Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.06.2017 14:38Повість
 
Третя терція
30000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 30 - 31 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 01.06.2017 / 41926

«В 2000 РОЦІ (нарис В. Д.)

Цей 2000-й рік не за горами. Всього лише кілька десятків років відділяє нас від цього року.

Зазвичай всяке пророцтво про форми майбутнього життя зустрічається з явною недовірою або навіть з усмішкою. Адже не так вже легко чітко уявити собі ті часи, коли жити і діяти почне інше покоління, з іншим розумовим ладом, з особливими інтересами і чужими нам звичками. І в той же час ми не тільки припускаємо, але і достовірно знаємо, що життя має лягти в найближчому майбутньому саме в такі, а не інакші форми. І знати майбутнє, а тому і заглядати в нього, нам допомагає саме сучасна техніка, весь загальний хід її розвитку… Словом, якщо ми хочемо скласти собі ясне і чітке уявлення про ті речі, які будуть оточувати людини в 2000 році, тобто за кілька десятків років, ми повинні уважніше придивитися до того, що маємо на даний момент, що розгортає перед нами сучасність…

Прийдешнє століття, цілком ймовірно, буде століттям електрики і бурхливого використання нових джерел сили. В даний час ми ще на порозі цього розвитку, але все говорить за те, напр., що вже в найближчі роки значно зменшиться значення вугілля, як джерела енергії, хоча теж вугілля може вільно знайти собі широке застосування в іншій області господарського життя… У всіх областях життя видно величезні досягнення і явно відстало одне тільки домашнє господарство, яке продовжує вимагати самого широкого та тривалого застосування людської сили. Ось цьому відсталому виду господарства і прийде кінець. Домашній господині вже не доведеться більше вертіти м`ясорубку або кавовий млин, чистити картоплю, вибивати з килимів пил, прати і прасувати білизну, чистити взуття. Маленький двигун і зручна машина замінять собою нашу жіночу прислугу, цю бідолашну хатню робітницю…

Значні зміни відбудуться ще в найближчі десятиліття і з електричними лампочками розжарювання. Наші теперішні лампочки є, як би пожирателями струму: тільки 10% доставленої їм енергії перетворюється в світло, інша йде майже цілком в тепло. А тому в недалекому майбутньому повинно з`явитися «холодне» світло або, у всякому разі, таке, яке буде поглинати значно менше тепла. Можливість такого світла найкраще доводиться самою природою. Адже мікроскопічні тварини, що викликають світіння моря, а також іванівські черв`ячки, світяться в нічну пору, абсолютно не випромінюючи з себе ніякої теплоти…

Як же буде виглядати наша промисловість і наші міста?

Зовнішній вигляд їх точно так же різко зміниться під впливом нових джерел сили. Жодна фабрична труба вже не буде диміти навіть в тих місцях, де раніше зосереджувалася важка промисловість. Наступить століття, яке буде обходиться без вогню. Все стане чистим і красивим. Сади і галявини почнуть радувати наш погляд там, де раніше носилися дим і кіптява. І всім цим люди зобов`язані будуть електриці і хімії. У білих кітелях стоять робочі біля своїх верстатів в світлих чистих фабриках; парові котли і вугільні топки відійдуть вже в область минулого. Зникнуть теперішні гігантські машини, в зв`язку з переходом до інших методів роботи, коли почнуть пускатися в хід безшумні електричні машини. З`являться закони, які заборонять в промисловості користування вогнем, бо електрична сила і хімічна обробка будуть вільно гнути залізо, лити сталь і плавити чавун…

Дальнобачення допоможе людині знайомитися зі світовими подіями не тільки в громадських місцях, а й у своїй квартирі. Особливі електричні станції швидко дадуть можливість побачити будь-яку частину світу, точніше, кожен його куточок. І директору який-небудь фабрики вже не потрібно буде сідати в поїзд або автомобіль, щоб домовлятися з ким-небудь у важливій справі. Йому досить буде одного телефону, щоб цілком чітко побачити на матовій пластинці потрібну йому людину і зчитати у нього з обличчя те, що не передається одними словами. Любляча пара, розділена, можливо, цілим океаном або материком, буде за допомогою апаратів дальнобачення вітати один одного щоранку. Банки почнуть обмінюватися своїми векселями і чеками шляхом бездротової передачі зображень. А що стосується газет, то нестача або дорожнеча дерева змусить відмовитися від друкування газетних аркушів. Словом, видавці точно так само користуються електричними установками для дальнобачення, якими вони і забезпечують своїх передплатників…

Кіно на відстані в 2000 році вже ні в кого не викликає будь-якого подиву. Давно перестали дивуватися і голосами кіноакторів, так як перший розмовний фільм вдався по-справжньому ще 1924 році; рівним чином з полотна зникли і сірі однотонні картини. Тепер користуються вже кольоровою кінематографією, яка до того ж пластично передає різноманітні зображення.

Серед всіх технічних досягнень останніх років найбільші успіхи випали на долю радіохвиль. В недалекому майбутньому можна буде з їх допомогою передавати не тільки звукові і світлові зображення, але і струми сильної напруги. Знаменитий електрофізик Марконі в лютому 1927 року в одному з наукових товариств Лондона прочитав доповідь, в якій рішуче захищав повну можливість бездротової передачі електричної енергії… Інакше кажучи, в майбутньому виявляться абсолютно марними всі кабельні мережі для розподілу електричної енергії. Здійснення цих технічних передбачень, звичайно, переверне весь лад нашої теперішньої техніки. Люди встановлять в різноманітних приміщеннях і своїх будинках такі апарати, які будуть пускатися в хід за допомогою переданих електричних хвиль. Літаки, автомобілі, локомотиви, підводні човни і кораблі можуть користуватися бездротово переданої їм енергією, слухняно вправляючись встановленими в них електромоторами. Так перетвориться весь технічний вигляд людського життя.

Звичайно, ми заглянули тільки в окремі куточки майбутнього життя, торкнулися тільки деяких винаходів, які знайдуть собі широке застосування в недалекому майбутньому. Але вже сказаного досить, щоб зрозуміти неминучість різких змін у всьому укладі нашого теперішнього сімейного життя. Хіба в майбутньому місті з його широким плановим господарством, з центральними силовими станціями, з організованою в ньому стихією колективної праці, може втриматися наше теперішнє домашнє господарство? Коли освітлення, опалення і приготування їжі, коли відпочинок і розвага будуть усуспільнено, тоді не збережеться і наше домашнє господарство. Воно потоне в соціалістичних формах нового життя.

*Желе після гоління. Кооператив ГАЛЕН.

Усуває роздратування шкіри, дезінфікує і загоює порізи, приємно освіжає обличчя.

Вимагайте в аптеках і магазинах санітарії та гігієни.

Ціна 37 коп.

Москва, вул. Герцена, 5».

«НАВКОЛО СВІТУ», №36, Ленінград (СРСР), вересень, 1928 рік




Тихо та світло... Біла стеля... Пахне ліками... Дивитися важко, але я все ж можу дещо побачити… і перше з того – це моя ліва рука, котра лежить поверх простирадла... Дивуюсь, яка бліда на ній шкіра! Навіть трохи зеленувата...

Потім очі закриваються… я тону в темній холодній воді…

Коли знову прокидаюсь, то розумію, що знаходжусь в лікарняній палаті... Так, це лікарняна палата... Думки в голові плутаються... Відчуття взагалі таке, ніби мене багато разів пропустили між жорнами... Поряд хтось ходить, бубонить… Мені душно, важко дихати…

І знову навалюється сон, знову я відключаюсь… свідомість стрімголов несеться в темряву… Так відбувається доволі часто… Але одного разу щось змінилося, і мій мозок починає більш-менш працювати… не безцільно валятися на «дивані», або тонути в безпам’ятстві, чи блукати темними стежками свідомості, а щось думати, аналізувати, розмірковувати… І при тому мені вдається помітити, що всі думки якісь дивні… Не можна сказати - розумні, але і не дурні… Просто дивні…

У багатьох, мабуть, бувало так, - розмірковувала моя свідомість: - ти ніяк не можеш усвідомити, не можеш зрозуміти, де знаходишся... чи спиш зараз, або навпаки - вже прокинувся… Адже сни іноді бувають настільки реальними, що просто губишся в здогадках. І намагаєшся старанно пригадати хронологію подій... намагаєшся з`ясувати, як потрапив в те чи інше місце, і де взагалі зараз знаходишся... Слідкуєш за поведінкою людей навколо себе... пробуєш знайти щось нереальне в тому, що відбувається...

А раптом це все ще сон? – пробігає шалена думка. – Можливо я сплю?

Сни сняться всім. Це безперечний факт. І вони, як я вже відмічав, бувають дуже реальними… Дуже!

Але буває і так, коли не пам`ятаєш весь сон, а лише уривки... дрібну деталь або певну подію... Я, на жаль, не знаю як це все правильно пояснити. Як взагалі що-небудь можна пояснити.

Іноді раніше мені вважалося, ніби я відкочувався назад у часі… до якоїсь певної межи… наприклад до подій, які відбувалися років п’ять тому… А коли прокидався, то з дивуванням розумів, що знав набагато більше, ніж повинен був… Наприклад, мені повідомляли, що хтось одружився, або помер, чи захворів, а я у відповідь казав, що вже знаю це. І насправді знав! Ніби та дата чи період часу, до яких я відкочувався, були свого роду відправною точкою… і мені давався шанс пройти цю ділянку вдруге… втрете… всьоме… Тому, мабуть, в глибинах пам’яті і залишались дивні спогади, про які в реальності я не повинен був знати.

А взагалі дивно і інше: згідно логіці, уві сні ми, напевно, повинні пам`ятати про реальність… Вона ж існує незалежно від того, чи ми хворіємо, чи спимо, чи вже померли! Але у сні люди зазвичай чомусь не пам’ятають цього факту. Тільки прокинувшись починають розуміти… Дивно, адже так?

Коли наступного разу я прокинувся, то побачив поряд з ліжком на старому стільці Сокола, який сидів, закинувши ногу на ногу, та читав газету. Здається, був початок ранку…

-Прокинувся? – доволі веселим голосом спитав інспектор. Він неквапливо склав газету та нахилився до мене. – Ох, і вигляд у тебе!

Я хотів щось йому відповісти, але з горла вирвалося якесь булькотіння та хрипи.

-Тобі несказанно повезло! - повідомив Віктор Львович. Він жартівливо почав щось розповідати, але мій мозок виловлював лише окремі моменти: знайшли... дорога... втрата крові... важкий стан... ледве довезли... лікарі не давали шансів... молодий організм...

Останнє він повторив тричі, і знову посміхався, кивав у бік, говорив про відвідувачку.

-Симпатична панянка... квіти принесла...

Я ледь зміг повернути голову: на тумбі стояла невисока скляна ваза, а ній височіли пишні золоті хризантеми.

Сокіл підморгнув, та фальшиво наспівав якусь пісеньку:


В тому гаї, де ми з вами зустрілися,

Ваш улюблений хризантеми кущ розцвів.

І в душі моїй розцвіла тоді

Квітка перших й ніжніших чуттів.


Я ніяк не відреагував на те. По-перше, це якась стареча дурниця… а по-друге, мені було не до романтики та іншої маячні… особливо, коли все тіло ниє та ніби розвалюється на частинки.

-Каже, що допомагала тобі, - підморгнув Сокіл. – Оксана… спокусниця Оксана… От дивуюсь тобі: лише пару тижнів тут, а вже встиг дівчині голову закрутити! До речі, як себе відчуваєш? Тут, навіть, професор Яворницький заглядав дізнатися про твій стан… Все ще сподівається прокотити тебе порогами. Ха-ха-ха…

-Погано, - чесно зізнався я. – Відчуваю себе погано…

-Воно і зрозуміло… стільки крові втратити… Після того, зазвичай, не виживають. А ти у нас справжній козак! – знову з якимось жартом казав Віктор Львович. Дивна у нього реакція на мій стан.

-А що трапилося? – в роті пересохло. Дуже хотілося пити.

-Овва! Пам`ять відбило?

-Просто… все, ніби в тумані…

-Буває… це нервове… Ну, гаразд, слухай. В тебе стріляли… і важко поранили…

-Це я знаю, - хотів сказати у відповідь, але здається на якусь мить відключився.

-…повернувшись по твоїх слідах, - долинуло, ніби крізь вату. Інспектор завзято продовжував розповідати про хід справи. - …а ти, до речі, не багато й пройшов… Отже, ми знайшли той будиночок, де переховувались Клюйко та його поплічники… вірніше, знайшли їх тіла…

-Вони мертві?

-Звичайно, що мертві… Ти непогано стріляєш. В тебе, мабуть, до того талант: то Шаповалов, то тепер Клюйко, - і Віктор Львович розсміявся. Мене чомусь на жарти не тягнуло.

Я знову відчув, як почав провалюватися в якусь липку дрімоту. Сокіл бухтів про докази, про речі та коштовності, які знайшли в будинку. Мимохідь він зазначив, що йому довелося відкритися перед Федорішиним і розповісти про свою посаду.

-Відтепер усі знають, хто я такий. Прийшлось зізнатися, - посміхнувся Віктор Львович. – А тебе, друже мій, можуть навіть нагородити! – заявив інспектор. – Розкрив таку заплутану та дивну справу… Мало того, не зважаючи на важке поранення, спробував попередити про вибухівку…

-Яку вибухівку? – ледь вичавив я з себе.

-Ту саму, що була викрадена зі складів… навіть, маркування співпало… Ми прочитали твою «записку» про четверту ділянку, ту саму, яку ти написав своєю кров’ю... Цей напис так вразив місцевих поліціантів, що відтепер вони, мабуть, вважають тебе за «героя» - до останньої хвилини виконував свою справу… навіть ціною власного життя… Це, я тобі скажу, вчинок! Отже, ми все перевірили, все облазили і знайшли саморобну бомбу, саме на четвертій ділянці.

-Скільки тонн? Скільки там було тонн?

-Майже сім… Бомба серйозна! Відразу видно руку спеціаліста. Контррозвідка тут же почала копати, і відбитки пальців дали відповідь… в тому допомогли архіви царської охранки… Ось що з’ясувалося: той другий чолов’яга виявився доволі відомою в своїх колах особистістю. Вперше він «сплив» в сьомому році… в компанії есерів. Йому інкримінували виготовлення бомб, але він зміг втекти з під охорони… Потім, опинився в лавах більшовиків. Останній раз його помітили в компанії загону, який маскувався під контрабандистів та в двадцять п’ятому… в вересні… намагався прорватися через наш східний кордон. В ході бою з ворожої сторони було вбито п’ятьох чоловік, одного поранили… Ось той поранений і розповів, хто був в їхній групі – працівники радянського Розвідупра… така собі «активна група», яку відправляли для організації «народних заворушень» в нашому тилу… Серед всіх інших оцей Глиба, або Гаврилов Максим… дай Боже пам’яті… вже і забув, як його по батькові… Отже, цей Глиба проходить в справах контррозвідки, як відомий спеціаліст з виготовлення саморобних бомб… А знаєш, що дивно?

Я не відповів, бо вже не мав на те сил. В голові почало паморочитися. Не знаю, як мені ще вдавалося утримуватися на тонкій грані та не звалитися в темряву безпам`ятства.

-Дивно те, що зі слів тієї ж контррозвідки, цього Глибу в двадцять сьомому повинні були відправити в Ірландію. Не питай, звідки вони про те знають…

-Чому в Ірландію?

-Щоб проводити підривну діяльність проти Британської імперії, - якось офіційно повідомив Сокіл. – Бо, бач, СРСР все ще вважає, ніби проти нього готується «великий військовий похід», який очолить саме Лондон… Очевидно, щось змінилося, раз цей Глиба опинився тут…

-Або ми чогось не знаємо, - пробубонів я, кривлячись від ниючого в ногах болю.

-Можливо… А у Клюйко, до речі, знайдений німецький паспорт… Мабуть, він намагався здимити в Берлін. Добре, що в тебе така вдача… що ти знайшов та знешкодив цих падлюк…

-Це все вистава… спектакль… Вибухівки в схованці дуже мало… дуже…

-Що?

В кімнату ввійшов лікар. Вірніше, майже увірвався. Я його впізнав – той самий хірург, який оперував Шаповалова. Він з якимось невдоволенням подивися на інспектора, потім наблизився до мене та помацав пульс.

-Здається, - пробубонів лікар, - вам, юначе, потрібно відпочити… Пане Ястржембський, залиште палату. Нехай хлопець перепочине.

-Що ти там сказав? – піднявся Сокіл, та зробив крок у мій бік. – Яка «вистава»?

-Вікторе Львовичу! – повисів голос лікар. – Я вас наполегливо прошу! Прийдіть наступного разу… Ви бачите, що йому погано?

Далі, здається, мій розум знову відключився… Очухався я аж під вечір. В кімнаті було пусто. Крізь відчинене вікно доносився спів якихось пташок.

Настрій був поганий. Мало того, дуже сильно хотілося додому… Подумалось, чи повідомили матері про моє поранення? Якщо так, то вона, можливо, не знаходить собі місця… мабуть, тихо плаче…

Чи розумію я те, що могло статися? Чи розумію, як би засмутив рідних? – Який ж нерозумний… який дурнуватий вчинок! Ти, Ванятко, взагалі розумієш, що міг загинути! Тебе б просто не стало… не стало…

Іноді мені сниться далеке-далеке дитинство… Насправді, я мало чого пам’ятаю з тих часів, але не у сні – тут моя пам’ять, чи фантазія, починає викидати такі фортелі, що аж рота відкривай! Усіх подій я не пригадую… але треба відмітити головне – такі сни повертають мене в край нескінченої радості та спокою.

В груді щось стислось… аж до болю…

Зранку прийшли Сокіл та той противний моложавий Андрій Карлович – працівник директорату внутрішньої безпеки, який вилучив знайдений у Шаповалова німецький радіопередавач. Не зважаючи на заяви лікаря про мою слабкість, обидва доволі серйозним тоном заявили, що їм треба мене розпитати. Отже, бачу, і Віктор Львович, і контррозвідник явно порозумілися один з одним. Такого я не очікував…

Розповів їм від самого початку до останнього, що пам’ятав про події в хатинці: про Банкіра, про Клюйка, про інших поплічників… про вибухівку… та інше, інше… інше…

Розповідав неквапливо, детально. Записував лише Андрій Карлович. А взагалі, він аніяк не реагував на мої слова, лише наостанок кинув декілька питань та, нічого не сказавши на прощання, вийшов з палати.

А ось Сокіл дав собі волю… Я і до цього відчув негатив, який бурхливо кипів в середині нього. І тільки контррозвідник вийшов, як Віктор Львович вже не став стримуватися:

-Це ганьба! – прямо заявив він. – Такого… такого я від тебе не очікував! Ти… ти… ти…

І він захлинувся у власних словах. Я не знав, що сказати, як відреагувати. По-перше, не розумів, що так розлютило інспектора, а по-друге – не бачив за собою провини.

-Як тобі тільки таке могло залізти в голову! – підвищив голос Сокіл. – Ти розповів усі дані розслідування бандитам! Ти повідомив їм все! Все! Це суцільна катастрофа!

-Чому катастрофа? – здивувався я.

-А тому! – далі інспектор лише лаявся. – Тому! – і знову брудна лайка.

Тільки трохи стихло, я спробував виправдатися.

-Розуміючи всю ситуацію, яка склалася тим вечором, мені прийшло на думку, що треба розколоти єдність банди… змусити їх нервувати та робити помилки! – говорив я спокійно, дивлячись прямо перед собою. Здається, подібна манера ще більше дратувала Віктора Львовича. – По друге, треба було зрозуміти, хто вони такі, які їх плани… та інші нюанси… В умовах полону, я намагався допитати…

-Нюанси! – іронічно гмикнув Віктор Львович, перебиваючи мій монолог. – Тільки мені не застібай вуха! Щоб ти зараз не казав, а з боку все виглядає у більш спотвореному вигляді…

-Ви не були там в той час… тому не розумієте, що відбувалося… Завдяки тій розмові, ми маємо на двох бандитів менше… а також…

-А також те, що інші збігли та десь затаїлися!.. Боже! Який ти дурень! І навіть не розумієш, куди себе затягнув! Ми вважали, ти вистежив тих покидьків… я, навіть, написав в столицю, щоб тебе нагородили… А тут – держіть мене семеро! Ти загубив свою кар`єру! Зараз Андрій Карлович напише рапорт, і чекай у гості слідчих… Боже, ну який ти дурень! Навіть поранення не допоможе виплутатися з цього лайна…

-Вікторе Львовичу! – розсердився я. – Ви…

Але мене грубо перебили:

-Я відстороняю тебе від слідства… Чуєш?

-Ви не можете так зробити, - просипів я, відчуваючи всередині гіркий смак поразки. Невже дійсно все загубив? Хотів же, щоб було навпаки!

-Можу! І зроблю… для твого ж блага… Спробую якось тебе витягти… але, якщо ти потягнеш мене на дно, то, кажу чесно, кину без жалю! Відріжу усі зв’язки!

І Сокіл сердито тупнув ногою.

-Бувай! – кинув він і вийшов геть.

Я залишився сам. У вухах все ще звучав голос Віктора Львовича. Кожна його фраза, ніби удар ножем…

Ось і все, Ванятко! – прошипів внутрішній голос. – Ось і все! Можеш шукати іншу роботу… якщо, звичайно, не посадять…

Оце падіння! Оце ганьба! – в очах запекло.

Одна моя частинка почала шукати сотні виправдань. Друга – в’їдливо топила в болоті суцільного песимізму… малювала «яскраві» картини неприглядного майбутнього…

Ввечері мене знову провідав лікар.

-Отже, шановний, - якось дурнувато посміхався він, - мені кажуть, що ви зовсім відмовляєтесь від їжі. Невже так можна одужати? Ай-ай-ай, - і він захитав головою, як той вчитель молодших класів. – Кажуть, ви і рухатися не хочете…

-Щось немає апетиту…

-Овва! – лікар зробив стурбований вигляд. А потім доволі приязним тоном додав: - Друже, ви щось закисли… Так не можна! Зазвичай, люди, які отримали важке поранення… які були на межі життя та смерті, схильні до депресії… Це факт, і я з цим згодний. Але треба взяти себе в руки. Треба боротися… інакше, скотившись в це болото депресії, ви просто потонете.

Я спробував посміхнутися, спробував зобразити таку собі зверхність, хвалькуватість… Не знаю, чи вдалося те. Вголос пообіцяв обов’язково їсти та потроху вставати з ліжка.

-Завтра я, мабуть, дозволю вас відвідати, більш приємним людям, ніж сьогоднішні гості, - повідомив лікар. – Одна молода жіночка іноді заходить, щоб дізнатися про ваш стан… Оксана… Знаєте таку?

Я кивнув головою.

-От і добре… Поговорите один з одним… і, можливо, вилікуєтеся від своєї нудьги.

Лікар пішов геть. А я залишився сам на сам зі своїми думками.

Йому зараз легко казати – борись з депресією! Йому не світить вилетіти з роботи… А тут і пропрацювати ще не встиг…

Господи, що ж то таке? Невже справа в невезінні?.. Невже, це на роду написано? Чи то просто дурниці в голову лізуть? – лежу, думаю казна-що. І раптом себе так шкода стало, хоч плач. Почуваюсь абсолютно безсилим…. Навіть промайнуло, що ліпше було і не народжуватися…

А років, десь, триста тому, я мабуть би і дійсно не народився, бо робити кесарів розтин тоді ще не могли. Тому би загинув так і не побачивши білого світу… і мати зі мною разом… Бр-р-р! Жах! Навіть думати про те не можу!

Але з іншого боку це якось дивно, ви не знаходити?.. Чому дивно? А тому, що самою природою мені було написано померти, так і не народившись. Але людина, граючи Бога, або з якихось інших причин, сказала «ні» встановленому здавна закону існування живої матерії. Лікар зробив розтин, витяг плід… тобто мене… Спас два життя!

Чи вплинуло те на загальний хід історії? Вважаю, що так… Відкинувши зайву скромність, можу сказати, що тільки мені… моїй вдачі… вдалось розслідувати справу Пауелла… Інакше, зникли б усі знайдені коштовності, та й меч давнього князя… і вибухівка (скільки б її зараз не знайшли) – була б використана не на благі справи…

А з іншого боку, моя діяльність призвела до загибелі людей – Шаповалова, Лариси, Клюйко… Глиби… Не було б мене – всі вони жили б і зараз.

Отже, моя поява змінила світ… змінила хід історії… Все могло би бути не так. абсолютно все! – Боже, які дурнуваті думки живуть в моїй голові! Яка фантазія!

Я тупо дивився в стелю, намагаючись знайти відповіді на питання, на які, можливо, не існує відповідей. Що б було, або чого б не було – це щось на кшталт ворожіння базарної циганки. В світі все відбувається тільки так, як повинно відбуватися!

Вважаєте, це дивний умовивід? Що він схожий на оксюморон? – А я думаю, що в цьому є глибинна суть. Мені дивне інше… що я забрав життя людини... Нехай вона і була лиходієм, проте ж зараз убита...

Боже, яке страшне слово. Ванятко, ти хоч усвідомлюєш, що накоїв? Так, ти захищався... це в деякому роді виправдовує цей вчинок... але в душі відтепер живе дивна істота... Не ти! Інша особа! Демон... Невже, ти дозволиш йому взяти над тобою верх?

Так і пролежав майже до ранку. Мучився усілякою маячнею… втомився… Потім задрімав…




«Дорогий товаришу Балицький!

Безвідповідальним діям Розвідупра, який втягує нас в конфлікти з сусідніми державами, треба покласти край. Останній випадок біля кордону довів, що на нашій території існують банди проти українців, поляків та ін., але також і при взаємодії з нашого боку працюють банди за кордоном. Прошу Вас надіслати мені терміново весь наявний у Вас матеріал і з цього питання, а також зібрати додатково:

1) Які банди, їх кількість, місце розташування, як з нашого боку кордону, так і по той бік. Їх озброєння. Що вони з себе представляють, ідейність і дисциплінованість?..

5) Які їхні взаємини з нами і з прикордонними військами? Яким чином наша прикордонна охорона їх пропускає через кордон?

6) Ваші пропозиції та Ваше ставлення до банд, до їхньої діяльності, а також до Розвідупра. Чи треба їх ліквідувати і як це можна зробити? Чи можна і чи слід банди евакуювати в глиб країни і куди? Чи не можуть ці банди виступити проти нас, коли дехто з них перекинеться на бік ворога.

Прошу особисто зайнятися цією справою. Копії з мого листа не знімати, а повернути його мені з відповіддю і матеріалами, які мені потрібні для комісії П/бюро, в яке я входжу.

З привітом, Ф. Дзержинський»!

Лист № 988, 10 січня, 1926 рік.



«НОВІ КАДРИ (Ф. Коннов)

Функції образотворчого мистецтва епохи диктатури пролетаріату, епохи будівництва соціалістичного суспільства докорінно відрізняються від функцій мистецтва в капіталістичному суспільстві. Марксистська ідеологія і нові форми суспільства викликають до життя новий стиль мистецтва взагалі і образо-мистецтва, зокрема. Перед мистецтвом стоять грандіозні завдання, виконання яких впирається зараз в відсутність достатніх кадрів нових радянських майстрів. Молодих майстрів, таланти яких достатньо дозріли в епоху революції, майже немає, а художники, які прийшли до нас з дореволюційного часу, за рідкісним винятком, не годяться для виконання завдань, поставлених Жовтнем. Значна частина їх, навіть при відносно високій кваліфікації, не будучи в змозі ідеологічно перевиховатися, прикривається формалізмом і ухиляється від виконання вимог нашої сучасності. По суті, вільно чи мимоволі, вони «проповідують» ідеологію буржуазного суспільства періоду «мистецтва заради мистецтва».

Є навіть група, кількісно менша, яка стоїть прямо на дореволюційній позиції, по-старому зображає кладовища з хрестиками, церквички, пейзажики з нальотом «безвихідного смутку», поважних дам і іншу поетичну давнину...

Тільки молодняк, що стоїть на позиції класового мистецтва, який розуміє всю складність і трудність задач образо-мистецтва, в епоху диктатури пролетаріату і загострення класової боротьби стоїть на правильній дорозі…

ПОБУТОВИЙ РАДЯНСЬКИЙ ТЕКСТИЛЬ

...У сучасному суспільстві текстиль виконував важливу роль, будучи виразником класового антагонізму. У феодальному суспільстві носіння тканини певного кольору і малюнка декретувалося і дозволялося тільки для пануючого класу...

До радянського текстилю треба підійти, як до одного із засобів масової агітації за новий побут, за нову культуру, за нові завдання, які стоять перед нами в період соціалістичного будівництва...

Переважаючий орнамент в текстильному малюнку - рослинний, що йде своїм корінням в феодально-поміщицьку епоху, в відсталу селянську ідеологію. Нове радянське село... вимагає і нового радянського орнаменту.

На виставці «Побутового радянського текстилю», крім переважної маси старовини і рутини, можна знайти спроби підходу до вирішення радянської тематики. Такий, наприклад, малюнок фіранкового ситцю, який зображає сцени з життя нового радянського села в оточенні гірлянд з фруктів; але тут необхідно зробити застереження, що, уявляючи крок вперед в сенсі самої постановки задачі, малюнок аж ніяк не дає його рішення, або намагається старими засобами дати новий зміст. Те ж слід віднести і до малюнків 2-го Бавовняного тресту із зображенням піонерів, молотів, котушок, човників і т.д....

Гальмуючим, консервативним елементом є в більшості випадків господарники і товарознавці, які бояться використання нових малюнків...

Художнє життя Заходу

...Великі музейні виставки Заходу в ці роки були присвячені ювілеям великих художників: Іспанія святкувала сторіччя смерті Гойя, Німеччина відзначила 400-річчя смерті Дюрера...

*Муніципальною радою Парижа вотований кредит в 65, 000 фр. на організацію в 1929 р. в Palais des Beaux-Arts виставки творів Курбе.

*Комісія Національних британських музеїв просить кредит у 4, 000, 000 ф. стерл. на будівництво нових будинків-сховищ художніх цінностей Сполученого Королівства.

*У галереї Wildenstein`a (Нью-Йорк) відкрилася велика виставка робіт Модільяні.

Художнє життя СРСР

*(ПЕРМ) Худож. галереєю Держмузею і секцією науковців організована виставка революційного мистецтва Заходу. На виставці до 300 експонатів, що ілюструють розпад Західно-Європейського буржуазного суспільства і зростання пролетаріату.

*(ОРЕНБУРГ) У листопаді минулого року відкрилась виставка картин художн. Пчеліна – «Страта революціонерів-народовольців», і «Зречення від престолу Романова».

*(ІРКУТСЬК) В кінці жовтня минулого року відкрилися курси образо-мистецтва. На курсах 112 осіб».

«МИСТЕЦТВО В МАСИ», №1-2, Москва (СРСР), квітень-травень, 1929 рік






Я ще снідав, вірніше намагався це зробити, як в палату, різко відкривши двері, увійшла ціла делегація на чолі з Андрієм Карловичем. Сухо привітавшись, він без усіляких церемонії присунув стілець до мене, витягнув з товстої папки якісь світлини та протягнув мені:

-Впізнаєте когось з них? – сухо запитав він.

Я відставив убік тарілку, витер рота салфеткою та взяв фотографії.

-Хто це такі? – запитав у контррозвідника, а сам краєм ока подивився на його поплічників. (В голові тут же промчалося боягузливе: «Невже прийшли арештовувати»?)

-Згідно ваших описів, ми відібрали в картотеці тих, хто може виявитися потенційним Банкіром.

-Зрозуміло, - пробубонів я, та почав уважно вглядатися в чорно-білі обличчя. – Ні… ні… зовсім ні… також ні.., - хвилин десять їх всіх було забраковано.

-Може ще раз переглянете? – запропонував Андрій Карлович.

-Можу і ще раз, але все виявиться марним… Тут немає Банкіра.

Сказав і знову пробігся очима по «злодійським пикам». Той з великим носом, інший лисий, у третього вуха, як у слона… А головне – це відсутність інтелігентності. Типові злодюжки. Відчуття, ніби їх підбирали за однаковими параметрами.

-Ні, Банкір був схожий на… банкіра, - викинув я каламбур. Але ніхто не засміявся.

-Отже, ми все ще нічого не знаємо про цю людину, - з цими словами Андрій Карлович забрав світлини та тут же заявив, що відтепер біля моєї палати будуть постійно чергувати. - Пам’ятаючи про випадок з Шаповаловим, - додав він, після невеличкої паузи.

-Я під арештом?

-Ні… ви зараз для нас цінний свідок… після того, як лікар дозволить, ми перевеземо вас до Січеслава.

-Чому туди?

-Ну… зараз там знаходиться весь цвіт контррозвідки… та інших служб… Величезний такий мурашник.

-А що трапилося?

-А ось це, друже, вам не потрібно знати… А взагалі, в Січеславі нам легше буде вас оберігати.

-Все ж це звучить, як арешт.

-Вважайте, як хочете, - відмахнувся Андрій Карлович.

Він подав якийсь знак своїм товаришам і ті вийшли геть.

-Виходить, до мене нікого не будуть пускати? – прямо запитав я.

-Тільки після ретельної перевірки.

За кілька секунд ми залишились сам на сам. Андрій Карлович попросив знову розповісти усе, що мені було відомо про Банкіра. Іноді він робив якісь додаткові нотатки, та при цьому задумливо покусував нижню губу.

-Ситуація, признаюсь вам, не дуже добра, - заявив контррозвідник після того, як я закінчив. – Крім ваших слів, ми анічого не маємо на цю людину. Навіть не зрозуміло де її шукати? Слова про Одесу могли бути як приманкою, так і правдою… Але Одеса, це не Хортиця! Там знайти людину, теж саме, що шукати голку в сіні.

-А як же поштарі? Зверніться до них… Може вони ще щось пригадають.

-Вже зробили… там також пусто.

-Як я розумію, ситуація, як кажуть – що з пустої криниці води черпати?

-Майже…

-А що до Клюйка? Що до радіопередавача та належності його до німецького дипломатичного консульства?

-Тут ще більш заплутано! – Андрій Карлович засопів, немов паровий двигун. – Зверталися до німців, а вони заперечують факт зникнення з їх консульства в Києві будь яких речей. Єдині, хто ще могли розповісти що до чого, вже мертві… А Банкіра, якщо він дійсно існує, ми не знайшли…

-Що значить «дійсно існує»? – обурився я. – Його навіть поштарі бачили!

-А що вони бачили? Покупця журналів та газет? – іронічно посміхнувся Андрій Карлович.

-Скажіть чесно, що мене чекає? – я вирішив прояснити ситуацію

Андрій Карлович відвернувся до вікна, все ще покусуючи свою губу. Було помітно, що це питання для нього мало неприємний присмак.

-Я ознайомився з ходом розслідування, - неквапливо промовив він, - зрозумів і вашу роль в ньому – а вона, треба відмітити, мала ключову значимість… і прийшов до висновку, що ви, пане Кичинський, були тим двигуном, за допомогою якого ситуація зрушили з мертвої точки. Не відкопай ви всіх нюансів, ми б не зайшли так далеко… ми би взагалі нікуди не зайшли… Банкір та його поплічники преспокійно б зробили свою чорну справу та зникли безвісті. Отже, коли знайшли ваше поранене тіло та доставили сюди, - то всі вважали вас… е-е-е…

-Героєм?

-Майже.., - все також іронічно промовив Андрій Карлович. – Віктор Львович дуже хвилювався… це я кажу без усіляких вибриків… Він бігав за лікарями, висиджував годинами на стільці… все чекав, коли ви отямитесь… Його турбота заслуговувала поваги… Збоку було помітно, що він гордився таким учнем… адже він явно вважав вас своїм учнем. Мені здається, він винив себе в тому, що недоглядів за вами. І отже зараз, - Андрій Карлович поглянув на мене з дивним прискіпленням, - виявилось, що ви, Іване Антоновичу, повели себе, м’яко кажучи, не дуже красиво. Пан Ястржембський, ясна річ, прийняв подібну поведінку, на свій рахунок… це удар по його репутації… Він і зараз намагається вас витягнути, але, боюсь, це марні спроби… Ось така зараз ситуація, так що, друже, думайте самі, що вас чекає. Прогнозів давати не буду.

Я стиснув кулаки та гірко посміхнувся:

-Так, ситуація не дуже… А знаєте, Андрію Карловичу, ви тільки ось описували про мій вплив на хід розслідування… чи знаєте, що з цього всього смішне? Те, що пан Федорішин – сотник хортицької комендатури, був правий з самого початку – в смерті Пауелла немає ніякого криміналу. Ніякого!

-Згодний, - кивнув головою контррозвідник.

-Мене не залишає думка, що і Сокіл… Віктор Львович… що він також з самого початку це знав… чи здогадувався… Але штовхав мене в іншому напрямку, нав’язував думку, ніби все не так. І я звикся з цим… ліз уперед… розшукував ниточки… зв’язував їх в єдине ціле…

Андрій Карлович посміхнувся та підвівся з стільця.

-Я досі не зрозумів іншого, - зізнався я своєму співбесіднику, - чому Сокіл вимагав вести цю справу мені самому? Навіщо видавати мене за слідчого зі столиці, якому доручили розслідування?

-Раніше подібним чином вчили плавати, - заявив контррозвідник. – Кидали в річку, і пливи… або тони…

-Це як варіант, - промовив я. – А іноді мій мозок відвідує думка, що мене використовують, як ту червону ганчірку… капоте… якою роздражнили та змусили виявити себе і Бузу, і Банкіра… всіх-всіх… Може так, га?

-Розбирайтеся з Ястржембським самі… чи він таким чином вчив «плавати», чи закидав, немов ту наживку, щоб упіймати велику рибу… Розбирайтеся самі, - сказав наостанок контррозвідник та пішов собі з палати.

Я спробував доїсти вже остиглий суп. Зробив це без бажання… Від хвилювань знову пропав апетит і потягнуло в сон. Навіть не пам’ятаю, як заснув.

А прокинувся від противного скрипу дверних петель. На порозі стояла Оксана.

-Я розбудила? – тихо спитала вона. – Вибачаюсь…

-Нічого… все нормально, - спробував я посміхнутися. – Вас пропустили?

-Так… правда, обшукали, - трохи роздратовано промовила Оксана.

-Вибачте… Якщо хочете, я з ними переговорю з цього приводу.

Дівчина невизначено знизала плечима. Вона все ще ненаважувалась підійти ближче.

-Бачте, - знову посміхнувся я, - не стримав своєї обіцянки проплисти з вами крізь пороги… Та ви проходьте! Проходьте! Я радий вас бачити! Чесно, дуже радий!

Дівчина пройшла всередину та зупинилась, не знаючи, що далі робити. Через плече на лямці у неї було перекинута велика прямокутна дерев’яна коробка.

-Лікар довгенько до вас не пускав, казав, що важке поранення… Як себе почуваєте? Виглядаєте якимось сумним?

-Дурниці, - роблено відмахнувся я. – А ви, бачу, малюєте? – тут же спробував перестрибнути на іншу тему.

-Так… трохи.., - ніяковіла Оксана.

-Покажіть, будь ласка.

-Там ще не закінчені роботи… немає, на що дивитися.

-Я прошу… Знаєте, як тут нудно лежати!

Оксана зняла коробку, розкрила її і витягнула один з малюнків. То був якийсь пейзаж: степ, ковила… кам’яний хрест на пагорбі…

-Це де ж така краса? – запитав я.

Оксана почала розповідати про свої прогулянки та мандри, про місцеві красоти. Поки казала, то витягала наступні малюнки. Спочатку (я це помітив відразу) робила це з часткою ніяковіння, але, чим більше ми говорили, тим розкутішою вона ставала.

-У вас талантів, сила силенна! – промовив я без підлизування.

-Я в дитинстві, чесно кажучи, майже не малювала. Мене це навіть не приваблювало, - зізналася Оксана. – Лише коли почала вчитися в Січеславі, то одного разу пішла в художній музей… і там побачила роботи Сергія Васильківського… їх в той час привезли на виставку з Харкова… Ось тоді і зародилось бажання самій навчитися малювати. По справжньому малювати.

-І де тому навчалися?

-Спочатку спробувала сама, а потім почала ходити до невеличкої школи мистецтв…

Оксана зніяковіла та якось плутано розповіла про свої невдачі та успіхи на цьому поприщі. Вона швидко перескочила на іншу тему, та повідомила, що в майбутньому хотіла б відкрити в місті «хоча б невеличку школу для дітей», та навчати їх мистецтву.

-Не тільки малюванню… а й будь якому образотворчому мистецтву, - мрійливо посміхнулась дівчина.

Її роботи мені дійсно сподобалися. Я, звичайно, не дуже розуміюся в таких тонкощах, як композиція, перспектива, передача світла та тіні, або спектр використаних кольорів та таке інше – але пейзажі були дійсно гарними. Мало того, вони виглядали «живими».

А потім моє око побачило декілька замальовок, зроблених олівцем. Вони лежали окремо. На мою зацікавленість, Оксана густо почервоніла, та кинула, що то «баловство». І все ж я, хоча і м’яко, але наполегливо потягнувся до цих начерків.

То були малюнки якихось людей, як сказала дівчина – «з вулиці»: старенька бабуся, якийсь чолов’яга, схожий на вчителя… маленькі діти, які дивились з паперу прямо на мене…

Це було ще чарівніше, ніж пейзажі. Я не зміг втриматися, та промовив те в голос. І тут же побачив свій портрет.

Так ось чому Оксана почервоніла!.. Невже я їй подобасюь?..

Дічина потупила очі та стиснула губи. В цей момент в моєму мозку ніби щось клацнуло.

-Мені знову потрібна ваша допомога, - схвильовано промовив я. – Скажіть, взагалі подібний портрет намалювати важко?

-Треба постаратися. А що?

-А намалювати людину, згідно чийомусь опису зможете?

-Можу спробувати…

-Ось і добре! - я навіть спробував підвестися. – Розкладайтесь, будь ласка. Нам доведеться довгенько повозитися…

2017 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.05.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 29 ))
08.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 32 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
13.12.2017 © Гаврищук Галина / Оповідання
Що важливіше – своє чи наше?
12.12.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Секс, текст і всі-всі-всі
11.12.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Нотатки сорокарічної дівчинки
08.12.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
І про текст
04.12.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (22.)
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
22.05.2017
Третя терція (( 28 ))
01.06.2017
Третя терція (( 30 - 31 ))
08.06.2017
Третя терція (( 33 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 161  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 03.06.2017 22:09  © ... для роман-мтт 

згодний на всі 100 

 03.06.2017 22:05  роман-мтт для © ... 

Я таки доберусь до повного тексту, обіцяю! Сюжет заманює, побудова тексту дуже шикарна: вирізки читаю в першу чергу - вони таки створюють атмосферу епохи.

Тепер ложка дьогтю: вичитати треба обов`язково - місцями багато технічного браку. Я саме про цю главу. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +101
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +158
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +145
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +84
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
10.07.2013 © Іміз
09.12.2010 © Тундра
16.10.2012 © Істерична Бруталка
19.11.2015 © Каріна Зарічанська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди