Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.06.2017 11:07Оповідання
Мелодрама  Про життя  Про дівчину  Про самотність  
40000
З дозволу батьків
© Ольга Білицька

Вона не вміла казати "ні"

2 частина

Духовні пошуки

Гадаю, я був гарним християнином, але церква зробила все, щоб перетворити мене на скінченого безбожника.
Фрідріх Шиллер
Ольга Білицька
Опубліковано 18.06.2017 / 42206

У технікумі навчання минуловідносно прийнятно. Але от по його закінченні із дипломом «копитоустроітєля» середнього рівня, міцно затисненим між сідниць, Юля опинилася у вакуумі: грошей на подальше навчання її родина не знайшла, роботи теж не траплялося. Некомунікабельна дівчина сиділа вдома, плавала у морі батьківських сварок, дорікань, бідності, власних страхів та нерозділеного кохання. В неї розвилася анорексія. За декілька років вона почала вживати опіум… релігійний. Молилася, вивчала Євангеліє, а потім прочитала про Причастя. Молодій особі здалося, що це стане для неї порятунком. Все просто: їй було погано, бо вона багато нагрішила, а якщо позбудеться того тягаря, то все зміниться на краще.  

Переборюючи жах, вона прийшла до храму, здійснивши необхідну підготовку. У напівпустій церкві справді віяло затишком і спокоєм. Її сповідував молодий священик. Він так сильно нахилив її голову та накрив єпитрахиллю, що мало не зламав карк . Так-сяк вона пробелькотіла зізнання у своїх провинах і запричастилася Тіла та Крові Христових. 

Минув рік, на краще нічого не змінилося. Юля звернулася до психіатра. Він нагадував моржа, що об’ївся рибою. На безліч її скарг моржисько промимрило: 

- Так, ви хатітє раслабица или взбадрица? 

Юля ковтала транквілізатори та антидепресанти, аби «раслабица» і два тижні відвідувала психолога. Наприкінці згадала у розмові про Причастя. Психолог, хоч і симпатична, приязна жіночка, втомилася від неї і в надії, що передасть нарешті пацієнтку в міцні руки попів, порадила обов’язково повторити Таїнство знову. 

Дівчина не захотіла йти до «карколомних» священиків з московської церкви, а вирішила довірити випасання своє «тонкої» душі отцю Михайлу – настоятелю маленької української церквиці. На той час вони з батьками переїхали у власній будинок у передмісті, яке помилково вважалося містом. Отож до церквиці треба було їхати міжміським автобусом. Але отець Михайло видався таким чудовим, уважним на Великдень, він щиро всміхався, радів, вітав кожного на відміну від «кислих» колег. Та й малий «божій дім» випромінював світло і надію.  

Юльця вчащала туди по неділях і святах. Панотець Михайло був доброю людиною, але вирізнявся нерівною вдачею: міг везти хвору парафіянку на власному простенькому авто до лікарні, а міг сказати родичам душевнохворого самогубці, що їх небіжчик віддав душу дияволові.  

Вона познайомилася в церквіз пані Ларисою. У бідолахи зі складною долею горе-лікарі не могли вилікувати психічний розлад. Лариса розповіла, що має доньку Галю майже одного віку з Юлею. Недовгого думаючи Юля написала Галі у соцмережі, і вони почали віртуально спілкуватися. 

Та ж пані Лариса повідомила, що у них в селі Юлі, тобто передмісті отець Михайло теж служить обідні. 

Юля прийшла у імпровізовану церкву 11 вересня, на Головосіка. Того ж дня у її мами було День Народження. Але мама хворіла і вночі їй було зле. Юля зустріла світанок у невеселих роздумах. Церква, точніше запліснявіла кімната колишнього одноповерхового будинку побуту, не випромінювала світла. Вона смерділа, просякла вогкістю, пліснявою та холодом. Юля тихо привіталася: «Слава Ісусові». Їй відповіла «Навіки слава» огрядна стара, що торгувала свічками у кутку храму Святого Пророка Іллі. Так називалося це приміщення. Дівчина сіла на лавці, вкритій мокрими ковдрами. Навколо куняли та пліткували декілька літніх пані. Ще одна низенька худа стара моторно вправлялася біля іконостасу та лампад:чистила, запалювали, витирала. Нарешті приїхав отець Михайло, обідня почалася. Замість хору йому підспівували дві жінки в літах і стара, що торгувала свічками. Вона огидно тонко скиглила «Господи помилуй!». Худенька бабуся всю службу стежила за чистотою, інколи хрестячись та вклоняючись. 

Служба скінчилася. Отець Михайло щиро зрадів Юлі, нагадував про важливість регулярного відвідування храму. І Юля як гарна дівчинка слухалася. Вона завжди слухалася старших і не тільки їх. 

Поступово дівчина познайомилася з усіма завсідниками «комірки» святого Іллі. Огрядна стара звалася Алевтиною Сидорівною і обіймала посаду самообраного начальника. Вона була доброю людиною. Її повноваження сягали так далеко, що здавалося, сам отець Михайло боїться цієї матрони. Замолоду перебувала укомсомолі, потім, здається, служила партійним діячем у виконкомі, і прагнення до влади струменіло по її жилах разом із кров’ю. Вона вирішувала як і коли опоряджати «комірчину», розпоряджалася грошима, сварила тих, хто не виконував її накази, гудила відвідувачів позаочі, забуваючи про гріх злослів’я. Її «підлеглими» були всі, хто переступив поріг колишнього будинку побуту, а особливо пані Ірина – ота старенька, що прибирала і дбала про лампадкита тихенький непомітний чоловічок - «олтарник». Алевтина Сидорівна страждала на ожиріння найвищого ступеня, постійно жалілася на високий тиск, головний біль, задишку й стогнала так, наче от-от сконає. Кожного разу вона показувала, який здійснює подвиг прийшовши до церкви керувати. Хоча без її урядування все йшло нормально, навіть ліпше.  

На служби з отцем Миколаєм інколи приїздила його дружина – матінка Віра, донька – симпатичний непосидючий підліток та вже майже дорослий син. Матінка, що теж була доброю людиною, диригувала «хором». Якось вона запропонувала Юлі співати разом з ними. Дівчина заперечувала, що не вміє співати, але це не справило враження. Бо щоб впевнено заперечувати треба вміти казати «ні». Юля старалася співати добре, але виходило як у пісні «потім дещо народилося з диких покриків із кліроса». Народжувався сором, Юля шарілася і спиралася на похилену тумбу, що власне і була кліросом. Співи відволікали її від справжньої молитви.  

На «церковній раді» було вирішено, що хор репетуватиме ввечері по п’ятницях для покращення техніки виконання. Юля відривалася від роботи (вона заробляла на хліб насущний написанням дипломів, курсових та рефератів) і йшла на репетицію до «комірки».  

На страсному тижні Галя попросила допомогти їй написати «методичку». Зимою вони вперше зустрілися з Юлею в реалі. Спілкувалися нечасто і ще трохи обережно, бо не спізналися глибше. Галя працювала викладачем української мови та літератури у коледжі. Завуч вимагав методички викладання від молодих спеціалістів. Юля не розуміла, чому людина з вищою освітою, яка вже має досвід роботи, не здатна сама написати методичний посібник. Але ж друзям треба допомагати. І Галя була доброюлюдиною, розумною, веселою, відкритою, не злопам’ятною. Вона класно в’язала і робила подарунки. То кофтинку Юлі подарувала, то жилетку. Щоправда просити її зв’язати або надати послугу на замовлення було марно. Вона робила все за натхненням, яке з’являлося рідко.  

Методичка давалася Юлі важко, бо було повно своєї роботи, настрій був зовсім не до Великодня, атиждень підготовки до найвеличнішого торжества - зіпсованим. Але і не тільки він. Галя на диво виявилася ще й перфекціоністкою, доробляти ту кляту методичку довелося півтора місяці. Зрештою виявилося, що писати «монографію» було необов’язково, багатостраждальну папку поклали в архів, аби віддати на наступній рік якомусь іншому молоду спеціалісту, що «у шоколаді» із завучем. А Галя скоро звільнилася із коледжу. Вона активно намагалася влаштувати особисте життя і забувала зателефонувати Юлі. Якось у червні вона сказала, що буде зайнята на дачі, отож погуляти з Юлею вони не зможуть. Юля пішла гуляти сама і побачила у місті Галю, що цілувалася з хлопцем. Але ж вона не могла погано думати про людей і знайшла своїй подрузі виправдання. 

Юля поступово втягувалася у життя «комірки». Вона вже й сама не пам’ятала, як окрім хору почала допомагати пані Ірині прибирати у приміщені та довкола будови. Її м’яке серце жаліло стару, а ще впізнавало в ній власне відбиття.  

Ірина Всеволодівна – взірець християнської доброти та смирення виглядала старшою од свого віку. Її обличчя вкривали глибокі зморшки, спина зігнулася, але тонкі руки мали достатньо сили. Пані Ірина давно поховала чоловіка, сама, як змогла, «поставила на ноги» дітей. Її донька поневірялася на заробітках десь у Росії, син жив у Маріуполі, інколи навідуючи стару матір. Вона сама вела господарство, переборюючи безліч хвороб, та ще й тримала наче атлант на свої плечах «комірчину», виконувала забаганки Алевтини Сидорівни, що попихала нею, немов дівчиськом, а не однолітком. Вона теж не вміла казати «ні» і погано думати про інших. З дитинства працювала, підтримуючи матір та сестру, змовчувала свекрусі, що ненавиділа та ображала її, з ніжністю доглядала за паралізованим дядьком, хоча той мав дітей. Ба навіть не могла відмовити місцевим алкоголікам, які знали що вона робить поганеньке винце. Ті потвори гатили у її ворота доти, доки з них не просовувалася тонка стареча рука з пляшкою пійла. Пані Ірину часто ошукували: вона ходила на «комп’ютерну діагностику» та віддавала великі гроші за диво-ліки, грала в якісь платні ігри з «призами».  

Юля та пані Ірина перед недільним богослужінням або святом приходили до «комірчини». Чистили підсвічники, лампади, ікони, підмітали, мили. Юльці часто доводилося впорядковувати двір, бо ж раз на місяць вона бувала «нечистою» і їй заборонялося входити до «святилища». Отець Михайло був з тих священиків, що прирівнював місячні до бактерій, що викликають бубону чуму. Жінці, що навіть запхала у себе найнадійніший тампон, у ці дні не можна було заходити до храму, інакше «після неї все доведеться освячувати». Одного разу коли свячена вода у «комірчині» попсувалася через протікання даху і велику кількість плісняви, отець Михайло суворо зауважив, що це хтось із жіноцтва порушив правило. Баби похитали головою на знак згоди, всі подумали на Юльку, яка чесно не порушувала невіглаську заборону і увихалася у тому храмі, як була «чистою». Інколи їй навіть доводилось демонстративно чекати під дверима і всі хто, виходив тямили, що до неї приїхали кляті «червоні жигулі».  

Отож Юля часто глитала пилюку на вулиці, збирала собачі«сюрпризи», недопалки, сміття. Дівчина не була гордою, але ця справа її пригнічувала. Але ж смирення - то велика цінність. Треба затуляти носа і виробляти смирення. Вона все частіше застрягала в церкві на всі прибирання, опоряджання. Особливо довго ті церемонії тривали перед Великим Постом та Пасхою. Алевтина Сидорівна орудувала нею як хотіла. Юля соромилася щось заперечити поважній літній дамі.  

Парафія була невеличка, складалась переважно з бабусь та дідусів. Але на свята збиралося чимало люду, були серед них і молоді. Всі вони прагнули благодаті, божої ласки, але зовсім не прагнули взяти участь у догляданні за церквою. Все лягало на плечі пані Ірини та Юлі. Вони навіть двічі на рік їздили до найближчого цвинтаря і цілий день наводили лад на могилі пані, яка відказала гроші на нову нормальну церкву, будівництво якої невдовзі мало розпочатися. Алевтина Сидорівна пишалася донькою та онукою – ровесницею Юлі, яка ходила лише на службу і ніколи на бралася до брудної роботи. «Дияконіса» берегла свою дитину, а чужої їй було не шкода. Зрідка прибігали на підмогу дві дівчинки, що мешкали поряд, але вони вчилися в інших містах, та і що робити юній здоровій особі в такому місці? 

Але Юлі здавалося, що все зміниться найкраще. У «комірчині» були переважно саморобні паперові ікони, але висіла на стіні і велика писана олією картина. На ній Вчитель йшов полем із учнями. Їх оточувало жовте колосся, а згори синіло небо. Коли Юля ставала на стільчик з мокрим килимом, вона роздивлялася її і безліч почуттів тиснулися у грудях. Хотілося жити за Заповітом Вчителя, хоча вона відчувала, що в неї це не виходить. Мріялось, щоб усі люди почали жити за ним і жадана гармонія запанувала довкола. 

Найважче ставало восени та зимою, дощі і сніг заливали плаский дах і через дірки текли справжні водоспади. Пані Ірина та Юля не встигали збирати воду, Алевтина Сидорівна не встигала керувати. Ковдри розцвітали всіма можливими видами грибку. У Юлі інколи закрадалися недобрі відчуття до огрядної тітки, що панувала над ними, але ж треба мати терпіння. А ще якось Алевтина Сидорівна вилила їй за пазуху кухоль свяченої води, коли Юльці стало погано. Відчуття вдячності утримувало від гріха гніву та осудження. Колись вранці Сидорівна подзвонила їй, щоб Юля збігала… ні не до церкви, принести їй до хати розсаду (!). Сидорівні, як іншим оточуючим, здавалося, що Юлька нічим не зайнята і в неї дофіга вільного часу.  

На краще нічого не змінювалось. Юля депресувала, залишалася самотньою, розміркувала про монастир. Спілкувалася з Галею. Щоправда була в її життя й інша людина – Катя. Вони познайомилися ще в технікумі і товаришували і досі. Катя володіла скарбом, якого позбавлена більшість землян. Вона була неудавано доброю, порядною і безкорисною. В її єстві зосередилась людяність, не позбавлена вад, але набагато цінніша за стерильну досконалість, що описується в «житіях», нав’язується теологами і немає нічого спільного з реальністю. Для Юлі Катя залишалася промінцем, навіть взірцем. Але Катя, будучи талановитою художницею, поїхала вчитися, будувала кар’єру. Юля лише дивувалася: звідкіля стільки сміливості, цілеспрямованості, сили, енергії в однієї особистості?Катя не розуміла, як можна сидіти вдома і не вживати жодних заходів, аби змінити своє існування. Дві подруги зроблені з різного «тіста» віддалялися географічно та світоглядно. Юлі бракувало Каті, їхніх пустих або відвертих розмов, жартів, планів, сподівань, коли ще не стало так очевидно, які вони неоднакові, і які не схожі їхні долі. 

02.06.2017
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
11.06.2017 Проза / Оповідання
Вона не вміла казати «ні» (1 частина)
26.06.2017 Проза / Оповідання
Вона не вміла казати "ні"
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Старий капелюх
21.06.2017 © Саня Малаш / Новела
Психологи не пиячать на роботі
09.06.2017 © Ніка Той / Оповідання
Lucy
09.06.2017 © Арсеній Троян / Бувальщина
Прищ на ср_ці
09.06.2017 © Ніка Той / Оповідання
Нереальна реальність
Оповідання Про самотність
18.06.2017
Вона не вміла казати "ні" (2 частина)
08.01.2017 © Улько Сергій
Гостя з неба
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 39  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 20.06.2017 09:44  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую, пані Тетяно! Так, ми самі часто робимо неправильний вибір, а потім звинувачуємо у всьому долю або когось іншого. 

 20.06.2017 09:42  © ... для Гаврищук Галина 

Дякую Вам за розуміння і цікавість до твору! 

 19.06.2017 09:18  Тетяна Ільніцька для © ... 

Цікаво пишете, Ольго. Ваша оповідь викликає змішані почуття, але підштовхує до однозначного висновку: "Кожен коваль своєї долі".
Чекатиму продовження. 

 18.06.2017 22:27  Гаврищук Галина для © ... 

дуже класно описана безхарактерність, яка зомбується терпеливою покорою і вірою не в Бога,а в церкву. Легко читати.Пробуджуються емоції на захист героїні і співчуття до нашого світогляду... Чекатиму продовження. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +17
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +8
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +40
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +69
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
28.06.2017 © Дарія Китайгородська
12.04.2014 © СвітЛана
25.10.2011 © Тая
24.05.2013 © Озерова Альона
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди