Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.09.2017 23:41Новела
Драма  
Системний аналіз
20000
З дозволу батьків
© Олег Корнійчук

Системний аналіз

Частина 3
Олег Корнійчук
Опубліковано 21.09.2017 / 43551

Як стемніло узяв чорний пакетик з грошима й рушив до хати Костіка, коли будівельна команда сіли вечеряти.

На стук у двері вийшов сам господар, не геть п’яний, але вже веселий. Провів до тієї ж кімнати, де тоді пиячили. Зараз господар був один, видно фінансові питання він вирішував без своєї вічно веселої компанії. Костік з явним задоволенням поглядав на ношу в руках Тараса.

– Ти пам’ятаєш, я просив, щоб мені всі ті папери віддали, – як Костіка було по батькові, він не знав, вирішив звертатись на «ти».

– Так, зараз все буде, зараз буде, – господар брудною шматкою тер гранчаки. – Будеш? – хлюпнув горілки в протерту посудину.

– Спочатку справи, – відмовився гість.

Костік закивав:

– Вірно-вірно, це правильно, – підняв склянку, щоб перекинути в горло вміст, але, – «спочатку справи», – зупинився і поставив наповнену тару на стіл.

Те, що відбувалось, трішки не відповідало тому, що нафантазував собі Тарас. Але ж нехай. Поки що є варіанти розвитку подій.

У хату хтось зайшов, не стукаючи і не криючись. Виявилось – недавній сусіда по застіллю. Костік одразу відправив його до магазину. Невдовзі прийшов ще один з недавніх знайомих «типочків», саме той, що постійно підскакував, щоб випхати гостя за поріг. Отже господар не збирався бути один, просто гість припхався зарано, містерія обдирання шкіри з жертви була запланована на пізніший час.

Костік помітно хвилювався. Комусь передзвонив.

– Зараз, вже іде.

Тарас вже почав уявляти, що голова місцевої общини «алкалоїдів» чекає на господаря будинку, де працювала будівельна бригада, але на порозі кімнати з’явився чоловік у формі міліціянта. Не вітаючись сів за стіл.

– Костянтин Іларіонович, – буденно почав тип у формі, а в Тараса припіднялися брови, отакої – «Іларіонович», – казав, що в іншої сторони конфлікту є бажання владнати все, не доводячи справу до суду, і просив надати для цього всі папери, що наявні в справі, для запевнення в добропорядності намірів постраждалої сторони, – при цьому дістав з планшетки папірці у прозорому файлику, а в Тараса брови полізли ще вище. Тепер було зрозуміло в кого набрався словечок Костік. – Можу я побачити гарантії моральної компенсації, що мають задовольнити Костянтина Іларіоновича.

Пакет з випираючими кутами брусків цупкого паперу перекочував на стіл. По тому, як розтяглась пика міліціонера, Тарас зрозумів, малось на увазі саме це. Костік простягнув руку, щоб прибрати готівку зі столу, та гість смикнув пакунок до себе, розгорнув, щоб виставити напоказ вміст.

– Я можу бути певний, що озвучена напередодні сума, задовольнить постраждалу сторону? – Тараса мало не тіпало від сюрреалізму в неправдоподібності ситуації, коли він відраховував гроші, адже зрозуміло, що перед ним сидить наволоч – один у формі, другий без і вдають із себе наївних овечок.

– Все буде залежати від того, як буде просуватись лікування постраждалого, – відповів міліціонер, а Костік скривився, демонструючи – зі здоров’ям не все так просто.

В Тараса забухкало у скронях. Тепер тягнути час.

– Судячи з рухливості жертви нападу, не все вже так і погано, – спробував посміхнутися, але лице неприродно перекосилось.

– А це вже не тобі судити, – вишкірився «мєнт».

Оце так. Вмить скинув маску і перетворитись на «типочка», тільки у формі. Просто втомився гратися: гроші на місці, жертва грає за їх правилами, для чого ховатися?

– Я зацікавлена сторона, – вишкірився у відповідь Тарас, прибрав пакет зі столу помітив, як у «типочка у формі» рефлекторно стиснувся кулак, але бажання зацідити той стримав.

Невже все так примітивно? Примітивно і до блювоти, до болю в зубах гидко.

В дім влетів розпашілий і збуджений посильний, колишній сусід по застіллю. Торбу з покупками лишив на лаві, а сам ходив вздовж стола і потирав руки, підморгував до товаришів, а до Тараса нахилився і прошепотів, розводячи руками:

– Я ж казав все вийде, ще не було, щоб не виходило.

Одне не знав донедавна багатий гість, чи при зброї прибулий «типок у формі», адже відсутність кобури на поясі не гарантувала відсутність зброї в планшеті.

– Яка сума в подальшому могла б гарантувати «не постраждалу» сторону, – компанія гиготнула, оцінили жарт про «не постраждалу сторону», – від майбутніх відшкодувань, щодо лікування постраждалого?

Типочки, у формі і без – перезирнулись.

– Постраждала сторона думає... ще така ж сума перекриє всі видатки, пов’язані з завданими пошкодженнями, – Вася-мєнт свердлив очима стіл, наче крізь нього бачив вміст чорного пакету.

Не інакше юридичний факультет закінчував, з тих що відкривають зараз при всіх бурсах і приватних інститутах, які називають себе «академіями». Тарас удав схвильованого і забарабанив пальцями по столу, відразу спохопився, відкинувся на спинку стільця, опустив очі, потім підняв очі шукаючи підтримку в присутніх, але всі з явним задоволенням жерли очима Васю-мєнта. Герой моменту розглядав собі нігті, щось неймовірне відбувалось на його кутикулах. Згадав його ім’я нарешті, а то питати якось незручно.

– Зрозуміло. Це я можу забрати? – вказав на папери і отримав схвальний кивок головою. – Я можу іти?

– Іди, а папери ми собі, як треба буде, ще намалюємо, – компанія весело заіржала.

Тарас вийшов з кімнати і зупинився в передпокої. Примостив прозорий файлик з паперами на старенький стілець, зверху поставив значно полегшений чорний поліетиленовий пакет. Дістав з кишені робочі нитяні рукавички.

***

– Перший раз найважче, – напучував «камуфляж».

– Перший раз, це як перший поцілунок – і хочеться, і страшно, – безсоромно шепотів на вухо незнайомець на зеленій галявині.

– Ти мусиш знати, чи натиснеш гачок, коли зазирнеш в очі покидькам, що вбили твою сім’ю. Чи думаєш це буде просто? – шепотом листя скрадається в голову голос «привида» в камуфляжі

– Ти мусиш випробувати себе.

– Ти мусиш знати! – кричить на вухо незнайомець. – Ти повинен бути готовий!

– Я буду поруч, – тут же заспокоює голос. – Я буду поруч.

***

За завісами не було видно з чим він вовтузиться і, коли, стоячи боком, зазирнув в кімнату, його рук не було видно. Компанія, не чекаючи поки гість полишить будинок, вже піднімала склянки за чиєсь здоров’я.

– В майбутньому… до кого мені звертатися?

Коли «типочок у формі» набрав повітря в легені, щоб відповісти, гість незграбно протиснувся крізь завіси в кімнату. В руці зблиснула чернена сталь, на обличчі Васі-міліціонера проступила запізніла здогадка. Тарас підняв пістолет і натиснув на гачок. Нічого не сталося. Палець вперся в гачок і не міг зрушити тонкий язичок заліза з місця.

Світ навколо зупинився. Простягнуті з гранчаками руки, роти що вигукують здравиці, перелякані очі здирника-дільничного, що зібрався гукати про небезпеку. Навіть двійко мух навколо заяложеної жарівки, ніби застигли в густому киселі.

Руки в нитяних рукавичках вправно вийняли зброю з руки.

Він обіцяв, що буде поруч і він прийшов.

Незнайомець у камуфляжі прицілився – двічі голосно ляснуло в кімнаті. Удари і біль паралізували людину у формі. Поки палець натискав спусковий гачок, очі знайшли нову мішень і потягли до неї руку зі зброєю, ще два натискання, очі завчасно на нову мішень, перш ніж палець другий раз відправив в простір кулю. Ще два спалахи і потужні удари по барабанним перетинкам.

– Тримай, – чорний металевий предмет полетів в бік Костіка. Від несподіванки, господар випустив склянку з рук і заходився ловити прибулий предмет. Пістолет скакав у його руках, наче гаряча картоплина. Нарешті вдалося приборкати руки, а з ними і чорний пістолет. Рятівна думка прийшла в голову, зброя в руках, і в ній є набої: «А якщо….». Але в чоло йому вже дивився чорним оком інший пістолет.

– Натискай, чого чекаєш?

Господар дому похитав голову.

– Боїшся? В нього цілься, – вказав зброєю на форму конаючого дільничного. – Гайда, тисни!

Зброя сухо клацнула. Без пострілу. Осічка.

– Можеш затвор смикнути. А тепер клади на стіл. Для тебе в набій пісочку насипав, – гиденько посміхається гість. – Тепер, для всіх, ти вбивця, – гість продемонстрував одягнені на руки рукавички. – А це серйозніше ніж ваші жарти з побиттям.

– Це не я придумав, – щиро зізнався Костік. – Це…

– А я знаю. Всі місцеві це знають, лише говорити бояться вголос.

– Так знаєш, які в нього зв’язки…

– То через зв’язки перестати бути людиною?

– Що ти розумієш, молодий? – скривився господар.

– Ну годі ремствувати. Не про це клопіт. Даю тобі злиняти, поки колеги оцього не набігли.

Іскра надії перебігла в сумних очах і поспішила заховатись за хронічно присутнім хмелем.

В планшетці Васі таки знайшовся пістолет, мабуть хвалився ним перед місцевими красунями. Дивно, що почищений і заряджений.

– А як же я… А як я… За що я.., – забелькотав збентежений Костік. Тарас смикнув два папірці зі стосу недавно відрахованих двадцяток і протягнув господарю. Той хотів заперечити, але затнувся, коли зустрівся поглядом із сталевим полиском в руках гостя, і сховав гроші в кишеню.

– Пішли, – Костік не зрозумів, чи це сказав гість, чи так хитнувся пістолет в сторону дверей.

Двоє людей, один за одним рушили, вздовж дороги. Навіть якщо Костік закричить: «Рятуйте! Убивають!», – ніхто не вийде з хати, не зверне уваги, до його дебошів тут звикли, і ніхто б не став зв’язуватись з п’яничкою сусідом, хай би його справді вбивали.

Перед дамбою спинився.

– Іди.

– Отак просто?

– Обійняти на прощання?

– А в спину не шмальнеш?

– Ні, в спину не шмальну, обіцяю.

Фігура в темряві рушила на інший берег.

– Чекай, – Тарас поклав руку на рукав камуфльованої куртки. – Я сам маю.

Незнайомець посміхнувся і опустив зброю.

Трішки зачекав, прикинув відстань… на волосину нижче кола мішені…мушка губиться на тлі сивини… ляснув постріл. Фігура на дамбі мовчки перехилилась через поручні і зникла з поля зору. Внизу щось вдарилось об воду.

Постояв. Десь несміливо гавкнув пес. Раптово стало так погано, наче знову опинився на тому стільці в будинку батьків, а над ним знову завис чорний поліетиленовий пакет, і болять пальці, і не вистачає повітря, і …Перехилився через поручні і дозволив шлунку звільнитися від важкості. Потім ще, і ще. Вже не було чим, але шлунок звивався в’юном.

Досить. Треба взяти себе в руки. В книжках читав колись, що після такого стає зле, але це скоріше через муки совісті. Його ж совість була чиста. Позбавив світ від кількох покидьків – нікому від цього гірше не буде. Знову скрутило… Мабуть це щось на рівні фізіології, треба перехворіти, як грипом. Зачекав. Закрив рота рукавом. Наче попустило. Ні знову…

 

В хаті Костіка гидко смерділо порохом. Відчинив вікно, він у рукавичках, можна не боятись. Відшукав набій з піском, позбирав гільзи. Ледь не забув. Дістав з кишені ще один пакунок, звільнив від плівки склянку і поставив на стіл. Налив на третину горілки. Походив навколо стола, вибрав місце, поставив принесену склянку і пальцем перекинув її. Сам до себе посміхнувся. Фальсифікатор з нього ніякий, але за цього «типочка у формі», його колеги порвуть будь-кого на дрібні клапті. Їм потрібен не стільки вбивця, як той хто відповість за це, особливо, якщо не безкоштовно. Як доведено практикою, моральні страждання напряму залежать від можливої матеріальної компенсації, а не навпаки. Тож гнів колег буде суворим, щирим і спраглим на помсту. І на відшкодування.

Завіса в кімнату відхилилась і в кімнату зазирнув незнайомець у камуфляжі:

– Сусіди хвилюються: феєрверки бахкали, а гулянка не продовжується, чи не полізли гості по чужих коморах?

Обвів поглядом кімнату. Зібрав гроші. Планшет. Вигріб з нього весь вміст і запхав в пакет з грішми. В передпокої підібрав файлик з паперами. Вдвох полишили будинок з покійниками. На сусідньому подвір’ї горіло світло. Незнайомець вказав вглиб подвір’я:

– Сюди!

Тарас кинувся за ним, але в ніс вдарив запах бензину. Наче з літньої кухні тягло. Щойно відкрив дощаті двері замкнені на клямку – запах став різкішим. Намацав вимикач. Жовта слабенька лампа, (це тут культ якийсь з приводу слабкого світла?), освітила невелике приміщення з піччю, столом і лавками. На підлозі стояли скляні пляшки, і пляшки пластикові. В одних була жовта рідина, в інших – масна чорна. На запах бензин і моторна олива. То от де робили «коктейлі Молотова».

– Бери, що треба і ходімо, – незнайомець підганяв.

Невидимою у темноті стежкою пройшли через запущений садок, обійшли недовгий паркан, та обійшли городами здалеку сусідські комору і хлів. Вздовж межі та паркану, через чергові зелені нетрі – вийшли на путівець. В темряві змінювалися відстані і вигляд звичних предметів, тому Тарас вже згубився, де вони є, але тримався за плямистою спиною. Ще трохи і дорога стала впізнаваною. Тут стишили хід.

– Дякую, – Тарас справді був вдячний, сам він, неодмінно, натрапив би на когось із наполоханих сусідів Костіка.

Незнайомець лише махнув рукою, дурниці.

– Чекай, я ж досі не знаю – як тебе звати.

«Камуфляж» чи позіхнув, чи зітхнув.

– Міг би вже щось придумати.

– Раптом тебе не влаштує.

– Тобі імен мало? Втім, не зважай. Надалі будь обережним. Перш ніж зайти в приміщення, думай як звідти вийти.

– Слухай, ти за мною що, стежиш?

Плямиста спина мовчки розчинилась в темряві. І ні відповіді, ні кроків.

– От блін, «тінь татка Гамлета», – пробурчав до себе Тарас. – Містик недоучений.

Пора повертатись до реальності. В руках пакет і пляшка з невідомим вмістом, де замість корка брудна шматка. Для чого вона йому? Поблизу знайомий будинок, впираючись поглядом в плямисту спину, не помітив, як добрався до «об’єкта».

В гаражі розклав на підлозі папери, що вигріб з планшетки «типочка у формі». Порожні бланки, рапорт – «…прошу надати…», чиїсь паспортні дані на окремих папірцях, розписки, щоденник в шкіряній палітурці, розписано коли й куди з’явитися з якими, чи за якими документами, невеличкий записничок з позначеними сумами – «такий-то, такого-то числа, стільки-то», – банківські картки, номери телефонів на окремих клаптиках. Виявляється, дільничний не простий здирник, а щось на зразок неофіційного діловода. На зарплаті він, чи за відсоток гарує? Не зрозуміло для чого тримати номери на папері, а не в пам’яті телефону? Конспірація? А кого їм боятися, він тут цар і бог. Видно, когось таки бояться. Мобільний телефон дешевий і телефон дорогий – хай будуть. Останній запис в записнику – імена, адреси, схоже, це його бригада. Добре, що прихопив це все. Це у відро.

– Не спиться? – над Тарасом навис Іван і уважно розглядав розкладені трофеї.

– А тобі?

– Гаряче в хаті. Вийшов перекурити. Бачу – світло, думаю – треба подивитись.

– Он, у відрі перевір, чи то наші, – зумисне сказав «наші», а не «ваші», чи «твої».

Іван пробіг поглядом по листку, кивнув.

– Звідки це?

– Архіви каральних загонів НКВС.

– Я серйозно питаю, звідки це?

– Вигріб з планшета Васі-дільничного.

– І він не був проти?

– Не питав. Йому не до того було.

Брови в Івана питально піднялись – замість багатьох гучних слів.

– Готові вони… всі… там.

– А-а-а, – протягнув бригадир, розуміючи щось своє. – А хлопці наші до чого тут. І в тебе звідки?… Тобто, тобі навіщо?

Тарас пошкріб маківку.

– Пам’ятаєш, як ті алкаші забрели перший раз? А господар потім могорич припер, що молодці, мовляв, не здалися, що в нього так багато будівельників пішло, начебто, злякалися. Як думаєш… господар їм заплатив?

– Кому? Візитерам?

– Бригад таких було не одна, не дві. Ну… він місцевий, вони місцеві.

Іван трусонув головою, він ще не розумів.

– Так він хати собі будує, безкоштовно, розумієш. Він з цими «алканоїдами» тут багатьом кров попсував. З народу гроші вимагає: там підставляться, сям підставляться, а Вася – дільничний їм папери штампує. Хто в селі головний? Голова колгоспу і міліціонер. Колгоспів немає, отже голова сільради і міліціонер. Ось, – протягнув записну книжечку. – Суми подивись. Основна сума згори, скільки здерли, а внизу розписано, кому скільки дісталось. А де суми не проставлені там що?

– Півтора га, два га. Суми немає, але внизу все одно розписано.

– Господарю земля, а артистам аплодисменти і шампанське.

Іван долистав до останнього запису. Там значилось його ім’я.

– Сука… розвів… як…

– Розбив би я пику тому Костіку, чи ні, вам би все одно не заплатили. Як мінімум. Як максимум… ти бачиш, не дарма ж Вася брав паспортні дані в хлопців.

Тарас розповідав і спостерігав за Іваном. Життя знову відкрило немолодому вже чоловіку ту сторону, якою захоплюються лише біологи і дарвіністи.

– Ну не платили, бувало, і не раз. Але щоб тут, майже вдома, свій до свого так ставився і таке робив? Не розумію я такого бізнесу. Та за таке вбити мало…

Тарас кивнув, тут він згоден, справді мало. В животі знову крутнувся вужом шлунок. Стримався.

Іван нарешті поглянув на Тараса.

– А ти казав розберешся, а бачиш, як воно виходить…

– Так я ж і розібрався, – вказав на папери. – Подивись, чи знайомих немає, і будемо згортати цю… кухню.

Із Васіної записної книжки видер останній запис. Оглянув на світло сторінки, що лишились, і вирвав ще дві сторінки. Записну поклав у коробку з різними банками, що привіз господар. Решту паперів спалили у металевому відрі, а попіл старанно вимили.

– А що тепер казати хлопцям?

Тарас стенув плечима:

– Немає значення. Потрібно гострити ковзани звідси?

– Ти думаєш, без записів не знайдуть нас?

– Сподіваюсь, не до того буде.

– А це ще чого?

– Краще гострити ковзани, і то вже. І… Іван! Картки телефонні теж… повикидайте.

– Може поясниш?

– Там… три тіла. Здається з вогнепальними… А тут, ще я у вас в бригаді… Підете як співучасники… Все решта вони домалюють.

– От чорт… А ти звідки… а, точно, ти ж там… от же ж не щастить… Піду хлопців будити… А як же гроші? А ну їх к бісу…

Іван зібрався іти, але завагався на мить і вернувся.

– Ти не ображайся… Я тим новинам не вірив, і не вірю досі… але зараз, боюсь міг би й повірити… не у все звісно, але ж все ж таки…

– Іван, я сам шокований. Забагато на мене одного.

– Так-так, справді забагато.

– Іван! Дякую.

– За що?

– Що віриш.

– А, звісно-звісно.

Дочекався коли піде Іван. В коробку до записної поклав використану зброю і гільзи – і мотив, і знаряддя.

Коротка нарада з чуханням потилиць, швидкі збори. Ще не почало сіріти небо, а всі були готові вирушати. У всіх сумки з інструментами, дісталась ноша і Тарасу. Тепер не лише кишені були напхані, а й руки зайняті.

Проти великого будинку, що стояв біля перехрестя сільських вулиць Іван зупинився і поставив пластикову скриньку з інструментами на землю. Видобув з неї пляшку обмотану ганчіркою, що приніс із собою Тарас, зважив на руці. Ні до кого не звертаючись пройшовся по дорозі, поглядаючи на паркан, відділений від дороги рівчаком з водою і пробурмотів:

– За це ти також не заплатив, – підпалив ганчірку, намотану на горлечко пляшки, почекав поки розгориться, і кинув у дерев’яну альтанку, що знаходилась недалеко від паркану. Довгі жилаві руки із силою спрямували палаючий снаряд на підлогу невеликої будівлі. Пляшка розбилась об ніжку столу, розлетілась на скалки, а навколо місця падіння спалахнула масна калюжа й одразу почала відчайдушно кіптявити. Тарас подумав, сам він так далеко не кинув би. А можливо так злість додає сили, мобілізує.

Не стали чекати гармидеру, пішли далі. Навіть не заводили скутер, ішли пішки до траси. На зупинці стали ловити попутні машини. Іван змусив всіх вийняти сім-картки з телефонів, поламав і сховав у кишеню.

– Купите нові, – сказав усім. А прощаючись усім казав: – Побачимось в Гані.

За півгодини бригада роз’їхалась, лишились Іван з Тарасом. Все закінчилось, як і починалось, вранці на зупинці громадського транспорту. Лише туману такого не було, як тоді.

– Ти куди далі? – Іван до Тараса.

– Не знаю. Немає куди подітись.

– Хочеш до вдови одної тебе прилаштую? Будеш жити як в Бога за пазухою.

Посміялись разом.

– А серйозно, можу допомогти тобі перебитись пару днів, чи тижнів. Там сам вирішуй.

Тарас вагався, він і так накликав неприємності на людей, які прийняли його.

– Ти не думай, ніхто на тебе не ображається. Це.. як там її... карма... мабуть. Ти ж тоді, як до нас просився, не про заробіток думав, а куди подітися. От. А я думав. Думав про те скільки заробити, і де. Розумієш, за все життя чужого цвяха не взяв, ні мішка цементу не продав наліво, ні літра фарби. А тут... бачу сидить безхатько хлопчина, ну, думаю хай за їжу поробить, а буде гроші вимагати в шию і на вулицю. Спокусився, розумієш, на чужі зароблені копійки. Самому перед собою соромно. Пошкодував мізер за роботу, то й сам тепер на мілині. Я ж кажу, карма. Але, то таке. Я пробачення просити не буду, та й не вмію. Вважаю, краще допомогти, ніж вибачатися. То що, згідний?

Тарас потиснув плечима, чому ні? Хоч і з грошима, але куди не поткнись, готель чи хостел, всюди потрібні документи.

Спочатку відвезли речі до Івана додому. Потім відправились на інший кінець міста. Ніде по дорозі не зустрілась міліція, ніяких перевірок, наче не розгулює не свободі особливо небезпечний – Тарас посміхнувся – злочинець. Та й райони, де жив бригадир і куди їхали зараз, були околицями міста, «не надто популярними серед вузького міліційного кола», – як сказав Іван.

– В центрі пасуться, а тут приватний сектор, нема чого ловити, – пояснював, ведучи Тараса через садок до невеличкої будови з червоної цегли. – Тут мала бути літня кухня, а вийшов будиночок для гостей.

Поки Іван длубався в навісному замку, можна було роздивитись будинок господарів. Звичайна хата, як у селі, але на два входи. Посередині будинку, крізь зарості малини, стіни підпирав дерев’яний паркан.

– Великий будинок. Чий він?

– Тут однокласниця моя жила, на південь виїхала. А будинок на дві сім’ї, два господарі. Там, бачиш, другий вхід.

– А чого не продала?

– Не знала, чи приживеться там, а раптом доведеться повертатись. Цю хатинку вона на літо дівчаткам здавала, то тим клієнти сказали, що тут буде забудовуватись, земля в ціні підскочить. Зробила документи на землю і поїхала, а я доглядаю за будинком. Ти не зрозумів бачу. Тут поночі «дівчатка» стоять над дорогою, клієнтів виглядають. Е-е-е, то ти не в курсі? Це ж треба, по місту анекдоти ходять, а ти, як не місцевий.

То це були не анекдоти, зрозумів Тарас. Стільки разів їздив повз, бачив тих дівчат. Всі казали: «нічні метелики» стоять, – а він до цього часу думав, що то жарт такий.

Замок піддався на вмовляння і вдалося зайти всередину. Плита на дровах з металевими кружальцями і побіленим комином, в кутку газова плита, старий стіл вкритий ціратою, скрипучі стільці. На другій половині два ліжка. Стіни, скоріше за все, теж побілені вапном. Біля дверей електричний лічильник, по центру приміщення зі стелі звисала подоба кімнатного світильника.

– І тут живуть проститутки?

– Не живуть, а жили. І не кажи так, вони цього не люблять. І не проститутки, а просто «дівчатка». Ти здивуєшся, але то нормальні дівки, тільки... тільки на життя заробляють не так як усі. А може так і треба, я тепер сам не знаю, такий час настав.

– А чого «жили»?

– Як Тамара поїхала, то нікому здавати. За всім треба дивитись. А я не по тому.

– Нікому, чи нема кому здавати.

– Нема ко... Тьху-ти. Клієнтки є, он стемніє – побачиш. Але ж кажу – я не по тому. А в тебе як з бабами? – підморгнув Тарасу.

– Поки що не платив.

Іван розсміявся.

– Ну добре, обживайся. Замок, захочеш, заміниш. Від будинку ключі не даю, сам розумієш. Там сусіди почнуть цікавитись, а тут тебе менше видно, до того ж там збоку, ще одна хвіртка є, можна непомітно вийти на бокову вулицю. Все я пішов.

– А ти куди зараз?

– Буду профіль міняти. Ремонт квартир, кахлі, лінолеум, сантехніка. Там можна одному вправлятись, хоча гроші не ті.

– Ще одне порадь? Як з транспортом бути?

– Скутер той підійде, на якому по лісах швендяв? Чого дивуєшся? Травичка, пісочок, голочки соснові на колесах...

– Розвідка! – розсміявся Тарас.

– А то! Попитаю хлопців, – Іван вийшов на вулицю посміхаючись.

Тарас сів на ліжко і зрозумів наскільки виснажений. Знову невиспаний, знову голодний, знову все навколо міняється. Не роздягаючись, схилився на подушку. Вже розуміючи, що скоро відключиться, смикнув затвор трофейного пістолета, поставив на запобіжник і сунув руку зі зброєю в кишеню.

***

Повз вікна заміського автобуса пропливали знайомі пейзажі: се́ла, хати, поля, ліс, знову поля, знову хати, знову ліс. Автобус зрідка трусило. Крізь мереживо гілок видно, як неяскравий жовтий диск.сонця поспішає слідом. Водія за кермом не видно. Майже порожній салон, лише кілька чоловік сидять по одному. Ніхто не говорить, всі дивляться у вікно. Тарас почав озиратись. Якісь знайомі пики. І звідки вони тут? Костік, Вася - дільничний, і ті два «типочки», що були з ними в будинку. Зрідка котрийсь кидав погляд на Тараса, потім знову відвертався до вікна. Спокій і нереальність ситуації. Саме нереальність того, що відбувається, вказали на те, що це може бути лише сон.

– Тобі сон, а в нас квиток в один кінець, – Костік вже сидів поруч. Обличчя спокійне, як у святих на іконах. – Проведеш нас.

Дивний сон. Такого Тарасу ніколи не снилось і не марилось. Занадто реальний сон, і нереальна ситуація. Від Костіка не чути перегаром, обличчя не набрякле. І попутники його виглядають по-людськи, наче йдуть в школу на батьківські збори, а не пиячили цілу ніч.

– Довго їхати?

– В кінець, – показав рукою вперед Костік.

Так і їхали, мовчки, без скарг, напучувань і перешіптувань

– Якби щось міг змінити в житті, змінив би? – спитав у Костіка.

Той похитав головою.

– Нічого б не вийшло. Результат той самий був би. Тільки тут розумієш, як нас усіх смикають за ниточки... за бажання, за наші страхи, за нашу... гордість....Нічого б не змінилось. Кінець один, – знову махнув кудись вперед рукою.

– А хто смикає?

Автобус зупинився, відчинились двері. Четвірка пасажирів піднялась і попрямувала на вихід. Тарас подумав, чи йому теж не потрібно виходити.

– Все, нам пора. Ти куди? Тобі далі їхати.

Двері з шипінням зачинились. Здавалося, щось потрібно сказати на прощання, але в голові крутилось одне:

– Хто смикає? – автобус рушив і єдиний пасажир мусив обернутись, щоб іще раз гукнути питання, але занадто різко крутнувся на сидінні і...

***

... і врізався лобом в дерев’яну підлогу. Поруч було ліжко, навколо побілені вапном стіни. Рука в кишені затекла на пістолеті, наче приклеєна.

– Прокинувся? Вставай, льотчик, чай заварився. Зараз поснідаємо, заодно пообідаємо, – над сонним квартирантом нахилився Іван.

На столі парував електрочайник, на тарілках лежали бутерброди з ковбасою. Виявилось, Іван і магазин встиг відвідати. Тим і пригостились.

Коли Тарас лишився один, провів «інвентаризацію» своїх кишень: пакет з грошима, телефон без сім карти, пістолет з двома магазинами, жменя набоїв насипом, посвідчення міліціянта, вийняте з планшетки дільничного. Негусто. В роздумах і планах занурився у вивчення мапи з помітками у смартфона. Незчувся, як заснув.

 

З великою пересторогою вибирався в місто. Полохливо озираючись, при першій нагоді ховався у тінь і натягував капюшон. Розумів, що виглядав при цьому дико, але наразі це видавалося єдино можливим способом уникати знайомих облич. На кожному кроці ввижався хтось із минулого життя. Важко було ходити по рідному місту наче по ворожій території, не привертати уваги, уникати своїх знайомих і знайомих родичів. Одного разу ледве відірвався від маминої подруги, а своїх друзів і колишніх однокурсників обходив третіми дворами. Трішки переодягнувся на базарному секондхенді. Кашкет і окуляри – тепер його буденний одяг. Більше рятував скутер і шолом з тонованим склом.

Кілька разів вибрався за місто до сховків і виявив, що екран телефону для пошуків по братовій мапі замалий. Придбав собі планшет і занурився у вивчення каталогів інтернет - магазинів, не хотів лишній раз світитися перед відеокамерами тиняючись торговими залами. Зробив для себе відкриття – купити можна все, або майже все, крім вогнепальної зброї. Туристичний і мисливський одяг, рюкзаки й накидки, термобілизна й біноклі, рації і ліхтарі, мультиінструменти і ножі, арбалети і тактичні ручки, засоби маскування, прилади нічного бачення та дальноміри. Були навіть кобури для пістолетів та оптичні приціли. Деякі речі видавалися більше курйозами, ніж тим, за що можна віддати гроші. Як от ручки, що пишуть під водою. Чи ліхтарі з «чорним» світлом, чи рогатки з упором на руку і прицілом. Гортаючи подібні пропозиції лише знизував плечима.

Ретельно вивчав новини на місцевих сайтах і в групах соцмереж. Були повідомлення про п’яні різанини, про подарований букет депутатці якоїсь ради, про відкриття губернатором старої перефарбованої школи, про котів неймовірної вроди і про мертву свиню, що плила по річці. Про вбивство в заміському будинку літньої пари, про пошуки ймовірного вбивці, чи ймовірних вбивць навіть не згадувалось. Не вдалося знайти навіть фотографію будинку батьків, яку використали в кримінальних теленовинах.

– Щасливої дороги, – побажав він мертвій свині і закрив новинний сайт.

Зайшов на сторінку Софії в мережі. Пише, добрались нормально, без пригод, просить повідомити, як тут в нас. А як тут в нас? Поганенько – не те слово. Свою сторінку використовувати ризиковано. За кілька хвилин створив нову поштову скриньку і сторінку з нею. Як же написати? Знати б, чи слідкують за її дописами. Прямим текстом писати не можна, мало хто там прочитає. Написав, що батьки переїхали до брата, були труднощі з переїздом, та «добрі люди допомогли», хотіли щоб і він лишився, та вдалося... що вдалося? Витер надруковане. Менше знає – спокійніше живе. Чим менше буде звідси новин, тим тихіше будуть там сидіти.

Зайшов сюди на пів годинки, а пройшло пів дня.

На другий день зазирнув в магазин з автомобільними фарбами, трішки змінити вигляд скутера, бо дуже він яскравий. Серед виставлених на полицях балончиків з фарбою, важко знайти потрібне. Можна спробувати методом виключення. Одразу можна відкинути сріблясті й золотисті. Глянцеві, чи матові? Звісно потрібні матові. Щось неяскраве.

– Машину до полювання готуєте? – продавець – тертий дядько, знає чого хоче клієнт.

– Та… до полювання. А що, часто питають?

– Буває. Ховаються від лісників, по заповідниках вештаються. То машини порозмальовують так, що самі знайти не можуть.

– Мені б так

– А що, з тих... з любителів побраконьєрствувать? То – буває... до першого єгеря.

Роздивився запропоновані кольори. Прикинув, потрібно: фон, плями світлі, плями темні. І один чорний колір, про всяк.

 

На братовій мапі сховки були рівномірно розсипані біля прикордонних райцентрів, біля обласного центру і ще одного райцентру, що був транспортних центром області, або й усього регіону, там тісним вузлом сплітались залізниця й автомобільні дороги.

Гроші були лише в двох місцях, з усіх відвіданих. Захована в скриньках зброя – автомати і їх вкорочені версії з прізвиськом «виродок». В кількох траплялись пістолети. Кого мали цим оснастити? Диверсантів? Воювати ні з ким не збиралися. До чого тут брат? Він би на таке не пішов, це точно. Для чого стільки зброї? Партизанський рух? Знову ж таки, проти кого? Яка логіка в тому, що в одних закладках старі моделі, в інших новіші? Тобто, логіка зрозуміла – оснастити усю групу зброєю під один набій, але незрозумілим було, чому саме ця зброя, саме в цьому сховку. Кількість набоїв теж викликала питання, в одних повно, в інших на кілька магазинів. І хтось же знає відповіді на всі питання.

 

Коли манія переслідування трішки заспокоїлась, припинила дихати гарячим повітрям в потилицю і волати в обидва вуха: «Тікай!», – припинив далекі вояжі і взявся за сховки біля обласного центру. Але першим ділом хотів перевірити той, що єдиний був на території міста.

На мапі попередньо видивився, мітка своїм гостряком впиралась у видовжену будівлю. За нею ще кілька схожих – що це, зрозуміти важко. В цей район доля його закидала рідко. Місто розросталося й захоплювало землю навколишніх сіл, і в цій примежевій зоні утворився дикий вінегрет із приватних садиб, гаражів та промислових складів. Район зі своїм характером. Де постійні бійки після дискотек, фальшива мужність на п’яну голову і кримінал, як звитяга. Де нащадки пролетарів вважають соромом жити в селі, хоча самі живуть в зліплених нашвидкуруч більш як півстоліття тому халабудах, і готові бити на тілі тюремні наколки, аби лиш їх доля відрізнялась від долі батьків. Спосіб життя – район на район, місто проти села, село проти «городських». Іноді, після футбольних матчів, ватаги об’єднувались і робили показові походи в місто. Хоча, які там набіги. Пройдуться хлопці по дорозі, дадуть комусь по морді, наколотять підсрачників от і весь набіг. Бувало трощили легкові машини і перекидали тролейбуси, але таке було давно, та й то раз чи два. Рідко коли збиралися «район на район» із палицями й мотоциклетними цепами. Останні роки більше жорстокості йшло від міліції, яка так вгамовувала хуліганів, що кількох просто вбили. Потрібно не тільки не натрапити на «типочків у формі», але й на місцевих типочків.

Не ризикнув їхати через місто, рушив на об’їздну. На розмальованому скутері тільки привертав би увагу. От і вилізли вади лісового маскування.

– Яке маскування в місті? Ніякого, – розмірковував знайомий незнайомець у камуфляжі, який і тут відшукав його. – Одягайся як всі, веди себе як всі, щоб легше змішатись з натовпом. Мода на яскраві сорочки – будь як всі, одягай яскраву сорочку.

Чого боятися, його ніхто не шукає. За весь час на дорогах бачив лише дорожніх інспекторів. Ті рази він об’їхав пересувні пости. А цього разу вирішив покластись на чарівну дію хрумкоту кольорових папірців. Тепер зрозуміло для чого в братових сховках гроші, не лише плата бійцям, а й «позолотити ручку» інспекторам можна. Непереможна сила корупції! Традиційні цінності! Вірність обов’язку! Все це про них, про хабарі.

Зловив себе на думці, що сприймає сховки зі зброєю, як братові. Братові сховки, братові бійці – повторив кілька раз, наче пробував на смак. А смак був огидний. Не клеїлись «скарби збройового барона» до братової пам’яті.

Дзеркала треба поставити, не видно, що позаду. В місто в’їхав з іншого кінця. Ні інспекторів, ні натяку на якусь їхню роботу. По пам’яті добрався до споруд, що помічені на мапі. Довга будівля виявилась рядом гаражів. На початку ряду три з високими воротами, для бусів, далі нижчі, для легкових. На мапі були як суцільна будівля, з одним дахом . Котрий з них? На бетоні та на асфальті перед чисельними воротами слідів небагато, та все ж. Ось тут їздять, тут теж, і тут. Пройшов кілька раз вздовж усього ряду. В середині ряду і в кінці гаражі не використовували, принаймі довго. Ворота з іржавими замками й петлями в кінці ряду відкинув, там навіть з під воріт пробивалась трава. Отже ці, що посередині. Давно не фарбовані металеві ворота, але без іржі. Навісний замок змащений, припав пилом. В воротах отвір для ключа – ще один замок, внутрішній. Зазирнув у телефон, збільшив мапу наскільки можна було, мітку, брат, чи хто б це не був, поставив прямо на ці ворота. І як туди потрапити? Доведеться шукати ключі. Вдома, де був обшук? Чи в особистих речах брата? Знову ці кляті питання. Сотні питань. Що робити з цим всім? Що з тілом брата? А з тілами батьків? Вони в морзі, чи вже поховані? А хто б їх поховав, закопали як неупізнаних і кінець. Тепер навіть могил їхніх не знайде, навіть якщо доживе до того, щоб віднести батькам квіти. Замість цього він сам відбирає життя в сторонніх людей, до яких йому не повинно бути ніякого діла...

Скроні почали пульсувати. Їх стисло, наче розпеченим залізом і слідом за цим пронизав біль, від скроні до скроні. Потер голову долонями, щоб відволікти біль – не допомогло. Потім гаряча хвиля з боків голови поповзла вгору. Потер тім’я, те ж саме – не допомагає. Коли поклав на голову обидві руки, в потилицю, знизу від шиї, наче встромили здоровенний цвях і пошкребли ним тім’я із середини черепа. Застогнав і присів обхопивши голову руками. Зачекав. Не відпускало. Важко розпрямив ноги і подибав до найближчого дерева, щоб впасти під нього. Сів, вперся спиною і головою в стовбур. Руки опустив, все одно не допомагає, хоч до крові скроні зітри. Так і сидів, чекаючи поки біль піде. Щойно вертався думками до питань, після яких все почалося, голову знов скручувало в дулю і палило вогнем. Вирішив – бог із тим усім, стільки часу вже пройшло. Зосередився на диханні, повільний вдих, повільний видих. Теж не допомагало, в повітрі висів запах паленої картоплі, наче картопляне лушпиння варили-варили та спалили, а потім відварили ще раз. Просто сморід якийсь. Хтось присів поруч – почув, як захрупкали суглоби в людини і війнуло самосадом. Очі не відкривав, було боляче дивитись на світло.

– Тримай, – голос справді був чоловічий, але людини у віці.

Слухняно протягнув руку й натикнувся на невелику пластикову пляшку. Підніс до носа, здається вода. Пийнув. Стало легше, біль не пройшов, але крізь його завісу пробились інші відчуття. Пийнув ще.

– Не все – не все, – застеріг голос. – Тримай от, запий.

Простягнув другу руку. Тверда, жорстка, зморшкувата рука повернула його руку долонею догори, і тицьнула в неї маленький круглячок. Пігулка. Від чого вона? А втім, яка різниця, вибір невеликий. Закинув ліки в рот та запив добрим ковтком води. Ось тут нарешті попустило настільки, що зміг відкрити очі. Пігулка б так швидко не подіяла. Перед ним навшпиньки сидів старий чоловік із геть білою головою зачесаною назад, зморшкуватим обличчям і, непропорційно до голови, малим тілом. Навіть не малим, а якимось сухеньким тілом підлітка, яке зовсім не пасувало до голови.

– Легше?

Кивнув у відповідь.

– Не ти один так мучишся. Тут, як спиртзавод зіллє відходи у відстійники, весь район страждає. Чуєш запах? От. Моя стара ліки від тиску п’є, і то не допомагає. Чорт їх маму знає що вони там зараз бовтають, раніше так голови в людей не боліли. Ну як?

– Шиферний, – ледь видавив у відповідь.

– Що шиферний?

– Здалося шиферний цвях в голову забили. І крутять повільно.

– Оце точно. Справді, крутять. А в мене не цвях, а шило довге таке.

Пийнув ще з пляшки.

– А ти чого тут шукав, гаража хочеш зняти? – поцікавився старий.

– Зняти?

– В оренду взяти.

В оренду? Про це він не подумав. Справді брати в оренду. Домовились, вдарили по рукам, і ніяких тобі оформлень-переоформлень, ніде не фіксується.

– Та я наче вже... взяв...

– Ага, он як, – ствердив дідок.

– Не я, брат знімав. А тут попросив речі деякі узяти, а я не знаю який гараж, не був тут ніколи з ним, і номерів нема на воротах. А ключа не дав, сказав на місці розберешся, – і дивився щирими очима на старого, головне не надто довго дивитися, тоді правдивіше виглядає. Ковтнув ще води.

– Брат, кажеш, – не спитав, а скоріше знову ствердив дідок. – Гаража зняв, а тобі не сказав? – зараз вже питав.

– Тож... Я студент, він працює, бачимось рідко. Не до розмов. А тут така справа, – вже хотів був попрощатися, але старий не поспішав йти.

– А батько ваш не на нашому заводі робив?

– Не знаю який ваш завод, але тато наш, колишній військовий, на пенсії.

Дідок, хоч це слово і не підходило до маленької, наче, виснаженої фігурки в легкій сорочці й гумових капцях, посміхнувся:

– Там у вас не заплачено за останній місяць. А ключа, ходи, я тобі дам.

От тобі й особлива позначка.

– То це ваш гараж орендує брат?

– Мій. Три перших, то сусіда, два мої, а там двійко сина. Отак і живемо. Гаражі здаємо, а щоб ніхто не ламав ворота, самі й стережемо, вночі всяке бути може. Це вже, так би мовити, безкоштовно. Це твоє? – вказав пальцем не плямистого нащадка мопедів.

– Так. Позичив.

– Он як. І хто ж це його так? – не чекаючи відповіді, сивий маленький чоловічок рушив через дорогу до приватного будинку з городиком і подвір’ям.

Озирнувся на скутер. Тепер його плямиста, камуфляжна різнобарвність здавалась безглуздою і недоречною. Рушив за старим до будинку.

Мабуть почала діяти таблетка, бо голова відмовлялась вірити дідку, але тіло й ноги робили слухняно те що треба, така от в його тіла з’явилась звичка, коли треба діяти, то діяло самостійно, поки мозок втискував себе в нові реалії.

Дідок щось розповідав, він у відповідь щось мугикав, то визначено, то не дуже, а голова працювала, співставляла факти, копирсалась в спогадах, чіплялась за незначні слова, коли-небудь почуті, крутила картинки спогадів, а власник цієї голови, пам’ятаючи якого болю йому завдали самокопирсання, лише спостерігав за цим процесом, наче крізь товсте скло.

–... А як зрозуміли, що він мій... тобто, я його брат?

– Так ви схожі. Як брати. Так. Очі, брови, ніс. Говориш, як він. І... попереджав він мене, що хтось приїде, гроші привезе за оренду, але не казав, що брат.

– Так от і схожі?

Старий, з окулярами на носі, намагався відчепити ключ з в’язки таких самих ключів – найкраще місце заховати предмет, помістити серед маси схожих – підняв очі на співрозмовника, оглянув обличчя, ковзнув поглядом по фігурі.

– Дуже навіть. Навіть ніс так само зламаний, лише в плечах він ширший... і вищий трохи...

Рука мимоволі торкнулась носа, що там може бути таким особливим.

Нарешті ключ від’єднано від в’язки, навіть роздобуто із старої шухляди ще два ключі, звичайний і довгий плаский, схожий на викрутку, але з двома виступами на кінчику. Дідок не поспішав їх віддавати. Справа за грошима.

– Давайте, поки шукаєте ключики, я вам гроші віддам. Нагадайте скільки треба.

За озвучену дідком суму, можна було зняти квартиру в центрі міста. Не подаючи вигляду відрахував належне. Одразу запропонував оплату за два місяці вперед, добре що гроші прихопив. Дідок вагався не довго, казав що так вони з братом не домовлялись, але якщо вже так хочете, то будь ласка, тай що тепер ті гроші, і таке інше.

Швидко розібрався з ключами, куди який, відчинив хвіртку в воротах і переступив високий поріг. Трішки постояв, щоб очі звикли до темряви. Вирішив не відчиняти ворота повністю, оглянути все при тому світлі, що падало через двері. Звичайний собі гараж. Під стінами мітли, лопати, ще якісь інструменти, пара металевих стелажів, з різним невпізнаним непотребом, металевий верстак з лещатами, полички і металеві висувні скриньки, кілька каністр для бензину. В кутку біля дверей електрощиток з лічильником і вимикачами, під ним старий диван. Поклацав на щитку, під стелею загорілося два світильники з довгими лампами денного світла. В підлозі до половини приміщення оглядова яма, прикрита дошками поперек. Підійшов до стелажів, не все міг роздивитися відразу, але те, що впізнавав, було запчастинами до автомобілів. Старі гальмівні колодки різних розмірів, фільтри повітряні і для оливи, ремені, шланги і патрубки, лампочки різного розміру, мотки дроту, густі мастила в банках, гайкові ключі, напилки різних форм і розмірів, свердла, молотки й навіть ковадло зроблене зі шматка рельси, – все те, що збирають власники гаражів по всій країні, і з чого навіть половина ніколи не знадобиться. Зазирнув у металеві скриньки, під диван, залізяччя і лахміття, але не знайшов нічого цікавого. Лишається підвал.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.09.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 2)
05.10.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
18.08.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Допоможи мені померти
Системний аналіз
09.07.2017
Системний аналіз (Частина 1)
21.09.2017
Системний аналіз (Частина 3)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 77  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 27.09.2017 11:28  © ... для Каранда Галина 

Пішов барабанити по клавіатурі )) 

 27.09.2017 07:19  Каранда Галина для © ... 

рецензій я терпіти не можу!))) от відгук - завжди будь ласка!) Отже, домовилися: як буде готове - гукнете.

 26.09.2017 16:12  © ... для Каранда Галина 

Обов`язково )) Навіть рецензію не проситиму )) 

 26.09.2017 08:02  Каранда Галина для © ... 

довгеньке...
читати - дуже цікаво.
давайте так: коли допишете все - дуже б хотіла скачати одним файлом на книжку... такі речі треба читати нормально, саме як книжку, не відволікаючись, без великих перерв.
дасте? 

 22.09.2017 06:21  Каранда Галина для © ... 

як завжди - відкладаю на невизначений час... ) колись повернуся. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +61
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +103
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
20.01.2011 © Михайло Трайста
16.10.2012 © Істерична Бруталка
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди