Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.09.2017 18:33Новела
Драма  
Системний аналіз
30000
З дозволу батьків
© Олег Корнійчук

Системний аналіз

Частина 2
Олег Корнійчук
Опубліковано 06.09.2017 / 43369

Він стояв на порозі невідомого. Стояв один, бо й справді лишився один. В один день лишився сім’ї і дому. Підтримки і розуміння старших, мало не обожнення малої племінниці, однозначно, поваги друзів і усього свого безтурботного життя. Вони, оті невідомі знищили його життя, увесь його світ. Був би з ним брат, він би знав, що робити. Куди іти, що й кому казати, як при цьому діяти. Чому ти не попередив нікого, не підготував? Добре, хоч дівчата поїхали.

Борючись із ментальним гарячковим гармидером, не знав чи спав, чи ні. В тиші почав розрізняти чуже дихання, спокійне і розмірене. Може здалося, може злякався звуків, які сам чинив? Затамував подих. Ні, хтось дихає, але тихо, майже як він сам. Господарі лишились ночувати? Але ж замок на дверях. Вікно зачинене, ніхто б не забрався непомітно. Знайшли? Знайшли тут?

– Хто тут? – далі голосніше: – Хто тут?

Хтось ворухнувся на підлозі.

– Не кричи. Сусіди почують, – голос невдоволений, нічого особливого, не хриплий, не фальцет і не бас, звичайний голос.

– Хто тут?

– Яка різниця?

Помовчав, не знаючи, що казати.

– Я маю знати.

Невідомий хмикнув носом:

– Справді? Тоді ти розкажи – хто тут.

І що розказувати, невідомо хто там, у темряві.

– Я не знаю, – сів на ліжку, було холодно в плечі, тому натягнув на себе якусь лаху.

– То ти почни з себе. Хто ти?

Дійсно, і хто він? Хто він тепер. Після того, що з ним сталося. Після того, що зробили з його родиною. Він тепер ніхто. Ні, гірше ніж ніхто – вигнанець, ізгой, прокажений. Він тепер наче проклятий.

– Я ніхто.

– Це як?

– У мене все відібрали. Усе. Навіть власне життя.

– Життя теж?

– Зараз мені здається, що так. Здається у мене таки влучили, там в лісі, а це все – просто марення, і я розмовляю сам із собою.

Невідомий у темряві задоволено гигикнув.

– Зате ти не один. Ти сам із собою.

Було б чому радіти.

Навіть силуету незнайомця, до цього не було видно, не те що обличчя. За вікном засіріло і за запрілим віконцем заворушилися пасма туману. Тепер стало видно, що в будиночку він не один, під стіною, навпочіпки сидів чоловік у кашкеті. Більше нічого не можна було розгледіти в сірому мареві, тому обоє стали дивитися у вікно, як ворушиться сіра маса вранішньої вологи.

– Не один, – ствердив тихо. – Ти не казав, як тебе звуть.

– Не казав. Ти теж не казав як тебе звуть.

– Мені тепер все рівно. Як назвеш, так і буде.

– Така ж історія.

– Це... як це?

– Я теж ніхто. Немає мене. Не існую я.

– Але ж я тебе бачу.

Незнайомець повернувся і вишкірився:

– Я теж тебе бачу.

– Що там за сусіди, ти казав.

– Через хату авто під виноградником на подвір’ї, отже там люди.

– А як ти видивився?

– Коли та машина проїздила, підсвітила і фари блиснули.

Це він повинен був і сам помітити.

– А сюди як забрався, я не чув нічого?

– Що далі робити будеш? – більше незнайомець не хотів відповідати.

– Хочеться десь подалі рвонути.

– Я спитав, що будеш, а не що хочеш.

Крізь туман прорізався гудок потягу.

– Мабуть дизель. Можуть дачники набігти, – попередив незнайомець.

Справді, якщо це приміський поїзд, можуть набігти дачники. Пора забиратись.

Порився на ліжку, знайшов не самий страшний одяг, натягнув на себе – ранок обіцяв бути холодним. Вибрався надвір, причинив вікно.

Вже надворі побачив, що футболка в крові, запахнув новопридбану куртку щільніше. Вдалося розгледіти незнайомця. Такого ж зросту, як він сам, такого ж віку, такої ж ширини плечі. Одягнений у «камуфляж» і військові «берци». Коричнево-чорно-зелені плями одягу, інколи, розчиняли фігуру невідомого на фоні рослинності і туману.

Без поспіху рушив по доріжці. Незнайомець ішов з ним. Хто він, чого іде поруч вже не допитувався. Не нападає, не галасує, не привертає увагу, тож хай іде собі. Може вийде згубитися в тумані.

В кінці дачна доріжка вивела на асфальтовану дорогу. Обернувся, уявив весь пророблений шлях, дорога вела до залізниці, а там поруч «його» лісосмуга. Пішов по дорозі подалі від того місця. Незнайомець кивнув, мовляв «вірне» рішення. Яке йому діло?

Кроків майже не чути, зате добре чути машини. Причому, чуєш їх раніше ніж бачиш.

З туману виплила невисока будівля поблизу дороги, Біля неї синій знак зупинки автобуса. Незнайомець в камуфляжі зник, може таки розчинився в тумані.

В кишені намацав якийсь дріб’язок, на квиток вистачить. Автомобілі відпадають, а іти пішки – недалеко зайде. Лавка на зупинці вкрита росою. Хотів сісти, але передумав, не хотілось стирчати на відкритому місці. Примостився в рівчаку позаду зупинки. Здалося навіть, що закуняв.

На зупинці говорили двоє чоловіків. Один сердився, другий виправдовувався, але не дуже, швидше задля годиться.

– Завжди ти швагра свого пхаєш... а робити немає кому... то платять мало, то роботи багато... ну і де він? – почути вдалося не все.

– Обіцяв, що буде.

– Де тепер підсобника брати... у цю пору. Всі хто міг піти, вже по об’єктах.

Цікаво. Тихо підійшов, змахнув рукавом вологу з лави, сів.

– От кого зараз видзвониш? – продовжив сердитий. – Сам будеш розчин совати і цеглу? А робити хто буде?

– Беріть мене, – озвався голос від зупинки. Чоловіки мало не підстрибнули. Обстановка мало не містична. Туман, тихо, людей нікого, а тут – за спиною голос. Обернулися, обоє з виряченими очима від несподіванки. На лаві сидів добряче відлупцьований безпритульний.

– Ти-и-и... ти хто? Ти звідки тут? Що? Куди беріть?

Безпритульний невизначено махнув рукою.

– Вам робочий треба. Мене беріть.

Сердитий мовчки відвернувся, але одразу повернувся знову:

– Ви, алканоїди, ніколи не робили, і робити не будете, – і знову відвернувся.

– Я не вживаю.

Сердитий пхикнув, повагався, тоді:

– Підійди. Дихни. Не чутно, – і подивився на товариша.

Той, намагаючись виправити ситуацію з несумлінним родичем, погодився з безхатьком:

– Та можна, видно, що не слабенький. І господар сьогодні буде, треба показати, що бригада вся на місці. А то знову буде нам мізки напружувати, на рахунок термінів.

– Скільки хочеш? – спитав сердитий.

– Що хочу?

– За роботу скільки хочеш?

– Скільки дасте. Аби годували.

Сердитий посміхнувся. Така розмова йому подобалась.

– Гроші отримаєш в кінці, як і всі ми. Не будеш робити, виганяємо в той же день.

Безхатько кивнув, згоден.

– Я Іван, це Славко, – протягнув руку. Потиснув руки обом по черзі. Розводити сентенції про несправедливість життя було недоречно, тому назвався першим ім’ям, що прийшло в голову.

– Ні, у нас є такий. Будемо плутати. Будеш... е-е-е-е... Тарас. Книжка в мене була улюблена в дитинстві.

Всі були задоволені. Сердитий – недорогим робітником, товариш сердитого – не будуть більше шпиняти за родича, а Тарас – тим що він Тарас.

Поки Славко з Іваном щось жваво обговорювали, під’їхав автобус. Ранковий рейс за місто. Дачники, котрі проспали поїзд, вивантажились і далі автобус ішов майже порожній. Зійшло сонце, в теплі його променів, й під вуркіт мотора Тарас заснув.

 

Познайомили з бригадою. У всіх міцний потиск мулярів зі стажем. Всі сухорляві і загорілі.

Мали швидко звести сауну і гараж з підвалом. Будинок стояв вже накритий, з вікнами, але не поштукатурений. Тож роботи вистачало.

Після першого робочого дня відмітили початок роботи. Тарасу налили повну склянку горілки, хоч той віднікувався, примусили випити. А потім, тримаючи за руки гуртом, вправили збитий набік ніс. Боляче, але стало зрозуміло для чого горілка. Нікого не здивувала історія, що його віддубасили «менти». У всіх бували такі «неформальні» бесіди, в основному, за нетверезих обставин.

Далі покотились будні. Цемент, пісок, лопата і бетономішалка. Те принеси, те віднеси. Розвантажити – завантажити. Гонили його всі без мук совісті. Увечері ледь доповзав до свого матрацу, засинав до ранку без снів. Коли джинси стали такі, що не можливо було розрізнити колір, Іван наказав випрати весь одяг, і свій і чужий робочий. Його все ще приймали за безхатька. Як розбирав кишені, натрапив на папірець повідомлення з кур’єрської служби. Про це він геть забув. Попросив хлопців з бригади забрати, коли поїдуть до міста, цікаво що там.

Синці на обличчі поступово зеленіли, жовтіли і зникали. Розчавлені пальці теж позаживали, добре що кістки цілі. Коли ніхто не бачив, став по вечорам згадувати свої спортивні навики.

***

В бригаді вже розуміли, що ніякий він не безхатько, не «алканоїд», як казав Іван, не кримінальник. Проте, ніхто не ліз в душу. Працює хлопець, то хай працює, нікому не заважає, що попросиш зробить. Тільки дивиться якось дивно. Іноді підійде хтось з бригади, а в нього очі якісь засклілі, або на мокрому місці. Дивно. А одного дня господар котеджу розщедрився і привіз їм старенький телевізор, щоб хоч новини подивитись. Ввечері після новин застали кримінальну хроніку, як завжди – пограбування, убивства, дорожні аварії. Всі пішли вечеряти, а Тарас дивився всю передачу, з початку і до кінця. Його покликали їсти, прийшов сів за стіл весь блідий, аж сірий. Навіть синці зблідли. Нічого не розповідав, нічого майже і не їв, так і пішов на двір. До дивинок його звикли, і до того, що мовчазний весь час, перш ніж відповісти, наче обдумує все кілька раз. А тут ще місцеві п’янички «недобрали» в генделику і вирішили потрусити заробітчан будівельників. Вийшов Іван розбиратись, то ледве по писку не надавали. А ті все погрожують, «ми вас перестрінемо», «просто так не поїдете», «ми вас знайдемо», «знайдемо де живете». А тут Тарас прибрів. Іде ледве живий. Підійшов до самого крикливого, руки вперед витягнув, смикнув за голову, ногу підняв, навіть не ногу, коліно виставив – той впав, лежить не рухається. Крикуни стоять, завмерли. Не знають, що робити. Тут їх бери й гамсель, а Тарас стоїть і каже їм: «Сім’ї не можна погрожувати». Ті вхопили тіло і поперли. Більше не приходили. Потім господарю наскаржились, що звірів набрав. А той на радостях могорич привіз, каже йому вже три бригади так наперли.

***

Нарешті привезли пакунок, про який було повідомлення на папірці в поштовій скрині.

– А ще питали, чи будете знову відправляти, – повідомили Тарасу. – Я питаю, як то? Показують журнал. Цей пакунок, вже давно ганяють через всю країну. Саме з цього відділення. Відправлять, там ніхто не забирає, повертають.

Он як. Можливо це брат так ховав?

– Дякую. Тобі треба було в розвідці служити, а не займатись будівництвом.

– А я де служив, поки в армії був? Так і було. А будівництво... роботи іншої все одно немає

Розібрав упаковку. Замотано добре, товсті стінки, всередині смартфона, сім-карта і флеш-картка пам’яті. Акумулятор розряджений. Довелось шукати до нього зарядний пристрій. Телефон, як телефон, нічого особливого – великий екран, порожня записна книжка, на флешці запаролений архів. Спробував звичні паролі. Нічого не виходить. Якось іншим разом треба спробувати. Дзвонити все одно нема кому.

Так і йшли дні, робота, сон, перелік паролів. Довелось занотовувати, бо почав забувати з яких почав. Перебирав імена, сімейні дати, з крапками, з рисочками нижніми і верхніми, великі й маленькі букви. Поки не знайшов.

Ось воно. Скільки вбив на це часу. А все так просто.

В архіві великий файл. Мапа. Навіть великий екран телефону не дозволяв впізнати місцевість. Почав читати назви. Виходило, це їхня область. Ось місто, обласний центр. На мапі позначки, по кілька навколо райцентрів, більше навколо обласного центру. Одна позначка недалеко від села, де він зараз був. Вибрав мітку і збільшив, вискочив текст із поясненням, там повернути, там зупинитися, прикмети, глибина така-то. Наче мапа скарбів. Можливо, це якась гра. Подивився властивості файлу, ні не гра. Тоді що. Порахував кількість міток на мапі – багатенько, ніяких скарбів не вистачить. Щоб не сидіти й не гадати, треба подивитися, що там таке.

Відпросився в Івана. Сказав треба прогулятися. Має він право на один вихідний за стільки часу? Бригадир дав вихідний, сказав, що хлопці дають йому скутер покататись, і щоб шолом на людях не знімав.

– Коли ті «халамидники» приходили... ти передачу дивився... ми потім теж подивилися... в повторі..., – видно було, що на подібні теми йому, зрілому чоловіку, важко говорити. – Ми з хлопцями, теє во, поговорили... не така ти людина... щоб щось подібне... не схожий… всі хлопці згідні... зараз таке робиться... в мене самого племінник за зґвалтування сидить, якого не було... нормальні люди звільняються з міліції, через усі ті звірства... то ти там обережно, у нас у всіх діти... гроші забереш, коли скажеш...

Іван пішов. Тобто його попросили забиратися, чи як?

Зробив, як просили, шолом по дорозі не знімав, до людей не ходив. Йому це й не потрібно було. Знайшов мітку на карті. За поясненнями знайшов і сховок. Розкопав. Поліетиленова плівка, під нею дерев’яний, продовгуватий зелений ящик. Підважив верхню кришку лопаткою. Оце так...!

Під добряче промасленою тканиною... пістолети... штурмові гвинтівки... магазини до зброї, набої до всього, що лежало в ящику. І все це насипом. Взяв пістолет в руку – ніби викупаний в мастилі. Смикнув затвор. Здається все працює. Натиснув гачок, сухо клацнуло. Таке ж проробив із штурмовою гвинтівкою, що лежала зверху. Теж все в мастилі. І все працює. Не муляжі і не макети.

Під сидінням скутера знайшов не дуже брудну шмату. Обтер пістолет. Оглянув. Затвор має якось від’єднуватись. Не піддається. Куди міг дістати, зняв з металу густе мастило, куди не влізти ніяк, допомогли інструменти зі скутера. Протер пару магазинів і наповнив їх набоями. Ще жменю набоїв кинув в кишеню.

Тільки куди сховати пістолет? Спереду за пояс – згубиться. Ззаду, теж не те. Під пахву, а як без кобури? Поклав в кишеню куртки. Кишеня накладна з клапаном, трохи видно ззовні. Та ні, видно що є щось, а що – незрозуміло. Спробував кілька раз швидко дістати. Складно, чіплявся то мушкою, то ціликом, то просто не міг потрапити в кишеню. Таким чином легше стріляти прямо з кишені, але це ж не револьвер, спочатку треба відправити набій в набійницю, чи правильно казати патронник? Після всіх маніпуляцій, пістолет розмістився в кишені дулом догори. Бажаючи поправити, великим пальцем підняв клапан, рука пірнула досередини, зачепив спускову скобу вказівним пальцем, потягнув догори. Піднімаючи пістолет, припідняв кисть і за інерцією руків’я лягло на пальці, а великий палець обхопив з другого боку, ліва рука легко смикнула затвор. Він був готовий до бою. Все зайняло долі секунди. Розрядив зброю. Спробував ще раз, вийшло швидше. Вирішив так і лишити, поки що.

Знайдений «скарб» потрібно було перевезти, або заховати так само. Озирнувся по сторонам, наче нікого. Зачинив ящик, накрив плівкою, не вистачає трішки, десь зачепилась. Посмикав, відгорнув землю, відкинув плівку і побачив ще один зелений «скарб». Просто під першим, було заховано другий зелений ящик, але більший і з металу. Сюрпризи не закінчувались.

Зелена скриня закрита на защіпки, без замків. Всередині зелений камуфльований одяг. Військові черевики. Найцікавіше на дні. Загорнуті в незмінний поліетилен пачки грошей. Чимало.

Мабуть, так себе почував Алі-Баба в печері розбійників – радість і тривога. Хто ще знає про цей сховок і що лежить в інших? Якщо те ж саме, то можна озброїти невелику армію. Для чого? За оце загинули його рідні?

Навмання висмикнув кілька купюр з пачки, про всяк випадок. Зачинив скриню. Поклав на місце перший ящик, вкрив все плівкою, засипав землею, потім піском, потім приніс хвої, розгорнув тонким шаром, а зверху постукав гілкою. Відійшов на кілька кроків – наче нічого не помітно.

Можна повертатись додому. Додому? Чужа недобудована хата – його дім? Щось не так у цьому світі.

***

– Іван, ти казав в розвідці служив?

– Служив. Було діло. Хоча й давно.

– І чим ваша служба відрізнялась від ... ну хто там є ще в армії...

– Будбат, – Іван радів своєму жарту.

– Це ті страшні звірі, яким навіть зброю не дають?

– Вони, посміхнувся Іван.

– Ні, з цими зрозуміло. Ви вчили щось особливе?

– Стріляли більше, бігали більше, маскування, засідки... таке всяке.

– Яке всяке?

– Головне правило, виживи сам і вбий всіх... Ховайся, обманюй... Менше своїх втрат, більше ворожих. Отримай інформацію, використай і відступи. Взагалі... збір інформації, обробка. Що з чим співставити, які зробити висновки... Зараз вже не пам’ятаю нічого. Колись ще збори військові якісь проводили, а зараз... тільки й пам’ятаю, як автомат розбирати.

– А зброю часто чистили?

– А ти чого так зацікавився?

– Так я ж не служив, цікаво...

День за днем, по краплині збирав інформацію про що не пишуть в книжках. Хоча насправді пишуть. Підручники сержантів і настанови по стрілецькій справі знайшов в інтернеті.

Іванові товариші з бригади іноді втручались в розмову, охоче згадуючи молоді «безтурботні» роки. Стрільбища, казарми, командири, «діди», наряди, «самоходи»...

– А з пістолетів стріляли?

– Раз чи два. Офіцерські іграшки.

– І як?

– Автомат краще.

Усі зі знанням справи закивали головами. Те, що весь світ називав штурмовими гвинтівками, чоловіки з його бригади вважали автоматами. Мабуть, вони були праві. Автомат, то й автомат.

– А як перевірити... пістолет... чи точно б’є...?

– Ти про пристрілку?

Все що знали колишні солдати – чорне коло, сантиметрів двадцять п’ять, під нижній зріз. Більше ніхто нічого не пам’ятав.

 

Робота просувалась. Ось закінчили гараж. Туди знесли всі інструменти, скрутили розібрані стелажі. Господар, на другий день привіз купу різного мотлоху. Банки з фарбою, мастилом, автохімію та коробки з дрібними запчастинами до автомобілів. Бригада зібралась, оглянула привезене, чи нема чогось корисного для роботи. Корисним визнали все крім декоративних цяцьок. Тарас для себе знайшов чим промити і змастити пістолет. І одразу закортіло його випробувати.

Випросивши скутер у вихідний, поїхав в сторону лісу, пошукати безлюдного місця. Здавалося люди змовилися не лишати його наодинці – постійно натрапляв то на ягідників з плетеними кошами і відрами, то на відпочивальників з розкладними стільцями і шашликом. Нарешті, озброєний будівельною рулеткою, кількома листками паперу і цвяхом, приступив до обладнання стрільбища. Здається нікого. Відміряв відстань до обраного дерева, для позначення позиції встромив в землю гілочку. Для початку прикріпив цвяшком чистий білий листок. Так для нього робив брат, коли брав на стрільбище. Все, що тоді відбувалось, сприймалося не інакше, як гра.

Зарядив, затвор. Треба згадати, як тримати. Сумістити мушку з прорізом в цілику... на волосину нижче листка... натиснути гачок... ні, нехай він, наче, сам натискається... Перший постріл ляснув дуже голосно, аж задзвеніло в вухах і смикнулась догори рука. При наступній спробі не довелося долати спротив гачка. Лише трішки потягнув і – постріл.

***

Тоді він не задавав питань. Багато про що не питав. Брат більше говорив з батьком, хотів щось йому довести. Тільки батько не слухав, і розмови на кухні перетворювалися на сварки. Особливо в останній раз.

– Ти розумієш? Чхати вони хотіли на країну і на державу. Якщо буде треба – візьмуть владу в будь-яку мить. Без клоунади виборів і різної цієї дурні. Немає держави. Є територія огороджена вовками, щоб вівці не розбіглися. Скільки треба, стільки заріжуть, – майже кричав брат.

– Ти забагато телевізор дивишся, – повчальним тоном проголошував батько. – Не може бути такого. Це держава, і не можна з таким гратись. Ніхто не може з таким гратись. Це система. І ця система оберігає державу, бо оберігає і себе. Примусити її працювати по іншому, значить зруйнувати геть усе. Спробувати змінити її, значить піти проти неї. Не можна йти проти неї. Вона цього не любить. Та й не така ситуація в країні, щоб гойдати човна. Система не дасть прорватись до влади тим, хто ззовні, тим, хто не в Системі.

– Система – це люди. Якщо вирішать поставити свого – поставлять. А якщо їх не замінити геть усіх, до того, як вони зможуть втрутитись, тоді Система буде працювати не на тих.

– Над Системою теж стоять люди, заміни їх, і контролюй Систему. А для цього і є вибори.

– Немає ніяких виборів! – кричав брат.

Батько лише махнув рукою, а брат пішов додому з ображеним виглядом – його не зрозуміли і не підтримали. Тарасу лише сказав: «Тримайся», – замість звичного «Бувай».

Хто «вони» і чому мають взяти владу, яка «Система» і чому вона буде працювати не на «тих», ні тоді, ні зараз Тарас не розумів. Може саме тоді брат хотів відкрити свої секрети? А власне які секрети? Поки що відомо лише, що в одному сховку, а що в інших? Все ж таки треба розібратись.

***

Три кулі в чистий листок. Підійшов поглянути – нічого так, кучненько лягли. Поверх білого листка навісив листок з чорним колом. На позицію. Боротьба з розмитістю цілика, мушка губилась на чорному фоні мішені... Ще три постріли. Вже не так било по вухах великим батогом, звук пострілів був навіть приємний. Не так пріли долоні.

За нескладними формами обробленого металу відчувалась прихована сила. Ця сила в його руках. В його руках безпека, власна безпека. Хай зараз би хтось спробував образити його рідних...

– То ти вже вирішив? – Тарас обернувся на голос і ледве не розрядив решту магазину в плямисту фігуру незнайомця, котрий був розчинився в тумані, ще там, біля маленьких будиночків.

Вилаявся. Від чоловіка в камуфляжі не віяло небезпекою, як це буває на темних вулицях міста, коли мовчазна компанія оточує жертву. Він тут наче був, а наче й не було. Присутність незнайомця ні до чого не зобов’язувала. Лише слова, що він промовляв, чіпляли... десь там... де товчеться в грудях неспокійний і болісний м’язовий мішок.

– Що – вирішив? – перепитав, бо питати щось інше було марно, минулий раз показав, що з будь-якого конкретного питання, привид в камуфляжі з’їде на філософський бобслей.

– Що робити будеш, вирішив?

Тарас підійшов до мішені, кулі лягли в коло так само кучно. Двуручний хват пістолета і стійка робили своє діло незалежно від стрільця.

– А які варіанти?

– Застрілитись, – оскалився невідомий.

А він непогано зливається з листям. Може переодягнутися теж, в той камуфляж зі сховку?

– Ще рано.

Знову оскал.

– Розмова ідіота зі слабоумним. Чого ти хочеш? – не витримав Тарас. Навіть жарти з цим типом не вдавались, він їх робив навиворіт.

– Хочу знати, що далі? Що ти збираєшся робити? Ховатися й далі? Тікати до скону? Чи захочеться поставити кілька питань, тим хто може знати? – при цьому незнайомець зазирав в очі, схиляв голову, і взагалі нагадував старого пса, який вимагає кинути йому м’ячика, але вимагає не з інтересу, а щоб потішити господаря своїм інтересом.

– Що знати?

– З чого все почалося, і хто «все» закінчив, – ось оце «все», він зрозумів без перекладу і натяків.

– Нічого не закінчилось.

Знову «камуфляж» оскалився:

– Тобто, є питання.

– Тобі, що з того?

– Може я допоможу.

Тепер Тарас викривив губи в усмішці. Брат не встиг би нікого прислати на підмогу. І де була підмога, коли він робив драла, там в лісосмузі.

– Чого ти хочеш?

– Я хочу те, що ти маєш зробити.

Тарас приставив пістолет до лоба набридливого типа.

– Може оце?

– А оце ти дарма. Ти ж не станеш пускати кулю в голову своїй совісті, самому собі. Ну, от, ти помітив, що там проїхав автомобіль? – показав кудись на кущі, – А от там, два грибники, – вказав в іншому напрямку. – Сидять за деревами і хочуть знати, що тут відбувається.

Автомобіль він чув, а грибники...

– То що, тиснеш гачок?

– І хто ти такий? – запитав сам себе.

– То, що ти хочеш? – чи може він сказав «те, що ти хочеш»? Дивна луна в лісі.

Зняв стріляні папірці з дерева. Позбирав гільзи з землі. Вийняв гілку, що мітила позицію, кинув на траву. Спорядив магазин набоями.

– Хочу тим скотам в очі подивитись, – процідив в лице безіменному «камуфляжу». Два чоловіки якийсь час періщили один одного поглядами, випробовуючи і намагаючись в очах прочитати те, про що обоє мовчали.

– Подивишся, – тихо зронив плямистий «привид». – Захочеш – подивишся.

 

Найближчі дні незнайомець не з’являвся. А на будівництві все текло своєю чергою. В «кримінальній хроніці» знову показали його фото, але казали, що шукають як свідка, а не підозрюваного. Це що, ще трохи і перестануть шукати? Чи виманюють «на світло»? В бригаді спитали, що буде робити, радили не поспішати вірити цим «бульдогам», мовляв «вчепляться – не відпустять», і ще дещо непристойне. Ніхто не вірив людям в погонах.

Розмову перервав шум на вулиці. Розбилось скло і потягло кіптявою. Всі подалися на вулицю і застали Дмитра, а під час навчального року – Дмитра Михайловича, директора однієї сільської школи, – над палаючими пінобетонними блоками, складеними на піддон. Дмитро полюбляв змащувати свої «парубоцькі» гостроносі черевики соляркою, тож від нього чекали пояснень.

– Твою робота?

Дмитро закрутив головою, ні, мовляв. Потім кивнув на паркан:

– Звідти.

– Що звідти?

– Прилетіло звідти.

Бригада стала перезиратися. Хтось пішов до паркана, подивитись, хтось рушив за вогнегасником.

– Не треба вогнегасника. Хай вигорає. Все одно треба буде перебрати, все не піде на кладку, – роздав команди Іван і пояснив, – «Коктейль молотова», я таке бачив. Загасити важко, якщо правильно зроблено.

Одразу зійшлися на тому, що це робота місцевих «алканоїдів», котрих принизило, що сталося з ними в останній візит. Вирішили поглядати по сторонам вдень. А вночі? Тут Іван почухав маківку, і став дзвонити господарю будівництва. Після розмови став темніший за хмару.

– Ми йому хату робимо, а він: «Ну що я зроблю. Хочете автомат дам, поговорите з ними». Козел.

Трохи погомоніли і розійшлися. Робити все одно треба. Скоріше закінчать роботу, скоріше отримають гроші і поїдуть по домівках.

Другий «коктейль» «подали» вночі. Постраждала стіна будинку, склопакет і пластикова рама вікна. Тут вже довелося гасити вогонь. Ніч була зіпсована. Вдень всі ходили сердиті. Постійно виникали сварки через дрібниці. Хтось висловив за обідом, про що ніхто не говорив, але всі думали, об’єкт доведеться полишити, бо працювати не дадуть, «коктейлі» – лише попередження.

– Може треба було заплатити їм, а не коліном в морду? – мали на увазі «подвиг» Тараса. Спочатку за це всі хвалили, плескали по плечах. Хоча сам герой не розумів, за що стільки уваги. Що там такого, зупинив хама.

– Даси раз гроші, прийдуть ще і ще. І так без кінця, – по тому розійшлись.

Ближче до вечора, біля воріт стали тертися ті самі типи, які приходили вимагати гроші. Говорити з ними пішов Іван. Повернувся сердитий, лаявся і ховав очі. Врешті з нього витягли – «типочки», так назвав здирників Іван, вимагали, те що й минулий раз, гроші, по сотні з кожного, а за травми, завдані під час переговорів, ще по тисячі, на лікування і на «поправку» нервів свідкам. Бригада загуділа про грабунок, мовляв треба йти в міліцію – здирництво. Але погляди всі ховали, не дивились на Тараса. І в цих «непоглядах» відчувалось йому: «Може правду казали в передачі по телевізору». Та ще скоса зиркали на Івана, це ж він привів помічника в бригаду. Іван, все це знаючи, очі від землі не піднімав зовсім, палив цигарки, одна за одною.

– А може гарно попросимо Тараса, він ще раз пояснить «потерпілому», що той не правий, а ми допоможемо?

– Ага, він ставить ультиматум, а ми заходимо ззаду. Так хочеш?

– Приблизно.

– Не вийде, це стерво міліцію підв’язали. Сказали завтра дільничний прийде. Погрожують, покидьки, мовляв, з «мєнтом» дорожче буде.

Це остаточно увігнало бригаду в депресію. Дорослі, биті життям чоловіки сиділи і приречено смоктали цигарки.

– Від тих упирів в погонах позбутися неможливо.

– Складуть папірця – на такий кукан посадять…

– Папірець до папірця і капець. Присядки примусять танцювати.

– Система, мать їх…

– А бо ти в системі, або вона про тебе і не знає.

Колективну медитацію закріпили кількома нецензурними фразами. Те, що в їх бригаді розшукуваний, ніхто не зачепив. В повітрі вже просто висіло, зараз щось мав сказати Тарас.

– Я з цим розберусь.

Бригада видихнула з полегшенням, і побрела спати не підіймаючи очі. Лише Іван не зрушив з місця і пильно вдивлявся в молодого ізгоя.

– Я розберусь, – повторив Тарас.

Іван кивнув і загасив цигарку:

– Тримай в курсі.

 

Магазинчик, біля якого вешталась місцева алкоеліта, працював допізна. Кілька пляшок горілки, дві дволітрові пластикові пляшки пива, кілька рибних консерви, взяв ще схожу на пластмасу ковбасу. Хліба не було, тому придбав столітню сушку. Поки пакував торбу, розговорив подавщиню, старшу жінку.

– Щось тихо у вас сьогодні.

– Та, як коли.

– А де ці поділись – завсідники.

– Десь п’ють «на хаті». Мабуть в Костіка. Він як вернувся, спокою нема. Всіх п’яниць до себе позбирав. За що тільки святкують весь час.

– Звідки вернувся?

– Відсидів черговий раз, тепер вийшов.

В приміщенні було тихо, ні тобі радіо, ні телевізора. Голоси луною відбивались від стін і розчинялись в немудрому крамі.

– Тихо у вас.

– Дай їм музику, то ніколи не випреш. Набридли гірше гіркої редьки, – схоже було, що жінка не проти тверезого співрозмовника.

– А сів за що?

– А хто скаже? Казали, зчепився з Вадимом. Ще береш щось?

– Так. Блок цигарок, без фільтру.

– Гуляєте?

– Це не мені. А Вадим – хто він?

– Він фермером був. Зараз покинув все, роботу знайшов в місті.

– То він зв’язався з Костиком і потім поїхав?

– Ой, Господи! – вигукнула жінка. – Та хто із ним зв’язувався... Цей Костик... та ще біда. Стільком людям життя попсував. Через нього... хто не приїде сюди мусить «мотати вудки». Один цей ваш... не виколупаєш.

– Хто? Ви про кого?

– Господар ваш. Ви ж йому палаца там будуєте. Тільки скажіть мені, для чого чоловіку стільки будинків. Майже всю землю навколо захопив.

Було несподіваним, що його впізнала жінка, яку він вперше бачив у житті. Звідки вона знає, що він працює на будівництві? Та коли зібрався вже йти, випадково поглянув на свою руку перемазану цементним розчином. Оглянув себе – і одяг, і взуття позбавляли сумнівів щодо цехової приналежності, весь в пилу і плямах. Видно, що не автослюсар. Посміхнувся сам собі. Все просто, жінка виявилась більш спостережливою, ніж він. Повернувся до прилавка.

– То кажете, хто не приїде, стикається з Костіком, а потім мусить їхати?

– Та яке там стикається. Одному впав під колеса. Ні подряпини, на ньому, в мене на очах було, а той заяву в міліцію, і дільничний тут, як тут. Другого просто обкрадали кожну ніч. Коли той вказав на Костика з компанією, знову заяву про наклеп. І знову Вася, дільничний наш, ходить крутить. Ледве відкараскався від них. Ще був Вадим. Той зубастіший виявився. Посадив Костіка. Так Костік сидить, а поля в того горять. Нічого не міг зробити. Теж поїхав.

Пазли складались самі, не потрібно було навіть напружуватись.

– А земля вся в цього нашого... господаря?

– В нього. Магазини навколо по селам – теж його. Садочок дитячий закрили в нас, я без роботи лишилась. От мушу тут крутитися. А що робити?

Цього Тарас не питав, але ж нехай...

– А Костіка давно бачили?

– Сьогодні. Весь забинтований, казав, сильно побили. Щось не віриться, щоб він в бійку поліз без своїх дружків і голову підставляв під кулаки. Голова сива, а розуму...

Спитав де живе цей Костік, попрощався і вийшов на вулицю. Цікаво, чоловік, якого «приклав» Тарас, був вдвічі старший за нього, а тут – Костік. Може не той?

Хату знайшов швидко. Порожнє подвір’я, небілений паркан, обдерті дерева, і будинок теж якийсь обдертий, занедбаний, навіть з комина вивалилось пару цеглин.

На стук в двері з нутрощів будинку ревонув п’яний голос:

– Заходь.

Зайшов, дзенькаючи пляшками в торбі. Темні сіни. Замість дверей брудні фіранки на дверних коробках. За п’яними голосами відшукав потрібну кімнату. Піл стелею жовта, засиджена мухами стара жарівка. Пожовклі, колись побілені вапном стіни з синюватими плямами неохайного ремонту. На вікнах потріскана вигоріла фарба. Фарба на підлозі вичовгана до рівчаків в дошках. Посеред кімнати накритий подертою старою цератою стіл, на ньому ще повні і вже порожні пляшки, склянки та рештки їжі. Навколо стола, на дивані, на лаві, на стільцях сиділа вся компанія халамидників, що приходили погрожувати на об’єкт. Тараса впізнали, загуділи, і кілька «типочків» встали з-за столу, щоб «показати сученяті...» Торба поставлена на стіл, зупинила гул і компанія завмерла загіпнотизована «малиновим» передзвоном пляшок.

– Посунься, – цитьнув на одного типа Тарас, той посунув зі стільцем. Вже майже на правах господаря доступився до столу і виставив принесені «гостинці».

– А тепер дякуємо, – один підвівся з-за столу, той самий, що вставав. Хотів, видно, випхати за двері.

– Чекай, встигнемо. Сідай, – озвався чоловік із синцями під очима і зламаним носом.

Мабуть це і є Костік. Такого не могло бути від Тарасового удару, принаймі, раніше не бувало.

Сів на звільнений стілець. Куртку припідняв, щоб не сісти на край. Потрібну кишеню поклав собі межи ноги, про всяк випадок.

– Насипай, – розпорядився Костік.

Хтось з компанії розкоркував принесену пляшку і налив усім прозору рідину. Налили й Тарасу. Мовчки випили, гість пригубив.

– До дна, – скомандував Костік.

– Вам більше буде.

Господар п’яно заусміхався.

– Він мені подобається, – гукнув Костік до компанії, а потім до Тараса, – Чуєш, ти мені подобаєшся.

– Боже збав.

Вся компанія дружно заіржала разом з господарем.

– А навчиш, як ти оце мене..., а то не пам’ятаю нічого, – продовжував демонструвати чорні пеньки замість зубів Костік. П’яні очі оглядали гостя, вирішували, скільки можна з нього здерти.

– Поговорити хочу, – змінив тему Тарас.

– Тебе як звуть.

– Тарас.

– Чуєш, боєць, – озвався «типок», що сидів поруч, – а як ти його так вирубав, га?

Розпитування жестом зупинив господар:

– Про що говорити?

– Про те, про що говорили з нашим бригадиром.

– Я? Я ні пор що не говорив.

– Не ти, так хтось з твоєї компанії.

– Компанії! Ви чули? – звернувся до п’яного кодла. – Ви, компанія! Це не компанія, – далі до Тараса, – це мої друзі. Друзі, якщо ти розумієш, про що я.

Так продираючись крізь п’яні понти, призначені для компанії за столом, зменшуючи кількість горілки, вдалося сформулювати таки питання, чого ж Костік хоче насправді. Той, багатозначно виділяючи слово «друзі», запинаючись на довгих словах і роблячи паузи між реченнями, видав нагора:

– Це не я хочу. Це мої друзі, – вказав на «типочків» за столом, – звернули увагу на мій жахливий фізичний, – вказав на лице, – і моральний стан, – тепер вказав на стіл. – Мої друзі були глибоко обурені тим, що сталося зі мною, і зажадали справедливого відшкодування всіх мої страждань. Саме мої друзі виступили з ініціативою звернутись до винуватців побиття, якому самі стали свідками. Особливо їх обурив цинізм і холоднокровність, з якою було завдано тілесних ушкоджень, які призвели, також, до страждань моральних. Окрім фізичних ушкоджень, які потребують тривалого лікування і значних фінансів, я зазнав і важкої психологічної травми, що потребує не менш тривалого лікування, можливо зі зміною обстановки. Я вже не вказую на втрату працездатності, на невизначений термін.

Далі монолог урвався, промовець втомився будувати складні конструкції і замовк, зробив перерву заради ковтка оковитої. Мабуть це було не все, що вчилося кілька днів з папірця, а може промова повторювалась багато раз, що потрібні були лише дрібні правки, в залежності від ситуації. Та навіть від цього в Тараса відвисла щелепа, і не лише в нього. Розв’язний алкаш з розбитою пикою, перетворився на давньогрецького оратора і переповнену скромністю жертву жорстокого розбою. Талант. Компанія одразу зауважила, яке враження викликала промова в Тараса, і в того «типочка», що сидів поруч вирвалось:

– Кожен раз в мене шок.

Це й справді була старанно відрепетирувана вистава.

– Вражає.

– Та ото ж. Ти думаєш, вам багато сказали? Це ще по-божому, – Костік відправив до рота кусень пластмасової ковбаси.

– Але ж винна у цьому не бригада, а одна людина. Може не варто, карати всіх, – Тарас вирішив, раз перед ним ламають комедію, чому б і йому не погратися в п’яну юриспруденцію.

– А справа вже не в справедливості. Ви бригада, колектив, отже відповідаєте один за одного. Тут вже виховний момент.

– Але ж така сума...

– Це ще Вася паперу не «накатав», – вставив своє слово «типочок», що сидів поруч. – Прокурор вам інше заспіває.

Про «Васю» Тарас вже чув. А прокурор – нова тема.

– А якщо з грошима не вийде?

– Ще не було, щоб «не вийшло», – заіржав той самий «типок».

Костік п’яно зиркнув на говіркого компаньйона, «типок» ледь не вдавився і замовк. Тож господар показав ще не всі свої таланти, він ще й цей алкогурток контролює непогано.

Фабрика по «видоюванню лохів». Ціла система.

Трохи поторгувались за ціну, але «жертва розбою» не поступився ні на копійку.

– Це сьогодні така сума. А завтра може бути більша. Все залежить від вас.

– Господар чекати не буде, – тихенько буркнув говіркий сусід Тараса. Щось викликало симпатію до гостя в його «суворому чоловічому характері», мабуть, принесена закусь.

 

По дорозі додому маленькі камінці стрибали з-під носків черевиків і зникали в траві на узбіччі. Так і думки маленькими камінцями стрибали в порожній склянці п’яної голови, дзенькали об стінки, давали про себе знати, діставались по одній і викидались назовні. Врешті варіантів розвитку подій лишилось небагато, а точніше один, хоча він не подобався найбільше.

 

Вдень несподівано навідався господар будівництва. Ходив заглядав, цікавився, що вже зроблено. Тут раптом позаду:

– Ось, нате-нате, тримайте.

Господар повернувся на голос. Позаду стояв молодий хлопець, який протягнув йому чистого гранчака з прозорою рідиною. Господар узяв посудину машинально.

– Що це?

– Вода, – хлопець посміхався дуже щиро, навіть трішки дурнувато, і запопадливо зазирав в очі своєму роботодавцю. – Хто казав води принести?– спитав в Івана. Іван потиснув плечима, не знає, мовляв. Хлопчина з розчаруванням на обличчі протягнув руку, щоб забрати склянку.

– Чекай, справді пити хочеться, – господар закинув голову, перехилив склянку і вилив кришталево чисту рідину в просто в горло, наче пив чистий спирт. Постояв закривши очі, крекнув, подякував і протягнув склянку хлопчині, що тепер стояв зі щасливим обличчям. Хлопець протягнув руку і, якось дивно, двома пальцями, за верхній край і під краєчок денця, взяв склянку.

Хлопчина пішов, а господар звернувся до Івана:

– Хороший хлопець.

Бригадир кивнув і повів далі по ділянці, звітувати про виконані роботи, і, при нагоді, спитати про вже зароблену платню. Ці двоє, та й взагалі ніхто з присутніх не бачили, як щасливий хлопець, усе з тим же щасливим виглядом заховав склянку в поліетиленовий пакет, намагаючись не торкатися стінок посудини.

 

Що ж, перший етап завершено. Уночі побував біля «скарбу». З нижньої скрині відрахував необхідну суму, старанно закопав назад, а щоб перевірити маскування мусив дочекатися сходу сонця.

Що це був за ранок. Таке бачиш нечасто... або ніколи. У більшість днів затягнуте хмарами небо, цього разу було чисте, лише на обрії кілька баранців. Так описати, як це роблять письменники, він би не зміг, але побачити і відчути може не гірше. Таке треба бачити, таке треба спостерегти, таке видовище потрібно... воно просто потрібно. Воно має бути незалежно від того, чи є кому ним захоплюватись. Чи є кому перечекати чудову зоряну ніч, коли зірки, вдалині від міста, не глушить штучне світло, і великі небесні перлини то наближаються, то віддаляються, і здається небо саме дихає нічним густим повітрям... і поступово починаєш чути той всесвітній звук – всесвітній подих, а небесні чудові кришталі і собі вібрують, кожна на свій лад, в цьому, схожому на шепіт моря, ритмі. Та поступово усі ритми стишуються, на сході стихають голоси зірок і самі вони зникають. Небо світлішає над горизонтом і посуває темряву далі на захід. Саме так, посуває. Темрява розчиняється і відступає, ховається ненадовго під щільним шатром крон дерев. Схід поступово розпалюється, на горизонтом висить золотисто-жовта заграва, без ніяких рожевих промінчиків, як він малював у дитинстві. Над загравою різного виду синє небо: від тоненької непомітної жилки сталевого кольору, через усі відтінки блакитного, до насиченого, густого, темного, справжнього синього кольору нічного неба, і лише на півночі небо якусь хвилину мало дивний колір індиго. Краєчок денного світила підкотився до горизонту і визирнув на сонну землю, як домашній пустун визирає з-за завіси, чи ніхто не чекає його сюрпризу, щоб своє появою, криками і бешкетом, спантеличити всіх присутніх. Далі повільно, ледь-ледь помітно, підтяглось над краєм землі, як гімнаст початківець на перекладині на шкільному подвір’ї, і сипонуло жменю розплавленого золота по поверхні, куди лише могло дотягнутись: по землі, по полю, по верхівкам дерев і під їхнє вічне лісове шатро з густих крон, і якби не підлісок, гаряча хвиля дотяглася б іншого кінця лісу. Слідом полетіли рожеві й червоні стріли сліпучих променів, але, поки що, на Сонце можна було дивитись і не мружитись. Гімнаст таки видерся по пояс на перекладину горизонту й розмірковував, що робити далі, та не вигадав нічого нового, як стати у повен зріст, застигнути на мить, підстрибнути й полинути у просторі вільним від зобов’язань перед нічною коханкою.

 

Пересохлий рот, затерпла шия і спина. Потер рукою очі, він заснув, чи що? Мабуть закуняв з відкритими очима. Зате який сон йому наснився. Давно нічого не снилося, а тут таке.

Сонце вже встало. Озирнувся, на перший погляд нічого не впадало в очі, отже нормально прикопав сховок. Пора рушати.

 

Бригада була в піднесеному настрої, завтра господар обіцяв гроші за роботу. Звичайно завтра – Тарас домовився сьогодні ввечері віддати «моральну компенсацію» Костіку, от звідки господар візьме гроші. Не вийшло вигнати будівельників не заплативши, але вийшло здерти гроші, тепер розрахується з ними їхнім же коштом, ще й лишиться. Звичайно, якщо на цьому зупиниться, і не буде вимагати ще.

Лишилось дочекатися вечора і подивитися чим все обернеться.

– Ви роботу цю, як надибали? – розпитував Івана, коли той вкотре перебирав старенький перфоратор.

– Та як... Як завжди. Хтось господарю дав телефон, так і зазнайомились.

– А документи він ваші переписував? Там... хто де живе і таке всяке?

– Ні, мого паспорта тільки глянув, мугикнув шось і все. А ти чого питаєш?

– Та так, думаю різне.

– Думаєш чи не краще нам звідси зрулити?

– Не виключено.

Іван похитав головою:

– Всім дуже гроші треба. Он в Славка дві випускниці цього року, без грошей ніяк.

Бригадир поіменно перелічив в кого які біди. В кожного і їх бригаді був хтось, хто повністю залежний від свого заробітчанина: хвора мати, вагітна дружина, операція дитині... Всі були прив’язані тут міцно, тому ніхто й не рвався на заробітки за кордон.

Виявилось за день до прибуття бригадира з Тарасом, дільничний міліціонер приходив і занотував дані всіх присутніх. Це означає ніхто з гачка бригаду не зніме, при будь-якому перебігу подій. А все тому... тому, що підібрали його. Чи тому, що він не стримався, коли потрібно було? Якби ж то знаття.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.08.2017 Проза / Оповідання
Творці
21.09.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 3)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
Системний аналіз
09.07.2017
Системний аналіз (Частина 1)
06.09.2017
Системний аналіз (Частина 2)
05.10.2017
Системний аналіз (Частина 4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 75  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.09.2017 12:43  © ... для Каранда Галина 

Дякую!
Описки просто вже не бачу на такому масиві тексту.
А у видавництво відправлю... коли закінчу. 

 09.09.2017 21:27  Каранда Галина для © ... 

Чудово, Олеже.

З цього можна зробити непоганий фільм...Динамічненько так... Коли читаю, включаюся в сюжет І - вірю... 

Да, і опис ранку теж красиво виписаний!)

Вичитати дрібні описки, і - в видавництво...

 07.09.2017 20:34  © ... для Каранда Галина 

Чекатиму))

 07.09.2017 11:15  Каранда Галина для © ... 

повернусь і прочитаю) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +103
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +160
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +146
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
05.04.2012 © Т.Белімова
20.01.2011 © Михайло Трайста
09.12.2010 © Тундра
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди