Митець
з рубрики / циклу «нове»
Схилився в покорі обрій немов чернець,
А неба піски окутали світ в пустелю,
Крізь натовп ішов самотній Ніхто - митець,
Багатий на ночі безсонні і в грудях трелі.
І він їх писав у кімнаті, що білий куб,
Писав величезні вікна на берег моря,
На стелі ще дихав розлитий у фарбах етюд,
Тієї, що увіковічнив у фресках - погляд.
Із сотень її ненаписаних ще облич,
Це - перше, для нього уже - небеса відкриті,
Вітри її кОсей його оповили ніч,
І стихли поснувши на сильнім плечі в зеніті.
Та був він між сотень кОгось лише митцем
Із серцем великим і добрим у білому кубі
І раптом, крізь натовп, зустрівся з її лицем,
А далі - прозорі далі, прозорі люди,
А далі зійшли пустелі усіх пустель,
Ніхто був Нічий, доки ніжним цілунком в скроню,
Будила від сну його жінка з митецьких стель -
І міцно тримала свою/Нічию/ долоню...
