Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.06.2017 20:42Оповідання
Про життя  Про друзів  Про дружбу  Про життя і смерть  
Кордон
30000
Без обмежень
© Ковальчук Богдан Олександрович

Кордон

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 06.06.2017 / 42007

За своє життя я багато помандрував, проходив чимало контрольно-пропускних пунктів, заповнив десятки декларацій, тож справедливо гадав, що цілком добре розумію ці речі. Гадав так аж до сьогодні. Ця картина геть зруйнувала всі уявлення про поняття «кордон». За великим рахунком, це навряд чи можна було так назвати, і тут значно більше пасувало б слово «межа» – між залишками цивілізації та всуціль мертвою пустелею з руїнами, які колись були офісними центрами, торговими павільйонами, ресторанами, церквами, школами, житловими будинками та іншими об’єктами інфраструктури.

– Головне тут – триматися впевнено, Сашку, – говорив Вахтанґ із ледве помітним акцентом. – Вони тебе пристрелять, щойно побачать. Ніхто не розбиратиметься. Нікому це просто не потрібно.

Ми сиділи на призьбі покошеної хати з вибитими шибками, курили одну люльку на двох і дивилися, як маса людей під охороною озброєних прикордонників у герметичних захисних костюмах змійкою тягнеться через єдину браму в бетонному паркані. Пропускна спроможність цього пункту – якийсь десяток душ на годину, а охочих потрапити на той бік – тисячі. Отож скрізь панував гармидер: вереск дітей, утомлених багатогодинним стоянням під сонцем, лемент вуличних торгашів, які продавали воду за ціною, близькою до вартості кілограму справдешнього золота, гавкіт собак, мекання кіз, рохкання свиней. І, звісно, час від часу – оте безбарвне «Наступний! Проходимо!», підсилене гучномовцями.

Кордон проходив просто по центральній вулиці Олександрівки, і селище зараз до біса красномовно ілюструвало загальну ситуацію – поділений на дві частини світ. Не знаю, чи на «здоровім» боці все так безхмарно та барвисто, як про це розповідають у листівках, але там мало бути значно краще, ніж тут.

Бо гірше вже просто було нікуди.

Хвороба заскочила мене, як і всіх, зненацька. Звичайний собі робочий день, наприкінці якого я відчув легке нездужання. Списав його на застуду, оскільки якраз напередодні потрапив під на диво холодний, як на початок липня, дощ. Відпросився, дорогою додому накупив жарознижувальних і протигрипових препаратів. А наступного ранку температура тіла сягнула сорокаградусної позначки і ніяк не збивалася ліками.

– Може, тобі «швидку» викликати? – переймалася Марина, яка й сама виглядала дещо хворобливо.

– Та ні. – Я намагався усміхнутися, але був для цього заслабкий. – Зачекаємо ще день. Як ліпше не стане – сам викличу.

Ліпше не ставало.

На третій день захворіла Марина.

На п’ятий по телевізору оголосили надзвичайний стан через поширення невідомої зарази, симптоми якої нагадують грип.

На сьомий Марина померла, а я не міг устати з ліжка, бо був надто слабкий. Так і лежав поруч із її тілом, чекаючи на неминуче.

На десятий день тіло Марини забрали люди в захисному одязі. Мене просто оглянули й пішли: вирішили, що сконаю і без їхньої «допомоги».

На тринадцятий день, згідно з повідомленнями по телевізору, рівень смертності сягнув більше дев’яноста відсотків.

За п’ятнадцять днів я відчув себе краще. На той час вимерло вже більше половини людства.

– А ти?

– А що я? – Вахтанґ глибоко затягнувся люлькою. – Я ж не можу покинути все це. Буду й далі допомагати людям переходити.

– Невже ти не хочеш потрапити на той бік?

– Сашку, а звідки ти знаєш, як там?

– У цих листівках є фотографії. Там написано, що…

– На паркані теж знаєш, що написано? Отож. А я вже перехворів. І маю імунітет. Нащо мені потикатися туди, де я нікому не потрібен?

Із загального галасу прорізався істеричний крик «Пост!», ревіння сирени, а за кілька митей – автоматна черга. Здавалося, ніхто не звернув уваги, що охоронці, не змигнувши оком, розстріляли цілу родину з двома маленькими дітьми. Тіла відразу відтягли в один із темно-зелених робітничих фургончиків, нашвидкоруч переобладнаних на крематорії, той самий голос гукнув «Наступний! Проходимо!», сирена замовкла і черга посунулася вперед.

– Ходімо до хати, – байдуже сказав Вахтанґ. – Люлька вже згасла. Кордон перейдеш уночі. А до того мусиш виспатися і гарненько поїсти. Сподіваюся, ти нічого не маєш проти баранини?


Пропускний пункт закрився десь під двадцять другу, і люди, які не встигли перейти сьогодні, змушені були ночувати просто неба. Черга просто прийняла положення «лежачи» і мирно сопіла. Сон подорожніх час від часу порушували сирени і постріли: прикордонники ліквідовували групи людей, котрі намагалися перейти нелегально.

Очей, ясна річ, я так і не склепив. За останній час довелося такого набачитися, що інший уже збожеволів би. А попереду чекало ще одне випробування – перетин межі, і з кожним гудінням сирен, кожним пострілом, який уривав життя чергового нелегала, віри в успіх меншало. Пощастило видужати, пощастило не потрапили під вогонь військ, котрі нищили мирне населення під стягом боротьби з поширенням хвороби, пощастило самотужки пройти пішки більше ста сімдесяти кілометрів – і було б збіса безглуздо, якби на останньому етапі мене підстрелили, мов скаженого собацюру.

Вахтанґ хропів. Він од самого початку опинився впритул до кордону, тож, гадаю, вже просто звик до цього нічного галасу. Людина взагалі призвичаюється до будь-яких обставин, поступаючись у цьому вмінні хіба що тарганам. Я мало розумів, чим керується цей кремезний грузин, не полишаючи насидженого місця навіть попри те, що вся його родина вимерла, та також не розумів я і себе. Припустимо, я таки перейду кордон, але що далі? Взагалі, як влаштоване життя там, де й досі здорові люди? Агітаційні листівки під пафосними заголовками «Будуймо нову еру разом!» обіцяли комфорт, повне соціальне забезпечення, роботу на будь-який смак (не дивно, враховуючи, що на всій земній кулі людей залишилося щонайбільше кількадесят мільйонів), можливість вибору житла, однак чи справді для мене це був вихід, коли всі мої близькі померли? Сорок – не той вік, коли хочеться починати все з чистого аркуша, і час від часу зринала думка плюнути, вкоротити собі віку, та інстинкт самозбереження поки що брав гору.

– Пост! – долинуло знадвору. Сирена. Автоматна черга. Прогнозовано, чорт забирай.

Лише мізерний відсоток людей у світі виявився спроможним видужати. Медики, вчені та інші експерти по телебаченню – тоді, коли ще існувало телебачення – пояснювали, мовляв, це залежить від групи крові. Потім думку спростували, а нової так і не запропонували. Як результат, ніхто не знав, чому вижив і що тепер із цим робити. Переважна більшість же сконала через відмову нирок і печінки впродовж перших двох тижнів хвороби.

Дивовижно, як швидко вся людська цивілізація може зійти на пси. Люди літали у космос, розробляли дедалі досконаліший штучний інтелект, от-от мали відмовитись від бензинових двигунів у машинах – і все це намарно; хвороба вмент поставила жирну крапку на всіх досягненнях. Тепер люди нагадували худобу – безпорадну, нажахану худобу, яка тікає невідь-куди від загрози, якої неспроможна збагнути. Убивство нині справа так само звична, як раніше ранковий душ, і саме людське життя дешевше за пляшку незараженої води.

– Сашку, ти спиш?

– Ні. – За роздумами я не помітив, коли урвалося хропіння Вахтанґа.

– Ходімо. Тихцем, через задній вихід. Хапай свої манатки. Йтимеш за мною в слід, бо далі починаються міни.

Із речей у мене лишався тільки старенький заплечник із запасами води та двома книжками, тож уже за п’ять хвилин ми з Вахтанґом, зігнувшись, скрадалися вздовж розгалуженої системи дротяних парканів так званої «Першої лінії». Йшли, не здіймаючи шуму, час від часу ховалися під закинутими хатами від хаотичних променів прожекторів, а слідом за нами мандрував запах паленої плоті, який, здавалося, в’ївся в довкілля назавжди.

– Тепер дуже обережно, – прошепотів Вахтанґ хвилин за п’ятнадцять дороги. – Міни.

Мені не треба було повторювати. Намагаючись не відхилитися ні на сантиметр, я йшов по слідах Вахтанґа, які досить легко бачив у яскравім сяйві місяця. Мусив квапитися, бо мій провідник ходив цими путівцями не вперше і, либонь, не вдесяте. Не знаю, скільки ми продріботіли, коли Вахтанґ урешті зійшов зі стежки й пірнув у якісь непролазні хащі.

– Ми майже на місці, – сказав він з-за куща. – Обережно, тут колючки.

Зрозуміло, я намагався бути обережним, але кущі виявилися рясними, і в першу ж хвилину мій одяг перетворився на дрантя, а руки вкрили сотні дрібних подряпин. Та це були дрібниці порівняно з тим, що на мене чекало попереду.

Значно легше було б перетнути кордон через пункт пропуску. Незмірно довше, це правда, проте таки безпечніше. Та, по-перше, жодних документів при собі я не мав – усі згоріли під час «зачистки» Києва солдатами, – а по-друге, все життя моя нормальна температура тіла була тридцять сім із гаком: цього було б достатньо, щоб якийсь занадто ретельний охоронець пустив мені кулю в голову. Ви, певно, думаєте, що я взагалі чинив нерозважливо, намагаючись потрапити у «здоровий» світ, і я вас не засуджую. Скажу тільки, що борони вас Господь опинитися в такій ситуації! Втрачати справді було нічого, проте згаданий уже інстинкт самозбереження виявився штукою невблаганною. Я хотів жити – хотів жити попри все, що довелося відчути за останній місяць, попри те, що попереду була тільки страшна невідомість.

– Прийшли, Сашку, – пролунало попереду і я вкляк на місці. – Далі цією стежкою буде пролаз.

Я наздогнав провідника і став поруч.

– Ти не передумав, Вахтанґу?

– Ні. І не передумаю, не намагайся мене вмовити. Отже… пролаз – це земляний тунель, підпертий дошками. Іди прямо ще метрів п’ятдесят – не проґавиш. А я мушу вертати додому.

– Ми колись побачимося, друже? – запитав я. За п’ять днів, які я прожив разом із Вахтанґом, грузин зробився для мене справжнім і, як я розумію, єдиним тепер другом. Він погодився провести мене через кордон безкоштовно, щойно почувши історію моїх поневірянь, і тепер я почувався у боргу.

– Це навряд. Якщо хочеш зробити мені послугу, будь ласка, почни життя з нуля. І нехай тебе береже Бог. На цьому я піду. Ненавиджу прощання.

Ми поручкалися. Вахтанґ іще якийсь час постояв на місці, дивлячись, як я продираюся далі, а потому зник десь поміж хащів.

Мрія була близько: я бачив добре витоптану галявинку під парканом, а лівіше – те, що, либонь, і було проходом. Дуже дивно, що прикордонні підрозділи, підсилені собаками, досі не «прикрили лавочку». Напевно, нікому не спадало на думку, що хтось зайде аж так далеко через мінні поля, а потім іще й подолає колючки, не видряпавши при цьому око.

– Пост! – почулося просто з-за спини. Голос видавався дуже знайомим.

Я озирнувся й подивився у дуло автомата. Десь на сході заголосила сирена.

– Пробач, Сашку. В цьому новому світі ми маємо вміти пристосовуватися. Звикати до всього, розумієш? – промовив Вахтанґ і пересмикнув затвор.

– За що?

– Як казали в усіх тих паршивих фільмах, нічого особистого. Я мушу щось їсти. Ці хлопці непогано платять. Знаєш, на тім боці вже давно забагато людей. А виживають найсильніші.

Пролунала автоматна черга. Думав, буде боляче, а натомість мене просто кинуло на паркан. Осідаючи на пересушену спекою землю, я бачив кількох прикордонників, чиї костюми відблискували у місячнім сяйві. А ще – абсолютно байдуже обличчя Вахтанґа.

Справді, єдиний можливий шлях виживання – пристосовуватися до всього.

Як тарган.

Може, навіть краще.

Київ 06.06.2017
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.06.2017 Поезії / Гумористичний вірш
Гімн паленої горілки
10.06.2017 Проза / Оповідання
Ден
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
17.08.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Вій
16.08.2017 © Надія / Бувальщина
Перша любов
15.08.2017 © Олег Корнійчук / Оповідання
Коштовна річ
15.08.2017 © Іда Морлен / Есе
Культ тіла
15.08.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Аномалія
Оповідання Про життя і смерть
12.06.2017
Запізнення
06.06.2017
Кордон
04.04.2017
Кракуни
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 105  Коментарів: 11
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.06.2017 14:20  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую, пані Тетяно. Над чим думаєте? 

 09.06.2017 09:31  Тетяна Ільніцька для © ... 

Вразили, Богдане... Думаю. 

 08.06.2017 09:23  Олег Корнійчук для © ... 

Ще як вірю! )) 

 07.06.2017 22:07  © ... для Олег Корнійчук 

Самому цікаво! Вірите? 

 07.06.2017 22:07  © ... для Олена Вишневська 

У книгу, як бачите, поки не переростає. Рано ще книгу писати... Хоча зізнаюся: таки пишу)))
Дякую. 

 07.06.2017 11:38  Олег Корнійчук для © ... 

Аж цікаво, що по той бік паркану. 

 07.06.2017 09:46  Олена Вишневська для © ... 

Це могло б перерости в цікавезну чудову книгу!
а люди і справді до всього пристосовуються, навіть до подібних речей.. комусь на жаль, комусь на щастя... 

 06.06.2017 22:20  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Тут уже даю волю читачеві, а точніше - його фантазії. Може, так і сталося. Хтозна? Ми всього лише спостерігачі. 

 06.06.2017 22:02  Панін Олександр Мико... для © ... 

І не треба. Сюжетні сни, то розкіш. Але хочеться. щоб ЛГ переміг Вахтанга. 

 06.06.2017 22:00  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Ну... сни мені такі от сняться. Нічого не можу з ними вдіяти)) 

 06.06.2017 21:55  Панін Олександр Мико... для © ... 

Написано гарно, але яка макабрика!
І ще кажуть, що у мене сумний вірш. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +34
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +45
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +69
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +32
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.08.2017 © Саня Малаш
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
06.01.2012 © Т. Белімова
12.04.2011 © Закохана
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК
01.03.2009 © Адміністрація
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди