Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.05.2017 17:28Новела
Про людину  Про душу  
31000
Без обмежень
© Ірина Мельничин

Песимізм

Ірина Мельничин
Опубліковано 30.05.2017 / 41893

I

Вона надто уважна й надто непомітно стривожена. Се завше було її найбільшим недоліком – тихо(навіть для себе самої) надавати ясності нав’язливим хвилям повільної втрати самоконтролю, туман неприємно набирає динамічної чіткості. Я од цього страшенно, страшенно страждаю, в ті моменти я відчуваю, як жахливо слизько під ногами, у мене більше немає голови(тепер я – той туман), місцевість стрімко міняється, я встигаю помітити лише ніжну запаморочливу блакить, ох чому, чому вона усе частіш прокидається? Я могла спокійно керувати її свідомістю, я могла наполегливо і терпляче боротись з тривогою за наше щасливе тремтливе єднання(тоді вона засне майже навічно, невеликі спалахи егоїзму – незначні непомітні зсуви). Ми могли бути такими щасливими, вона ж майже завжди від усіх прихована! Коли я говорю в її голові, вона, однак, надто лякається, дивовижна річ – лякатись самої себе. Вона ж насправді невід’ємна моя частина, я не хочу вірити, що я – лише її наслідок.

Вона знову зажурена і знову нестерпно стомлена. Усе завше починається з цього, легкий дискомфорт у носі. У неї збільшені аденоїди, і вона нічого не може із цим зробити, це її істеричний хвороб лий захист, така параноя часто викликає моє нетривале неочікуване зникнення. Навіть найнечіткіший зовнішній подразник зароджує в ній значний неспокій, в’язка тягучість в її голові має більший вплив, аніж стабільний відсторонений текст. Од куртки легко та мерехтливо відламується блискучий міцний замок, я не можу терпіти ці дрібні символічні знаки, вона надто побожно це все сприймає. Під ногами розчиняється єдина тверда певна фраза, за яку вона завше тремтливо й жалюгідно хапалась, незабаром настане хиткий напівусміхнений стан остаточного розщеплення. Їй усе важче дихати, коли вона піднімає голову вище, жовтувата пітьма наполегливо врізається десь приблизно поміж очима, вона більш матеріальна, аніж згасаючі фрагментарні благання повернення. Ах, я не повинна довіритись цьому, це насправді аж ніяк не важливе, я розумію усю безглуздість безпричинних привітань нав’язливої тривожності.

Вона піддається! Вона сама породжує стільки темряви, чому вона змушує мене відмовлятись від наполегливості? Видається, зараз вона проковтне власний язик, як же вона боїться відділятися від своєї голови, в цьому надто багато протилежності. Нехай ніколи не закінчиться моє панування, так краще, так краще, так краще для неї, колись вона дасть собі надто багато волі, вона не може впоратися з цим сама, вона – творіння моєї раптової слабкої паніки. Коли, коли, коли серце устигло забути про нас? Це так гнітюче і так заїжджено бридко, я змушена дослухатись до безкінечного нездорового ритму. Вона найдужче боїться цього етапу, вона одразу починає до дрібниць продумувати власну смерть. Пальці тихо лоскочуть самовпевнені мухи – чи ж я зможу повернути усе після таких беззаперечних симптомів? Шлях дещо полегшує її стан, коли ти наодинці з собою, чужі думки терзають тебе найдужче(потреба у вічному, вічному, вічному зовнішньому неспокої). Вона, певно, видається такою фальшивою готичною пані – прихильники зогнилого сіро-синього культу завше твердять про власну трагічну однотонну нетривалість, підносячи панічні атаки й безбарвну журбу навіть вище своєї індивідуальності(їхня чудна, чудна порожня кімната, чому відсутність всього так обмежує?). Насправді ж їй те зовсім не близьке, вона терпіти не може процесів прихилення до будь-якої із течій, вони викликані бажанням потрібності.

Ні, вона знову, знову не може спинитись, її розумі тягнеться надто далеко назад, це так безглуздо, чудовий час для самокритичності й нелюдського страху тимчасового існування…

ЦЕ ТАК БЕЗГЛУЗДО ПЕКУЧА СИНЯВА ЗАВШЕ ПРИНОСИТЬ ТІЛЬКИ БЕЗКІНЕЧНЕ ВІДЧУТТЯ НЕСТРИМНОГО ВІТРУ ВСЕРЕДИНІ ЧОМУ ВОНА ХОЧЕ СТРАЖДАТИ САМОТНЬО Й ТИХО ЧОМУ ЇЇ ТОРКАЮТЬСЯ САМЕ ТАКІ НЕДОРЕЧНІ ДУМКИ ВОНА УБИВАЄ ЦИМ МОЮ ХИТКУ САМОВПЕВНЕНІСТЬ

Ах, як же слизько, слизько, я всього лише її наслідок…

II

Легке схвильоване піднесення, світло від люстри видається куди матеріальнішим і стійкішим, аніж сонячне. Зацікавленість, я опанована легковажною нетерплячістю, я вельми люблю такі речі… Вона неспішно витискає ложкою сік з каланхое у шорстку синювату тарілку, зараз вона на диво спокійна. Я готова вічно благати про такі вечори, я готова прийняти її слабкість до ефекту плацебо, зсунення контурів іще ніколи не ігнорувало наші уперті спроби.

Вона несміливо бере піпетку, я чомусь на мить стаю надто скептичною. Гей, досить дурної тривоги! Навіть у порятунку вона вбачає прихований обман(авжеж, авжеж, усі тебе хочуть убити, ти ж така всім потрібна, ти єдина винна у навколишній нестабільності. У найбільшу тугу завше вплетено неконтрольований егоїзм).

Наплювати, од наскрізності приємніше прийняти розщеплення, аніж од власної гордовитої скрипучої тривоги!..

Спостереження ніколи не означає цілковите розщеплення.

Вона(я) закрапує ніс надміру натхненно, ти не зможеш зупинитись, якщо відчуєш хоч трохи цієї зеленавості.

Ах, я завше так зосереджено себе обмежую. Я не повинна, не повинна, не повинна приймати загальність…

Перед очима лише мерехтливі плями сліпуче-жовтавого, люстра, люстра, я з трепетом чіпляюсь за неї, я така жалюгідна, я маю знайти для своїх надій чітке возвишене підтвердження, я не можу дозволити собі повірити у таке чудне довгоочікуване осяяння(остаточне єднання без найнезначнішої відстороненості, найменшої оцінки – найбільш бажана ціль).

Деякий час мені доведеться безперервно чхати, та це всього лиш замріяний легковажний процес очищення, мої очі тремтять од навколишнього обмеження, я не бачу нічого, я бачу на диво чітко. Обережно зсуваю погляд дещо ліворуч. Банка з каланхое на підвіконні видається мені зараз страшенно чудною і не доречною. Я така емоційна, така нестійка й різка, я шукаю прихистку у жорстоких єхидних крайнощах, я спроможна або блаженно танути, або наполегливо сповзати в блискучій стрімкій тривозі. Чи ж я здатна відчути абсолютне мерехтливе згасання? Листя каланхое нагадує мені гладку умиротворену жінку, що сидить перед великими туманними грибами, її руки молитовно складені біля грудей, усе тьмяно-зелене, вода в банці сірувато-блакитна, дві стеблини самотньо лежать в ній схрестившись(ті ж руки?). Ця пані така схожа й не схожа водночас на мене, яка досконалість, я ніколи не зможу цього досягти…

Я засинаю безмежно втомлена і піднесена, такий стан мінливий, та я завше за нього вперто хапаюсь й розвиваю далі. Зранку я страшенно здивована блискучому лагідному дощу, я ніколи не помічала, як дерева вперто і м’яко тонуть у власному дзеркальному відображенні, ах як нестерпно слизько, як нестабільно, я сама – частина цієї вогкості, я вражена тим, як усміхнено й тепло усе зсувається в загальну розмитість, її схвильовані дрібні коливання надто, надто чіткі, вони завмерли у своєму найболючішому тремтінні, я сама(моє сприйняття!) солодко сповзаю униз разом з порожнім безбарвним небом, неясні далекі нейтральні зміни, я хочу, я хочу бути сьогодні ще більш споглядальною.

III

Я не знаю, на кого тепер ми схожі в їхніх очах. На відстороненого затуманеного хіпі-порадника? З отим постійним не сфокусованим поглядом десь приблизно над власною межею. Я не розумію, одверто. Мені видається, вони так думали завше. Хороше, що ми еволюціонували для них хоча би до рівня зосередженого нелінійного божевілля? Що тепер вони бачать у нас хоча б щось близьке, що повільно відкидають переконання про всеохоплюючу любов й поверхневість? Так вона завжди мені твердить, але я маю свою непохитну позицію: надто мінливо, надто відділено від мене самої, це не варте глибоких думок, мені наплювати.

Вона так довго заперечувала те, що звалось її ім’ям. Чого вона жде від прямолінійного суспільства? Вона так наполегливо плакала! Сього ніхто ніколи не бачив і не побачить, інформація – це ще не значить свідоме методичне прийняття. Чому їй це так важливо? Чому їй це так важливо?! Я згоджусь, що вона має право на слабке нечітке існування, на періодичну цілковиту хитку появу. Та вона все лише ускладнює, коли закрапується на ніч штучними нав’язливими думками, а потім так і не засинає через нестерпний неспокій, вона вперто не погоджується вирізати аденоїди, вона гадає, що тоді од неї не залишиться анічогісінько, лише небезпечний легковажний оптимізм. Ах, чому вона завше забуває про мене? Звісно, мої слова схожі на безкінечні конвульсії, я страшенно усім набридла.

Їй так важко дихати, їй так важко дихати, це мені важко дихати, мені… Чому я її так люблю? Чому я не можу змиритись з її існуванням? Я трепетно її бережу, ох ні, я трепетно оберігаюсь од неї… Я випробовую власну втому? Яке недозволене припущення! Я випробовую себе саму.

Наш песимізм аж ніяк не схожий, я не повинна піддатись її стрімкій тривожності.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.05.2017 Проза / Мініатюра
Шлях
13.07.2017 Проза / Новела
Хто в цьому винен?
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
21.08.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Вертикаль
20.08.2017 © Амальгама / Новела
Або смерть, або побіда!
18.08.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Допоможи мені померти
17.08.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Вій
Новела Про душу
30.05.2017
Песимізм
24.05.2017 © Ольга Моцебекер
Миттєвості життя
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.75 (МАКС. 5) Голосів: 4 (3+1+0+0+0)
Переглядів: 50  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 31.05.2017 15:50  © ... для роман-мтт 

Можливо, певно, це було б для нього дуже актуально). Хоча описаний образ дійсно мало чим від цього відрізняється :D 

 31.05.2017 15:47  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую за побажання, та не сприймайте назву вже так негативно. Все ж, я за здоровий песимізм щодо наколишнього, тривожність - це вже жахлива його форма, надто небезпечно використовувати песимізм проти себе(та ви маєте рацію, останнім часом я щось цим періодично страждаю). Щодо нових тем не певна, мені видається, це неможливо. :D Але так, сподіваюсь, напишу щось більш світле й усміхнене. Вам також радості і тепла!:) 

 31.05.2017 08:40  Тетяна Ільніцька для © ... 

Чомусь дуже сумно стало і не лише від назви... Розумію, що бувають різні настрої... Сподіваюся, що літечко принесе нові теми для творчості. 

 30.05.2017 21:09  роман-мтт для © ... 

Мені чогось привидився замучений хворобливий бухгалтер :))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +39
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +48
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +72
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +32
ВИБІР ЧИТАЧІВ
02.02.2012 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
21.08.2017 © Дарія Китайгородська
28.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
12.04.2014 © СвітЛана
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди