Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.07.2017 19:25Новела
Драма  Для дорослих  
Системний аналіз
50000
З дозволу батьків
© Олег Корнійчук

Системний аналіз

Частина 1
Олег Корнійчук
Опубліковано 09.07.2017 / 42562

Він завжди любив п’ятницю. Не тому, що це «день шофера», і можна відігратись на власній печінці непомірним вживання міцного і не дуже. Любив він п’ятницю, бо ввечері тренування, а в суботу не було пар. Тому можна було в залі відірватись по повній. Прошліфувати, не формальні ката, а бойову техніку, яку привезли з семінару по єдиноборствах. Удари ногами в перекидах, удари з розворотом по напарнику, що кружляє навколо вас, удари в стрибках через лежачого напарника та море різних дурниць. Працювати в парі та не боятися що виб’єш пальця, чи заробиш лишнього синця в спарингу. Набивати ударні поверхні і будь-які поверхні. І накачавши прес до судом в горлі, прихопити ще годинку після тренування та попрацювати над технікою перед дзеркалом, тим більше, що після них ніхто вже не займав залу. Потім, після гарячого душу, він виходив з зали і з друзями йшли до найближчого магазину перехопити по парі йогуртів.

Цього дня все було не так. Вже на вулиці звернув увагу на кілька пропущених дзвінків на мобільнику. З незнайомого номера, незнайомий чоловічий голос просив негайно прибути в міську лікарню для упізнання тіла. Незнайомий голос пояснив, що з усіх номерів на телефоні загиблого невідомого, відгукнувся лише цей номер. Просили прибути негайно. Як сумлінний громадянин, вирішив не відкладати неприємні речі, хоча сам губився в здогадках, кого з його знайомих могло спіткати нещастя. Піднесений настрій, який завжди опановував його після тренувань, вивітрився геть.

Попрощався з друзями, прогулянка до магазину відкладалась до наступного разу. Батьки на дзвінки не відповідали, мабуть знову забули телефон удома, коли поїхали в заміський будиночок, який називали «дачою».

До міської лікарні добрався пішки, добре, що було недалеко. З реєстратури його направили в морг. Одне лише це слово обдало його морозом. І тут його вперше торкнулось передчуття чогось недоброго.

Трохи поблукавши по подвір’ю лікарні, наштовхнувся на приземкувату будівлю з білої цегли без таблички. Низеньке вікно, металеві двері. Те, що й шукав. Всередині холодні казенні стіни, бліде світло. Зазирнув за кілька дверей. Порожньо. Ноші на коліщатах та щось схоже на батарею опалення, тільки обліплене льодом. Врешті набрів на залу з металевими столами. Під брудними простирадлами кілька тіл з рукописними бирками на пальцях ніг.

Ніколи не бачив покійників. На похоронах живі відділені від покійника труною, свічками і покривалом. А тут – буденно вилежуються на гладенькій сталі, зовсім не схожі на мертвих. Здається, це якийсь дикий розіграш – смикни за палець найближчого і всі зарегочуть, бо несила вже стримуватись.

Підійшов прочитав написи. Не може бути. Якась помилка. Не поспішаючи, поставив сумку з кімоно на стілець біля письмового стола. Чомусь тремтіла права рука. Зовсім трошки, майже непомітно. Підійшов до тіла і обережно потягнув простирадло. Про себе повторював: «Не може бути, не може бути...».

Лице не впізнати, суцільний набряклий синець, скули, мабуть збиті, або просто розтрощені, ніс зламаний, щоки запалі. На шиї малопомітна сіра лінія, майже від вуха до вуха, а може просто світло погане. Потягнув простирадло нижче. Груди в синцях, плями схожі на опіки, наче грудьми впав у вогнище. Знайоме татуювання на грудях. Відкинув брудну шмату ще нижче. На плечі до болю знайомий малюнок, теж тату. На передпліччі великий синець і набряк, зап’ясток багряно-чорною стрічкою оперізував синець.

Шмигнув, бо щось набігло на очі і залоскотало в носі. Обійшов стіл. На другій руці такі ж сліди на зап’ястку, такого ж кольору.

Позаду делікатно кахикнули.

– Чим можу допомогти? – голос, що чув в телефоні, луною відбився від стін.

Розпрямився від тіла. Потягнув носом лишню вологу, що зрадницьки збиралась на повіках і обернувся. Перед ним стояв середнього віку та середнього зросту чоловік з невеличким черевцем, у колись білому халаті з видертими та обвислими ґудзиками.

– Мені дзвонили. Щодо упізнання, – ледве не бовкнув «ви мені дзвонили», чомусь це здалося йому зайвим.

– А-а-а. Так-так, мали дзвонити. Не думав, що хтось так швидко з’явиться.

Кинувши погляд на відкинуте простирадло додав:

– Бачу ви тут самі даєте собі раду.

– Що з ним сталося?

– Ви про кого? Про невідомого?

– Чому невідомий, там написано, – вказав пальцем на рукописну бирочку на нозі.

– Це по документам, при ньому було посвідчення водія, а по фото впізнати не вийшло, потрібен хтось із близьких.

Щось не так.

– Як ви себе почуваєте? – голос спокійний, сповнений співчуття, такому голосу хочеться вірити.

– Нормально, – і ще раз шморгнув носом.

– Присядьте, – «брудний халат» вказав на стілець де стояла сумка. – Якісь документи у вас із собою є.

– Тільки студентський.

– Це нічого, нічого.

– Я з тренування щойно.

У відповідь співчутливі похитування головою, мовляв «таке життя, нічого не зробиш».

Далі мова йшла про папери, документи, щось писав від руки, підписував. А очі весь час вертались до брудного простирадла. З-під нього не накрита визирала рука з багряним оперізуючим слідом на кисті і збитими кістками двох пальців. Бити брат умів добре, і бив правильно, саме цими кістками.

Усвідомлення того, що під простирадлом лежить брат, підступало повільно й неохоче. Його старший брат. Що він тепер скаже батькам? А як повідомити Софії і Марійці. А може то не він? Обличчя суцільний синець, не впізнати.

Співчутливий голос усе щось питає, уточнює. Потім чомусь спитав яким видом спорту він займається.

– У кімоно займаєтесь?

– Так.

– Може це зараз недоречно, можна подивитись? Хочу малого свого віддати на секцію, шукаю де кімоно купити.

– Дивіться, – поставив сумку на стіл і розстібнув «блискавку».

Недоречною білою плямою засвітився його бійцівський убір, складений за всіма канонами, у цих казенних стінах і під мертвенно-блідими лампами, у залі з покійниками. Огляд не затягнувся. Як тканина, як переться, чи не багато синтетики?

– А нунчаки з собою не носите?

Здивовано підняв брови. А, зрозумів про що.

– Ні, до цього ще не доросли.

– Я ще пам’ятаю як мої однолітки по підвалах ними махали, тренувались. Не одну гулю набили собі. Та й не тільки собі.

Видно він дуже вже погано виглядає, коли співчутливий голос завів таку тему.

– Але ж тренуйся не тренуйся, проти кулі не попреш.

До чого ця мова, незрозуміло взагалі.

– Що з ним сталося? – вказав на тіло брата.

– Детепе.

– Як детепе? Обличчя все синє.

– Удар об кермо. Просто дуже сильний удар. Казали машина злетіла з дороги, перекидалась, а в кінці дістала дерево.

Ого, такі подробиці від простого лікаря.

– А слід на шиї? – вирішив перевірити, чи не здалося йому.

– Ремінь безпеки.

Не здалося.

– А сліди на руках?

– Переломи. Це коли під час удару сильно впираються в кермо. Отак, – і показав як, витягнув прямі руки вперед.

Поламані руки від удару? Брат на спір розбивав цеглу цими руками.

– Ви маєте розуміти, це лише попередні результати. Якісь травми отримані під час аварії, якісь посмертно, коли діставали тіло з машини. Остаточні, дасть експертиза, – мабуть всі емоції читались в нього на обличчі. – Будемо робити навіть аналіз ДНК. Якщо є діти будемо брати і в дітей.

– Я вам більше не потрібен? Піду. Ще треба батькам повідомити.

– Чи є дружина в загиблого? – голос став дуже співчутливим. Кивнув у відповідь. – Бажано щоб і вона підійшла сюди. Підтвердила. Лише одне прохання до вас. В моєму телефоні сіла батарея, чи можна подзвонити з вашого мобільного. Дуже дякую. Я зараз повернуся, не можу при «них» говорити, – «брудний халат» вказав на столи.

Дивно, все життя з «ними» «працює», а говорити при них не може.

Десь за дверима забубонів голос. Він сів і сидів весь цей час. Оглядати тіло він більше не міг. Він вірив у те що сталося і не вірив. Холодний стіл, брудне простирадло, тіло його брата і рукописна бирка на нозі. Це тінь, чи справді на п’ятах синці...?

– Дуже вам дякую. Ось, повертаю, – здалося, що «брудний халат» додасть: «Можете бути вільні».

Забрав сумку, попрощався, вийшов на вулицю. Додому йшов пішки. Мусив зібратись з думками. Кілька разів його накривала хвиля жалю. Сльози давили горло і перекошували лице. Тоді ставав, закривав лице ліктем, набирав у груди побільше повітря і чекав, поки попустить. Не хотілось йому розревтися серед вулиці, дорослий чоловік.

«На автоматі» забрав пошту зі скриньки. Реклама і якесь повідомлення, здається з кур’єрської служби. Рекламу сусідам, вони збирають макулатуру, повідомлення в кишеню.

Двері квартири виявились незамкнені. З порога було видно, що в квартирі страшенний розгардіяш. Всі речі вивернуті з полиць і звалені в одну купу. Шафи, деякі відчинені, деякі перекинуті. Шухляди вийняті і кинуті на купі речей. Книги випатраними птахами валялись по всій квартирі. Деякі меблі зрушені, інші виглядали нечіпаними. Хтось обшукував квартиру наполегливо й без поспіху. Звичайно, його майже півдня дома не було. А батьки мали їхати за місто ввечері. Він думав, що свій мобільний вони забули вдома, але телефону ніде не було. Зник і системний блок комп’ютера, також монітор, і ноутбук, який він брав інколи на навчання. Новий телевізор стояв на місці, його, мабуть не потягли через солідні розміри. В квартирі було два сховки з грошима, на випадок «якщо всі банки збанкрутують», перевірив обидва. Гроші були лише в одному. Ну, хоч так.

Подзвонив дружині брата, сказав, що зараз приїде. Таку новину Софії мусив повідомити особисто. Ще треба було з кимось порадитись, що робити з пограбуванням квартири, викликати міліцію чи ні. В подібних справах досвіду в нього не було, ні з правоохоронцями, ні з криміналом він справ не мав, а з книжок та фільмів знав, що процедура ця не скора, а клопотів зараз буде більш ніж достатньо.

 

По дорозі до квартири, де жив брат із сім’єю, вже не переслідували напади сльозогінної задухи. Він був сумний і зосереджений. З голови не йшли рани на тілі брата. Він не бачив тіл загиблих в автомобільних аваріях, але не в’язалось ДТП із слідами на руках... і на шиї... і на грудях. Якщо вдарився в кермо, то скільки раз? Чи не об кермо? Подумати було над чим.

Двері відчинила Марійка, відразу в крик і потягла гратися. Любий дядечко завжди знав як розважити малолітню розбишаку, бо ж частенько лишався за няньку. Та його врятувала Софія, одразу відправила малу спати. На крики «мультики, мультики», поставила умову - тільки десять хвилин. Надуті губи й сердитий погляд, а за секунду: «А казочку!» Зійшлись на тому, що ще п’ять хвилин мультиків замінять казочку. Нарешті тиша.

– Тобі наш татуньо не дзвонив? Десь пропав.

Захитав головою «ні, не дзвонив». Він взагалі не знав з чого почати. Софія зірвалась з місця:

– Я тебе нагодую, мабуть голодний після цих ваших мордобоїв, – і зникла на кухні. Мусив іти слідом.

– Софія, – покликав тихо. – Зачекай. Сядь.

Невістка слухняно присіла.

– Він мені не дзвонив. Мені подзвонили з його телефону, – вирішив розповісти по-порядку, так, як дізнався про все сам. – Я щойно з лікарні, – ледве не бовкнув «з моргу». – В них лежить тіло, яке не можна впізнати. А особу встановили за документами.

Очі невістки заскліли.

– Незрозуміло хто там у них лежить. Сказали будуть робити аналіз ДНК, щоб встановити особу. Навіть, сказали, в дітей будуть брати зразки. Тому...

– Сказали в дітей? – очі ожили.

– Так, в дітей. Я думаю, може якась помилка, може телефон вкрали і документи. Може десь застряг без документів.

Софія повільно хитала головою і, торкаючись пальцем плеча, спитала:

– А татушка його?

– Та тих тату тепер в кого хочеш, повно, – спробував заспокоїти жінку.

– Ти ж знаєш, це після служби його. А тут, на грудях, – відтягнула край халатика і показала на собі де в чоловіка був другий малюнок.

Так, другий малюнок теж був.

Жінка закрила обличчя руками і беззвучно здригалась в риданнях, а він сидів навпроти з мокрими очима і зсудомленим горлом, і не знав, що треба робити, взяти за руку чи обійняти, чи сказати щось значне, відповідне моменту. А що тут скажеш? Біда є біда.

І коли тобі болить, треба кричати. Тільки тихенько.

Щоб діти не почули, і не спитали «а де тато?».

Коли попустило горло, а ридання почали стихати, сказав:

– І батьків не можу видзвонити. І документи мої не знаю де, квартиру пограбували.

Ридання стихли. Жінка встала, вмила обличчя тут же на кухні, старанно промокнула серветкою і рушили в кімнату. Пішов за нею, щоб біди не наробила ще більшої. Та ні, Софія відчинила шафу, дістала речі, скинула халатик, стала переодягатись. Він здивовано спостерігав за всім цим, а невістка помітила, що не сама в кімнаті коли вже натягла джинси і почала діставати з шафи документи. Тільки попросила:

­– Збери малу.

– Може краще вже завтра, навряд чи там ще хтось є.

– Збери малу. Будь-ласка, – голос по-діловому спокійний, важко сперечатись.

– Я з нею дома посиджу, не варто їй...

– Будь-ласка..., – і дуже виразний погляд, більше вже не заперечував.

Малу не треба було вмовляти, погуляти серед ночі – що може бути цікавіше. Зачинили квартиру і швидко завантажили кілька сумок, які назбирала Софія, в машину, і за хвилину вирулили на вулиці нічного міста. Куди їдуть, було незрозуміло – невістка сама сіла за кермо. Невелике авто, то виїздило на великі вулиці, то пірнало в майже неосвітлені провулки. Ще трохи і можна було б подумати, що їздять вони по колу, але, врешті, вони вибрались на заміську дорогу. Мала Марійка швидко заснула, поїздки в машині її завжди заколисували.

Коли до будинку батьків лишилось зовсім трохи, Софія звернула на другорядну дорогу. Він уже був набрав повітря, щоб спитати, врешті-решт, куди вони їдуть, та невістка випередила його.

– Він казав, що так може бути, – і шморгнула носом. – Просила його в те все не лізти. А він не послухав, казав «вже пізно». А що пізно і чого, я не розуміла. Вони там у фірмі своїй займались логістикою і будівництвом. Трохи з землею якісь оборудки. Як вони умудрились влізти в ту політику...? Все сумніший і сумніший ставав. Пам’ятаєш, який він веселий був, коли ми познайомились? – кивнув у відповідь. – А з півроку назад зустрів своїх братчиків, з якими воював, – «воював?», оце новина. – Ну, не воював, а ... неважливо. Тож зустрів... і дуже змінився. Якісь секрети, поїздки. То відрядження хто зна куди, то зникав з цими своїми... і то так, щоб на роботі не знали. Телефон другий завів. Я думала коханку завів. Якби ж то. Краще б коханку, – знову шморгнула. – А ще мене примусив усе місто вивчити, кожен провулок. Я мала знати всі сліпі кути. Тебе він теж цим діставав? А ти думав це гра така? Думаєш, чого я крутилась по місту стільки? Дивилась чи хвоста нема. Отак от. Турбіну поставив на цю блоху, і бак збільшив. Просив, щоб менше половини ніколи не було....Його нема, а мені треба малу сховати... він дуже просив... за будь-яку ціну.

– І куди зараз?

– Поїду за кордон з нею. В подруги спочатку поживу.

– Далеко?

– Якщо черги нема на кордоні, в обід буду на місці.

– А похорони?

– Спочатку дитину вивезу. Ти казав у вас квартиру пограбували? То нас у спокої не лишать. Остання путь... він пробачить... він зрозуміє... і ти зрозумій. Не думай, що я якась ненормальна.

Він і не думав. Щось думати було неможливо. Голова перетворилась на казанок з пригорілою кашею – ні з’їсти, ні викинути.

– Давай я сяду за кермо. Ти поспи біля Марійки.

– А документи?

Відмахнувся, які документи.

Машинка слухняно несла пасажирів по нічній дорозі на захід. «Гостре» кермо, «короткі» передачі, мотор майже не відчуває навантаження. Не поїздка, а задоволення. Якби не гнітюча тиша в салоні. Звук мотора і шурхіт автомобільної гуми по асфальту. І в голові зграя думок, які влаштували акробатичну вакханалію.

В яку історію вліз брат? Які друзі з’явились в його житті, ті з якими вони мотались по всій країні, чи ті з якими їздили на стрільбище? Сліди на руках, його катували, чи що? А цей «чудик» у брудному халаті, казав сліди аварії. Батьки трубку не беруть. Дівчата хай їдуть, якщо справді небезпечно, то так всім буде спокійніше. Що йому тепер робити? З дівчатами не рушить, ні паспорта, ні візи. Дома погром.

Обмеження швидкості. Ще знаки. Невже кордон? Так і є. Пропускний термінал на кілька ліній. Багато світла, кілька машин, всі легкові. Люди в погонах, нікуди не поспішають.

– Приїхали, – покликав тихенько. – Куди паркуватись?

Затримали їх ненадовго. Софія розревлась, коли зрозуміла, що далі поїдуть самі. До цього вона не задумувалась над цим, думки працювали в одному напрямку, подалі звідси, а тепер покидала його одного серед ночі. Хотіла віддати йому машину, щоб добрався додому, потім зі сльозами віддавала ключі від власної квартири, перепитувала чи є в нього гроші, він перепитував чи є в неї, чи вистачить їм. Обнялись, попрощались, обоє ледве не ревли. По тому Софія рушила до машини, і більше братових дівчат він не бачив.

На сході сіріло небо. Ні вітру, ні жодного руху повітря. Нило тіло, нагадало про себе вечірнє тренування. Звуки митниці, як з іншої планети. Він із чимось прощався. З якимось етапом свого життя, який ніколи не вернеться. І тут, вдруге за день, недобре тенькнуло серце.

 

До міста повернувся попутними автівками. Вдалось навіть подрімати. Для всіх тих дій пов’язаних зі слідством, чи похованням, потрібні будуть братові документи, за посвідкою водія мабуть не дозволять забрати тіло, і коли взагалі дозволять забрати. Може спочатку треба батькам повідомити. Телефон так і не відповідає. Може хоч поснідати, а далі рушати за місто. Намацав у кишені ключі від братової квартири. Додому вертатись не хотілося, в тому хаосі навряд чи щось знайде, бо ж перевернули геть усе, навіть холодильник розтовкли.

Отакої. Він добре пам’ятав, як Софія зачиняли двері на ключ. Всередині вже знайома картина, вивернуті речі, перевернуті меблі. І знову у злочинців було достатньо часу. Це вже не може бути випадковість.

Зайшов, зачинив двері. Тихо, здається нікого. Пройшовся по квартирі, намагався не залапати можливі сліди злочинців, справді нікого. На кухні поставив перевернути газову плиту на місце. Знайшов чайник, заварив собі чаю. Знайшов щось їстівне в розчахненому холодильнику. Шматок не ліз в горло, просто голова знала, поїсти необхідно. Тільки тепер до нього дійшло, речей брата йому не показали. Там були ключі від обох квартир. От чорт! І в кого вони тепер? Знову їхати в лікарню, спитати де речі? Виходить брата вбили, щоб пограбувати житла? А як те все, що розповідала невістка? Треба привезти батьків, потім писати заяву в міліцію. Одна голова добре...

 

Акуратний будинок з жовтої цегли, світлою плямою виділявся на фоні безглуздих і безформних недобудов сусідів по вулиці. Замість важковагових цегляних парканів – сітка. Доріжка, ганок, в глибині двору гараж, відчинений. Коли приїздив у гуморі гукав здалеку батьків. Сьогодні ішов мовчки. Як говорити вже знав. Треба казати, як є. Не прикрашати, не дарувати марних надій. Любляче серце саме шукає шпарину надії в казематах буденності. Зітхнув.

Вже з порогу налягло на серце щось недобре, і воно, й так затиснене, забилось частіше, наче хотіло вибратись з-під важкої ваги. Голову здавило, а спину скував холод. Не може цього бути. Тільки не тут.

Не схоже на те, що батьки затіяли ремонт чи перестановку меблів. Це було схоже на те, що він уже бачив сьогодні. Знову погром. Ні, скоріше пограбування..., або обшук. Їхні квартири обшукували. Невідомі шукали щось дуже прискіпливо. І тепер тут те саме. Серце вибралось з-під невідомої ваги і скакало мало не до горла. Що з мамою і татом?

Заціпенілий пройшов в середину. І тут йому здалося, що серце зупинилося. Воно майже не билося. Лишень, через раз. Мороз повільною хвилею поповз по голові, по шиї, потік до низу, скапував з кінчиків пальців, і по ногам витікав в підлогу. Не було ні думок, ні емоцій. Стерильно в голові. Стерильно в серці.

Сивий чоловік сидів біля стіни. Замість обличчя синій млинець. Поверх тіла лежить батькова рушниця. Позаду голови, на стіні, криваве місиво. Підійшов ближче. На руках, батькових руках, такі ж сліди на зап’ястках, як в брата. Тут все зрозуміло.

На столі безформна купа одягу. Одяг жіночий, як не дивно. Дивно, що складений він у формі жіночого тіла. Ось голова... руки.. ноги. Мамині руки вчепились у скатертину. Мозок відмовлявся сприймати збезчещене материне тіло, як одне ціле. Руки матері – це все, що лишилось в голові від її образу . Решта це не її. Розбите в кров перекривлене від болю лице. Сліди пальців на шиї. Трішки потягнув рукав, щоб прикрити багряні сліди на зап’ястках.

Не хотілось вити чи кричати. Припасти до рідних тіл, погладити по голові – не хотілось. Його всього цього позбавили. В нього відібрали можливість горювати й оплакувати своїх рідних. Хотілось піти геть, десь заховатись і ніколи сюди не вертатись. Наче цього ніколи не було. Наче ніколи цього не бачив.

– Не знайшов? – з дверей комірчини, що вела до підвалу з’явився чоловік.

В мозку наче спалахнула блискавка. Весь біль втрати, лють, страх за близьких одночасно закипіли і лавиною рвонули назовні. Він наче потрапив у тунель, а на другому кінці тунелю був цей невідомий чоловік. Ґвалтівник, убивця, грабіжник – спалахнуло в голові.

Таким злим він не був ніколи. Йому здавалось, що наносив десятки ударів. Від такого натиску обоє влетіли в комірчину. Спочатку незнайомець розгублено намагався ухилятися від ударів, потім зібрався, вдало прикривав голову і навіть блокував деякі удари. Хитро якось блокував, не біля себе зупиняв удари, а бив-блокував в плече. В тісняви комірчини не було де розвернутись повноцінно, довелось інтенсивно працювати ліктями, інколи дістати коліном. А незнайомець на такій близькій дистанції почувався звично. Трішечки вищий і важчий, противник навіть спробував зробити захват, але втративши шматок плоті від укусу, втратив ініціативу і отримав кілька серйозних ударів. Тут, відчайдушний від люті, пожалкував, вони на тренуваннях вчилися битись в спортзалі, благородно і красиво, і ніколи не вчились убивати чи калічити. А бій треба вести жорстко і безжалісно, швидко і насмерть, а не товкти пику, як на шкільній перерві.

Лють видохлась. Лишилась ненависть і витривалість, проти досвіду і бажання вижити. Незнайомець не панікував, не відмовляв від бійки, беріг дихання і економив сили.

Вчепившись один в одного, шарпаючи і намагаючись притиснути противника до стіни чи затиснути в куток, «повальсували» по комірчині і врешті вивалились в кімнату через відчинені двері і опинились на підлозі. Відштовхнув незнайомця. Той швидко скочив на ноги і спробував вдарити ногою в голову, наче цілив у футбольний м’яч. Поруч стояв стілець із залишками скотчу, вхопив його за ніжку і підтягнув до себе прикриваючись від удару. Удар прийшовся в поперечну планку. Від болю в гомілці, незнайомець відступив і зігнувся, зціпивши зуби. Це дало час встати і відкинути стілець, трішки звільнити місця. Тут місця більше ніж в комірці, є де розвернутися.

Пробний – стегно ззовні. Реакція стримана. Стегно, корпус, спробував зловити за ногу, а дзуськи. Стегно зсередини передньою ногою, відскок назад, боковий з розвороту. Вдало пройшло, противник зігнувся, але руки не опустив, прикриває голову – досвід. Працювати низ-середина, примусити опустити руки і можна вцілити в голову. Тепер противнику кінець.

– Чого чекаєш? – гукнув незнайомець.

Позаду «гикнули» і світло згасло.

 

Чорт, чорт! Він надто зосередився на противнику і не сприймав нічого навколо. Як можна було не побачити його напарника? Зрадів, що отримав перевагу, а фактично дозволив зайти собі зі спини.

В лице вдарив струмінь води.

Поворушив руками. Чудово, руки скуті. Ні не скуті. Сам він сидить на стільці, а руки примотані скетчем до спинки. Ноги. Ноги теж примотані, лише до ніжок. Стілець, той, що був із залишками скотчу. Тепер він сам на ньому. Так як батько перед цим... Смикнув руками, спробував звільнитися, нічого не вийшло.

– Ти диви, ожив, «брюслі», – незнайомий хриплуватий голос передував появі в полі зору нового незнайомця.

– Так спортсмен, що йому зробиться, – це вже голос першого незнайомця, десь збоку.

– Ги. Справді спортсмен. Ногами як махає, що твій метелик. Тебе мало не вальнув, – цей, наче був протилежністю недавньому противнику. Сухий, з жовтим обличчям, був зовсім не схожий на першого незнайомця, але, водночас, вогник, що зрідка зблискував в очах плечистого бійця, в цих очах горів постійно.

– Мало какі в ...

– Ну-ну, не ображайся, – далі незнайомець номер два заговорив, повільно розтягуючи слова. – Молодий чоловік просто не знав, що чинить кримінальний злочин, що напав на працівника міліції. А це від трьох до восьми років позбавлення волі у місцях менш приємних, ніж будиночок батьків, – зробив паузу, почекав реакції, реакції на слова не було. – Там дядьки в наколках влаштують тобі «прописку». Дізнаєшся що таке «підігрів». Побачення, передачі. Ох, перепрошую. Передач не буде. Ти ж своїх батьків он..., – вказав на тіла, – поглумився над матір’ю, убив батька. Чи навпаки, спочатку вбив батька, потім зґвалтував матір. Суд, враховуючи зумисний характер та особливий цинізм злочину.... двадцять, не менше. Чуєш? Двадцять років. Вийдеш уже сивий. Це, якщо взагалі вийдеш.

Спокійно, підкреслено повільно, не звертаючи уваги на спроби в’язня звільнити руки, дістав цигарку, запалив. Затягнувся і простягнув пачку цигарок, запропонував:

– Будеш? А, ти ж спортсмен. Хороший спортсмен? Медалі є? Грамоти? Так от, не буде цього більше. А спорт там не допоможе. Лише завадить. Скрутять гуртом і зроблять з тобою, те що ти з мамкою. Ти так не смикайся, стілець батю витримав, і тебе витримає, – затягнувся ще. – Але є одне але. Ми, як працівники правоохоронних органів, не зацікавлені в поповненні постійного контингенту, – зробив цигаркою коло над головою, – пенітенціарних закладів. Тобто, не хочемо, щоб багато народу сиділо в тюрязі. Ми люди... тверезомислячі, і нам би згодився розумний і активний, – при цьому вказав цигаркою на незнайомця "номер один", – позаштатний працівник. Навіть, підкреслюю, навіть, – підняв цигарку над головою, – на неофіційну зарплату. Такого молодого, приємного, такого незіпсованого юнака, варто вберегти від знайомства зі світом тюремних камер.

Глибоко затягнувся цигаркою, дав час переварити почуте.

– Тож, якщо підписуєш папір про співпрацю, звільняємо тебе прямо зараз. Якщо не захочеш... то це вже твої проблеми.

В роті було сухо. Облизав сухим язиком губи і видавив із себе в байдужий простір:

– Це не я.

– Що-що, не чую, – незнайомець номер два театрально приклав долоню до вуха.

– Це не я! – голосніше.

– Ну, це не факт. Застали тебе... тут, коли ти намагався знищити сліди власного злочину.

– Він тут був, – махнув головою в бік номер один.

– Ну-у-у-у! Це ще довести треба. А от те що ти напав на працівника міліції, вважай доведено. А решта, – по черзі вказав на тіла батьків, – експерти доведуть.

Нічого собі.

– А ви хто?

Незнайомець "номер два" назвав себе і звання. Стоп. Звання? Міліція. Цей теж міліція? Під ніс тицьнули якусь розкриту книжечку-посвідку. Встиг побачити тільки те, що на лівій половині є фото з печаткою, а на лівій ще одна печатка. Ім’я незнайомця не запам’ятав.

З пів години його умовляли, погрожували, в кольорах розписували, що буде з ним «на зоні». Розповідали про тонкощі експертизи, і приязні стосунки з експертом. Що, вважай, це все доконаний факт. Але ніхто не викликав експертів, не знімав відбитки пальців. Не чути було сирен автомобілів із синіми уривчастими вогниками.

– Добре. Викликайте експертів. Їдемо в управління, напишете паперу, протокол, чи як там. Там поговоримо.

– Хлопчику, ти не розумієш. Ми тобі даємо шанс уникнути всього цього. Жити на свободі. Ніхто тебе чіпати не буде. Кілька слів тут, кілька слів там, і все, ти вільний.

Надто добрі. Зиркнув на «номер один», той сидів зі скептичною міною.

– Добре. Але зробіть експертизу. Підпишу все у вас в кабінеті. З адвокатом.

Номери перезирнулись. Номер один встав з канапи, підійшов до зв’язаного. На ходу, з замахом врізав в щелепу, ледве встиг стиснути зуби, і заволав:

– Ти будеш говорити, падло, чи ні?

Далі, ще удар, і ще. І крик. І удар. Поглядом спіймати замах, стиснути зуби, тримати удар. Рот наповнився кров’ю і уламками зубів. Сплюнув. Крик, удар, крик. Чого вони тепер хочуть. Щось не можуть знайти. Де? Кажи де? Удар. Удар. Що тобі лишив брат?

Що ж він лишив? Наче нічого. Софія, виявилось, краще брата знала, нічого не казала.

Мовчиш, стерво? Нічого, дівок привеземо, швидко згадаєш.

Дівок? А, зрозуміло про яких дівок. Спробував посміхнутись розбитими губами.

Чого либишся, думаєш не дістанем? Кругом дістанем. От в «Інтерпол» подамо, самі привезуть. Обох. Вже не скалишся? Отож. Удар. Удар. Номер один поглянув на кісточки пальців, мабуть розбив.

– Відвів душу? Спробуй простіше, – з-за спини номер два подав чорний поліетиленовий пакет.

Це ще для чого? От чорт. Пакет опинився на голові і, за мить, геть позбавив повітря.

Завжди на відпочинок їздили до води. Озеро, річка чи море, запливи перетворювались на змагання з братом. Хто швидше пливе, хто далі пірне, хто довше всидить під водою. Цей раз він виграв. Брат поза грою, а він ще сидить у воді і затримує дихання. Все, пора спливати. Не виходить. Відштовхнутись від дна, зробити гребок руками. Поверхня далеко, нічого не виходить. Забив головою збоку вбік – ні-і-і-і....

В лице ударив струмінь води.

– Слабак. Брат крепший був.

Весь скинувся, голосно набираючи в груди побільше повітря. Солодке і водночас пекуче, хапав його ротом, наче в останній раз. Ще вдих. І ще.

Віддихався. Десь у потилиці наче спрацював спалах від фотоапарату, навіть почув оце – «клац- і-і-у-у-у-у». Брат, батько, сліди на руках, обшуки...

Знову пакет на голову, наче занурили в чорну смердючу річку...

На третій раз його вирвало. Повітря вже не обпікало, воно вивертало всі нутрощі назовні.. Біль в голові пульсував разом з червоною пульсуючою завіса в очах. В кімнаті розмиті силуети. Не треба пакет, краще вдарте. Силуети не слухають. Ще раз пакет, інший, без блювоти. Свідомість вже не втрачав. Чи втрачав?

Втратити свідомість, це як спасіння. Спасіння віл болю. Але важко протистояти професіоналам. Біль не відступає. Біль накопичується, потрохи заповнює весь простір навколо, заповнює відстань між атомами повітря, як вода в келиху простір між кубиками льоду. Потім біль накриває його з головою, заповнює всю кімнату, тисне на підлогу і стелю, тисне на вікна і двері, і його вже стільки, що він червоним кисилем витікає надвір через шпарини в дверях...

А-а-а-а-а...

Це давно не пакет. Це його пальці стискають батьковими плоскогубцями. Ну й нехай. Йому вже все рівно. Все одно вб’ють. Радяться. Підключити струм? Куди? Порізи? Порізи нащо? А, збільшити чутливість. Ідіоти, мені вже все рівно. Зуби оглядають, посміхаються, виродки, хочуть напилком пройтися. Ну-ну, я все одно нічого не знаю.

Нічого, ще трохи і смерть, і буде легше, болю не буде, все закінчиться. Агов, ви куди? Закінчуйте швидше, мене там вже чекають. Перекур влаштували, недолюдки.

Поки ніхто не бачив, спробував звільнити руки, все дарма, дуже надійно примотані.

Після перекура знову побої, пакет, плоскогубці.

Поступово втратив лік часу. Останній раз отямився – було вже темно. Очі заплили, лице не відчував. Постискав руки в кулаки, боляче. Боліли, здається всі пальці. Порахував пальці, здається всі, хоча деякі погано відчували дотики.

– Може й справді не знає, ми добре приклались, – хтось із номерів говорив упівголоса на вулиці.

– Може й так, я його перевірив. Схоже, той клієнт не надто довіряв своїм, – співчутливий голос зараз віддавав сталлю, а не співчуттям. А голос той самий, співчутливий, який чув не так давно, він був певен.

– Що робити з його бабами?

– Що-що, шукати будемо. Поки не знайдемо. Подам запит на розшук. А цьому доведеться зникнути, він у нас підозрюваний, – це, мабуть був жарт, по голосу було чути, співчутливий голос посміхається.

– Цього до Руслана?

– Ні, ми й так йому винні. Просто вивезіть в ліс і прикопайте глибше. Чуєш? Глибше, означає глибоко, а не як той раз.

По тому, власники голосів затупотіли в дім. Над вухом щось клацнуло.

– Не тут. Скільки вас вчити.

Скотч на руках розрізали, закували в кайданки. На голову одягли чорний мішок, крізь який не було нічого видно. Розрізали скотч на ногах, підняли. Спробував пручатись, але руки не слухались, а ватяні ноги підкошувались. Отримав кілька стусанів у сонячне сплетіння. Несподівано, але не дуже боляче. Пакет на голову, це значно страшніше. Не від болю, просто від поштовхів кулаками, зігнувся. Коли випрямився, спробував на слух двинути кого-небудь ногою, але отримав по стегну кийком і передумав. Теж не страшно, стегна вони «набивали» постійно.

Поки довели до машини кілька раз вдарили кийком, щоб не пручався, кинули в багажник, зверху кинули лопату.

Коли автомобіль рушив, намагався за поворотами уявити куди його везуть, але після в’їзду в місто, за трохи часу, втратив орієнтацію. Ні зламати кайданки, ні перетягнути, скуті за спиною руки, наперед не вийшло, надто мало місця.

Його не вийняли з машини, а просто викинули на землю, як лантух з непотребом. Брязьнула кришка багажника. Його вхопили під руки й кудись потягли. Ноги тяглися по землі, а не по асфальту. Отже все. Отже приїхали.

Кинули на землю, наказали встати. Ледве піднявся сліпий і зі скутими руками. Кудись повели. Кілька раз натикався то на дерева, то на кущі. Коли зняли мішок з голови в ніздрі вдарив запах свіжого повітря і залоскотало в катованих пакетом легенях. Закашлявся. Отримав по ребрам, під шипіння супроводу. Виявилось, це обидва «номери». Номер два увіткнув лопату в землю, трохи посперечався із номер один про те хто копає. Випало копати в’язню. Його розкували, а самі стали збоку, тримаючи в руках пістолети.

Розтер руки, щоб повернулась кров. Боліли пучки пальців, але в цілому терпіти можна. Розім’яв ноги. Його не підганяли. Дивно. Почав копати. Спочатку кволо, а далі все міцніше тримаючи держак інструменту. Яма копалась повільно, а куди поспішати, коли копаєш могилу собі. «Номер один» час від часу зиркавв на годинник. Чогось чекають. Крізь завісу зелені пробрався вітерець, посвіжішало. Варта палила цигарки, а засуджений добре розігрівся, все глибше забираючись на той світ, лишаючи з одної сторони високу сходинку, на всяк випадок.

Десь за лісом озвався мотор вантажівки, потім запищали гальмівні колодки, кілька глухих ударів, мабуть на ямах, а коли знову ревонув мотор, заулюлюкала автомобільна сигналізація. «Номери» озирнулись.

– Піду погляну, – «номер один» рушив на звук алярму.

Отже, там дорога.

– Чого став? Продовжуй.

Як він бачить його в ямі? Сам «номер» видився лише, як силует. Викинув ще кілька гурб землі. Вдалині загуділо. Схоже на дизель-поїзд. Отже і залізниця поруч.

Крізь темряву лісу хтось поспішав до них. Скоріш за все той «номер», що відійшов. А чого поспішає? От чого вони чекали. Коли проїздитиме поїзд, ніхто не почує постріл. От і все.

Ще раз викинув землю і без замаху тикнув гостряком лопати піл коліно номеру, той саме повернувся на шум, що здіймав «номер один». Вартовий з криком повалився на землю. Сходинка, ще один крок нагору і рвонув від ями. Пірнув за найближче дерево, рвонув вперед, лишаючи позаду звук потяга. Розумів, що сам шумить листям не менше переслідувачів, якщо вони були. Позаду ляснув постріл, так несподівано, що аж присів, але продовжив перебирати ногами подалі від ями і двох катів. Здалося, пробіг метрів двісті. Зупинився, затримав дихання, прислухався, дарма, серце так гепає, що нічого не чути. Ні, чути, як перегукнулися «номери», отже будуть гонити його, як звіра в пастку. Пора змінити напрямок. Повернув вбік. Між деревами просвіти. Це не ліс, це лісосмуга, вузенька полоса рослинності вздовж дороги. Тільки якої дороги, автомобільної, чи залізниці. Підійшов ближче, за деревами ґрунтова дорога, за нею маленькі городики і високий залізничний насип. Прожектор поїзда вихопив силует чоловіка подалі на ґрунтовій, що підняв перед собою руку. Кинувся назад під прикриття дерев. На дорозі ляснуло. Вперше в житті почув як ріже повітря куля, не десь далеко, а поруч. Пригинаючись, вперед по лісу, вздовж дороги. Там в лісі ще один.

Раптово ліс кінчився і він утнувся в невисоку огорожу. Навіть не огорожу, а кілька кілків обмотаних дротом. Знову городи. Далі відкритий простір, а позаду стрільці, але зупинятись не можна. Переступив маленький паркан і, пригинаючись, побіг вперед. Ґрунтова дорога і городи пішли вниз. Прожектор поїзда вихопив бетонні брили в насипові, здається між ними простір. За мить побачив, що дорога, що йшла вздовж лісу, пірнає в цю пройму. Ще вперед, паралельно насипу. Поїзд повільно наближався. Гуркіт, світло. Він під прожектором, як на арені цирку. Так і є. По той бік насипу в проймі побачив світло. Отже це такий маленький місток. Для ґрунтовки? Озирнувся, по дорозі наближалась людина, ще одна, здається, вийшла з лісу. Довго вони будуть гонити його вздовж насипу? Що там далі, паркан? Болото?

Котрась із тіней підняла руку, а може здалося – упав на землю, потім зірвався на ноги і рвонув під захист тої діри в насипові. Так швидко він навіть стометрівки не бігав. Ледве не налетів на шматок рельси, вкопаної сторчма посередині дороги. Далі по дорозі. Невже вирвався? За спиною гуркотів поїзд. Дорога, паркани, будиночки, здається вода блиснула. В когось персональний ставок за парканом. Дорога звертала в сторону дерев, але вже по цей бік залізничного насипу. Лісосмуга? Далі пірнала під дерева, розминалась із чиїмось огородженим подвір’ям і виходила на перехрестя, звідки такими ж ґрунтовками розбігалась в три напрямки. В сторони – ішла вздовж, так і є, лісосмуги, вперед – відділяла поле від цілого масиву маленьких будиночків. Очі вже звикли до темряви, після яскравого світла прожекторів поїзду. Небо підсвічували вогні міста. Можна рухатись, тільки куди? Подалі від тих... і від ями, яку не докопав. Знову вперед.

Дачні будиночки. Де на кількох сотках землі люди будували і будинок, і теплицю, і бозна що ще, але вважали це найкращим відпочинком. Вели непримиренні війни зі шкідниками та сусідами за півметра землі. З тими ж сусідами гучно відмічали всі можливі зустрічі й дати. Кілька таких компаній горлали пісні так, що від лісосмуги йшла луна. На кількох подвір’ях горіло світло. Тож нічного бігуна ніхто не бачив.

Час від часу ставав під парканами віддихатись і озирнутися, і біг далі. Між огородженими ділянками регулярно траплялись доріжки, які ховались в темряві і вели невідомо куди. Біг далі. Кілька разів здавалось, що його хтось переслідує, тоді лягав в траву і чекав. Але не було нікого. Біг далі.

Коли добряче втомився, ноги відмовлялись бігти, але ще йшли, звернув в найближчу доріжку. Легені пекло, в роті слина змішалась з кров’ю і навіть не давала відплюватись, гидке відчуття. Боліло все тіло, здавалось шлунок стиснувся і намагається самоліквідуватись. Від довгого бігу кололо справа в боку. Треба знайти спокійне місце, обдумати все. Зрозуміло, що в спокої його не лишать і натравлять всіх скажених псів. Особливо прискіпливо прочешуть місце, де він зник. Потім перевірять усіх друзів і знайомих, однокласників і одногрупників, усіх друзів по спортивній секції. І перед усіма обіллють лайном. Може ніхто й не захоче допомогти. А в чому допомогти. Що йому тепер робити? Довіку ховатися? А де ховатися, вдома, чи в таких будиночках, оцих мікросадибах, що більше схожі на великі собачі будки.

Під ногою хлюпнуло. Калюжа. Звідки тут вода на доріжці. За звуком крапель знайшов. Біля паркану із землі стирчала труба із краном, а верх труби був загнутий донизу, щоб щасливі дачники могли наповнювати відра і не обливатися водою. От і добре. Напився води, вмився, потримав холодні руки біля розбитого обличчя. Холод води притлумив біль в пальцях, розхитані зуби ще тримались, набряк на обличчі вже не такий великий, жити можна. От тільки де жити?

З дороги, яку недавно полишив, почувся звук двигуна. Автомобіль, здається легковий. На якому його везли за місто не знав, тому краще забратися і з цієї доріжки. Закрив кран з водою. Пройшов далі по доріжці, перебрався через парканчик з усякого сміття і ледве встиг зайти за дерев’яний будиночок, як по доріжці блиснуло світло фар. Були це місцеві «відпочивальники», чи переслідувачі – невідомо. Але й місцевим на очі не варто втрапляти, можуть прийняти за грабіжника.

Коли присів на землю, відчув, що далі тікати немає сил. Тіло вимагало перепочинку. Маленький непримітний будиночок видався тим що треба. Посмикав двері – навісний замок, отже господарів немає. На весь будиночок одне вікно, зачинене на вбиті в раму цвяхи і загнуті на віконні стулки. Для чого замок вішати на двері? Відчинив вікно, з будиночка донісся запах прілості і мишачого лайна. Терпіти можна.

Забрався в середину. Перебираючись в темряві через садовий реманент знайшов в кутку старе панцирне ліжко. Розгріб гору старого лахміття, що смерділа старим пилом і всюдисущими мишами, і ліг. Сморід і тиша. Треба було лишити вікно відчиненим, але тоді його швидко знайдуть. Спокій і темрява. Десь там його шукають... Десь там...Трішки трусило, від холоду, чи від нервів. Нагріб лахи на себе, вкрив ноги, спину. Стало легше, але все одно трусить. Це все від нервів. Десь він читав – відстрочена реакція на стрес. А тут був не просто стрес. Він вижив. Він втік. Відірвався від переслідування, і тепер мучив самого себе питанням: «Що робити далі?».

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
04.03.2017 Проза / Оповідання
Місія
15.08.2017 Проза / Оповідання
Коштовна річ
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
Системний аналіз
09.07.2017
Системний аналіз (Частина 1)
06.09.2017
Системний аналіз (Частина 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 70  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.07.2017 15:11  © ... для Каранда Галина 

Дякую! Приємно таке чути))

 20.07.2017 22:46  Каранда Галина для © ... 

читала невідриваючись...
я взагалі-то не любитель таких жахастиків, але - написано дуже цікаво, майстерно, мова - грамотна, спотикачів ніде немає, тому сюжет затягує,
Все супер.
Картинка перед очима жива, як у кіно... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +90
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +132
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +76
ВИБІР ЧИТАЧІВ
27.03.2012 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
26.11.2011 © Микола Щасливий
05.03.2014 © Тетяна Ільніцька
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди