаю, електрич. лампочок, паперу і ще багато дечого немає. А яйця коштують 2 р. 40 к. за десяток в приватних лавках, бо в кооперативах дають рідко по 3-4 яйця (половина затхлих) ціною в 95 коп. десяток.

Троцький же щось мутить на заході. Робочі у нас «протестують» проти його зради, а публіка годується чутками про відхід з ДПУ тов. Ягоди. Наркомфін Брюханов у відповідь на безліч письмових запитів - чи правда, що позику індустріалізації заборонено буде продавати в банки, дав в газеті роз`яснення, що всі позики у нас цілком вільні (!), що всі позики купуються в банках без обмеження, що так само будуть надходити і з облігаціями позики на індустріалізацію, коли вони опиняться в руках власників; але: так як позику зроблено з тим, щоб працівники приділили частину свого заробітку на підтримку індустріалізації, то зворотний продаж позик в банк рівносильний скороченню суми позики, тобто, хто продає - дезертир на фронті індустріалізації; тому перед продажем нехай подумає кожен, чи не можна урізати себе в чому-небудь іншому швидше, ніж в позиці…»

Із записів у щоденнику історика І.І. Шитца.

Москва (СРСР), 14 березня, 1929 р.



«З АМЕРИКАНСЬКОГО ПОБУТУ

АМЕРИКАНСЬКІ ШЛЯХИ СПОЛУЧЕННЯ

Америка вже цілком відійшла від будівлі шосейних доріг з асфальту і будує тепер тільки залізобетонні дороги досить солідної товщини. Міцність цих доріг така, що їх не зруйнував би навіть чотирьох-шести дюймовий гарматний снаряд. Зрозуміло, таке шосе десятки років може залишатися без ремонту і починок.

Засоби для створення настільки солідних доріг Америка створює таким чином: всякий автомобіль, випущений з заводу і який надійшов у продаж, оплачується цільовим збором. Чим більше машина, тим збір цей більше. В середньому на одну машину американець повинен сплатити близько 75 доларів одночасно при покупці машини, потім при отриманні номера на право їзди він сплачує другий збір щорічно, який ділиться на дві частини - на міський та міжміський. Цей збір цілком йде на будівництво мостових міста і на будівництво шосейних доріг між містами. Цей збір дорівнює 35-40 доларам щорічно за машину. Так як в Америці знаходиться в русі до 23 мільйонів автомобілів, то збір цей дає колосальну цифру грошей на будівництво шляхів сполучення.

ЗАЛІЗНИЦІ БЕЗ КОНДУКТОРІВ

Управління вуличним рухом в Америці становить значний інтерес в організаційному і технічному відношеннях. Це управління повністю механізовано електротехнічним шляхом.

Проїзна плата по підземним і надземним (еллевейт) залізницям коштує дуже дешево - 5 сентів (на наші гроші 9 копійок). За 5 сентів ви можете їхати в будь-якому напрямку, хоч по прямій лінії, хоч з пересадками.

Для того, щоб потрапити в вагон цих доріг, ви повинні обов`язково пройти (інакше ніяк не потрапите) турнік-автомат, опустивши в нього 5 сентів; такий же автомат ви повинні минути і при виході, але вже, звичайно, безкоштовно (тільки для контролю).

Завдяки такій системі, американці не видають пасажирам ніяких квитків, отже, не мають і витрат на їх друкування. Але цього замало. На цих дорогах абсолютно немає ні кондукторів, ні касирів. Все це відсутнє і, проте, управління цими дорогами в центрі автоматично отримує найточніші відомості про те, скільки пасажирів в будь-який момент увійшло і вийшло з вагонів тієї чи іншої дороги.

МАШИНИ - ЗАМІСТЬ ЛЮДЕЙ

Американці вперше в світі в величезному масштабі почали застосовувати машини в системі управління промисловістю. Рахункові машини замінюють цілком всіх наших рахівників і бухгалтерів. За допомогою лічильної машини друкуються прямо в книзі ті дані, які у нас заповнює бухгалтер, і звичайно, зі швидкістю в десять разів більшою.

За допомогою цих машин підприємство протягом п`яти хвилин може скласти точну калькуляцію вартості речі в цілому або по годинах, цифри заробітної плати, число робочих годин, витрачених на ту чи іншу деталь, словом, ті відомості, які живі люди складають протягом місяців.

Фірмою «Дженераль Електрик Компані» побудована електростанція на Ніагарському водоспаді. Потужність її становить 500.000 кіловат, а весь обслуговуючий персонал станції в зміну складає 5 чоловік. Така мала кількість штату пояснюється тим, що все обладнання станції, весь контроль за роботою окремих апаратів і машин, а також догляд за ними, тобто мастило, продування і т. д. проводиться автоматичним шляхом.

На електростанції Нью-Йорка американці в сенсі управління і автоматизації пішли ще далі. Центральний пункт, звідки відбувається управління, який об`єднує 6-7 окремих станцій, загальною потужністю понад 1 мільйон кіловат, обслуговується в зміну штатом тільки... в 8-10 чоловік.

ЧЕКИ ЗАМІСТЬ ГРОШЕЙ

Жодна країна в світі не має такої кількості капіталів і грошей, як Америка. Свої величезні кошти Америка використовує дуже інтенсивно і виключно на потреби великої індустрії та торгівлі. Всякі грошові розрахунки всередині же країни між окремими громадянами і цілими установами відбуваються майже виключно шляхом чеків.

Кожен американець, навіть найбідніший робітник або службовець, з дитинства має в банку свій поточний рахунок. Дитина під час вступу до школи отримує від агентства банку, що обслуговує даний район, маленьку скарбничку і всі педагоги починають вселяти дитині думку про необхідність збирати гроші. Регулярно раз або два рази на місяць, агент банку, що є у нього ключем, розкриває скарбничку і накопичену суму, хоч би якою малою вона не була, заносить на поточний рахунок. В Америці майже немає людини, яка б не мала на своє ім`я поточного рахунку в банку.

Це до певної міри навіть і необхідно, бо в Америці за все: за продукти, за електричну енергію, лікаря і т.д., розплачуються чеками. Одержувач чека зі своїм бланковим написом передає цей чек далі в сплату і, таким чином, в уряді зосереджуються величезні кошти.

«НАВКОЛО СВІТУ» ДАЄ СВОЇМ ЧИТАЧАМ МОЖЛИВІСТЬ на особливо пільгових умовах підписатися на наступні кращі твори: А.КОНАНА- ДОЙЛЯ, Д. КЕРВУДА, Г. УЕЛЛСА.

Загальна передплатна ціна – 7 рублів».

«НАВКОЛО СВІТУ», №11, Ленінград (СРСР), березень, 1928 рік




Соромно зізнатися, але мене дрібно-дрібно трусило. Це нервове… неконтрольоване… Так я себе виправдовував. А ще казав, мов, це природно. Так і повинно бути… Це реакція організму на стан підвищеної напруги. Про таке колись мені розповідали хлопці, які жили на нашій вулиці. Я кажу про тих молодцюватих вояків, котрими захоплювався в юнацькі роки.

-Під час бою люди навіть всираються, - з посмішкою казали вони, взявшись у боки, ніби демонструючи, що ось самі такого не робили… але бачили.

Ще добре, що на моїй голові досі був темний мішок, та ніхто з викрадачів не бачив переляку на обличчі. А той, мабуть, там був, хай би як я не намагався себе заспокоїти та присоромити.

Мені дійсно було лячно. Хоч як би не переконував свою свідомість, все одно нервував. Кажу собі: «Ну дивись, якщо б хотіли вбити, то не тягнули до чорта на кулички (а їхали ми довгенько… я, навіть, трохи задрімав). Скоріш за все, викрадачам потрібна інформація. А мішок для того, щоб по-перше – не запам’ятав дорогу, а по друге – щоб не впізнав викрадачів».

Я був впевнений, що попав в лапи Клюйко, або його спільників. І ця впевненість с кожною хвилиною ставала більш залізною. Не знаю, на чому вона ґрунтувалася… можливо на спробах логічно розмірковувати…

Руки були все ще зв’язані, і вже нили, хотіли на волю. Та і тіло вже скам’яніло. Мішок на голові заважав розібратися, де я знаходжусь. Єдине, що поки ще було зрозумілим – в кімнаті. Тут, здається, був хтось крім мене. Можливо – охоронець.

В голові крутилась думка – як мені поводитися? Чомусь згадалася розповідь мого старого друга дитинства – Петра Турчина. Якось, коли йому було років дванадцять, він випадково розбив дорогу китайську вазу, що стояла на столі в залі. В цю кімнату хлопця майже не пускали. Зазвичай, вона була зачинена на замок і служила такою собі кімнатою для прийому гостей. Там були дорогі меблі – масивна дерев’яна шафа, сервант з порцеляновим посудом, великі крісла, посередині – лакований овальний стіл, на підлозі лежав великий м’який килим, привезений прадідом Турчина звідкись з Азії (чи то з Індії, чи то з Персії), а на стінах зали - розвішані мальовничі картини.

Заходиш туди і опиняєшся в якомусь палаці… Принаймні раніше так здавалося.

І ось, Петро якимось чином проник в заборонену кімнату, почав нишпорити по полках, шафі, роздивлятися посуд та інші речі. Схопив стару дідову шаблю. Спробував махнути і… зачепив вазу. Та впала на підлогу, розбилася, розлетівшись на друзки. Зрозумівши, що справа кепська, і хлопцю буде непереливки, він жваво прибрав шаблю, зачинив двері, і дременув на вулицю, вирішивши обставити ситуацію так, ніби в момент падіння вази, його взагалі не було вдома.

Звісно, що Турчина потім допитували, і не раз, і не два. Погрожували усіма можливими карами, але він так і не зізнався… А вже потім мені казав: «Було так лячно, що я ледь в штани не надзюрив. Але запитав себе, щоб на моєму місці зробив би Жан Гранд’є - Капітан Зірвиголова? Уявив, як він опинився в полоні серед англійських вояк, котрі погрожують йому зброєю… як він стоїть, гордовито піднявши голову… і кидає в обличчя ворогу своє залізне «Ні».

-Але ж ти розбив вазу? – дивувався я. – Чому «Ні»?

-Щоб по сраці не дали, - чесно зізнався Турчин. – Знаєш, яка в батька важка рука? О-о-о! – хлопець закотив очі. – Мені минулого разу за рвані штани так всипали, що я декілька днів не міг сидіти.

-Отже, ти так і не зізнався? – питав я, дивлячись на друга з захопленням. Мені він тоді і справді здавався схожим на Капітана Зірвиголову. Я б, мабуть, таким сміливим не зміг бути. Відразу б зізнався.

І ось зараз я сиджу на холодній підлозі, зі зв’язаними руками, з мішком на голові… а навколо вороги… не англійські солдати, звичайно, але це не впливає на ситуацію, що склалася… Чи зможу я також сміливо сказати «Ні»? Плюнути в обличчя своїм кривдникам? Чи розревуся, немов білуга?

Боже, що дурня лізе в голову! Яка ти, Ванятко, ще дитина! Хіба доросла людина так міркує? Який, до біса, Жан Гранд’є? Хіба справа в розбитій вазі? Тут «по сраці» не дадуть… А як би і дали – то це можна було сприйняти за щастя.

Здається, я став дрімати. І тільки заглибився в сон, як отримав штовхана в бік. Чиїсь руки підхопили мене під пахвами та підняли вверх. Потім кудись повели та посадили на лаву.

-Зніміть з нього цю гидоту! – почулося крізь мішок. І тільки його зірвали з моєї голови, як відразу ж засвербіло в носі. Та так міцно, що я почав чихати. Разів, десь, п’ять, а то і шість. Здалося, що мене зараз виверне назовні.

Оце, я вам скажу, катування. Ні почухати, ні прикритися… Апчхи! Апчхи! – аж в голову відає.

Але, слава Богу, попустило.

Навернулися сльози. Після темряви, світло електричної лампочки, яка висіла посередині кімнати, різала по очах, немов ножем. Я мружився, намагаючись розгледіти людей навколо, але чиїсь руки схопили мене за скроню та змусили дивитися тільки вперед.

-Не треба бути таким настирливим! – промовив все той же голос, що вимагав зняти мішок. Його власник знаходився десь позаду мене. У нього був доволі правильний говір. Мені навіть здалося, що і цей голос я вже чув. – А то, як кажуть: «Не пхай Гаврила свого рила, не то пика буде велика»… І до речі, не раджу голосити, бо тебе ніхто не почує. Ми дуже далеко від людей… дуже далеко…. А по друге, отримаєш кулю в свою макітру!

-Ви хто такі? – вирішився я на питання. Врешті решт, треба нав’язувати цим незнайомцям свої умови для розмови, інакше прийдеться тільки «відбиватися».

Очі трохи звикли та я зміг більш-менш розглядіти кімнату… вірніше ту її частину, що була переді мною. Якась сільська хатка… побілені стіни, корзини, мішки… ікона в куточку…

Почулися чиїсь кроки, та зліва вийшла фігура мого знайомого бродяги, який наставляв на мене револьвер (до речі, той все ще досі був в його долоні). Він зупинився біля протилежної стіни, та підпер її спиною.

-Скажімо так, - почулося позаду, – ми ті, кому ти перейшов дорогу.

-Якось не зручно розмовляти з безликим голосом.

-А мені на те начхати…

-А ви часом не Клюйко? Степан Клюйко? – подовжив я свій наступ.

Пауза… довга пауза… Бродяга дивився прямо на мене, але якимось відсутнім поглядом. Позаду чулося легке шарудіння, перешіптування… Здається там вирішували, як відповідати.

-А навіщо тобі Клюйко? – пролунало в спину.

-Бо я його розшукую, оскільки хочу заарештувати.

-Він щось скоїв?

-Можливо… Нехай сам відповість… так би мовити – зізнається… чистосердечно… Отже ви Клюйко?

-На жаль, я не твій розшукуваний Клюйко.

-Дивно… А мені здавалося він присутній в цій кімнаті, - пішов я ва-банк. Говорив як можна спокійніше, навіть додав крихту нахабства. На обличчя натягнув маску зверхності. (Сподіваюсь, це в мене вийшло.)

Ох, скажу вам, і сил це вимагало – неабияких. Всередині серце колошкається, в скроні дико бомбить пульс, в животі щось крутить… Не приведи Господь, всрусь. Оце буде цирковий номер!

Знову пауза… і знову перешіптування… Здається, мої викрадачі трохи в розпачі.

-Може, припинимо грати в ці дитячі забавки? – сердито запитав я. – Та ще може ви будете такі ласкаві мене звільнити? А то вже руки не слухаються… Битися я з вами поки ще не планую. Будемо цивілізованими людьми.

За кілька секунд бродяга напроти мене витягнув ножа та підійшов розрізати мотузку. Очевидно йому дали на те дозвіл.

Від чоловіка тхнуло випивкою та ще якоюсь гримучою сумішшю з кислятини, тухлятини і іншої гидоти. Але здається цьому бродязі було на те наплювати. Він ловко перерізав мотузку та повернувся до підпирання стіни.

Боже, яке це було блаженство, нарешті розім’яти кисті рук. Пальці тут же закололи тисячі маленьких голочок.

-Дякую, - вичавив я з себе. – Отже, очікую відтепер, що пан Клюйко набереться сміливості та подасть голос. Навіщо йому перекладач?

-А ти хоробрий молодий чоловік, - промовив все той же голос. – Тримаєшся молодцем… навіть не зважаючи на ситуацію…

Почувся сміх. Саме з нього я зрозумів, що позаду стоять троє. П’яничка переді мною взагалі ніяк не реагував. Він все ще продовжував дивитися на мене, ніби на ту картину в музеї.

Хотілося озирнутися, але пам’ятаючи про недвозначний натяк з приводу того, яких розмірів може досягнути моє обличчя, пересилив себе.

-Щось у нас якось не складається бесіда, - промовив я.

-Ми ще і не починали бесіду… Скажи нам, пане слідчий зі столиці, якого біса ти тут шукаєш?

-Я розслідую смерть Білла Пауелла.

-Смерть? Він напився до такого стану, що захлинувся власною блювотою. Так що там розслідувати?

-По-перше, померлий – іноземець. Це вже потребує додаткової уваги… Та і американці вимагали розібратися з цією справою. Їх роздратувало, що тіло знайшли десь на пустирі… Крім того, у покійного зникли черевики, пропав гаманець з грошима та траншейний годинник. Хіба це не повинно насторожити?

-Черевики? Гаманець? – перепитав незнайомець. Я відчув, як він напружився. – Дідько! Якась дрібниця і… і така каша! Ну, розповідай, пане слідчий, що накоїв Клюйко… Навіщо його арештовувати? Розповідай, а ми послухаємо.

Я облизав пересохлі губи, уставився в стіну, та рівним голосом почав:

-Остання людина, з якою мав зустріч Пауелл, був Клюйко. Вони з ним сиділи у Щербатого в забігайлівці, про щось сперечалися…

-О! Яка прикрість! Вони сперечалися! І тому Степана слід арештувати?

-Крім того, - продовжив я розповідь, не зважаючи на їдкі зауваження незнайомця, - є інформація, що напередодні цієї зустрічі, пан Клюйко, запросив такого собі пройдисвіта Русакова в підпільне казино, щоб той, в команді з іншими людьми, обіграв Пауелла та змусив американця в запалі азарту взяти гроші в борг у Бузи… Отже, зважаючи на цей факт, та факт «серйозної розмови» в забігайлівці Щербатого, напрошується висновок, ніби Клюйко почав вимагати у американця повернути свої гроші. Скоріш за все у Білла їх не було… І отже маємо труп на пустирі… без гаманця та черевиків…

-Свій гаманець Пауелл віддав разом зі всіма грошима, що в них були, - почув я невдоволений голос. Говорив іншій чоловік. – Це було, як ти сказав - «напередодні»… То був такий собі жест, типу, відчепися! В гаманці залишалося лише дванадцять доларів та вісімнадцять гривень… Білл тицьнув ним мені в груди та заявив, що за пару днів поверне весь борг! Я взяв цей гаманець, лише тому, що то була коштовна річ… Це вам не полотняний мішечок… а справжній «Гермес».

-Ну ти, прямо, як баба! – підколов чоловіка власник першого голосу. – Чи той павич! Хвоста розкриєш та красуєшся перед усіма!

-Степане? – запитав я у другого чоловіка. – Це ви Степан Клюйко?

Дуже хотілося озирнутися, але знову побачивши в руці у бродяги револьвер, вирішив не ризикувати.

-Так, це я! – сердито сказав чоловік. – Ми того вечора залишили Пауелла у спокої, бо не змогли примусити…

-Степане! – окрикнув перший мій співбесідник. – Прошу тебе менше телепати язиком…

-Я розповідаю, як було! Банкіре, ти ж пам’ятаєш… ми вже тобі казали! – сердився Клюйко. – Пам’ятаєш?

Почулась якась метушня, а за пару секунд Степан вийшов вперед до бродяги. Судячи з усього, він вважав, ніби йому вже не варто ховатися.

Я згадав детальний опис цього чоловіка. Не скажу, що саме таким Клюйко і уявляв, але був близький до цього.

«Павич» – так обізвав його товариш… Так, це слово дійсно підходило до Степана. У одязі, у манірності – все ніби казало: «Дивиться на мене! А чи не гарний я хлопчина»?

-Ми залишили американця в забігайлівці та пішли геть, - сказав він холодним тоном. - Що стосується годинника, так його виграв в карти Русаков.

-Це мені відомо… Але залишаються черевики, - промовив я, дивлячись на Бузу.

-До чого тут черевики? Невже ти вважаєш, що я настільки дріб’язковий – хапати взуття в рахунок боргу?

-Я вважаю, якщо ти взяв гаманець, то міг і взяти взуття. Воно ж, мабуть, коштовне? Га?

-Та йди ти в дупу! – визвірився Буза. - У нас взагалі були на Пауелла інші плани…

Клюйко осікся, та нервово облизав губи. І тут я зрозумів, що він мене боїться. І боїться тому, що не знає, що мені відомо, та хто за мною стоїть.

-Інші плани? – перепитав я з шпилькою в голосі. – Це вкрасти вибухівку, щоб підірвати греблю? Чи завод? А Пауелл, бачу, навіть не зважаючи на свій картковий борг, не йшов на контакт? Тому ти розсердився… пожалкував, що відкрився йому… та вбив! Так-так! Вбив! Питаєш, як це можна зробити? Просто: схопити людину на пустирі, покласти її на спину, міцно тримати і лити їй в рота горілку… Благо, що американець і без того напився… ніхто не задасть дурних питань… Отже, ви його поїли, поки він не почав блювати. А далі – тільки тримай голову, поки не задихнеться... Вуаля, як кажуть французи.

-Дурня! Ніхто його не тримав, ніхто йому горілки в рота не заливав!.. Кляті черевики! Якась падлюка їх вкрала, а ти… ти…

-А може твої плани стосувалися вивезення знайдених Шаповаловим коштовностей під Вознесенівкою? Куди ти хотів їх продати? В Америку? В Німеччину?.. А друзі твої про те знають?

Обличчя Степана зблідніло. Він стиснув кулаки та чомусь подивився кудись за мене. Мабуть на людей, що стояли за спиною.

-Банкіре! – ледь не крикнув Буза. – Ти йому віриш? Ця нишпорка каламутить воду, бо хоче звідси вирватися…

-Ну, Степане, нам зараз те не цікаво! – промовив перший голос за моєю спиною. Здається, він і був тим «Банкіром». – Вкрали їх, чи Пауелл втратив взуття, поки гуляв по пустирю… В результаті ми маємо те, що пан столичний слідчий почав старанно копати і витягати на світ божий те, чого витягати не слід. Я так розумію, що він нам не все розповів. Чи так, пане слідчий?

-Звісно, - продовжував я грати в небезпечну гру. Треба було лише не схибити та втриматися в цій «битві». – Коли ми затримали Шаповалова, він нам багато чого розповів… І про свої знахідки, і про свою роль в вашій, так би мовити, банді… Розповів про радіопередавач, - продовжував я, дивлячись на реакцію Клюйко. Мені вже було зрозуміло, що він тут не головний. А ось людина за спиною – це справжній противник.

При слові «радіопередавач», Степан напружився та знову подивився позаду мене. Очевидно, я попав в больову точку, і Клюйко шукав підтримки.

-Так ось де передавач, - прошипів Банкір. – Якого біса ти його відав цьому жмоту?

-Ти сам просив переховати апаратуру.

-Ну ти і йолоп, Буза!

Треба було бачити, на кого перетворився Клюйко. Такий собі хлопчисько, якого упіймали на гарячому.

Не знаю, чим ця людина взагалі лякала інших – того ж Ткача, Щербатого чи Русакова, але на мій погляд, Степан здавався зовсім недалекою, мало того – якоюсь нервовою особистістю. Постійно смикається, щось доказує… жести різкі… мова рвана…

Треба, бити в нього. Він слаба ланка цієї банди. Ніякий він не тореадор, як вважав Сокіл. Лише помічник… Справжній « боєць з биком» - Банкір.

-До речі, - кинув я наступну наживку, - ми обшукали помешкання Шаповалова, і знайшли… багато цікавого. А ваше «братерство», судячи з усього і не знало, де той переховується. Чого ж так сталося? Невже чорна кішка між вами пробігла? Чи він вам не дуже довіряв, тому, мабуть, і не все розповідав… тому і переховувався… Тримав зв`язок лише з Клюйко… чомусь… Дивно, дуже дивно! Може ви удвох збиралися дременути за кордон? Разом із коштовностями… навіть разом із мечем… А чи знаєте, що цей меч, напевно, належав князю Святославу Хороброму?

Пауза, та така, що можна було почути, як десь далеко брешуть собаки. Отже, Банкір трохи лукавив. До сусідського житла йти недовго… Та, Ванятко, додай сюди електричне світло… Хто б тягнув би його до чорта на кулички? Ми десь у передмісті…

-Ми нічого з ним не планували… Чуєш, Банкіре? Робили, все як ти і казав…

-Чому тоді Шаповалов переховувався? – сердито запитав Банкір. – Що ви там удвох крутили?

-Та нічого! Клянусь! - відмахнувся Степан. Мені навіть здалося, що він виправдовувався, але не переді мною, а перед людиною, що стояла за спиною.

Я знову почув шикання за спиною. А за мить донеслося здавлене:

-Буза, Буза… Ну ти і жук! Хотілося пограти в великі ігри?

-Ти, Степане, - знову заговорив я, дивлячись в очі Клюйко, - стережися… А то опинишся, як і отруєний Шаповалов, на кладовищі. Навіть оком моргнути не встигнеш. Чи вірно я кажу? – останнє відносилося до людини за спиною. – До речі, шановний Банкіре, навіщо ж було труїти виконроба, не вияснивши місце його схованки? Якось непрофесійно виходить: і коштовності при цьому загубили, і радіопередавач… Чи ви з переляку кінці відрубували?

-Дивлюсь на тебе, хлопче, - зі сталлю в голосі промовив чоловік, - і розумію, що ти занадто багато знаєш… Мабуть тому рано помреш.

Погроз я не злякався. Вони зайвий раз підказали мені, що слідство було на вірному шляху.

-Від смерті ніхто не втече, - розвів я руками. – А я, звичайна людина… смертна… І між іншим, ви також забагато знаєте.

-Забагато… забагато.., - невдоволено процідив чоловік.

Почулися неквапливі кроки. Судячи з усього, незнайомець рухався до мене. Я подивився на Степана, та побачив як він нахабно посміхається, дивлячись на свого старшого товариша. Вухо вловило характерне металеве клацання… Здається, людина за спиною витягла пістолет та звела курок.

Ось тут я злякався. До горла підкотила грудочка, в роті пересохло. Невже вистрелить? Дідько! Невже?

Секунда, друга, третя… кроки все ближче… Що робити? Просити пощади не стану. Категорично не стану!.. А що ж тоді? Вскочити та напасти? Але від переляку моє тіло, немов, скам’яніло. Руки ватні, ноги тремтять. В голові суцільний туман. Ось тобі, Ванятко, і третя терція! Терція смерті! Припливли, як то кажуть! Здається, вдача від тебе відвернулася…

Щось холодне торкнулося скроні… Дуло пістолета? Ну все, прощай життя… Боже, ще такий молодий… Все одне просити пощади не буду!

-Кажеш, звичайна людина… і смерті не боїшся? – почулося над вухом.

Я покосився вниз, та побачив модні лаковані туфлі.

-Кажу, що всі ми помремо, - кинув у відповідь, відчуваючи, як змінився мій голос. Ніби хтось чужий розмовляє. Сказав якось зле, з викликом. Не очікував від себе, вважав, що відразу здамся… заплачу…

-Оце вірно! – промовив власник лакованого взуття. – Гідно себе тримаєш… Молодець!

-Чого ти чекаєш? – нервово промовив Клюйко. – Чи боїшся одяг забруднити? Так давай я-я-я…

Бах! – вибухнуло над вухом. Мене аж тіпнуло. А Степан зі своїм довгеньким «я-я-я» раптом звалився на підлогу.

Бах! – ще один постріл.

Я дивився, як затремтіло тіло Клюйка, як по підлозі потекла широка цівка темної крові… Перед очима все заколихалось і крізь вату, якою здається заклало вуха, долинуло єхидне зауваження:

-А я нічого і не чекаю! Ех, Степане, Степане! Попереджав же я тебе бути більш уважним та відповідальним… Бачиш, до чого призводить самодіяльність?

-Навіщо… навіщо ви його вбили? – здивовано запитав я, все ще дивлячись на тіло Клюйка.

-Навіщо? Бо хитрий він хохол! Хотів свою сраку на двох стільцях вмостити. А я його попереджав… просив… Глиба, скажи?

Волоцюга, який навіть оком не моргнув, посміхнувся та глухо промовив:

-Так, Банкіре. Ви його разів сто попереджали.

Раптом почувся голос і четвертої людини (глухий, здавлений):

-А вірно, чому ти його того… шльопнув?

-Макаре, ось тебе я і забув спитати чому! Кінчайте цю демагогію!

-І що нам тепер робити? – промовив Макар. – Як я зрозумів - все відміняється?

-А ну ша! Нічого не відміняється… Лише трохи корегується…

Туфлі пройшли вперед та стали напроти мене. І ось тут я зрозумів, що їх власник відкрився… А якщотак, то мене в живих вже точно не залишать.

Знайти сили, щоб підняти голову, було важко. Мене колотило, немов у лихоманці, але я все ж найшов сміливість підвести очі. Банкір виявився тією самою особою, котру тоді бачив на пошті. Це і був покупець «Зє Банкєр»…

-Я так і знав, що то будете ви, Яне Болеславовичу, - набрався сміливості, чи нахабства, та кинув йому в обличчя.

-Ти був колись в Африці? – раптом запитав чоловік. – Ні? Звичайно що ні… Там є одна істота – гієна. Так ось вона, кажуть, переслідує свою жертву, поки та не звалиться з ніг. Так ось, друже… Можу я тебе так назвати? – чоловік розсміявся. – Так ось, ти та сама гієна. Переслідуєш… переслідуєш… переслідуєш… Впився в мене, як кліщ. Це ж треба такому вродитися? Але нажаль, тобі не вистачає досвіду… Тому, друже, вибачай – я не жертва. Я лев… цар савани… і знаю, що робити з настирливою гієною. І наступна куля для неї… для тебе.

-Тобто, ви хочете мене вбити? Але ж вас все одно спіймають…

-А дзуськи! Знаєш, що знайде поліція? Два тіла: Клюйка та твоє…

-Прямо так? – мене знову затрусило. В животі з’явився якийсь «камінець». Тіло застигло, напружилося.

-А чого тут мудрити? Ти, бравий слідчий зі столиці, вислідив запеклого бандита, мало того – німецького шпигуна, на ім’я Степан Клюйко. В запеклій боротьбі вбив Бузу, а сам, отримавши важке поранення, загинув на службовому посту… як герой…

Чоловік розсміявся, а разом з ним і Макар, який все ще стояв позаду. Волоцюга Глиба, як і раніше стояв з відчуженим обличчям, ніби його взагалі ніщо не стосувалося.

-Ну, якщо мені на долі написано саме таке, - почав я, трохи опанувавши себе, - то може поясните, перед смертю, що до чого?

-Ого! Та ти мене за дурня маєш?.. Але гаразд, дещо розповім… Отже, пан Клюйко, хай йому грець… ця жадібна тварюка… хохол клятий… дещо загрався. Ми з ним домовлялися про одне, а він, падлюка така, почав вибудовувати свої комбінації... Жадібна сволота! Не люблю таких!

-Що ж він накоїв? Спробував продавати старовині коштовності, а вас залишив з носом?

-Ну, можна і так сказати. Я його наймав, сподіваючись на більш-менш чесну натуру… А вона виявилась типовою… Тобто вашою, хохляцькою! Ой, вибачай! Ти, на відміну від нього, справжній козак! Жаль, що загинеш…

Банкір клацнув пальцями та криво посміхнувся.

-От мені не раз казали: не зв’язуйся з п’яничками та хохлами. Це ж треба все завалити… Буза перестав бути обережним, і це коштувало йому життя… А все через черевики! Якась падлюка їх сперла і тепер справа ледь не опинилася на грані провалу… Слава Богу, що розслідування доручили такому недосвідченому слідчому, як ти… До речі, а як тебе звати?

-Іван… Іван Антонович.

-Приємно познайомитися! – ощирився Банкір. Він подивився на своїх помічників і раптом скомандував: - Несіть ті мішки… Будемо починати.

Глиба та Макар вийшли з кімнати. Банкір нахилився до мене та прошипів:

-Поки ми наодинці, зізнаюсь тобі… Як же мені все це набридло! Як ви мені всі набридли! Червоні, білі, зелені… та інша сволота з обох боків кордону… Хай йому грець!

Очі чоловіка налилися люттю. Мені здалося, що він зараз мене вдарить.

-Боже, як раніше було добре! – цю фразу він ледь не плюнув мені в обличчя. – Ось ти цього не розумієш… зовсім не розумієш… Але почалась війна, потім революція, знову війна… Чого добилися? Га? Я питаю, на що ті ідіоти сподівались? Чого очікували? Га? Ось я питаю тебе… Зруйнувати все на хрін! Вщент! Щоб побудувати казна-що!

Чесно кажучи, я зовсім не розумів, чого хоче від мене цей чоловік. Зараз в голові крутилися інші думки, пов’язані з збереженням власного життя. Які до біса революції та інші речі?

-Мовчиш, пане слідчий? А я тобі ось що скажу: нічого не змінилося… Ми відтепер маємо лише нерозумно втрачений час, купу нездійснених надій, та безліч убитих людей… Мета, якщо вона і була, так і залишилась недосягнутою. Навколо лише розчарування, біль, страждання… невпевненість у майбутньому, ненависть… Ми та вся Європа – хворі! Ніяк не можемо вилікуватися після Великої війни та тих потрясінь, що вона принесла.

-Перепошую, але я щось розгубився… Ви про що взагалі кажете?

-А-а-а! – відмахнувся чоловік та тут же відійшов убік. – З ким я говорю? Сам із собою! Ось закінчу справу… бо звик саме до того, щоб доводити завдання до кінця. Так ось: покінчу з цим, поїду звідси геть.

-З чим покінчите? Яка справа?

-Так я тобі і розповів! – посміхнувся співбесідник. – Боже, які в мені таланти пропадають! Чим доводиться займатися! Геть звідси! Геть!

-І куди? – обережно запитав я, побоюючись відлякати це бажання виговоритися.

-Куди? В Америку… Хай йому грець! В Америку! Вже давно вирішив, що треба починати звідти! Бо чого тут ловити? На що тут дивитися? Як топлять один одного? Як сруть в сусідський город? Європа розродиться черговою війною! Запам’ятай мої слова… Ніякі пакти, мирні договори чи щось на кшталт того, тому не допоможуть… Все це ширма.

-А ви звідки родом?

-Ти знаєш, а я тобі скажу. От чесно відповім! З Саратова. Але там зараз зовсім не так, як було раніше. Зовсім не так!.. Мені що ви, Україна, що той клятий СРСР – горіли б обидва в пекельному полум’ї! Зжеріть один одного! Перебийте один одного! Як ви мені всі вже набридли! В печінках сидите! Тому вирішив – це останнє завдання. А потім – дремену звідси, ніхто не знайде… Тут вже ніщо не наладиться! Ні в вашій Україні, ні в Росії… Поїду геть! Геть звідси! В Вашингтон… чи Нью-Йорк… Чикаго… Але подалі звідси… з цих диких місць… Тут майбутнього немає! Ні у кого! Чуєш?

-Чую… І в чому полягало ваше завдання? – знову спробував я закинути наживку.

-Я не йолоп, щоб таке розповідати, - недобре посміхнувся чоловік. – Покластися можна лише на себе. Ні на яких Клюйко та інших дурнів… Ти, як та гієна, що довго мене переслідувала, але я перехитрив тебе… і спіймав… Тепер знищу! Нехай ти ледь не поламав мої плани, нехай радіопередавач в руках поліції… чи когось іншого… Але я обставлю справу так, що всі шляхи зведуться до Клюйка.

В кімнату повернулися Глиба та Макар. Вони притягли якісь мішки та пакунки.

-Розкладайте! – наказав Банкір. – Ось там... і там… Так ось, Іване Антоновичу, - звернувся він до мене, - знайдуть в цій хатці два тіла. Одне твоє, друге - Клюйка… Як я і казав, вирішать, ніби ти вистежив цього пройдисвіта, та в схватці з ним загинув. Знайдуть в кімнаті гроші… німецькі документи, банківські чеки… коди для передавання радіосигналів… дещо з давніх скарбів, які знайшов Шаповалов…

-Ви хочете перекласти усю провину на Клюйка? А самі втечете?

-Який ти розумник! Ну, звичайно хочу. Ти ж сам розповідав, що у вас всі кінці зходяться на Бузі.

-Але ж вибухівка? – у відчаї кинув я, розуміючи, що мені залишилось жити декілька хвилин. – Поліція підозрює, що її викрали. Будуть шукати…

-Тут їх буде чекати приємний сюрприз! - чоловік дивно так посміхнувся та відійшов убік. Глиба та Макар продовжували розкладати якісь речі, судячи з усього ті, котрі були необхідні, щоб довести причетність Степана до злочинів. Я побачив якісь аркуші з записами, монети, радіодеталі, набої до пістолета.

-Клюйко дуже жадав швидко збагатитися, - промовив чоловік, стоячи до мне спиною. – Він цього не приховував… Склигався з Шаповаловим, тим ще пройдисвітом. Той почав приносити коштовності, різні стародавні речі. Я спочатку відносився до цього з розумінням, і навіть намагався дещо прибрати до своїх рук. Знав би ти, Іване Антоновичу, що вони знаходили! Прикро те, що обидва не розуміли усієї вартості знайдених речей! Це ж рідкісні знахідки! Як той меч, про який ти згадував… Я не знав звичайно, що він належав давньому князеві… але розумів, що річ незвичайна… і дуже коштовна… Ех, не отримай я від начальства наказу перехоплювати усі коштовності та переправляти їх за кордон, то хріна б лисого брав би участь в подібних махінаціях. Ми розпродували і своє, і ваше минуле! Бо, бачте, була необхідна валюта, для оплати усіляких дурниць! Боже, як зараз соромно! Подумаю, і в холодний піт кидає!

-І скільки ви накрутили на цих махінаціях? Скільки продали?

-Багато! Дуже багато! Інший би вже збагатився та купив собі острів… А я, дурень, переводив кошти на рахунки радянського Держбанку… Все намагався допомогти, особливо після того випадку з перевозом золота в США.

-Чиї рахунки? На кого ж ви працюєте?

-Глиба! – гаркнув чоловік. – Ти закінчив? Підійди-но сюди!

П’яничка тут же направився до Банкіра.

-Віддай свого револьвера, - вимагав чоловік. – Тримай мій пістолет. Вкладеш його в руку слідчого… потім… Зрозумів?

Глиба угукнув та покосився на мене.

Отримавши зброю, Банкір тут же наказав мені піднятися. Я ледь встав з лаві. Ноги не слухалися.

-Помолись, чи що, - невдоволено промовив чоловік.

-Послухайте… послухайте… послухайте.., - немов навіжений затараторив я. – Зупиніться! Ніхто ж не вимагає від вас…

Бах! - стегно обпекло, немов окропом.

Я скрикнув та звалився на підлогу. Все тіло немов охопило жаром. Здається, мимоволі я вилаявся.

Наді мною схилилося обличчя Банкіра.

-Тобі залишилось хвилин десять-п`ятнадцять… Так що вибач… допомоги не буде…

Мене трусило, немов той лист на гілці дерева.

-Я тебе попереджав, - казав чоловік. Його обличчя стало трохи мутним. – Не напружуйся… все одне вже нічого не змінити… бо я перебив тобі артерію… Спочатку ти відчуєш слабкість… тому не протився… відайся їй, бо так буде легше… Свідомість ніби засне… в ти вже прокинешся в іншому світи… Чуєш? Не протився… розслабся… перестань боротися…

-Щоб тебе розірвало! – вичавив я, спостерігаючи, як стрімко витікає зі штанини кров.

Банкір підійшов до тіла Клюйка та вклав йому в руку револьвер.

-А ти, друже, - судячи з усього ці слова адресувалися мені, - влучно стріляєш. Бачиш, Степан тебе лише поранив, а ти його встиг вбити… Глиба, не забудь вкласти мого пістолета, як тільки пан слідчий кінчиться… А потім йди геть… Дивись, щоб тебе ніхто не помітив. Добре?

Волоцюга кивнув головою.

Я лежав на підлозі, впившись пальцями в стегно. Рани із-за штанини не було видно, але крізь дірку та синю тканину просочувалася липка темна рідина. В голові вже почало паморочитися.

-Щоб тебе розірвало! – знову крикнув я стрілку.

-Ось що, Глиба, - казав Банкір, - ми з Макаром йдемо, а ти, якщо пан слідчий почне валяти дурня, заряди йому в живіт… Нехай тоді мучиться. Зрозумів?

-Щоб ти здох, падлюка! – крикнув я.

-Ти там казав щось про вибухівку? Хочеш допомогти своїм товаришам? Отже обмакни пальця в крові, та напиши наступне: «Ділянка номер чотири». Пиши-пиши, я тобі вірно кажу!

Мене хтось схопив за долонь, випрямив палець і макнув його в калюжу крові. Спочатку з допомогою, а потім вже сам, я написав цю фразу.

-І що, це пастка? – в роті пересохло, ледь зміг щось сказати.

-Ні, там дійсно буде вибухівка, - розсміявся чоловік. – Вірно, Макаре?

-Так точно, буде! – просипів той.

-Ось бачиш…

-Це… це дивно… Навіщо? Навіщо ви мені це підказуєте? Ви збираєтесь підірвати греблю?

-Та ти що! – розсміявся чоловік. – Звичайно, що ні! В такому випадку американці дадуть вам позику, і ви її збудуєте, може навіть з випередженням усіх графиків. Нам треба, щоб ви будували згідно вивезених з Кремля планів. По-перше, це збільшить термін, по-друге – кількість коштів, які ви витратите на те буде непорівнянна з вигодою, яку ви отримали б. Тягніть з себе соки… заганяйте в пастку… Летіть у прірву! Ми людей скаламутимо, особливо німців в Кічкасі та Ейнлаге… щоб ті звернулися до посольства…

-Тоді навіщо вам вибухівка? – мені стало зовсім погано. Обличчя людей дивним чином посиніло, я перестав розрізняти предмети навколо себе.

-Боже, воно помирає, а все допитує… Ну точнісінько гієна! Гаразд, дещо скажу… У нас на цю вибухівку інші плани. Вибухові, можна сказати… Поїдемо на південь… в Одесу… Херсон… Ох, там погуляємо!

-Ну ви і падлюки!

-Обережно, хлопче! А то Глиба всадить тобі кулю в живіт… Ось тоді зрозумієш різницю між втратою крові з артерії та пеклом в кишках. Ну, добре! Прощавай! Передавай вітання Степану… Коли зустрінеш! А нам пора в майбутнє… Так, нас очікує майбутнє. Знаєш, яке воно? О-о-о! Тобі таке і не снилося, Іване Антоновичу! Воно буде прекрасне… А тебе, брате, очікує забуття.

Я перестав бачити предмети. Голова стала важкою, руки не слухалися. Чув як пішли Макар та Банкір. Чув як сопів Глиба, який колупався біля стіни.

В голові запаморочилося, мене кудись понесло… далеко-далеко… За мить я опинився в крижаній воді. М`язи скувало – не поворухнутися. Світ навколо ставав все темніше… Я неквапливо йшов на дно.

Ніяких думок не було. Взагалі ніяких… Я навіть перестав відчувати холод… Свідомість охопило приємне умиротворення, спокій…

І раптом хтось схопи мене за долоню і я… розліпив повіки. Перше, що побачив, широку спину Глиби. Він стояв біля столу, щось розкладав. Здається, вже нікого в хаті не було.

Не зважаючи на слабкість, я помітив пістолет в своїй руці. Важкий такий… холодний… Неслухняні пальці ледве змогли його стиснути.

-Гей! – спробував крикнути Глибі. Губи пересохли, перед очима все ще витанцьовують сині сплохи. - Гей ти!

П’яничка озирнувся.

-Що дивишся? Вважав, що це кінець? Ми ще поборемося! – пробубонів я. Не знаю, чи зрозумів мене той, але ледь він кинувся вперед, як сам собою пролунав глухий постріл.

Глиба каменем завалився вниз. З його шиї сильними поштовхами виривалася кров.

-Ось тобі і кінець! – кинув я, але радощі в тому не було. Мені б самому не врізати дуба.

Спробував поворухнутися – ніби можу. Тому поліз знімати з себе ремінь, а потім намагався закрутити його навколо пораненого стегна. Треба зупинити кров, перетиснути артерію… Декілька раз провалювався в темряву і навіть не пам’ятаю, як знову звідти виринав.

Піднятися було складним завданням. І коли це нарешті вдалося, я рушив до виходу.

В голові в той час крутилась одна лише думка: «Треба йти… Треба йти… Бо тут мене ніхто не знайде».

Якихось п’ять метрів, а пройшов їх, мабуть, за півгодини. Рухався, немов п’яний. Не відчував ані рук, ані ніг… взагалі нічого…

Двері відчинилися з третьої спроби. Обличчя обпекло холодним нічним повітрям. Крок, другий… сьомий… десятий… двадцятий… В голові бахало, перед очима вертілося… А я йшов… бо треба було йти… треба…

2017 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 26 - 27 ))
28.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 29 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Кава
19.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Це моя територія
18.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Десять років
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
10.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Гра
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
10.05.2017
Третя терція (( 24 - 25 ))
22.05.2017
Третя терція (( 28 ))
01.06.2017
Третя терція (( 30 - 31 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 107  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +62
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +98
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +104
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
20.10.2017 © Якобчук Павло
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди