Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.06.2017 07:24Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 37 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 28.06.2017 / 42344

«

«СТАТЕВЕ ПИТАННЯ

В редакції гора листів. І більшість їх задає одні й ті ж наболілі питання. Що таке статевий потяг? Коли можна починати статеве життя? Як жити, щоб зберегти здоров`я?.. Ми присвячуємо цей номер статевому здоров`ю. Але шукачі «пікантного і цікавого» - в ньому нічого не знайдуть. Журнал на них не розрахований...

Революція зняла заборону з питання статі. Приховане стало явним. Всім кинулася в очі статева розбещеність і неосвіченість населення...

Громадська робота, фізкультура, обопільна відповідальність за статеве співжиття, правильне статеве виховання та просвіта, знищення безладних статевих відносин - ось шлях до оздоровлення особистого статевого життя. Боротьба з безпритульністю, ліквідація безробіття, збільшення економічного добробуту країни, зростання мережі медичних закладів - ось шляхи оздоровлення суспільного статевого життя.

І обидва ці шляхи, зливаючись і переплітаючись, призводять до нових форм життя, до нової сім`ї, де чоловік і жінка рівні, де ростуть здорові діти - будівники комунізму. Цій новій сім`ї і присвячується номер журналу.

РЕДАКЦІЯ.

НЕ ЗАБУВАЙТЕ!

Що таке шлюб? Для капіталізму - купівля і продаж, для попів - прибуткове «таїнство», для багатьох - вся його суть полягає в статевих відносинах...

Для трудящих шлюб - це груповий союз на основі взаємної любові та поваги. Де немає любові і поваги - немає і шлюбу, а є тваринне співіснування. Де немає трудової взаємодопомоги, там - торгова угода. Де немає рівноправності - є експлуатація...

Вирішивши зв`язати шлюбом своє життя з життям іншого, не думай тільки про себе! Інтереси коханої людини повинні бути дорогі тобі не менше власних. Якщо вступ в шлюб буде переслідувати тільки особисті цілі, то втратите обидва і перш за все по відношенню до свого здоров`я...»

«ШЛЯХ ДО ЗДОРОВ’Я», №7-8, Москва (СРСР), 1926 рік


«МОВИ

У світі є 3, 424 мов і діялєктів. З них є: в Америці 1, 624, в Азії 937, в Европі 587, в Африці 276.

З европейських мов найбільше вживаних є 5: англійська, німецька, російська, італійська і українська.

Англійською мовою говорять в усіх 5 частинах світу, разом до 200, 000, 000 душ.

НАФТА

Найбільше добувають нафти (земну олію) в Злучених Державах. Її перероблюють головно на газоліну для автомобілевих моторів.

В останніх роках в Злучених Державах добувають річно около 800, 000, 000 бочок нафти (бочка має 42 галони).

На другому місці є Мексико, яке добуває четвертину того що Злучені Держави.

На третьому Росія, яка добуває на Кавказі (не свою) третю частину того що Мексико (около 70, 000, 000 бочок).

Далі Україна (Галичина) та Румунія, які перед війною добували від 10, 000, 000 до 15, 000, 000 бочок нафти в рік. Тепер продукція тут зростає до 5, 000, 000 бочок річно.

Інші краї продукують нафти далеко менше, наприклад Японія 2, 000, 000 бочок річно, Німеччина 400, 000, Канада 200, 000, а Італія 50, 000 бочок.

За останні 27 літ продукція нафти в цілому світі виносить около 15 біліонів бочок.

ЖАРТИ

Котрі ліпші?

-Я чув, що вчера були у вас самі учені люди...

-Були, були, але були також і розумні люди.

Мінута Катрусі.

-Чому то Катруся так довго велить на себе ждати Степанови, коли вона йому казала, що буде готова за мінуту?

-Бо та мінута, яку вона вибрала, буде аж за годину.

В суді.

Обжалований (кричить): Справедливости, справедливости домагаюсь!

Суддя: Не забувайтеся, що ви в судді!

По шлюбі.

Жінка: Ти казав, що мені в тебе буде як в раю, а навіть нового дреса мені не хочеш купити.

Чоловік: А хто видів, аби в раю жінки носили дреси?

Не чув.

-Сильні громи били минулої ночі!

-Я не чув!

-Чому? А вікна були заперті?

-Ні, але жінка до мене говорила»!

«Календар українського народного союзу на рік переступний 1928», з друкарні «СВОБОДИ», 83 Grand Street, Jersey City, N.J. (USA)

Ціна 50 центів



До того, як пообідді потяг прибув до Одеси, ми з Віктором Львовичем ще раз обговорили усі подальші кроки та почали переодягатися в службовий однострій (мої галіфе вже встигли «починити», так що ані кульового отвору, ані крові на них не було). Треба сказати, що Сокіл у формі виглядав досить поважно. Відчувалося, що ця людина – великий начальник. Я про те так прямо і сказав.

Віктор Львович спробував посміхнутися, потім поправив портупею і сів на лаву.

-Нумо, поворотись-ка, синку! – промовив він, звертаючись до мене.

Я, опираючись на тростинку (милиці, слава Богу, вже залишив в Січеславі), спробував обернутися навкруги себе, ледь втримуючи рівновагу.

-Гарний козак! – розсміявся Сокіл. – А тростинка надає тобі мужності.

-Вам же не подобалась нова форма!

-І що? – гмикнув інспектор. Він нервово поправив пояс з кобурою, та закинув ногу на ногу.

Вагон хитнуло, я ледь не звалився.

-Та сідай вже. В ногах правди немає, - Віктор Львович відвернувся до вікна.

Я опустився напроти нього та втупився очима за вікно. Швидше б вже добралися до Одеси… Від очікування якихось дій мене трохи тіпало. Відчував себе стиснутою до межи пружиною.

Тук-тук… тук-тук… тук-тук… Так колеса відбивали свою монотонну мелодію. До цього, між іншим, непомітно звикаєш. Вже іноді і не чуєш.

А коли починаєш задумуватися, то перед внутрішнім зором пробігають якісь образи. Вони не затримуються в голові, так само швидко перетасовуючись, як і ті мальовничі картини за вікном, і свідомість ковзається між ними, ніде не затримуючись надовго.

Ось бачу свій дім… а по сусідству з ним - розквітла вишня… серед гілок та квітів гудуть бджоли… я сиджу на траві… Це якийсь далекий-далекий спогад. Мабуть з раннього дитинства… Це приємний спогад. Він доволі часто виникає в моєму мозку, але я і досі не розумію чому.

А взагалі, люди погано пам’ятають своє раннє дитинство. Завжди якісь уривки, окремі епізоди... якась суміш з нагромадження істинних та помилкових спогадів. А оцей – з будиночком та квітучою вишнею – ніби якір. Тільки почнеш углиблятися в розмірковування, і ця картина сама собою випливає з туману свідомості… Може, це найперше розуміння того, що я насправді існую? Адже колись таке повинне відбутися! Можливо, це перше усвідомлення того, що я господар двох світів – внутрішнього, тобто душі, та зовнішнього – власного тіла?

Тьху ти! Ну і хащі! Куди це мене несе? – сердито труснув головою, і раптом з того ж непроглядного туману споминань, виникли нові картини, але вже пізнішого часу. Ось я з батьками… здається на вулиці зима… На вікнах морозні візерунки… я дихаю на скло, намагаючись розтопити ці білі кружева… А потім раптом пригадується п’янкий запах ялинки…

Ні, стій! Не ялинки! Так пахне… хризантема… та сама, яку принесла до лікарні Оксана…

Прикриваю очі, бачу ніч… за вікном блідий місяць… десь стрекочуть цикади…

Яка у Оксани ніжна шкіра. Проводиш пальцем, відчуваєш оксамит… та тепло… Так хочеться притиснутись, обхватити її за плечі, і тримати… тримати… тримати…

Різкий кашель вирвав мене з виру спогадів. То Сокіл прочищав горло. Він дивився на мене, прищуривши очі. Секунда-друга і інспектор раптом щось продекламував:


Мірний, вічний,

Нескінченний,

Однотонний,

Шум коліс.

Шепіт сонний

В світ бездонний

Мою думку ніс...


Перше, що промайнуло в голові: «Немов якимось чином дізнавс, про що я розмірковую». Адже, якось дивно!

Ми подивились один на одного. В очах Віктора Львовича щось промайнуло. Мені навіть здалося, що вони на мить стали іншого кольору.

-Вже під’їжджаємо! – промовив інспектор, вириваючи мене з пучини власної пам’яті. Він знову нервово поправив портупею.

Хвилин десять, і потяг доплентався до вокзалу.

Чесно зізнаюсь, Одеса мене дійсно здивувала, і прямо з перону. Сокіл мав рацію, натякаючи про те ще сьогодні зранку.

Колись в дитинстві мати розповідала деякі біблійні історії, серед них про Вавилонську вежу. Так ось, це південне місто відразу здалось схожим на неї. І кого тут тільки не побачиш та не почуєш: румуни, євреї, французи, греки, турки, німці, поляки… Від мовного різномаїття голова йшла обертом. Я навіть спершу розгубився – оце калейдоскоп!

-Не треба пильно придивлятися, - пригадав я слова Сокола, сказані ним ще в купе, - щоб зрозуміти - тут не одне місто, а десять… двадцять... Ти легко побачиш грецьку Одесу… польську, болгарську… звичайно – єврейську, і німецьку, і французьку… італійську… Тут тобі і німецьке пиво від Санцебахера, і французьке шампанське від Редерера, і грецький банк Родоканаки…

-І коньяк Шустова, - додав тоді я.

У відповідь Сокіл лише посміхнувся та сказав, що мав на увазі дещо інше.

І ось, ідучи зараз в компанії контррозвідників, які зустріли нас біля вагону, я жадібно крутив головою на всі боки. Гомін такий – хай Бог милує!

-І що у них з прийменниками? – тихо запитав я у Віктора Львовича, який рухався поруч. Той мотнув головою, явно не розуміючи, про що йде мова. – Чому вони так дивно кажуть: «Посматритє на сюда»? Це ж не грамотно.

Сокіл криво посміхнувся, та пробурмотів про мою дитячу безпосередність. Секундою пізніше, він додав, що не можна бути таким нетактовним.

А що я такого сказав? – здивувалась моя свідомість.

-Не будь дитиною, - промовив Сокіл, немов прочитавши мою думку. – Розмовляють, як розмовляють… Ти тут теж зі своєю наддніпрянською говіркою виглядаєш дивно…

Чесно кажучи, не зрозумів натяків Сокола.

О-о-у-у... а-а-а… бу-бу-бу… Все це неслось зі всіх боків. Я перестав розрізняти окремі слова та фрази. В вуха линула суцільна какофонічна суміш.

-Хто такий шлемазл? – знову спитав я у Віктора Львовича, ледь ми добралися до автівок. Інспектор зараз слугував мені такою собі енциклопедією.

-А таке ти де почув? – зупинився інспектор.

Я кивнув убік невеликого натовпу, в якому голосно лаялися дві якісь жінки. Більшість їхніх фраз я все ще не розумів, але, судячи з усього, вони посварилися через якогось чоловіка на ім’я Лейб. Одна з жінок декілька разів назвала його «шлемазлом».

-Я, звичайно, не можу сказати тобі достовірно, що воно таке, - напівпошепки говорив Сокіл, при цьому стримуючи посмішку. – Уяви собі таку людину… яка б бралася за справу, а вона в неї не виходила. Пам’ятаю, хтось казав, якщо шлемазл вирішить робити свічки, то тоді сонце ніколи не зайде за горизонт.

Ми нарешті сіли в салон автомобіля і один з супроводжуючих протягнув нам місцеву газету.

-Просили вам продемонструвати, - сухо промовив він, зачиняючи двері.

Сокіл розгорнув газету, та вглибився в читання якоїсь статті. Водій завів мотор і машина рушила по вулиці.

Навіть в салоні було неймовірно спекотно. Одеса була тим ще пеклом. Навіть більшим, ніж Хортиця. А я ще і одягнутий в цю нову форму. Відчуваю себе раком, якого варять в окропі.

За півхвилини інспектор протягнув мені газету.

-Подивись на свою фотографію, - промовив він, тицьнувши кудись пальцем. – Я б тебе не впізнав… А ось стаття гарна… те що нам треба… Як то кажуть – що замовляли!

Я пробігся очима по стислих рядках, в яких повідомлялось, що в Одесу прибуває столична комісія, нібито для розслідування зловживань на одеських доках, які ремонтували військові кораблі. Під світлиною було написано, що людина на неї - це Кичинський Іван Антонович, голова комісії, слідчий департаменту з секретних розслідувань.

-Овва! – вигукнув я, повертаючи газету. – Нічого собі! Підвищили аж до голови комісії.

-Не боїшся? – раптом запитав Сокіл.

-Ми з вами про це вже говорили… Головне, щоб люди Банкіра… та Рибаков все ще були в Одесі… та прочитав ці статті в місцевій газеті… Вважаю, він мене добре запам’ятав… А взагалі, вже пізно чогось боятися. Ми повністю ввійшли в гру!

Використовувати термін «авантюра», я не став. Принципово не став.

Ми з Соколом дійсно вже обговорювали цю тему. Ще в купе. З ранку поснідали в салоні-ресторані, повернулися до себе, посідали на лави. Я було втупився за вікно, коли інспектор раптом заявив:

-Нас супроводжують. Третє купе зліва… двоє чоловіків…

Я хотів піднятися, щоб визирнути і подивиться, але інспектор мене зупинив.

-Це хто? – схвильовано спитав у нього.

-Скоріш за все директорат… Охороняють… По черзі чергують в тамбурі. Роблять вигляд, що їдуть по справах.

-Як ви про них дізналися?

-Досвід! А в Одесі нас будуть зустрічати такі ж хлопці. Тільки, мабуть, вже ховатися не будуть.

Я підвів брови в німому дивуванні. Фрази Сокола носили печатку залізної впевненості.

-А потім, - продовжував розповідати він тоном знавця, - вони дадуть шифротелеграму в Київ, чи Січеслав. Типу: «Зустріли Ястржембського і Кичинського. Потяг – такий-то, вагон такий-то… час – стільки-то. Супроводили до управління». Якось так.

-І звідки ви так багато знаєте? – питав я.

-Ех, друже мій! За своє життя я багато чого вже дізнався.

А вже потім у нас почалась відверта розмова. Мабуть, я вперше дуже ясно зрозумів, що внутрішній Сокіл, та його зовнішній образ – це зовсім різні люди.

-Ми з тобою влізли в страшну авантюру, - заявив Віктор Львович. – Небезпечну авантюру… Я, чесно кажучи, вже старуватий чоловік, мені втрачати нічого, а ось ти, Іване Антоновичу…

-А мені подобається! – перебив я, сказавши те зухвалим тоном. - Відчуваєш себе значимою людиною… яка робить важливу справу… Мені подобається! Дійсно!

Сокіл склав долоні, немов в молитві, і збентежено промовив:

-А я ось хвилююсь… Завжди хвилююсь. Не було ні однієї справи, яка пройшла гладесенько-рівнесенько. Завжди є підводні камені.

-Ну, тут сперечатися не буду, - знизав я плечима.

-Слухай, - раптом інспектор нахилився вперед, - а що стосовно Оксани?

Подібні стрибки з одного на друге мене здивували. Я розгублено кліпав очима, намагаючись, щось сказати.

-Подобається? – кивнув Сокіл головою. В його голосі не відчувалося шпильок. – Бачу, що подобається…

-А-а-а… а-а-а… чому ви… вирішили… е-е-е…

Віктор Львович спробував посміхнутися, але вийшло щось незрозуміле, більше схоже на маску сумуючої людини.

-З роками, - бурмотів він, - все навкруги стає більш-менш зрозумілим. Це, як з дітьми: доросла людина легко «розкушує» їхні думки. А тим здається, ніби дорослі якісь чаклуни… Ти молодий, - продовжував казати Сокіл, нервово потираючи долоні, - а світ любить молодих. Їм і вдача, і дорога до щастя. Головне не збитися, не зупинитися, не звернути вбік…

-А ця, як ви кажете, авантюра? Що вас лякає?

-Та не лякає… Те ж ще ляпнув! Я кажу про те, що справа Пауелла, котра вже переросла в розслідування діянь Банкіра й іже з ним… може виявитися глухим кутом, за яким немає майбутнього.

-Ви натякаєте на… смерть? – здивувався я. – Чи що?

-На неї також. Якщо б взагалі знати, що тебе очікує попереду… скільки би тоді можна було виправити помилок, хибних кроків, зволікань тощо. Лавина починається з маленького каменя.

-Як вважаєте, що буде після смерті? – раптом спитав я. Все одно ми перескочили в область філософії та їй подібним міркуванням.

Питання було провокаційне, але Віктор Львович, здавалось, і вусом не повів. Він лише посміхнувся, та промовив щось про Гамлета.

-Я серйозно, - спробував розтормошити Сокола.

-Мабуть, нічого… Людина просто зникає… а разом з нею – зникає і той світ, який вона відчувала, яким жила. Той мікрокосм, як його називали давні філософи.

-Тобто, людина зникає і… Я не зовсім розумію ваших натяків.

-І нічого! Смерть… і смерть… і все… Точка! Кінець усьому!

-А-а-а… а-а-а… а інші люди? Ми з вами? Куди діваються?.. Хіба вони також зникають? – спробував іронізувати я.

-А що ти сам з того думаєш?

-Я не знаю, що після смерті… але впевнений, що від людини залишається пам`ять.

-Можливо, але вона залишається для тих, хто знав ту людину. Або там, де ця людина доклала руку: в якихось відкриттях, в її картинах, в листах… книгах… в будинках… В усьому тому, що вона зробила за своє життя. У когось воно більше за розмірами, у когось менше… Про когось пам’ятається тільки добре, про когось погане, або велике, або бридке… А декого взагалі не згадують.

Ми обидва раптом замовкли. Колеса вагону одноманітно постукували, при тому знову магічним чином захоплюючи думки, та відносячи їх далеко-далеко…

Ось цікаво, а коли я, власне, відчув що є смертним? Хоч вбий – не пам’ятаю! Взагалі не пам’ятаю… Але ж у дитини повинен бути такий момент, коли вона переступає межу, коли відчуває зміни в світосприйнятті…

Ось що я точно згадую, так це себе віком десь дванадцять, можливо – тринадцять років. Саме тоді я вже з повною виразністю та ясністю допетрав, що смертний, що є інший бік життя… вірніше – його кінець… І саме в тому віці вперше в мене з`явилася думка про самогубство… Тобто, не про те, що хочеться відняти у себе власне життя, бо це дурість, як на мене. А про те, що можна ризикнути! Так-так, пройти по тонкому льоду, тонкій межі, з одного боку якої твоє життя, а з другого смерть… небуття… І це мені, чесно кажучи, сподобалось.

І ось зараз, коли Сокіл питав, чи не боюся цієї авантюри, мені здається, ніби я балансую, як колись в підліткові роки, на цій небезпечній грані. Відчуваю, як спритно маневрую між двома полюсами – буття та небуття. І це приносить задоволення, додає неабиякої впевненості…

Але, як завжди, є одне «але». Головне в всьому цьому – щоб про те не знала моя мати! Завжди побоювався саме засмутити її, а не того, що зараз впаду з дерева, зламаю шию, чи щось на кшталт того.

Я колись драпав від зграї оскаженілих вуличних собак, котрих сам же і роздражнив палкою. Колись ризиковано перестрибував з даху старого сараю на сусідське дерево. А там була чимала відстань, не кажучи про висоту. Одна помилка – міг би залишитися інвалідом, як Павло Довгань. Він, кажуть, стрибнув в річку, та стукнувся головою об дно, і зламав хребта. Ледь встигли витягнути та відкачати… А відтепер цей хлопець взагалі не ходить…

А ще я колись сам ходив в покинутий будинок, в якому нібито існував страшний привид.

Отже, ризикував. Це було не часто, лише коли мене відвідував дух піратського авантюризму. Як ось останнього разу в Січеславі, коли я настирливо домагався від контррозвідників взяти мене в активну групу з упіймання банди Банкіра. Дуже хотілося пригод…

А зараз знову думаю - головне, щоб мати про це не дізналася. А то я не зможу дивитися їй в очі! Чесно кажу! Страшніше, ніж це – не буває. Звичайно, вона анічого не скаже…і лаяти не буде… Просто заплаче, сидячи у куточку…

Уявив цю картину, аж мороз по шкірі! Тому твердо вирішив більше цю тему з Соколом не обговорювати.

В ту ж мить я нарешті цілком ясно зрозумів, чого хочу від Оксани, що до неї відчуваю. Десь півгодини схвильовано писав їй розлогого листа. Обіцяв обов’язково приїхати, як тільки закінчу зі справами. А взагалі, пропонував їй своє серце та руку… просив розглянути переїзд до мене в Київ. Написав, що в такому випадку знайду нам двом кімнату. Ми одружимось і переберемось туди жити… А далі була якась суцільна «Ромео та Джульєтта». І пізніше, перечитавши її, я зніяковів та здивувався тому, що можу подібне написати. Але, навіть не зважаючи на повний сумбур в тексті, не став анічого викреслювати, не переписувати.

По приїзду до Одеси, твердо вирішив знайти поштове відділення та відіслати листа в Хортицю. І взагалі, Ванятко, тут немає нічого ганебного – ні в почуттях до Оксани, ні в планах на твоє з нею сумісне життя. Ти – дорослий чоловік. Маєш брати у власні руки вуздечку від своєї повозки, а не чекати, що хтось буде нею керувати.

Автівка, в якої ми їхали, різко пригальмувала. Я ледь втримався. До машини тут же підійшло декілька чоловіків, один з яких відчинив дверцята:

-Ходімо, панове офіцери. Вас чекають… Речі можете залишити тут, їх потім відвезуть у ваші номери…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
17.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 36 ))
28.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 38 - 39 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.07.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Культурно - релігійні традиції в одязі. Піст і молитва
21.07.2017 © Марянич Михайло Миколайович / Есе
Чорнобривці
18.07.2017 © Кисиленко Володимир / Мініатюра
Тільки ти мене не покидай
18.07.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Нарис
Крайній
18.07.2017 © Ірин Ка / Оповідання
Бідолашні голівоньки
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
17.06.2017
Третя терція (( 35 ))
28.06.2017
Третя терція (( 37 ))
01.07.2017
Третя терція (( 40 -41 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 17  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +19
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +57
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +25
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +49
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
25.10.2011 © Тая
05.04.2012 © Т.Белімова
13.03.2012 © Тетяна Ільніцька
17.09.2014 © Софія
09.02.2016 © Сліпокоєнко Роман
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди