Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.08.2017 22:59Оповідання
Про життя і смерть  Про життя  Про час  
Допоможи мені померти
20000
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Допоможи мені померти

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 18.08.2017 / 43098

– Я звільняюся.

– Гаразд. Ось вам обхідний листок. Як заповните – приносьте, і я видам направлення у бухгалтерію для отримання розрахунку.

Втомлена працівниця відділу кадрів простягла невеликий аркушик, не відриваючись од читання жіночого роману в огидній рожевій обкладинці.

Усе. Чотири роки наполегливої праці на телеканалі закінчилися кількома формальними реченнями. Ані тобі прощальних промов, ані посиденьок у генделику з колегами – колективом, який за весь цей час так і не спромігся зробитися направду дружнім. Очевидячки, все, на що заслужив журналіст ранкової передачі Олексій Безіменний – той, хто ніколи не пропустив не тільки робочого дня, а й жодної робочої секунди, – це триклятущий обхідний листочок із дивними буквоскоротами різних відділів, де за весь час гарування тут так і не випадало хоча б раз побувати.

У мандрах од кабінету до кабінету, кінця-краю котрим не було, і здавалося, що аркушик не заповниться потрібними підписами аж до кінця земного віку, Олексій дійшов висновку, що й не очікував на плач Ярославни. Так мусило статися: непомітно прийшов – непомітно йдеш. Десь у глибині душі жевріло примарне сподівання: завтра хтось із операторів зайде до ньюзруму, роззирнеться й голосно запитає, де ж подівся пан Безіменний. І от, уся журналістська, редакторська, операторська, водійська та казна-яка там іще братія кинеться шукати, намагатиметься додзвонитися (намарно, ясна річ), а відтак до нього додому завітає власник телеканалу особисто. Він плазуватиме просто на брудному порозі, умовляючи Олексія повернутися, оскільки весь колектив через його відсутність перебуває у жахливій депресії, а колишній журналіст тільки зверхньо всміхатиметься: «Петре Олеговичу, вибачте, але я вищий і за ваш телеканал, і за всіх вас, тому моє рішення остаточне».

Звісно, такого ніколи станеться.

Олексій їхав додому в метро значно раніше, ніж будь-коли за останні чотири роки, і здавалося, що навіть у цім вагоні для нього місця немає. Він тут зайвий. У комп’ютерних стрілялках є так званий «режим спостерігача»: гравець, лишаючись невидимим і неспроможним на будь-який уплив у віртуальному світі, може тільки безперешкодно мандрувати всіма закапелками карти, стежити, як інші видовищно силкуються одне одного вколошкати. Саме таким от спостерігачем нині почувався чоловік. Здавалося, можна щодуху кричати, видиратися просто на замацані мільйонами пальців поручні, ходити по головах пасажирів, – ніхто з них і оком не скине.

Потяг виплюнувся з тунелю. За вікном крізь хуртовину кудись повзли незграбні машини, а рідкісні пішоходи-цибулини котилися хідниками, прикрикваючи писки вбраними у рукавички долонями. Крізь ранні грудневі сутінки рівно світили ліхтарі та вивіски крамниць, відблискуючи од криги на Дніпрі холодними вогниками меґаполісу.

Олексій притискався до скла чолом і чимдуж намагався розгледіти щось цікаве, непересічне, варте уваги. Але місто, в якому він народився, навчався, аж до цього вечора працював і яке він далебі любив, тепер більше скидалося на дешеву декорацію, якою хтось сором’язливо затулив іще більш огидне ніщо. Ба більше: люди довкруж також марилися статистами, такими собі третьосортними акторами однієї ролі, або й узагалі примарами, призначення яких – просто бути тут і зараз.

Чом би й ні, зрештою? Кажуть, що матерія існує, позаяк ми її сприймаємо. Тож можна припустити, що предмет, котрого не сягає людське сприйняття, просто безслідно зникає, адже в його бутті більше немає потреби. Все, що нас оточує – вулиці, будівлі, машини, перехожі тощо, – всього-на-всього створює для нас позір вирування життя. Насправді ж, усе це – гарна картинка, зрежисована невідь-ким для того, щоби ми не почувалися геть самотніми, дарма що самотність вряди-годи таки перемагає ілюзію.

– Щаз вихадіть будєтє? – вивела із глибокої задуми Олексія кругла бабуся з квадратичною торбинкою.

– Вас же не існує, чи не так? Або не існує мене…

– Што? Маладой чілавєк, ви вихадіть сабіраєтєсь?

– Так, звісно.

Уже на зупинці автобуса Олексій вирішив: у всьому, що його оточує, дуже мало пуття. Події, котрі трапляються у світі тільки для того, щоби зацікавити або ж якимось чином уплинути на його поведінку, особи, чиє призначення зводиться до імітації залюдненості міста – все це до біса нудно. Матерія дала тріщину подібно до старих лаштунків, і тепер все настільки штучне й награне, що здавалося, немов передбачення майбутнього є просто справою техніки.

«Два тижні до Нового року! Поспішайте по святкові знижки в ґіпермаркетах…» – затараторив ізвідкись пластиковий голос гучномовця, і Олексій збагнув натяк.

– Отже, до Нового року, – промовив він, не звертаючи уваги на здивовані погляди присутніх на зупинці людей. – Тут усе рівно більше нічого ловити.


В Інтернеті нічого схожого на сайт для самогубців не знаходилося. Олексій уперто змінював пошукові запити, але максимум, що вдалося надибати – форум психологічної підтримки, котрий аж пухнув чужими проблемами та пропонованими їх розв’язаннями: «Син – наркоман!», «Не можу змиритися з втратою машини», «Як подолати зимову депресію?» та інші схожі теми тяглися багатокілометровими стрічками коментарів од різнокаліберних «експертів» углиб віртуалу... Точно не найкраще місце для втілення замисленого, та вибору не було: чоловік швиденько зареєструвався, тицьнув «Створити нову тему», а відтак нерішуче вмлів. Як мусило б називатися таке повідомлення, та й що слід було писати, аби його обліковий запис просто не заблокували, вважаючи за жартівника? Мозок видавав безліч варіантів («Прощавай, жорстокий світе!», «Хочу ґиґнути, прошу допомоги», «Як себе вбити?»), із якого більш-менш прийнятним видавався аж один.

Олексій почав друкувати:



Тема: ДОПОМОЖИ МЕНІ ПОМЕРТИ

Створено: DooMan (15.12.2017, 23:06 UTC+3)

Текст: Привіт усім! Я вирішив укоротити собі віку. Будь ласка, не треба мене відраджувати, давати поради, намагатися в чомусь переконати і так далі, бо це вже вирішено. Розшукується людинка, яка допомогла б мені здійснити замислене. Соромно зізнатися, та самотужки я цього просто не зможу зробити через страх. Якщо ти – та людина, будь ласка, напиши мені у приват. Дякую і всіх із прийдешніми святами!


Він натиснув «Зберегти» і вдоволено відкинувся на спинку шкіряного крісла.

З кухні линули звуки останнього на сьогодні випуску новин на каналі, працівником якого він був іще вранці. «Унаслідок зсуву щонайменше десять людей загинуло. Понад чотири десятки наразі перебувають у лікарнях міста» – тараторив ведучий Влад сухо та беземоційно, наче переповідав напам’ять конспект лекцій із ядерної фізики. І в такій байдужості була велика частка здорового ґлузду: Влад, який сам не усвідомлював, що його не існує, розказував нині про смерті та каліцтва якихось людей, котрих не існує так самісінько – то який іще, на Бога, тон можна було дібрати?

– Скоро всьому цьому настане край, – міркував Олексій, закурюючи просто в кімнаті, чого ніколи раніше не робив. – Усе це припинить своє жалюгідне животіння, оскільки не стане мене – того, заради кого цей спектакль і розігрується. Заради кого все це існує.

Комп’ютерні колонки озвалися одиноким дзвоничком – сигналом наявності нової відповіді на форумі. Себто, хтось зацікавився Олексієвою темою, дарма що година була вже досить пізня. Чоловік спробував собі уявити, ким може бути пересічний нічний відвідувач сайту психологічної підтримки, але на гадку спадали тільки наркомани з ламанкою та запійні алкоголіки. А проте відповідь виявилася авторства користувача «Zero_tolerance», під чиїм нікнеймом гордо жовтіла зірочка модератора.

«Життя надто прекрасне, аби йти з нього, – писав користувач. – Для вас працює цілодобовий телефон підтримки. Номер можна знайти у розділі «Контакти» нашого сайту. Зверніться туди просто зараз, і я ґарантую, що ви припините думати про такі нерозважливі вчинки!». Ну от чому коли ти застерігаєш людей відмовляти тебе од чогось, то вони найперше робитимуть саме це?

Олексій уже думав вимикати комп’ютер і йти до сну, аж теленькнуло вдруге, цього разу трішки інакше. Він оновив сторінку й побачив, що має нове приватне повідомлення. У теці «Вхідні» самотів лист од якоїсь «Trinity» і складався він тільки з номера телефону. Жодних пояснень, хто це така або такий, чого саме від нього, Олексія, хочуть не додавалося. Що ж, це принаймні загадково, навіть оригінально. Та нині телефонувати вже не хотілося – заважким видався день, а до дня самогубства залишалося ще достатньо часу, аби все як слід спланувати, тож чоловік таки вимкнув комп’ютер і навіть не роздягаючись шубовснув у ліжко.

…Олексієві снилося, як він несеться сам-один у вагоні метро через порожнечу космосу. Зірки за склом лишали по собі довгі хвости – сліди світла, котрі спліталися між собою та створювали неймовірної краси картини, здавалося б, цілком звичних речей – стільця, автомобіля, великої черепахи, кишенькового ліхтарика. Видиво чарувало, Олексій притискався до вікна дедалі більше.

– Щаз вихадіть будєтє?

Він спробував подивитися через плече, проте зауважив, що його чоло буквально вросло у віконницю, тож він не міг поворушити головою ані на сантиметр. А тим часом голос бабусі, чомусь підсилений меґафоном, продовжував:

– Ви ілі виходітє, ілі астайотєсь стаять. Мене ж не існує, і вас теж! Так ви сабіраєтєсь вихадіть, маладой чілавєк? Нас не існує! Вихадітє са мной на слєдущєй!


Олексій цумлив каву. Двома годинами раніше він домовився зустрітися із загадковою жінкою з форуму. Власне, їх розмова складалася усього з кількох фраз:

– Кнайп-клуб «Купідон», дванадцята година, – почала та, навіть не привітавшись і невідь-ізвідки будучи впевненою, що телефонує саме він. – Столик навпроти шинквасу. Будеш?

– Ем-м-м… Так.

І все.

Трініті запізнювалася, причому добряче: дзиґар понад баром показував першу, а горнятко з кавою навпроти Олексія було вже третім.

У цій порі зала «Купідону» хизувалася переважно діловими людьми з прилеглих офісів. Вони повагом наминали свої бізнес-ланчі, раз у раз клацаючись у телефонах і планшетах, за цілковитого мовчання, дарма що сиділи по двоє-троє. Мляві офіціанти не мали нині великого клопоту: вони інколи тільки забирали спорожнілу тару, а решту часу гомоніли про своє, збившись у гурт і обсівши високі шинкові стільці подібно до голубів.

«А що, як це прикол такий?» – думав Олексій, допиваючи каву. Хтось, може, вирішив пожартувати з нього, позаяк сам він із цим повідомленням про самогубство та пошуки помічника виглядав достоту блазнем. Один-один, так би мовити. А що, все виглядало вельми логічним; намагатися знайти когось через Інтернет од самісінького початку було дурнуватою ідеєю…

– А ти раненько, – почувся дівочий голос. Олексій здійняв очі від кави й побачив, що за його столик (геть непомітно!) підсіло юне дівча. Увесь її зовнішній вигляд аж кричав зі своєї несерйозності: пофарбоване у фіолетовий коротке волосся, маленький носик, оздоблений із лівого боку ошатним пірсинґом-квіточокою, блакитні аж до неприродного – вочевидь, через контактні лінзи? – очі. Біля кутика правого ока скрапувала сльоза-татуювання.

– Дівулю, йди звідси. Я на людину чекаю, – пробурмотів Олексій. Він не мав ані найменшого бажання говорити з якоюсь шістнадцятирічною шмарклею, поготів будучи таким роздратованим.

– Я прийшла допомогти тобі себе вбити. Ти ж цього хотів, чи не так?

Олексієві відняло мову. Перед ним сиділа звичайнісінька неформалка, якими влітку буквально гуде Хрещатик. Вона й одягнена була геть по-літньому: чорна футболка з лоґотипом одного з цих модних нині гуртів, подерті на колінах джинси і… все. Ані на спинці стільця, на якому сиділа дівчина, ані ніде на вішачках поблизу не було жодного верхнього одягу.

– Здивований? – Трініті всміхнулася. – А кого ти хотів побачити?

– Ну… Я думав, ти доросліша, чесно кажучи.

– Облиш. – Вона піднесла руку, і до їхнього столика попрямував офіціант. – Як ти можеш знати, скільки мені? Може, мені просто до вподоби виглядати саме так.

– Так, але…

– Чого бажаєте? – Офіціант дістав із кишені на паску записника.

– Будь ласка, дайте нам пляшку горілки та дві порожні склянки. Великі, маю на увазі, а не чарочки.

Здається, чудернацьке замовлення жодним чином не здивувало працівника закладу. Він, навіть не спитавши, скільки років гості, приязно усміхнувся, кинув «Звичайно!» і подався геть.

Олексій прикипів очима до співрозмовниці в цілковитім безсиллі мовити бодай щось. Ситуація сама по собі виглядала дуже дивно: до нього із годинним запізненням прийшла дівчина-підліток, одягнена напередодні нового року так, як якби надворі верховодила тридцятиградусна спека, спокійно замовила горілку і сидить, усміхається.

– То чого ти прийшов так рано? Я знала, що ти вже кілька годин тут скнієш, але не могла змусити себе прокинутися. Знаєш, люблю повалятися у ліжку.

– Про що ти? – Олексій трішки відійшов од шоку. – Ти ж спізнилася на годину!

– Хіба? Ти впевнений?

Дзиґар показував пів на дванадцяту.

Стілець під чоловіком похитнувся, впіймавши якусь невидиму хвилю. Відчуття реальності стиралося з кожною наступною секундою, і Олексій над усе хотів себе щипнути, аби прокинутися. Однак він так само відчував гіркий післясмак кави в роті, розрізняв легкий аромат лавандових парфумів Трініті, чув веселі голоси офіціантів десь на тлі, тому якщо все це й був сон, то настільки реалістичний, що навряд чи заподіяння собі болю могло б його перервати.

– Чесно кажучи, мені здавалося, що ти розумніший, – розчаровано стенула плечима дівчина, – адже вчора ти був близький до розуміння, як ніколи.

– Розуміння чого?

– Реальності. Точніше того, що ми звикли мати за неї. От тільки в одному помилявся: цей, як ти висловився, «спектакль» розігрується не для тебе одного.

– Про що ти?

– Про бабусю в метро. Та про всіх інших… Поки що тобі зарано це знати. Скажи, як часто тебе навідує те, що ми називаємо дежавю?

Зараз Олексієві було тяжко замислитися не те що про дежавю, а й узагалі замислитися будь про що. Думки сплуталися у нерозв’язну головоломку, пазл неймовірної складності, скласти котрий міг хіба що сам Бог. Або божевільний…

Божевілля. От вона, відповідь! Напевно, останні декілька днів виявилися до того морально складними, що мозок у намаганні все осмислити підніс білого прапора і почав виходити з ладу. Ба навіть не дні, а місяці.

Із самого початку цієї на дивно сніжної зими Олексія огорнула якась нездоланна самота. Далебі, він звик завше бути віч-на-віч із собою, не пускати нікого у своє життя ближче ніж на відстань простягненої для формального привітання руки, затямивши набитими колись ґулями просту істину: люди вміють робити до біса боляче, якщо їм відкриватися.

Певний час добровільне відлюдництво добряче корчило, проте на поміч прибігала робота на телеканалі, яка завдяки божевільному графіку не залишала часу на самокатування. А з часом Олексій узагалі навчився кайфувати від того, що він сам по собі, й тоді як його однолітки вже давно мали родини, він у свої двадцять п’ять не належав нікому.

Грудень цього року змінив усе. Із першими снігами з підсвідомості раптом вигулькнуло стопекельне твердження: «Чуваче, ти нікому не потрібен». І хай як чоловік намагався сховатися в роботу, набираючи дедалі більше понаднормових годин, воно важким тягарем тягнуло додолу, постійно підкидаючи у вогонь нових дров: «А де всі твої друзі? Немає в тебе друзів! А чи хтось тебе кохає? Ніхто не кохає тебе! Твої батьки давно померли, ти тут сам, назавжди сам – нікому не потрібний пшик із-поміж мас!».

Урешті депресія накрила з головою, і от учора він звільнився. Що далі? Самогубство, звісно, що його хотілося здійснити врочисто – якраз під бій новорічних курантів. І, бачить Бог, найменше Олексієві зараз була потрібна вся та бісовщина, яка невідь із якого переляку почала коїтися довкола.

Як же тут не збожеволіти?

– Агов, ти тут? – Трініті позірно клацнула пальцями перед Олексієм.

– Так… Що ти там казала?

– Дежавю. Як часто воно в тебе буває?

– Ну-у… Інколи трапляється. Напевно, як у всіх.

– Ні, не як у всіх, – промовила дівчина. – Насправді так зване дежавю спроможні яскраво відчути тільки два-три відсотки людей у світі. А знаєш чому?

З’явився офіціант. Він мовчки поставив на стіл карафку з прозорою рідиною та дві великі склянки, використовувані для коктейлів. Трініті вдячно всміхнулося йому, попросила відразу їх розрахувати, дочекалася, доки той одійде знову до шинкваса, і продовжила:

– А є ще така штука, яка зветься Жаме Вю. Це – протилежність дежавю. Наприклад, ти заходиш до себе додому, а тобі здається, неначе ти тут ніколи раніше не бував. Усі речі нібито звичні – все так само, як раніше, – але ти почуваєшся там немов уперше в житті. І дежавю, і Жаме Вю – це такі собі відхилення у сприйнятті реальності. Але відхиленнями вони є тільки на перший погляд. Власне, ніщо не можна назвати відхиленням тоді, коли відсутній сяк-так унормований, «правильний» варіант. Налий-но нам цього чудового напою. – Трініті кивнула на карафу з горілкою. – Випиймо.

Олексій слухняно розлив рідину по склянках. Вийшло якраз по вінця, дарма що тара здавалася меншою. Потому він поставив спорожнілу карафу на стільницю й вичікувально подивився на дівчину.

– Тобі ж років шістнадцять, так? Твої батьки знають, що ти п’єш?

– Любий мій Олексію, – ніжно заговорила Трініті, й чоловік замислився, чи називав їй своє ім’я. Здається, ні, – ти знову нічого не розумієш. Насправді мені не шістнадцять. Та й звідки ти знаєш, що тобі саме двадцять п’ять? Як ти можеш бути впевненим у тому, що ти мене зараз бачиш уперше? Або чи можеш ти заприсягтися, що рідина у наших склянках є тим, чим ти думаєш?

– Це горілка. Ти ж замовляла саме…

– Випиймо, кажу, – обірвала його співрозмовниця. – У таку спеку немає нічого кращого за холодну негазовану воду.

– Спеку?

Лиш тепер Олексій збагнув, яка ж задуха панувала у кафе. Піт стікав із обличчя багатьма цівками, його краплі розбивалися об дерево стільниці. Чоловік роззирнувся й звернув увагу, що майже всі столики були зайняті компаніями у футболках-майках. Ніщо не говорило про те, що надворі лютувала хвища – не кажучи про те, що всі ці люди з’явилися тут, у «Купідоні», мовби нізвідки.

– Не муч себе і випий води! – Трініті засміялася, підсуваючи одну зі склянок. – Повір, тобі відразу покращає.

Цього разу Олексій уже не здивувався, коли замість горілки його рот опекла холодна, немов сама арктична крига, негазована вода. І дійсно, із кожним ковтком ніби зникали всі проблеми, що були накопичилися останнім часом.

Він випив склянку до сухого.

– Краще?

– Авжеж…

– А тепер слухай далі. – Дівчина по-змовницьки підсунулася ближче та стишила голос. – Речі далеко не завжди здаються тим, чим є. От подивися на цю штуку поруч зі мною. Скажи мені, що ти бачиш?

– Стілець. Старий дерев’яний стілець.

– А для чого він?

– Щоб сидіти, звісно. – Олексій подивувався безглуздості питання.

– Точно?

– Що?..

– Звідки ти знаєш, що перед тобою зараз саме стілець? Чи можеш ти бути впевненим, що «стілець» має виглядати саме так, і що він призначений для сидіння?

– Чорт забирай, та ж це стілець! – Олексій перейшов на крик. – Зізнайся: ти щось підмішала до моєї кави?

– Ти ж не пив кави.

– Бляха-муха, досить! Досить компостувати мені мозок. Ось моє горнятко…

Горнятка на столі не було.

– Його вже забрав офіціант, – не вгавав чоловік. – І це, – він показав рукою на стілець, – саме стілець. Стілець! І нічого більше.

– А що ти скажеш, коли я зроблю так?..

Трініті поклала ліву руку на спинку стільця, виконану з трьох окремих продовгуватих палиць. Трішки попестивши їх для «годиться», вона затим провела по кожній із них пальцем, і залу наповнили гітарні акорди.

– Ось бачиш, – усміхнулася дівчина. – А зараз ти прокинешся. І, можливо, забудеш усе, про що я тобі розповідала. Та це не має аж такого значення, бо відтепер ти раз у раз до цього повертатимешся, сам того не усвідомлюючи. – Дівчина знагла звелася на рівні, обійшла столик, схилилася до Олексія та пристрасно поцілувала його у вуста.

Стілець похитнувся вдруге…


– Щаз вихадіть будєтє?

– Що?

– Що ви хотіли, питаю? Вас зморило. Не дивно – така спека надворі!

Олексій сидів на канапі у відділі кадрів телеканалу, де працював. Панувала неймовірна задуха. Працівниця відділу кадрів намагалася поліпшити ситуацію, обмахуючись імпровізованим віялом із кількох складених докупи аркушів.

Знадобилося декілька хвилин, щоби журналіст згадав, як саме сюди потрапив і що цьому передувало. То був звичайний літній день, абсолютно пересічний – за винятком хіба того, що від завтра Олексій ішов у двотижневу відпустку і завітав сюди залагодити різні формальності.

– Нате, попийте води.

Жінка простягнула Олексієві склянку з прозорою рідиною. Той зробив лишень ковток, опісля чого виплюнув рідину просто на стіл: то була гаряча горілка…


– Щаз вихадіть будєтє?

Кругла бабуся з квадратичною торбинкою розбудила Олексія. Він ухистився задрімати стоячи, причому не абиде, а при виході з вагону метро.

За склом сипало. Зима розлютувалася не на жарт, закидавши все таким шаром снігу, що машини на дорозі сунули не швидше за п’ять кілометрів на годину.

– Маладой чілавєк, ви вихадіть сабіраєтєсь?

– Так, звісно.

«Станція «Дарниця», – гордо виголосив динамік. – Шановні пасажири! При виході з вагонів не забувайте своїх речей».

Натовп розодягнених у теплі лахи людей виніс Олексія на платформу та мало не волоком попер до виходу в місто. Усе ще не прохмелілий після чудернацьких сновидінь, чоловік відчув неабияке дежавю; здавалося, що колись він уже точно так само виходив із теплого вагону в негостинну хуґу, прямуючи додому після звільнення за власним бажанням. А чому він звільнився?.. Так, звісно – адже мав пропозицію із новоствореного суспільного каналу, де обіцяли, по-перше, більші гроші, а по-друге, кар’єрне зростання видавалося не таким примарним, як на попередньому місці, де за чотири роки сумлінної праці вдалося заробити хіба що цілу низку нервових розладів.

«Два тижні до Нового року! Поспішайте по святкові знижки в ґіпермаркетах…» – затараторив ізвідкись пластиковий голос гучномовця, і Олексій збагнув натяк.

– Непогано було б купити якісь подарунки дружині саме зараз, поки маю на руках розрахунок, – промовив він, не звертаючи уваги на здивовані погляди присутніх на зупинці людей.

І поки Олексій вирішував, чи варто йому підійти до хлопця з меґафоном, щоби дізнатися про святкові пропозиції докладніше, модератор одного психологічного Інтернет-сайту видалив на форумі тему з чудернацькою назвою «ДОПОМОЖИ МЕНІ ПОМЕРТИ», вирішивши, що це просто чийсь недолугий жарт.

Київ 18.08.2017
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.08.2017 Поезії / Верлібр
Без назви
02.09.2017 Поезії / Ліричний вірш
Панки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
26.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 5)
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
05.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
Оповідання Про час
18.08.2017
Допоможи мені померти
24.06.2017 © КАЛЛИСТРАТ
Вася
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 95  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 19.08.2017 08:23  © ... для Каранда Галина 

Дякую. 

 19.08.2017 07:44  Каранда Галина для © ... 

клас! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +92
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +135
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
27.03.2012 © Микола Щасливий
13.09.2015 © Ірина Мельничин
28.11.2015 © Ольга Моцебекер
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди