Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.06.2017 20:18Повість
 
Третя терція
21000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 34 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 10.06.2017 / 42089

«

«Небезпека антирадянської війни зростає!

Загнаний в історично неминучий тупик, капіталістичний світ бачить останній засіб врятувати себе від криз і невідворотної і остаточної загибелі в новому перерозподілі ринків збуту, і джерел сировини, в перетворенні СРСР з його величезними природними багатствами (джерелами сировини) у власну колонію. Інших шляхів, крім нової війни, капіталісти всіх мастей не бачать… Звичайно, наші успіхи викликають ненависть і заздрість у навколишніх капіталістичних країнах. Але ці ж самі успіхи викликають страх, підсилюють ризик війни з нами для імперіалістів.

У цих умовах загостреної класової боротьби потрібна максимальна мобілізація творчих сил робітничого класу, колгоспників і всіх трудящих на подолання труднощів, що стоять на шляху соціалістичного будівництва, на шляху здійснення гасла «П`ятирічка в чотири роки»… Обстановка вимагає нових темпів, нових форм праці. Перед ТСОАВІАХІМом (Товариством сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) стоїть невідкладне завдання - всіляко підсилити свою роботу, залучаючи нові і нові мільйони трудящих до сприяння Червоної армії…

У разі нового імперіалістичного на нас нападу за зброю візьметься весь робочий клас, всі трудящі. Успіх нашої боротьби забезпечується тим, що за нами співчуття і сприяння не тільки трудящих СРСР, а й усього міжнародного пролетаріату, всіх пригноблених і поневолених світу. З розгорнутими ленінськими прапорами, під захистом робітничо-селянської Червоної армії, під твердим випробуваним керівництвом ленінської комуністичної партії, всупереч дикому вою і злобі капіталістичного світу, не зважаючи на будь-які спроби капіталістів підірвати нас зсередини, здійснити інтервенцію, - ми підемо далі вперед і доведемо справу соціалізму до переможного кінця.

Червона армія - армія всього світового пролетаріату!

Зарубіжні пролетарії в своїх листах на адресу робітників СРСР завжди підкреслюють величезне значення тісного зв`язку, який існує між Червоною армією та всім робітничим класом. Вони бачать основу могутності Червоної армії в успіхах індустріалізації нашої країни… Закордоні робочі абсолютно ясно усвідомлюють, що міць Червоної армії знаходиться не тільки в тісному зв`язку з успіхами соціалістичного будівництва в СРСР, а й з революційним рухом за кордоном. «Мало говорити про любов до Червоної армії, - пише паризький робочий Тузі, - треба цю любов втілити в справу. Робочі капіталістичних країн, і в першу чергу Франції, повинні розглядати себе як передові заслони Червоної армії на ворожій території. Удар, спрямований проти СРСР, повинен бути в першу чергу відбитий нами».

«Червона армія, - пишуть робочі Алжиру (французька колонія в Африці), - наш щит і караючий меч. Ми всі любимо Червону армію тому, що це - перша в світі армія, яка захищає інтереси робітничого класу і пригноблених колоній. Це перша і єдина в світі армія, яка веде війну проти війни»…

«Умови праці на капіталістичному підприємстві перетворили мене в інваліда, - пише французький робочий Дює. - Таких інвалідів праці тут дуже багато. Вони мало чим відрізняються від інвалідів минулої імперіалістичної бійні... Де вихід? Його нам вказали Ленін і робочі Радянського союзу, які з такою самопожертвою борються за якнайшвидше практичне здійснення вчення Леніна. Протягом декількох років з дня в день я веду боротьбу на захист СРСР шляхом пропаганди ленінських ідей серед оточуючих мене робітників і селян…»

«ПРАВДА», №147, Москва (СРСР), 8 липня 1929 р.



«Про завдання та форми активного сприяння СРСР на випадок війни із західними суміжними країнами

Москва, 1927 рік

Цілком таємно


Політичні завдання, що стоять перед компартіями і робітничим класом капіталістичних країн в разі війни проти СРСР, свого часу були досить детально сформульовані Виконкомом Комінтерну і, треба сподіватися, зараз твердо засвоєні відповідними партіями. У цій записці ми торкнемося лише тих завдань, що стоять перед усіма друзями СРСР, особливий характер яких визначається особливим характером сучасної війни.

Остання, як відомо, являє собою поєднання військових, економічних і політичних чинників, які залучають в одне русло для однієї мети - ураження противника - всі ресурси країни і все її населення... Практична робота такого характеру повинна мати завданням, по-перше, порушення оперативних планів і мобілізаційного розгортання противника; по-друге, підрив його матеріально-технічної бази і, по-третє, максимальне сприяння розв`язанню внутрішніх суперечностей в країні противника в соціальному і національному напрямках.

Ясно, якщо безпосереднім противником СРСР, найімовірніше, будуть суміжні західні країни, то більш віддалені країни на зразок Англії, Франції, Чехословаччини, Італії і навіть Німеччини візьмуть участь у війні посередньо, забезпечуючи воюючі проти нас держави військовими і технічними припасами або сприяючи в перевозі цих припасів. А тому нижче наведені конкретні дані про можливості постачання військовими припасами, про шляхи підвозу таких і про що можуть бути використаними найбільш гострих національних протиріччях поряд з коротко викладеними заходами боротьби стосуються сукупності всіх цих країн.

Для розкладання супротивника необхідно використовувати всі елементи, незадоволені існуючим порядком або даними урядом аж до дрібної буржуазії і селянства, які платять високі податки. Особливу увагу необхідно звернути на селян тих районів, де до моменту аграрного гніту приєднується момент національного гніту.

В останньому випадку необхідно підготувати і організувати партизанські загони, особливо в тих районах, де географічні умови сприяють веденню «малої війни»...

ЗАВДАННЯ В МИРНИЙ ЧАС. (Підготовчий період)

Вище ми вказували в загальних рисах на ті заходи, які доведеться вжити для дачі відсічі збройного удару супротивника проти СРСР. Але для того щоб ці заходи могли бути дійсно здійснені, необхідна підготовча робота ще в мирний час. Ця підготовча робота повинна йти за трьома напрямками:

а) підготовки людського матеріалу,

б) вивчення об`єктів, на яких доведеться діяти,

в) підбор і накопичення засобів...»




На дворі чекала автівка, яка приїхала аж з Січеслава. Все виглядало так офіційно, що мене взяв острах, добре що Віктор Львович підбадьорив плесканням по плечу. Я трохи розслабився та на прощання обійняв Оксану. (Вона все ж прийшла, хоча і пізно ввечері. І залишилась аж до ранку.) Обійми вийшли якимись нещирими, скоріш схожими на данину етикету. Та воно і зрозуміло – навколо чужі люди і люб’язничати незручно.

-Все буде добре, - прошепотів Сокіл, перед тим як залазити в салон машини. Ще вранці інспектор повідомив, що також їде зі мною.

-Коли ти вернешся? – тихо запитала Оксана.

Я знизав плечима та спробував втиснутися в салон разом з милицями. Водій підхопив мою валізу і друкарську машинку та прибрав їх до багажного відділення.

-Все буде добре! – повторив Віктор Львович. Цього разу вже вийшло не досить щиро.

Отже ми поїхали. Я намагався не оглядатися. Втупився очима вперед, в миготіння дерев, будинків, фігур людей. Зізнаюсь, серце було не на місці. Зрозуміло, що то нервове, але заспокоїтися було важко.

Місто проїхали досить швидко, потім вибралися на розбиту дорогу. Тут вже добряче потрусило. Ми рухались якихось півгодини, а мені вже шлях здавався нестерпно довгим.

Я дивився вдалечінь, на степ, на хатинки, на Дніпро, який іноді виглядав з-за пагорбів. Повіки почали наливатися свинцем, від того почав трохи куняти. Настрій чомусь спаскудився... Це мабуть тому, що там, в Хортиці, залишилась Оксана... А я їду геть... Як в тому вчорашньому вірші. Одне «але» - я ж, дякуючи Богу, не москаль. (Жарт невдалий, згодний.)

Небо виглядало важким. Його синя блакить, на якій не було ані хмаринки, сліпила очі. Від цього самі собою навернулися сльози.

Ось і Кічкаський міст, ще півгодини і я опинюсь доволі далеко звідси... Це треба ж, провів тут біля місяця! А здається, ніби рік.

Балки, яри... суха трава… розжарене степове повітря... Боже, як тут взагалі можна жити? Спекотне літо, затята морозна зима... Здається - ось і вода поруч, той же Дніпро, притоки, а заїдеш вглиб, в це дике поле - загинеш, якщо не від спраги, то від дикого звіра, або отруйної зміюки… А зимою можеш на смерть замерзнути, якщо не знаєш всіх таємниць українського степу: де сховатися, де напитися, де перечекати, переночувати…

Край не для всіх! Мабуть тому зветься Диким полем.

Ні, у нас в Києві у сто разів краще! - подумалося мені. - І ліси, і озера, і клімат рівніший... А тут і справді може вижити тільки людина з залізною волею.

Цікаво, як німецькі переселенці... гугеноти... Тьху ти, які к бісу гугеноти? Забув слово... А-а-а, меноніти! Як вони взагалі зважилися перебратися в цей край? Що спонукало їх кардинально змінити свій уклад, уїхати з Батьківщини?

Скільки тут містечок? Кічкас, Ейнлаге… Кронсвейде... Скоро деякі з них затоплять. Мабуть, мешканці відчувають себе, м’яко кажучи, зрадженими. Приїхали в далекі землі, влаштувалися тут, розбудувались, народили дітей… а ті народили своїх дітей… І раптом їм повідомляють, що це кінець… До побачення!

Я би збунтувався, кажу чесно!

Чомусь згадався Банкір. Вірніше ось та його фраза: «Ми людей скаламутимо, особливо німців в Кічкасі та Ейнлаге… щоб ті звернулися до посольства…»

Десь вглибині свідомості промайнула якась дивна думка. На мить… навіть менше, ніж на мить, виглянула зі своєї нірки, та знову заховалась… Жаль, що я не встиг її спіймати за хвоста. Ця думка мені здалась дуже важливою. Тому спробував розкласти усе по поличках.

Поселення… німці… меноніти… радіопередавач… Клюйко та ті документи, що підкинули люди Банкіра… підбурювання… вибухівка, якою хотіли підірвати щось на греблі…

А якщо це все ж не «спектакль»? Якщо вибухівку і справді хотіли підірвати в Хортиці? Просто мої дії зірвали цей план…

Щоб було, вибухни та бомба? Кого б звинуватили в цьому? Щось підказує – місцевих менонітів. Вони ж протестують проти будівництва електростанції… тому можуть бути легко представлені в якості «ворогів».

А Клюйко? Його, скоріш за все, готували на роль «ритуального ягня». Так, чи інакше, Банкір все одно прибрав би Степана. На це вказує і те, з якою він легкістю, без вагання, стріляв в свого посіпаку.

Отже, заворушення, протести проти будівництва… потім вибух… купа загиблих… поліція чи контррозвідка знаходить радіопередавач… німецький, до речі… Знаходить тіло Клюйка з німецькими ж документами і грошима… Можливо, почались би якісь зіткнення між місцевими жителями та робітниками греблі… звинувачення в диверсії…

Далі мій мозок не зміг уявити можливий хід ситуації. Хвилина-друга, і я взагалі відкинув ці розмірковування – аж занадто вони дикі, варварські.

«Ні, так не може бути! – думав я, дивлячись вдалечінь, в сухий пожовклий степ. – Банкір все ж здається людиною вихованою… цивілізованою… освіченою…»

Потім думки повернули до «Галки» - до судна, на якому, скоріш за все вивезли залишки вибухівки. Невже, - промайнуло в голові, - важко його знайти? Судно не маленьке… Це не якийсь човник! Невже його ніхто не бачив? Доплив до Херсону, а там розчинився в повітрі? Дурня якась! Щось ця контррозвідка зовсім мишей не ловить!

Ладно з тією «Галкою». А як з самою одеською фірмою? Уявляю цю картину: прийшли, а на дверях замок. Походили, подивились – нема нікого, а й чорт з ними! Господарі кудись втекли, і хай йому грець! Пішли в порт, питають: «Де судна «Капели»? Немає? Ой, божечки! Яка прикрість»!

Ну і розійшлися по домівках…

Хоча - ні, директорат все ж впіймав Рибакова-Фріда, який і розповів (що досить дивно) про людину на ім’я Білий Михайло Андрійович… Інше питання – а чи то правда? Чи не хочуть нас збити зі сліду?

Я сказав «нас». Все ще відчуваю себе учасником розслідування. А чи воно так?... Може, я дійсно та «гієна», котра переслідує свою жертву?

От би піймати цього Банкіра, та подивитись йому в очі. Сказати: «Ну що, тварюка? Попалась? Схопила лева недосвідчена гієна, так»? Ось що йому сказати, та ще й розсміятися в обличчя.

Автівка підстрибнула на черговому пагорбі. І я, якому вже наскучило довге мовчання, вирішив поговорити з Соколом.

-Що відбувається в Січеславі? – запитав у нього.

Віктор Львович припинив дивитися за вікно та повернувся до мене. На його обличчі зобразилось німе питання.

-Чого там скупилося стільки начальства, та ще і з різних відомств? – пояснив я.

Сокіл подивився на мене з дивуванням. Ніби хотів сказати: «Ти що, з неба впав»?

-Тому що зараз в місті організований загальний тимчасовий оперативний штаб, який керує як південно-східними військовими угрупуваннями, так і директоратом внутрішньої безпеки в цьому регіоні.

-Чого б це? Через військові навчання? – знову запитав я.

-Через навчання, - з іронією в голосі відповів чоловік. – Кремль перекинув до нашого кордону чимало своїх військ… От чому!

-Тобто? Ви на що натякаєте? На вторгнення?

Сокіл відвернувся, так і не відповівши.

-Невже вважаєте, що Москва ризикне на подібний крок? – подовжував я давити на інспектора.

Його мовчання мене трохи напружувало. Здавалось, він знає щось таке, чого вголос не розповідають.

-Ризикне… не ризикне.., - бурмотів Сокіл, втомлено потираючи очі. – Якщо вірити Андрію Карловичу – ми дуже близько до ситуації, аналогічній початку двадцятих років.

-Це ж контррозвідка! – відмахнувся я. – Її задача усіх підозрювати та залякувати.

-Можливо правий ти, а можливо…

Сокіл не закінчив своє речення. Він раптом нахилився до мене і прошепотів:

-Прекрасний приклад ситуації з гаданням нападе чи ні – був продемонстрований в Афганістані пару місяців тому. Там також сумнівались…

-А що трапилося? – теж пошепки запитав я. Судячи з усього, інспектор не хотів, щоб нашу розмову чув водій.

-Що-небудь знаєш про так звану ліквідацію бандитизму в Туркестані? – запитав Віктор Львович. – Так це проходило та проходить в офіційних радянських джерелах. Все дуже завуальовано, засекречено, але наші британські колеги, котрі більш обізнані з ситуацією в тому регіоні, розповідають інші… доволі цікаві подробиці тієї компанії.

Сокіл ще раз подивився в потилицю водію, та тихо почав розповідати:

-Ще десь в двадцять четвертому році… Чи ні! Трохи раніше. В дев’ятнадцятому. Тоді Афганістан почав війну з Британією за свою незалежність… За пару років Лондон таки був змушений її визнати. Москва відразу підтримала шаха Аманулл-хана. Мало того, почала надавати допомогу. Наприклад, восени двадцять четвертого радянські льотчики на британських аеропланах допомагали придушувати повстання…

-Звідки ви стільки знаєте?

-Було кому розповісти… за бокалом доброго коньяку.

-Однак! – захоплено захитав я головою.

-Окрім цього Кремль також передав Аманулл-хану власні літаки та гармати. Треба ось що додати: що з самого СРСР… з середньоазіатських республік… почався масовий відтік людей, які не схотіли жити під радянською владою. Їх прозвали «басмачами», тобто «грабіжниками». Самі ж вони себе звуть «моджахедами» - «борцями за віру»… Зрозуміло, що таких людей СРСР звинуватило в антирадянській діяльності. Аманулл-хан виступив на боці Москви в цьому питанні – в питанні знищення повстанців, бо йому вони також були, як кістка в горлі. Їх дії могли призвести до появи незалежного Туркестану, а це аніяк не подобалось ні одній із сторін – ні шаху, ні Кремлю.

Автівка виїхала на рівну ділянку, її перестало трясти, в салоні стало тихіше. Тому Віктор Львович на деякий час замовк, очікуючи слушної нагоди. Вона видалася десь хвилин за п’ять.

-В двадцять восьмому році, - шепотів Сокіл, нахилившись до мене, - спалахує велике повстання під керівництвом еміра Хабібулли, спрямоване проти влади цього промосковського шаха. Тут же в СРСР з’являються заяви про загрозу спокою на їхньому кордоні, і починається формування бойового загону червоноармійців. Всіх їх переодягають в місцеву афганську форму – халати та чалму, відмінно озброюють, а на період операції забороняють розмовляти російською. Отже цим солдатам доводиться грати роль нібито військ Аманулл-хана. Чому так? Бо в двадцять шостому була укладена угода про нейтралітет і ненапад. Де-юре радянські війська не мали права перейти кордон… Але в середині квітня декілька літаків перетинають його та відкривають вогонь по прикордонникам сусідньої держави. Одночасно з цим сформований загін переправляється через річку Амудар`я та починає наступ… вже на території Афганістану. Захоплюють декілька міст, і до середини травня війська контролювали чималу територію. Але все закінчилось не на користь СРСР: шах Аманулл-хан, якого так підтримував Кремль, тікає з казною в Індію після поразки від моджахедів Хабібулли. У зв`язку з тим радянські війська опиняються в такому становищі, коли на міжнародній арені стає важко пояснити, що вони, власне, роблять на території сусідньої держави. В європейських країнах, в Туреччині… в Персії… стає відомо про вторгнення Червоної армії… і це починають розцінювати, як пряму агресію СРСР в Афганістан. Тому радянські війська в спішному порядку покидають країну, так нічого і не спромогшись. Ось така історія! А ти кажеш – ризикнуть, чи ні.

-Так це там… в Азії… далеко… А це – тут! Переодягнення не допоможе.

-Ну ти дурень! – хіхікнув Сокіл. – Вибач, але дурень! Хіба не зрозумів, з ким ми маємо справу? На фоні того ж Банкіра?

-А що Банкір? – насупився я. – Людина… з виду інтелігентна…

Сокіл хмикнув та якось роздратовано махнув рукою.

-Дитина! Ти ще наївна дитина! – промовив він. – Сподіваюсь, що з часом ти все зрозумієш…

Ми подивились один на одного. Віктор Львович відвів очі першим, та неохоче промовив:

-Після Січеслава нас направляють назад в столицю. Справою Пауелла та всім, що з тим пов’язано, відтепер буде займатися хортицька комендатура. Що до Банкіра-Білого – це вже парафія директорату внутрішньої безпеки. Ми з тобою свою місію закінчили…

-Тобто? Як це? І що нас очікує?

-Погладять по голівці, - знову з якоюсь іронією промовив Сокіл. – Як повернемося, буде зрозуміло… В Січеславі нічого не бійся. Це звичайний офіціоз. Підпишеш папери, розкажеш все, як домовлялись і ввечері на вокзал.

-Чого ж ви мені це в Хортиці… в лікарні… сьогодні вранці не сказали. Я б попередив Оксану. А то виходить якось некрасиво… ніби втік від неї.

Сокіл знизав плечима та знову почав дивитися на пейзаж, що миготів вздовж дороги.

-Ситуація стала ще більш серйозною, - раптом промовив він. – Тому нас і відсторонили від розслідування щодо банди Банкіра.

-Ви сказали, що на кордоні скупчились радянські війська… Не вважаєте, що дії Білого можуть бути з цим пов’язані?

-Ти все ніяк не вгамуєшся? – посміхнувся Сокіл. – Це вже не наша з тобою турбота. Нехай контррозвідка риє землю та отримує медальки.

До самого Січеслава ми більше ні про що не розмовляли.

В машині було дуже спекотно. Мене навіть почало укачувати. Ледь дотерпів.

Тільки приїхали, тільки я вибрався з машини та вдихнув свіжого повітря, як до мене відразу ж підійшли четверо якихось чоловіків, судячи з усього – з директорату внутрішньої безпеки. (Чесно кажучи, їх поведінка суттєво відрізняється від поведінки поліціантів. Важко сплутати.) Сокіл здивовано подивився на них, хотів щось сказати, але йому тут же наказали не втручатися, та залишатися осторонь.

Я зрозумів, щось змінилося. Ще більше в тому впевнився, коли в кімнату, куди мене відвели, увійшли знову ж офіцери контррозвідки. Їх було троє. Замість бесіди, яку обіцяв Віктор Львович, був учинений справжній допит.

Чоловіків цікавило все: чому я вирішив їхати з Ястржембським на розслідування, не маючи досвіду оперативної роботи; чому погоджувався на завдання, які (згідно нашої з Андрієм Карловичем домовленості) мені (нібито) давали з місцевої контррозвідки; чому (на мою думку) Банкір не вбив мене відразу, а лише поранив… Цих «чому» було так багато, і задавали їх так швидко і непослідовно, що я ледь встигав відповідати. Чесно зізнаюсь, що розгубився. І як не намагався себе опанувати, але відчував, що починаю програвати.

Тут раптом в кімнату зайшов ще один чоловік. Як стало зрозумілим – військовий хірург. Він доволі безцеремонно сухим діловим тоном попросив подивитися мою рану. («Попросив» - це сказано в великою натяжкою.) І поки він її розглядав, я спробував перейти в контрнаступ, та сердито запитав:

-Мене в чомусь підозрюють?

-Чому ви так вирішили? – кинув один з контррозвідників. До речі, вони мені так і не представилися. Тому про себе я їх розділив за зовнішніми ознаками. Цього назвав Млинцем, бо він мав широке кругле обличчя.

-А є якісь грішки? – промовив другий. Він в мене значився, як Кіт, бо мав довгі тонкі вуса, що робили його схожими на старого кота.

Було таке відчуття, що контррозвідники навмисно атакують усі разом, ніби хочуть збити мене з пантелику. Щоб я десь помилився, оговорився, і тоді вони схопляться за це, та почнуть тягнути жили.

Хірург нічого не сказав. Він лише кивнув головою убік контррозвідників, та вийшов з кімнати.

Отже, моє поранення не здалося лікарю підозрілим. А мене, все ж таки, в чомусь підозрювали.

Причину такої поведінки я зрозумів, коли показали світлину. Знадобилось з пару хвилин, щоб зрозуміти – людина, яка була на фотографії, це Банкір.

-Він що? Мертвий? – обережно запитав я.

Обличчя Банкіра було розпухлим, з слідами подряпин, очі напівприкриті, погляд відсутній… Не треба бути надрозумником - це було фото трупа.

-Берегова охорона знайшли неподалік від Одеси напівзатоплене судно, - заговорив третій контррозвідник (Чепурун). - Судячи з усього, воно попало в недавній жорсткий шторм, який був чотири дні тому. Причину затоплення поки ще виясняють… Це судно вже опізнано… «Галка»…. На палубі знайдені декілька ящиків з вибухівкою, тою самою, яку викрали з хортицького складу. Є відповідне маркування. Крім того, в каютах було знайдено два тіла. Один труп вже впізнаний за вашим малюнком…

-Це Банкір-Білий, - розгублено пробурмотів я. – Господи, що це за… Невже, доля? Невже боже провидіння?

Контррозвідники мовчали, роздивляючись мене, немов якусь диковинку.

-Судно затонуло, - бурмотів я, глядячи на світлину мертвого Банкіра. – Вибухівку знайшли… Але ж не всю. Так? Мені здається, що і цього разу ви знайшли лише маленьку частинку вибухівки… Якось все дивно! Дивно!

-Що вас непокоїть? – запитав Кіт, погладжуючи свої вуса.

-Що все якось просто… якось не очікувано… без боротьби… Ніби сніг на голову! Ось вам судно, яке не могли довго знайти… ось вам тіло Банкіра… жаль, що мертвого… котрий тепер нічого не розповість… Ось вам ще і вибухівка. Йдіть, хлопці, відпочивати, - театрально казав я. - Ось що мені дивно! А ви ще питаєте!

Контррозвідники переглянулись один з одним.

-А Фрід? Що з Борисом Фрідом? – звернувся до них.

Судячи з виразу облич цієї трійці, з Макаром теж було не гаразд. Але мені анічого не відповили.

-Ваше повернення до столиці поки ще скасовується! – промовив Чепурун. Скоріш за все він був тут за головного. – Ось папір, ось олівець. Прошу викласти усі свої думки стосовно можливих планів Банкіра. А також дослівно розписати усю останню бесіду з ним. Пригадайте деталі: якісь фрази, натяки… Все-все-все!

І мене залишили в кімнаті наодинці. Коли зовні брязнув замок, то по спині відразу пробіг неприємний холодок. Ніколи не сидів в тюрмі, але тепер уявляю, як це знаходитися в камері. (Хоча, звичайно, це не камера – кімната для допитів.)

Невже арештували? – промайнуло в голові. Думки застрибали, немов перелякані зайці. Знадобилось чимало зусиль, щоб заставити себе щось написати…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 33 ))
17.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 35 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
10.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Гра
09.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Новітні методи
09.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Спалення
07.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Щастя є
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
08.06.2017
Третя терція (( 32 ))
10.06.2017
Третя терція (( 34 ))
17.06.2017
Третя терція (( 36 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+1+0+0+0)
Переглядів: 54  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +59
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +99
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
26.03.2012 © Піщук Катерина
05.03.2014 © Тетяна Ільніцька
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
http://rus-autodom.ru/ ремонт сервис и обслуживание шкода шкода ремонт и обслуживание.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди