Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.06.2017 07:53Оповідання
 
30000
Для дорослих (18+)
© Саня Малаш

Інь

оповідання

Саня Малаш
Опубліковано 09.06.2017 / 42060

- Що тобі подарувати? – спитав чоловік напередодні мого дня народження. 

Я особливо довго не розмірковувала. Узагалі – не можу про щось думати більш ніж сорок секунд. Колишня робота дається взнаки: там довго розгойдуватися було заборонено. Тому: 

- Найкращий подарунок для мене – якщо ви всі на одну добу звалите к такій матері. 

Що ж – іменини є іменини. Сашко згріб усіх шістьох дітей в оберемок і повіз їх до свекрухи. А я вийшла, в чому стояла, і рушила туди, звідки Саня мене десять років тому забрав. Себто – до театру. 

- Доброго дня, - привітав мене у дверях якийсь чоловік, приблизно десь мого віку. 

- І вам непоганого, - стенула я плечима. 

- Ми десь раніше бачилися, - заявив незнайомець. 

- Так, ми з вами колись випадково переспали, - бовкнула я, і раптом чолов’яга як не пожвавиться: 

- Лариса! 

- Н-ну так, я справді Лариса… А ви ж хто? 

- Не впізнала? Я ж цей… Ну, ти зрозуміла. Бублик Єгор Васильович. 

- Хто-о? – Я пошкодувала, що не маю в руках пакета з яйцями – вони б так віртуозно гепнулися разом із пакетом долу й розтеклися по сцені, відтворюючи весь спектр моїх емоцій. Послухайте, він же на того Єгора Бублика взагалі не схожий. Просто однофамілець одного чувака, з яким ми справді десять років тому зовсім не випадково переспали. 

- Та годі тобі, Лорко. 

- Ні, не годі. Ви прикидаєтеся тим Бубликом, а ви ж зовсім інший Бублик. 

Ледь не додала «справжній», бо той був худющий, як жердина. А цей… ну, одним словом, правильне в нього прізвище. І взагалі… в цього теперішнього Бублика – свинина – тьху, сивина! – в бороді, а раніше флори на обличчі не розводив, лише натяк у стилі «не підходь, бо подряпаю». 

- П’ять родимок на спині, всі поряд, як олімпійські кільця? – уточнила я. 

- Атож. 

- А як твого собаку звати? – ще одне каверзне питання. 

- Ой, ні слова про Гітлера. Він же помер на мій день народження. На мою тридцятку, уявляєш, Лариско? 

- Що-о? Тобі тридцять? – ледь не знепритомніла я. «Куди ти в обморок падаєш, тобі самій стільки ж». Але, про всяк випадок: - Не може бути. Доведи. Покажи паспорт. От просто зараз покажи. 

Я нервувалася, бо посвідчення особи все ніяк не знаходилося. 

- Удома він, - винувато сповістив чи той, чи не той Бублик. 

- Ну, то ми мусимо їхати до тебе й перевірити. 

Трамвай пхав поперед себе сніг. Ліхтарі хитро підморгували. У маршрутці гостинно грав шансон. Сніг заліпив табличку так, що замість «Ірпінь» читалося «Інь», і я розуміла, що «Яня» мені сьогодні не бачити. 

 

…- Паспорт можна й підробити, – зауважила я. – А от це не підробиш. Ти не той Єгор Бублик. Ти двійник. 

«Рогалик», – ледь не вирвалося в мене. 

- То в мене просто гіпертонія, – виправдовувався той. – Атеросклероз. Вегетосудинна дистонія. І це… Маніакально-депресивний психоз… 

- Ні!!! – заверещала я. – Той Бублик ніколи не перехотів би жінку через підвищений тиск!.. Тим більше – через маніакальний психоз!.. 

Я знову розмазувала соплі по дублянці, знову їхала в маршрутці, тільки на зворотній дорозі в слові «Київ», що на табличці, читалося «їв». О Господи, Сашко ж, певно, так і не вечеряв сьогодні! Адже він не вміє вмикати плиту. Але більше я боялася, що таки ввімкне, а вимкнути не зможе. Вискочила з маршрутки геть. Із серця впала гранітна брила: мій чоловік не вдома з плитою боровся, а відігрівався глінтвейном у генделику. Довкола стояло вісім паперових стаканчиків. 

- З днем народження, кицюню, – ділячи, як добрий логопед, слова на склади ( а може, навіть і на літери), промовив Саня. 

І мені теж схотілося випити. За здоров’я. Психічне. Своє. 

 

На цій мажорній ноті забути б про існування Єгора. Так ні ж, дідько! – почав щодня мучити скайп, фейсбук, телефон, причому все одночасно. 

- Щось не клеїться в мене особисте життя, – жалівся Бублик, коли я, напившися крапель від нирок, намагалася акуратно дозувати знеболювальне. 

- Клей поганої якості, – пояснювала я. 

- Поговори мені, будеш покарана, – погрожував Єгор. 

- Чим – спогадами? 

І я дозувала знеболювальне вже не дуже акуратно й невдовзі бачила кольорові сни з запахами свіжої випічки. Прокидалася вже від інших пахощів: виявляється, я забувала в духовці пироги й вони підгоряли. 

- Купи мені таймер, – попросила Бублика. 

- Знайдеш мені дівчину – куплю. Але гроші вперед. 

Потім я сідала в маршрутку і мчала на Ірпінь. Сніг розквасив табличку так, що лишилася сама літера «і». «І?» - запитувала сама себе щоразу, випадаючи з маршрутки в Києві, де Сащко та шестеро синів, уже школярів, піджидали мене також із німим запитанням: «І?» 

А далі знову скайп, знову світлини у фейсбуку на його сторінці, й кожна друга – з відрізаною головою чи з бенкетом хижих мух на відкритій рані. І знову жмені таблеток, а як інакше, без таблеток сни вже не кольорові. 

Лікарка, направляючи мене на обстеження до наркодиспансеру, простягла якусь рожеву коробочку, сказала, щоб я занурила в сечу паличку. Я образилася, бо паличка – то єдине, що знайшла в коробці, а для кольорових снів там не було геть нічого. «Та ти вагітна», – пояснила лікарка. Так. У мене буде сьома дитина. Піду, порадую Єгора. Як це – куди піду? Та он, на сайт знайомств, він саме в чаті. Ось, пишу в чат. Рогалику, ти станеш татусем. 

Уранці Бублик привіз мені вагон троянд. Сказав, що я підняла його рейтинг на сайті. І взагалі. 

- А дитина? – спитала його на прощання. 

- А що дитина? – стенув плечима Єгорко. – Діти – то квіти життя. Я давно мріяв про доньку. І назвемо її Лізою, як мою однокласницю. Мине якихось двадцять років – і я зваблю її найкращу подругу… Отак, ніби в тієї Лізки перед носом із Дашкою чи Софійкою піду в кущі. 

- Але ж тобі буде п’ятдесят. 

- Це проблема?.. 

- У кущі як полізеш, скрутить тебе радикуліт. 

- Ревнуєш? 

І далі знову не клеїлося його особисте життя. І в мене народився син, як дві краплі води схожий на Сашка. Важив під п’ять кіло. Цей не дасть, як виросте, старому пню дядькові Єгору звабити його дівчину. Та й певна – Бублик до того часу не доживе. Якщо йому вірити, то я з нього п’ю кров і висмоктую останню надію. «А ти?» - все кортить мене запитати його, але малий Євгенко вже вищить від голоду, і я позую для гологрудого селфі на тему «пишаюся материнством». Певна річ, у фейсбуку я сховаю цю фотку якнайдалі від Рогалика, бо знову кричатиме в коментах, що мені бракує тату з зображенням герба Аратти. Але ж мій Сашко все одно мене на цій світлині позначить, і тоді Єгор прийде в коменти до нього й почне своє про Аратту, Гіперборею та Атлантиду. А мого першого розміру на всі його художні фантазії не вистачить. 

 

Та кожна історія має своє завершення. Щасливе. Загортайтесь у плед і… ні, розгортайтеся, бо я ж про літо. 

Ну, то от. Перед святом Купала зателефонував Круглик і запропонував поїхати на Бублик… Тьху, навпаки. Бублик – на Круглик. Ну, ви зрозуміли. Озеро таке є. Я згодилася. 

- Ти ж там не гуляй, - вмовляв Сашко, дбайливо пакуючи мені до сумки міні-пігулки. 

- Не бійся, він гей. Та ще імпотент. І взагалі, досі кохає свою однокласницю. – І, поки Саня намагається поєднати всі три характеристики та самотужки створити мені алібі, я вибігаю з дому. Бублик уже покинув своє місто з обдертою табличкою «…інь» та перемістився до селища з табличкою «Кру…к». 

Ну, власне, ось вам фота в купальнику. Ось у віночку. Ось – лише у віночку. А оце – незрозуміло що, бо то лише Єгор уміє поєднувати непоєднуване – секс і фотозйомку. 

- Знаєш, яка в мене була заповітна мрія? – запитав Бублик, закінчивши плести з аїру стегнові пов’язки. 

- Знаю: скуштувати варення з кореню аїру. Ти казав. 

- Ні. То давнє. А потім з’явилася інша: щоб так само, як і день народження, в нас із тобою збігався… 

- Та йди ти знаєш куди! – підхопилася я. – Я ще жити хочу! 

- Лорко… 

- Кому – Лорка, а кому – Лариса Павлівна! Якщо кортить, можеш сам помирати, а собі уявити, що я теж померла. Ну? Ти ж актор, у тебе має працювати фантазія. 

- Мені набридло харчуватися самими фантазіями. Хочу перенести їх у реальність. Лорко! Ти ж мене кохаєш! То помри зі мною… заради мене. До раю потрапиш. Я серйозно. 

- Я не вірю ні в рай, ні у пекло. Прощавай, - сказала я, але наступної миті Бублик штурхнув мене в спину, і я шубовснула у воду. 

Виринути не встигла. Вода набралася і в носа, і в рота, якась сила завалила мене на самісіньке дно. 

Поряд прилягло ще одне тіло. Тіло теперішнього Єгора Бублика. Те, що й досі лишалося для мене найгарнішим, найжаданішим, найзвабнішим, най, най… Бо він не такий, яким його бачать усі, а такий, яким його бачу я… Під водою з останніх сил намацала його долоню й учепилася в неї… Аж раптом розчахнувся в моїй напівпаралізованій свідомості шлюз, якого я не відчиняла вже одинадцять років, відтоді як розбіглися з Єгором. Вогонь полинув усередину мене, як ото, знаєте, при струменевому введенні но-шпи. І цього було доволі. Я відштовхнулася й виринула… Верби й тополі на чужому полі знову замайоріли на пологому березі. 

…- А де він? – запитав Сашко, допомагаючи мені вибратися на суходіл. 

- Там, - махнула я рукою в бік озера. 

- Мене злякався, чи що? 

- Та хтозна. Більше схоже на те, що плавати не вміє, - відповіла я, вдягаючись. 

- А-а… 

Із бусика повискакували дітлахи. Побачили воду – і вже їх годі було втримати. 

- В очерети не запливайте! – гукнув татко, щойно старші, розбігшись, кинулися до озера. 

Я заходилася годувати Євгенка. Саня миттю сфоткав мене і виставив світлини у фейсбуці. Ну, він пишається батьківством, це правда. Аж тут раптом згадався Єгор, і я насилу усвідомила, що найближчі десять літ його чекати не варто. Ну й добре, цей троль хоч нічого більш не напише про Аратту в коментах до моїх дописів. І, до речі, в мене зараз – давно вже цього не було! – така ясність у голові, що геть не хочеться таблеток, після яких сняться кольорові видива. 

- Чуєш, – поторсав мене чоловік, коли Євгенко заснув, – а давай ще одну дитину зробимо? Бо якось не комплект. 

- Можна, – кивнула я механічно. – Восьмеро дітей – це ж звучить гордо. 

…За кілька хвилин Саня рушить по пиво, а я попливу в очерети. Там, на дні, на мене чекає Єгор Бублик, він же Рогалик. 

Київ листопад 2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.06.2017 Поезії / Вірш
Відчинити всі вікна. Мовчати години зо дві...
09.06.2017 Проза / Оповідання
Редактор до Бога ридає
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (15.)
13.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (14.)
08.10.2017 © алекс сю / Мініатюра
Я кохав
21.09.2017 © роман-мтт / Мініатюра
Листи до редакції Зомбі-радіва, бляха... (реальне, фанатстичне)
19.09.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Сукня
Оповідання
10.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ден
09.06.2017
Інь
06.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Кордон
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 117  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.06.2017 10:04  Тетяна Ільніцька для © ... 

Сашо, Ти знаєш, що я вже років із сто не читала нічого подібного)))) І хочу ще! Пиши)) Натхнення!
ПС: До питання жанру. Все ж цікаво було б поставити "діагноз", тому це питання ще відкрите)))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +59
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +95
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +99
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди