Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.07.2017 03:18Повість
 
70001
Для дорослих (18+)
© Саня Малаш

Китайсько-український переклад

Із циклу "Злі історії з добрим фіналом"

Саня Малаш
Опубліковано 07.07.2017 / 42498

У будинках поволі згасають вікна. Мої ноги вже гудуть від нескінченної біганини магазинами. Володі – бичків у томаті, бо любить, Наді – зошити в косу лінію, бо скінчилися, Павликові – трансформера-бота, бо інакше за уроки не всадовиш, собі – пральний порошок, бо куди ж без нього. Сховавшись за дебелим каштаном, хутенько гортаю органайзер – чи нічого, крий Боже, не проморгала.

Підповзаю до нашого будинку й зиркаю нагору. Світиться. Отже, Володя ще не спить. На мене чекає.

Перевівши дух, відмикаю двері. Володин голос долинає з кухні:

- Нарешті згадала, що ми в тебе є.

Я шпурляю пакети, загальна вага яких дорівнює моїй, поперед себе:

- До твого відома – я про це ні на хвилину не забуваю.

- Авжеж, авжеж, – єхидно відповідає мій чоловік. – Пашка так і не поробив уроків, заснув удягнений, Надя проревіла цілий вечір, що не було де написати ту літеру «т», нашкрябала на аркуші паперу, завтра весь клас із неї сміятиметься. Я вже мовчу про себе, я в цій хаті – взагалі останній квач, гірший за Барсика…

Мені хочеться їсти. Пити. Помитися. Спати. Все. Більш нічого не хочеться, чесне слово. І тим паче нема бажання слухати, як Володя читає мені мораль.

- Любий, зроби ласку – помовч, – прошу його тихесенько, – мене сьогодні шефиня так віддрючила – сили нема.

- Еге, шефиня її дрючила, – бурчить він. – Цілий день в інтернеті граєте в пасьянс та імітуєте бурхливу діяльність.

Я зриваю з себе плащ, кофтину, шпурляю їх біля пакетів.

- Бачу, що бардак – то твоє друге я, – зауважує чоловік.

Усе. З мене досить на сьогодні.

- Йди вже спати, – прочиняю двері до ванної.

- Навіть у щічку не поцілуєш, – зітхає Володя. – Ну, зрозуміло, нащо я тобі…

- Ти даси мені спокій чи ні!!! – не тямлячи себе, викрикую так, що прокидається Надя й вибігає в коридор.

- Мамо! – кидається мене обнімати. – Мамочко! Я так скучила! – Сльози тремтять у її зелененьких оченятках. – Чому ти так пізно прийшла, мамочко? Я чекала… знаєш, скільки я чекала?..

- Мама заробляє гроші, – пояснив Володя. – Треба ж комусь їх заробляти, тим більше, є чим…

Тут я не витримую. Тіло гепається на долівку; судоми тіпають його об лінолеум, з очей та з носа ллється вода. Я більше не можу. Я – слабка жінка. Я хочу кинути роботу, пов’язати фартух і цілий день смажити дітлахам тюфтелі.

Але – не вийде.

- Мамо, не плач! – Надя цілує мене в голову. – Не плач! Хочеш, я тобі свій зошит покажу? Оксана Григорівна сказала, що я найкраще в класі пишу літеру «С»! А я їй – ну, звісно, в мене ж мама – Софія…

Наступним надбігає Барсик, треться об мій бік.

- Мурисику, що тобі? – питаю, але кіт, звісно, мовчить, лише сидить поряд і гріє мене, лежачу, поклавши згори лапи. Барсик – ровесник нашої доні, але останнім часом щось заслаб, і Володя вже тричі погрожував мені, що котяра невдовзі вислизне кудись помирати.

- Неси зошити, – кажу до Наді.

- Їсти не хочеш мені дати? – нагадує чоловік. Я підводжуся, витираю очі й прямую до кухні. Там, у холодильнику, каструля з супом, звареним уранці. Він, власне, міг би й сам розігріти та насипати. Але… але це довга історія. Короткий зміст її такий: нормальна жінка має про чоловіка піклуватися, а не так, як оце я.

- Чом не попросив, щоб Пашка погодував?

- Пашка? – морщиться Володя. – Ти знаєш, як він годує? Я випльовую моркву на стіл, а він її назад мені до тарілки кладе. Не переводь, каже, батьку, харчів. Ще й харчами мені дорікатиме, забув, як я йому велосипеди, самокати, смартфон…

Надя бере дірчасту ложку й вибирає моркву з татової миски.

- Він не правий, татку. Хай сам би побував у твоїй шкурі, а тоді розумничав, еге ж?

Володя завмирає. Дивиться на доньку, на мене, знов на Надю:

- А в якій такій моїй шкурі?

- Ну, ти ж…

- Що – я ж! – дратується він. – Кажи! Тільки не забувай, що наступної хвилини можеш лишитися без батька!

- Володю, що ти причепився до дитини! Вона до всіх із розумінням ставиться, от і все! Їж!

- Із розумінням… Багато ж вона розуміє. – Але буркотіння стихає, чоловік починає черпати страву. Я пригортаю Надю.

- Доню, лягай в ліжечко. Я за дві хвильки прийду, казку тобі розповім.

- Я ж зошитів не показала.

- Ну, то показуй.

І Надя чимчикує до дитячої кімнати. Нема її довго. Піти глянути хіба? Так і є – задрімала біля портфеля, навколо – шкільне приладдя розкидане. Беру чистий зошит, який купила годину тому, і найкращим у її класі почерком виводжу два рядки літери «т»…


- Одного дня ти прокидаєшся – і розумієш, що вчора був кінець. Що сьогодні, й завтра, й надалі може бути лише непроглядна темрява… І навіть близьких людей відокремлює від тебе стіною…

Володя знає, як завоювати довіру глядачів. Він ніби проникає словами до кожної душі. І десь же їх знаходить, ті слова… А часом здається, ніби списує їх із моїх думок, моїх почуттів…

- Але тільки бажання тримати зв’язок із людьми, які тобі дорогі, повертає тебе до життя. І ти дізнаєшся: то був не кінець, а пауза. Перелом. Перетворення тебе колишнього на тебе теперішнього. Перезавантаження. Ти відтепер працюєш у новому режимі.

Глядачі застигають.

- Ніби як доля проводить тобі тюнінг… Це звучить трохи несподівано, але… Так, вона відбирає в тебе все те, завдяки чому ти сам себе руйнував пихою, безкарністю, відмовою від усього святого…

Він сидить на сцені в інвалідному візку. Після того ДТП в Володі працює лише одна рука та зовсім відмовили ноги.

Ми з Павлусем перезираємося. Тільки він і я знаємо правду. Ще Надя знає, але ніколи не дозволяє собі в це заглибитися. Тато живий – то й добре. Це ж краще, ніж якби його зовсім не було.

Три роки тому Володя переходив вулицю пізно ввечері... Усе, що пам’ятає – як зблиснули фари й хтось заверещав матом. Перед чоловіковою випискою я сиділа в ординаторській, і лікар відпоював мене валеріанкою. «Ваш чоловік зможе ворушити кінцівками, – обіцяв мені літній пан у бірюзовому кімоно, – але для цього вам обом треба добряче попрацювати». Я почвалала до палати. Володя лежав долілиць і трусився від плачу.

Звісно, він тоді вважав, що це – кінець.


Удома Володя не дуже схожий на того героя, яким його знають глядачі. Усе, що має спільного з Пастором Світла – це неозору фантазію. І здатність знаходити причинно-наслідковий зв’язок там, де проста людина його не побачить.

- Ти чого не їси? – питає.

- Нудить мене, – пояснюю.

- Що, схуднути вирішила, щоб комусь подобатися? – кидає Володя. Я мовчу. Мені все гіршає.

- Не відповідаєш… Отже, таки правда.

Тут мені стає так кепсько, що біжу до ванної.

- Соню, це вже перебір, – під’їздить до мене чоловік. – Я знаю, що деякі жінки навмисне викликають блювання, щоб не гладшати. І ти стала такою самою схибнутою, як вони. Кидай це, бо он уже провалля під очима. Змирися з тим, що в такому віці ти вже не матимеш стільки шанувальників, як у двадцять…

Або їдемо всією родиною на дачу. Я вирішую оминути затор, про який попереджає інтернет, завертаю праворуч.

- Ти, я бачу, не хочеш їхати тією дорогою, де тебе всі знають? – крізь зуби дорікає Володя.

- Тією дорогою ми тягтимемося до завтра.

- А я наполягаю! – зривається чоловік на фальцет. – Заодно познайомлюся з твоїми друзяками. Може, з жалощів до мене вони тобі більше платитимуть.

- Володю, та припини ж ти! Я боюся зіткнень, я боюся аварій, тому хочу їхати безпечнішим шляхом!

- Не бреши мені!

Я кидаю кермо й реву. Мені дуже хочеться трохи побути пасажиркою, яка лише й робить, що куняє в дорозі, доки мужчина сам вибудовує маршрут. Але…

- Соню.

У нас іще сто кілометрів попереду. Я знаю, що Володя вже втомився, от і вередує.

- Ти мене вибач. Наговорив тобі…

Я махаю рукою – проїхали, мовляв.

- Але ти теж маєш переді мною вибачитися, бо ти ж навмисне вбираєшся в такі куці шорти й майку-облипайку, постидалася б, жінко з двома дітьми.

Павло озивається, обернувшись до батька:

- Тат, мама нічого тобі поганого не зробила. Просто завернула. А ти починаєш.

- Замовкни, розумник мені знайшовся. Ти гаразд і не знаєш, про що ми говоримо.

- Мама плаче. І це ти її довів, – не вгаває син.

- Ти, щеня, рота свого закрий! – вже аж багряніє батько. – Не доріс іще – просторікувати! Мамка за словом до кишені не полізе, ще й вас понаучує!

Тепер уже ридають діти. Надійка взагалі не переносить, коли на неї голос підвищують. Достеменно буде вночі температурити.

Але поки що я знову тисну на газ. Усе життя – дорога. І ніколи не знаєш, що на тебе чекає там, на фініші.


- Для дружини дуже важливо всіляко підтримувати чоловіка, – напучує залу Володя. – Тільки завдяки її повсякденним турботам він зможе вповні відчути себе чоловіком.

А вдома:

- Перестань уже втикати в свій комп, дивишся там порнушку й сумуєш потім, що я не здатен.

У залі:

- Окраса кожного чоловіка – це його родина, його жінка й діти, які обертаються довкола нього, мов планети круг зірки.

А вранці нишпорить у моєму ноутбуці, де ще висить одне з моїх недовиконаних перекладацьких замовлень:

- Постинор? А нащо тобі постинор? Що, залетіла вже від когось?

Коли Володя був здоровий, ми кохалися за будь-якої нагоди. Надійка в нас незапланована, та вирішили народити її на згадку про той вечір, коли, охоплені пристрастю, втекли з якоїсь гулянки на узбережжя, мій чоловік шкварив мене просто на скелі й ми не застерігалися.

Нині ж любощі для мене – закрита тема. А коханця якогось собі надбати – гидую. В мене є лише двоє мужчин, чию присутність я можу стерпіти – Володя та наш із ним десятирічний син Павлусь. Решта ж – противні самозакохані пики. Хіба ні?

Хіба що отой Юра, колишній одногрупник… Втім, хай йому гикається. Він – друг, і не більше. Не варто про нього багато розбалакувати.


Хоча ні. Одного дня (здається, то було перед Великоднем) Володя виступав із лекцією в якомусь кінотеатрі.

- Не можна казати: «Христос воскрес!», – допоки не воскрес ти сам. Поки не відчуєш у собі тієї життєвої сили…

Так, це справді було близько Великодня.

Я зирнула до зали для глядачів. Не знаю, кому як, а мені важлива їхня реакція. Щоб моєму чоловікові, батькові моїх дітей, вірили. Бо я… я ж повірити вже не можу, ви розумієте.

А зала затамувала подих. Усі. Крім одного. Бо цей один напівпошепки покликав:

- Софіє!

Я одразу впізнаю голос Юрка, який частенько досі чула в телефоні. «Софіє». Ненавидить скорочені імена. А я не второпаю, як можна отак офіційно до людини, з якою на випускному вечорі танцювали брудні танці на столі й пили шампанське з одного келиха. Ще б на «ви», аби вже повний комплект. Сон рябої кобили якийсь, хіба ні?

Обертаюся. Так, це справді він… Але як? Звідки? Ніколи досі до нас не приходив. Та й нащо йому, агностикові, церкви якісь? А тут і вбрався по-святковому.

- Шевчук, що це ти – увірував раптом? – підкрадаюся до нього й виводжу до коридору. – Ти ж казав, що пересічна людина не може нічого знати про Бога й не має права про нього байки розповідати!

- Тебе хотів побачити, от і прийшов, – усміхається той.

- Мене?! Ну… приємно чути, звісно, але… з якого приводу?

- А просто так.

Юра дотепер неодружений, а йому ж, як і мені, – тридцять п’ять. «Не хочу, аби такому файному парубкові якась курка дзьобала мозок, – пояснював своє небажання зав’язувати серйозні стосунки. – А на те, щоб випустити пару, завжди є хороші подруги без принци… тьху, без комплексів».

Але то таке.

- Не бреши, я ж тебе знаю сто років. Розповідай, що сталося.

- Та Армагедон же. Країні не вистачає робочих рук. І голів. Ні, я не про футбол, чого ти тікаєш? Голів – від слова «голова», Софіє. Наше видавництво готує серію. Китайсько-український переклад. І редактора шукають. Але такого, щоб зрозумів думку китайця й переробив її нормальною українською.

- Ох, Юро, дякую, але… але справді – часу катма. Діти, чоловік, два проекти тягну, ще й кіт прихворів. А жити коли?

- Я всю хатню роботу зроблю за тебе. Присягаюся. Підлогу вимию, дітям їсти наварю, уроки перевірю. Кота вилікую. От чесно. Воно того варте. Кращого редактора, ніж Софія Цивун, годі й шукати.

- Облиш ці кпини. Кажу – не можу. Не можу – й край.

- А я серйозно.

- І як ти собі це уявляєш? Прийшов чужий мужик господарювати в хаті? А Володя має цим тішитися?

- Володю нейтралізуємо. Софіє, якщо не буде кому вичитати цей переклад, я ж повішуся.

- Кажи, що ти замислив.

- А ото й замислив. Якби мав пропозицію лише до тебе, то написав би тобі у вайбер. А так – про твого чоловіка йдеться.

- То що, що про чоловіка мого?!

- Наші люди його запросили трохи погастролювати, – хвалиться Шевчук. – Почитати лекції у Львові, Дрогобичі, Рівному й Луцьку.

- Йой!

- От тобі й йой.

- Але ж… Зажди, він без мене не поїде.

- Поїде. Він уже згодився, Софіє. Ти ж мене знаєш. Я – та людина, якій не можна відмовити. Недарма ж мав більше дівчат, ніж мені повних років.

- Ой ти.

Про те, що Юркові не можна відмовити, вже сам Володя повідомляє мені дорогою додому:

- Сонько, ти нічого, якщо я тебе покину тижнів на два?.. Не бійсь, не до сауни з дівками поїду, а працювати.

Від сауни й від дівок мене тіпає, оскільки свого часу я була однією з тих дівок, що парилися в бані разом зі своїм одногрупником, із яким ви вже познайомилися, й «було не без гріха», як писав класик.

Але ж я буцімто нічого не знаю.

- Працювати, отже. Без мене. Ну-ну.

- А ти думаєш – я неспроможний? От звикла до того, що я без тебе собі борщу не насиплю, еге ж? І як у залі сидиш, я ж бачу, ти підсміюєшся, ось-ось пирхнеш, так-так, Софіє… То встидайся! Поважні люди запросили. Видавці, щоб ти розуміла. Може, й книгу мою колись надрукують…

Та це не я, а мій університетський товариш сидить зараз в офісі й підсміюється, а може, вже й регоче в розчахнуте вікно. «Поважні люди». Оті самі, що поцупили в мене конспект і обіцяли викрити злодія, якщо я… ой, ні, не розповідатиму, як я, насмикавшись, позувала для вугільних ескізів у стилі «ню».

…Тачка відчалює, в ній натхненний Володя репетирує виступ. В іншій автівці гувернантка прямує з моїми дітлахами на дачу, а я отримую свій перший том на чотириста двадцять три сторінки. Переклад із китайської. Книга «Як просити, щоб тобі завжди відповідали «так».

Мені починає здаватися, ніби Юра – китаєць і написав її сам, а переклали українською інші китайці.


Тим часом у вайбері щось дзенькає. З невідомого номера прийшов такий собі текст: «Сукню ви можете забрати за адресою: м. Київ, вул. Миропільська, 3».

Що за маячня?! Певно, сплутали номер, таке буває. Я й суконь не ношу. Підводжуся, щоб заварити чаю, але мене перепиняє дзвінок.

- Софіє, тобі написали адресу, де маєш платтячко забрати?

- Шевчук, це що за жарти?! Я не можу зосередитися, коли відволікаюсь на всяку бридню!

- Питаю – написали чи ні?

- Яку ще сукню!

- Твою. Дизайнерську. Чорну. Шили китайці на основі візуальної оцінки обхвату голови.

- Що ти таке куриш?

- Закінчиш перший том – і тебе почастуємо. То я тебе питаю востаннє: ти маєш адресу?

- Так.

- Ну, от. Після першого тому поїдеш і приміряєш.

- А… а це навіщо?

- Бо так треба.

І зник у безвісті. Чорт, якась нісенітниця. Але менше з тим. Треба чимскоріше читати переклад. А сукня… пес із нею.

Перед очима – текст. Точніше – набір слів, які поєднуються між собою геть незрозумілим для мене чином. Висмикни котресь із речення – ясно як день. Поверни на місце – Господи, що це за п’яне марення?

«Ви ніколи не повинні заперечувати людину приймати власні рішення. Але її рішення має аргумент, із яким база вашої зверхності над нею», – написано в книжці.

І вже тієї миті, коли я наважуюся зателефонувати до Юри – вішайся, мовляв, бо я з твоїм завданням не впораюся, – на мою картку падає якась сума. Придивившись, я умліваю: платник – якийсь собі Чхань Чхунь, а переказує стільки, скільки я отримую за півроку, й називає це коротеньким слівцем «аванс».


Худенька, вже не дуже молода китаянка подає мені сукню.

- Я співчування вам, – тихо мовить вона.

- Не розумію.

- Я погана українська мова. Юра Шевчук викладав мало, багато співав свій гурт і віскі замість домашнє завдання.

Дідько, та що ж це таке?! Що далі триває розмова, то менше я орієнтуюся не те в самій розмові – в реальності, яка мене оточує.

- Хто ви?

- Україна звуть мене Софія.

- Це я Софія, а вас як звати?

- Я – Софія, – китаянка вперто показує мені щось біле в себе на грудях… Справді, бейдж із моїм ім’ям.

- А що то за сукня?

- О, о! – моя монголоїдна тезка хитає головою, дістає носову хустинку; очі її чомусь вологі. – Таке горе. Я співчування. Співчуття. Як правильно українською мовою?

- Та що відбувається, ви можете мені пояснити?! – гупаю спересердя ногою в стіну, але, чорт, що я від тієї стіни хочу?! Вбрання – на мені. Софія-китаянка вдоволено обдивляється Софію-європейку.

- Ви сукня, – всміхнувшись, заявляє вона.

- Тобто – сукня мені личить, – нарешті доходить до мене.

- Юра сказав, чоловік важкий і вбивати дівчинку сукню, – Софія бере мене за руку й веде до дверей. – Тепер усе інакше, не сумуйте.

Боже, а це вона про що? Може, не звертати уваги?

- Мені здається, що або чоловіка труна і сукня, або чоловік вас труна і сукні не бачити, – прощається зі мною китаянка. – Гарного вам перекладу.

У мене таке враження, ніби довкола весь світ – Китай, і лише я в ньому зайва.


Я телефоную до Володі. Але він не відповідає. Зрештою, я за ці три роки перестала щоразу сіпатися, коли чоловік не бере слухавки. Ми ще не розробили другої руки, а однією, може, й незручно.

«Ну, ріднесенький, потерпи. Ти ж – сильний, ти все витримаєш», – благала його, коли, знесилившись від болю, відмовлявся повторювати вправу. Володя морщився: «Сонько, це пусті слова, сенс яких – не для жіночого розуму».

Уже три роки ми намагаємося повернути все те, без чого мій чоловік не почувається людиною. Вже досконало користується лівою рукою. Права дотепер безпорадна, але є надія, ми ж і вітаміни п’ємо, й масаж робимо, вже трохи відчуває біль, а то ж зовсім ніяк і нічого…

«Ти дуже красивий, коли стискаєш пальці в кулаки. Бачиш, як у тебе все виходить». – «Смішно їй. Я тобі, Соню, щиро бажаю, щоб, коли таке станеться з тобою, поряд був здоровий чоловік, який би тобі розповідав, яка ти красива й як у тебе все виходить…»

Юра через вайбер нагадує, щоб я вже надіслала текст.

- Усе гаразд, кидаю другий, – сповіщає він за дві години.

- Слухай, а що то за Софія-китаянка і чому вона мені говорила про якусь труну?! – намагаюся допитатися в свого одногрупника.

- Це тренінг, – пояснює Шевчук, – щоб ти краще розуміла китайські тексти в українському гугл-транслейті.

«Якщо дівчина, яку ви кохаєте, скло у ваших очах, то ви зробили вітраж, але фарби не розтікалися від сліз».

Близько четвертої ранку я починаю думати, що весь світ – гугл-транслейт, і створив його Юра вкупі зі своєю китайською подругою Софією.

І він – не для жіночого розуму…


- Мам, – питає мене телефоном Павлусь, – що там тато, не ображає тебе?

Я здригаюся. В мого сина пунктик: маму ображають. «Я – боксер, – казав він, – маю право відлупцювати, як хто тебе скривдить». Ну, але ж батька він ніколи б не скривдив. Та суворий з ним. Дізнався, що для швидшого одужання татові потрібно більше рухатися – і:

«Тат, ану, годі ці тупі передачі дивитися, гайда робити зарядку».

Зарядкою він називає всі ті рухи, які дивився, не дихаючи, разом зі мною на ютубі. «Я ж тренером хочу стати, – заявляє Павлик, – то спершу вчитиму тата».

- Ні, синку, не ображає.

- Дивись мені. Не подивлюся, що на візку – наб’ю.

- Пашко, ти забагато мультфільмів дивишся. Це твій батько, він нездоровий, його підтримувати треба, а ти – «наб’ю».

- Ну, вибач. Я – жалюгідний ламбер.

Услід за синовим дзвінком – як завжди, Юра:

- Кота твого забрали до стаціонару. Обіцяли підрихтувати до суботи.

А потому, невідь-чому, я згоджуюся зустрітися в центрі. Сидимо в якійсь піцерії, жлуктимо щось, я й не знаю, що саме. Та й байдуже. В голові – фрази з другого тому.

«Бери від життя мед, стільники потрійна ціна не виймаючи жала з мізинця».

- В мене, якщо чесно, вже макітра пухне від цих настанов.

- І в мене. Давай брейк зробимо, чи що. А то схибнешся мені тут – і що я далі робитиму?

«Твоя дорога розгалужується на три: за вітром, з великою метою та проти течії. Ти обираєш котра босим, голодним і посеред темної ночі».

Брейк успішно проходить у Юриній однушці, до якої бідак дотепер не придбав ліжка, все спальне начиння художньо розкидане по підлозі.

- Софіє, а ти завше спиш під час сексу?

- Ти сам сказав «брейк», я під час брейків не сексом займаюся, а сплю, тому все чесно.

- Хочеш мати журбинку – замути з філологинею, – бурмоче Шевчук. – Вона тобі спатиме, а потім ти ще будеш крайній.

- Ти от зараз дуже нагадуєш мені мого чоловіка.

«І тілесне єднання – не головне, але коли душа знає, що не переходити дорогу на зелене світло».

Брешеш ти, китайське поріддя. Коли судилося – авто зіб’є й на тротуарі. Я хутко підхоплююся й вислизаю з квартири, загубивши Юру на підлозі в подушках.


- Христос воскрес, мамо!

Це Надя телефонує.

- Воістину воскрес. Скучила?

- Мам. Мені тато наснився, що він має крила і… і вилетів у вікно.

- Ну, доню. Тато в нас – священик, він із янголами спілкується, хіба ти не знаєш?

- Мамо, скажи правду. Тато захворів, так?

- Надійко, з чого ти взяла. Він поїхав читати лекції… – І тут я розумію, що відтоді, як Володя поїхав, ми так і не зв’язувалися. Що я з головою поринула в той другий том – «Як збитися з дороги й вийти навпростець до щастя». Поринула, бо… бо мені теж цього хочеться. Вийти навпростець. Особливо коли з десятої спроби розшифровуєш, що хотіли сказати китайці.

Потому я знову телефоную до Володі й знову чую гудки у відповідь. А тим часом у двері хтось настирливо дзвонить. Я дивлюся у вічко. На порозі – троє китайців. Попереду – пані, трохи схожа на Софію. А може, це вона й є.

- Юра Шевчук! – викрикує пані, і я заспокоююся, що то – моя позавчорашня знайома, й питаю:

- А що ви хочете?

- Ми привезли труну! – відказує Софія. Чоловіки, що за нею, підтягують ближче до дверей дещо високе й тьмаве.

То ось що за сон снився Надійці.

Ось навіщо Юра закидав мене перекладами.

І ось для чого ця чорна сукня…

«Володечку, любий мій, треба, треба, мій єдиний, будь ласочка, це останній укол, далі – місяць перерви». – «А сенс? Усі помремо, Сонь. Раніше, пізніше – яка до дідька різниця…»

Захеканий одногрупник біжить сходами до квартири.

Я відчиняю двері, й уся команда разом із труною завалюється до передпокою.

- Шевчук, ти навіщо його вколошкав?! – репетую я, й зуб не потрапляє на зуб, а кінцівки не слухаються.

- Ти сама цього хотіла, – незворушно відказує мій одногрупник.

- Що значить – хотіла?! Чого ти взагалі…

- Не можу терпіти, як хтось живе після смерті й убиває інших, – зі злістю перебиває мене Юра. – Ще й кого – тебе! Тебе, єдину в світі фахівчиню, яка здатна читати між рядків! Він пив твою кров і гладшав! Я прибрав його, бо одного дня міг прийти до цієї квартири й побачити твій труп!

- Юро, схаменися!!! – волаю я, та замість крику – вода з очей потоком. – Як, як ти міг?! Так, він – вампір, він – чудовисько, але ти не забувай, що він – батько моїх дітей!

- Батько… – Мій одногрупник схиляє голову. – А ти не запитувала себе, куди напередодні Великодня поділися Павликові трансформери?! Так от. Я йшов повз і уздрів, як вони сиплються з розкритого вікна! І знаєш, що я почув перед тим? Пашка голосив, а його, ти кажеш, батько, заспокоював дитину отакими словами: «Або ти їх викидаєш, або викинуся я!»

- Ти брешеш!

Здавалося, зараз моє серце лусне й половинки його скотяться до черевини. А Юра тим часом продовжує…

- Коли Надя розбила термометр – термометр, Софіє! – він викликав поліцію, заявивши, що ув’язнив у квартирі малолітню злодійку, і просив, аби приїхали озброєні, бо вона привезла з собою ртуть!

- Замовкни! Я не хочу цього чути!

«Сонь, чуєш, Сонь. Ти ж можеш дістати снодійного й уколоти мені? Будь ласка. Я втомився від усього. Мені набридло розповідати людям, як стати щасливими, бо я сам цього не знаю. Мене дістало, що я живу в брехні. Прошу тебе – приспи мене й закопай десь. Щоб я не мучився, Сонь».

Але Юра сміється, мов дитина, якій подарували баночку мильних бульбашок.

- Ти можеш заткнути вуха, – каже нарешті, – але ти знаєш це все краще, ніж я. Твого чоловіка більше немає. Ти вільна як птах і в тебе на рахунку достобіса грошей. Час жити так, як тобі заманеться.

- Не треба мені цих ваших грошей! Я хочу, щоб оці троє на ті кошти справили похорон… Тобі!

- Мені?

У нього в руках – стос паперу, який одразу суне мені до рук. Що це?

- Том третій.

- «Як жити, коли за тобою вже справили поминки»? Я не читатиму! Годі з мене! Забирайтеся!

Раптом будинок починає трясти. На стіні з’являється тріщина, вона шириться й видовжується, геть відскакують шматочки штукатурки.

- Тікайте! – гукає Шевчук до китайської трійці. Я теж кидаюся до виходу, але він хапає мене за руку.

- Зараз ти зрозумієш, про що йдеться у третьому томі.

А будинок усе більше розхитує, стеля лущить; з меблів на підлогу летить посуд, а далі підлога якось дивно підскакує, зі стелі зриваються шматки – і врешті-решт нас обох засипає розтрощеним бетоном до шиї.

- І що тепер? – запитую я.

- Ваш чоловік не побачити вас, – лунає голос моєї тезки-китаянки. – Різні дороги. Новий будинок, діти, все дякувати Богу.

Десь між насипами дзеленчить мобільний.

- Зараз по нас приїдуть, – обіцяє Юрина голова, що ледь витинається з кургану. – Хіба ж це не доля, що землетрус спинився на твоєму поверсі?

- Ти думаєш, мені хочеться жити? Після того, як ти забрав у мене Володю – ти думаєш, я…

- Софіє. Ти мусиш знати. Все одно рано чи пізно все відкриється.

- Не кажи нічого.

- Я скажу. Я ще тоді хотів його вбити. Але лише скалічив. І ненавиджу себе за це.

- Ти?! Це було твоє авто?

- Цього авто більше немає, його підірвано. Прощавай, Софіє. Я забрав у тебе три роки життя. А міг би…

Його голос поволі стихає. А за кілька хвилин стихає й подих.


Нас визволяють. Швидка кладе непритомного Юру на ноші.

- Христос воскрес! – вітає мене фельдшерка. – Оце ваш чоловік?

- Ага, – чомусь вихоплюється в мене. – А що?

- Ні, нічого. Сильна ви жінка. Й сукня в вас гарна. Хоч і постраждала після цього всього.

І далі буде все те саме, що й з Володею: нічні чергування в палаті, спроби випитати в лікаря, чи Юрко ходитиме, а потім – купа таблеток, тисячі уколів і гімнастичних вправ. Але я вже ніби й звикла. Карма, чи що.

Хоча є шанс, що цього разу лікарі скоріше заворушаться: усю суму, зароблену за редагування китайських мудреців, я планую їм подарувати.

Чи ні. Одного вихідного дня я прорвуся до палати з двадцятикубовим шприцом концентрованого снодійного й полегшу Юрині муки назавжди. Побачимо. Я ще не вирішила, як краще. Мені б порадитися. От ви як думаєте? Лікувати не можна приспати?


…Павлусь та Надя вже зі мною вдома. Засинають обабіч мене, їм сниться тато з янгольськими крилами. А я розриваюся між Володиною могилою, Юриною палатою, Надійчиними зошитами й Павлусевими тренуваннями. Життя триває…

«Коли за тобою справляють поминки, треба швидко з труни гостей, хай не за графіком, а за законами людської етики».

Усе життя – суцільний китайсько-український переклад. Ніц не второпаєш, а мусиш зробити читабельну книжку.

А може, одного дня я пошлю все до дідька та сяду писати власну. Тільки це вже буде зовсім інша історія.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.06.2017 Проза / Новела
Психологи не пиячать на роботі
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
25.07.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Місіс Робінсон
01.07.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Паралелі (Атланти)
17.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Новела
Відпустка
13.06.2017 © Борис Костинський / Бувальщина
Вовк Галінський
12.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Нарис
Ранок понеділка
Повість
07.07.2017 © Гаврищук Галина
Паралелі (Атланти)
07.07.2017
Китайсько-український переклад
01.07.2017 © Гаврищук Галина
Паралелі (Атланти)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.5 (МАКС. 5) Голосів: 8 (7+0+0+0+1)
Переглядів: 119  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.07.2017 09:59  Тетяна Ільніцька для © ... 

АВТОРОВІ ПИСАТИ ЩЕ! ЧЕКАЄМО)) 

ПС: а китайці - то таки китайці...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +19
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +59
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +25
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +50
ВИБІР ЧИТАЧІВ
24.07.2012 © Каранда Галина
29.08.2010 © Віта Демянюк
13.03.2012 © Тетяна Ільніцька
04.10.2011 © Марина
25.07.2017 © Андрей Осацкий
05.04.2012 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди