Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
12.06.2017 09:54Оповідання
 
20000
Для дорослих (18+)
© Ніка Той

Стрибнути вище неба

Короткі історії проти ночі

5 квітня…

Як це жалюгідно усвідомлювати себе бридким борошняним хробаком, сутулим нікчемою в дурнуватих окулярах . В принципі, мені начхати на думки інших щодо моєї зовнішності. Однокласники прозвали мене телепнем, та я не зважав на зграйку цих людиноподібних мавп, з котрими ділив повітря й час у школі . Чи на бовдурів із старших класів, з накачаними м`язами і повною відсутністю сірої речовини у голові, що сіпались до мене. Мені завжди вистачало клепки вислизати і залишати нікчемних горил з носом . Та й дівчата у школі не балували своєю увагою - проходили мимо, кидаючи зневажливі погляди пихатих королев . Хоча, що з них візьмеш – ляльки з курячими мізками, забитими на повну міщанським непотребом . І не звертав увагу на принизливий статус невдахи, що прилип до мене смолою . Та зрештою, плював я на все. Але не тепер, коли вона оселилася поруч…


Мої предки ніколи не розуміли мене, і я бережно тримав їх в благій омані . Звісно, не зовсім чемно з мого боку, але так спокійніше для всіх . Вони - звичайні люди, тихі, скромні. Батько роки горбатиться інженером в компанії, мама - донедавна домогосподарка – захопилась проектом з допомоги перестарілим . Хоч гадаю, що працювати за безцінь - дурня, і подавати вставні щелепи збожеволівшим дідуганам теж гидотно. Та все ж краще, ніж скочуватись до убогості у брудному халаті, з бігудями у волоссі, що нидіє за серіалами, плітками або пиятикою, як от мамочки однокласників. Намагаюсь не засмучувати її – досить непогано вчуся, не тиняюсь, як інші, бог знає де, а після школи сиджу вдома, охоче гуляю нетрями віртуального світу. Отам вирує справжнє життя. Цікаве, захоплююче, що заковтувало мене повністю, і коли смачно спльовувало, ошелешеного й виснаженого, я довго не розумів, де ж реальність. У тому невгамовному світі час спалахував яскравою миттєвістю, і я легко прокручував ще один день. З роботи поверталися батьки, ми разом вечеряли . Вони цікавились, що в мене нового. Кидав їм декілька слів, а далі мовчки копирсався в тарілці. І так щовечора, монотонно й звично. Та несподівано розмірена буденність обвалилася, скотилася звислими каменюками в провалля буття…


5 квітня…

Ноутбук підло завис саме у ту хвилину, коли я хвацько добивав увесь флот супротивника. Я аж скипів від люті: «От, старе ріще!!! », і заледве стримався, щоб не гепнути цим відсталим брухтом об підлогу. Надворі натужно загарчав двигун автомобіля і змовк. Хм, батьки ще ніколи так рано не поверталися, глянув у вікно. Біля сусіднього будинку зупинилось авто. З нього вийшли двоє і попрямували до будинку. Цей будинок купу років стоїть пусткою. Колись в ньому хтось жив недовго, вже й не пам`ятаю. Та з того часу ніхто не зголошувався винайняти його . Мені ж на краще. Бо коли вночі не спалося, я тихо спускався з вікна своєї кімнати на дашок, потім по драбині вниз, прокрадався на сусіднє подвір”я, сидів на гойдалці й задивлявся у небо…

Ноутбук кволо перезавантажувався, от падлючий немічний ґаджет. Я знову глянув у вікно. За мить ті двоє вийшли з будинку, щось жваво обговорюючи. Мене заїдала цікавість, що то за одні, мало не вклеївся в шибку носом. Чоловік в костюмі поважно почвалав геть, дівчина ж сіла за кермо авто і впевнено загнала його в гараж… «А, це ж ріелтор, певно будинок збагрив тій дівулі… » - в мізках закрутились слушні думки. Миттю побіг в свою спальню, вікна якої виходили якраз на сусідські, та, звичайно, нічого нового не побачив – все далі щільно закрито, я ж прикипів до вікон. Час від часу з сусіднього будинку долинали глухі звуки. Нарешті вона відсмикнула штори. Я тішився, як малий дітвак морозиву на дурняк, бо мені було добре видно кожну деталь в спальні. Вона жбурнула сумку на ліжко й вийшла . Намарно чекав, вона, напевно, облаштовувала інші кімнати будинку. Після вечері буркнув батькам, що втомився й помчав в свою кімнату. Та я забув за сон, все чатував у вікні на незнайомку . В спальні напроти горіло світло. Вона вийшла з ванної кімнати у короткому халатику, боса, відкинула пасмо довгого чорного волосся з обличчя. Я завмер. Вимкнула світло, та потім ще довго блимав ноутбук…


Вночі я не спав ні крихти. В уяві безперервно прокручувався ролик, в якому вона жадібно цілувала мене. Невагомий халатик сповз з її плечей, вона сіла мені на коліна, гола, з лукавою усмішкою на губах. Кров голосно гупала в скронях, плоть збісилася і вимагала продовження бенкету, завзято проганяючи сон. Руки не мали спокою з тією знахабнілою невгамовною плоттю. Я міг би комусь плести байки про свій значний сексуальний досвід, та тільки не собі. Я ж то знаю, що головні актори в ньому - мої невтомні пальці та фото спокусливих лялечок з обкладинок журналів...


6 квітня…

Зранку відбиток у дзеркалі моєї прим`ятої мармизи єхидно нагадав за нічні солодощі. Та я не зважав, помчав сходами вниз . Чмокнув в щоку маму, що дбайливо тицьнула мені в руки пакунок з бутербродами. Схопив рюкзак, вилетів на ганок й різко загальмував : вона вибігла з будинку, з навушниками у вухах, певно на пробіжку. Яка ж вона гарна: струнка, усміхнена, з блискучими очима, мммм. Я стояв дурнуватим стовпом і проводжав її поглядом. На уроках нетерпляче совався на стільці, і нав`язливі думки видзьобували мозок : «Хто вона, яким вітром її занесло в це вимираюче від нудьги місто?». І невпинно смакував ранковим епізодом : як розвівалося її чорне вороняче волосся, зібране жмутом, як здіймалися пишні груди . Після уроків щосили помчав додому…


Вона висаджувала квіти на подвір`ї. Руки в яскравих рукавицях вправно орудували садовою лопаткою. Я набрався сміливості й загукав перший: «Привіт, я Майк, ваш сусід». І махнув головою в бік нашого будинку. Вона скинула брудні рукавиці, підійшла до мене: «Привіт, Майк. Рада знайомству. Еві» Протягнула свою тонку руку й усміхнулась, так щиро й невимушено. Я торкнувся рукою її долоні . Слова застрягли десь у горлянці, стояв німим бовдуром і тільки відчував тепло ніжних пальців. Її очі ще лагідно всміхались мені, та все ж почув: «Добре, бувай, малий » і вона повернулась до квітів. Понуро брів додому й злився на себе. Який же я телепень, не міг два слова зліпити! Жалюгідний відбиток у дзеркалі повернув мене до тями. Я наче вперше побачив себе: сутулий, обвислі руки, бліде обличчя з дурнуватими окулярами, скуйовджене волосся . Дійсно малий, ще й слабак до того. Я в задумі потягнувся за ноутбуком, вже хотів стрибнути в свій звичний світ, та в голові яскраво вибухнуло слово « малий». І я побіг у гараж. Довго копирсався в коробці з мотлохом і нарешті знайшов те, що шукав - гантелі. Їх колись подарував батько, та я забив на спорт, і вони вкривалися пилюкою в гаражі. Тепер вони мені знадобляться….


11 квітня…


Я закинув дурнуваті комп`ютерні ігри, життя набуло зовсім іншого змісту - Еві . Тепер будинок перетворився на таємний центр спостереження за нею . За декілька днів я ретельно вивчив її розпорядок . Зранку вона бігала, вдень більше сиділа вдома, інколи їздила машиною в місто, привозила пакунки з харчами, декілька разів на тиждень ввечері вона кудись їхала на таксі і поверталася пізно вночі. Я бісився й метався, як звір в клітці, коли нестерпно-довго вичікував її . Та тільки таксі пригальмовувало коло будинку, я пробачав всіх і все на світі й нетерпляче чекав, коли ввімкнеться світло в спальні. Ночі наповнились диким безсонням. Збуджена уява не давала заснути, і навіть, коли втомленим, мов вичавлений лимон, все ж таки задрімував, вона прибігала до мене у сни . Лоскотала довгим волоссям, усміхалася блискучими очима, жадібно цілувала й сміялася: «Ну ж бо, малий»


Цієї ночі я так довго чатував на неї, вдивляючись в проїжджі авто, мало не заснув біля вікна. Нарешті фарами блимнуло таксі, вона вийшла й попрямувала до будинку. Але за мить, скрегочучи гальмами, зупинився ще один автомобіль, когось висадив й рвучко рвонув далі . Я бачив, як товстун, що вивалився з тієї машини, наздоганяв Еві, дико репетуючи . Я ж розібрав якісь уривки фраз про гроші. Потім схопив її за волосся, й намагався вдарити . Вона пручалася й відбивалася. Я розгублено завмер біля шибки та, хутко оговтавшись, зістрибнув з вікна своєї кімнати звичним шляхом. Схопив лопату, недбало кинуту біля паркану, й підбіг до них. З усієї сили вгатив лопатою товстуна по спині, він мішком завалився на землю. В мене затряслися руки і я захолов від думки, що вбив його . В роті враз все пересохло, заледве вичавив з себе :«Еві, з тобою все гаразд?» В сусідніх будинках вмикалося світло. Ми перезирнулися й разом швидко затягли борова в середину будинку. Я боявся глянути на труп. Та з підлоги лунало гучне хропіння і я з полегшенням зітхнув… Коли навколо стихло, ми завантажили огрядну тушу в авто, вивезли у місто й вмостили на лавці біля парку. Поверталися мовчки, у цій пекельній тиші я лише чув, як в грудях голосно гепає серце. Вона загнала авто в гараж. Вимкнула двигун і спокійним голосом, ніби нічого й не трапились, промовила: «Може зайдеш до мене, малий. Будеш сік?» І не чекаючи моєї відповіді, пішла в будинок. Я слухняно поплентався за нею. Вона налила для себе келих вина, мені ж подала склянку з апельсиновим соком. «Що він хотів від тебе?» - моє запитання зависло у повітрі . Вона пригубила келих і прискіпливо глянула на мене: «Скільки тобі років?». «Мені 18» - впевнено збрехав я, додавши собі рік . « А ти не розгубився, малий. А може ти вже й не такий малий?» - блискучі чорні очі сміялися і, немов сірником, розпалили вогнище внизу живота . Тілом шугонула потужна кипляча хвиля. Гормони, під’юджені адреналіном, геть чисто збісилися й штовхнули мене, сп`янілого від її аромату і близькості, на небачене нахабство – я торкнувся тремтячою рукою пасма її волосся, погладив його. Вона не промовила ні слова. Нахабність в мені збільшувалося сніговою лавиною – я чмокнув її в губи й мимоволі зіщулився - зараз вона мене точно вижене за таке зухвальство. Та вона не виганяла, і лиш лукава цікавість зблиснула в жагучих очах. Це додало мені ще сміливості, я обійняв її й поцілував, як вважав, по-справжньому, по-дорослому. Вона не опиралася, а жадібно відповіла на цілунки й потягла мене сходами нагору…


Я прокрався в свою кімнату, впав на ліжко і не міг заснути від дикої ейфорії божевільної ночі. Там, у спальні, я пік раків, як винуватий школяр, бо вперше все скінчилося блискавично. Я мало не провалився крізь землю від сорому, та вона заспокоїла мене: «Це так буває, малий, не хвилюйся» і дістала з пачки сигарету. Спалах запальнички зблиснув на тлі блідого обличчя . Я гладив її волосся, цілував плече, ніжне, мов шовк. Знав, що невміло й незграбно, та байдуже. Провів тремтячими пальцями по грудям, вона застогнала. Загасила сигарету, повернулась до мене й тихо спитала : «Не втомився, малий?»… Вона направляла мене й рухи ставали злагодженими. Вміло піддавалась мені, пришвидшуючи темп, й стогнала . І знову феєричний вибух . На моє щастя, вона теж встигла. Потім сиділа на ліжку з сигаретою в тонких пальцям, гола, чорне волосся зміями сповзло на плечі, тіло огорнули сутінки. Така нереальна . Гарячі відчуття залили мене по вінця. Як же це класно - бути з нею . « Біжи, малий . Тобі вже час. Не супся, я завжди сплю сама. » - ці слова прикро різонули вуха, та я не образився. Хіба можливо ображатись на неї?


12 квітня…

Зранку я першим ділом викинув чортові окуляри, знайшов коробку з лінзами, яка давно валялася у шухляді, мені завжди було ліньки кожного ранку пхати їх собі в очі. Та зараз все змінилося. Шкільні пристрасті мене геть не цікавили, я тільки й чекав, коли б дременути зі школи додому. Вона заборонила приходити до неї вдень . Скупо віталася й байдуже дивилась крізь мене, коли ненароком її зустрічав. А я… Я, щоб не зірватись з рейок від постійного марення нею, немилосердно витискав гантелі й гамселив боксерську грушу, які недавно приволік з гаражу . Батьки дивувались моїм радикальним змінам, поводились зі мною стишено й обережно, як з божевільним, все списуючи на шаленість підліткового віку. А я вижимав ті гантелі, і тільки чекав ночі. Тихо шкрябав у задні двері, і вона відчиняла їх, всміхаючись. Підхоплював її на руки й ніс нагору. І радів, коли від моїх пестощів вона мліла до хрипітного крику, до благань …


20 травня…

З якогось дива на мене почали заглядатися пихаті дівулі із школи. Чого б це на них зійшло прозріння, обкурилися чи мухоморів об`їлися? Деякі особи взагалі відверто і нахабно чіплялися, примітивно заграючи. Обпатрані курки. Хіба мені цікаво слухати їх пусті балачки, безглуздо тиняючись вулицями, а потім огидно тискатися в авто. Я давно виріс з цього . І так допекло надокучливе сіпання накачаних горил, що я легко вліпив тій сіпанині жирну крапку, розтрощивши одному з них ніс вправним хуком . Більше вже не лізли..


. Я нічого й не знав про Еві. Вона не розповідала, я не допитувався, навіщо пхатись у душу, коли не запрошують туди. Та, зрештою байдуже, лиш би бути з нею. І погордо упивався, що вона - моя….


25 травня…

Сьогодні біля її будинку зупинився Bentley. З нього вистрибнув високий молодик в костюмі з букетом квітів . Хм, з похорону завітав чи що? Може, заблукав? Він явно не з нашого обшарпаного містечка. От зараз отримає облизня . Та він підійшов до її будинку, подзвонив, зник всередині. Дурне передчуття проштрикнуло скроні, я вистрибнув на ганок. За деякий час вона вийшла з ним. Вуха залоскотав її мелодійний сміх, і мозок підступно нагадав, як щиро, по - дитячому вона сміялася над моїми витівками і жартами там, у спальні. Вони сіли в авто й поїхали. А я ще довго стояв, як бовдур, розгублений і нещасний.

Пізно вночі вона повернулась і вперше не впустила мене. Я шкрябався в двері, як забутий господарями замерзлий кіт, та дарма, вона мені не відчинила. Я не спав, бісився від нерозуміння й безсилля, а ревнощі, розлюченим хижаком, цілу ніч вигризали нутрощі .


29 травня…

Я намагався з нею поговорити, та вона вперто уникала мене. Молодик приїздив щодня, довго сидів у будинку, потім вони їхали вечеряти, пізно вночі поверталися. Одного разу він залишився на ніч. Я все це бачив у вікно, бачив, як вона мліла під ним. І мало не збожеволів …

Зранку я перестрів її під час пробіжки, та вона байдуже буркнула мені в обличчя : «Забудь все, малий » - і побігла далі. Від злості затряслися руки, та все ж змусив себе піти в школу. А ввечері нахабно постукав в парадні двері її будинку, хоч досі я такого ніколи не дозволяв. Вона відчинила й зашипіла: «Ти ще не зрозумів, що кінець? Кінець! Забудь усе! І не приходить!» Долинув голос молодика: «Хто там, люба?» Підійшов, і по – хазяйськи обійняв її . Хіба я міг таке стерпіти? Вдарив у лощену мармизу, звалив його одним ударом і нещадно гамселив руками, ногами. Вона намагалась спинити мене, ловила за руки й благала, плачучи: «Зупинись. Я кохаю його. Чуєш? Я ЙОГО кохаю!!!!» Я зупинився, важко хекаючи й очманілий від люті, дивився на неї розпатлану, заплакану. Вона здалася такою жалюгідною і чужою . І пішов. Стрибнув у батьківське авто, завів двигун, рвонув з подвір`я. Груди розривало від болю, я задихався і гнав авто подалі від неї, подалі від усього . Схаменувся, коли колеса грубо шаркнули об пісок. Я кричав у темряву зраненим звіром, і з безсилля лупцював мокрий пісок кулаками. І проклинав її. Теплий бриз висушував сльози. Я ще довго сидів на березі, знесилений, спустошений і дивився в темінь океану. Мені хитро підморгували вогні пропливаючих яхт, звідти доносилися ледь чутні музика і сміх - життя вирувало. Нарешті прийшов до тями, сів у авто й погнав його додому: «Так, я стрибнув вище неба … Та не розбився…»

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.06.2017 Проза / Оповідання
Пір`їнка (ТРИЛЕР)
12.06.2017 Проза / Оповідання
Морок сновидінь (Част. 1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
17.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Новела
Відпустка
13.06.2017 © Борис Костинський / Бувальщина
Вовк Галінський
12.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Нарис
Ранок понеділка
10.06.2017 © оксамит / Есе
Tendresse
09.06.2017 © Саня Малаш / Оповідання
Інь
Оповідання
12.06.2017
Морок сновидінь (Част. 2)
12.06.2017
Стрибнути вище неба
12.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Запізнення
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 23  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +37
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +66
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +56
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
22.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
27.11.2014 © Серго Сокольник
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди