Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.07.2017 22:56Повість
 
Третя терція
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

( 42 - 43 )
Меньшов Олександр
Опубліковано 11.07.2017 / 42588

«ВНК (Всеросійська надзвичайна комісія) ТА ЧЕРВОНИЙ ФРОНТ

Нарис М.І. Лациса

У зв`язку з виникненням чехословацького фронту в Поволжя стали стікатися контрреволюціонери всіх мастей. Розкрита в Москві в травні 1918 року змова... показала, що всі розрахунки контрреволюціонерів будуються на появі східного фронту... Взяття чехословаками Самари і просування їх до Симбірська, просування англійських загонів на нашій європейській півночі... підтвердили здобуті ВНК відомості… Раднарком прийняв постанову про утворення надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією на чехословацькому фронті. Головою був призначений я... Завдання всіх цих комісій одне - вести боротьбу з контрреволюційними елементами у військовому середовищі і боротися з ворожим шпигунством... Робота контрреволюційних організацій не обмежувалася яким-небудь вузьким завданням. Основне завдання - повалення радянської влади - вимагала організації збройних повстання всередині країни і одночасно наступу білогвардійської армії і інтервентів... Найбільшою контрреволюційною організацією, розкритої в 1919 році ВНК, головним чином Особливим Відділом, був «національний центр»... штабу добровольчої армії... До виступу організації стали готуватися давно... В руках змовників перебували броньовики, велика кількість автомобілів і артилерія на Ходинці. Були ударні групи для захоплення вокзалів і групи підривників для перерви зносин залізничних і телеграфних Москви з фронтами. В їх руках знаходилися три школи курсантів і були надії підняти деякі військові частини. Все місто було вивчено і... були відзначені всі будинки, які підлягали захопленню, де треба було закріпитися і влаштувати перехресний вогонь проти наступаючих червоногвардійців… Згідно загального положення на фронтах, виступ було призначено в половині жовтня, але Особливий Відділ проводив свій наступ на білогвардійців... пекельний план, на щастя, був своєчасно розкритий. Штаб контрреволюціонерів був переквартирований в ВНК і найактивніші учасники - розстріляні... Зараз в десятиліття Червоної армії, ми з задоволенням можемо сказати, що ВНК-ОДПУ в загальному з успіхом впоралася зі своїм завданням...

КНИГИ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ ТЕХНІЦІ

-Таємниця злочинця і шляхи до її розкриття, Г. Шнейкерт, ціна 80 коп.

-Кримінальна техніка. З майстерні карного розшуку. Р. Гейндель, ціна 90 коп.

-Мистецтво розкриття злочинів і закони логіки, Е. Анушат, ціна 1 руб.

-Проведення дізнань і попереднього слідства. Практичний посібник в у питаннях і відповідях, В. Громова, ціна 1руб. 40 коп...

Кооперативне Видавництво «ПРАВО і ЖИТТЯ»

Москва 34, вул. Кропоткіна, 17/1».

«ВОГНИК», №10, Москва (СРСР), 1928 рік



Стара повозка зупинилась біля паркану. Після ситного сніданку, я деякий час просив мене повозити по вуличках міста. По-перше, їхати в директорат було ще зарано. А по-друге, мені хотілось обміркувати (на відносній самоті), і розмову з Адамом, і подальші свої кроки… і взагалі, спробувати заспокоїтися (хоча, якщо чесно – я не дуже нервував).

І ось, через якихось півтори години, коли вже втомився сидіти у повозці, наказав їхати до директорату. Сьогодні, згідно з планом, мені треба знову відвідати доки, поговорити з деякими людьми. Потім, як і вчора, сходити в порт… До речі, там повинно було початися завантаження п`ятої піхотної дивізії. Можливо, вдасться зустрітися зі своїми шкільними товаришами.

Отже, повозка зупинилася неподалік воріт до двору в директорат. Я зліз на тротуар, протягнув було гроші візниці, але той ледь помітним жестом відгородився від них. Він тут же втомлено сказав, що буде чекати в тіні акацій, які стояли трохи далі по вулиці, і привдаврив віжками коня.

Опираючись на свою паличку, кульгаючи, ніби стариган, я рушив до воріт. Сьогодні вже не було так спекотно, як вчора. З боку моря тягнувся свіжий бриз, а з ним невеличкі сіруваті хмаринки. Мабуть, буде дощ… Хоча в місцевій погоді я погано розбираюся, та стовідсотково стверджувати не можу.

-Купіть квіти! – раптом пристала якась тітка з корзиною троянд. (І звідки вона вискочила?) – Молодий чоловіче, гляньте сюди! Які троянди! У всій Одесі немає таких троянд!

Ну, поклавши руку на серце, треба визнати, що ті дійсно були гарні. Великі махрові бутони, м’ясисті листя… і запах.

-Залишився один букетик, - посміхаючись казала жіночка. – Візьміть!

-Я би з радістю, але дарувати нікому, - розвів руками, а сам трохи нахилився уперед, щоб ще раз вдихнути солодкий аромат. Перший порив був купити, але Оксани тут немає. Кому тоді дарувати? Віктору Львовичу?

-Нікому дарувати? Хіба це проблема? Такий красень, та ще й у формі! Мені б скинути років двадцять – ви б одними лише квітами не розрахувались!

Жіночка дзвінко розреготалася, та якось по-чоловічі хлопнула мене по плечу. Я у відповідь також посміхнувся та рушив далі.

На вході продемонстрував посвідчення. Охоронець прискіпливо подивився в моє обличчя, кудись подзвонив та пропустив у двір.

Будівля директорату, лише зовні здавалась безлюдною, а всередині нагадувала вулик. Мене зустріли прямо в вестибюлі. На питання про Сокола повідомили, що той уїхав ще вночі. Потім відразу ж кудись провели… Виявилось, до лікаря, щоб той оглянув ногу. Оце турбота! (На моє диво, в директораті були власні лікарі!)

В кабінеті сидів сухорлявий чоловік, років десь за сорок, одягнений в білосніжний халат. Він говорив доволі тихо, і мені приходилось постійно перепитувати, щоб зрозуміти, чого той хоче. Його фрази постійно перемежовувалися з якимись вигуками.

-Угу… ага… хмм… е-е…

Все це я чув протягом всього огляду.

-Так що там? Все добре? Жити буду? – спитав трохи згодом.

-Мггг… та-ак.., - лікар задумливо почухав ліве вухо, дивлячись кудись вверх. – Отже, пане Кичинський, у вас… е-е-е… все добре. Можете одягатися.

Чоловік нахилився до столу, та почав щось записувати. Я натягнув галіфе, заправився, взувся, клекчучи, немов немічний. Потім накинув кітель, і раптом права рука, яка випадково заринулася в кишеню, намацала якійсь папірець. Секунда і на світ божий була витягнута записка.

Це був не мій почерк – якісь різкі закорючки, сильний нахил літер... трохи намазано…

Що це за чортівня! Не пригадую, щоб клав в кишеню щось подібне.

Лікар все ще писав, не звертаючи на мене жодної уваги. Я трохи нахилився вперед, щоб порівняти почерки – нічого спільного. У цього чоловіка усі рядки, немов некошений бур’ян… та ще забагато кружечків, петельок…

-Можу йти? – запитав я у лікаря.

-Хмм… та-ак… ви вільні…

Я вибрався в коридор та, підійшовши до найближчого вікна, вглибився в читання записки. Невідомий (чи невідомі) пропонували мені негайно позбутися «хвоста» та зустрітися на розі якихось місцевих вулиць в першу годину пополудні, інакше, повідомлялось в записці, мого колегу – Віктора Львовича – знайдуть вранці в канаві, біля місцевого директорату з перерізаною горлянкою. Нижче мені радили не звертатися до поліції та контррозвідки, та не повідомляти їм про зникнення Сокола, бо в такому випадку його відразу вб’ють.

Літери пливли перед очима. Серце скакало, ніби скажене. Ще раз пройшовся по рядках… і ще раз, і ще раз… Ні, нічого не здалося, все так і написано. Я спітнів так, ніби пробігся аж до кінця вулиці одягненим в шубу.

Це що? Жарт? Якщо так – то дуже невдалий! - я розгублено крутив головою, хапав повітря, тупотався на місці. - Як в мою кишеню попав цей папірець? Хто його підкинув? – озирнувся назад, ніби дійсно очікував побачити когось зі злорадною усмішкою.

Отже виходить, ніби Сокола викрали! Не може бути!.. Чому? Бо це якось дивно…

А ось почнеш логічно розмірковувати – так схоже на правду. Мені ж повідомили, що Віктор Львович пішов з директорату вночі… а в готелі консьєрж сказав, що він не приходив… Тобто що? Схоже, ніби його десь перехопили… Принаймні - до цього все веде. Та і я під постійним наглядом, а ось Сокіл – ні. Це цілком логічний крок – вкрасти іншого та використати його як приманку… Бо як ще їм добратися до мене?

І що ж робити? - я знову озирнувся та неквапливо рушив до приймальні Сергія Івановича. – Повідомити начальство? Розповісти про викрадення та вимоги про зустріч? А якщо в директораті є зрадники? Сокола можуть вбити… Чи маю я право ризикувати життям іншої людини? Її загибель може виявиться на моїй совісті, – чим далі я йшов, тим більше мене охоплювала паніка. – З ким порадитися? Що взагалі робити?

Ох-ох! В таку халепу я ще на попадав.

Що каже інструкція? Що кажуть правила? Нічого не пам’ятаю! Треба заспокоїтися, та зрозуміти, як відтепер вчинити. Мало того – вчинити правильно, щоб не зашкодити Соколу.

Інше питання - поява в моїй кишені цієї записки. Ця думка свербіла, наче укус комара. Це ж треба було непомітно наблизитися, мало того – також непомітно всунути папірець в кишеню. Кому це до снаги? Спробуємо розібратися…

По-перше, з ким я спілкувався? Якщо передивитися день з ранку і до цього моменту – ні з ким підозрілим… Консьєрж… візниця… ну ще Адам з мовчазним напарником… офіціант… знову візниця…

Всі ці люди відпадають! Однозначно відпадають! Тоді невже хтось з директорату? Хто мене зустрічав? Якісь троє хлопців… І чому вони мене відразу потягнули до лікаря? Типу, проявляють турботу? Ха-ха-ха!

Хтось з цих чолов’яг і засунув записочку… Ну звісно, хтось з них! Не продавщиця ж квітів!

Стій! А раптом вона? Адже торкалася… Точно, торкалася! І плеча, і руки… Сміялася, та торкалася…

-Сергія Івановича зараз немає! – раптом почулося ледь не над вухом.

Виявляється, я вже в приймальні.

-Немає? – перепитав я, починаючи рачкувати. – Немає… немає…

-Ви щось хотіли? Допомогти? - запитав ад`ютант.

-Зайду потім… нічого не треба…

В голові ніби щось клацнуло. Свідомість охопив залізний спокій та впевненість. Немає Сергія Івановича? Ну то і добре… Значить так треба. Значить буду шукати допомоги в іншому місці…

Я вийшов з приймальні і рушив до виходу з будівлі. Якихось п`ятнадцять хвилин, і вже їхав в повозці до «Веселої канарки».

Треба було бачити обличчя офіціанта, коли я знову ввійшов до ресторану.

-Як звуть вашого кухаря? Хаїм? – з порога запитав у хлопця.

-Так… А що трапилося?

-Хочу йому особисто подякувати. Проведіть мене, будь ласка.

Чесно кажучи, я не знав, чи Хаїм саме той, хто зараз мені був потрібний. Діяв, як то кажуть, навмання.

Після невеличких вагань, офіціант все ж провів мене усередину. На кухні було спекотно. Біля великих каструль, з яких парило, немов від гарячих джерел, стояв величезний чолов’яга, одягнений в типову білу уніформу кухаря.

-Хаїм? Гарний ви приготували бефстроганов! – кинув я, наближаючись до нього. І тут же неголосно промовив: - У крові і у вогні впала Юдея…

Повар ледь помітно махнув рукою, виганяючи офіціанта. Навіть коли той вийшов геть, Хаїм з хвилину уважно розглядав мою особу. Так суворо на мене дивилась лише мати, коли я намагався приховати шкільні відмітки.

-В крові і у вогні вона відродиться! – нарешті заговорив повар. – Що ви хочете, пане… пане…

-Іван Антонович… Я прийшов до вас з проханням, мені потрібно зникнути з вулиць Одеси. Принаймні, з очей моєї «охорони». А по-друге, треба терміново зв’язатися з Адамом… чи як його насправді… Справа дуже важлива! Ну так що, можу сподіватися на допомогу?

Хаїм задумливо почухав макітру.

-Моше! Моше! – раптом гаркнув він.

Я спочатку подумав, що він лається, але за кілька секунд в кімнату заскочив сухорлявий підліток. Хаїм доволі швидко затараторив по-єврейські, очевидно даючи якісь настанови. А потім вказав мені на хлопця, і додав:

-Йдіть за ним!

Ми рушили до другого виходу, а там, за дверима, опинилися в якихось вузеньких провулочках та двориках, по яким плутали десь з півгодини. Нарешті Моше вивів мене на людну вулицю. Тут хлопець пробурмотів про «чекання», а сам ринувся на інший бік.

Я розгублено закрутив головою, так і не зрозумівши, що відбулося.

-Пану потрібно їхати? – до мене неквапливо під’їхала повозка.

-Навряд… в мені інші справи…

-Я кажу, що пану треба їхати! – настирливо пробубонів візниця. – Сідайте!

Ледь вмастившись на твердуватій лаві, ми рушили по вулиці. Повозка звернула на більш тиху вулицю, і десь за квартал до нас застрибнули ще двоє чоловіків.

-Пану зав’яжуть очі, - повідомив один з них з їдкою посмішкою. – Вибачте за незручності.

Мені дійсно зав’язали очі і катали по вулицях десь півгодини. Потім підхопили під руки, помогли спуститися та кудись повели. Спочатку йшов бруківкою, потім спускався сходами… при тому я ледь не підсковзнувся… вдарився правим плечем…

-Навіщо ви знову мене шукали? – почулося ледь не над вухом. Я аж здригнувся. Судячи з голосу, то був Адам. – Тільки розійшлися, а ви знову!

Тут мені нарешті зняли пов’язку, але через світло очі засльозилися. Хтось допоміг присісти.

-Здається, - заговорив я, витираючи сльози, - на мене вийшли люди Рибакова. Ось що було в моїй кишені…

Адам цього разу вже не ховав своє обличчя. Це був інтелігентного виду чоловік, віком приблизно років за тридцять. Гостреньке підборіддя вказувало на хитру натуру. Погляд пильний, немов ті рентгенові промені, про які я читав в якомусь журналі.

Чоловік обережно взяв записку, пробігся по кривих рядках, та тут же протягнув її ще комусь. А я спробував оглядітися.

Невеличка сірувата кімнатка. Маленькі віконця, які були затягнуті старими шторками. Світло пробивалося крізь щілини, а в сонячних променях кружляли маленькі часточки пилу.

-Цікаво, - вичавив Адам. – Дуже цікаво!

Він був тут не один. Поряд стояли ще декілька чоловіків. Судячи з їхньої виправки – колишні військові. Вони були просто одягненні, але я помітив добрі черевики на їх ногах, та приховані пістолети.

-Отже, Іване Антоновичу, ви вирішили звернутися по допомогу саме до нас, а не до поліції, чи директорату. Чому? – в голосі Адама відчувалися нотки невдоволення.

-Тому що в записці є пунктик, де сказано не повідомляти ці відомства, інакше Сокола вб’ють.

-А якщо бути відвертим?

-Не знаю… чесно не знаю… Раптом вирішив, що треба якось викручуватися із халепи. Згадав про вас…

-Ну, своїх «хвостів» ви, сподіваюсь, позбулися. А що плануєте робити далі?

-Хочу мати іншого «хвоста» - вашого.

-Ви хочете, щоб ми вас прикривали?

-Мені здалося, ніби пару годин тому ми порозумілися стосовно Рибакова. Хіба ні?

-Тобто, ви добровільно віддаєте цю людину нам? Я чому питаю, бо хочу розуміти усі свої козирі.

-Що значить «віддаю»? Нагадаю: на кону вибухівка! Мені потрібно знайти її, та знешкодити. Крім того, я хочу знати увесь склад групи Банкіра-Рибакова. Знати, хто зрадник… чи зрадники… де вони знаходяться… Тільки так!

-Хіба ви зараз в тому положенні, щоб вимагати? – нахилився Адам.

-В тому! Саме в тому! Бо ще раз нагадаю: коли вибухне бомба, більша частина шишок дістанеться вам… вашій організації, як спільникам, нехай і непрямим… Люди будуть вимагати знайти винних, візьміть це, як факт!

-А я ще раз нагадаю, - залізним тоном промовив Адам, - нам Рибаков потрібний в ролі мовчазного свідка. Якщо деякі його «знання» дійдуть до не тих вух, то багато чого може рухнути. Ми готові вам допомогти, але від своїх планів не відмовився! Ви хочете бомбу та зрадників? Добре, допоможемо… А потім – вибачайте!

Адам піднявся та заявив, що йому треба про дещо обговорити зі своїми товаришами. Майже всі вийшли, і в кімнаті залишився я та пара молодих хлопців. В цю секунду мені раптом подумалось, що можливо звернутися по допомогу до «Бейтара» було хибним кроком. Адам, між іншим, може потім використати цей факт мого для шантажу.

А з іншого боку – які я маю ще можливості здолати Рибакова? Як ще уберегти солдат, які зараз завантажуються на «Херсон»? Та і Сокола?

Директорат безсилий, поліція безсила… Хоча, мабуть, ніхто з них цього не визнає. А як бабахне, ще й почнуть один на одного валити.

От цікаво, а директорат вже кинувся, виявивши що мене немає в «Веселій канарці»? Господи, потім же прийдеться доповідати… Що брехати?

Двері різко відчинилися.

-Пішли! – сердито промовив Адам.

Судячи з тону і його вигляду, він все ж погодився на мої умови. Але це не означає, що він до кінця їх дотримається.

Ми вийшли в невеличкий дворик, звідти був вихід до моря. На березі нас очікувало з десяток людей.

-План такий, - розповідав Адам, нервово ходячі жовнами. – Ви, Іване Антоновичу, їдете на місце зустрічі. До цього – переодягнетеся, щоб не кидатися в очі… Вважаю, що контррозвідка вже почала ваш розшук. А нам випадковості не потрібні… Отже, прибувши на місце, ви, скоріш за все, опинитесь у ролі сліпця, котрого деякий час будуть таскати по місту, щоб скинути «хвоста». Лише потім повезуть на зустріч з Рибаковим. Не думаю, що мета зустрічі – ваше вбивство… Їм потрібна інформація про хід розслідування. Судячи з усього, ваш товариш анічого їм не розповів. Ми зі свого боку будемо слідкувати до того моменту, поки не переконаємось, що прийшли до схованки Рибакова. Подальші дії будуть розвиватися, згідно з обставинами. Головне запам’ятайте, якщо крикнуть «Бейтар» - падайте на землю і не рухайтесь.

-Чому це?

-Бо, можливо, будуть стріляти, - недобре посміхнувся Адам. – І взагалі, без перестрілки, вважаю, не обійдеться.

-Порадували! – посміхнувся і я у відповідь. – А зброю мені дасте?

-Чого раптом! По-перше, вас обшукають і її заберуть. А по-друге…

Адам запнувся та потер горло, ніби воно йому дерло.

-А по-друге, ви боїтесь, що я буду стріляти в вас? – прямо запитав у нього.

-Ні! – доволі різко і квапливо відповів Адам. – Нічого такого я не думаю… Гаразд! У нас є деякий час, щоб підготуватися. Йдіть в цей будиночок, - чоловік вказав на дощату рибальську хатину. – Там є одяг.

Я втупився в Адама, намагаючись зрозуміти цю людину. Той витримав мій погляд, склавши при цьому руки на грудях.

Небо все ще було сіруватим. Хвилі сердито кидалися на берег, немов бажаючи відкусити від нього шматочок. Я перевів очі на неспокійне море, та втомлено кинув:

-Так і не покупався, ані тут, ані в Хортиці, чорт забирай! І чи тепер зможу?

Адам нахмурився, не розуміючи моїх думок та знову поквапив з переодяганням…




«Лист наркому з військових і морських справ СРСР та голові Реввійськради СРСР К. Є. Ворошилову про темпи розвитку танкобудування в Україні

17 листопада 1928 р

Цілком таємно

Необхідно відмітити, що… в Харкові урядом України ще на початку 1927 року була запущена секретна програма зі створення власного маневреного танка... здатного до самостійних дій в глибині оборони умовного противника... Згідно розвідданих у 1928 році на ХПЗ (Харківському паровозному заводі) почалося виготовлення дослідного зразка «Богун-3»... згідно власної розробленої технічної документації... На дослідні зразки були встановлені авіаційні бензинові двигуни 8Fd французької фірми «Іспано-Сюіза». На початку осені минулого року, «Богун-3» пройшов вдалі випробування, згідно яких уряд України готується до 1933 року виготовити близько 400 подібних танків різних модифікацій, що значно посилить військову міць УНР… Нові удосконалені «Богуни» (модель Б-5 та Б-7) в лобовому броньовому листі має кулемет «Віккерс», а також 45-міліметрову довгоствольну гармату... Як другий варіант - 57-міліметрову гаубицю і кулемет... Крім того, Україною ведуться розробки в створенні власного двигуна на даний танк, всі роботи по якому проводяться на Хортицькому авіамоторному заводі «Січ» спільно з інженерами «Іспано-Сюіза»…

Підпис нерозбірливий».

«З доповіді Президії ВРНГ СРСР… про мобілізаційну готовність промисловості на 1 жовтня 1928 р.

12 січня 1929 р

Цілком таємно

1. Ручна зброя і патрони до гвинтівок

1. Трирічна заявка НКВС - 1275 тис. гвинтівок, в тому числі автоматичних - 50 тис. шт. Зразок останніх ще не встановлено, креслень і технічних умов немає. 35 тис. шт. кулеметів Дегтярьова; 26, 7 тис. шт. кулеметів Максима; 7, 2 тис. шт. легких кулеметів, зразок яких ще не встановлено; креслень і технічних умов немає.

Потужність на 1 жовтня 1928 р. 3-лінійних гвинтівок - 870 тис. шт., що становить 68, 4% трирічної заявки; по ручним кулеметам - 20 тис. шт., що становить 57, 2% трирічної заявки і по станковим - 10, 8 тис. шт., що становить 40, 4% трирічної заявки…

Слабкими місцями виробництва ручного зброї в даний момент є:

а) недостатність виробництва сталі відповідної якості; це виробництво зосереджене в даний момент тільки на одному Іжевському заводі...

д) всі збройові заводи знаходяться в скрутному становищі щодо свого мобілізаційного розгортання в зв`язку з нестачею кваліфікованої робочої сили в районах їх розташування...

2. Трирічна заявка по патронам до гвинтівок дорівнює 5 млрд. гвинтовочних і кулеметних патронів і, крім цього, до 1 млрд. патронів револьверних, до автоматичних пістолетів та інших; з них абсолютно не встановлено тип патронів до автоматичних пістолетів (810 млн. шт.).

Потужність по патронам до гвинтівки на 1 жовтня 1928 року - 1990 млн., тобто близько 40% трирічної заявки. План робіт по літері «С» доводить потужність на 1 травня 1930 р. патронів до 4075 тис., тобто 82% трирічної заявки (на 1 жовтня 1929 р. потужність по патронам складе 2530 млн., тобто 50 % трирічної заявки, і до 1 січня 1930 року - 3625 млн., тобто 73% трирічки)...

2. Матеріальна частина артилерії…

1. Малокаліберна артилерія. Трирічна заявка по малокаліберній артилерії дорівнює тисяча п`ятсот тридцять три шт., в тому числі 900 шт. батальйонних знарядь. У зв`язку з тим, що потреба в батальйонних знаряддях може виявитися значно вище, якщо судити з досвіду іноземних держав, промисловість при розгортанні своєї потужності орієнтується за межі цієї потужності. Потужність на 1 жовтня 1928 - 180 танкових гармат Гочкисса, що становить 11, 8% трирічної заявки...

2. 76-мм полкова гармата. Трирічна заявка дорівнює 705 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 430 систем, що становить 61% трирічного завдання і повністю відповідає завданням літери «С». Завод «Червоний Путіловець», на якому в даний час сконцентровано виробництво полкових гармат, має замовлення мирного часу в кількості 350 систем; таким чином, його мирна продуктивність майже дорівнює розгорнутої потужності...

5. 122 і 152-мм гаубиці. Трирічна заявка дорівнює по 122-мм гаубицям 760 шт. і по 152-мм - 267 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 р дорівнює 400 системам, або 52, 6% трирічної заявки. Планом літери «С» намічено доведення потужності до 520 систем...

6. Авіабудування

Трирічна заявка НКВМ (Народного комісаріату з військових і морських справ) становить 4267 од. літаків і 4938 моторів. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по літакам становить 2150 шт. - 50, 4% трирічної заявки, а по моторам - 1700 шт., або 30, 6% трирічки. План літери «С» доводить потужність по літаках на 1 жовтня 1929 року до 2916 шт. (3, 1 тис. облікових одиниць), або 68, 3% трирічної заявки, а по моторам - 2845 шт., або 57, 5% трирічки. Потужності як по літаках, так по моторам не є остаточними і підлягають подальшому уточненню.

В першу чергу слід відзначити розрив між моторо- і літакобудуванням. Кількісний дефіцит по моторам посилюється ще тією обставиною, що в зв`язку з не встановленим процесом виробництва на заводі № 26 (Рибінськ) особливо великий дефіцит в сучасних бойових моторах «БМВ-6»...

7. Автобудування

1. Автомобілі. Потреба за трирічною заявці НКВМ дорівнює: по легковим машинам - 2700 шт., по автошасі і півторатонним вантажівкам - 14 980 шт. і по 3-3, 5-тонним вантажівкам - 4397 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по легковим машинам - 320 шт., або 11, 8% від трирічної заявки, по автошасі і півторатонним вантажівкам – 1100 шт., або 7, 4% і по 3-3, 5-тонним вантажівкам - 300, або 6, 8% трирічки...

2. Танки. Потреба НКВМ по трирічці в танках виражається: по танках супроводу - 500 шт., по маневреним танкам - 55 шт. і танкам «Ліліпут» - 500 шт. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 115 шт. танків супроводу, 23% трирічки і 0 - по маневреним і «Ліліпутам». Контрольними цифрами 1928/29 рр. по літері «С» намічений план робіт, що доводить потужність по танках супроводу на 1 квітня 1930 р до 175 шт., або 35% завдання... Трудністю танкового виробництва є новизна цієї справи і його недостатня налагодженість до сих пір, враховуючи при цьому постійні поліпшення танка... значно складніше стоїть питання зі створенням вітчизняного маневреного танка… до цих пір конструкція цього типу недостатньо розроблена, а також не вирішене питання про основні властивості і тактико-технічні вимоги. Ці обставини ускладнюють… відповідну підготовку промисловості. Труднощі, які зустрічаються на автовиробництві в частині приладів запалювання, електрообладнанні та підшипників, є також і труднощами в цьому виробництві…

8. Військова електротехніка

1. Телефонні апарати. Потужність на 1 жовтня 1928 року в ціннісному вираженні дорівнює 14, 3 млн. руб., що становить 84% від трирічної заявки. Намічений обсяг капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. доводить цю потужність на 1 жовтня 1929 року до 100% трирічки (17.081 млн. руб.). У 1927/28 р. встановлено виробництво телефонних фільц та мікрофонного порошку, що звільнило нас від імпорту...

2. Телеграфні апарати. Потужність на 1 жовтня 1928 р. по швидкодіючим телеграфним апаратів - 122 шт., або 35, 9% трирічної заявки, а по апаратам Морзе - 0. План капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. передбачає доведення потужності по швидкодіючим апаратам на 1 жовтня 1929 року до 336, що покриває трирічну заявку...

3. Польові телефонно-телеграфні провідники. Потужність на 1 жовтня 1928 року - 229 517 км, або 58, 2% від трирічної заявки по телефонному кабелю, і 11 887 км - по телеграфному, що становить 39, 2% трирічки. Запроектованих обсягом капітальних робіт по контрольним цифрам 1928/29 рр. намічено доведення потужності по телефонному кабелю на 1 жовтня 1929 року до 323 тис. км, або 82% триріччя, і 30 тис. км - по телеграфному, або 100% триріччя. Вузьке місце - сталевий дріт. Вихідним продуктом для сталевого дроту є високосортна катанка, яка імпортується (ввозиться зі Швеції, яка є постачальником високосортної катанки майже для всіх європейських країн)...

Голова ВРНГ СРСР Куйбишев

Член Президії ВРНГ СРСР і начальник Мобпланупра Постніков».




Хоч що з собою роби, але побороти мандраж було важко. Я намагався виглядати більш-менш спокійно… але, мабуть, з боку те виглядало кумедно… Ходиш біля стіни, озираєшся, чекаєш. Намагаєшся зрозуміти, яка вже година. Чи пробило першу… чи вже перевалило за неї…

І думки! Постійні думки! Різноманітні, як картинки в калейдоскопі. Копошаться, шепочуться, дають раду, або лякають усілякими жахами. Снують, немов миші в підвалі. Пробуєш відгородитися від цього, і одночасно розумієш, що не можна цього робити, бо треба налаштуватися на серйозну справу. Дуже серйозну!

Пригадалися іспити. Відтепер мені навіть дивно, чого я їх боявся. Здав за милу душу! А також мандражував, тупотався під дверима в очікуванні, коли мене визвуть в кабінет. І мої друзі тупоталися. Дехто приндився, дехто стояв, охоплений ступором… хтось виглядав спокійним, немов ситий удав…

А потім пригадалася та історія з Банкіром, коли мене захопили та відвезли в будиночок на краю Хортиці. Чи вважати той випадок також серйозним? Мене ледь не вбили… І ось зараз я знову лізу в бійку.

Одяг на мені висів, немов на опудалі. Ніякої показності – тільки ворон лякати. Та ще й рибою воняє.

Я згадав, як переодягався в рибальській хатинці. З щілин, розміром з палець, піддувало свіжим вітерцем. Навколо колихалися в’язки сушеної риби, стояли великі бочки, валялися якісь снасті, сітки. Адам сидів в куточку, біля дверей, нервово мнучи своє гостреньке підборіддя. Його також охопив мандраж, хай він і не хотів в тому зізнаватися.

Мені раптом з усією ясністю стало зрозуміло, що його світ… вірніше його світосприйняття має інші барви. В ньому немає місця для відпочинку – лише сама боротьба. Так… так… боротьба, як кінцева мета усього існування. Поки не з’явиться та Юдея, про котру він мріє, яку уявляє в своїй свідомості… з вогню та крові, своєї і чужої… 

І сьогоднішні події – лише одна з ланок цієї боротьби. А для мене – вони ланки мого світосприйняття… адже я борюсь за свій світ. І хочу його бачити вільним від чужої волі, яку нав’язує мені Рибаков… та і Банкір, коли був живий… Кожний з них хотів би бачити свій світ.

Реальність… реальність, це те, що ми малюємо самі собі. Те, у що ми хочемо вірити. Чим більше людей, тим більше реальностей, як би це дивно не звучало.

І немає абсолютно ідентичних реальностей. Лише схожість в поглядах, думках, можливо - в напрямку життєвого шляху. Не більше! Та й те, при детальному вивченні, з`ясовується, що відмінностей сила силенна… Це факт! Безперечний факт!

Тому, напевно, в світі так багато непорозумінь між людьми. Кожний намагається просунути свою версію реальності. Кожний хоче існувати там, де йому приємніше знаходитися. Хтось мріє про райській острів, хтось - про ідеальну державу, як давньогрецький Платон… чи Сократ… Комусь достатньо маленького шматочка землі, комусь подавай цілий континент. В наукових журналах вже пишуть про інші планети… про їх завоювання…

-Купіть квіти, молодий чоловіче! – почулося ледь не над вухом.

Я завмер, потім розвернувся. Позаду стояла вже знайома мені продавщиця троянд. Цього разу не було ані корзини, ані квітів. Та і жіночка була переодягнена в іншу сукню.

Ми дивились один на одного. Я з часткою презирства та злоби. Навіть не намагався те скривати. А ось моя візаві весело посміхалась.

-Чесно кажучи, в голові пробігала думка, що провідником можете бути ви, - заявив я. – Ну що? Будемо кружляти по вулицях, чи одразу підемо до Рибакова?

Жінка завмерла, при тому часто-часто кліпаючи очима.

-Покружляємо, - сухо вичавила вона з себе.

-Ну, ведіть… за вашими квіточками…

І ми рушили вздовж будиночків. Напроти одних з воріт жінка різко наказала звернути у двір. Там ми перейшли у наступний, спустилися вузенькими сходами, опинилися на іншій вулиці… заходили в якусь будівлю… в ній, скористались запасним виходом та вийшли на пустир… і знову потрапили в якийсь двір… сходами піднялися вгору… вуличка… провулочок… двір… Сподіваюсь, хлопці з «Бейтару» встигають мене відслідковувати.

На черговій вулиці нас очікувала крита повозка. Ледь ми в неї сіли та рушили з місця, як до нас підскочили двоє чоловіків. Один з них відразу присів поряд зі мною. Він професійно обмацав моє тіло, пробігся по кишенях, очевидно шукаючи зброю. Тут же відібрали тростинку. Мабуть боялися, що я їй когось стукну.

-Чистий! – прохрипів чолов’яга. В наступну мить в мій бік вперлось щось тверде, схоже на ствол пістолета.

-Очі зав’язувати будете? – зі шпилькою у голосі спитав я.

-Навіщо? – в тон мені відповів другий чолов’яга. Він криво посміхнувся та повідомив, що це квиток в один кінець.

-Прямо так? А ви добре перевірили – може за мною є «хвіст»? Ось буде дивування, коли на ваше лігво налетять агенти директорату.

-Жартуй, жартуй, поки Гришка тобі дірку в печінці не зробив.

-Я ж можу і «караул» закричати. Зараз день, людей на вулицях багато…

-Вважаєш, тобі кинуться на допомогу?

І тут, ніби вторячи словам цієї людини, наша повозка звернула на тихеньку кривеньку брудну вуличку. В кінці ми вилізли, та зайшли в якийсь двір. Виявилось, то був не кінець моєї подорожи. Спершу зав’язали очі, і на зауваження чи не запізно те роблять, у відповідь дали доброго стусана. Потім попередили, що більше базікати не треба. Наступного разу виб’ють зуби.

Мене підхопили під руки і кудись вивели. Виявилось – в іншу повозку. Чому іншу? Як я про те здогадався? Бо мене кинули на сіно, та зверху чимось засипали, при тому знову попереджаючи про зуби.

Поки їхав, все згадував про «Бейтар» - Союз імені Йосипа Трумпельдора. Якщо хлопці Адама мене загублять – це точно кінець.

Скільки ми їхали точно не скажу. З зав’язаними очима час здавався довшим. Одне точно – ми виїхали з міста, і попрямували по нерівній ґрунтовій доріжці. Трясло так, що в мене навіть нутрощі перемішалися, а шлунок виповз під горло.

Загальмували різко. Я сунувся вперед, стукнувшись головою об перекладину. Вуха вловили якусь розмову (жаль, що не вдалось зрозуміти слів). Вона тривала з хвилину. А потім скинули сіно і мене ривком витягли з повозки. Пов’язку не знімали, повели вперед. Пару разів я спіткнувся. Ніс відчув вогкість повітря. Потім прийшла черга вух, які вловили характерне відлуння… Отже, ми заходили в катакомби.

Де той «Бейтар»? Ми ж, очевидно, вже в лігві Рибакова… Тобто, рухаємось до нього… Чи, може, Адам мене загубив? Чого ніхто не нападає?

Йшли довгенько. Та ще я кульгав, та затримував рух. За те отримував в спину легких штовханів. Одного разу не втримався, та огризнувся. У відповідь, мене підхопили під руку та стали підтримувати.

Йти з зав’язаними очима було важко. Ще б дорога під ногами була рівна, а то постійні пагорби, ямки, камінці.

Мені вже було зрозуміло, що назад я дороги не знайду. Вирішу втекти – можу легко заблукати. А там…

Взагалі, якщо вірити розповідям Адама, то загублених в катакомбах з необачності людей бувало і знаходили… ще живими. Але опинившись в темряві, вони швидко божеволіли. Дуже швидко…

Я не повірив, сказав що сумніваюсь, буцімто таке можливо.

-Навіть дуже можливо! – заперечив Адам. – Десь хвилин за сорок ти починаєш бачити те, чого нема… чути дивні звуки, яких ніхто не видає… Потім раптом «опиняєшся» в нереальних місцях…

-Це яких?

-Та де завгодно, куди тебе занесе особиста фантазія. В ліс… на море… в казкову країну… навіть в рай, чи пекло… Ти почнеш розмовляти з власними привидами, перестанеш розрізняти де реальність, а де вигадка переляканого мозку. Якщо години за дві тебе не знайдуть, то можна вже і не шукати.

-Чого? Загину?

-Дехто дійсно вмирав, і навіть не від спраги чи голоду… Людина без тверезого мислення – що маленьке дитя. Декого починали кормити з ложечки, намагалися повернути в реальність… але це марні спроби.

-Звідки такі знання? Невже також заблукали?

-Мав таку дурість… хотів прогулятися катакомбами…

-І що ви бачили?

-Інший світ.

-І який він був?

-Інший! – різко відповів Адам.

Ми тоді переглянулися та на цьому припинили бесіду. Мені було зрозуміло, що Адам більше нічого не розповість. І взагалі він після цього став якимось відстороненим.

І ось зараз ідучи гулким коридором, я знову пригадав його «жахливі оповідки». В голову влізла дурна думка: а чи не хочуть люди Рибакова завести мене в земні нетрі, і залишити там помирати… чи божеволіти?

-Стій тут! – хтось різко штовхнув мене в груди. Тут же зняли пов’язку.

Доволі величенька овальна печера. Освітлюється шістьма керосиновими світильниками. Позаду мене є хід, через нього мене і привели… Попереду бачу ще два проходи: один зліва, в десяти кроках, а другий – аж у кінці приміщення… Стеля на рівні метрів чотирьох… В печері раз… два… п’ять… вісім… вісім чоловіків… Усі озброєні та мають вигляд битих жаків. Зустрів би десь на вулиці, вирішив, що то якісь бандити.

Відчуваю, в мене сьогодні веселий деньок буде.

За настільки уважне розглядання обстановки, мені ледь не дали чергового стусана. Один з хлопців сердито буркнув, щоб я не витріщався, інакше…

Тут його обірвав знайомий голос. З дальнього проходу виринула ще одна фігура, в якій я впізнав Рибакова-Фріда. Від образу шофера, яким я його бачив в Хортиці, майже нічого не залишилось…

Оце вміння перевтілюватися! Навіть артисти позаздрять.

-Де Віктор Львович? – перейшов я до справи.

Голос був твердий, спокійний. Таким я собі сподобався. Сподіваюсь, що мій зовнішній образ був до пари із голосом, і завеликий костюм цього не спаплюжить.

-Який швидкий! – хмикнув Рибаков, який встав десь кроків за п’ять від мене. Те, що він не наблизився впритул, говорило лише про його боязнь.

-Поки його не побачу, розмови не буде! – можливо заява виглядала дещо дитячою, наївною. Але демонструвати свою невпевненість та нервозність було б ще більшою помилкою.

Позу Наполеона я не займав. Стояв рівно, опираючись на здорову ногу. Дивися саме на Рибакова.

-Хіба ти… ви в тому положенні, щоб висувати ультиматум? – пробубонів той. Заміна «ти» на «ви» мене підстебнула – виходить, моя «магія» переконання діє. - Вам не здається, що ми не в поліційному відділку… ні в кабінеті… не на допиті… га? От правий був покійний Банкір – ви небезпечна людина!

-Це чому?

-Бо ще не розумієте, що таке справжній жах. Занадто молоді для того… недосвідчені…

-Досвід, це умовне поняття. Але залишимо цю філософію на потім. Де Віктор Львович? Він живий?

-Та живий… Проведіть його! – звернувся до одного зі своїх хлопців Рибаков.

Той взяв мене за лікоть, міцно його стиснув та потягнув до лівого проходу. Там була невеличка «кімнатка», на підлозі якої лежав зв’язаний Сокіл.

-Вікторе Львовичу! – проговорив я.

-Він вас не чує! – хіхікнув мій провідник. Типове бидло! Так захотілось врізати йому в пику.

В блідому світлі керосинки я побачив обличчя Віктора Львовича, яке було схоже на страшну маску, на кшталт африканської.

-Ви його… били? – сердито озирнувся я на чоловіка, потім на Рибакова. – Він без свідомості?

-Він звалився, - нахабно відповів той. – А якщо і ви продовжите в тому же дусі, також звалитеся… і щось собі зламаєте…

Я хотів наблизитися до Сокола, але мене зупинили та штовхнули убік. Типу – стій де стоїш. Не роби різких рухів.

У відповідь я схопив чоловіка за зап’ястя, та зло кинув:

-А ну прибери свої...

Хотів сказати якесь бридке слово, але стримався. Так, до речі, вийшло ще сильніше. Чоловік завмер з подивом в очах.

-Відійди від мене! - додав я все тим же тоном.

І тут гримнуло. Майже слідом за тим – гримнуло ще раз. Я стояв в отворі, і все що відразу спало на думку - пірнати в «кімнатку». Здається «Бейтар» розпочав атаку без попереджень. Мабуть, я їм не дуже потрібний, як свідок та помічник. Сподіваюсться, що мене вбьють?

А дзюськи! Я вам ще покажу!

Стрілянина… крики… штовханина… Я присів поряд з Соколом, пощупав його пульс на шиї… Тут щось вдарило по маківці… Вже падаючи, я побачив чиїсь черевики. Якась сволота накинулася ззаду та вдарила мене в голову. Підло вдарила…

Світ навколо затягнуло тугим туманом… звуки провалилися в колодязь… до горла підкотила нудотна грудка… Я ледь зрозумів, що лежу на сирій підлозі… Перед очима скачуть якісь темні фігури… Біля стіни щось палає… мабуть розбили керосинку…

Неймовірним зусиллям я повернув себе до більш-менш нормального стану. Тут же накотилася хвиля білю, яка ледь знову не затягнула мене в «колодязь».

Очі вихопили серед метушінні фігуру Рибакова. Він притиснувся до невеликого виступу і звідти стріляв убік головного ходу.

За секунду поряд з ним звалився один з його товаришів. Рибаков вилаявся та дременув геть.

«Вбече, сволота! – промайнуло в моїй голові. - Точно втече»!

Не знаю, чим я керувався, але вискочив із закутка та кинувся за ним. Навколо суцільне пекло. Стріляють, горланять… відлуння бою придає йому більшої масштабності… І я лечу вперед, забувши про хвору ногу… зовсім не думаючи, що зараз можу отримати кулю… чи хтось кинеться в бійку… Лечу стрімголов. В темряву… в незвідане…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
01.07.2017 Проза / Пародія
Третя терція (( 40 -41 ))
11.07.2017 Проза / Повість
Третя терція ((44 - 45 ))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
25.07.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Василич
24.07.2017 © Маріанна / Мініатюра
Місто снів
24.07.2017 © Ірин Ка / Оповідання
А що як покине?
22.07.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Культурно - релігійні традиції в одязі. Піст і молитва
21.07.2017 © Марянич Михайло Миколайович / Есе
Чорнобривці
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
28.06.2017
Третя терція (( 38 - 39 ))
11.07.2017
Третя терція (( 42 - 43 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 8  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +19
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +59
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +25
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +50
ВИБІР ЧИТАЧІВ
24.07.2012 © Каранда Галина
12.04.2011 © Закохана
11.12.2012 © Каранда Галина
25.07.2017 © Андрей Осацкий
03.04.2012 © Тетяна Ільніцька
24.07.2017 © Ірин Ка
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди