Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.06.2017 21:14Повість
 
Третя терція
20000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 32 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.06.2017 / 42051

«24.ІХ - 28 р.

Вітаю мої любі мамо, тато і сестричко!

Ми все ще в дорозі. Зараз близько 12 години дня, і ми на якийсь маленькій станції. Будемо стояти близько півгодини. Тому вирішив написати невеликого листа і відправити його звідси. Чи мало коли ще випаде така мить.

Вчора о 6 год. вечора виїхали з Харкова. Від нашого ешелону відчепили половину складу, і кажуть, ніби одна частина поїде до Києва, а інша в Одесу. Але до сих пір не зрозуміло яка з них куди потрапить. Мені здається, нас відправлять до Одеси.

Напишіть, що чутно про моїх хлопців. Кого куди забрали.

Цілую, ваш Генця.


3.ХII - 28 р.

Вітаю, дорогі мої!

Дуже радий, що дочекався від вас першого листа. Отримав його позавчора. Дуже зрадів, а то я вже почав думати, ніби про мене забули. Я до вас написав листів - штук десять, а то й більше. Слав і листівки. А від вас ні від кого досі не отримував жодної.

Нам видали гвинтівки. Тепер ми займаємося стройовою підготовкою.

Погоди тут препогані. Кілька днів тому відбулося різке падіння температури. До цього дня було тепло і дуже брудно, а зараз на дворі досить сильний мороз. Я зізнаюся, що дуже мерзну. Особливо ноги. І не думав, що тут можуть стояти такі холоди. А бувалі солдати кажуть, ніби в січні-лютому можуть прийти дуже сильні хуртовини.

Мама, прошу прийшли пару панчіх.

До побачення, Гена.

(Дописування) А ще чекаю від вас посилки з книгами.


18.ХII - 28 р.

Привіт мамо!

Сьогодні, прийшовши зі стрільбищ, отримав твого листа. Невимовно зрадів. Мене ти лаєш дарма, що я не пишу вам листів. Листів я вам написав багато, а від вас отримав тільки друге (якщо рахувати разом з цим). Здається, листи, як мої, так і ваші до місця призначення не всі доходять.

Позавчора нам робили уколи від тифу. Мені після уколу стало погано, і я до кінця прийому пролежав на ліжку. Слава Богу, все пройшло.

На твоє запитання відповідаю: харчування у нас відмінне. Але зізнаюся, що я все ж іноді відчуваю себе не завжди ситим. У вихідні дні за обідом дають компот. Продукти нам не дозволяють зберігати в казармі. Але це і ніде робити, тумбочка невелика, розрахована на двох. Я не знаю, що буду робити з твоїм варенням, якщо його отримаю.

Сьогодні був на стрільбищі. З гвинтівки стріляв вперше. Командир мене хвалив, сказав, що добре вцілив. Краще, ніж будь-хто у взводі.

А взагалі, мені тут важкувато. Всі хлопці трохи старше на півроку-рік, а тому вони витриваліші за мене.

Про всіх вас часто згадую. Незважаючи на велику кількість товаришів, відчуваю себе самотнім.

Твій люблячий син Геннадій Ґампер.

(Дописування). Мама, якщо ти ще не послала мені посилку з книгами, то приєднай до неї підручник з «Алгебри» і «Геометрії». Думаю все ж почати потроху займатися. Днем, коли не йду в наряд, у мене є вільний час. Решта - належить не мені, їм розпоряджається наш командир.

Мамо, ти листи пиши мені частіше. Вони приносять мені багато радощів.


16 / І - 29 р.

Мила моя мамо!

Нарешті я знайшов час, щоб написати тобі листа. Зараз я днювальний і ніч не сплю. Лист пишу після зміни о 6 г. ранку. Як бачиш, що писати листи можу тільки коли перебуваю в наряді. А нас зараз ганяють щосили.

Отримав твою посилку. За неї дуже вдячний, але ти більше мені таких посилок не посилай. Буду сердитися. Навіщо мені цукерки, адже у вас їх там у самих немає. І якщо вже ти що-небудь дістала з солодкого, то надай тим задоволення собі і сестричці.

За час поки ми в армії, всі наші хлопці хоч раз, а все таки хворіли і були через хворобу у відпустці, я ж жодного разу ні чим не захворів.

Зараз у нас стоять морози. Десь близько 20 °С.

Мамо, прошу прийшли будь ласка мою бритву і кілька лез. І ще раз кажу: харчування у нас добре, ти не турбуйся. Ось тільки я з великими труднощами звикаю до системи. У певний час і снідаємо, і обідаємо, і вечеряємо, а в проміжках нічого, і це для мене незвично.

Написав здається все.

До побачення, мила мамо!

P. S. Якщо зможеш попроси у батька та прийшли мені 10-15 гривень. Треба купити дещо з дрібниць, але якщо ні, то ні в кого не займай, і не висилай - я обійдуся. І взагалі, сильно ображуся.

Ще раз до побачення.


25 / II - 29 р.

Привіт, мила мамо!

Ось уже кілька днів я чекаю від тебе листа, але нічого не отримую. Невже ви всі вже про мене стали забувати? А, може, у вас там якесь нещастя, тому ти не можеш мені написати? Прошу, мама, пиши хоча б трошки. Багато мені не треба. Кожен день я приходжу в бібліотеку, все чекаю, коли будуть давати листа від вас. Якби ти знала з якою заздрістю часом дивлюся на хлопців, які нарешті дочекалися звісток з дому.

Тут займаємося дуже багато - по 12 годин на добу. Я приходжу з занять втомлений, і майже завжди сплю у вільний час. Післяобідній відпочинок у нас скасували. Всі заняття проводяться виключно в полі. Часу вільного так мало, що навіть ранкові підйоми відбуваються по тривозі. Спимо ми дуже мало. Нормально для нас зараз сон - 6 годин.

До речі, мама, я зараз пишу і думаю: чи варто мені йти вчитися до військового училища. Як вчинити? Сьогодні навіть буду писати доповідну на ім`я командира роти.

Вітя, мій товариш, радить йти. Каже, що лейтенанти в армії живуть краще.

Тут до речі дуже гарна місцевість, багато садів. Мені подобається.

Ну ось мама поки все. Пиши відповідь швидше. Розкажи, що у вас нового, що з Жоркою Любашевським. І взагалі - де влаштувалися всі наші хлопці. Так їм довелося, як мені, чи ні.

А ще напиши свою остаточну думку, щоб мені не доводилося більше коливатися: йти чи не йти в училище.

Чекаю швидкої відповіді.

Твій люблячий син, Гена.


22 / IV - 29

Вітаю, дорога моя мамо!

Вчора отримав твою листівку і листа, а також отримав листівку від тьоті Соні.

У мене тут справи йдуть по старому, хоча є маленька неприємність: це те, що в літні табори ми не поїдемо, а підемо пішки, та ще в повному бойовому спорядженні. А це виконати буде нелегко. Йти треба 120 км при полуденному пеклі. А погоди тут не такі, як у нас. Весни майже немає. Тільки була зима і відразу літо, мало того – нестерпна жара. Я к такому не звик.

У табори ми вирушимо 6-го травня і прибудемо туди в 3-денний термін.

У цьому листі посилаю тобі свою фотокартку. Вона вийшла не дуже добре, але перезнімати вже ніколи.

Гроші, які ти мені вислала, я отримав. Їх вживу на одну справу, на яку - це поки нехай буде для всіх вас секретом. Згодом я повідомлю, що до чого.

Сьогодні о 7 год. вечора командир буде робити доповідь про те, як себе вести при перекиданні батальйону. Всі чомусь стривожені, ходять дивні чутки.

В іншому ніяких змін немає. Зараз я перебуваю в наряді біля телефону в штабі і заодно виконую іноді посаду посильного.

Ну поки все добре. Скоро мені змінюватися.

До зустрічі, дорога мамо.

P. S. З нетерпінням чекаю листа.


16 / VI - 29 р.

Привіт, мамо!

Уже кілька разів отримував від тебе листи та листівки, а сам досі не давав тобі відповіді. Зате сьогодні вже замість листівки напишу тобі докладного листа.

Весь наш батальйон пішов в 40-кілометровий нічний похід. Мене залишили, і тому можу тобі писати. Перед вихідними ​​ми тільки повернулися з 50-кілометрового походу, а сьогодні вже пішли знову… Взагалі останнім часом щось стали приділяти багато уваги цим походам. Здається нам незабаром напевно належить здійснювати похід кілометрів на 500-700. Про таке велике пересування говорять багато причин.

По-перше, в наш табір, який розрахований на одну дивізію, прийшла інша дивізія і нам зараз дуже тісно. По-друге, наші зимові квартири і склади забрали; по-третє, численні походи за останній час, які очевидно є тренуванням перед великим походом; по-четверте, навіть середні командири вже говорять, що скоро ми будемо пересуватися і навіть говорять про кінцеву мету - називають Горлівку. А то і далі… Що скоро ми підемо в великий похід говорить також і те, що поряд з денними походами з`явилися і нічні. Дивізія, яка прийшла в наші табори також йшла пішки біля 500 км, зробивши перехід аж з Тернополя. Так що мама ти особливо не дивуйся, якщо в перебігу досить тривалого часу не будеш отримувати від мене звістки.

Мамо, за мене не турбуйся. Все що я ні думаю, кінчаю звичайної думкою про тебе. Аби тобі не було погано, а за себе я не турбуюся… До речі, відкрию тобі мою маленьку таємницю, яку я зберігаю вже десь місяць: не зважаючи на важкі умови служби я подав документи в технічний інститут, і мене зарахували. Добився того, що після закінчення дворічного терміну служби, за мною все ще будуть тримати місце… Мати вищу освіту - моя невідступна мрія…

Ну ось і все, мамо, буду закінчувати, бо при такому поганому освітленні і в такій обстановці особливо не розпишешся.

До побачення мила й кохана мамо.


28 / VI - 29 р.

Люба, мамо!

Вчора ми прибули до Маріуполя. Місто, мабуть, невелике - на перший погляд. Але роздивитися ще не встиг.

Вчора вперше за все своє життя побачив море. Навіть смішно, служив в 100 км від Одеси, недалеко від Чорного моря, а так його і не бачив. Лише степи та табір. Шкода, що купатися не пускають. Від казарм воно розташоване недалеко в якихось 3 км.

У Маріуполі ми пробудемо очевидно недовго. Наша частина - запасний полк, який знаходиться в стадії формування... очевидно формується бойовий полк. Куди його направлять - про те мовчок. Але ходять чутки про кордон поряд з Кубанню... Привезли багато усілякої техніки та зброї. А начальства – сила силенна…

Я почуваюсь добре. На цьому, мамо, дозволь закінчити листа.

До побачення. Міцно цілую».



Андрій Карлович прийшов вранці. Я помітив, як він покосився очима на недописаного до матері листа. Тому швидко прикрив його газетою.

Чоловік все також безцеремонно приставив стілець до ліжка, та, закинувши ногу на ногу, з запитанням в очах втупився в мене.

-Тримайте! – я протягнув малюнок. – Це і є Банкір.

Контррозвідник здивовано взяв папірець та почав уважно розглядати портрет.

-Треба його показати поштарям, - говорив я, трохи схвильованим голосом. – Вони повинні його впізнати…

-І що далі? – це питання здалось мені дурнуватим.

Як що далі? Ви знущаєтесь. Чи що? – в голос цього, звичайно, не сказав, але здивування і обурення зобразив на своєму обличчі.

Андрій Карлович примружився, та відбив пальцями правої руки на своїй колінці якийсь дріб, на кшталт барабанного.

-Я бажаю вислухати ваші міркування! – заявив він, відкладаючи убік малюнок.

Судячи з усього, це був свого роду іспит. Чого саме домагався контррозвідник мені поки ще не було зрозуміло.

-Знаєте, яка думка відвідала мій мозок вчора ввечері? – спитав я, тицяючи пальцем в скроню. – А чому б не припустити, що Банкір і справді банкір?

-Тобто?

-Мені здається, що така людина, скоріш за все, пов’язана з діловими справами. На те вказує і його прізвисько, і його манера спілкуватися… і покупка відповідної літератури… Можливо він або підприємець, або торговець… чи фінансист… Тому, у ділових колах його повинні знати. Що скажете?

-Цікаво… І що ви пропонуєте?

-Ну, я так вже робив… Треба розмістити в місцевій газеті цей малюнок і кинути клич, мов, хто знає цю людину, просимо звернутися в…

-Це неприпустимо! – різко перебив Андрій Карлович. – Ні в якому разі! Цей Банкір – людина бувала… хитра… розважлива… Ми ще більше загубимо слід. Зараз він вважає, що ми не маємо його опису… тобто наглядного зовнішнього зображення… До речі, а де ви його взяли?

-Попросив свою знайому намалювати.

-Це Оксану Твердохліб? – посміхнувся контррозвідник. А потім загадково угукнув сам собі.

-Добре… не підходить перший варіант, пропоную другий. Можна спробувати пройтися по усіляких конторах… і почати навіть з тих же банків… та продемонструвати малюнок. Таким чином, хоча можливо і дуже повільно, але ми опинимося біля розгадки таємниці особистості цього Банкіра. Це буде перший крок. За ним ми вирахуємо місце переховування цього чоловіка.

Я світився, як та мідна монета. А ось Андрій Карлович чомусь виглядав трохи стурбованим… а може і розгубленим…

-Ви вважаєте, - пробурмотів він, - що Банкір все ще в Хортиці?

-Скоріш за все, що ні… Але нам треба з чогось починати!.. Між іншим, пам’ятаєте, я казав, що він з Саратова? Добре б було якось вияснити, ким він там був?

Андрій Карлович раптом розреготався:

-Та ви, Івану Антоновичу, жартівник! Хіба не зрозуміли, з ким ми маємо справу? Ні?.. Це, судячи з усього, агент радянського Розвідупру! При чому – глибоко законспірований! Ви що ж пропонуєте – написати запит в Кремль?

І Андрій Карлович знову розреготався. При чому доволі щиро.

-Ви так вважаєте? – здивувався я. – Мені здавалось, він звичайний злодій…

-Ні – він не звичайний злодій! Він справжній професіонал! І що саме погане – ми абсолютно не знаємо ні його головної мети, ні того – хто він насправді такий. Скоріш за все зараз Банкір відрубає усі зв’язки і навіть якщо вдасться встановити його особу, буде запізно…

-Ви даремно ставите хрест на цій справі. Якщо все зробити більш-менш швидко, то можемо наздогнати Банкіра та схопити його.

Контррозвідник потер своє перенісся, а потім, навіть не дивлячись на мене, промовив:

-Скажіть, Іване Антоновичу, як ви ставитесь до того, щоб працювати в нашій «конторі»?

Питання було неочікуваним. Моє серце завмерло, а потім швидко-швидко припустилося навтьоки.

-Перепрошую… я не зовсім зрозумів, - обережно промовив у відповідь.

-Все ви прекрасно зрозуміли, Іване Антоновичу, - зі сталлю в голосі проговорив чоловік. – Скоро настануть доволі складні часи… тому я і пропоную вам прекрасний варіант облаштуватися та послужити своїй Батьківщині.

Ми сиділи один напроти одного дивлячись в очі, немов грали в гру, хто перший відведе погляд. Я намагався зрозуміти підґрунтя сказаних контррозвідником слів.

-Це занадто неочікувана пропозиція, - нарешті витягнув з себе хоч щось.

-А ніхто і не квапить вас з рішенням… Просто, поки є вільний час, поміркуйте над цим. І ось ще: спробуйте уявити собі, що вас може очікувати після повернення в столицю… після цієї «командировки»… Таких карт-бланшів, як тут, вам вже не дадуть… при тому, навіть, якщо і залишать в поліції…

Андрій Карлович піднявся та рушив геть, прихвативши з собою малюнок.

Я почухав шию, яка вже нестерпно чесалася від щетини. В голові між тим був повний сумбур. Остання фраза контррозвідника взагалі відкинула мене в якісь хащі. Невже він знає, що мене очікує?

Мабуть знає! Він крутиться у більш високих колах, а там мою долю вже, мабуть, вирішили.

Боже, ну що я такого накоїв? Все ж було правильно! Не зроби я так, то застрелили б мене, а не Клюйка.

Спробував поворухнути ногою. Вона, зараза, ще нила. Вставати на неї було важко, а мені зараз конче потрібно виписатись з цієї лікарні… виписатись, та довести справу до кінця! Жаль, що я сам не можу походити з малюнком Банкіра та попитати людей про нього.

Це так дратувало! Аж в дупі свербіло. Коли ввечері зайшов лікар, я тут же причепився до нього, питаючи коли мене нарешті звідси випустять.

-Ще добре, що у вас немає ані зараження, ані інших неприємних речей! – заявив хірург, який чомусь сьогодні виглядав доволі стомленим. – Все йде, ніби по підручнику! Я за вас радий…

-Я не про те питаю! – розсердився я, намагаючись піднятися.

-Оууу! Не треба таких різких рухів! Зараз розійдуться шви!

-Добре! Добре! Не чіпайте мене, - буркотів я. – Буду більш спокійнішим, як ви і кажете…

-У вас молодий організм. Ви доволі швидко йдете на поправку, - заспокоював лікар. – До речі, завтра я зайду до вас в останній раз.

-Чому це?

-Від’їжджаю, - посміхнувся чоловік. – Мене викликають на службу. Ми, хірурги, люди підневільні, особливо в неординарні часи.

-Це куди вас викликають? – не зрозумів я.

Але лікар проігнорував моє питання. Він подивився на рану, та повідомив медичній сестрі, щоб та змінила пов’язку. Потім по-дружньому похлопав мене по плечу та пішов геть.

-Що трапилося? – питав я у жінки. – Куди це вашого лікаря забирають?

-Він військовозобов`язаний, - кинула та неохоче. Стало ще більш не зрозуміліше. – До речі, вас чекає дівчина, - повідомила сестра, перестрибуючи на іншу тему.

Дівчиною виявилась Оксана. Цього разу вона сказала, що її вже не обшукували.

-Це ви їм сказали? – спитала Твердохліб, проходячи в палату. – Як себе почуваєте?

-Давайте домовимось, що перейдемо на «ти». Добре?.. Моя нога вже краще. Скоро буду знову бігати… Страшенно радий вас… Тьху ти!.. тебе бачити.

Оксана посміхнулась та сіла поруч на ліжку.

-Розумію, що зараз виглядаю не дуже гарно, - зніяковів я, потираючи щетину на шиї. – Хочу поголитися, а все не виходить. То одне, то друге… Навіть до прибиральні не дійду.

-Хочете… хочеш, допоможу?

Я почервонів. По-перше, мені було незручно за себе, а по-друге - бритва гостра, можна випадково і добре порізатися. А якщо покажу, ніби не довіряю Оксані, це може зруйнувати крихкий міст взаєморозуміння між нами.

-Необхідно в чомусь принести гарячої води, - несміливо промовив я. Сам нахилився до тумбочки та витягнув свою бритву.

-Я зараз, - дівчина встала та вийшла з палати. Здається, вона була рада допомогти.

Не знаю чому, але те, що Оксана візьметься за приведення моєї пики до пристойного вигляду, трохи збуджувало. Навіть долоні спітніли.

Двері різко розкрилися і в палату ледь не увірвався… Сокіл. Він привітався кивком голови та підійшов ближче.

-Твою подругу зустрів, - повідомив Віктор Львович. – Попросив трохи почекати… У нас, бачу, буде серйозна розмова.

Я напружився. В голові промайнули зграйки усіляких думок – від боягузливих до войовничих. Свідомість різко відмахнулась від усього і заявила, що прийшов час усе з’ясувати.

-Овва! – бравурно промовив я у відповідь. – Розмова, так розмова!

-А ти, бачу, впертий хлопець! – Віктор Львович приставив стілець до вікна. Там було трохи свіжіше. Вітерець, який прокрадався в палату крізь відкриті стулки, приємно охолоджував гаряче тіло інспектора, який зараз був схожий на замученого рака, що виповз на пісок, і при тому бажав негайно повернутися в річку. Якби не справи, то Сокіл сюди в і не забіг. – Впертий… Я ж відсторонив тебе, а ти знову почав копирсатися в…

-Я лише спробував трохи допомогти! – сердито перебив Віктора Львовича, розуміючи, що мова йде про зображення Банкіра.

-Чому тоді звернувся до контррозвідки?

-Ви ж мене почали обходити стороною… ігнорувати… А справу треба довести до кінця!

-Хммм! – Сокіл виглядав невдоволеним. – Нічого подібного! Це тобі здалося! Я лише заборонив тобі оперативні дії. Було що сказати - знайшов би мене та повідомив. Це в тобі заговорила образа.

-От що, пане Ястржембський, - почав я доволі офіційним тоном, - давайте поговоримо відверто.

-Відверто? – Сокіл навіть здивувався. – Нумо, друже, поговоримо.

-Добре… Скажіть чесно, ви використовували мене? Впевнений, що для вас я був свого роду першопроходьцем, якого засилають уперед, а потім дивляться, що стане… Не було ніякого прикриття! Ви обманювали мене, кажучи, що за мною доглядають… що б я не зупинявся, не вагався, та продовжував йти… Насправді, нікого за спиною не було! Насправді, ви, Вікторе Львовичу, вирішили за мій рахунок поправити ваші справи в поліції… Мені казали, що вас тримають тільки через хватку слідчого! Ніби Сокіл – то такий собі еталон справжнього поліціанта! Здається, ви десь загубили свою хватку… або її і взагалі не було! Ви завжди розплутували справи за рахунок інших?

-Що? – голос інспектора став тихим-тихим. Навіть занадто тихим.

-А ось старший інспектор Толочко, - розійшовся я не на жарт, - Владислав Петрович… той попереджував мене, що я ще пожалкую, зв’язавшись з вами!

-Так і сказав? – дивно посміхнувся Сокіл. Мені здалося, що він образився.

-Щось на кшталт того…. Дослівно я не пам’ятаю…

-Угу… зрозуміло… Ну, добре - чесно, так чесно. Так, я не маю нікого, хто би доглядав за тобою… це правда… Я лише хотів, щоб ти був впевнений – твій тил прикритий. Тому рухайся вперед…

-Але цього ж не було! Ви мене використали, як ту ганчірку на кориді!

-Ні, я хотів, щоб ти діяв вільно… не озираючись назад… Де міг, там я тебе прикривав. Пам’ятаєшся, як ти сам дременув кататися на вантажівці? Мені тоді прийшлось половину комендатури перетрусити, щоб тебе почали шукати!

Мені ці слова не здалися щирими.

-Вас турбує лише власна кар’єра! – заявив я. – Ви самі в тому зізналися! Заявили, якщо я потягну вас на дно – кинете тонути. Було таке?

-Ти мне не вірно зрозумів, - тихо промовив Сокіл. Він важко зітхнув, та подивився кудись убік.

-А як вас зрозуміти? Заявили, ніби відстороняєте мене від справи… щось кричали про «тягнути на дно»… От зізнайтеся: ви не могли розгледіти в мені аніяких талантів для оперативної роботи! Ми були знайомі лише два дні, а ви вже пропонували мені самому вести слідство! Як це розуміти? Я бачу лише хитрий хід: кину наживку, а там хтось клюне… Так? Так, питаю? – мій голос по-дитячому пискнув. Стало трохи соромно за те. Не зміг втриматися в чіткому руслі розмови, та скотився до істерики. – Ви взагалі з усіма своїми помічниками так чините? Толочко, як я розумію – також з ваших «учнів»? Ви і його штовхнули в спину, та в чомусь підставили?

-Не треба так… друже… Владислав Петрович сам полюбляє штрикати людей в спину…

-Ну, це лише ваші слова. Не більше!

Сокіл встав та підійшов до вікна.

-Я розумію, як виглядає збоку ця ситуація, - сухо промовив він. – Але… але, все не так… Спочатку, я і справді хотів виставити тебе уперед, щоб мати змогу діяти вільно… без нагляду місцевих поліціантів… Тому назвався твоїм помічником. Але потім, ти показав мені те, що маєш не аби яку вдачу, та хист… І це не жарт! Не підлещування! Ти йшов вірним шляхом. Діяв не завжди вивіреними засобами, не маючи чіткого плану – але все ж було правильним! Тому я і дав тобі карт-бланш. Хотів, щоб ти розкрився повністю… Не зважаючи ні на що… навіть на твої сьогоднішні слова, в яких видна помітна та гарячність суджень, я радий, що дав тобі змогу працювати самому. Отже, ти розсердився на мене?

-Вважаю, що ви мене підставили. Хіба це не привід «сердитися»? А тепер прибігли, бо зрозуміли, що я все ще можу бути корисним!

-В чому я тебе підставив? – спокійно спитав Сокіл, все ще дивлячись за вікно.

-Це пуста розмова! Ви не хочете навіть зрозуміти ту ситуацію, в якій я опинився після нападу банди Банкіра. Ні прикриття, ні допомоги… куля в ногу… лежиш, стікаєш кров’ю… А потім, коли вибрався, тобі заявляють, ніби ти зрадник, який розповів ворогу усі секрети. Ніби я злякався смерті, і тому… і тому…

Голос знову здригнувся. Я сердито закусив губу, аж поки не потекла кров. Очі нестерпно запекло, немов в них попав перець.

-Я розумію, - промовив Віктор Львович. – Ти бився тим, що було під рукою – своєю хитрістю та спритністю. Але мені відомо, чим зазвичай закінчується подібні битви, навіть, якщо в них виграють… Перед собою ти бачиш того, ким можеш стати в майбутньому - ізгоя та одинака.

-Це як? – не зрозумів я.

-Ми з тобою схожі… Ми, ніби дві сторони однієї монети. Старість та молодість, досвід та розмірковування… Мені також доводилось вчиняти не за правилами, - зізнався Сокіл. - Лише випадок повернув мене на службу до поліції.

-Не намагайтеся вибити з мене сльозу! – сердито заявив я. А всередині раптом почав відчувати якусь провину. Це погано, що Сокіл у відповідь не кричав та не лаявся. В мене відчуття, ніби я якась падлюка невдячна! – До речі, ви все ще не пояснили, навіщо мені допомагали? Невже приміряли на себе маску «доброго самаритянина»?

Від такої «шпильки» я, зізнаюсь чесно, почав би дуже сердитися. Наговорив би купу гидоти… потім, можливо, жалкував за тим… але точно б наговорив. А ось Віктор Львович тримав себе в руках. Мало того, він всерйоз задумався над цим питанням.

-Чому допомагав? - перепитав Сокіл. - Важко сказати... все дуже заплутано...

-Ви ж не лікар... не мій батько, або старший брат... навіть не вселюблячий Господь Бог... Їх би всіх я зрозумів, та навіть питання не задав! Але ви – це не вони. Так навіщо мені допомагати? Де відповідь?

-Можливо, це буде важко зрозуміти… Мій термін вже добігає кінця. Я бачу увесь свій життєвий шлях, бачу помилки та перемоги. Іноді виникає бажання «переграти» ту чи іншу ситуацію. Можливо… можливо, - повторив після невеличкої паузи Сокіл, - я інстинктивно переношу на тебе свої бажання.

Інспектор відійшов від вікна, наблизився до мене і, дивлячись прямо в очі, наостанок додав:

-Я прийду завтра вранці. Домовились?

-Навіщо? – буркнув я.

-Спробуємо знову попрацювати разом. Як ти казав – справа ще не закінчена…

-Це ви так, типу, миритесь?

-Ми з тобою дорослі люди. Емоціям в нашій роботі не місце.

Сокіл протягнув руку, я у відповідь зробив так саме, хоча і без особливого бажання. Після цього жесту стало ще більш паскудно на душі. Як там не було, а сьогодні я продемонстрував не ліпші риси свого характеру.

Сокіл пішов, а мене аж тіпало. Який же я дурень! Нестриманий… істеричний… дитя якесь… Хіба доросла людина так робить? Тим паче – слідчий!

За хвилину в кімнату увійшла Оксана. Вона відразу відчула мій настрій. Поставила миску з водою на тумбу та присіла поряд на ліжко.

-Неприємності? – обережно спитала вона.

Я хмикнув, ледь себе стримуючи. І тут же подумки дав собі запотиличника: Ванятко, ти хочеш ще з дівчиною посваритися?

Я потупив погляд, так нічого і не відповівши.

Отже клята самовпевненість… пихатість… бажання бути завжди правим… Це мене засліпила образа. Соромно собі зізнатися, але ж я дав волю своїм почуттям. Розмова з Соколом перетворилась на фарс. Уявляю, як я виглядав збоку. Як те мале дитя, якого не хочуть слухати батьки…

-Знаєш, - тихим та спокійним голосом промовила Оксана, - після розлучення… після тих, м’яко кажучи «неприємностей», які я пережила, мені все здавалося огидним… То були жахливі часи. І мене не врятувало навіть те, що я поїхали звідти. З кожним днем світ навколо ставав все більш похмурим.

Оксана трохи помовчала. Було помітно, що ці спогади їй неприємні.

-А потім я почала вирощувати квіти… хризантеми… Саме вони привели мою душу до спокою, до розуміння того, що те, як ми бачимо реальність, пов’язано з власним внутрішнім устроєм. Це таке собі дзеркало, в якому відображаються наші думки та сподівання. Добра людина бачить добрих людей. Для складної людини і увесь світ складний… для скупої – підступний, огидний… Той, хто каже, ніби нічого в світі не змінюється – сам не змінюється, перетворюючись на пеньок, який застряг посеред могучого ліса…

Ми переглянулися з Оксаною. Я намагався зрозуміти її думки. Намагався упіймати суть її слів.

-Уяви, що ми, ніби такий собі порожній глечик, - продовжила Оксана. - І ось в ньому під впливом обставин з’являється невеличка дірка, крізь яку всередину проникає те, що знаходиться зовні. Для когось це може бути якоюсь гидотою, що отруює душу. Тоді все навкруги здається якимось чорним, похмурим… спотвореним… А може статися так, що через цій отвір проникає чиста прозора вода.

-Овва! А насправді? Що насправді проникає в нас?

-Насправді питання повинно бути іншим – що знаходиться в нас з самого початку. Чи не ми самі вирішуємо, як сприймати зовнішні чинники – як прозору воду, або мерзоту? Ти, Іване, до чого схильний?

-Всі ми можемо помилятися, - знизав я плечима.

-Спробуй вирощувати квіти, - Оксана весело посміхнулася. Її обличчя в цю хвилину навіть посвітліло.

-З тобою спілкуватися.., - я не закінчив, бо не зміг підібрати гарних слів. Але зізнаюсь, що на душі стало трохи легше. А ось чого не зникло, так це почуття провини.

-Вода вже охолола, - повідомила Оксана. Вона посміхнулася лише куточками губ, та кивнула на тумбу. – Принести гарячої знову?

Дівочі пальчики були м’які… теплі… Я не помітив, як взявся за Оксанину долонь.

В неї було гарне обличчя. Як я раніше цього не помічав?.. Чи помічав?.. Брови, немов крила ластівки… відкритий чистий погляд… і кирпатий симпатичний носик… Від Оксани пахло чимось тонким, квітковим… і ще в неї були гарячі губи… гарячі…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 30 - 31 ))
08.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 33 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.11.2017 © Ігор Рубцов / Мініатюра
Листи з минулого
17.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (19.)
16.11.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Занурення
16.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Збитки
15.11.2017 © Григорій Кравцов / Есе
Лабіринт
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
28.05.2017
Третя терція (( 29 ))
08.06.2017
Третя терція (( 32 ))
10.06.2017
Третя терція (( 34 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 60  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
01.04.2012 © Каранда Галина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди