Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.06.2017 09:27Оповідання
 
40000
З дозволу батьків
© Ніка Той

Нереальна реальність

Машина мчала звивистою гірською дорогою, ледь пригальмовуючи на перевалах і різких поворотах…. Та мені зовсім не страшно. За кермом – Сем, весь зосереджений на дорозі, лиш інколи кидав мені теплий погляд. А я насолоджувалась сонячним днем, неймовірними краєвидами за вікном, на серці спокій – я в безпеці.

– Вже недалеко… Стомилась?

– Ні, зовсім ні.

Це давно омріяна подорож. В старенький автомобіль ми повкидали нашвидкуруч зібрані речі й позаду залишились гамір міста, суєта, минуле… Задзвонив мобільний. Глянула на екран і відразу зіпсувався настрій. Вимкнула телефон, а гіркі думки намагались роз’їдати мозок .

– Не варто було брати телефон…

– Я вимкнула.І мені може дзвонити син…

Далі їхали мовчки… Нарешті мальовниче гірське село. Швидко знайшли потрібну вулицю, 8-й будинок. Машина зупинилась, я з задоволенням вистрибнула з неї і постукала у хвіртку.

– Добридень! Чи є хто? Ганно Федорівно!!!

– Іду.

Почувся шурхіт кроків. Хвіртку відчинила огрядна старенька в халаті і хустці, що накрила вже зовсім сиве волосся.

– Добридень, Ганно Федорівно. Ми дзвонили щодо винайму будиночка на декілька днів. Я – Вікторія, пригадуєте, вчора домовлялась з вами.

– Слава Йсу. Та пам’ятаю я, хоч стара, та ще при розумі. Зачекайте, візьму ключі.

Невеликий дерев’яний будинок межував з її обійстям. Машину залишили на подвір’ї. Я безцільно блукала ним .

– Агов, я відношу речі в будинок, нагору. Де ти там?

– Сем, як тут чудово. Ти відчуваєш, яке неймовірно духмяне повітря?

– Цим мене не здивуєш. Ти ж знаєш, звідки я родом.

– Ой, тут є гамак! Я вже уявляю, як буду лежати в ньому і читати.  

– Ледаче дівчисько. У нас не буде часу на лежання. Це я тобі обіцяю. І досить вже вештатись, іди розбирай свої речі.

Вечір… Іскри багаття відбивались в темних очах. Тілом розливалось тепло чи то від вогню, чи від випитого келиха вина, чи від шалених думок. Загорнуті в ковдру ми сиділи на подвір’ї перед вогнищем, смакували добре місцеве вино, задивлялись на зоряне небо, слухали тишу.  

– Тут дивовижно. Майже казково.

– Радий за тебе. Треба хоч іноді вибиратись на відпочинок, все залишати й насолоджуватись життям. Ти не змерзла? Руки зовсім холодні!!! Все, бігом в будинок.

– Не хочу, мені добре й тут.

– Милуватись зорями можна і через вікно… Якщо не бажатимеш чогось іншого…

Лукаво посміхнувся, провів пальцем по контуру моїх губ. Гаряча хвиля прокотилась тілом. Пригорнув, ніжно поцілував: « Пташеня, я скучив…» Ми піднялись сходами нагору… Багаття згасло…

Сонячні відблиски лоскотали очі. Прокинулась, солодко потягнулась. Вистрибнула з ліжка, натягнула футболку, хутко збігла сходами вниз: «Сем… Сем!!!». «Я тут!» - долинуло знадвору. На залитому сонцем подвір”ї Сем вовтузився коло спорядження. В шортах, з оголеним торсом, неголене обличчя… «Який же він красень», - замріяно споглядала. Підбігла, пригорнулась до його кремезного тіла .

– Привіт.

– Привіт. Ну ти і сонько! Вже 10 година! Ми ж збирались у гори.

– М-м-м… Так солодко спалося... І треба було розбудити.

– Два рази підіймався нагору – та все тебе шкодував.

– М-м-м… Хочу кави…

– А вмити сонне личко?

– Б - р - р! Потім.

– А може душ з кришталевої криничної води?

– Нізащо!!!!  

Відчула підступність в його голосі й зробила крок вбік. Та було вже запізно. Пелена крижаної води впала на мене. Вмить перехопило подих, оніміла, закам’яніла. Мокра футболка обліпила плечі, груди, стегна…

– Оце ж так, яка ти принадна!!! Але треба терміново позбутися мокрого одягу, бо ще застудишся, не дай Бог. Я зараз допоможу…– він легко підхопив мене, закинув на плече і попрямував до будинку, поплескуючи долонею мої холодні сідниці.

– Божевільний!!!

– Не більш, ніж ти.

– Я кави хочу… Їсти…

– Все буде, тільки потім. Я занадто довго чекав….

Ми вже дві години в дорозі. Сонце пече, піт заливає очі. Рюкзак з кожною хвилиною стає нестерпно важким, тягне додолу, його лямки вже добряче натерли плечі. А Семові хоч би що, він у своїй стихії. Легко крокує із важкою ношею, весь час жартує і кепкує наді мною.

– Гей, ти чого топчешся, як черепаха. Ми так і до вечора не дійдемо. Я спеціально вибрав найлегший маршрут. І ти дорогу хоч трохи запам’ятовуєш?

– Намагаюсь…

Нарешті дісталися невеликої галявини. «Ось тут напевно і зупинимось», - керував Сем. Я знесилено сіла на траву, наплічник сповз додолу. Сем скинув рюкзак: «Піду роздивлюсь довкола». Долинав приглушений шум води. Поруч від себе побачила потемнілий великий пень, з викарбуваним банальним написом: «Таня + Вася = Любов». Повернувся Сем, почав викладати спорядження.

– Все вирішено, заночуємо тут.

– Тобі допомогти?

– Краще не плутайся під ногами. Відпочивай. І не відходь далеко, нещасне дитя міста, бо ще заблукаєш. Я не буду марнувати час на пошуки тебе.  

Вогонь потріскував. Ніч дивилась на нас ясним зоряним поглядом. Тиша навколо. Тільки й чути, як десь внизу річка перестрибує через каміння. Я за обидві щоки уминала бринзу з темними скибками духмяного хліба, спеченого в печі.

– Ну і як тобі така розкіш?

– Смакота!!!

– Твої улюблені Brie та Camembert «відпочивають».

– Можна посперечатись, це зовсім непорівнянні речі….

– Зараз відберу…

Відвела руки з бринзою подалі від нього. Захлинулась від сміху… Як все це несхоже на звичне життя. Навіть вино мало присмак таємничості… Потім лежала в його обіймах і слухала. Розповіді зачаровували, заколисували….

Страшенно болить голова, тіло заніміло й болить… Намагаюсь поворушити руками, ногами - не рухаються. Роздивляюсь навколо… Я у ліжку в кімнаті, більше схожій на лікарняну палату, руки й ноги намертво прив’язані ременями до бильця. Закричала, та не почула свого голосу. Я закричала знову….

Здригнулася. Прокинулась. «Оце наснилось! Жахіття!» – промайнуло в думках. Але й справді болить голова, затекли руки, ноги… Озирнулась – довкола дерева. Я, згорнувшись калачиком, рясно вкрита росою, притулилась до ялини. Сірів ранок… Намагалась рвучко встати – та де там. Тіло хапали дрижаки, зуби цокотіли. Заледве піднялась, струшуючи росу… « Господи, що за лахміття на мені? Як опинились тут сама? Де Сем? – мозок моторошно думав. – Напевне, відійшла від галявини й заблукала. Та чому нічого не пам’ятаю?» «Сем! Сем!» – несамовито закричала. Тиша… Розвиднілося . Тепер уважно роздивлялась довкола. Почула тихий шелест води: «Слава Богу! Ось там неначе галявина…» Вибігла на галявину – та на ній і сліду не було від палатки чи від згарища вогню. «Напевно не та галявина», – промайнуло в обважнілій голові. Та в око кинувся потемнілий пень. Підійшла до нього. Напис «Таня + Вася = Любов» вбив мене остаточно: «Я божеволію. Нічого не розумію… Що сталося? Що робити?» Рятівною думкою згадались Семові слова: «Запам’ятовуй, ми йдемо прямо, вгору і будемо вертатись цим шляхом назад в село…». Вирішено – повертаюсь у село . «Тільки б не заблукати, тільки б не заблукати!» – мов молитву повторювала….  

Ці декілька годин шляху виїли всі мої сили, замучила спрага. Я не була впевнена чи йду в правильному напрямку, та вже ні на що не зважала, йшла не зупиняючись…. Нарешті побачила дорогу, далі вказівник «Д******ці». Зраділа і вже побігла з усіх сил, незважаючи на втому та здивовані погляди перехожих… Захекана підбігла до будинку з номером 9. Ворота зачинені, гамселила в них і кричала: «Сем!Сем!». Тиша… « Нічого не розумію», – побігла до сусіднього будинку. «Ганно Федорівно!» – гукала і гримала у хвіртку… Мозок підсвідомо зауважив, що паркан навколо хати пофарбований, і вже встиг припасти пилом і брудом. Ще раз глянула на табличку. Ні, все добре – 8. Нарешті відчинилась хвіртка, старенька суворо глянула на мене. «Милостиню не подаю» – «Яка милостиня!!! Ганно Федорівно! Дайте ключі від будинку, він зачинений. Може знаєте, де Сем. Ми вчора пішли в гори, пам’ятаєте, я ключі від будинку залишила вам. Я не розумію, як заблукала, аж тепер повернулась сама…». Слова сипались з мене мов горох, та я далі бачила її здивований, нічого не розуміючий погляд. Передихнула. Заспокоїлась. Вже зовсім врівноважено почала знову пояснювати: «Люба Ганно Федорівно! Згадайте, два дні тому я і Сем винайняли сусідній будиночок. Вчора ми вирушили в гори, та я відстала від нього… Я – Вікторія. І прошу, дайте мені води, геть знемагаю від спраги…». В її очах промайнув непевний здогад: «Ходімо в хату». Я попрямувала за нею… В старому стертому дзеркалі на стіні побачила відображення свого блідого, як смерть, обличчя з чорними колами під очима, скуйовджене волосся. «Господи…» – знесилено опустилась на канапу. «На, пий чай з трав, сама збирала», – вона протягнула мені горнятко.Я вмить його спорожнила… «Тепер я пригадала тебе, дитино. Ти дійсно тут була, але місяць тому…» – її слова потонули… Морок…морок…

До вух долинула приглушена розмова. Я лежу на канапі, дбайливо вкрита старенькою ковдрою. Вже вечоріло…

– Так шкода цю бідну дитину, вона ще така молода… 

– Пані Ганно! Я роблю все, що в моїх силах. Вона в хорошому закладі, чудовий догляд і лікування. Я вам дуже вдячний, що допомогли знайти її. З нею ще щось могло трапитись…

Я відразу впізнала цей ненависний голос, голос вже колишнього мого чоловіка. З далекого кутка свідомості виповзли страшні моменти, що блимали прискореними кадрами німого кіно: його приїзд, підстроєна аварія, лікарня…. «Треба тікати звідси…» – запульсувала рятівна думка. Тихенько вибралася з хати й побігла… Не встигла… Володимир заломив мені руку: «Ти куди?». Щосили закричала: «Відпусти мене, негайно!» На порозі стала старенька. «Ось бачите, Ганно Федорівно, вона не в собі. Хіба при здоровому глузді подорожують в такому вигляді? – а мені засичав погрозою у вухо. – Замовкни, шльондро!». Боляче заломивши руку, він кинув мене на сидіння машини. Грюкнулась обличчям, аж потемніло в очах, з носа заюшила кров. В руку штрикнула голка. Володимир зачинив дверцята, сів поруч за кермо. Машина рвучко вилетіла на дорогу. «Сиди тихо, с..ко, бо вб’ю. Я й так шкодую, що не прикінчив тебе тоді, разом з твоїм покидьком. Не мав би клопоту… – дістав мобільний . – Валентине Петровичу, я знайшов цю божевільну. За декілька годин привезу. Тільки от скажіть, за що я вам плачу такі шалені бабки. За лікування і догляд. Д-О-Г-Л-Я-Д. Як вона змогла втекти, я вас питаю? Значить, погано лікуєте. Лікуйте так, щоб вона не могла ходити…» Слова долинали вже десь здалеку, тілом наливалась байдужість до болю, до смерті, до життя….  

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
09.06.2017 Проза / Оповідання
День святого Валентина
09.06.2017 Проза / Оповідання
Lucy
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні"
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Старий капелюх
21.06.2017 © Саня Малаш / Новела
Психологи не пиячать на роботі
18.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні" (2 частина)
11.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати «ні» (1 частина)
Оповідання
09.06.2017 © Саня Малаш
Редактор до Бога ридає
09.06.2017
Нереальна реальність
09.06.2017 © Саня Малаш
Інь
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 31  Коментарів: 6
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.06.2017 10:46  © ... для Тетяна Ільніцька 

Спасибі... Можливо в мене недостатньо знань... Мені приємна Ваша увага. Дякую... величезне... 

 12.06.2017 09:51  Тетяна Ільніцька для © ... 

Як на мене, трішки не завершено. Можливо, це взяв гору мій читацький інтерес? Або я не все збагнула. 

 09.06.2017 18:14  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Мені дуже приємно , що читаєте... Вдячна... 

 09.06.2017 18:02  Панін Олександр Мико... для © ... 

Суворий Ви Автор. 

 09.06.2017 17:28  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Спасибі за відгук.
Не у всіх історіях хеппі енд. Наступні оповідання - трилери, от там трішки моторошно...
Ще раз Вам дякую. Мені дуже приємно. 

 09.06.2017 16:40  Панін Олександр Мико... для © ... 

Поетично і моторошно, хочеться просити про більш щасливий фінал. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +21
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +9
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +40
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +70
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
11.12.2012 © Каранда Галина
12.04.2014 © СвітЛана
28.02.2010 © Журналіст
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди