Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.06.2017 12:41Повість
 
Третя терція
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 38 - 39 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 28.06.2017 / 42349

«Цілком таємно

28 липня, 1929 р.

Москва

У зв`язку з докладеним раніше про плани спецоперації в м. Одесі (УНР), орієнтовна дата якого запланована на 3-е серпня, резидентура Розвідувального управління Штабу РСЧА в Україні повідомляє наступне: вже підготовлений до друку в українській пресі цикл викривальних статей, що стосуються деяких українських чиновників і ряду військових, в яких буде повідомлятися про тісне співробітництво цих людей з урядом (та зокрема з розвідкою) Англії, та потаканню загарбницьким інтересам цієї держави, всупереч інтересам України.

Крім того, на даному етапі, після проведення ряду організаційних заходів, ми будемо повністю готові, згідно попередньо оговореного плану, організувати демонстрацію протесту 6 серпня в Києві перед британським посольством, а також провести численні мітинги із закликом негайно припинити таємну мобілізацію, направлену проти радянської Росії, і насильно нав’язану Україні англійським урядом, нібито згідно таємних домовленостей, в яких Лондон намагається посварити Київ та Москву. В цих заходах візьме участь близько 30 тисяч осіб (робітники деяких заводів, комуністи та ін.). Також, є домовленість про можливість проведення страйків та мітингів в Одесі, Херсоні, Миколаєві, Хортиці, Юзівці, Маріуполі, Січеславі.

Витрати на всі ці заходи становлять близько 72 тис. руб. (детальний кошторис в додатку), і будуть покриті за рахунок коштів, що виділені ЦК ВКП (б) на проведення спецзаходів в УНР на період 1925-1935 рр.

Просимо розглянути.

Начальник управління, т. Берзін Ян Карлович».




Йти під своєрідним конвоєм було дещо дивно. Я затримував всіх, кульгаючи і постукуючи паличкою, немов той стариган чи ветеран давніх битв. Від натрудження вже починало все нити та боліти.

Нас провели в приймальню. З високих різьблених дверей, які раптом різко розтулилися, вийшла широка фігура начальника одеського управління. Ромбоподібне обличчя прикрашене пишною бородою і вусами робили його схожим на добродушного лікаря з якоїсь дитячої книжки. Але ось пронизливий погляд, немов той укол рапірою, видавав в цій людину вольову особистість.

Він голосно з нами привітався. Я відразу помітив характерний південний говір. Потім чоловік представився, але зробив це доволі офіціозно і не в міру театрально:

-Сергій Іванович! – потім різко повернувся до свого ад`ютанта та кинув: - У нас дуже важлива нарада. Не турбувати!

Ми зайшли в кабінет, розсілися по місцях. Тут нас чекали ще троє чоловіків.

-Нагадую вам, панове офіцери, - почав Сергій Іванович, - що ви підписалися під документами про нерозголошення таємниці слідства. Вся подальша операція знаходиться в компетенції директорату.

Вся ця промова, судячи з усього, відносилася до нас з Соколом.

-Ми розуміємо, - стримано відповів Віктор Львович. – До речі, нагадаю, що ми самі визвалися до співучасті в цій операції.

Сергій Іванович кивнув головою та тут же безапеляційно продовжив:

-Все, що стане вам відомо про хід операції, про всю інформацію, пов`язану з нею – все це не повинно стати надбанням ані громадськості, ані, навіть, вух з вашого відомства. Тут, - він тицьнув пальцем в якісь папки, - остаточний план. За основу були взяти ваші пропозиції, Іване Антоновичу... і ваші, Вікторе Львовичу... Оперативні штаби і Головне управління директорату склали детальний опис усіх дій для кожного з учасників операції. Офіційно, вона носить назву «Матадор». Отже, починаємо!

Сергій Іванович відкашлявся і одягнув на ніс круглі окуляри, які ще більше додали йому образу старого доброго лікаря.

-У деталі операції будуть посвячені лише декілька людей. З них - з нашого управління це начальники відділів... три людини - Голованов, Степанков і Рубан, - представив Сергій Іванович своїх підлеглих. - Головне управління вважає, ніби в групу Банкіра були включені представники і директорату, як би це прикро не звучало. І судячи з усього «кріт» може бути з нашого управління. Тому, кожному начальнику відділу буде видана папка з неправдивою інформацією стосовно ходу операції. Загальне у всіх них, це те, що ви, Іване Антоновичу, представляєтесь по документах, як надважливий слідчий, котрий володіє секретними даними, а ви, Вікторе Львовичу, його особистий охоронець та куратор.

-Тобто, як ми розуміємо, - перебив Сокіл начальника, - ви закидаєте в кожен відділ липову наживку і шукаєте джерело витоку.

-Все вірно... У загальних рисах, це так і буде. Сподіваюся, ви розумієте, що нами розшукується сильна, дуже кваліфікована група іноземних шпигунів та диверсантів. Не можна виключати, що вона має досить обізнаного агента в нашому відомстві, а також в Адміралтействі.

-Що на це вказує? - запитав один з офіцерів.

-По-перше, є підстави припускати, що Рибакову допомогли втекти. На жаль, охорона зараз мертва, і ми не можемо вияснити усіх нюансів того вечора. 

-Є підозри?

-З тих, хто потрапив в поле спостереження, немає жодного підтвердженого.

-Але ж Рибакова допитували? - запитав я, підводячи вверх брови.

-Безумовно! - Сергій Іванович подивився на мене з часткою здивування.

-І хто?

Пауза... Начальник управління все ще уважно дивився на мене.

-Я зрозумів ваш натяк, - нарешті промовив він. - Пане Рубане, проведіть перевірку офіцера, котрий проводив дізнання Рибакова...

Названий контррозвідник підтакнув та почав щось писати в свій нотатник.

-Переходимо далі! – Сергій Іванович обперся ліктями об стіл, та нахилився вперед. - Пане Степанков, розкажіть усім все, що стосується судна «Херсон».

-Слухаю! – чоловік тут же піднявся, взяв свої папірці та швидко затараторив: - Прихований пошук бомби, який проводили на крейсері «Херсон» не дав позитивних результатів. Під час пошуків, майже всю команду відпустили на беріг на відпочинок. Залишили тільки тих осіб, на котрих вказав капітан. Згідно наданих від нього характеристик, ці люди заслуговували повної довіри. Але ми, звичайно, провели їх попередню перевірку. Ніяких зачіпок або підозрілих нюансів... Отже, було задіяно цих моряків разом з нашими агентами. Оглянули все – від верху до низу. Особливу увагу звертали на ті місця, що не в`язалися зі звичною обстановкою корабля - якісь нестиковки, підозрілі деталі, додаткові перегородки тощо.

-Тобто, анічого підозрілого не знайдено? – запитав Сокіл.

-Саме так. Поки ще – анічого підозрілого… Корабель вдало пройшов ходові випробування. Зараз він стоїть на приколі в бухті і готується до прийняття вантажу.

-Дозвольте поцікавитися, - подав голос Сокіл. - Що буде завантажено на «Херсон»?

Сергій Іванович поправив окуляри і дав мовчазний дозвіл Степанкову.

-На Таманський півострів для посилення угруповання наших військових баз буде перекинута п`ята піхотна дивізія...

-Це та, яку очолює Осип Букщований? - обережно запитав я.

-Точно, а що?

-О, Боже! У мене там шкільні друзі служать... А коли буде погрузка? На яке число?

-На третє серпня.

-Жах! Це ж післязавтра! Не приведи Господь, судно вибухне! Жах! Треба негайно відмінити перекидання дивізії…

-Залиште ваше бабське голосіння! - різко гаркнув Сергій Іванович, перетворюючись з доброго лікаря, на страшного пірата. – Ніхто не буде відміняти стратегічні плани! Наша задача знайти вибухівку, якщо вона там і справді є, та знешкодити диверсантів.

-А якщо ми не встигнемо?

-Повинні! – хлопнув долонею по столу начальник управління. Із всіх присутніх тільки я нервово здригнувся. – Питати будуть з нас!.. Пане Степанков, що з приводу ремонтних доків?

-Гм! Тут ми також поки нічого не виявили, оскільки скуті секретністю, тому взмозі проводити повномасштабні обшуки і допити, - поскаржився контррозвідник.

-Дозвольте знову вставити пару слів! - сказав Сокіл. – Чи було на ремонтних доках помічено раптове звільнення працівників? Або, можливо, хтось із них пропав?

-За останній місяць на роботу було прийнято сімнадцять чоловік, - відповідав Степанков. - Звільнених за цей період - жодного.

-Я б розширив часовий діапазон. Банкір, здається, тут знаходиться з двадцять сьомого року... Заслання «кротів» в доки могло бути в будь-який інший момент часу. Або Банкір міг скористатися допомогою тих, хто там вже давно працював.

-Ми ведемо роботу! - відрубав контррозвідник. Здається, поради Сокола зачепили його самолюбство.

-Пане Рубане, - сказав Сергій Іванович, - доповідайте з приводу затопленої «Галки».

-Вже встановлено, що судно затонуло в результаті відкриття кінгстонів, - почав розповідати Рубан. Він, на відміну від свого колеги, не вставав та не тараторив. Казав спокійно, неквапливо, навіть трохи нахабно. - На руках Банкіра виявлені садна, а також сліди від мотузки.

-Тобто, до своєї загибелі він був зв’язаний? - уточнив Сокіл.

-Скоріше за все - так. Можливо, навіть, мала місце сутичка... Кісточки його пальців мають характерні сліди... Що до другого тіла: це Черевко Максим Тарасович, колишній портовий вантажник... П`ятого року народження... Поліція характеризує його як забіяку і хулігана. В останні пару років він працював в «Капелі» молодшим матросом на судні «Галка».

-А що кажуть його родичі? - запитав я.

-Черевко сирота... Друзів практично не мав через свій сварливий характер.

-Отже виходить, що Банкір був убитий, а його судно навмисно затоплено! - підвів підсумок Сокіл.

-Ось що, любі мої, я вам покажу, - Сергій Іванович встав і підійшов до сейфу. Через півхвилини він простягнув нам з Соколом якійсь папірці. - Інформація не для всіх... Ознайомтесь, з ким ми матимемо справу.

Коли документ перекочував в мої руки, я зрозумів, що то було таке собі досьє на Рибакова.

«Головним управлінням директорату внутрішньої безпеки активно розшукується диверсант Олег Рибаков (позивний «Макар»), він же Дмитро Кульбаба, він же Василь Марущинець, він же Борис Фрід... 1893 року народження... уродженець міста Балаклія Харківської області... росіянин... Народився в сім`ї робітника-залізничника. Член ВКП (б) з 1921 року… Закінчив міське училище... в 1915 р. був покликаний в армію. У 1916 році закінчив Миколаївське піхотне училище (школу прапорщиків). Брав участь у Великій війні, отримав звання підпоручика… Відмінний спортсмен. Професійно займається боксом... психічно стабільний… Характер амбіційний… ярий прихильник антисемітизму (брав участь в арештах євреїв Нижньогородської губернії, які нібито ухилялися від служби в Червоній армії), при тому володіє мовою ідиш… При затримані бути дуже обережним, оскільки Рибаков становить особливу небезпеку...»

Дивно! – промайнуло в моїй голові. – Брав участь в арешті євреїв, а сам мав кличку – Борис Фрід! Вивчив ідиш! Це що – жарт такий? Як це в’яжеться одне з одним? Якщо не любиш євреїв, то чому звешся їхніми іменами, чому вчиш їхню мову?

«У квітні 1917 року, - продовжив я читання документу, - вступив в Червону гвардію, учасник штурму Зимового Палацу, боїв під Пулково при придушенні виступу Керенського-Краснова. У Червоній армії з 1918 р… з квітня 1920 року - червоноармієць, ад`ютант 16-го автобронетанкового загону 5-ї армії… З жовтня 1923 року навчався на курсах удосконалення командного складу бронетанкових частин РКЧА… в 1924 році був спрямований на роботу в Розвідупр РКЧА.

Резидент Відділу міжнародного зв`язку (ВМЗ) Комінтерну в Варшаві в 1926 р. Діяв під прізвищем Хлопенко… На виділенні розвідкою гроші Рибаков відкрив в одному з злачних місць Варшави бар «Трійка», який був улюбленим місцем відвідування польських солдатів та офіцерів нижчого командного складу... Розслабившись в умовах відповідної атмосфери, військові активно обговорювали порядки у власних полках, секретні прикази тощо. Рибаков все це фіксував і повідомляв в Розвідупр…»

-А раніше ви цього не знали? - запитав Сокіл, киваючи на документи. – Стільки інформації, а ви, перепрошую, і мишей не ловили! - обличчя інспектора було незадоволеним.

Я побачив, як начальник одеського директорату застиг, немов статуя. Такого нахабства від молодшого за чином він не очікував.

«Чого це Сокіл лізе у пащу? – промайнуло у мне в голові. – Треба б було бути більш толерантним… Хіба у нас не було помилок»?

-В наше відділення ці папери надійшли лише позавчора! – сухо промовив Сергій Іванович. – До речі, всі ці данні надали наші польські колеги з «Двуйки» - Другого відділу Головного штабу Війська Польского... Вони давно на нього полюють… Цей Макар чимало чого натворив у Варшаві.

Сокіл все ще сердито угукнув, та зосереджено втупився прямо перед собою.

-А ось вам характеристика від Голуб Анни, - продовжував говорити начальник відділення, поклавши на стіл тонку папку, - тої самої жінки, з якою жив Рибаков під Хортицею.

Сергій Іванович витягнув з папки машинописний аркуш, та почав зачитувати: «…характер вольовий, сильний… людина відповідальна… ввічлива… уважна…»

-Ну і в том же дусі! – підвів риску начальник управління. – Характеристика в цілому позитивна. Голуб була, чесно кажучи, в захваті від цієї людини. А знаєте чому? Бо Рибаков, згідно донесенням польської дефензіви, легко вміє сходитися з жіночою статтю, підшукуючи до неї відповідні «ключики». До речі, він дуже любить жіноче товариство.

-Павич! – гмикнув Сокіл.

-Скоріше, півень! – кинув Сергій Іванович. – Але, як бачите, цю «ваду» він вміло використовує в своїй справі… на кому ми зупинилися? Пане Голованов, ви наступний… Розкажіть, що вияснили стосовно «Капели».

Третій контррозвідник, кремезний чоловік десь на п`ятому десятку з густими вусами, неквапливо підвівся, оправився та почав сухо доповідати:

-Фірмою керував Банкір. Згідно з доповідями як його конкурентів, так деяких клієнтів – він зарекомендував себе висококласним надійним підприємцем. Часто бував в ділових поїздках – в Болгарії, Румунії, Польщі… Нажаль, ніяких паперів в приміщені ми не знайшли. Було вивезено все – навіть меблі. Ми звернулися до фінансової інспекції, прикордонників, таможні. Перевіряємо усе, що можна.

-Але зачіпок немає? – посміхнувся Сергій Іванович. – Невже ніхто не має навіть припущення, куди зникла ціла фірма? З суднами, з людьми, які там працювали?

-Можна спробувати поговорити з кримінальними колами, - запропонував Сокіл. – Мені здається, що Банкір мав стосунки і в тому краї.

-Можливо… можливо… можливо.., - начальник директорату раптом підвівся та доволі голосно промовив: - Отже, наш супротивник серйозний… хитрий… спритний… Термін для виконання операції у нас дуже обмежений. На кону – або наш світ, або їхній. Це не метафора!.. Щоб усім тут присутнім стало зрозумілим, дещо поясню: вибух судна – це акт військової агресії… Непрямої, звичайно, але все одно агресії. Ситуація наступна: інша держава засилає до нас напіввійськову банду, яка застосовує зброю на теренах сусідньої країни… Це настільки серйозний крок, що нашому уряду доводиться вважати такі дії рівносильними прямій агресії.

-Чому ви використовуєте термін «інша держава»? – здивувався я. – Хіба нам не зрозуміло, хто саме заслав ту банду?

-Насправді, у нас є лише припущення. Ані прямих доказів, ані чогось їм подібним – нема. Світовій спільності нічого і показати. В результаті, об’явивши війну СРСР, котрий так і чекає на цей крок, саме ми будемо виглядати агресорами, як би те банально не звучало.

-Розумні люди такого не скажуть, - заперечив я.

-Розумні? Можливо… Але без стовідсоткових доказів вони не стануть квапитися стати на наш бік. Та і як ця ситуація буде виглядати? Ми завантажуємо вояків та зброю, перевозимо їх на Таманський півострів… Для чого? Мабуть, щоб напасти, - буде кричати радянська преса.

-Таманський півострів – це наша територія, згідно з Харківським договором... двадцятого… чи двадцять першого року… Ми маємо право перекидати туди…

-Та чого ви, Іване Антоновичу, такий впертий? – розсердився Сергій Іванович. – СРСР потрібна причина… привід... А знаєте чому? – голос начальника став більш гучним. – Бо як колись казав Павло Петрович.., - чоловік зробив невеличку паузу, та додав: - Скоропадський… Так ось, як він колись казав, висміюючи «сусідню країну», що для них ми – дурниця! Україна для них дурниця… бо ж немає ніяких даних для її існування. Що і українців ніяких немає, бо то лише вигадка німців. І нашу країну треба знищити, а натомість створити єдину нероздільну Росію, - Сергій Іванович стукнув кулаком по столу.

«Як на мітингу, - промайнуло в моїй голові. – Ну і манери»!

-Ну, все це лірика, - цією фразою начальник директорату ніби підвів риску. – Давайте приступати до справи… Ви, Вікторе Львовичу, вирушайте з паном Рубаном до нього у відділ. Прошу допомогти йому у пошуках «крота». Добре? Впораєтесь?

-Докладу всіх зусиль, - кривувато посміхнувся Сокіл.

Здається, шукати зрадника в чужій парафії йому імпонувало. Бачу, він взагалі не любить директорат. Для нього його працівники, як червона ганчірка для бика.

-Іване Антоновичу, - продовжував розповідати Сергій Іванович, - ви зараз поїдете в доки. Протягом двох годин будете проводити опитування майстрів, бригадирів та робочих. Не усіх, а згідно зі списком, який вам надасть пан Степанков.

-Про що питати? – не зрозумів я.

-А ні про що, - посміхнувся Сергій Іванович. – Головне, продемонструвати нашому супротивнику, що ми нібито «копаємо» то тут, то там… Після цього «опитування», вам потрібно походити по порту, бажано в тому місці, де на приколі стоять військові кораблі.

-Робити вигляд, ніби я щось винюхав?

-Саме так. Помахайте там руками, поговоріть з місцевими про життя, про погоду… До речі, з вами, Іване Антоновичу, будуть деякий час знаходитися наші співробітники. Потім ви рушите погуляти по Приморському бульвару… але вже наодинці. Не бійтеся, навіть тоді за вами будуть постійно пильно наглядати. Так що, не хвилюйтеся, очей ніхто не відведе…

-Та я і не боюся, - знизав у відповідь плечима. А сам кинув погляд на Сокола, який нервово барабанив пальцями по столу.

-Будьте побільше на виду у людей. Розумію, що з вашим пораненням дуже не походиш… але…

-Я все розумію!

-От і добре! – Сергій Іванович погладив бороду та тут же запитав: - А ви не голодні? Може спочатку поїсте?

Я відчайдушно замотав головою, а Сокіл пробурмотів, що ніколи бігати по ресторанах.

Отже, нарада, як я зрозумів, закінчилася. Ми з Віктором Львовичем розійшлися по своїх справах.



«Розпорядження № 181/1

Управління освіти

Одеському державному університету

14/VІ – 1927 р.

Для задоволення інтересів єврейської та німецької громади при Одеському університеті вводиться єврейська та німецька національна педагогічна освіта. Основний факультет готує викладачів загальноосвітніх дисциплін. Викладання в установах з єврейського та німецького секторів провадяться мовою відповідної національності. Подібні дії мають на меті наступне:

а)підготовку кваліфікованих робітників для праці в освітніх установах з єврейською та німецькою викладовою мовою;

б)бути господарсько-педагогічним осередком для робітників народної освіти, що викладають єврейською та німецькою мовами, концентруючи навколо себе відповідні науково-педагогічні сили;

в)сприяти підвищенню кваліфікації теперішніх робітників освіти, організуючі курси перепідготовки, семінари підвищеного типу з різних дисциплін та інші.

Єврейський та німецький сектори, що входять в Одеський університет, як його складові частини, мають організовувати циклові методкомісії та навчально-допоміжні установи, зв’язані з спеціальними завданнями відповідного сектору. Всі органи цих секторів працюють в контакті і тісному зв’язку з відповідними органами інших відділів університету, і знаходиться під безпосереднім керівництвом правління університету. На чолі секторів стоять його декани...

Єврейський та німецький сектори утримується по кошторису університету.

Завідуючий управлінням освіти – Григорович І.І.».

«ЗГОРІЛО ПЯТЬ ТИСЯЧ ПАР КАЛЬОШІВ.

У Варшаві згоріла в ночи найбільша фабрика кальошів. В складі находилося поверх 5000 пар кальошів.

ПЕРЕВАГА НІМЕЦЬКОЇ МОВИ В ШВЕЙЦАРІЇ.

В більшості швейцарських кантонів панує всевладно і є обовизкова в усіх урядах мова німецька. В кількох кантонах західних, а саме в кантоні Женеви, Во, Фрібур і Нюшатель обовязує мова француська. Врешті тільки в однім кантоні Тессіно є обовязкова мова італійська... Аж в останніх часах замічено, що мова німецька починає подекуди випирати мову француську та італійську, а щонайменше так сильно впливає на ці дві остатанні мови, що вони дуже богато втратили на своїй оригінальности.

БОЛЬШЕВИКИ ПЕРЕГОВОРЮЮТЬ З АНГЛІЄЮ

АНГЛІЙСЬКЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ДОМАГАЄТЬСЯ ВІД БОЛЬШЕВИКІВ ЗОБОВЯЗАННЯ ПРИПИНИТИ СВОЮ ПРОПАГАНДУ ТА СПЛАЧУВАТИ ДЕРЖАВНІ БОРГИ.

ЛОНДОН (Англія), 30 липня. — Відбулася перша зустріч за останні два роки представника радянського уряду з англійським міністром справ закордонних... Англійське правительство поставило дві головніші умови відновлення звязку з Росією:

1) припинення большевиками пропаганди проти Англії та взагалі проти бритійської політики і державного устрою, й 2) зобовязання хоч у певній мірі виплатити державні борги Англії та її підданим.

З НОВИН УСЕСВІТНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Erich Maria Remarque: «WESTEN NICHTS NEUES», Im Propyläen-Verlag. Berlin. 1929.

Це один з останніх і, скажу зараз, нечуваним успіхом увінчаних німецьких романів. Він поширений вже в Европі в міліонах примірників. Про нього явилася безліч літературних статей, оцінок і заміток. Його продискутовують в лекціях і відчітах по популярних просвітних установах - словом, цей роман став літературною сензаціею Европи...

Справді - таких книг, як отся Ремаркова, требаб читачам усього світа, як найбільше...

Війна, осуджувана Ремарком - це війна імперіялістів і воєнних експльоататорів, накидування широким масам без їх волі і згоди. А зрештою і найвеличавіша визвольна боротьба всього народу - це теж тільки крайна конечність нації, викликувана чужинецькими катами... Тому горе деспотам, що гнобленням поневолених викликують лютуючі фурії з пекол воєнних фронтів!

Помста всього людства впаде на їх окаянні голови.

Д-р Остап Грицай.

ПЛАСТОВЕ СВЯТО У ЛЬВОВІ

В суботу, 22 червня, відбулося посвячення прапору пластового куріня т. зв. «Лісових Чортів». Свято складалося з двох частин, а саме: з посвячення прапору, що відбулося перед полуднем в архикатедральній церкві св. Юра, і з святочної академії, полученої з вбиванням цвяхів у держак прапору, що знов відбулося вечером у великій салі Української Бесіди».

«СВОБОДА», №177, Джерзи Ситі (США), 31 липня, 1929 року



Зі мною в доки поїхали двоє агентів. Свою частину операції – такий собі допит – я виконав на відмінно. Корчив з себе серйозну людину, важного начальника. Заводять робочого, або майстра, я йому:

-Ім’я, прізвище… рік народження… Коли і як опинилися на доках? Чим займаєтесь? – питання сипалися, немов горох. Людина ледь встигала відповідати. – Підійдіть ближче, я щось не можу вас розгледіти.

Робітник невпевнено наближався. Я пильно вдивлявся в обличчя людини, угукав, тер підборіддя. А потім кидав:

-Чи знайомі з Максимом Черевко? Ні? Впевненні?

А іншому міг сказати:

-Що робили першого травня цього року? В маніфестаціях брали участь?

Були такі, що і огризались. З такими не сперечався, лише брав олівець, та загадково дивлячись на людину, починав щось писати. Насправді, то були калякі–малякі, не більше.

За виділених дві години я поговорив майже з п`ятнадцятьма чоловіками. Потім заявив, що приїду завтра, і назвав бригадирам з ким буду ще розмовляти.

Взагалі, ця вистава мені не сподобалась. В голові міцно засіла думка, сказана Соколом стосовно кримінального світу… а вірніше - контрабандистів. В ній було раціональне зерно. Але ж, як їм скористатися? Хто схоче розмовляти з поліцією… вірніше, навіть, з директоратом? Дурних, вважаю, не буде! 

Ми поїхали в порт. Походили по пірсу, я приставав то до моряків, то до вантажників. Питав всяку маячню – від погоди до оплати праці. Вдивлявся в кораблі, питав декого – що то за судно на приколі, яка його назва. Отже, був на виду, як і хотів Сергій Іванович.

Надвечір нарешті вибралися в місто. За планом, я повинен був трохи погуляти вулицями. Щоб це не виглядало занадто підозрілим, мене деякий час повинні були супроводжувати контррозвідники. Згодом вони б пішли геть, і я залишився б (нібито) сам.

Не зважаючи на вечір, спека не спадала. В голові декілька разів спливала думка про море. Добре було б покупатися… Врешті решт, находжусь біля води, біля пляжу, а немає навіть хвилинки на відпочинок.

Але скаржитися було не правильно. Я сам визвався на цю справу. Отже, терпи козаче.

Знявши ненависний жаркий кітель, розстібнувши верхні ґудзики, я цокав своєю тростинкою по старій бруківці. Нога нила нестерпно. Волею-неволею доводилось трохи зупинятися, щоб дати їй перепочити.

Контррозвідники, що супроводжували мене, виглядали не менш втомленими. Я звернув увагу на одного з них. Не знаю чим саме, але він притягав мій погляд.

Чоловіку було років десь за сорок. Міцна статура, коротке чорне волосся, крупний ніс… ціпкий погляд темних очей… Відразу видно – хватка у нього що треба! Нічого не пропустить… Зараз приїде до себе в директорат, напише навіть про те, скільки разів я чихнув, або моргнув.

Ми вибралися на тінисту вулицю, та рушили до Приморського бульвару. Я поскаржився на одеське пекло, та кинув ненароком, мов, як ви тут взагалі виживаєте.

-Одяг й той до тіла липне, ніби чимось намащенний!

-Звикли, - промовив у відповідь контррозвідник.

Повз нас пройшли декілька молодих дівчат. Хі-хі та ха-ха. Панянки кинули на нас пустотливий погляд, знову посміялися. Я помітив, що плаття у них значно вище колін. І тут почув незадоволене гарчання.

То щось бурмотів той контррозвідник, який відповів мені про «звичку».

-Не подобається? – весело запитав я його. Дуже схотілось його подражнити.

-Ну… закоротка спідниця, як на мене!

-Мода.

-Таке б маленьким діточкам личило. І питань би не виникло! А тут дорослі панянки. Майбутні матери.

Десь с хвилину ми мовчки йшли далі. Я дивився вдалечінь, на море. На далекі судна, човни. На крикливих чайок.

-А як тут взагалі? – раптом спитав у контррозвідника.

-Що саме?

-Як живеться? Як обстановка?

-Та як у всіх, - невизначено відповів чоловік, та розвів руками. – Вважаю, що в кожному місті свої бздики. Так що нічого особливого ви тут не побачите.

-Але ж Одеса не просте місто. Тут людей… та ще і з різних народів… націй… Невже не буває непорозумінь?

-Буває. Я ж кажу – у всіх свої бздики.

На якусь хвилинку контррозвідник замовк, а потім в доволі стислій формі описав місто та людей, що його населяють.

-А як ставляться до… євреїв? – обережно запитав я, пригадавши антисеміта Рибакова. Як він тут уживався?  

-Одеса – місто толерантне, - посміхнувся чолов’яга. – А що стосується євреїв – то їх тут біля третини від всіх городян. І в противагу іншим – вони тут більш освічені.

Можливо, це була «шпилька», але підґрунтя цієї фрази я не вловив.

-Тобто тут ніякого напруження? – ніби підвів цим питанням риску.

-Оуу… а вас, пане слідчий, щось дуже хвилює це питання.

-Та ось іноді читаю пресу… про Палестину, наприклад… про Жаботинського… про «Бейтар»…

Почувши останнє слово, контррозвідник навіть на мить зупинився. А у мене тут же виникла одна догадка.

-Читаєте пресу? – скривив пику чоловік.

-А пригадуєте, як восени минулого року біля Стіни плачу були сутички між арабами та євреями?

-Пригадую… Але у нас все спокійно.

-Так прямо і все?

-Все.

-А «Бейтар»?

-До чого тут «Бейтар»?

-Наскільки мені відомо – це доволі велика мережа однодумців, мета яких захист єврейського населення силовими засобами. Тому Велика Британія вважає цю організацію терористами…

-Ну і нехай собі вважає! – буркнув контррозвідник.

-А ви? Я маю на увазі директорат.

-Я не розумію, до чого всі ці розмови про «Бейтар»?

-Як до чого! А хіба Жаботинський не звідси? Не з Одеси? Хіба не він один з засновників цього руху?

Контррозвідник нахмурився та якось невдоволено промовив:

-Свою державу – Ізраїль – Володимир Жаботинський хоче бачити на берегах Йордану, а не на березі Чорного моря. Тут захищати єврейське населення не треба… Ми не в Палестині, врешті решт. А «Бейтару» в нашому місті не існує.

-Це точно?

-Точнісенько…

-Це офіційна заява?

Контррозвідник подивився чомусь на свого напарника і процідив крізь зуби: «Так, офіційна».

-А я чув, що місцеві євреї допомагають своїм товаришам в Палестині. І грошима, і навіть зброєю… І те роблять не тільки прості люди, а й колишні вояки.

-Звідки ви таке взяли?

-Чув…

-У нас таких даних немає.

-Дивно, таке відомство, а виходить, що воно дійсно мишей не ловить… Ну, добре!.. Скажіть, адже контрабандисти тут є?

-Є, і що?

-Серед них також євреї?

-Та здалися вони вам, ті євреї! Я, між іншим, і сам єврей! Яків Клефнер! Що відтепер?

Ми зупинились, подивились один на одного. Другий контррозвідник зупинився трохи далі. Він взагалі робив вигляд, що йому байдуже, що відбувається між нами.

-Дуже приємно, - м’яко посміхнувся я. – Мені і без підказок було зрозуміло, хто ви… Ось що, друже, Якове, а як ви вважаєте – чи може хтось з контрабандистів зустрітися зі мною? Побазікати про те, про це, га?

-Навіщо те вам?

-Хочу врятувати купу людських життів, - без жартів заявив я.

-Тоді… успіхів вам, - кинув Клефнер. – Нарешті, ось Приморський бульвар… Тут ми вас залишимо. Надумаєте повертатися в готель, підійдіть ось до того візника.

-Це ваша людина?

-Саме так.

І контррозвідники пішли геть.

-Так що там стосовно зустрічі? – спробував ще раз прояснити ситуацію. А у відповідь – тиша…

Я повернувся в готель біля десятої години. Треба сказати, що прогулянка Приморським бульваром, той що колись звався Миколаївським, мене вразила. Ну, хоча б своїми розмірами. Мені чомусь здавалося, що це якась довжелезна вулиця. Виявилось – навпаки, десь півкілометра. Але, тут було багато людей, і не тільки місцевих, а й гостей.

Те, що Одеса – курортне місто, було зрозуміло ще на вокзалі, коли з потяга сходила сила силенна відпочиваючих. Візники та вантажники навіть билися між собою за обслуговування гостей. Сам бачив, це без перебільшень.

Отже, гуляв я там доволі довгенько. То ходив дивитися на пам’ятник Дюку де Рішельє, на якусь гармату. Постояв біля Пушкіна, де встиг почути розмову якихось панянок, які запевняли одна одну, що всі генії божевільні.

-І взагалі – всі ми, люди, божевільні, але кожний по своєму! – підвела риску одна з дівчат. Вона чомусь при цьому подивилась в мій бік. Потім гордовито задерла голову і відвернулась.

Потім я катався на фунікулері, бо користуватися Рішельєвськими сходами не ризикнув (нога і без того нила). Розпивав холодний лимонад.

Бульвар гудів аж до ночі. А коли засвітилися ліхтарі (які по чуткам купували в Бельгії), вулиця перетворилася на казкове місце. Десь заграли музики, і заграли щось таке жалісливе, хапаюче за душу…

Отже, повернувсядо готелю (куди мене відвіз той самий візник, що терпляче чекав у сторонці), консьєрж протягнув мені ключі від номеру, повідомив як туди пройти. На моє питання про Віктора Львовича, чоловік розвів руками, та сказав що того ще не було.

Хвилин п’ять, і я добрався до свого номера, відчинив двері, вмикнув світло. Дуже хотілося скинути одяг, помитися та нарешті лягти відпочити.

-Вечір добрий!

Слова прозвучали, як удар батога. Я завмер, обережно озирнувся. У куточку на кріслі сиділа якась фігура. Світла було замало, щоб можна було чітко розглянути, хто переді мною.

-І вам, шановний, доброго вечора, - проговорив я у відповідь. - Чим зобов`язаний відвідуванням?

-Мені здається, що ви хотіли переговорити.

-Це дивлячись з ким... Представтесь, якщо вам не складно. З ким маю справу?

-Без імен, будь ласка.

-Але ж мені потрібно якось вас називати, - я оперся на тростинку, все ще вглядаючись в незнайомця.

-Адам… Звіть мене Адамом. Отже, ви кілька годин тому наполягали на розмові з нами.

«Нами»? - я, в принципі, вже здогадався, хто переді мною...

Моя розмова з Клефнером хоч і була чистої води експромтом, але переслідувала важливу мету. Так, згодний, що діяв я більше інтуїтивно, ніж виважено.

Можливо, - міркував я тоді, - це ловля риби в тому місці, де ніякої риби і немає. А можливо – тим самим прикормлюю набагато більшу здобич.

Тему «Бейтара» я використав не просто так. Почнемо з того, що ця організація, метою якої було створення в Палестині єврейської держави, мала у нас, в Україні, своє крило (воно з’явилося тут приблизно в двадцять сьомому році). Такі ж подібні «філіали» були і в Польщі, в Угорщині, в Німеччині, в Румунії. І, зрозуміло, це було такою собі таємницею, хоча, чомусь всі про неї чули, але робили вигляд, ніби у них все тихо, і спокійно. Мабуть це тому, щоб не сваритися з Британією...

Чому? Дуже просто... Досить заглянути в історію створення «Бейтара», його ідеологію та методи роботи, і все стане на свої місця.

В останні часи існування Російської імперії... та й інших імперій, які зараз розвалилися на безліч самостійних держав... Так ось, жив тоді Йосип Трумпельдор. Він був чинним офіцером російської армії, учасником російсько-японської війни. Не зважаючи на те, що деякий час він служив інтересам Російської імперії, залишок свого життя він присвятив боротьбі за створення єврейської держави.

Під час Великої війни Йосип, і ще Володимир Жаботинський - відомий свого часу журналіст московської газети «Російські відомості», вирушили до Єгипту, де за допомогою Британії створили так званий Єврейській легіон – військовий підрозділ, який складався в більшості з євреїв різних країн. Полк брав участь у захопленні Палестини, яка на той момент належала Османської імперії. Після війни Британія швидко розформувала цей корпус, але її учасники не відмовилися від ідеї створення незалежної єврейської держави.

Приблизно в двадцять третьому році в Ризі з`являється так званий «Бейтар» - організація, мета якої було вишкіл бійців для захисту єврейських громад. Її члени, серед яких кадрові офіцери-євреї з армій різних країн, вважали, що тільки збройна боротьба допоможе домогтися свободи. Кажуть, що гасло «Бейтара» в перекладі звучить приблизно так: «У крові і у вогні впала Юдея - в крові і у вогні вона відродиться»!

Саме через радикальні погляди Велика Британія, яка отримала мандат на управління Палестиною від Ліги націй, і почала згодом ставитися до «Бейтара», як до свого роду терористичної організації.

Звідки я все це знаю? Років два… так, два роки тому… влітку… я зустрів свого шкільного товариша – Максима Зейдмана. Ось він і розповів про те… з палаючими очима… Тут навіть дурню стане ясно – Максим палко заразився ідеями Жаботинського.

Я тоді слухав його оповідь без особливих емоцій… Не думав, що подібне мені колись знадобиться.

-Значить, Яков передав моє прохання, і ви, Адаме, відгукнулися...

-Клефнер тут ні до чого. Він ніяк не пов`язаний з нами.

-Розумію.

-Ні, ви не зрозуміли. Яків дійсно не має до нас ніякого відношення, - підвищив голос незнайомець.

-Тоді напрошується висновок, що моє прохання передав його напарник. Більше нікому… А він все робив вигляд, ніби йому байдуже, про що ми з Клефнером говоримо.

-Ви, Іване Антоновичу, позвали нас, щоб змагатися в кмітливості?

-Та ні… просто цікаво, чому ви відгукнулися, - я нарешті присів на диванчик, що стояв біля вікна, та витягнув поранену ногу.

-А мені ось цікаво, чому ви вирішили, що хтось зв’яжеться з нами?

-Я діяв навмання. Чесно в тому зізнаюсь… Можливо, знову посміхнулась вдача. Кажуть, що в неї до мене особливе ставлення.

-Хмм! – Адам невдоволено засовався на кріслі. – Хто б міг уявити: цілились навмання і влучили в саме «яблучко»… Мені, звичайно, дещо розповідали про вашу персону…

-Сподіваюсь, не щось ганебне, - посміхнувся я, потираючи стегно. - Мене запевняли, що будуть вести постійне спостереження… що ніхто до мене не добереться… Як же вам, Адаме, вдалося проникнути в номер, минаючи охорону?

-За вами, Іване Антоновичу, дійсно спостерігають десятки очей. І поліція, і директорат... Ви для них, як той телескоп. Все хочуть заглянути - що ж ви там знайшли, - чоловік раптом розсміявся. – Гаразд, залишимо сентименти. Чого ви хотіли?

-Добре, залишимо... У мене, якщо чесно, дуже обмаль часу. Викладу усі карти на стіл, та спробую пояснити більш-менш дохідливо. Приблизно післязавтра, а може і раніше, ми можемо стати свідками жахливих... катастрофічних подій. Є підозри, що буде скоєний теракт в морському порту – підірвуть один з військових кораблів. Ті люди, які його задумали, переховуються або в місті, або в його околицях.

-Досі не розумію, до чого тут ми?

Я помітив, що Адам ні разу не сказав слово «Бейтар».

-Мені здається, що дехто з цих злочинців переховується в ваших рядах, - прямо заявив я. – А тепер розумієте, чим це може загрожувати «Бейтару» збоку уряду… та і взагалі? Нагадаю, що коли англійці заарештував Жаботинського, пан Петлюра був одним з тих, хто просив Лондон відпустити вашого лідера. Мало того, керівництво нашої країни до сих пір закриває очі на всі ті махінації, котрі «Бейтар» проводить на теренах України… Тобто, закупаєте зброю, організовуєте таємні табори для тренування загонів самооборони… Далі перелічувати?

Адам напружився.  

-Ви впевнені, що ця людина знаходиться в наших рядах? – тихо запитав він.

-Стовідсотково – ні. В мене лише непрямі докази… та домисли… Скажіть, чи мала ваша організація стосунки з фірмою «Капела»?

-Я не готовий зараз відповісти…

-А чи ви готові допомогти?

Адам мовчав десь з хвилину, а потім раптом заявив:

-Прошу надати весь список питань. Що саме вас цікавить… Обіцяю, що вранці надам вам відповіді.

Не очікував, що так швидко знайду спільну мову з «Бейтаром». Мабуть, тут зіграло те, що я не є представником директорату, і підступу від мене не варто очікувати.

-Добре… добре… Отже, слухайте, що мені потрібно, - я нахилився вперед, та почав розповідати…

2017 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 37 ))
01.07.2017 Проза / Пародія
Третя терція (( 40 -41 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Про Новий рік
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Бувальщина
Жартівники
21.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Головне - зберігати спокій
19.11.2017 © Ігор Рубцов / Мініатюра
Листи з минулого
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
17.06.2017
Третя терція (( 36 ))
28.06.2017
Третя терція (( 38 - 39 ))
11.07.2017
Третя терція (( 42 - 43 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 40  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +90
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +134
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +131
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +74
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
20.01.2011 © Михайло Трайста
05.03.2014 © Тетяна Ільніцька
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди