Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.05.2017 00:05Новела
Про молодість  Про життя і смерть  Про друзів  Про тварин  
Кіт
70000
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Кіт

"Декотрі містики вважають, що привиди усвідомлюють свій стан, але утримуються відчуттям незавершеного обов`язку, помсти чи прив`язаності до своєї власності".
Із "Вікіпедії".
Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 26.05.2017 / 41824

– Це так тупо, Міхо, – сказав Андрій, затягаючи до під’їзду облізлого кота. Тварина дряпала кігтями повітря і безперестанку нявчала, одначе хлопець тримав її впевнено: в Андрієвій квартирі також жила кішка, і тому чотирилапий не мав жодних шансів видертися з рук «професіонала».

– Усе буде нормально, не парся, – відповів Міха, який притримував двері парадного. – Я по телеку чув, що йому нічого не буде. Це ж просто експеримент. Неси його до ліфтів!

Двоє дванадцятирічних хлопців зловили безпритульного кота із годину тому неподалік залізничної станції. Спершу вони просто бавилися з ним, навіть нагодували молоком, яке купили за свої кишенькові на ринку поблизу. Далі спрямували свої зусилля у наукову, як їм здалося, площину – вирішили перевірити, чи справді вусатий при падінні з великої висоти не заб’ється. Ця думка стрільнула через голову Михайлові. Андрій, щиро кажучи, не бажав брати в цьому участі – то було занадто, – проте чи попреш проти волі найкращого друга? От і потягли вони вдвох (а точніше Андрій – бо «вмів його правильно тримати») до шістнадцятиповерхівки, де був вільний доступ до горища: слід було тільки протиснутися крізь широку шпарину межи ґратів на східниці.

– Куди ви тягнете бідолашну тварину, паразити?! – затараторила якась стара, що вийшла з ліфта.

– Та це наш кошак. Він просто втік із дому, от і несемо його назад, – знайшовся Міха.

– Який іще ваш кошак?! Із якої ви квартири?!

– Зі стонадцятої, – всміхнувся він і натиснув кнопку останнього поверху перш ніж жінка встигла сказати щось іще.

Здавалося, у ліфті кіт чи то заспокоївся, чи то змирився з «ув’язненням». Він більше не робив спроб видертися з міцних Андрієвих обіймів, натомість відсторонено дивився на зачинені двері кабіни. Єдине, що видавало його переляк – настовбурчений хвіст, кінчик якого виписував у повітрі невидимі кола.

– Слухай, може, ну його? А що, як він не виживе?

– Ти що, дурний? – Міха нетерпляче потер долоні. – Ще раз повторюю для особливо кмітливих: у передачі по «Енімал Пленет» сказали, що йому ніц не буде! Ти що, сцикло?

– Я не сцикло! – образився Андрій.

– То чого тоді рипиш, як та бабця в парадняку? – Двері ліфта відчинилися й Михайло перейшов на шепіт: – Ходімо, і то тихцем, бо ще сусіди повихоплюються.

Хлопці навшпиньках проминули загальний коридор і, беззвучно відчинивши дерев’яні двері, опинилися на сходах. У тамтешній напівтемряві виднілася велика залізна хвіртка – одним перельотом вище. Обіруч неї і була частина залізної загорожі, але якщо праворуч пролізти було нереально, хай навіть ти будеш зовсім дистрофіком, то зліва невідь-хто чи то спиляв, чи то якимось неймовірним чином видер один із ґратів, що дозволяло протиснутися крізь неї двом дванадцятирічним знайдибідам без ускладнень.

– План такий, – прошепотів Михайло. – Я залізу першим – на розвідку. А ти стій із кошаком тут і гляди, щоби він не нявчав. Як я свисну – ти пролізеш. – І він якнайтихіше подерся у шпарину.

Кіт зробив іще одну спробу звільнитися і врешті безвільно обім’як, викрутивши голову та спрямувавши очі просто на Андрія. Навіть у цих штучних сутінках хлопчина бачив його погляд, і той був не благальний, а достеменно осудливий. Хлопцеві спало на думку, що він міг би просто зараз відпустити тварину, доки Міха «у розвідці», а відтак сказати, буцім не втримав. Але тут з-за хвіртки почувся шепіт:

– Чисто. Лізь.

Вони швидко промайнули два технічних поверхи і випірнули на дах. З-за обрію тягло важкі грозові хмари (це літо взагалі було незвично дощовим), уже здійнявся досить сильний вітер, що приніс із собою запах озону. Десь віддалік недвозначно гримнуло.

– Давай хутчіш, – мовив Міха, – бо зараз змокнемо.

Хлопці підійшли до краю й поглянули вниз. Під будинком було чимало люду: добряче по шостій – усі поверталися додому з роботи. На прилеглому дитячому майданчику бавилися діти; їхні мами задумливо дивилися на хмари, розважуючи, скільки ще часу вони мають на свої прогулянки, доки вдарить громовиця. Андрієві страх як не хотілося скидати тварину, поготів туди, де наразі швендяє стільки народу, але з іншого боку даху побачити приземлення кота завадили б балкони мешканців, що бетонними прищами випиналися з тіла будинку на декілька метрів.

– Кидай, поки нікого немає під під’їздом.

Було страшно. Так, було до стопекла жахливо! Андрій відчував, що коїть помилку, може, невиправну, і хотів уже відмовитись од цього задуму. Плювати, що скаже Міха, чи що він розпатякає всьому класу, який він «сцикло», але ж…

– Та кидай уже! Чого ти завис?

Андрій витяг долоні з котом за невисоку загорожу. Тварина почала пручатися й кричати, зрозумівши, до чого все йде. Хлопець вирішив зараз же забрати його назад, на дах, але тут чотирилапий і собі учинив по-дурному: він таки дотягся кігтями до Андрієвої руки. Від несподіваного болю той інстинктивно розчепірив пальці.


– Я казав, що це дурна ідея!

Андрієві навернулися сльози й він хвалив долю, що Міха не бачив цього через дощ. Власне кажучи, товариш навряд чи помітив би їх навіть у суху погоду, адже прикипіло дивився перед себе, розтуливши рота.

Кіт лежав на асфальті. Потоки води змивали кров, змішану з мозком, до водостоку. Тварина конала: її тіло проймали судоми, очі були неприродно широко розплющені, а зіниці, навпаки, звузилися так, що їх було заледве видно. Та в них іще жевріли останні іскри життя.

– Треба його добити. Щоб не мучився, – сказав Міха зовсім байдужим голосом. А може то шок? – Сходи по якусь палицю, камінь чи щось таке.

– Ні, йди сам. Це взагалі була твоя ідіотська ідея.

– Стій тут! – І Міха покрокував геть.

Дивитися, як помирає тварина, було несила. Іще тяжче було відірвати погляд. Андрій усвідомлював, що це накоїв він. Так, саме він убив беззахисну тварину, яку ще зовсім нещодавно годував молочком, із якою бавився неподалік залізниці. Навіщо? Заради якогось «експерименту», що вигадав Міха? Така дурість! Напевно, ці великі очі, котрі вже почали вкриватися плівкою, тепер снитимуться йому все життя.

– Пробач, кицю, – долинуло звідкись ззаду. А наступної миті на голову кота опустилася величезна брила.


* * *


Михайло хотів приїхати назад до міста раніше, щоби хоча б останній тиждень до початку занять у школі провести разом із друзями, але батьки були невблаганні: «Ти так часто бачиш своїх дідуся й бабусю? Подивися, тут благодать: чисте повітря, річка, де можна купатися! Що ти робитимеш у тому кам’яному мішку?». І доводилося слухняно сидіти в селі аж до останнього дня літа. Себто, сьогодні ввечері він повертається додому, а вже завтра змушений чимчикувати на шкільну лінійку. Ніякої можливості побачитися з Андрюхою та побайдикувати ще декілька днів!

Він стояв поруч із батьками на платформі станції, куди за декілька хвилин мусила прибути їхня електричка. Хлопець ненавидів електрички, в яких завжди неприємно пахло, влітку панувала страшна задуха, а взимку – незмінна холоднеча. До того ж, до міста вона пленталася три з половиною години, тоді як машиною можна було домчати за півтори – з вітерцем крізь відчинене вікно, сидячи на комфортному задньому сидінні. Та нині авто стояло в ремонті.

З-за повороту колії при дальнім кінці платформи виїхала електричка та попереджувально гуднула. Михайло подався трішки вперед, коли раптом боковим зором помітив у кількох десятках метрів лівіше щось дивне.

– Зачекай, не лізь поперед батька до пекла! – сказала мама, та Михайло взагалі закляк на місці. Він не йняв віри очам.

На платформі сидів кіт. Той самий, якого вони місяць тому «заради експерименту» скинули з даху. Звісно, то міг бути будь-який кіт, та хлопець котримсь чином відчував – саме він. Як таке взагалі могло бути? Певно, перегрівся на сонці й почали ввижатися всілякі дурниці.

Чотирилапий здійнявся на лапи і почав повільно наближатися. Із кожним наступним кроком істота збільшувалася – так само, як зростало розуміння Михайла, що це не галюцинація. Підліток не міг не те, що ступити кроку, а й мовити слова.

Очі кота тим часом наливалися кров’ю, причому в прямому розумінні: вона цівочками текла його зозулястою шерстю, чомусь не скрапуючи на бетон платформи.

– Мам, – тільки й зміг видушити з себе юнак, а кіт уже наблизився до їхньої трійці на відстань кількох метрів.

– Давай-но, піднімай свого заплечника, електричка підходить, – відповіла та.

– Ти… бачиш його?

– Кого?

– Кота. – У Михайла пересохло в роті й кожне слово давалося через силу.

– Кого? – підключився батько. – Немає там ніякого…

Тварина вже була завбільшки з дебелого собаку, коли припала до землі, готуючись до стрибка. Кіт дивився на Міху, а з його очей – величезних тепер, як дві мисочки – і далі струменіла кров.

– Рятуйтеся! – загорланив хлопець. Одночасно звір стрибнув. Михайло кинувся вбік, уникаючи гострих пазурів, зашпортався й полетів просто на колію.


* * *


Андрій стояв і дивився, як на місто накочуються грозові хмари. От-от мусила розлютуватися осіння негода. Обставини до болю нагадували той день, коли вони скинули з цього даху кота: знизу – ті самі люди, що поверталися з роботи, діти на майданчику, замислені мами на лавочках поруч. От тільки поруч не було Міхи. І кота, ясна річ, не було також.

Хоча ні – кіт якраз був. Від того дня він являвся до Андрія у снах. Спершу хлопець щоночі раз по раз переживав той розпроклятий літній вечір, коли вони вкоротили віку беззахисній тварині. А після загибелі Міхи сни змінилися: електрички, колії, море крові і – все той самий кіт.

– Пробач нас, якщо чуєш! Ми не хотіли, розумієш? Це ж був просто… експеримент. Я більше не можу так!

Та він не пробачить. Андрій відчував це достоту так само, як запах озону, в повітрі. А що робити, коли наслідки проблеми неможливо вирішити, і від них немає ніякого порятунку?

Останнє, що побачив юнак перед тим, як ступити крок – налиті кров’ю очі неприродно здоровезного кота праворуч од себе.

Здалеку долинув грім.

25.05.2017 Київ
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.05.2017 Поезії / Драматичний вірш
Я тримався
27.05.2017 Проза / Новела
[log]
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
05.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
21.09.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 3)
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
Новела Про тварин
26.05.2017
Кіт
28.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
ШУКАЛА КАТРУСЯ ДУШУ
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 7 (7+0+0+0+0)
Переглядів: 114  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 26.05.2017 11:40  © ... для Тетяна Ільніцька 

Не знаю як стосовно вивчення у школі, але дякую! 

 26.05.2017 06:52  Тетяна Ільніцька для © ... 

Жорстока наша реальність... Певно, Ваш твір слід вивчати дітям у школі, щоб не кортіло досліди "проводити". 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +65
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +99
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +104
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +109
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
16.10.2012 © Істерична Бруталка
27.11.2014 © Серго Сокольник
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди