Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
04.09.2017 00:40Повість
 
50000
Для дорослих (18+)
© Саня Малаш

Файні хлопці скандинавські

Саня Малаш
Опубліковано 04.09.2017 / 43333


Та хто ти в житті моєму,

І що тебе тут тримає?

Питала

У Неба,

Та відповіді немає…

(Іванна Попович)

Кажуть, ніби в мегаполісі неможливо зустріти другу половинку. І каже це не хто, а ти. Бо шукаєш із шістнадцяти років, і ось тобі вже тридцять, а мегаполіс незмінно тиче дулю.

Хоча якось… одного світлого ранку…

- Диви, Галочко, який файний хлопець.

А, ледь не забула: ти працюєш у візовому центрі – приймаєш документи. Просто зараз до тебе наближається -надцята постать із дебелою текою. Кому файний хлопець, а кому – чергова морока.

- Яка мета вашої поїздки?

- Хочу нарешті кинути якір там, де мене зрозуміють, – спокійно пояснює клієнт. Звати його, до речі, Олесем. Oles Savka – так зазначено в закордонному паспорті.

- Такого пункту немає в анкеті, – зауважуєш ти, – в вас – особистий візит чи робочий?

- То придумайте цей пункт, – лагідно пропонує Олесь.

- Політичного притулку шукаєте?

- Та ні, я не цікавлюся політикою. Тим більше – притулками.

Його тон видається тобі занадто борзим. Але господиня тут ти, тому він одразу смиренно додає:

- Особистий, певно.

І ти читаєш бронювання готелю.

- Що ви плануєте робити ці двадцять днів?

- Дивитися, як живуть люди в Європі.

- Ага, то це зветься – неорганізований туризм.

Клієнт, пирхнувши, подає довідку з місця роботи.

- Тут не вказано, що вам надано двадцять днів відпустки.

- У нашій конторі, – пояснює Олесь, – відпусток не дають. Їх забирають силою.

Ти знизуєш плечима. Говорите ще хвилин двадцять. Ти здаєшся. На анкету наклеюєш червону стрічку: потенційний емігрант.

- Галочко, не дай йому виїхати, – наполягає колега. – Стань перешкодою.

- Дурниці, – відмахуєшся ти його анкетою, – робити мені нічого.

- Та що ти бурчиш, – веселиться співробітниця. – Файний же хлопець. Мо, колись сходимо з ним на каву, ну. Я й сама б до нього взялася, але, боюся, мене з роботи попруть. Он, уже шефка бурчала, що я до всіх заграю. А на тебе ніхто не подумає, бо ти в нас – черниця.

- Скажеш таке. – І до тебе вже підходить наступний клієнт. Олесеві документи, як годиться, лягають до приймальної теки.

Але в цьому щось є. У тому, щоб не дати виїхати. Та ти женеш ці думки від себе, бо й справді – робити тобі нема чого, створювати перешкоди там, де їх і так повно. Хіба що й справді моя колега кров із носа хоче сходити на каву саме з ним. Але що це дасть? Якщо парубка обламало жити в нашій країні, то що вирішить ця нещасна філіжанка?..


Тепер, коли Олесь заповнює стонадцяту декларацію, ти встигаєш роздивитися його обличчя й зачіску. Волосся нагадує тобі суху пшеничну обмішку, з якої твоя бабця варила поросятам кашу. Такого самого кольору й вії.

- Послухайте, – твій розчервонілий від бігу, а може, й від люті клієнт пхає крізь віконечко стос нових паперів, – ви викликаєте мене вже вшосте! Скажіть, а от не можна завести собі таблицю й за один раз проставити галочки – що людина принесла, а що ні!

- А от не можна, – ласкаво роз’яснюєш ти, – бо додаткову інформацію про вас вимагає департамент консульських відносин.

- Ну, гаразд, – нервується й далі Олесь, – а якщо доводити від протилежного? Тобто – чи має цей ваш департамент якісь безпосередні докази того, що я не хочу вертатися до України?

- Пане Савко, наша розмова записується на реєстратор. Минулого разу ви сказали, що вас тут не розуміють. Це вже аргумент.

- Тобто? Якби я сказав, що я – картопля, це теж би означало, що я хочу емігрувати?..

У твого клієнта блакитні очі, які дещо нагадують прозоро-кольорові м’ячики зі срібними рибками всередині. Наразі рибки бунтують, м’ячики стали для них затісними.

- Я взагалі маю якісь шанси отримати візу?

- Я в вас вірю, – вичавлюєш нарешті ти, й рибки заспокоєно залягають на піщане дно.

- Та й на цьому дякую, – приречено прощається Олесь, у паспорті якого вже давно мало бути щось, якби ж звідти не вимагали довідок про наявність позашлюбних дітей, на яких треба платити аліменти. Він обертається спиною до тебе, й рибки пливуть у безвість разом з ним… І тобі чомусь стає трішечки гірко. Певно, ти невиспана. Чи не тому? А пес його зна…


Уперше в житті ти бачиш сон. До тебе приходить… так, той самий Олесь, із яким сьогодні знову переглядали документи. Але чому саме він?

Ти не розумієш, як то люди не бачать повноколірних сновидінь. Але сьогодні кольорів більше, ніж могли вмістити твої сни раніше… І серед усієї суміші-мозаїки барв – Олесеве обличчя, що поволі зливається з променями, розчиняється в них, стає ними. І за кілька секунд – навпаки, промені відливають Олесеву постать. Ще мить чи дві – й якась невідома сила перетворить тебе на малесеньку рибку, пустить плавати в океані-всесвіті, аж доки Він піймає тебе, дурненьку, неозброєними долонями й сміятиметься, спостерігаючи, як ти вчишся дихати без води.

І, коли повітря вже остаточно не лишається, ти прокидаєшся. «От же наверзеться, – резюмуєш ти. Аж тут закрадається крамольна ідея: – Ану як я розповім йому?..»

Савка одразу ж виринає з твого сну, де кепкує з твоїх намагань жити не в океані-всесвіті, а в його руках.


- Віко, – наважуєшся ти після третього келиха ткемалі, – ти ж у нас пані з досвідом. От як чоловіка коло себе втримати?

- Поламати руки-ноги й відібрати банківську картку, – хіхікає Віка, вона алкоголем не бавиться, бо то жлобство, а от покурити чар-зілля – це будь ласка.

- Я серйозно, – наливаєш собі четвертий.

- Тоді треба й діяти серйозно, – затягується подруга. – Серйозна білизна, серйозна локація, цвіте акація… – І знову хі-хі.

- Секс чи що? – допитуєшся, мружачи одне око на порожній келих.

- Секс – то фігня, – підсумовує Віка, видихаючи дим, – загадка в тобі повинна бути, загадка. От без відгадки паспорта не віддавай йому. Хоч там є віза, хоч немає. – І вже регоче, як залоскотана.

- Це незаконно, – обриваєш ти.

- От-от. Тому в тебе й не вийде нічого, бо ти дуже правильна і прямолінійна. Хоч би раз по параболі… парабелум… па-пара-парам… ги-ги… ніколи не полетить той, хто боїться падати…

Їй добре казати. Вийшла заміж за гаманець, і більш нічого їй від життя не треба. А тебе глючить, ти вже забула, для чого на світ народилася.

Та ось нарешті країна, яка має той самий двокольор, що й наша, дає Савці дозвіл на короткострокове перебування. І щось тобі підказує: не на добро це, ох, не на добро... «Не вернеться… Не вернеться…» – підстреленим вовчиськом виє твоє серце, поки ти штурмуєш маршрутку. «А й чорт із ним!» – раптом вирішуєш ти й завертаєш до Віки. Звідти вже на світанку чвалаєш пішки, й від твого перегару розбігаються навіть бездомні собаки. А вже батьки чатують у дверях, і в їхніх поглядах читається щира ненависть до тебе. Тобі тридцять, а ти…

…Самотня.

…П’яна в зюзю.

…Вже не вперше.

…Ні щоб онуків їм подарувати.

…Троє.

…Ця бісова робота, коли ж тебе з неї вже виженуть.

…Коли ти мужика собі знайдеш.

…Ти – кара небесна, а не дитина.

І раптом ти запитуєш сама себе: а що тебе вабить до цього дому?

- Ви отримали візу, – сповіщаєш ти мобільним телефоном о пів на сьому ранку.

- А з ким я розмовляю? – перепитує Олесь.

- Галина Гайдар, старший співробітник візового центру. – І знову в твоїй уяві вигулькують ті пречудові срібні рибки. Їх би в жменьку, їх би до серця притулити… Але ж…

Скоро ви зустрінетеся… Утім, який сенс? Хіба…

О, знаєш що? А запроси його кудись, в один із тих закладів, до яких ти ходиш. Хоч знатиме, кого він тут покидає і в якому стані. Хоча… Нащо йому це? Завтра – літак. У нього – своє життя, а в тебе… і ти теж щось придумаєш.


- Ось так, – закінчуєш ти свою сповідь. – Нагадайте, що ви там казали про людей у Європі, які зрозуміють?

- То їдьмо разом, – озивається Олесь. – Скільки того життя.

Ага. І скільки тих грошей. Врешті-решт, можна взяти кредит у банку. А що тут такого, щоб раз у житті щось позичити? Ти занадто довго була само-достатньою. Час мінятися.

Мати бачить тебе не саму, і на її очах – сльози щастя.

Тато, виявляється, відкладав щось на депозит із нагоди твого весілля. «Це ще краще, ніж весілля, – переконуєш його ти. – Це – Швеція». – «Головне – щоб людина була хороша», – розчулено резюмує тато й прямує до банку…

Ті кошти можна було б витратити на перший внесок та згодом придбати окреме житло. Але ці рибки, Господи, ці наївні срібні рибки. Ти без них задихаєшся. До біса ту гіпотетичну квартиру. До біса все. Під час реєстрації на літак ти стоїш поряд, і вперше в житті хребет сам собою розпрямився, уперше в житті твої коси не зібрані в ґулю, а розкидані по плечах, і та енергія, яку ти роками притлумлювала, ллється долу, сповнюючи тебе якогось дивного тепла, наче до крижів грілку приклали. За тобою стоять шведи, вони забули, що довкола – реальність: їхні погляди прикуті до тебе.

- То що – летимо на іншу планету? – всміхаєшся ти до Олеся, з останніх сил стримуючись, аби не виказати, що ти… що він... хоча – чом би й не виказати?

- А це й є інша планета, без жартів, – відповідає тобі усмішкою хлопець. – Хіба ти не знаєш?

- Тепер знаю.

Мама витирає туш під очима картатою носовою хустинкою. Її мрія збулася. Чи ні?..


…Ти прийшла й упала на готельне ліжко, проклинаючи й себе, і його, і всіх, всіх, всіх…

От скажіть – як це називається? Разом квитки на літак брали. Поряд у кріслах сиділи. Розмовляли. Ні з ким дотепер так не говорилося. Ні з ким! А тепер… тепер… піти без попередження? Ні, не так. Уже вчетверте вислизає кудись, тебе з собою не бере. Ти вже всі визначні споруди облазила. В усіх місцевих кафехах по чашці кави сьорбнула. Сама! Телефонуєш до нього – не відповідає.

- Де ти був?

- Зустрічався з деякими людьми.

- Важливими?

- Важливіше нікуди.

Олесеві губи презирливо кривляться.

- Мене соромишся?

- Що ти! Хіба ж можна… Але… як тобі сказати… ти трохи не нашого кола, розумієш?..

Ти почуваєшся опущеною нижче льоху.

- А ким я маю бути, щоб стати вашого кола?

Знічений Олесь розминає пальцями ролети.

Ось тому-то, мамо, донька й зневажала все життя чоловічу стать. Жінка може відкривати навстіж душу чоловікові, ходити за ним, як тінь, пити воду, в якій він мив ноги – це не допоможе, все одно він вважатиме, що вона – «не їхнього кола». Бо в них, бачте, є ота штука між ногами, а в тебе нема. Тьху. Ти думала, Олесь чимось відрізняється, якщо погукав тебе з собою. А він – такий, як і всі. Ще одне розчарування до твого послужного списку.


Та все одно тобі сумно без Савки. І ти знову допитуєш його, яка причина його небажання ввести тебе до «їхнього кола».

- У вас там депутати? Актори? Бізнесмени? Хто? Чому я вам не підходжу?

Олесь мовчить, дихає, врешті його губи розмикаються:

- Ти занадто консервативна й не толерантна.

Підскакуєш, мов ужалена:

- Хто – я не толерантна? Я – консервативна? Та я в десятому класі налисо стриглася! Я стрибала з парашутом у студентський басейн! Я спала з циганським баро…

Ти лютуєш: Савка тобі не вірить. Чи йому просто байдуже.

- Але ти гомофобка.

- Та хто тобі сказав, що я… – І тут до тебе доходить сенс його докору: – А до чого тут це? Ти… ти…

І вибухає земля, на якій ти стоїш. І – вогонь стовпом. І дим застилає тобі очі.

- Так. Я – гей. А ти ненавидиш геїв. Мені про це відомо.

Оце так з’їздила на депозитні кошти.

- Ти брешеш. Ні, ти на себе нагово…

- А на «брешеш» я можу й образитись.

Ти думаєш. Ти набираєш у груди кімнатного повітря. Терпиш. Знову набираєш, тужишся, ще тужишся – і народжуєш:

- А якщо я… якщо я тебе люблю?

Олесь похмурніє ще більше:

- На жаль, нічим не можу зарадити.

- Може, то – самонавіювання?

- Ні. Я маю чоловіка. Тут. Уже багато років.

- Чому не сказав цього, коли подавав документи? Коли я питала про мету поїздки!

- А що б це змінило? Тобто – що б це змінило на краще? Чи ти не знаєш, як в Україні до нас ставляться?

Отже.

Ви ніколи не ходитимете, взявшись за руки.

Він ніколи не дозволить тобі його поцілувати.

Не кажучи вже про…

- А ти не думав, що, може б, звернутися до лікаря?

- Еге ж, це те саме, що направити африканця до косметолога – шкіру відбілити.

…Ніколи не почуєш від нього непристойного жарту, від якого спалахне обличчя.

…А твої батьки.

…Уб’ють.

…Тебе.

…Тому що ти від самого початку була для них карою небесною.

Словом… У будь-якій скрутній ситуації пий вино. Багато. Аж поки обличчя довкола тебе перемішаються й тобі перестане ввижатися він. І всі рибки з чужих очей пірнуть до одного величезного акваріуму.

- Як його звати?

- Ян. Ян Янссон.

- Коротко й ясно, чорт забирай. – І ти знову вибухаєш слізьми.

Двері відчиняються й знову виштовхують сіру постать за межі твого номера.

- Познайом мене з ним, чуєш! – викрикуєш ти й припадаєш до пляшки. Грудна клітка рипить у конвульсіях. «Якщо я тебе люблю?» – «Нічим не можу зарадити…»


- Гомосексуалів не існує, – стверджує Віка, погрожуючи тобі пальцем у веб-камеру. – Чоловіки й жінки за своєю природою різні. Звісно, мужикові легше зрозуміти мужика, ніж шукати спільну мову з дівчиною. Тим паче, дівчиною, якій не сімнадцять і яка не буде з ним панькатися.

Сьогодні твоя подруга не курила трави й міркує тверезо. Але тобі – вперше за весь час вашої дружби – ці її тверезі думки стають упоперек горла.

- Вік, повір, це – особливості фізіології на хромосомному рівні.

- Ці хромосоми лікуються з голови, – наполягає вона. – І взагалі – ти кохаєш його чи так собі?

- А це вже не має ваги, – відмахуєшся ти, – нам нічого не світить.

- Ну-ну, Галю, поможи українському чоловікові, світлому розумові, вийти заміж у цьому бісовому Стокгольмі й лишитися там назавжди. Тут же є кому піднімати країну, еге ж?

Пляшка спорожніла. Аж тут – телефонний дзвінок. Він.

- Галинко, а їдьмо, познайомишся з Яном.

Познайомишся з Яном! І ще ж, мабуть, каже це з такою єхидною посмішкою… Тебе нудить. Ти вже обдумуєш план, як би його скоріше піти з цього життя. «А нехай, – п’яно й безсило вирішуєш ти, – побачу спершу, на кого він мене проміняв. Щоб уже був привід поскаржитися Господові, якщо до раю не прийме…»

І ти йдеш до вбиральні, викликаєш блювання, приймаєш холодний душ, наводиш марафет і на голові, й у голові, надягаєш свою найкращу сукню. Косуєш на люстро… Зрештою, не дивно, що тут, у Стокгольмі, є голубі. Адже шведки – такі потвори. Ну як із ними можна спати? Інша річ – ти…

- Ти собі подобаєшся? – навздогін питає Вікторія.

- Авжеж.

- Отже, й він скоро покається в своїх гріхах. Вір у себе, й усе буде Україна, – запевняє подруга, і ти з вірою в себе сунеш ключ-картку до щілини у дверях.

Забігаєш до коридору знов. Дивишся в люстро, тоді не витримуєш, розбираєш зачіску, розчісуєш своє довжелезне волосся, й воно знов ласкавить тебе, затуляє твою спину від обридлих стокгольмських протягів.

Пане Яне, в вас – жодних шансів проти української дівчини, хоч їй і тридцять років.


Вони схожі, наче брати-близнюки. Або принаймні двійнята. Те саме волосся, як мелена пшениця в баняку твоєї бабусі. Та сама поблажлива усмішка людини, котра знає щось таке, що невідомо тобі. Але в Янових очах немає тих рибок, за якими – на край світу.

- Ви дуже гарна, – вітає тебе новий знайомий. Ти вишкіряєш зуби:

- Завжди мріяла почути це від гея.

- Ян розуміється на красі, – зауважує Олесь. – Він вивчає пластичну хірургію.

- А-а, дідько, он воно що. Тому пана Яна жінки й не надихають, бо він їх постійно ріже.

- Галинко, – благають тебе рибки в Олесевих очах, – ти ж дипломатка, нащо ж так.

- Ти ж дипломатка, ти ж дівчинка, тобі ж тридцять років, – бурчиш ти, аж тут Ян звертається до тебе:

- А розкажіть мені трохи більше про вашу країну. Так, як саме ви її бачите. Олеся я вже чув, а вас…

І ви сідаєте втрьох за столик. Вони поряд – і ти в куточку. Олесь невідривно дивиться на свого милого, а ти знову п’єш до дна, бо це ж неможливо витримати.

- У нашій країні, – оповідаєш трохи згодом, – дуже хочуть надати геям право на одруження.

- Слушно, – киває Ян.

- Але мені здається, що, дозволивши гомошлюби, ми скоротимо населення, і років за двадцять у нашій країні взагалі не буде кому працювати.

- Галино, – все так само поблажливо всміхається Ян, – мені зрозумілі ваші страхи. Але як довго можна прожити, постійно брешучи собі й іншим? І зачинати дітей, але зачинати в обмані, бо інакше чужі люди осудять? Проти власної волі вдавати гетеросексуала, коли ти ним не є?

У в тебе в серці – іржаві леза. Ріжуть і печуть.

За кілька годин ви попрощаєтеся з паном Янссоном, і ти, потиснувши йому руку, зауважиш, що він якось аж занадто пильно на тебе дивиться. Ну, звісно. Адже ти посміла засумніватися у щирості його почуттів до Олеся. Критикуєш ідею одностатевих шлюбів, які в цивілізованих країнах давно вже стали нормою. Коротше кажучи, не вписуєшся ти до сталої й мирної європейської картини світу. Гнати тебе драною мітлою до диких хащ. Туди, де «не таких» смажать на вогнищі й приносять у жертву богам. Хіба ні?


Та невдовзі ви з Яном порозумієтеся. Справді – що вам ділити? Олесь щасливий. А ти хто така, аби визначати, кого він має кохати? Та й узагалі, цей файний скандинавський хлопець – такий веселий, позитивний. Йому – двадцять шість, він – зовсім іще зелений лікар-хірург, працює у відділенні невідкладної допомоги, й про всіх своїх напівживих гостей розповідає з таким завзяттям, що «й сам би ладен потрапити під автівку, щоб до Яна вночі на стіл прилягти», – каже Олесь.

- Білесенький, – благаєш ти вранці, – але ж у місті повно хлопчиків нетрадиційної орієнтації. Ти певен, що Янко тебе не зраджує?

- Ти сама не віриш у свої слова.

Ти сидиш, нажлуктившись віскі, біля Олесевих ніг і цілуєш йому руки. Він тебе не жене. Але потім приходить Ян, і ти стаєш зайвою. Твій суперник переможно зиркає на тебе й забирає Білесенького. І тут якась сила тебе підхоплює з місця:

- Хлопці, ви мене вибачайте, але я піду з вами. А як дуже вам набридну – дайте якийсь сигнал.

- Та я й сам, – озивається Олесь, – завжди був проти того, щоб до шлюбу зустрічатися наодинці.

Янссон сміється.

- А це вже остаточно вирішено? – питаєш ти. – Маю на увазі шлюб.

- Так, – відповідає тобі файний скандинавський хлопець. – Але треба ще залагодити деякі формальності. Наприклад…

- Припини, – обриває його Білесенький, – їй це нецікаво.

Справді. Ти нічого більше не хочеш чути. Не треба подробиць. Треба просто звикнути. Звикнути до думки, що світ більше ніколи не буде для тебе таким, як раніше.


Блукаєте втрьох, узявшись за руки, стокгольмськими вулицями. Ти – посередині. Праворуч – Олесь, ти чуєш його серцебиття. Та в його великому чудовому серці немає тебе…

Несподівано Ян боляче тобі пальці. Отакої! Ти визволяєш руки й одразу єднаєш хлопців:

- Друзі, з вами чудово, але мені б не проґавити реєстрацію.

…Доки твої речі пливуть до металодетектора, друзі по черзі цьомають тебе у скроню. Олесів поцілунок – наче ін’єкція гірчичного розчину, який миттю пробігає венами й підступає до серця. Яна ти вже не відчуваєш. Узагалі. Зате, обернувшись, ти всміхаєшся йому на прощання й зауважуєш, що його обличчя порожевіло, а в очах – смуток, якого зовсім, зовсім немає тепер в Олеся.


- Я вам безвіз привезла, – похмуро вітаєшся ти, бряцаючи сумкою об стіл, аж твоя колега, сахнувшись, евакуюється з чашкою кави в інший куток кабінету.

- Ну, от і все. Скоротять нас теперечки, – цідить крізь зуби, й руки її трусяться, кава з чашки крапає на стіл. – Дякую, бляха, крутий сувенір.

- Та зажди, може, нам і знайдеться робота, – намагаєшся ти її заспокоїти, але всередині розростається холодна, важка й слизька куля. – Може, потік емігрантів буде такий, що нас посадять чергувати на кордоні.

- Довго думала, перш ніж це сказати?! – зривається інша колега. – Та повиганяють усіх до біса – вулиці замітати! І ще конкуренція серед двірників буде!

- Ти так репетуєш, наче я в цьому винна! – не витримуєш ти.

- А хто винен, Галю?! Хто?! – вдаряються обидві в плач.

Це вже потім вони зрозуміють, що їхні сльози були даремними. Першою візовий центр залишить одіозна черниця – себто ти.

Ви з Олесем знову стаєте кривавими антагоністами. Бо він – щасливий, а ти…

Хоча, з іншого боку, ти зможеш частіше їздити до них у гості. Якщо, звісно, матимеш на це гроші.

Що навряд…


«Я в Києві, давай зустрінемося», – пропонує тобі Ян у фейсбуці.

Твоє життя – нескінченні п’яні канікули. Давай, звісно.

Узагалі, непогано було б його триматися. Може, то й на краще, що він не по дівчатах – принаймні, до тебе не чіплятиметься. Та й із суто ділових міркувань… Раптом який підробіток підшукає. Мову ти знаєш досконало, досвід маєш… Знервовано натискаєш кнопку мишки – приймаєш у скайпі виклик від Віки:

- Ти там жива?

- Та як тобі сказати. Ще день-два – й батьки скинуть мене зі своєї шиї просто на асфальт. А ми, на хвилиночку, на сьомому поверсі мешкаємо.

- Зрозуміло, – хіхікає Вікторія. – Зрозуміло, що нічого не зрозуміло. Ти що – так і не заарканила цього свого білявчика?

- До чого тут білявчик, Вік? Я тобі кажу – з роботи скоротили.

- Хі-хі, з роботи. А ти знаєш, що справжня жінка працює не для самозабезпечення, а для… самозадоволення… ой… що це я верзу… коротше, тобі ясно.

- Ні, Вікусю, не ясно мені. Я вже сорок резюме надіслала, й ніхто не озивається.

- Я їй про образИ, вона мені про гарбузи. Хі-хі... дивна ти.

- Слухай, припини зуби шкірити. Тут серйозне питання. Цей його товариш пропонує з ними потинятися в столиці. Що думаєш? Натякати йому, щоб поміг у Стокгольмі влаштуватися?

- Де? В гей-барі коктейлі розливати? Ото дурна. Хай краще мужика тобі підшукає нормального. Кінець зв’язку.

Просто лихо з цією Вікою. Коли вона вже перестане курити цю свою траву?! Меле таке, що й на голову не надягнеш. А я – справді дурна, що спілкуюся з нею, коли вона в такому стані. Але я – в паніці. Я – в паніці. Я не знаю, що робити.

До речі. Про білявчика…

Ти ловиш себе на тому, що пошуки роботи відволікають тебе від думок про нього. Може, й на краще воно – побути безробітною рівно стільки, скільки потрібно, щоб забути Олеся Савку?

Але ж ні. Сьогодні ви побачитеся, й усе закрутиться знов. Ну, тобто як закрутиться. Ти знову маритимеш ним, хіба ні? Варто лише уздріти наживо…

Питала

У Неба.

А відповіді немає…


Та Олесь чомусь не з’являється. Ти навіть телефонуєш йому, у відповідь – мовчанка, Ян хитає головою:

- Він має нагальні справи. Сказав, що чекатиме на мене вдома, й попросив тебе, аби ти показала мені місто.

Ти не відмовиш файному скандинавському хлопцеві. Поведеш його найулюбленішими місцинами. Шукатимете порожню лавку, садибу поза позаминулого століття і край землі. Пізно ввечері Ян накидає тобі в приват кілограм сердечок і квіточок. Ти посмієшся й вийдеш із фейсбуку, бо Олесь усе одно не пише.

Але все це буде потім. Поки що ти підтримуєш світську бесіду, файний скандинав час від часу затягується цигаркою. Ти намагаєшся випитати в нього щось про стосунки з Савкою, про майбутній шлюб, аж раптом Ян закашлюється, навіть опускається навпочіпки. Був білий, а став ще білішим. Обличчя – як цукрова пудра.

- Даруй, мені щось недобре.

- Може, до лікарні?

- Та ні. Не варто. Забудь.

Що ж. Зрозуміла річ – про роботу сьогодні не говоритимете. Узагалі варто було б відвезти Яна додому на таксі й допомогти викликати швидку. Що це з ним? Чи не посварилися, бува, з коханим? Може, через те Білесенький і не приїхав, га?..

Тут телефонує Олесь, ти накидаєшся на нього:

- Ти совість маєш? Тут твоєму стало зле, що мені з ним робити?

- Зле?! – перепитує Білесенький. – Зачекай, скоро буду.

Це вже дорогою до твого дому він, проводжаючи тебе, розповість, що Яна треба пильнувати, він страждає від задишки, колись уже мав кисневе голодування.

- Нехай кидає курити.

- Та якби ж слухав, що йому розумні люди кажуть.

- Тоді, будь ласка, не залишай його на мене. Я боюся.

Але ти ще не знаєш, що й наступного разу Олесь залишить пана Янссона, і знов на тебе… Тобто… А втім, ти ж іще нічого не знаєш… Ти стежиш за порухами чудових білих Савчиних пальців, і ловиш момент, коли ті пальці можна буде вхопити, зацілувати й оплакати. Чи не можна буде. Ні, мабуть не варто. В них усе остаточно вирішено. Що ти вправі робити? Засісти у фейсбуці й, переглядаючи його селфі, милуватися срібними рибками, які застигли в очікуванні. «Білесенький. Білесенький. Білесенький. Білесенький», – задихано повторюєш при кожному оберті крана у безлюдній ванній. У тій самій, де могла б щодня спостерігати, як він намилює своє божественне тіло. Й обов’язково б помила йому спинку. Та…

Та, вийшовши з душу, ти читаєш повідомлення від Яна: «Вибач, що хвилювалася через мене. Тепер усе гаразд».

І враз перед тобою якогось біса виринає постать файного шведського парубка, який щойно слав тобі сердечки у фейсбуці, а тепер і до вайбера дістався. «Тю на тебе», – відмахуєшся ти, але Ян у твоїй уяві тепло й по-мудрацьки всміхається у відповідь – пам’ятай, мовляв, мене, дівко, я – нівроку хлопчина, може, навіть симпатичніший за твого Олеся. Ключове слово – може. Таких, як Олесь, на всій планеті немає. Але ти Янові пізніше це поясниш. Поки що з подивом стежиш, як усередині тебе, між грудною кліткою й пупком, щось починає повільно, але невпинно нагріватися. А-а, це тобі їсти, мабуть, хочеться. Треба сходити на кухню й швиденько щось скомпонувати на вечерю.


- Галко!

Це прийшла мама. Вона розмахує твоїм телефоном і питає тебе:

- Це хто такий?

- Колега по роботі.

Мама радісно й рвучко скидає плащ.

- Не жонатий? – пристрасно зазирає мені в очі.

- Збирається.

- З тобою збирається, я сподіваюсь?

- Ні.

- Ну, а чого тоді ти хвилювалася?

Ти зітхаєш і ведеш маму на кухню, де вже приготовлено вечерю.

- Ти, Галко, совісті не маєш. Часікі тікають, а вона й не думає про лічну жизь.

- Думаю, мам. Але якби лічна жизь теж про мене трохи думала.

- Ти понімаєш, доцю, що за рік-два ти станеш геть негодяща? Тобі тридцять перший, в тебе он повна морда зморшок, а мужики люблять молодих.

- Батько наш теж молодих любить?

Цього доволі, аби мати перестала тобі розказувати, що тобі давно час, а ти, дурепа, вдома сидиш.

- А де той, з яким ти за границю літала?

- А він теж жениться, мам.

Мама похлинається кашею:

- З тобою гуляв, а на іншій жениться?!

Її очі повні гніву. Ти стенаєш плечима:

- Так, мам, і таке буває.

- А бачиш, – знов запускає ту саму платівку, – знайшов, певно, собі двадцятилітню. Доперебиралася, що тебе вже й не хочуть.

Ти знову знизуєш плечима, але цього разу мовчиш. Хай мати фантазує далі сама. Все одно її фантазії відомі тобі від А до Я. Коли ж раптом вона видає:

- Ти могла б там собі когось підчепити, коли цей тебе кинув.

Під ребрами знов чується повільне, та неухильне потепління, яке припиняється від твого млявого:

- Вибач, якось про це не подумала.

- Ех, – зітхає мати. – Дурепа – вона й у Швеції дурепа.

- Нічо, мам, – заспокоюєш ти, – нещодавно нам скасували візи до ЄС. Буду щомісяця їздити й шукати там собі хлопця.

Мама вдоволено береться до страви, перепитавши про всяк випадок:

- Обіцяєш мені?

- Ну, звісно, обіцяю. Дай-но лише кошти знайду. – І, слава Богу, на тумбочці підстрибує твій мобільний, а далі лунає мелодія, й ти можеш утекти до кімнати. Тікаєш – і там, глянувши на екран, упускаєш телефон, мов попечена: це тебе шукає Ян.


- Алло.

- Ти не ображаєшся на мене? Я хочу знати, ти не відповіла у вайбері.

- Вибач. Анітрохи не ображаюся. Але ти бережи себе. Ти молодий, тобі належить бути здоровим. Олесь дуже переживає за тебе.

- Я запам’ятав, що ти стала дуже блідою. Та все одно лишалася так само гарною.

- Яночку, благаю тебе, постався до себе серйозно. І тоді я знову стану рум’яною.

- Ти завжди чудова, хоч би якою була. Мене жінки не ваблять, але ти дуже, дуже, дуже мила.

- Дякую тобі, любий друже. Так приємно це чути.

Розмову закінчено, ти вкладаєшся спати. Дуже, дуже мила, кажеш. Знаєш, що, любий друже? Віддай Олеся, віддай цих гарнюніх ротатих рибок. І хай потому тебе вабить хто завгодно. Бо занапастиш і мене, й його.

І підхоплюють тебе лагідні пухнасті хмаринки, й виносять геть із цього порожнього, дурнуватого реального світу… Тобі сниться твій Білесенький. Але ти прокинешся від того, що по нього прийде Ян, але поведе геть із готелю чомусь не його, а тебе. Ти відкинеш ковдру. Твоє обличчя знову мокре. Треба налити собі чогось і забути. 


Віка знову забігає в скайп:

- Чуєш, Галь? А може, він тойво… нормальний? І ти йому сподобалася…

- Та ну.

- Танукатимеш потім. Мути його, на біса тобі той Білесенький, все одно на тебе й не гляне.

- Вік, Ян – гей з величезним стажем, і він без Білесенького жити не може. Через нього й прилетів сюди.

- Дивись. Прилетів через Олеся, а з собою до Стокгольма забере тебе.

- Не мели дурниць. Вони одружуються.

- Ой. Вони там, у Швеції своїй, і право на голубі шлюби затвердили першого квітня, це тобі ні про що не говорить?

А наступного дня…

…виявляється, що Віка має рацію:

- Про нас кажуть, наче ми – холодні, але це не так.

Ти не можеш второпати, до чого веде цей ельф. Хоча Віка, Вікторія, Вікуся розкусила його завчасно:

- Досі не закохувався в жінок, а тепер зустрів тебе.

Розплавлене цілоденною спекою місто поспіхом прощається з тобою: ти мчиш світ за очі, погубивши туфлі й готівку, ти, задихаючись, дріботиш геть від Яна, від цього злого орка, котрий забрав у тебе Олеся, а тепер надумав собі, що йому таки подобаються дівчата.

Але земля таки кругла, й файний скандинавський хлопець вичікує тебе на фініші.


Ти втретє прокидаєшся серед ночі від того, що подушка холодна й вогка. Чого ти плачеш?.. Ну чого плачеш?

- Ти втюрилася, – ставить діагноз мати.

- Ні.

Але їй нічого не треба пояснювати. Екран твого мобільного висвічує коротке й зрозуміле «Ян Янссон», і в тебе чомусь тремтять руки.

- Ну, нарешті, – видихає батько після твоєї телефонної розмови. – Нарешті наша горда птаха спустилася з небес на землю.

Ну, от як маєш мовчати?!

- Тат, він – гей.

- Приводь його сюди, я йому прочитаю лекцію про сімейні цінності.

- Ти не вигадуй, – додає мати, – поначитуєтеся, понадивляєтеся – скрізь вам потім геї ввижаються.

- Мам, я його не люблю.

- Знов ти за своє. Яка любов? Тобі років скільки? Твоя однокласниця Катька вже до третього класу свою малу веде, а тобі любов подавай.

- Ні, я без любові не хочу.

- Ох і безмозка. Іноземець! При грошах! Думаєш, це дешево – туди-сюди літати? Але ж літає! І вона комизиться, свинюка невдячна.

Я гепаюся на подушку. Намагаюся заснути. Та за кілька хвилин – знову дзвінок. І знову Ян.

- Я помру, якщо ми не побачимося просто зараз.

- Ну й помирай. Посаджу на твоїй могилі білі троянди.

І мені сняться всілякі нісенітниці. Але, дідько, чому тепер у моїх снах немає Олеся? Куди поділися любі мої срібні рибки? Цілий день я думаю лише про Білесенького. Чому ж уночі його заступає цей шведський плагіат?..


- Лячно? – цікавиться Віка, наливаючи тобі віскарик.

- Трохи.

- А хочеться? – примружується подруга. Вона, чесно сказати, давно дується на тебе, бо її підстаркуватий чоловік уже років п’ять як не може, вона отримує оргазм лише від чужих історій, всіх своїх приятельок переслухала, лише ти й далі тримаєш її на дієті.

- Ну… так. Мабуть. Чи ні. Я не знаю.

- То все ж. Так чи ні?

- Та, власне… все до того йде.

- А. Я не питаю, йде чи не йде. Питаю – він робив тобі щось таке, від чого сильніше хочеться? – Тут тебе пересмикує від згадки про те, як файний скандинавський хлопець, хильнувши, обнімав тебе за стан у темному закутку таверни на набережній, і як ти незчулася, що його руки пустилися в мандри… – А? Що?! Ти чого? Дідько, я її питаю як людину, а вона – в сльози!

- Нащо ти питаєш?! Питаєш нащо?! – Шибки у вікнах Вічиної квартири дзеленчать від твого крику, а сама подруга дрижачими руками тягнеться до голови, щоб затулити вуха. – Я його ненавиджу, він цими руками, чорт забирай, хлопців обнімав, навіть непритомних, після ДТП! І не соромився про це в барі розповідати!!!

І – пляшка з віскі летить у шибку, й надворі хтось, верескнувши, матюкається довго й протягло.

- Ти геть здуріла! – психує й подруга. – Це все через те, що не маєш статевого життя! Негайно йди до свого вікінга, хай тебе полікує!

- Думай, що ти варнякаєш! Вікінга знайшла! Ти сама спала б із тим, хто вчора сунув такому, як він сам, а ниньки – тобі!

- Ти не розумієш свого щастя, Галь. От мені ніхто давно не… – і, випихаючи тебе за двері своєї оселі, падає, як підрізана, на підлогу й реве.

Ти кілька хвилин стоїш біля під’їзду. Все. Віка вже ніколи, ніколи не зрозуміє тебе… Ви опинилися на різних планетах. Хоча…

До Олесевого повернення з роботи лишається кілька годин. Віскі вже засвоїлося, тебе хилитає, як судно під час шторму. Вітер, налетівши зненацька, підхоплює тебе й несе до аптеки, куди ти впурхуєш і звідки випурхнеш за кілька хвилин із пачкою тих самих, що можуть порватися, можуть сповзти, можуть узагалі бути викинутими суто з принципу… але хай лишаються при тобі.

Тебе до квартири Білесенького проводжає дрібний, теплий та лагідний дощ.


Стоїш перед дверима, не дихаєш. Може, й узагалі забути про повітря та віддати кінці?..

Але файний скандинавський хлопець по той бік тебе почув. Хрум! – заявляє ключ. Усе. Ти не встигла померти. Заходь, мусиш жити.

- Я знав, що ти прийдеш.

І ти вже – в іншій реальності, в паралельному світі, в… Ай, не треба про це. Мокрий одяг важко звалюється з тебе на підлогу.

- Ти раніше кохався з жінками? – питаєш ти. Ян похмурніє.

- Не мав такої нагоди. А ти? Ти мала чоловіка? Та нащо я питаю, мабуть-таки мала.

- Я могла б його мати, але ти забрав. Ви. Всі. Цупите з-під носа.

- Припини, – дорікає «вікінг». – Дощ скінчився, – зауважує, а це значить, що ви – у спальні, й він озирнувся до вікна.

- Це так треба, Яне? Теревенити про погоду, коли берешся до сексу, так? Це в Європі заведено?..

Тобі починає здаватися, що він навіть і не збуджений, просто вдає. Але про всяк випадок розкриваєш ту горезвісну коробочку.

От би прийшов Олесь і це все припинилося. Та ж не приходить… Ти хочеш потягти резину – хай побачить свого шведського любчика з дівкою і зрозуміє, яке гниле нутро має той. А вже тоді…

- Ти сам же, мабуть, і звабив його. Він би не додумався…

- Годі про нього.

- Але ж ти приїхав сюди.

- Приїхав, бо тебе шукав. І ти це знаєш, але прикидаєшся.

Тебе загнано у глухий кут. І що далі, то все менше ти рвешся з цього глухого кута на волю.


Кімната рожевіє, з відчиненого вікна долітає «цвірінь-цвірінь», «надягни шапку», «брязь», «а щоб тебе розірвало», «альо, Вірко, ти сидиш?». Твої кінцівки заціпеніли, урвався твій зв’язок зі світом, у якому ти все ще силкуєшся затриматись.

Олесь… Милий, світлий, найкращий у світі Олесь… той, що не твій… Як він міг сплавити тебе своїй невдалій закордонній копії?..

Ян навіть усміхається майже так само. Але – інший. І від цього «інший» закричати б так, щоб у цій квартирі завалилися стіни… Та голос не слухається тебе, перетворюється на безсилий старечий хрип…

Ти намагаєшся перемкнути увагу, вдати, що то не він бореться з твоєю цнотою, а той, через якого ти сіла на той стоклятий літак. Але з тієї геніальної ідеї ніц не виходить.

Рибок не видко. А без них – уявляй не уявляй – на душі порожньо. Файний скандинавський хлопець кладе тебе на ліжко й якось, чорт забирай, по-лікарському педантично згинає тобі ноги. Згинає під йому одному відомим кутом (напевно, про це пишуть у якомусь підручнику). І ти розумієш: ще трохи – й вирвеш.

- Яне, пусти мене. Я передумала.

- Та ну, це якось геть не по-європейськи.

І ти підхоплюєшся, стрімголов мчиш до вбиральні. Вмившись, вертаєшся до кімнати – вже з твердим наміром тікати…

Але знову не встигаєш. Як б’є картою об стіл роздратований картяр, так Ян, ухопивши тебе чи то за руку, чи то за ногу, гепає тобою об ліжко. І лише твій зойк зупиняє його на кілька секунд.

- Міг би й обережніше, по-європейськи.

- Чорт, я забув, що ти незаймана.

- Ні, то ти забув, що це тобі не дупа.

І ти замружиш очі, аж заболять повіки. Давай, пробуй ще раз, нещастя ти північне, істото без чіткої життєвої позиції та без визначеної сексуальної орієнтації. Та що ж за лихо, якийсь жалюгідний клаптик шкіри – й той не піддається…

…- Тобі добре? – запитає тебе Ян, і тут би вбити його та засісти на відпочинок до в’язниці на довгі літа, але ж ти прикута до ліжка, й перший-ліпший предмет, яким би можна було запустити твоєму першому чоловікові в голову – за кілька метрів від тебе.

- А тобі добре було б, якби в тобі замість прутня опинився кавун? – фантазуєш ти, і сльози біжать стрімко-стрімко, бо на тебе з паралельної реальності знову дивиться Олесь – очима, повними чи то подиву, чи то презирства.

- Я не був у тій ролі, – заперечує файний скандинавський хлопець… і отеперечки ти його точно вб’єш:

- Ти! – верещиш на всю кімнату. – Не був! У цій ролі… Я тебе ненавиджу… Навіщо ти дурив Олеся, він так вірив тобі! Що ми тепер робитимемо з цим усім?! – захлинаючись сльозами, лупцюєш Яна кулаками в груди.

І саме цієї хвилини біль розколює тебе навпіл. До втрати свідомості лишається всього нічого, але ти витримуєш. Боже, невже ти здатна це витримати? Адже ти аж досі була переконана, що з тобою ніколи, ніколи, ніколи такого не станеться!..


…Ти сидиш у ванні й дереш зубами упаковку з жилетками. Твій перший чоловік, іноземець, вириває з коренем двері та, жахнувшись, ледь не придавлює ними себе.

- Яне, я хочу вмерти.

- Ти не зробиш цього, – забирає в тебе з рук жилетку, – я на таку, як ти, все життя чекав.

- Чекаючи на мене, трахав чоловіків.

- Усі ми часом помиляємося.

- Тобі задорого обійдеться твоя помилка! – знову волаєш ти, і на твій крик прибігає…

…Олесь.

…Білесенький.

…Намоклий.

…Зі своїми…срібними…

Дощ за вікном зривається вже на повну силу.


- Ти?! – викрикує Білесенький. – Ти – з нею?!

І кидається до тебе, з очима, налитими кров’ю – може, щоб розбити твою голову об кахель?!

- Нічого не кажи… Нічого! – захрипає Олесь.

Ти зігнулася у ванні, щоб він не бачив твоєї голоти. Ян простягає до тебе руки, але ти все більше втискуєшся в стіну, ніби хочеш крізь неї вибратися за межі квартири.

- Я поясню!

Савка намагається дихати – як короп, якого голіруч витягли з води. Але з очей біжать потоки, його подих переривається.

- Я… я так довго шукав, Яне! І я знайшов, розумієш, я нарешті знайшов того, кого шукав! Тебе, розумієш, знайшов! А ти… ти…

- Припини! – перебиває його «вікінг». – Це була помилка. І ось вона, – вказує на тебе, – цю помилку виправила. Я йшов не тією дорогою, Олесю. Я все життя йшов не тією дорогою…

- Та ти все брешеш! – вже задихається Олесь. – Тобі просто нудно стало, вирішив дівку трахнути для експерименту! Що, неправий я?..

- Олесю, я тебе прошу – заспокойся. І вислухай. Це – не експеримент. Вона мені потрібна. І вона – моя. Тут і зараз. Більше нічого не казатиму.

- Це ви обоє мене вислухайте! – вриваєшся в суперечку ти. – Яне. Ні, не підходь… стій там… Яне. Ти дуже, дуже, дуже… як тобі сказати… ти – не такий, як інші. Я навіть не уявляю, як це описати… але… але послухай… Так склалося, Яне, ти маєш зрозуміти. Я віддалася тобі, це якось усе по-дурному, якийсь абсурд… але я люблю Олеся. От нічого не можу з собою вдіяти. Люблю. І, поки з тобою була – про нього думала… і…

- Заткайся! – реве, наче поранений звір, Білесенький. – Ти знала, що ми з Яном – пара?! Знала! Якого біса ти прийшла?! Тобі чоловіків-гетеро на світі мало?! Чого ти лізеш у нашу сім’ю, ламаєш її, робиш людям боляче?! Навіщо?!

- Ні, ти не могла про нього думати, – наполягає Ян, – я бачив твої очі, мені не треба пояснень.

- Тобто ти, Яне, отак узяв і все перекреслив? А що ми вже третій рік разом – тобі це байдуже, так?!

- Олесю, вгамуйся, бо я зараз піду! – ще більше дратується Янссон. – Я не грався. Усе було серйозно. Просто тепер… тепер іще серйозніше.

- Галю. – Олесь рветься до тебе і, присівши біля твоїх ніг у ванні, хапається за твої ступні, дряпає їх оскаженіло: – Скажи мені – це ти ґвалтувала його?

- Ні.

- Отже – він тебе?

- Ні, Олесю, ні. Все так, як ти бачиш… Як ти почув… як…

- А дідько! – і з цим криком Білесенький дає Янові ляпаса. Файний скандинавський хлопець не лишається в боргу. І тепер вони тузають одне одного, геть як ті пацани в тебе на Троєщині. А ти намагаєшся, борючись із лихоманкою, розняти їх. Коли Ян складається навпіл і повзе вздовж стіни на підлогу. Переляканий Олесь, побачивши кров, верещить: – Викликай швидку! – І кидає тобі Янів страховий поліс. Обличчя стало ще білішим, а рибки в очах несамовито лупцюють хвостиками. Вам обом зараз не до ревнощів. Поки що…


Янові вже краще. Ти цілодобово сидиш коло нього, спілкуєшся з лікарями, стежиш, щоб не погіршало після крапельниці.

- Олесь не приходив?

- Ні, – відповідаєш ти, а в самої серце барабанить, ніби навіки втратило здатність битися рівно.

- Я скоро полечу додому, – раптом вирішує файний скандинавський хлопець. – Ти хотіла б… до мене?

Ти стенаєш плечима. Твоя тахікардія не дає тобі зосередитися на його питанні.

- Завтра прийду, – обіцяєш ти і, зірвавшись, вибігаєш із палати.

Поки ти мчиш вулицями на свою маршрутку, в тебе є в запасі півгодини – чи згодна ти змінити своє життя від і до, а чи хай вертається Ян до свого Стокгольма та хай кохає кого йому заманеться – хоч хлопців, хоч дівчат. Але спершу треба поговорити з Олесем. Ти в цій лікарні знову про нього забула. Дасть Бог – скоро остаточно минеться твоє кохання. Все-таки Віка часом діло каже: деякі «вікінги» таки лікують. Наприклад тим, що раптово самі потрапляють до стаціонару.


Ти змінюєш маршрут.

Тобі треба втрапити до Олеся. Розповісти йому все. Перепросити. Справді – що ж це за почуття, що він жодного разу не навідався до свого друга. «А рап…» - на цьому ти себе осмикуєш, зачекай, не фантазуй, все з ним гаразд, просто, може, на роботі закрутився. «Цікаво, а вони таки помиряться?» - перебиває ту, попередню, думку, нова, більш оптимістична. І тобі чомусь достобіса хочеться в туалет по-великому… і під ребрами розкривається крислата пляжна парасоля…

- Оле-сю, – тихесенько, собі під носа, кличеш, натискаючи кнопку дзвінка й затуливши вічко, бо ще, Боже борони, тобі не відчинить. – Олесю…

Але кроків за дверима не чути. А вже мав би приїхати. Двадцять третя дванадцять. Може, приїхав та заснув?

І парасоля під ребрами росте, підпирає шлунок.

- Олесю!!! – І наступної миті ти вже гупаєш у двері щосили, руками й ногами. Господар не відчиняє. Нарешті з квартири навпроти видибає сонний сусід:

- Вам чого?

- Ви не знаєте, що з Савкою? – з надією питаєш ти, але сусід мовчки зачиняється зсередини.

Уже вранці, переконавшись, що ти пішла, сусід відімкне Олесеві двері. І весь під’їзд юрмитиметься на подвір’ї, схвильовано кидаючи: «такий молодий», «а де ж його рідні», «і ніхто ж не знав»…

Ти довго не наважуєшся про щось запитати їх: тобі здається, ніби вони знають, що винна в усьому ти.

- Віко. Будь ласка, приїдь, ти мені потрібна, – просиш ти, сповзши під каштан, який відгороджує тебе від Савчиних сусідів. – Запиши адресу…

- Ти заміж виходиш? – радісно верещить подруга й бере таксі.

Це вона, приїхавши, запитає переполоханих бабусь, що трапилося. І одна з тих, що півгодини тому були не в курсі, компетентно пояснить:

- Снодійного переїв. Серце не витримало. Ех, молодь пішла нікудишня. Якби робив на заводі, як колись я, то безсоння б його не мучило. Голову до подушки – й придавило…

Ти довго не можеш змусити себе піднятися до Білесенького. До тієї самої квартири, де тебе звабив Ян Янссон. Тепер там – фіолетова лялька, вже майже не схожа на твого коханого. І поряд – випатрана коробка з-під таблеток…

Світ перестав існувати для тебе. От просто взяв і перестав.

У мегаполісі неможливо повернути людину до життя. Бо нікому нема ні до кого діла. Ніхто ні до кого не заходить… Ніхто не цікавиться… Ти кидаєшся в обійми своєї неймовірної подруги Вікторії, своєї надокучливої Вікусі, своєї безцеремонної Вікульки, яка б нізащо не проґавила, коли б на місці Олеся була ти.

…Таксі висадить вас біля її дому. Там на тебе чекатиме вільна канапа, на яку впадеш долілиць, а Віка відповідатиме на дзвінки від твоїх батьків і від Яна…


- Ну й добре, Галю, ти розумієш, це добре! Одним придурком менше стало на планеті! А Ян – молодчага, вчасно зрозумів, кого треба любити!

Ти дивишся на неї крізь щілину, яку творять долоні перед твоїм обличчям.

- Чого ти затулилася? Радіти треба. Радіти, кицюню. Світ потроху в норму приходить. Завдяки таким, як твій швед, ми ще не вимерли, Галю! А Олесі всякі ведуть його до загибелі… – Вона знов затягується.

У тебе в очах розливається темна-темна зелень, вона міниться в чорноту. Олесь… Білесенький…

Оторопіла Вікторія трусить тебе, вхопивши за карк:

- Ей, Галю, ти чуєш мене?! Не надумай і ти…

Ти трясешся від холоду на руках у подруги, й вона вкриває тебе ватяною ковдрою та кип’ятить для тебе вино.

- Що ти скажеш Янові? – запитує Віка кілька хвилин потому. Усмішка так і не повернулася до неї. – Ти поїдеш із ним до Стокгольма?

Із чорно-зеленої порожнечі, затамувавши подих, визирають рибки…

- Ні, – відказуєш твердо. – Я саме говорю з Олесем. Прошу його, щоб хоч цього разу… забрав мене до себе…


Новісінький біометричний паспорт пахне пластиком і мандрівкою в один кінець.

Чи ні. Здурієте й кинетеся з головою в навколосвітню. Подорожуватимете аж до нудоти, вивчимо кожен камінчик і кожну бадилинку нашої неосяжної планети. І Ян боязко зиркатиме в бік котрогось із нівроку-хлопчиків, але ж які тепер хлопчики – ти обкрутила його, ти йому зав’язала світ, ти в нього одна-одніська… Хоча іноді – зовсім, зовсім рідко, так рідко, що ти й не ображаєшся, – він помилково називає тебе Олесем. Але ти сваришся пальцем, і Ян тисне на газ.

Одного чудового дня тебе так загойдає в автівці, що доведеться набирати номер, указаний на твоєму страховому полісі, й сунутися до першої-ліпшої лікарні. А вже там тобі повідомлять, що це – звичайний токсикоз. Що за дев’ять місяців… І в Янових очах – о Господи, та як це можливо! – стрепенуться, затріпають хвостиками рибки… Вже не срібні, а золоті.


Кажуть, ніби в мегаполісі неможливо зустріти другу половинку. Брешуть. Це реально. Але до мегаполісу мають час від часу приїздити файні хлопці скандинавські. На них – уся надія.


Саня Малаш


НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.08.2017 Проза / Оповідання
Я буду довго гнати лісапет
15.09.2017 Проза / Оповідання
АнтиСНІД
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
05.11.2017 © Зоряний Пил / Мініатюра
Останній поверх
27.10.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (17.)
23.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (16.)
14.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (15.)
13.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (14.)
Повість
21.09.2017 © Гаврищук Галина
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
04.09.2017
Файні хлопці скандинавські
11.07.2017 © Меньшов Олександр
Третя терція ((44 - 45 ))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 149  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 07.09.2017 22:56  © ... для Тетянка 

Дякую! 

 05.09.2017 23:25  Тетянка для © ... 

Дуже файна, захоплююча повість, написана неповторним авторським стилем. Аплодую!

 05.09.2017 20:05  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую! Бальзам на мою трембіту!) 

 04.09.2017 09:44  Артюх Леся Вікторівна для © ... 

життя таке, воно бентежне)
Прикольне оповідання) 

 04.09.2017 09:31  Тетяна Ільніцька для © ... 

Сашко, ну розкішна Ти авторка! Розкішна і все тут))) І стиль, і мова, і сюжет - усе на рівні))))) Відірватися неможливо, але ж треба)))) Дочитаю увечері і відпишуся))))))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди