07.07.2017 03:18
Для дорослих (18+)18+
220 views
Rating 5 | 8 users
 © Саня Малаш

Китайсько-український переклад

Із циклу "Злі історії з добрим фіналом"

У будинках поволі згасають вікна. Мої ноги вже гудуть від нескінченної біганини магазинами. Володі – бичків у томаті, бо любить, Наді – зошити в косу лінію, бо скінчилися, Павликові – трансформера-бота, бо інакше за уроки не всадовиш, собі – пральний порошок, бо куди ж без нього. Сховавшись за дебелим каштаном, хутенько гортаю органайзер – чи нічого, крий Боже, не проморгала.

Підповзаю до нашого будинку й зиркаю нагору. Світиться. Отже, Володя ще не спить. На мене чекає.

Перевівши дух, відмикаю двері. Володин голос долинає з кухні:

- Нарешті згадала, що ми в тебе є.

Я шпурляю пакети, загальна вага яких дорівнює моїй, поперед себе:

- До твого відома – я про це ні на хвилину не забуваю.

- Авжеж, авжеж, – єхидно відповідає мій чоловік. – Пашка так і не поробив уроків, заснув удягнений, Надя проревіла цілий вечір, що не було де написати ту літеру «т», нашкрябала на аркуші паперу, завтра весь клас із неї сміятиметься. Я вже мовчу про себе, я в цій хаті – взагалі останній квач, гірший за Барсика…

Мені хочеться їсти. Пити. Помитися. Спати. Все. Більш нічого не хочеться, чесне слово. І тим паче нема бажання слухати, як Володя читає мені мораль.

- Любий, зроби ласку – помовч, – прошу його тихесенько, – мене сьогодні шефиня так віддрючила – сили нема.

- Еге, шефиня її дрючила, – бурчить він. – Цілий день в інтернеті граєте в пасьянс та імітуєте бурхливу діяльність.

Я зриваю з себе плащ, кофтину, шпурляю їх біля пакетів.

- Бачу, що бардак – то твоє друге я, – зауважує чоловік.

Усе. З мене досить на сьогодні.

- Йди вже спати, – прочиняю двері до ванної.

- Навіть у щічку не поцілуєш, – зітхає Володя. – Ну, зрозуміло, нащо я тобі…

- Ти даси мені спокій чи ні!!! – не тямлячи себе, викрикую так, що прокидається Надя й вибігає в коридор.

- Мамо! – кидається мене обнімати. – Мамочко! Я так скучила! – Сльози тремтять у її зелененьких оченятках. – Чому ти так пізно прийшла, мамочко? Я чекала… знаєш, скільки я чекала?..

- Мама заробляє гроші, – пояснив Володя. – Треба ж комусь їх заробляти, тим більше, є чим…

Тут я не витримую. Тіло гепається на долівку; судоми тіпають його об лінолеум, з очей та з носа ллється вода. Я більше не можу. Я – слабка жінка. Я хочу кинути роботу, пов’язати фартух і цілий день смажити дітлахам тюфтелі.

Але – не вийде.

- Мамо, не плач! – Надя цілує мене в голову. – Не плач! Хочеш, я тобі свій зошит покажу? Оксана Григорівна сказала, що я найкраще в класі пишу літеру «С»! А я їй – ну, звісно, в мене ж мама – Софія…

Наступним надбігає Барсик, треться об мій бік.

- Мурисику, що тобі? – питаю, але кіт, звісно, мовчить, лише сидить поряд і гріє мене, лежачу, поклавши згори лапи. Барсик – ровесник нашої доні, але останнім часом щось заслаб, і Володя вже тричі погрожував мені, що котяра невдовзі вислизне кудись помирати.

- Неси зошити, – кажу до Наді.

- Їсти не хочеш мені дати? – нагадує чоловік. Я підводжуся, витираю очі й прямую до кухні. Там, у холодильнику, каструля з супом, звареним уранці. Він, власне, міг би й сам розігріти та насипати. Але… але це довга історія. Короткий зміст її такий: нормальна жінка має про чоловіка піклуватися, а не так, як оце я.

- Чом не попросив, щоб Пашка погодував?

- Пашка? – морщиться Володя. – Ти знаєш, як він годує? Я випльовую моркву на стіл, а він її назад мені до тарілки кладе. Не переводь, каже, батьку, харчів. Ще й харчами мені дорікатиме, забув, як я йому велосипеди, самокати, смартфон…

Надя бере дірчасту ложку й вибирає моркву з татової миски.

- Він не правий, татку. Хай сам би побував у твоїй шкурі, а тоді розумничав, еге ж?

Володя завмирає. Дивиться на доньку, на мене, знов на Надю:

- А в якій такій моїй шкурі?

- Ну, ти ж…

- Що – я ж! – дратується він. – Кажи! Тільки не забувай, що наступної хвилини можеш лишитися без батька!

- Володю, що ти причепився до дитини! Вона до всіх із розумінням ставиться, от і все! Їж!

- Із розумінням… Багато ж вона розуміє. – Але буркотіння стихає, чоловік починає черпати страву. Я пригортаю Надю.

- Доню, лягай в ліжечко. Я за дві хвильки прийду, казку тобі розповім.

- Я ж зошитів не показала.

- Ну, то показуй.

І Надя чимчикує до дитячої кімнати. Нема її довго. Піти глянути хіба? Так і є – задрімала біля портфеля, навколо – шкільне приладдя розкидане. Беру чистий зошит, який купила годину тому, і найкращим у її класі почерком виводжу два рядки літери «т»…


- Одного дня ти прокидаєшся – і розумієш, що вчора був кінець. Що сьогодні, й завтра, й надалі може бути лише непроглядна темрява… І навіть близьких людей відокремлює від тебе стіною…

Володя знає, як завоювати довіру глядачів. Він ніби проникає словами до кожної душі. І десь же їх знаходить, ті слова… А часом здається, ніби списує їх із моїх думок, моїх почуттів…

- Але тільки бажання тримати зв’язок із людьми, які тобі дорогі, повертає тебе до життя. І ти дізнаєшся: то був не кінець, а пауза. Перелом. Перетворення тебе колишнього на тебе теперішнього. Перезавантаження. Ти відтепер працюєш у новому режимі.

Глядачі застигають.

- Ніби як доля проводить тобі тюнінг… Це звучить трохи несподівано, але… Так, вона відбирає в тебе все те, завдяки чому ти сам себе руйнував пихою, безкарністю, відмовою від усього святого…

Він сидить на сцені в інвалідному візку. Після того ДТП в Володі працює лише одна рука та зовсім відмовили ноги.

Ми з Павлусем перезираємося. Тільки він і я знаємо правду. Ще Надя знає, але ніколи не дозволяє собі в це заглибитися. Тато живий – то й добре. Це ж краще, ніж якби його зовсім не було.

Три роки тому Володя переходив вулицю пізно ввечері... Усе, що пам’ятає – як зблиснули фари й хтось заверещав матом. Перед чоловіковою випискою я сиділа в ординаторській, і лікар відпоював мене валеріанкою. «Ваш чоловік зможе ворушити кінцівками, – обіцяв мені літній пан у бірюзовому кімоно, – але для цього вам обом треба добряче попрацювати». Я почвалала до палати. Володя лежав долілиць і трусився від плачу.

Звісно, він тоді вважав, що це – кінець.


Удома Володя не дуже схожий на того героя, яким його знають глядачі. Усе, що має спільного з Пастором Світла – це неозору фантазію. І здатність знаходити причинно-наслідковий зв’язок там, де проста людина його не побачить.

- Ти чого не їси? – питає.

- Нудить мене, – пояснюю.

- Що, схуднути вирішила, щоб комусь подобатися? – кидає Володя. Я мовчу. Мені все гіршає.

- Не відповідаєш… Отже, таки правда.

Тут мені стає так кепсько, що біжу до ванної.

- Соню, це вже перебір, – під’їздить до мене чоловік. – Я знаю, що деякі жінки навмисне викликають блювання, щоб не гладшати. І ти стала такою самою схибнутою, як вони. Кидай це, бо он уже провалля під очима. Змирися з тим, що в такому віці ти вже не матимеш стільки шанувальників, як у двадцять…

Або їдемо всією родиною на дачу. Я вирішую оминути затор, про який попереджає інтернет, завертаю праворуч.

- Ти, я бачу, не хочеш їхати тією дорогою, де тебе всі знають? – крізь зуби дорікає Володя.

- Тією дорогою ми тягтимемося до завтра.

- А я наполягаю! – зривається чоловік на фальцет. – Заодно познайомлюся з твоїми друзяками. Може, з жалощів до мене вони тобі більше платитимуть.

- Володю, та припини ж ти! Я боюся зіткнень, я боюся аварій, тому хочу їхати безпечнішим шляхом!

- Не бреши мені!

Я кидаю кермо й реву. Мені дуже хочеться трохи побути пасажиркою, яка лише й робить, що куняє в дорозі, доки мужчина сам вибудовує маршрут. Але…

- Соню.

У нас іще сто кілометрів попереду. Я знаю, що Володя вже втомився, от і вередує.

- Ти мене вибач. Наговорив тобі…

Я махаю рукою – проїхали, мовляв.

- Але ти теж маєш переді мною вибачитися, бо ти ж навмисне вбираєшся в такі куці шорти й майку-облипайку, постидалася б, жінко з двома дітьми.

Павло озивається, обернувшись до батька:

- Тат, мама нічого тобі поганого не зробила. Просто завернула. А ти починаєш.

- Замовкни, розумник мені знайшовся. Ти гаразд і не знаєш, про що ми говоримо.

- Мама плаче. І це ти її довів, – не вгаває син.

- Ти, щеня, рота свого закрий! – вже аж багряніє батько. – Не доріс іще – просторікувати! Мамка за словом до кишені не полізе, ще й вас понаучує!

Тепер уже ридають діти. Надійка взагалі не переносить, коли на неї голос підвищують. Достеменно буде вночі температурити.

Але поки що я знову тисну на газ. Усе життя – дорога. І ніколи не знаєш, що на тебе чекає там, на фініші.


- Для дружини дуже важливо всіляко підтримувати чоловіка, – напучує залу Володя. – Тільки завдяки її повсякденним турботам він зможе вповні відчути себе чоловіком.

А вдома:

- Перестань уже втикати в свій комп, дивишся там порнушку й сумуєш потім, що я не здатен.

У залі:

- Окраса кожного чоловіка – це його родина, його жінка й діти, які обертаються довкола нього, мов планети круг зірки.

А вранці нишпорить у моєму ноутбуці, де ще висить одне з моїх недовиконаних перекладацьких замовлень:

- Постинор? А нащо тобі постинор? Що, залетіла вже від когось?

Коли Володя був здоровий, ми кохалися за будь-якої нагоди. Надійка в нас незапланована, та вирішили народити її на згадку про той вечір, коли, охоплені пристрастю, втекли з якоїсь гулянки на узбережжя, мій чоловік шкварив мене просто на скелі й ми не застерігалися.

Нині ж любощі для мене – закрита тема. А коханця якогось собі надбати – гидую. В мене є лише двоє мужчин, чию присутність я можу стерпіти – Володя та наш із ним десятирічний син Павлусь. Решта ж – противні самозакохані пики. Хіба ні?

Хіба що отой Юра, колишній одногрупник… Втім, хай йому гикається. Він – друг, і не більше. Не варто про нього багато розбалакувати.


Хоча ні. Одного дня (здається, то було перед Великоднем) Володя виступав із лекцією в якомусь кінотеатрі.

- Не можна казати: «Христос воскрес!», – допоки не воскрес ти сам. Поки не відчуєш у собі тієї життєвої сили…

Так, це справді було близько Великодня.

Я зирнула до зали для глядачів. Не знаю, кому як, а мені важлива їхня реакція. Щоб моєму чоловікові, батькові моїх дітей, вірили. Бо я… я ж повірити вже не можу, ви розумієте.

А зала затамувала подих. Усі. Крім одного. Бо цей один напівпошепки покликав:

- Софіє!

Я одразу впізнаю голос Юрка, який частенько досі чула в телефоні. «Софіє». Ненавидить скорочені імена. А я не второпаю, як можна отак офіційно до людини, з якою на випускному вечорі танцювали брудні танці на столі й пили шампанське з одного келиха. Ще б на «ви», аби вже повний комплект. Сон рябої кобили якийсь, хіба ні?

Обертаюся. Так, це справді він… Але як? Звідки? Ніколи досі до нас не приходив. Та й нащо йому, агностикові, церкви якісь? А тут і вбрався по-святковому.

- Шевчук, що це ти – увірував раптом? – підкрадаюся до нього й виводжу до коридору. – Ти ж казав, що пересічна людина не може нічого знати про Бога й не має права про нього байки розповідати!

- Тебе хотів побачити, от і прийшов, – усміхається той.

- Мене?! Ну… приємно чути, звісно, але… з якого приводу?

- А просто так.

Юра дотепер неодружений, а йому ж, як і мені, – тридцять п’ять. «Не хочу, аби такому файному парубкові якась курка дзьобала мозок, – пояснював своє небажання зав’язувати серйозні стосунки. – А на те, щоб випустити пару, завжди є хороші подруги без принци… тьху, без комплексів».

Але то таке.

- Не бреши, я ж тебе знаю сто років. Розповідай, що сталося.

- Та Армагедон же. Країні не вистачає робочих рук. І голів. Ні, я не про футбол, чого ти тікаєш? Голів – від слова «голова», Софіє. Наше видавництво готує серію. Китайсько-український переклад. І редактора шукають. Але такого, щоб зрозумів думку китайця й переробив її нормальною українською.

- Ох, Юро, дякую, але… але справді – часу катма. Діти, чоловік, два проекти тягну, ще й кіт прихворів. А жити коли?

- Я всю хатню роботу зроблю за тебе. Присягаюся. Підлогу вимию, дітям їсти наварю, уроки перевірю. Кота вилікую. От чесно. Воно того варте. Кращого редактора, ніж Софія Цивун, годі й шукати.

- Облиш ці кпини. Кажу – не можу. Не можу – й край.

- А я серйозно.

- І як ти собі це уявляєш? Прийшов чужий мужик господарювати в хаті? А Володя має цим тішитися?

- Володю нейтралізуємо. Софіє, якщо не буде кому вичитати цей переклад, я ж повішуся.

- Кажи, що ти замислив.

- А ото й замислив. Якби мав пропозицію лише до тебе, то написав би тобі у вайбер. А так – про твого чоловіка йдеться.

- То що, що про чоловіка мого?!

- Наші люди його запросили трохи погастролювати, – хвалиться Шевчук. – Почитати лекції у Львові, Дрогобичі, Рівному й Луцьку.

- Йой!

- От тобі й йой.

- Але ж… Зажди, він без мене не поїде.

- Поїде. Він уже згодився, Софіє. Ти ж мене знаєш. Я – та людина, якій не можна відмовити. Недарма ж мав більше дівчат, ніж мені повних років.

- Ой ти.

Про те, що Юркові не можна відмовити, вже сам Володя повідомляє мені дорогою додому:

- Сонько, ти нічого, якщо я тебе покину тижнів на два?.. Не бійсь, не до сауни з дівками поїду, а працювати.

Від сауни й від дівок мене тіпає, оскільки свого часу я була однією з тих дівок, що парилися в бані разом зі своїм одногрупником, із яким ви вже познайомилися, й «було не без гріха», як писав класик.

Але ж я буцімто нічого не знаю.

- Працювати, отже. Без мене. Ну-ну.

- А ти думаєш – я неспроможний? От звикла до того, що я без тебе собі борщу не насиплю, еге ж? І як у залі сидиш, я ж бачу, ти підсміюєшся, ось-ось пирхнеш, так-так, Софіє… То встидайся! Поважні люди запросили. Видавці, щоб ти розуміла. Може, й книгу мою колись надрукують…

Та це не я, а мій університетський товариш сидить зараз в офісі й підсміюється, а може, вже й регоче в розчахнуте вікно. «Поважні люди». Оті самі, що поцупили в мене конспект і обіцяли викрити злодія, якщо я… ой, ні, не розповідатиму, як я, насмикавшись, позувала для вугільних ескізів у стилі «ню».

…Тачка відчалює, в ній натхненний Володя репетирує виступ. В іншій автівці гувернантка прямує з моїми дітлахами на дачу, а я отримую свій перший том на чотириста двадцять три сторінки. Переклад із китайської. Книга «Як просити, щоб тобі завжди відповідали «так».

Мені починає здаватися, ніби Юра – китаєць і написав її сам, а переклали українською інші китайці.


Тим часом у вайбері щось дзенькає. З невідомого номера прийшов такий собі текст: «Сукню ви можете забрати за адресою: м. Київ, вул. Миропільська, 3».

Що за маячня?! Певно, сплутали номер, таке буває. Я й суконь не ношу. Підводжуся, щоб заварити чаю, але мене перепиняє дзвінок.

- Софіє, тобі написали адресу, де маєш платтячко забрати?

- Шевчук, це що за жарти?! Я не можу зосередитися, коли відволікаюсь на всяку бридню!

- Питаю – написали чи ні?

- Яку ще сукню!

- Твою. Дизайнерську. Чорну. Шили китайці на основі візуальної оцінки обхвату голови.

- Що ти таке куриш?

- Закінчиш перший том – і тебе почастуємо. То я тебе питаю востаннє: ти маєш адресу?

- Так.

- Ну, от. Після першого тому поїдеш і приміряєш.

- А… а це навіщо?

- Бо так треба.

І зник у безвісті. Чорт, якась нісенітниця. Але менше з тим. Треба чимскоріше читати переклад. А сукня… пес із нею.

Перед очима – текст. Точніше – набір слів, які поєднуються між собою геть незрозумілим для мене чином. Висмикни котресь із речення – ясно як день. Поверни на місце – Господи, що це за п’яне марення?

«Ви ніколи не повинні заперечувати людину приймати власні рішення. Але її рішення має аргумент, із яким база вашої зверхності над нею», – написано в книжці.

І вже тієї миті, коли я наважуюся зателефонувати до Юри – вішайся, мовляв, бо я з твоїм завданням не впораюся, – на мою картку падає якась сума. Придивившись, я умліваю: платник – якийсь собі Чхань Чхунь, а переказує стільки, скільки я отримую за півроку, й називає це коротеньким слівцем «аванс».


Худенька, вже не дуже молода китаянка подає мені сукню.

- Я співчування вам, – тихо мовить вона.

- Не розумію.

- Я погана українська мова. Юра Шевчук викладав мало, багато співав свій гурт і віскі замість домашнє завдання.

Дідько, та що ж це таке?! Що далі триває розмова, то менше я орієнтуюся не те в самій розмові – в реальності, яка мене оточує.

- Хто ви?

- Україна звуть мене Софія.

- Це я Софія, а вас як звати?

- Я – Софія, – китаянка вперто показує мені щось біле в себе на грудях… Справді, бейдж із моїм ім’ям.

- А що то за сукня?

- О, о! – моя монголоїдна тезка хитає головою, дістає носову хустинку; очі її чомусь вологі. – Таке горе. Я співчування. Співчуття. Як правильно українською мовою?

- Та що відбувається, ви можете мені пояснити?! – гупаю спересердя ногою в стіну, але, чорт, що я від тієї стіни хочу?! Вбрання – на мені. Софія-китаянка вдоволено обдивляється Софію-європейку.

- Ви сукня, – всміхнувшись, заявляє вона.

- Тобто – сукня мені личить, – нарешті доходить до мене.

- Юра сказав, чоловік важкий і вбивати дівчинку сукню, – Софія бере мене за руку й веде до дверей. – Тепер усе інакше, не сумуйте.

Боже, а це вона про що? Може, не звертати уваги?

- Мені здається, що або чоловіка труна і сукня, або чоловік вас труна і сукні не бачити, – прощається зі мною китаянка. – Гарного вам перекладу.

У мене таке враження, ніби довкола весь світ – Китай, і лише я в ньому зайва.


Я телефоную до Володі. Але він не відповідає. Зрештою, я за ці три роки перестала щоразу сіпатися, коли чоловік не бере слухавки. Ми ще не розробили другої руки, а однією, може, й незручно.

«Ну, ріднесенький, потерпи. Ти ж – сильний, ти все витримаєш», – благала його, коли, знесилившись від болю, відмовлявся повторювати вправу. Володя морщився: «Сонько, це пусті слова, сенс яких – не для жіночого розуму».

Уже три роки ми намагаємося повернути все те, без чого мій чоловік не почувається людиною. Вже досконало користується лівою рукою. Права дотепер безпорадна, але є надія, ми ж і вітаміни п’ємо, й масаж робимо, вже трохи відчуває біль, а то ж зовсім ніяк і нічого…

«Ти дуже красивий, коли стискаєш пальці в кулаки. Бачиш, як у тебе все виходить». – «Смішно їй. Я тобі, Соню, щиро бажаю, щоб, коли таке станеться з тобою, поряд був здоровий чоловік, який би тобі розповідав, яка ти красива й як у тебе все виходить…»

Юра через вайбер нагадує, щоб я вже надіслала текст.

- Усе гаразд, кидаю другий, – сповіщає він за дві години.

- Слухай, а що то за Софія-китаянка і чому вона мені говорила про якусь труну?! – намагаюся допитатися в свого одногрупника.

- Це тренінг, – пояснює Шевчук, – щоб ти краще розуміла китайські тексти в українському гугл-транслейті.

«Якщо дівчина, яку ви кохаєте, скло у ваших очах, то ви зробили вітраж, але фарби не розтікалися від сліз».

Близько четвертої ранку я починаю думати, що весь світ – гугл-транслейт, і створив його Юра вкупі зі своєю китайською подругою Софією.

І він – не для жіночого розуму…


- Мам, – питає мене телефоном Павлусь, – що там тато, не ображає тебе?

Я здригаюся. В мого сина пунктик: маму ображають. «Я – боксер, – казав він, – маю право відлупцювати, як хто тебе скривдить». Ну, але ж батька він ніколи б не скривдив. Та суворий з ним. Дізнався, що для швидшого одужання татові потрібно більше рухатися – і:

«Тат, ану, годі ці тупі передачі дивитися, гайда робити зарядку».

Зарядкою він називає всі ті рухи, які дивився, не дихаючи, разом зі мною на ютубі. «Я ж тренером хочу стати, – заявляє Павлик, – то спершу вчитиму тата».

- Ні, синку, не ображає.

- Дивись мені. Не подивлюся, що на візку – наб’ю.

- Пашко, ти забагато мультфільмів дивишся. Це твій батько, він нездоровий, його підтримувати треба, а ти – «наб’ю».

- Ну, вибач. Я – жалюгідний ламбер.

Услід за синовим дзвінком – як завжди, Юра:

- Кота твого забрали до стаціонару. Обіцяли підрихтувати до суботи.

А потому, невідь-чому, я згоджуюся зустрітися в центрі. Сидимо в якійсь піцерії, жлуктимо щось, я й не знаю, що саме. Та й байдуже. В голові – фрази з другого тому.

«Бери від життя мед, стільники потрійна ціна не виймаючи жала з мізинця».

- В мене, якщо чесно, вже макітра пухне від цих настанов.

- І в мене. Давай брейк зробимо, чи що. А то схибнешся мені тут – і що я далі робитиму?

«Твоя дорога розгалужується на три: за вітром, з великою метою та проти течії. Ти обираєш котра босим, голодним і посеред темної ночі».

Брейк успішно проходить у Юриній однушці, до якої бідак дотепер не придбав ліжка, все спальне начиння художньо розкидане по підлозі.

- Софіє, а ти завше спиш під час сексу?

- Ти сам сказав «брейк», я під час брейків не сексом займаюся, а сплю, тому все чесно.

- Хочеш мати журбинку – замути з філологинею, – бурмоче Шевчук. – Вона тобі спатиме, а потім ти ще будеш крайній.

- Ти от зараз дуже нагадуєш мені мого чоловіка.

«І тілесне єднання – не головне, але коли душа знає, що не переходити дорогу на зелене світло».

Брешеш ти, китайське поріддя. Коли судилося – авто зіб’є й на тротуарі. Я хутко підхоплююся й вислизаю з квартири, загубивши Юру на підлозі в подушках.


- Христос воскрес, мамо!

Це Надя телефонує.

- Воістину воскрес. Скучила?

- Мам. Мені тато наснився, що він має крила і… і вилетів у вікно.

- Ну, доню. Тато в нас – священик, він із янголами спілкується, хіба ти не знаєш?

- Мамо, скажи правду. Тато захворів, так?

- Надійко, з чого ти взяла. Він поїхав читати лекції… – І тут я розумію, що відтоді, як Володя поїхав, ми так і не зв’язувалися. Що я з головою поринула в той другий том – «Як збитися з дороги й вийти навпростець до щастя». Поринула, бо… бо мені теж цього хочеться. Вийти навпростець. Особливо коли з десятої спроби розшифровуєш, що хотіли сказати китайці.

Потому я знову телефоную до Володі й знову чую гудки у відповідь. А тим часом у двері хтось настирливо дзвонить. Я дивлюся у вічко. На порозі – троє китайців. Попереду – пані, трохи схожа на Софію. А може, це вона й є.

- Юра Шевчук! – викрикує пані, і я заспокоююся, що то – моя позавчорашня знайома, й питаю:

- А що ви хочете?

- Ми привезли труну! – відказує Софія. Чоловіки, що за нею, підтягують ближче до дверей дещо високе й тьмаве.

То ось що за сон снився Надійці.

Ось навіщо Юра закидав мене перекладами.

І ось для чого ця чорна сукня…

«Володечку, любий мій, треба, треба, мій єдиний, будь ласочка, це останній укол, далі – місяць перерви». – «А сенс? Усі помремо, Сонь. Раніше, пізніше – яка до дідька різниця…»

Захеканий одногрупник біжить сходами до квартири.

Я відчиняю двері, й уся команда разом із труною завалюється до передпокою.

- Шевчук, ти навіщо його вколошкав?! – репетую я, й зуб не потрапляє на зуб, а кінцівки не слухаються.

- Ти сама цього хотіла, – незворушно відказує мій одногрупник.

- Що значить – хотіла?! Чого ти взагалі…

- Не можу терпіти, як хтось живе після смерті й убиває інших, – зі злістю перебиває мене Юра. – Ще й кого – тебе! Тебе, єдину в світі фахівчиню, яка здатна читати між рядків! Він пив твою кров і гладшав! Я прибрав його, бо одного дня міг прийти до цієї квартири й побачити твій труп!

- Юро, схаменися!!! – волаю я, та замість крику – вода з очей потоком. – Як, як ти міг?! Так, він – вампір, він – чудовисько, але ти не забувай, що він – батько моїх дітей!

- Батько… – Мій одногрупник схиляє голову. – А ти не запитувала себе, куди напередодні Великодня поділися Павликові трансформери?! Так от. Я йшов повз і уздрів, як вони сиплються з розкритого вікна! І знаєш, що я почув перед тим? Пашка голосив, а його, ти кажеш, батько, заспокоював дитину отакими словами: «Або ти їх викидаєш, або викинуся я!»

- Ти брешеш!

Здавалося, зараз моє серце лусне й половинки його скотяться до черевини. А Юра тим часом продовжує…

- Коли Надя розбила термометр – термометр, Софіє! – він викликав поліцію, заявивши, що ув’язнив у квартирі малолітню злодійку, і просив, аби приїхали озброєні, бо вона привезла з собою ртуть!

- Замовкни! Я не хочу цього чути!

«Сонь, чуєш, Сонь. Ти ж можеш дістати снодійного й уколоти мені? Будь ласка. Я втомився від усього. Мені набридло розповідати людям, як стати щасливими, бо я сам цього не знаю. Мене дістало, що я живу в брехні. Прошу тебе – приспи мене й закопай десь. Щоб я не мучився, Сонь».

Але Юра сміється, мов дитина, якій подарували баночку мильних бульбашок.

- Ти можеш заткнути вуха, – каже нарешті, – але ти знаєш це все краще, ніж я. Твого чоловіка більше немає. Ти вільна як птах і в тебе на рахунку достобіса грошей. Час жити так, як тобі заманеться.

- Не треба мені цих ваших грошей! Я хочу, щоб оці троє на ті кошти справили похорон… Тобі!

- Мені?

У нього в руках – стос паперу, який одразу суне мені до рук. Що це?

- Том третій.

- «Як жити, коли за тобою вже справили поминки»? Я не читатиму! Годі з мене! Забирайтеся!

Раптом будинок починає трясти. На стіні з’являється тріщина, вона шириться й видовжується, геть відскакують шматочки штукатурки.

- Тікайте! – гукає Шевчук до китайської трійці. Я теж кидаюся до виходу, але він хапає мене за руку.

- Зараз ти зрозумієш, про що йдеться у третьому томі.

А будинок усе більше розхитує, стеля лущить; з меблів на підлогу летить посуд, а далі підлога якось дивно підскакує, зі стелі зриваються шматки – і врешті-решт нас обох засипає розтрощеним бетоном до шиї.

- І що тепер? – запитую я.

- Ваш чоловік не побачити вас, – лунає голос моєї тезки-китаянки. – Різні дороги. Новий будинок, діти, все дякувати Богу.

Десь між насипами дзеленчить мобільний.

- Зараз по нас приїдуть, – обіцяє Юрина голова, що ледь витинається з кургану. – Хіба ж це не доля, що землетрус спинився на твоєму поверсі?

- Ти думаєш, мені хочеться жити? Після того, як ти забрав у мене Володю – ти думаєш, я…

- Софіє. Ти мусиш знати. Все одно рано чи пізно все відкриється.

- Не кажи нічого.

- Я скажу. Я ще тоді хотів його вбити. Але лише скалічив. І ненавиджу себе за це.

- Ти?! Це було твоє авто?

- Цього авто більше немає, його підірвано. Прощавай, Софіє. Я забрав у тебе три роки життя. А міг би…

Його голос поволі стихає. А за кілька хвилин стихає й подих.


Нас визволяють. Швидка кладе непритомного Юру на ноші.

- Христос воскрес! – вітає мене фельдшерка. – Оце ваш чоловік?

- Ага, – чомусь вихоплюється в мене. – А що?

- Ні, нічого. Сильна ви жінка. Й сукня в вас гарна. Хоч і постраждала після цього всього.

І далі буде все те саме, що й з Володею: нічні чергування в палаті, спроби випитати в лікаря, чи Юрко ходитиме, а потім – купа таблеток, тисячі уколів і гімнастичних вправ. Але я вже ніби й звикла. Карма, чи що.

Хоча є шанс, що цього разу лікарі скоріше заворушаться: усю суму, зароблену за редагування китайських мудреців, я планую їм подарувати.

Чи ні. Одного вихідного дня я прорвуся до палати з двадцятикубовим шприцом концентрованого снодійного й полегшу Юрині муки назавжди. Побачимо. Я ще не вирішила, як краще. Мені б порадитися. От ви як думаєте? Лікувати не можна приспати?


…Павлусь та Надя вже зі мною вдома. Засинають обабіч мене, їм сниться тато з янгольськими крилами. А я розриваюся між Володиною могилою, Юриною палатою, Надійчиними зошитами й Павлусевими тренуваннями. Життя триває…

«Коли за тобою справляють поминки, треба швидко з труни гостей, хай не за графіком, а за законами людської етики».

Усе життя – суцільний китайсько-український переклад. Ніц не второпаєш, а мусиш зробити читабельну книжку.

А може, одного дня я пошлю все до дідька та сяду писати власну. Тільки це вже буде зовсім інша історія.

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Повість

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Чому, коли спиш — літаєш, а вранці — об землю пикою? / Ліричний вірш | Саня Малаш 18». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Психологи не пиячать на роботі (З циклу "Вихід Є") / Новела | Саня Малаш 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Саня Малаш.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.07.2017 09:59  Тетяна Ільніцька => © 

АВТОРОВІ ПИСАТИ ЩЕ! ЧЕКАЄМО)) 

ПС: а китайці - то таки китайці...

Публікації автора Саня Малаш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо