Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.07.2017 17:20Пародія
 
Третя терція
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 40 -41 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 01.07.2017 / 42409

«Нова можливість вибуху атомного ядра.

(Роботи Г. А. Гамова).

На початку поточного літа, в СРСР повернувся з-за кордону наш молодий вчений Г. А. Гамов, - одне з імен, які символізують в ці дні для Західної Європи і Америки геній молодої радянської фізики, кадри якої, нікому невідомі ще рік-два тому… З деяких пір Європу вже не здивуєш такими біографіями, як біографія Георгія Антоновича Гамова, уродженця м. Одеса, який збіг від жахів української буржуазної революції до СРСР на початку 1921 року… Феноменально обдарований юнак в порядку самоосвіти засвоїв повний університетський курс вищої математики і придбав величезний багаж знань з теоретичної фізики, починаючи від електродинаміки Максвелла і закінчуючи загальними теоріями Ейнштейна. Саме з такими знаннями зустрів Гамова в 1924 р. курс Ленінградського університету, який він і скінчив жартома вже в 1926 р.

На початку 1928 р. Гамов посилається для удосконалення в Копенгаген в інститут, керований знаменитим автором електронної теорії атома, данцем Нільсом Бором… Вихід в світ 20 вересня 1928 р. зошита берлінського «Zeitschrift für Physik» з першої закордонною роботою Гамова - відразу привертає до нового, не відомого імені величезний міжнародний інтерес… На запрошення Резерфорда і з дозволу Главнауки, Г. А. Гамов виїжджає незабаром назад в Англію, де буде продовжувати свою роботу в інституті імені Кевендіша в Кембриджі, - цій єдиній в світі фізичної лабораторії, що займається цілком і виключно питаннями будови атомного ядра.

У цій саме, до сих пір темній і загадковій області атомних явищ зосереджені, як відомо вже нашому читачеві, запаси «внутрішньоатомної енергії» (приблизно 1000 мільярд кінських сил на кожен грам речовини)… Історична місія перших (1927-28) робіт Гамова полягала, перш за все, в тому, що величезний потік відкриттів, вдруге після теорії відносності, який перевернув фундамент класичного світорозуміння, - був спрямований Гамовим, нарешті, і в русло заповідної області атомного ядра… Основна суть цієї революції… на основі побудованої Г. А. Гамовим в 1927-28 р. «хвильової теорії ядра»… була піддана математичному розбору самим молодим вченим і англійським дослідником Фоулером в січні-березні цього року… історична відповідь вже отримана… і говорить: «так»! Резонанс - можливий, хвилеподібне ядро, на відміну від ядра «шматкового» - руйнується і, може бути, виявиться зруйнованим ще на очах нинішнього покоління…

«В інтересах справи» Ернест Резерфорд і вирішив надати в наші дні в розпорядження молодого радянського вченого весь досвід і всю експериментальну підтримку своєї прославленої лабораторії. У цьому єдиному, як було сказано, науковому центрі земної кулі, виключно сконцентрувати свою увагу на питаннях ядра, геніальна робота нашого співвітчизника, - закінчення якої буде з нетерпінням чекати світ, - скоріше, ніж де-небудь, зможе бути приведена до успішного фіналу…

З усіх кінців світу

Пам`ятник Лівінгстону.

Південноафриканське наукове федеративне суспільство вирішило поставити бронзовий пам`ятник відомому піонеру... Давиду Лівінгстону. Гроші на спорудження пам`ятника частково вже зібрані за передплатою, як в самій Африці, так і в Європі і в Америці…

До 50-річчя Альберта Ейнштейна

У день святкування п`ятдесятиріччя Ейнштейна, громадяни Берліна просили його прийняти в подарунок ділянку землі на березі озера Гавел, поблизу Потсдама, з побудованою там річної дачею; земля і дача придбані на суму, зібрану за передплатою.

Відповіді з медицини

-Зорові галюцинації самого різного змісту зустрічаються на ґрунті місцевого (око) або загального стомлення, нерідко і навіть при цілком здоровому зорі. Але краще все ж дати дослідити окулісту очне дно.

-Холодні обтирання людям слабким, недокрівним і нервовим не підходять; в цьому випадку доречніше робити теплою (кімнатною) водою, при тому краще вранці, після сну, ніж на ніч. До води можна додавати трохи кухонної солі. Поступово температуру води можна знижувати».

«ВІСНИК ЗНАННЯ», №9, Ленінград (СРСР), червень, 1929 року



Номер мені дістався жахливо сумний і біднуватий. Стареньке крісло, потертий диванчик. З вікна видно лише сусідню будівлю, з глухою стіною... Суцільна туга!

Я півгодини, може трохи більше, стояв дивився на вулицю, вдивлявся не знаю в що… Зовні нічогісінько не відбувалося. Тишина, темнота…

Потім умився, роздягнувся, розстелив диван і звалився на нього без сил.

Спав погано. По-перше - неймовірна задуха, навіть не зважаючи на розкрите навстіж вікно. Звідти ні легкого подиху, ні протягу. Повітря застигло, немов желе... Все тіло липке, простирадло шорстке, колюче, тепле, а подушка спекотна. Крутишся, крутишся, шукаєш зручну позу, а не знаходиш.

По-друге - думки. Ось же противні штучки! Ота розмова з Адамом (або як його насправді звуть) порушила і без того розтривожений мозок. Думки, немов сердиті бджоли, жалять звивини, збуджують свідомість. Сто разів прокручуєш в голові ситуації, фрази, плани на завтра... А завтра - останній день! Завтра оголосять завантаження солдатів, техніки.

Дурня! Невже не можна це перенести на день, два пізніше? Все тому, що директорат досі сумнівається у факті підриву «Херсона». Особливо після того, як судно кілька разів перевірили, але нічого не знайшли.

А, може, я все-таки неправий? Може це помилковий слід? Може удача в цей раз відвернулася?

Господи! Що за ніч! Такого не було, навіть, через іспити!

Загалом, заснути вдалося десь під ранок. Але і спав я лише до семи. Потім різко підскочив, ніби ужалений, озирнувся по сторонах, намагаючись збагнути, де перебуваю.

Здається, мені наснилося щось недобре. Я не міг зрозуміти, що саме... У пам`яті відклався лише осад.

Вмився, привів себе до ладу. Це відвернуло від туги, від зневіри і якоїсь меланхолії, що намагалася захопити мою свідомість. Спустився вниз, поцікавився у консьєржа про Сокола. Той повідомив, що Віктор Львович так і не приїжджав. Мабуть, - розмірковував я, - його засмоктав директорат. Сподіваюся, інспектору зараз більше щастить в пошуках «кротів»… Та і взагалі, комусь же повинно щастити... Як там говорить закон сполучених посудин: «Якщо десь убуває, то в іншому місці – прибуває».

-Де тут найближчий ресторанчик, або кафе? - роздратовано запитав я у консьєржа. – Є такі, хто тут працює з рання?

-Відвідайте ось цей заклад, - посміхнувся чоловік. Він простягнув щось на зразок візитки.

«Весела канарка», - прочитав я.

-Вам треба обов`язково там побувати! - дивним тоном повідомив мені консьєрж. - Обов`язково!

-Та ви що! - я покрутив у руках папірець, та заховав його у кишеню. – Це далеко звідси?

-Ваш візник знає. Скажіть йому назву і він вас відвезе.

-А що, мене все ще чекає візник? – здивований, я обернувся до вхідних дверей.

-Служба, - кинув консьєрж.

-Бачу, в Одесі таємниць не буває. Всі про всіх знають, - сердито пробурмотів я, та вийшов з вестибюля.

В «Веселій канарці» було всього лише два відвідувачі. Напевно, такі ж ранні пташки, як і я. Перший чоловік напівдрімав біля входу, другий уважно читав газету, пив каву.

Вибравши собі столик у глибині ресторанчика, я підкликав офіціанта, і поцікавився у нього вибором меню.

-Рекомендую вам бефстроганов з яловичини, - раптом почувся голос від чоловіка, що читав газету. Він сидів до мене спиною, не обертався. - Дуже смачно. Хаїм - кухар від Бога. Приготує так, що ви пальчики оближете.

У мене хороший слух. Цей тембр я одразу ж впізнав.

-Добре, дослухуюсь вашої поради. Бефстроганов з яловичини, - сказав я офіціантові. І ще попросив кави. - Доброго ранку, Адаме! - промовив я своєму сусідові. Так, це був він, мій вчорашній відвідувач.

-Якщо він добрий, то хай буде так, - відповів той. – І до речі, прошу не обертатися. Дивіться прямо перед собою, щоб не визивати зайвих підозр… для зайвих очей…

-А скільки відтепер пар спостерігає за мною?

-Достатньо.

-Сподіваюсь, це не буде, як в тій приказці про сімох няньок, що доглядають дитя? Не хочеться залишитися без ока!

-А ви, Іване Антоновичу, визначтеся кому більше довіряєте. Тоді залишитесь цілим та неушкодженим.

-Хм! Звучить, ніби погроза…

-Це порада.

Мені принесли каву. Я зробив маленький ковточок та кинув через плече:

-Ми тут можемо говорити вільно?

-Безумовно!

-Скажіть, а візитка від консьєржа - ваших рук справа?

-Іване Антоновичу, вас завжди цікавлять незначні деталі? - відповідав питанням Адам.

-Завдяки ним, мені вдається знайти лазівку там, де інші бачать безвихідь. Наприклад, на вивісці біля дверей написано, що ресторан працює з десятої ранку… Зараз біля восьмої. Здається мені, ви і кухаря заставили вийти раніше, не дали поспати.

-Можливо, - в голосі Адама почулося незадоволення.

-Як я розумію, у вас є що розповісти?

-Інакше ми б не зустрічалися... Отже, «Капела». Усі судна цієї фірми зараз знаходяться в Болгарії. Там же - і основна частина співробітників... Так, ви мали рацію - деякі з них співпрацювали з нами.

-Або ви з ними?

-Все залежить від точки зору.

-Як я розумію, співпрацю вам нав`язав Рибаков.

-Рибаков... він же Борис Борухович Фрід... зараз ховається десь в катакомбах, - відчеканив Адам. - Не один, звичайно, а з групою товаришів...

Слово «товариш» Адам виголосив з явним підґрунтям.

-Може ви знаєте де саме?

-Поки що ні... шукаємо...

-А коли знайдете?

-Ми не терпимо зрадників...

-Але Фрід, не з вашого середовища. Навряд його можна назвати зрадником. Швидше - шпигуном.

-Нехай так, - зі сталлю в голосі кинув Адам.

Ми як і раніше сиділи спиною один до одного.

-Наполягаю на тому, що ця людина потрібна нам живою і неушкодженою! - промовив я постукуючи пальцями по столу. - Необхідно дізнатися про вибухівку... про бомбу...

-Дізнаєтеся... якщо встигнете...

-Тобто?

-А то і є, що Фрід досить спритний хлопець. Його знайти справа не п`яти хвилин. Та й чи здасться він живим?

Повисла пауза, протягом якої я спробував скласти всі деталі цієї мозаїки в один суцільний малюнок.

-Бачу, ви не дуже схильні до відвертих розмов. У чому проблема? Рибаков вас обдурив? – запитав я Адама. – Ця вибухівка була обіцяна вам, так?

У відповідь гмикання, посьорбування кави.

-Отже, Рибаков пообіцяв дістати вибухівку, - почав я неквапливо, з інтонацією судді. – Ви, можливо, її вже і оплатили йому. Чого мовчите?

-Ми не збиралися нічого підривати.

-Підривати в Одесі, - поправив я.

-В Україні, - у відповідь виправив мене Адам. – В Україні!

-А де? В Палестині? Що ви там готуєте? Війну? Революцію?

-Ви задаєте забагато питань! – грубо перервав мене Адам.

-Добре… добре… Палестина мене, чесно кажучи, мало хвилює…

Останнє Адам прийняв з образою:

-Вас – мало, а нам, євреям, до того є справа! Особливо після минулорічних подій.

-Це коли восени араби разом з британцями відігнали вас від Стіни Плачу?

-Угу… відігнали… Скоро почнеться пост Тиша бе-ав… його встановили в пам`ять про руйнування Першого і Другого єрусалимських Храмів… Так ось, ми плануємо провести хід до Стіни, заявити про себе… у повний голос…

Адам замовк. Я, здається, зрозумів його натяки. Сподіваюсь, що їхні «заявив в голос» не закінчаться чиєюсь смертю.

-«У крові і у вогні впала Юдея - в крові і у вогні вона відродиться». Так? – питання так і залишилося без відповіді.

Я покрутив пальцями чашку, ледь стримуючи бажання обернутися. Розмовляти, сидячи один до одного спиною, було незручно. Я звик до того, щоб дивиться своєму співбесіднику в очі.

А взагалі, - раптом промчалося в голові, - кожен має право на свою боротьбу. Хто я такий, щоб когось осуджувати?

І тут же, з іншого куточку мозку, винирнула інша думка: «Тоді навіщо нам ганятися за Рибаковим? Він же також бореться! В його уяві – світ повинен бути зовсім інший! Саме тому він і пішов в Розвідупр… я так вважаю…»

От цікаво, всі люди бачать світ по-своєму. (Це треба визнати, як факт.) У когось він поганий, у когось прекрасний, у третього-четвертого – сповнений болю та жаху, для десятого-двадцятого – наш світ суцільна ілюзія… невеличка ділянка життєвого шляху, на якій ми лише гості…

Боже, як все заплутано! Чому немає однозначної відповіді? Чому всі люди постійно намагаються змінити те, що було створено з самого початку, з давних давен. Візьми той рай, в якого існував Адам та Єва. Навіть тоді людина вирішила (чи сама, чи під впливом давнього Змія, або власних течій та протиріч), ніби цей світ треба міняти!

Мабуть тому Бог вигнав нас на землю… в таке собі чистилище… місто, для роздумів, для очищення від «скверни»…

Господи… Господи… і що тільки не живе всередині людини? Ми, мабуть, як та шафа, куди склали все до купи – добро та зло, любов та ненависть, жагу до будівництва та руйнування… Сила силенна якихось персонажів, котрих можна сміливо ототожнювати з самим собою. Адже я можу бути і пристрасним, і холодним… доброчесним, порядним, а в іншу хвилину – жорстким, злим, лютим, кровожерливим…

Чорт! Що за дурні думки? Те ж мені Раскольніков! Може ще почнеш як він питати себе, мов, хто я - тварина тремтяча, або право маю? Тьху ти! Ванятко, закінчуй з цим неподобством! Праві, мабуть, ті дівчата, які розглядали пам’ятник Пушкіну – усі ми трохи божевільні… навіть «великі люди»… 

Я різким рухом поставив чашку на стіл, та відкинувся назад, на спинку стільця. Мозок швидко повернувся до дійсності. Ми в «Веселій канарці», оговорюємо подальші дії… Сподіваюсь, що ніхто з директорату та поліції не дізнається з ким саме я веду перемовини. За подібні «нестандарті кроки» мене можуть і посадити. Заявлять, ніби Кичинський співпрацює з терористичними організаціями. Оце буде фокус! 

-Дивлюся, - почав я, - для Рибакова прямо за звичку наносити удари дуплетом.

-Тобто, дуплетом? – перепитав Адам.

Його голос перестав бути таким колючим. Цікаво, а про що він думає? Яким йому уявляється наш світ?

-Що тут незрозумілого? Він, як ви вже відмітили, спритна людина. І зараз показав те ще раз: вас і обставив, і підставив. Якщо ми не встигнемо і в порту вибухне, то не здивуюсь, коли раптом серед городян почнеться шепотіння про чергову сіоністську змову… Ось вам і дуплет! Удар в обидва боки! Я таке вже бачив в Хортиці. Тільки там дуплет був спрямований на місцевих німців… Цікаво, як він втік з буцегарні? Ви, випадково, йому не допомагали в тому?

-Шукайте серед своїх! – огризнувся Адам.

-Шукаємо… шукаємо... Добре, давайте почнемо розкладати усе по поличках. Отже, «Бейтар» доволі щільно працював з «Капелою», - констатував я. - Багато вашого вантажу перевезла ця фірма? Що там було? Зброя?

-Ні, з «Капелою» ми мали лише пару-трійку незначних справ. Остання – оця вибухівка з Хортиці.

-Рибаков сам визвався її доставити?

-Так… Він повністю розділяв наші погляди…

-Додамо, що він представлявся Борисом Фрідом… знав ідиш… Тобто, ви купились на те, що він, нібито, єврей.

-Ми його перевіряли.

-Бачу, що зробили те поганенько. Отже, Рибаков запропонував послуги «Капели».

-Так, повторюсь: спочатку було декілька незначних справ… А потім він заявився, деякий час обурювався тим, що в Єрусалимі панують араби з британцями. Яро обурювався… Наші, навіть, прозвали його (по за очі, звичайно) в перекладі на українську – «Молотом». Трохи згодом Рибаков запропонував здобути вибухівку в Хортиці. Взагалі вся ця операція була цілком його ідеєю. Він казав, що у нього є і люди, і зв’язки, і судно для перевозки вантажу. Треба лише гроші, щоб когось підкупити, від когось відкупитися… на те, на це, не третє-десяте… Що потрібні свої люди в порту, щоб тихенько перевантажити ящики з вибухівкою.

-Ви заплатили і показали з ким в порту зв’язуватися?

-Так, ми поділилися інформацією. А потім раптом виявляється, що «Галка» затонула… що вибухівки не буде… Операція провалена!

-І ви повірили в таке? І навіть ніхто не спромігся перевірити, чи приходила вибухівка в порт? Зрозуміло, що Рибаков перевантажив її на інше судно… А «Галку» затопив… Я ж вам казав про відкриті кінгстони, так?

-Так, - погодився Адам.

-Отже, цей пройдисвіт вас обдурив. Скористався і грошима, і зв’язками… щоб ніхто не перевіряв… та вивіз усю «Капелу» в іншу країну. Молодець!

-Чесно кажу, що не приймав участі у всіх цих справах з «Капелою» і Фрідом, бо в мене трохи інший напрямок. Я банально не знав про те…

-Чому ж зустрілися зі мною?

-Я спочатку подумав, що ви хочете співпрацювати з нами… І тут, Іване Антоновичу, послухавши ваші вчорашні розповіді, мені стало зрозуміло, що справа набагато глибша і небезпечна… Отже я зібрав усіх сьогодні вночі. Ми провели таку собі нараду, на якій мені доповіли, що до чого…

-І що ви вирішили? Вбити Рибакова?

-Не можна, щоб він попав в руки директорату. Вони можуть витягнути таке, що нашкодить усім…

-Але не можна і допустити підриву судна!

-Згодний, тому ми і йдемо вам назустріч. Прикладемо усіх зусиль, щоб того не відбулося.

-І як будемо співпрацювати?

-Особисто ми продовжимо пошуки Рибакова. А ви робіть те, чого вимагає від вас начальство.

Було чутно, як Адам встав. Разом з ним підвівся і другий чолов’яга.

-Бувайте, Іване Антоновичу! – промовив мій візаві.

-Удачи і вам! – промовив я, дивлячись прямо перед собою.

Адам відсунув убік стілець, було чутно як заскрипіли його ніжки. І кинув убік офіціанта:

-Все за мій рахунок.

Менше хвилини і обидва чоловіки вийшли геть.

-Ваш бефстроганов! – наблизився офіціант. – Приємного апетиту!

Я хитнув головою, та почав неквапливо їсти.



«ПАМ`ЯТІ ЖУЛЯ ВЕРНА.

До сторіччя від дня народження

Я. І. Перельман.

Всупереч чуткам про польське походження Жуля Верна, не підлягає сумніву, що великий романтик науки з`явився на світ у французькому місті Нанті і був старшим сином місцевого адвоката П`єра Верна… Нам важко тепер уявити собі, яке сильне враження справив перший роман Жуля Верна на читачів того часу. Це було справжнє подія в літературі… Наукову основу своїх романів він розробляв з великою ретельністю. Він читав дуже багато, з найрізноманітніших галузей знань, постійно роблячи виписки місць, що зацікавили його… Чудовою особливістю Жуля Верна, якої не вистачає всім його послідовникам, є те, що він не тільки знайомив з уже досягнутими успіхами науки, але вдало вгадував їх подальші досягнення, передбачав відкриття та винаходи, свідками яких судилося стати пізнішим поколінням. Це не були безпідставні мрії, а логічні висновки з існуючого. «Я завжди стою на реальному ґрунті», - говорив він…

Кажуть, у світі ідей, як і в світі живих істот, не буває самовільного зародження, а є лише еволюція: нова думка завжди розвивається з інших, висловлених раніше. Якщо це може бути застосовано до ідей літературних творів взагалі, то роман Жуля Верна «З гармати на Місяць» безсумнівно є винятком. Серед попередніх йому творів ми не знаходимо жодного, ідея якого мала б віддалену схожість з основною думкою цього роману. Фантастичні описи подорожей на Місяць, написані до Жуля Верна, складені далеко не в тому реальному, науковому дусі, який так вигідно відрізняє роман «З гармати на Місяць».

Той рік - 1865-й, - коли з`явилася перша частина роману «З гармати на Місяць», був особливо врожайним для фантастичних подорожей на планети. У лютому цього року в Парижі вийшов друком роман прославленого французького письменника Олександра Дюма (батька) «Подорож на Місяць», де розповідається про політ на Місяць верхи на орлі. У березні з`явилося в Лондоні «Подорож на Місяць» маловідомого автора, де він замовчував про спосіб перельоту. У квітні вийшло в Парижі ще одна місячна подорож, на цей раз допомогою фантастичної речовини, яка володіє здатністю «відштовхуватися від Землі». У травні з`явився роман «Мешканець Меркурія», твір, в науковому відношенні незначний.

Захоплений загальною літературною течією, Жуль Верн зайнявся тією ж темою - і залишив нащадкам чудовий, єдиний в своєму роді твір…»

«СВІТОЗНАВСТВО», №3, Москва (СРСР), березень, 1928 рік

«Г. В. Сегалін. «До патографиї Льва Толстого»

Про те, що Лев Толстой страждав якимись припадками, було відомо давно. Ще Ломброзо говорив про ці припадки, визначаючи їх як епілептичні, і стверджував, що вони супроводжувалися галюцинаціями, а також вважав ці напади спадковими... ми з достовірністю можемо на підставі цього сказати, що Лев Толстой страждав епілептичними припадками з втратою свідомості, з епілептичними судомами, з маренням під час нападів і з наступною повною амнезією всього, що відбулося... тому, що напади бували з ним нерідко і раніше, виявляється також з цілого ряду інших літературних документів. Так, якщо ми візьмемо спогади його дочки А. Толстой («Про догляд та смерть Л. М. Толстого»), то у ній ми знаходимо таке місце (с. 156): «Коли він (тобто Л. Толстой) заговорив, я зрозуміла, що у нього починається непритомний стан, який бував і раніше. В такі хвилини він втрачав пам`ять, заговорювався, вимовляючи якісь незрозумілі слова...»

Тепер перейдемо до аналізу характеру цих нападів... Як відомо, психіка одержимого генуінною епілепсією супроводжується різким притуплюванням психічних здібностей, що про психічні здатності Льва Толстого сказати аж ніяк не можна. Навпаки, незвичайний розвиток його надзвичайних психічних здібностей вражає нас, і це розвиток зберігся аж до самої його смерті...

А що у Л. Толстого бували галюцинації взагалі, про те свідчить також Гольденвейзер. У його щоденнику на с.382 є така замітка, яка досить виразно на це вказує: «У щоденнику Л. М. є запис, що вказує, ніби йому почувся буцімто якийсь голос, котрий назвав, не пам`ятаю, яке число, здається, березня.

Л. М. здавалося, що він повинен в це число померти; на це є кілька вказівок в його щоденнику»...

Резюмуючи все вищевикладене ми приходимо до наступного висновку.

Лев Миколайович Толстой страждав епілептичними припадками, які супроводжувалися судомами, повними або неповними, з втратою свідомості і з подальшою амнезією... Припадки привели його до такого відчаю, що він готовий був повіситися на перекладині у себе в кімнаті. І він би це зробив, якби не з`явилися інші моменти афект-епілептичної психіки, які дають абсолютно інший напрямок розвитку психіки Толстого, завдяки чому ця психіка отримує свій природний вихід в містичне. Уявіть собі людину, до крайності змучену цим вічним жахом і страхом смерті, яка шукає ту соломинку, за яку вона би могла схопитися для порятунку, і вона знаходить...

Л. Толстой став не тільки «м`яким і хорошим», але надзвичайно чутливим до будь-якої несправедливості, до всякого зла. Він отримує надзвичайну спрагу «просвітити всіх інших від цього зла», надзвичайну спрагу бути проповідником того, що він сприйняв в екстазі з «надзвичайною ясністю».

Він робиться волею-неволею пророком, засновником нового вчення...»

«Клінічний архів геніальності і обдарованості», Випуск 1, Свердловськ (СРСР), 1925 рік

…Кап-кап… кап-кап… кап-кап…

За вікном, по якому деінде неквапливо котилися дощові краплі, промчався трамвай. За квартал починалась площа Залізної Людини. Там була зупинка, так що слід очікувати натовпу туристів... Зазвичай, деякі з них заходили сюди, щоб випити кави, скуштувати фруктового пирога, меренги або кексу. Обов’язково знайдеться і такий, хто попросить солодкого гугельхопфу з родзинками і мигдалем. Кафе заповниться шумним веселим натовпом. І відразу звідси зникне осіння меланхолія.

Борис відсьорбнув кави, втупившись поглядом в будинок напроти.

Кап-кап… кап-кап… так тихо-тихо стукає осінь в Страсбурзі. В такий період місто найбільш прекрасне. Оці складені з червоного вогезького пісковику будиночки, гострі шпилі церков, котрі немов тягнуться до неба… дугоподібні балки фасадів… казкові фахверки… жовтіючі шапки дерев… гомін міських площ…

Ось і задзвонив дверний дзвіночок. Всередину приміщення ввійшов черговий відвідувач… Борис озирнувся і застиг. Він зовсім не очікував зустріти когось зі своїх знайомих. Але доля має власний план, і їй чхати на те, чи ти чогось хочеш, або не хочеш. Вона робить по своєму.

-Рене? А хіба ти не в Цюріху? Ти ж, здається, викладаєш там в університеті! – Борис підвівся, побачивши фігуру шкільного товариша, тепер вже професора математики.

Огрузний, поважний, з кругленьким животиком.

«Мабуть, до пива прикладається», - про себе посміхнувся Борис.

-Викладаю! – промовив Рене. Він різко розвернувся та рушив до свого товариша. – Приїхав по справах…

Чоловіки хоча і тепло привіталися, але виглядали розгубленими. Очевидно ні один з них не був готовий до зустрічі.

Фрід запросив Рене присісти до себе. Той на секунду задумався, але, побачивши, що усі столики зайняті, погодився, хитнувши головою. Стандартні фрази, люб’язності, те та інше. Перекинулися питаннями про роботу, про родину, про загальні справи. А ось відповідали один одному без охоти: «Та так… та то… та ось… чи бачиш…»

-А ти що ж? – кивав головою Рене, якому перейшло право ходу, тобто – задавати чергове питання. – Все копаєшся в свідомості інших людей? Не набридло?

-Мені подобається, - знизав плечима Фрід. Насправді він хотів сказати, що вже звик до того. Але це могло б було сприйняте невірно. Рене б подумав, ніби обраний фах Бориса – це хибний крок, що він в душі жалкує про подібний вибір. – Допомагає тримати себе в тонусі, не скотитися до рівня божевільних! - Борис посміхнувся як можна щиріше.

-Це такий психіатричний жарт? – нахилився Рене. В його очах блиснула насмішка. - Скажи чесно, а не страшно?

-Звичайна робота… Ти ж ось не лякаєшся своїх цифр та формул? Чи вони тобі відкривають якісь заборонені речі? Іншу реальність?

Тепер розсміявся Рене, але якось надто гучно і неприродно.

-Бути математиком, - сказав він заспокоївшись, - не означає бути божевільним. Ти ж не думаєш, що я бачу навкруги лише цифри, чи формули? Чи ви, психіатри, підозрюєте усіх?

«Дивна якась бесіда, - промайнуло в голові Бориса. – Чого це ми з ним зчепилися?.. Щось я став якимсь нервовим».

Кап-кап… кап-кап… кап-кап… Дощик знову припустився, відбиваючи колискову на широкому склі вітрини.

-Та ні, - Фрід розвів руками. – Нікого ми не підозрюємо…

Борис раптом зрозумів, що товариш його побоюється. Так, побоюється! Кожна людина не хоче, щоб її вважали божевільною… хоча при тому і має власні примхи: усілякі залежності, схильності до ризику, нездатність до самовираження… навіть снування на стільці, чи постійний смуток в душі і ниття та скарги на життя… Перелічувати вади можна до самої смерті. І все це прояви скритих захворювань. І причина їхньої появи, це страх виявитися незрозумілим для оточуючих. Хоча підсвідомо, ми знаємо - найголовніше в нашому житті це навчитися створювати власний світ!

Фрід не помітив, як заглибився у роздуми. Він все ще дивився на Рене, котрий щось розповідав, при тому відчайдушно жестикулюючи, ніби тим намагався додати своїм словам більшої ваги. Фрід хитав головою, але його погляд блукав десь у власних нетрях.

Всі люди, бояться, що їх розгадають, - міркував лікар. - Адже всередині них тьма секретів - дурні страхи, не менше дурні радосщі, бажання... іноді і дивні бажання... і дивні думки... Нам вони завжди здаються дивними. Адже інші люди - наші сусіди, друзі, навіть родичі - так не думають. Не повинні так думати! Значить я, напевно, трохи ненормальний, - каже свідомість такої людини. А коли так, то треба переховуватися… маскуватися під інших… І починаєш те робити. А для вірності, навіть киваєш убік інших: «Дивиться, от чудні люди. А ось я не такий. Я нормальний»!

І тут, коли на сцену раптом виходить психіатр або психолог (нехай і колишній твій шкільний товариш), який пильно дивиться на тебе... ти покриваєшся липким потом, боючись почути: «Ти що, божевільний»?

О! Від такого так затрясе, немов у лихоманці.

-Чого ти на мене так дивишся? – питання розірвало тканину роздумів. Через дірку всередину заглянув Рене.

-Що? – напружився Фрід.

-Ти чогось бажаєш? В мене відчуття, ніби я прийшов на прийом до лікаря, а не зустрів старого друга.

-Це лише відчуття, - відмахнувся Борис. – Про що ми з тобою балакали? Чи вважаємо ми, психіатри, всіх людей божевільними?

Рене розгублено знизав плечима.

-Не зовсім… Хоча, чесно кажучи, мені було цікаво, якими ви… ти бачиш людей, - витягнув з себе товариш Бориса.

-Пропонуєш поговорити на цю тему? Добре! Тоді скажи, будь ласка, що для тебе, для математика, означає поняття реальності?

-Реальність – це химера, - парирував Рене. Він зробив те дуже швидко, ніби тримав в руках гарячу річ, котру тут же відкинув убік, щоб не обпектися.

-Отаке! А я вважав, ти почнеш поясняти сухою мовою цифр, наукових термінів, якихось формул, або теорем.

-Міг би, але ти не зрозумієш, - знову «відбив випад» товариш Бориса. – Для того треба бути заглибленим в тему… Тут необхідне особливе тренування та підготовка.

-Ну… ну… я не зовсім згодний… Скажімо, Жуль Верн… пам’ятаєш такого? Так ось він, між іншим, міг розмовляти з пересічною людиною так, що їй ставало все зрозуміло. Треба лише почати.

-Жуль Верн не користувався мовою, як ти кажеш, цифр. Його манера подавання інформації була дещо іншого характеру. А по-друге, він не був науковцем!

Цього разу відповідь була вже більш зваженою, і не нагадувала перекидання м`яча.

-Не був, - хитнув головою Фрід. – І все ж використовував дещо інший «інструмент» для спілкування, ніж, скажімо Дюма, або Бальзак. І він не боявся його використовувати. Мало того, книжки, які писав Жуль Верн, мали прихильників серед тих, хто цікавився наукою.

-Це тому, що у них був трохи інший погляд на реальність. Звичайно, якщо в мене, скажімо, склад розуму технічний, а не філософський… не схильний до романтизму… драматизму… то мені цікавіше читати та спілкуватися з такими людьми, як Жуль Верн. Не хочу образити шанувальників Бальзака, або Дюма.

-Але ж ти вважаєш їх трохи дивними. Цих прихильників Дюма… Погодься?

-Можливо…

-А вони, напевно, вважають тебе дивним. І кажуть один одному: «Ну як таке можна читати»?

-Хм! Не думаю, що це означає, ніби я… Тьху ти! Ніби Жуль Верн, та його шанувальники, були божевільними! В ті часи його фантазії дійсно декому вважалися такою собі казкою... Всі ті польоти на місяць, розповіді про підводний човен «Наутилус»… Зараз ми всього цього добилися! І, як результат - у багатьох змінилось світосприйняття реальності. Навіть у тих, хто зачитувався Бальзаком, Золя чи Стендалем. Але це не означає, що ми стали божевільними!

-Та ти, Рене, філософ якийсь! А чи задумувався над тим – може ми насправді герої романів того самого Жуля Верна, га? – підколов Борис свого друга.

-Хм!.. В такі глибини я не занурювався… Ти хотів знати мою думку стосовно реальності. Я тобі спробую її розгорнути. Хочеш мовою формул, аксіом? Добре… Згадай школу, згадай геометрію. Ту саму – евклідову. Вся вона – суцільна абстракція. Мало того – такий собі граничний випадок того, що відбувається насправді.

-Граничний?

-Такий, що є справедливим для маленької обмеженої ділянки. У просторі-часі – все це перетворюється в ніщо. Пам’ятаєш аксіоми про паралельні прямі, котрі не повинні пересікатися?

-А вони що - пересікаються?

Рене зробив таке обличчя, немов кажучи – що за дитяче питання!

-Якщо геометрія Евкліда суцільна маячня, то де ж справжня? – спитав Фрід. - У цього… як його там… Лобачевського?

-Чому відразу маячня! Я такого не казав… Це по-перше. А по-друге, навіть геометрія Лобачевського не вирішує усіх таємниць Всесвіту. Вона також може бути застосована в якомусь конкретному випадку… для вирішення певної задачі. Не більше, не менше.

-Тобто, якщо я продовжу твою думку далі, то цілком імовірно може виявиться, ніби наша з тобою реальність - це граничний випадок справжньої реальності. Так?

-В ній багато шарів, кожний з яких можна розглядати тільки маючи відповідний «інструмент». Ти ж, наприклад, не станеш робити операцію, скажімо, на серці, використовуючи замість скальпелю гайковий ключ? Не станеш досліджувати мікроорганізми за допомогою телескопу, чи того гірше – взявши в руки зварювальний апарат.

-До чого тут зварювальний апарат?

-А ні до чого! Звісно, що ні до чого! Бо цей, так би мовити, інструмент для іншої справи…

-Угу… отаке! – Фрід відбив пальцями якусь мелодію на поверхні столу. Потім знову повернувся обличчям до скла, по якому тихесенько постукували краплі дощу.

Кап-кап… кап-кап.., - чулось в вухах.

-Отже, для розуміння реальності ми повинні мати відповідні інструменти. А насправді у нас є лише власний мозок. Те ж мульти-інструмент… який до речі, заточуємо під відповідні… відповідні… е-е-е.., - Борис збився з думки, та подивився на Рене. - Внутрішні течії та протиріччя, - промовив він, знову повертаючись до старих роздумів. – Все залежить від того, що ми хочемо «бачити»… що до нас ближче… Комусь буде «технічний» бік реальності… комусь «романтизм»…

Кап-кап… кап-кап… кап-кап… Двірники ліниво обтерли скло… Фрід надавив на гальма. Попереду неквапливо промчався черговий трамвай.

Кап-кап… кап-кап… кап-кап…

Де я? В автівці? – Борис здивовано озирнувся. Він і не помітив, що їде по вулиці. Немає ані кафе, ані Рене… ані кави. Кермо, дорога, дощ. - Привиділося, що чи? Чи була взагалі розмова? Чи був той Рене? Може я божеволію? Може заразився від Фалкона, чорт би його взяв! – Фрід стиснув зуби і невдоволено гмикнув.

Загорівся зелений, і Борис натиснув на педаль газу. Машина плавно рушила з місця.

Отже не дає мені спокою, той Фалкон, - насупився Борис. - Він, звичайно, суцільна загадка… людина, яка не сприймає нашу реальність, так, як сприймаємо її ми всі. Особистості всередині загальної особистості… Хто вони?

Борис завзято вглядався вдалину. Дорога на цій ділянці була прямою, без вигинів, підйомів. Можна і кермо не тримати. Машина котиться... котиться... котиться...

А по склу кап-кап… кап-кап…

Хто вони всі? - знову повторював питання лікар. – Внутрішні течії, впливи та протиріччя, які перетворилися на такі собі окремі частинки «я» пана Фалкона. Які відкололися від його свідомості, і стали жити власним життям... Збунтувалися, так би мовити.

Що послужило тригером? Спусковим гачком, в результаті чого Фалкон став розвалюватися на окремі «я»? Чому він так відчайдушно чіпляється за Айвана? Де та справжня реальність, в які він мешкає?

-А взагалі, - заговорив сам із собою Борис, - якій «інструмент» використовує Фалкон, щоб спостерігати дійсність? І чи може він хибний, на кшталт зварювального апарату для розглядання мікроорганізмів? А може це я використовую зварювальний апарат, щоб досліджувати життя інфузорії-туфельки?

Тьху ти! Яка тільки чортівня не лізе в мою голову! – розсердився лікар.

-Знаєш, як вирішувати рівняння з багатьма невідомими? - раптом знову згадався Фріду Рене. - Ізолювати всі невідомі! Залишити тільки одну, і тоді рівняння вирішиться!

І товариш почав сміятися. Це був напевно такий жарт... математичний жарт... Борис не зрозумів його сенсу, але для проформи теж посміхнувся.

А зараз раптом подумалося: «Може дійсно ізолювати всі невідомі величини? Вірніше, ізолювати саму основну величину - самого Фалкона! Відкрити шлях до Айвана… без усіляких посередників».

Дійсно, що буде робити цей самий Айван, коли опиниться наодинці зі мною? - Фрід знову притопив педаль газу. – Треба ще раз добре все обміркувати… все обміркувати… Чи буду я готовий зустріти іншу особистітсть? Що станеться мі нами? Чи порозуміємось, чи навпаки?

В кабінеті було трохи душно. Борис скинув плащ, поклав портфель на стіл, а сам направився до книжної шафи. Декілька хвилин розшуків і він витягнув з полиці невеличку книжку. Сівши на диванчик, наливши собі в келих трохи вина, він розгорнув сторінки та вглибився в читання.

«Клінічні випадки розладу ідентичності, - пробігали очі по рядках. - 1791 рік, Штутгарт... нотатки лікаря Еберхарда Гмеліна... Молода городянка раптово набула властивості та мовну манеру спілкування, притаманну француженці. У своєму новому стані вона впевнено заявляла, що прибігла до Німеччини від жахів Французької революції. При цьому жінка погано розмовляла німецькою… і говорила з типовим французьким акцентом… Саме цікаве, що вона не знала про існування свого альтернативного стану».

Фрід перегорнув сторінку. Очі зачепилися за наступний абзац: «Доріс Фішер… народилася в Пітсбурзі в 1889 році… В дитячі роки пережила дуже сильний нервовий стрес, пов`язаний з її батьком, який, будучи напідпитку, вихопив дівчинку з рук її матері і щосили кинув на підлогу. В результаті перенесеного нервово потрясіння, особистість Доріс розділилася на дві частини… Одна з них, це «Доріс» - хороша дівчинка… і «Маргарет» - неслухняна, погана, яку постійно лають. «Доріс» добре вчилася, а «Маргарет» не хотіла нічого, крім як заподіювати неприємності. Вона навіть могла що-небудь вкрасти, щоб покарали «хорошу Доріс»…

Борис піднявся, пройшовся туди-сюди, одночасно торкаючись голови бронзового Будди, щось при цьому напивуючи собі під ніс.

«Дідько! Як все заплутано! Б’єшся, б’єшся, а нічого досягти не в змозі»! – Фрід підійшов до вікна, та почав вслухуватися в барабанний дріб капель.

Думки немов завмерли. Щось сьогодні взагалі з цими думками дивне. Може, впливає погода? А, може, я втомився? – Борис зітхнув і знову повернувся до читання книжки.

В котрий раз він пробігався цими сторінками, відшукуючи якусь відповідь. Йому здавалось, ніби він стоїть біля дверей… великих дверей… І коли знайде відповідний ключ, то усі загадки перетворяться на дитячі забавки. Треба лише напружитись… напружитись…

Кап-кап… кап-кап… кап-кап…

«Саллі Бьючемп, - читав Фрід черговий запис. - Свідомість була поділена серед чотирьох різних осіб. Кожна з них мала свій характер, темперамент… Основною особистістю була Саллі. Вона стверджувала, що може керувати іншими своїми особистостями… Звичайні методи лікування не допомогли міс Бьючемп. Тому довелося звернутися до гіпнотизера. На диво, подібне лікування подіяло, і інші сутності покинули міс Бьючемп...»

-Застосувати гіпноз! А це варіант! – Фрід застиг, втупившись у вікно. І тупо декілька разів повтори: - А це варіант, це шанс… Гіпноз та ізоляція Фалкона, щоб добратися до Айвана, та зруйнувати його світ!.. Зруйнувати!..

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.06.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 38 - 39 ))
11.07.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 42 - 43 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.07.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Культурно - релігійні традиції в одязі. Піст і молитва
21.07.2017 © Марянич Михайло Миколайович / Есе
Чорнобривці
18.07.2017 © Кисиленко Володимир / Мініатюра
Тільки ти мене не покидай
18.07.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Нарис
Крайній
18.07.2017 © Ірин Ка / Оповідання
Бідолашні голівоньки
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
28.06.2017
Третя терція (( 37 ))
01.07.2017
Третя терція (( 40 -41 ))
11.07.2017
Третя терція ((44 - 45 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 29  Коментарів:
Тематика: Проза, Пародія
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +19
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +57
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +25
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +49
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
05.01.2017 © роман-мтт
05.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди