Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.06.2017 21:16Повість
 
Третя терція
20000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 33 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 08.06.2017 / 42052

«ПРО ВСЕ

10 РОКІВ ВЕРСАЛЬСЬКОМУ «МИРУ»

Світова війна, як відомо, скінчилася поразкою Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини і Болгарії. 10 років тому - 28 червня 1919 р. представники країн-переможниць - Англії, Франції, Америки та Італії - зібралися разом з представниками переможених країн в Версалі, поблизу Парижа, для переговорів про мир. Переговори звелися до того, що країни-переможниці продиктували свої жорсткі умови Німеччині та іншим країнам, знищили Австро-Угорщину... Німеччина понад те зобов`язувалася виплатити протягом 42 років 226 мільярдів довоєнних марок золотом...

УПРАВЛІННЯ ТАНКОМ З ЛІТАКА

Нещодавно в Сполучених штатах, в Дайгоне, були проведені цікаві досліди управлінням танком з літака. Льотчик з літака, що летів на висоті 1000 метрів, керував маневрами танка, на якому не було людей. Всі операції танка були повністю механізовані і управління ним відбувалося за допомогою радіо-хвиль. За сигналом льотчика, танк рухався, зупинявся, повертався, його гармати відкривали вогонь і т.д....

ДОГОВІР У ВАШИНГТОНІ

…Боротьба за ринки, за збут товарів, за безпеку торгових шляхів, за розширення колоній, за вигідне розміщення капіталів - ось за що борються імперіалістичні гіганти.

Військові флоти - ось знаряддя, за допомогою якого ведеться і підтримується політика морських держав!..

Америка за короткий термін побудувала сучасний флот, підрівнялася з англійським і потім, в лютому 1922 року, запросила до Вашингтону представників Англії, Японії, Франції та Італії на конференцію «щодо обмеження озброєнь на морі»...

Після довгих суперечок прийшли до наступної угоди.

Лінійні кораблі будувати з тоннажністю до 35000 тонн, з калібром гармат не більше 16 дюймів. Термін служби - 20 років. Заміну лінкорів новими можна починати тільки з 1931 року...

Крейсера можна будувати в необмеженій кількості, але розмір найбільшого крейсера не повинен перевищувати 10000 тонн, калібр знарядь - 8 дюймів...

(В найближчих номерах журналу буде поміщений ряд нарисів про морську політику, а також судовий і особовий склад флотів найсильніших морських держав - Англії, Америки та Японії...)

КУТОЧОК ВІДПОЧИНКУ

Гра «Розвідник». IV серія питань.

(Умови гри див. в №7)

Подивіться уважно на малюнок.

1. Ранок, день, вечір або ніч?

2. Що це за приміщення?

3. Кам`яна ця будівля або дерев`яна?

4. З якого боку знаходяться вікна?

5. Яке тут освітлення: газове, електричне або керосинове?

6. Запалене світло чи ні?

7. Перший поверх або другий?

8. Чи прибирається приміщення?

9. Яка частина тут розташована?

10. Чи добре працює редколегія стінгазети»?

«ЧЕРВОНОАРМІЄЦЬ І ЧЕРВОНОФЛОТЕЦЬ», №13, Москва (СРСР), 1 Липня, 1929 року



Вранці, відразу після сніданку, як і обіцяв, прийшов Сокіл. Після вчорашніх «одкровень» я відчував деякий дискомфорт в спілкуванні з інспектором. Хоча той і робив вигляд, ніби нічого не відбулося, але градус взаємовідносин був понижений. Фрази стали більш сухими, навіть – діловими:

-Я зустрічався сьогодні вранці з Андрієм Карловичем і з приводу Банкіра, і з приводу інших моментів, - розповідав Віктор Львович. – Ми домовились продовжувати співпрацювати. І ось що вже зараз стало відомо: той радіоприймач зник… із німецького посольства в Болгарії.

-Де Болгарія, а де ми! Не дуже маленька відстань, ви так не вважаєте?

Сокіл лише посміхнувся, та продовжив:

-Я взяв портрет Банкіра, та показав його тому поліціанту, що приносив води отруєному Шаповалову. Хоча і не відразу, але той впізнав в ньому «лікаря». Судячи з усього, Банкір загримувався, та прокрався сюди… Отже, твої слова правдиві. Виходить, Шаповалова вбив Банкір.

Цій новині я дуже зрадів. Але мою посмішку Сокіл прийняв за дещо інше. Він підморгнув та промовив щось про «веселий вечір».

-Що? – насупився я.

-Ех-ех, молодість! Я тільки прийшов та побачив твою фізіономію, відразу зрозумів, що вчора було… Поголений, зовні схожий на півня… посмішка ширша, ніж саме обличчя, - перераховував Віктор Львович, загинаючи пальці, - намагаєшся встати, та ходити… в очах блиск… Бачиш скільки змін в тобі відбулося за одну ніч! І що жіночки з нами, чоловіками, роблять! Навіть мертвих піднімають!

-Хммм! - мене немов занурили в окріп. А вуха перетворилися на вуглинки. У скронях забарабанило, в мозку дзиґою закрутилося - невже все так помітно! - Давайте перейдемо до справи! - тремтячим голосом сказав я, намагаючись себе опанувати.

Сокіл кивнув головою та склав руки на животі.

-Мені не дає спокою вибухівка! – зізнався я. – Її на складі було близько п`ятдесяти тонн. А знайшли невелику кількість… навіть з урахуванням саморобної бомби.

-Вважаєш, ніби десь все ще переховують залишки вибухівки?

-Я все думаю над словами Банкіра. Він з самого початку попереджав, що «мої колеги знайдуть бомбу». Значить, міг підкинути частину викраденої вибухівки, щоб не шукали решту. А потім ще ті слова про Одесу… про гуляння там… Ніби натяк.

-Перевезти таку кількість вибухівки не так просто, - посміхнувся Сокіл. – Невже ти думаєш, ніби він забрав її до Одеси в чемодані?

-Я думаю от що: для вивезення потрібен що найменше – вагон. Десь так.

-Як ти це уявляєш? – знову посміхнувся Сокіл. – У твого Банкіра особисті вагони? Чи він підкупив когось з залізничників, щоб вони закрили очі на той вантаж, який їм пропонують перевезти?

-Та ви дослухайте мене до кінця! – розсердився я. – Так, перевозити вибухівку потягом небезпечно. Можуть здати поліції, або директорату… Другий варіант – це річка! Це Дніпро!

-Поясни.

-Найняти судно та преспокійнісінько плисти аж до Одеси. До речі, сюди легко вписується і Херсон, як проміжний порт… Про це місто Банкір також згадував.

-Це вже цікаво… Але вибухівку треба ще якось перенести… вірніше перевезти на судно! Ніхто її в мішку тягнути по вулиці не буде.

-А ось тут мені пригадалися новенькі вантажівки. Пам’ятаєте той день, коли я уїхав в Кічкас. На вулиці стояли машини. Вони збиралися їхати на греблю… чи ще кудись… Чому б Банкіру з його зв’язками не найняти цих хлопців для перевезення ящиків з вибухівкою? Щоб не було підозри, їм могли показати якісь липові документи: накладні або накази. Клюйко легко б те зробив… Він же, якщо пам’ятаєте, пропрацював деякий час на будівництві.

-Збоку виглядає цілком слушно. Треба перевірити цей момент.

-Ось! Ось! – я підняв вказівний палець. – Моя нога… моя рана заважає це зробити самому…

-Я натяк зрозумів, - посміхнувся Віктор Львович.

-Треба знайти Бориса… Бориса… м-м-м… крутиться в голові прізвище… Щось на «Х», чи «Ф»… Я би почав з нього.

-Борис Ха або Фе… Небагато! Але добре, будемо шукати за цими даними.

-Він ще розповідав мені, як перебував у Франції. Зараз живе з якоюсь жінкою… у неї, здається, троє діточок… Згадав! Борис Фрід! Знайдіть його та переговорить.

-Ну добре, якщо твої припущення правдиві, що це нам дасть?

-Не думаю, що перевезти вибухівку в Одесу це справа одного дня. Якщо ми поквапимся, то можливо перехватимо судно… а з ним і самого Банкіра…

-Заховатися на Дніпрі – це як кинути голку в сіно. А якщо судно добралось вже до Одеси, то ситуація ще гірша, і ми чорта лисого тепер щось знайдемо. Там стільки схованок – просто жах! Край контрабандистів! До речі, а ти, Іване, думав, навіщо йому вибухівка?

-Чесно зізнаюсь, що думав, але точної відповіді не маю.

Ми трохи помовчали, дивлячись один на одного.

-Ще одна річ, - промовив я, опанувавши хід своїх думок. І знову повторив: – Мені не дає спокою ще одна річ… Банкір згадував, що перевіз за кордон чимало коштовностей, які були знайдені в ході нелегальних розкопок. А як це зробити? Знову ж тільки маючи зв’язки з якоюсь транспортною компанією… Або…

Я зробив велику паузу. Здається Сокіл зрозумів мій натяк:

-Або він має власну транспортну компанію. І знову ми приходимо до перевезень.

-Каботажне судноплавство! Ось де нам потрібно шукати! І точка перетину – це Одеса. Там і порт, там і місцевість для контрабанди підходяща… Та ж Болгарія поряд.

-Дуже складана схема, - відрізав Віктор Львович. – Навіщо пертися аж в Хортицю за вибухівкою? Невже ближче місць немає? А по-друге, я так і не розумію, на чорта вона потрібна Банкіру? Що їй підривати? Катакомби? Театр? Привіз? Рішельєвські сходи?

-Не знаю… не знаю… А що в ній взагалі є? В Одесі?

Ми дивились один на одного, перебираючи в голові можливі варіанти. В моїй голові, чесно кажучи, був повний сумбур. Зрозумівши, що більше говорити немає про що, Сокіл встав, поправив костюм та попрощався.

В наступні декілька днів мене взагалі ніхто не відвідував (не рахуючи охоронців, які змінялись кожного ранку). Медичний персонал видав милиці, дозволив прогулюватися коридором, навіть виходити в сад. Взагалі, два тижні з гаком сидіння в палаті вже здавалися вічністю. Організм вимагав дій, і якщо б не ця клята поранена нога, я б з великою радістю прогулявся по вулицям Хортиці. Мало того, збігав би до Оксани (зовсім не зрозуміло, чому вона перестала ходити до мене).

Листа батькам я так і не дописав, бо трошки лінувався та відкладав на потім. А ось коли отримав листа від матері, то зрозумів, що даремно цього не зробив раніше, і що треба її терміново заспокоїти (не знаю, що там про мене наговорили батькам, як розписали поранення, але, судячи з усього, барви використали найтемніші). Півгодини і лист був готовий. Звернувся до охоронця з проханням, щоб той відіслав його поштою, переконував півгодини, а той все побоювався підступу з мого боку. (От цікаво, чим їх так залякали?)

Те що мене ніхто не відвідував, починало трохи насторожувати. В голові часом роїлися дивні припущення, приходилось їх насильно відганяти. Побачивши вранці Оксану, котра якось невпевнено наближалась по садовій стежці, я дуже зрадів.

-Щось трапилось? – запитав у неї, підводячись з лави. Хотів обняти дівчину, але та відсторонилась.

-Кажуть, що ти, здається, вже завтра їдеш до Січеслава, - тихо промовила Оксана, дивлячись чомусь вниз.

-Завтра? Це тобі хто сказав?.. До тебе приходили?

Дівчина кивнула головою та, після невеличкого мовчання, додала:

-Він назвався Андрієм Карловичем… Приходив, питав про мене, про тебе… розповідав усіляке…

-Залякував? – нахилився я уперед.

-Ніхто мене не залякував…

Оксана відвернулась.

-Тобі було треба відразу прийти до мене! – промовив я, сердячись на контррозвідника. Якого чорта він лізе в моє особисте життя?

Нарешті ми разом присіли. Оксана все ще тримала дистанцію і це підсвідомо напружувало.

-Що він таке про мене розповів? – з викликом кинув я. Потім схаменувся: так можна і посваритися на пустому місці. – Що взагалі трапилось?

-Ти їдеш. А мені анічого не сказав… Ти ж це знав?

-Я повернуся. Це така собі ділова поїздка… Ти ж розумієш? Так?

-А потім? Що буде потім? Київ?

-Ти вибач, але я зовсім не розумію натяків. Можеш сказати прямо?

-Та нічого! – відмахнулась Оксана. І знову відвернулась убік.

Тьху ти! Що за чортівня? Здається, зрозуміти жінку дійсно важкувато… хлопці не жартували, кажучи про те.

А-а-а, слухай! Чи не вирішила Оксана, що я її кину? Як там у батька Тараса?


Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

 

Мені стало трохи смішно. Я не стримався, та процитував цей уривок, і здається влучив в ціль: Оксана напружилась та стисла губи.

-Вважаєш, ніби я якийсь пройдисвіт чи спокусник? – все ще посміхався я. - Побавився та втік? Кажи чесно!

Мені здалося, ніби Оксана після цих слів стиснулась, стала ніби скованою. (Навіщо я так напираю на неї? Це ж не хлопець, врешті решт! Це дівчина! Тендітна дівчина!)

Господи, що зі мною трапилось? Чого я на всіх кидаюсь, як той собака? Початок дня явно не заладився!

Подумав про те, та відразу почав себе виправдовувати. Типу, наклалося багато чого одне на одне, ось мене і тіпає.

-Обіцяю, - залізним тоном промовив я Оксані, - що повернусь до тебе.

Це прозвучало настільки театрально, що скажи хтось таке мені - не повірив. Для вірності слів, взяв дівчину за руку, а це, здається, було ще більш схожим на сцену з драматичної вистави: він, вона, та нерозв’язаний вузол кохання. Ромео та Джульєтта, мати твою драти!

От, чорт! – промайнуло в голові. – Що за формалізм! Звідки такі дурнуваті замашки? Невже, Ванятко, ти не можеш говорити більш природно?

Оксана була напружена. Її долонь стислась в кулачок, рука трохи тремтіла. Подальша розмова у нас щось не складалася. Від мене не сховалось те, як в очах Оксани набундючились маленькі крапельки сліз. (Боже, я ніби вліз в якісь дамський роман.)

-Ти просто надумала в своїй голові казна-що, - як можна м’якіше промовив дівчині. (Цього разу вийшло вже «природно».) Я відкашлявся та, нахилившись вперед, запитав: – Хіба був привід сумніватися в мені?.. До речі, я і не знав, що завтра мене увозять. Не знав!

Тільки це промовив, побачив Віктора Львовича, що чергував біля куща, та кидав неоднозначні погляди в наш бік. Судячи з усього, він вже давно там прогулювався, та робив вигляд, ніби дихає свіжим повітрям.

Не знаю чого, але мене це роздратувало. Тут і без того незрозуміло що коїться, а він ходить та підглядає.

-Нумо, Оксано! – погладив я другою рукою її кулачок. – Це все дурниці.

Рішуче приблизився, обняв її за плечі, та почав погладжувати по волоссю. Здається почав бурмотіти про те, яка вона дивовижна, яка ніжна. Її обличчя порожевіло, дихання збилося.

Ми просиділо ще десь з півгодини, говорили про якісь пустощі, потім почали зізнаватися друг другу в коханні... Слова самі вилітали з рота. Моя свідомість ніби розділилася: одна частина, більш тверезомисляча, лише спостерігала за подіями, а інша – гаряча, пристрасна – шепотіла щось романтичне.

-Мені пора, - підвелась Оксана.

-Приходь ще… приходь сьогодні! – наполягав «Ромео», моя інша частинка свідомості. (Дивно, невже я можу бути таким? Невже я з’їхав з глузду від любові?)

Дівчина пішла, так і не сказавши чи «так», чи «ні»… або «подумаю»… Я перехопив погляд Сокола, який терпеливо очікував мене біля паркану. В ньому читалося розуміння ситуації. За пару хвилин Віктор Львович наблизився.

Перше, що він зробив – замахав перед носом якимись паперами, на котрих було щось надруковано.

-Що це? – я заговорив доволі серйозним тоном, без натяку на жарти, щоб Віктор Львович не надумав підкладати шпильки.

-Скажімо так – дуже важлива інформація. Це мені дали з умовою – «тільки подивитись», - промовив інспектор, сідаючи поряд. – Взагалі, такі документи навіть з управління контррозвідки виносити не можна… Та що там – з архіву!

-І як вам вдалося вмовити?

-О! Ти не повіриш, але за ці декілька днів, що ми не бачились, йшла страшенна боротьба.

-За що? І хто переміг?

-За твою подальшу долю, - Віктор Львович пильно подивився мені в очі. – Не все тобі сподобається, попереджаю відразу. Але вибору немає. Попереду або звільнення… це в самому найліпшому варіанті… чи ті умови, які вдалось вибити з контррозвідки.

-Ви мене інтригуєте, - посміхнувся я. – Розповідайте… прошу!

-Андрій Карлович, як ти помітив, людина амбіційна. Мріє по кар’єру, про переїзд до столиці. Зараз він отримав реальний шанс на підвищення. Все завдяки тобі… Але, щоб він те усвідомив, мені прийшлось з ним торгуватися і вибивати прийнятні умови… хммм… прийнятні умови такої собі співпраці.

-Що ви зробили? Я не зовсім зрозумів.

-А чи зрозумів ти, що схопив за хвіст ворожих шпигунів? Навіть, вірніше, диверсантів, яких директорат безпеки проґавив? Вони працювали під самісіньким носом контррозвідки, а ті, навіть, і вусом не вели. Оцю думку я і втовкмачував в голову Андрію Карловичу. Отже, відтепер, коли тебе будуть питати в Січеславі, ти повинен розповісти наступне: відразу по прибуттю в Хортицю, ти… тобто ми з тобою наладили контакт з місцевим відділом директорату внутрішньої безпеки. Розслідування проводили разом, а ти, як нова людина, визивався бути тореадором, - тут Віктор Львович посміхнувся. Натяк був зрозумілим – він все ж не забув нашої останньої сварки. – Бути червоною ганчіркою, щоб провокувати групу Банкіра.

-Ось, значить, так! – здавлено промовив я.

-Далі, - продовжував говорити Сокіл. – Далі так: ти отримував завдання від Андрія Карловича та від мене. Самостійно не діяв. Скажеш, що все було під контролем… окрім того випадка, коли тебе викрали. Пам’ятаючи домовленість про «ганчірку» ти спробував розговорити Банкіра та внести розлад в його групу, навіть розуміючи, що при тому ставиш себе в небезпечне становище. Частково ця схема спрацювала, але ти отримав важке поранення… Ну і написав ту записку своєю кров’ю про вибухівку. Якось так.

-Угу, - я дивився собі під ноги. – Гарне оповідання… Навіть повірити можна…

-Іронізуєш? Даремно! Скажу тобі, що даремно! – Сокіл знову помахав паперами. – В тебе немає вибору. Якщо відмовишся від цієї версії, то…

Інспектор зробив доволі багатозначний жест.

-Частково, це правда, - сказав він. – Але погодившись з цією історією, ти частково врятуєш свою репутацію та кар’єру. Андрій Карлович не стане писати того, що ти в дійсності нам розповів.

-В обмін на те, що все спланував саме він, а не ми, так?

-Ось тут лаври переможця прийдеться віддати йому. Нічого не зробиш!

-Що в цих паперах? – я кивнув на аркуші, якими Віктор Львович іноді обмахувався, немов віялом.

-Дещо цікаве. Я взявся за твою версію про транспортну компанію та почав копати… Треба сказати, що Андрій Карлович цього разу дійсно брав участь в розслідуванні. Бігали і по банках, і по фірмах та усіляким конторам. Бігали та знайшли! А допоміг твій водій вантажівки.

-Борис Фрід?

-Угу, саме він… Скажу відразу: його ми не знайшли. А все тому, що він звільнився за день до нападу на тебе. В конторі, де він працював, нам показали його особисту справу. Виявляється, до цього Борис був… мотористом на судні «Галка». Мало того, мені взагалі думається, що він і був четвертою людиною, з тих, хто тоді тебе викрав. На те є ряд натяків… Глиба, Клюйко, Банкір та…

-Макар! – кинув я. – Ви думаєте, що то був він? Та ні! Я пам’ятаю, як виглядав Борис… Вони з Макаром зовсім не схожі.

Сказав це, та раптом осікся, розуміючи, що не впізнав Фріда. У мене що ж – очі повилазили?

-Невже… невже це він? – вирвалося з рота саме собою.

-Не виключаю. Отже, слухай ось що, - Сокіл перегорнув пару сторінок, та прочитав технічні дані пароплава «Галка»: довжина… ширина… висота борту… осадка… тоннажність… потужність двигуна… максимальна швидкість… - Не цікаво? – спитав він, дивлячись на моє кисле обличчя. - А таке? Побудований в 1920 році на верфі в Кіле для німецької фірми. Первісна назва «Mecklenburg»... А в 1927 проданий в Україну в Одесу фірмі «Капела». Зміна назви на «Галка». Власник - Ян Болеславович Воржишек, чехословацький підприємець.

-Ян Болеславович? – перепросив я. – Фірма «Капела»? І що далі? Нумо, Вікторе Львовичу!

-Виявилось, що дійсно в Хортиці зараз відкритий філіал цієї фірми. «Галка» деякий час возила будівельні матеріалі і техніку. Приблизно місяць тому контракт був закінчений.

-Ви ходили в ту «Капелу»?

-Звичайно! – якось дивно посміхнувся Сокіл. – І не тільки в місцеву, навіть в головний офіс в Одесі навідались контррозвідники. Але…

-Але – пізно?

-Саме так. На дверях і тут, і там висить великий амбарний замок. Нікого не знайшли… Ніяких зачіпок! Що нам відомо: в «Капелі» було декілька суден. Ось список. Але ні одного з них до сих пір ми не знайшли… До речі, фірма займалась вантажними перевезеннями не тільки по Дніпру та уздовж побережжя, але ходила в Болгарію та Румунію. Розумієш, про що я?

-Про радіопередавач?

-Угу… Гаразд, читай ось це.

Сокіл віддав мені декілька паперів. Я жадібно їх схопив та впився очима в рядки: «Білий Михайло Андрійович, позивний «Банкір». Народився в Саратові в 1894 році. У 14 років, після закінчення двокласного училища, почав працювати в торговій фірмі «Громов и Ко». За чотири роки після цього служив конторником. У 1914-1917 рр. воював на Західному фронті. За агітацію проти війни був направлений в штрафну роту. У березні 1917 отримав поранення і перебував на лікуванні в Воронежі. З 1918 року почав служити в Червоній Армії. У 1920 році був направлений в органи ВЧК. Брав участь в боротьбі з бандитизмом. У 1924 році був переведений в економічний відділ ОДПУ у Москву. На початку 1925 р. був спрямований у зовнішню розвідку. У тому ж році Білий був направлений до Болгарії під прикриттям технічного співробітника радянського генконсульства. Позитивно себе зарекомендував. У 1925 році було прийнято рішення направити до України на нелегальну роботу в якості чехословацького підприємця. Тут Білий почав очолювати нелегальну резидентуру. Йому вдалося отримати дозвіл місцевої влади на постійне проживання та почати роботу проти уряду. Він оселився на півдні країни - в Одесі. Познайомився з власником невеликої компанії «Капела», яка займалася каботажними перевезеннями. Михайло Андрійович став його компаньйоном. На допомогу Білому був спрямований агент розвідки – Рибаков Олег Олександрович (позивний «Макар»), по документах – Борис Борухович Фрід. Його кузен володів в Харкові невеликою рекламною фірмою. За допомогою Рибакова Білому вдалося розширити свою діяльність».

-Що це? – з дивуванням спитав я.

-Як я і казав тобі раніше – це твоє спасіння. Завдяки йому Андрій Карлович, так би мовити, «змилостивився» не губити твою кар’єру.

-Де ви все це взяли?

-Ми провели кропітку роботу.

-За якісь три-чотири дні? Це нереально!

-Гаразд, зізнаюсь! В Одесі два дні тому було затримано де-кого з робітників «Капели»… а саме цього таємничого Рибакова. Він під тиском розповів що до чого. Але, контррозвідники вважають, що той був лише пішаком... Куди ділась вибухівка, навіщо її викрадали, навіщо був потрібен радіоприймач, викрадений з посольства в Болгарії… та і сотня інших чому – так і залишаються без відповіді.

-А що до «Галки»? Невже судно так і не знайшли?

-Останнє місце перебування – порт Херсона.

Потім пароплав ніби направився в Одесу… і зник. До речі, в Херсоні немає філіалу фірми. Контррозвідка перерила там все зверху –донизу.

-Ви казали про першого власника «Капели»? Де той дівся?

-Згідно даних – виїхав з країни ще в двадцять восьмому році. Більше про нього нічного не відомо.

-Тобто, Білий зараз єдиний, хто управляє фірмою?

-Виходить, що так.

-Що ще вдалось вияснити?

-Що «Галка» восени минулого року декілька разів ходила в Болгарію. Можливо, там на неї і завантажили радіопередавач. Інші судна фірми часто ходили в Румунію…

-Вивозили коштовності?

-Скоріш за все… Далі: твій Фрід-Рибаков займався вивезенням вибухівки зі складів та перевантаження його на «Галку». Теж підтверджують і хортицькі водії. Кажуть, що Рибаков показував накладні, що все відбувалось законно… Оригіналів цих накладних ми так і не знайшли. Вони ніби-то згоріли при пожежі на складі. Було б цікаво їх подівитись:фактуру паперу, підписи, печатки… Це могло б багато чого б розповісти.

-Невже ніхто не здивувався, що вивозили купу вибухівки? От не вірю!

-Як бачиш, ніхто не здивувася.

-Рибаков казав мені про якусь жінку з трьома дітьми… ніби живе з нею.

-Знайшли і її. Вона каже, що Борис-Олег нібито поїхав по справах десь тиждень-півтора тому. Вважаю, він використав жінку, як прикриття.

-Оце ви мені розповіли, аж острах бере! Нічого собі!

-Сам дивуюсь до чого призвела справа Пауелла.

-А навіщо їм так далеко тягнути той радіопередавач? Дивно якось! Вибухівку повезли до Одеси… чи десь біля неї… А «Телефункен» - в Хортицю. Що за дивні комбінації? Треба на Рибакова тиснути до останього! Мені здається, він прикидається пішаком…

-Тобі зараз треба думати, що розповідати в Січеславі, - посміхнувся Сокіл. – На кону твоє життя… І це без жартів!

-Ви знаєте, а мене все ж непокоїть оця незрозумілість… Скажіть, отже в тому будинку були знайдені документи, згідно яких Клюйко збирався їхати в Німеччину?

-Так. А що?

-Відчуття, ніби Банкір з самого початку планував повісити на Степана всі свої гріхи. Буцімто хотів сказати, що той – німецький агент. Вам так не здається?

Віктор Львович знизав плечима та почав складати папери назад.

-Питань дійсно ще багато, - сказав він. – Але хіба зараз в тому проблема? Ще раз нагадаю, тобі треба відбитися від комісії. Інакше, сам розумієш що буде!

Я неохоче кивнув та потягнувся до милиць, котрі підпирав стовбур липи. Пора була збиратися на обід…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 32 ))
10.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 34 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.11.2017 © Ігор Рубцов / Мініатюра
Листи з минулого
17.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (19.)
16.11.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Занурення
16.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Збитки
15.11.2017 © Григорій Кравцов / Есе
Лабіринт
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
01.06.2017
Третя терція (( 30 - 31 ))
08.06.2017
Третя терція (( 33 ))
17.06.2017
Третя терція (( 35 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 38  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди