17.04.2011 17:25
-
758
    
  2 | 3  
 © Борейко Петро Васильович

Повстанська могила

Пам’яті повстанцям

Перші кроки

Гей вояку сивочолий, 

Чом ти зажурився 

Чи згадалось щось із болем? 

Чи з кимось сварився? 

 

Так, сварився я з думками, 

Що в голову лізуть, 

Як боролись з ворогами, 

Наші хлопці з лісу 


Наші хлопці - патріоти, 

Сини України 

Не з примусу, а з охоти, 

Хотіли Єдину… 


Наші хлопці - то повстанці, 

Й батько наш Бандера 

Били руських, били німців, 

З гаслом «Ще не вмерла…» 


Наші хлопці – добре знали, 

Як ворога гнати 

Їх багато – наших мало 

Та дух не зламати 


Наші хлопці – душі щирі, 

Терпіли невзгоди, 

Холод, голод, в лісах сирість, 

Служили народу 


Наші хлопці – молодь наша, 

І я разом з ними 

Кожен випив гірку чашу, 

Багато хто згинув 


Наших хлопців, хто з них згинув,  

Тайком поховали 

Друзі вірні, а з родини, 

Могил їх й не знали 


Ви прощайте, хлопці наші, 

Така Ваша доля 

Наше діло не пропаде 

Ми здобудемо волю 


Ті могили, з вояками. 

Ще й зараз знаходять 

І тепер вони з хрестами, 

До них рідні ходять 


Нашим хлопцям – вічна слава, 

І пам`ять народу 

Жива вона, не пропала 

Цінуємо свободу 


Мені бог дав ще змогу жити, 

Раненим був, мене й взяли 

«Стрибкам» вдалось мене схопити, 

В тюрму сибірську повезли 


А в тій страшній тюрмі сибірській, 

Страждали й мучились всі ми 

Про нас подбав режим «совітський», 

«Бандера должен гнить в тюрме» 


І тільки дух наш, непокірний, 

Нас всіх держав, нас всіх живив, 

До волі шлях обрали вірний, 

Із нас ніхто ще не схибив. 


І мучили «кати радянські» 

Нас Українців в «Сибірах» 

Хотіли вбити дух повстанський. 

В проклятих богом таборах 


Нас катували би й надалі, 

Хотіли знищити усіх 

Та ба, сконав «товаріщ» Сталін, 

І нас зоставили в живих 


Амністія була велика , 

Державний траур по «вождю», 

Тираном був, - не чоловіком, 

Він і зараз в пеклі, не в раю. 


Потроху нас вже випускали, 

З страшних радянських таборів, 

Багато друзів повмирало 

Щасливі ті, хто з нас вцілів 


Отримав волю й я, нарешті, 

Та громадянства не дали 

Десяток літ пробув в арешті, 

Вернутись в дім ми не могли 


Та й вся сім`я моя і родина, 

Розселена по «Сибірах» 

За те, що виховали сина, 

Рубали ліс, мерзли в снігах. 


І повернувсь я на Вкраїну, 

Аж в шістдесятих, восени, 

Батьків нема, нема родини 

Пропали всі, з чиєї ж вини? 


Мені, як «ворогу народу» 

Роботу добру не дали, 

«Кому, бандітскому уроду»? 

Колгосп прийняв, в колгосп взяли 


Колгосп – не табір наш «колимський» 

Де працювали задарма 

За пайку хліба й суп прокислий, 

Страхів в колгоспі цих нема. 


Колгоспи наші, в щістдесятих, 

Були, як завше, всі в боргах 

Всі люди бідні, без зарплати 

Рахунок вівся в трудоднях 


І час спливає непомітно, 

За роком-рік, весна, зима 

Зістаривсь я, це вже замітно, 

На пенсію вже йти пора. 


Та пенсія, хоч і невелика, 

Та все ж підмога на селі 

Для вже старого чоловіка, 

Котрий трудився на землі. 


І раптом, як той грім із неба, 

Союз розпався - був, й нема! 

Кінець «комуні» - так вам й треба! 

Моя держава, ти – сама!! 


Сама ти вже, моя країно 

Москва для тебе – не указ 

Живи щасливо, Україно, 

За тебе гордий кожен з нас 


Нарешті, все ж таки діждались, 

Через роки й табори, 

Ми мріяли, ми сподівались, 

Щасливі ті, що дожили. 


Та це не те, не наша воля, 

Яку ніхто би й не хотів, 

Могла би бути інша доля, 

Народ здобути не зумів 


Це все не те і ми не раді, 

За що ж тоді страждали ми? 

І зовсім другі в нас при владі. 

Котрих і навіть й не ждали. 


Однак не так, як ми хотіли, 

Ми не учасники війни 

Хоча боролись, в тюрмах гнили, 

Ми є «народу вороги». 


Це ж хто не хоче нас признати? 

Ми ж били німців, москалів 

Чи президент, чи депутати, 

А може «Кремль їм не велів?» 


Я не кажу про тих, нещасних, 

Котрі голодні, босі, злі 

В важких боях, в атаках частих, 

Прогнали ворога з землі. 


Вони це з честю заслужили 

«Війни учасник», «Ветеран», 

Прогнали німців, край звільнили, 

Солдат, підпільник, партизан. 


Любити край – це справа честі, 

Ми теж боролись й не здались 

Коли ж признають нас нарешті, 

Чи дочекаюсь я колись? 


І ніби є, вона, та воля, 

А справедливості – нема. 

В нас, ветеранів, різна доля 

Бо розділила нас війна. 


Війна, проклята, розділила, 

Одних на схід, других – в ліси. 

Мільйони в землю положила, 

Страшні тоді були часи 


Нікому зла я не бажаю, 

Часи пройшли, забуть пора, 

Хіба для себе щось згадаю, 

Не вмерла пам`ять – ще жива! 



Brescia (BS) ITALIA, 14.01.2011

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!