Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.10.2017 11:44Новела
Драма  
Системний аналіз
00000
З дозволу батьків
© Олег Корнійчук

Системний аналіз

Частина 4
Олег Корнійчук
Опубліковано 05.10.2017 / 43689

Щоб сховатися від цікавих очей зачинив двері. Зняв з оглядової ями кілька дощок, відкрились вузенькі металеві щаблі, всього кілька на значній висоті один від одного. Цегляні стінки, дно вкрите такими ж дошками, як верх, оглядова яма в кінці впирається в металеві двері з міцним навісним замком. З гачка зняв переносну лампу на довгому проводі, прикриту для безпеки дротяними скобами. Став на першу сходинку і поглянув на другу, щоб впевнитись, що ні за що не перечепиться. Здалося, щось блищить. Присвітив. Стало добре видно, над другою сходинкою натягнутий тоненький дріт, або волосінь. Прибрав лампу. Волосінь зникла в тіні, лише слабенький відблиск верхніх світильників виказував її. Виліз нагору, зняв з ями дошки до самого кінця. Постелив на край якусь віхоть, ліг і присвітив з боку ями. Волосінь була натягнута між двома вбитими в шви розчину між цеглинами гачками, при чому з одної сторони проходила крізь гачок, йшла під першу сходинку і там закінчувалась кільцем продітим у вушко коротенької шпильки-шплінта, вставленої в металевий циліндр. Сам циліндр стирчав з округлої продовгуватої ємності чорного кольору, що була прикручена до сходинки скобою та парою болтів, чиї кінчики не виступали над сходинкою, тільки тепер помітив отвори з нарізаною різьбою. Опустився трішки донизу, щоб краще розглянути, що й звідки там стирчить і завмер.

Від тімені по потилиці пробіг холодок...а може й мурашки... а може це свиснула коса кістлявої старої, від якої вже раз дременув. Одразу забув про головний біль і всі думки, що турбували удень. Помітив, як тремтить лампа в руках. Вилаявся.

Під сходинкою хтось примайстрував гранату, і, добра душа, трішки звів вусики запобіжника, щоб той легше вискочив при натягнені волосіні. Схоже, на цей раз, смерть просто тішиться з його переляку. Десь збоку стоїть в чорному каптурі з тонким лезом на дерев’яному руків’ї і шкіриться своєю вічною безгубою посмішкою.

Якась чортівня. Чого це його понесло в такі роздуми? Звичайний шок від пережитого. Піднявся. Глибоко вдихнув, повільно видихнув. Не допомагає, але головний біль минув. Клин – клином, як мовиться. Оглянув ще раз сходинку. Чого так запанікував? Звичайний пристрій, потрібно знати, як з ним поводитись і все. Звичайно, смертоносний, а що не смертоносне? Чи ж йому лякатись? Ще раз подивився на волосінь.

Якби було відчинено ворота, денне світло її геть заховало б у тіні і тоді все... Його ніхто не проведе на «тому» автобусі, що наснився.

Може, ще якісь є сюрпризи. Вибрав на стелажі пару гайкових ключів побільше. Підійшов до ями кинув один звисока на дно і відскочив до стіни і присів, прикриваючи голову руками. Нічого. Добре. Другий так само, тільки ближче до дверей. Теж нічого. Знову ліг на віхоть, оглянув нижні сходи – чисто, без сюрпризів. Воно й вірно, один заряд може здетонувати інший, а це неекономно. Сам собі дивувався – приходить же таке до голови.

Обережно, нахвалюючи себе за попередню неквапливість, стежачи, щоб не дай боже не зачепити волосінь, спустився на дно оглядової ями. Ні, це справді тоненький сталевий дріт. Той хто його ставив, міг пройтись по ньому чорною матовою фарбою з балончика і двері навпроти могли неживописно прикрашати його мізки, або нутрощі.

Двері. Кодовий замок і нова загадка. Спробував пароль, що підібрав до архіву з братовою мапою. Не підходить. Може двері – фікція, несправжні. Глянув на підлогу. Розібрати дошки? Не вийде, підігнані щільно, а краї притягнуті, скоріше за все, болтами. Набрав код задом наперед. Дужка замка легенько клацнувши, вискочила з тіла замка. От же ж... і треба було голову морочити. Хто знайде це місце і мине розтяжку, той знайде, як відкрити двері.

Двері прочинив трошки, посвітив лампою в щілину – ніяких дротиків не видно, навіть матових. Ширше двері – теж нічого. Кинув жменю пилу, зібраного з дощок, не видно ніяких промінчиків. «Тепер шукаєш лазерні датчики? Мало не обпікся на сходах, то дмухаєш у темряву?» – бурмотів сам до себе. Дійсно, які датчики? Розтяжка їсти не просить, тобто живлення, може хоч сто років висіти, чекати свого клієнта.

За дверима знайшов вимикач – є світло. Тут була, якщо не конспіративна квартира, то конспіративний підвал, це точно. Відчувалось, що тут проводили немало часу. В кутку стіл завалений паперами, поруч стілець, далі під стіною металевий стіл, стелажі з коробками, знайомі дерев’яні скриньки зеленого кольору.

Над столом мапа області з позначками. Придивився, позначки знайомі, але трошки зміщені, не так, як на його мапі в телефоні. На другій стіні ще дві мапи – сусідні області, теж позначки, але зі знаками питання. На столі газетні статті з фотографіями і біографіями, нотатки від руки – прізвища з ланцюжками посад, деякі перекреслені, акуратний стос паперів роздрукованих на принтері – внизу посилання виділені синім кольором, хтось роздруковував нотатки з інтернету. З цим потім можна розібратись, кортить зазирнути в продовгуваті скриньки.

Під дерев’яною кришкою блиснули чорні тіла новеньких автоматів вкладених у вертикальні пази поперечин. Нові моделі штурмових гвинтівок від старих відрізнялись тим, що підцівник і приклад мають з міцного пластику, а не з дерева. Що там всередині не так, чим нові відрізняються від старих – розбереться при нагоді. Магазини в окремій скриньці. Важко знімати верхні скриньки, але мусово подивитися, що в нижніх.

Спочатку подумав, що перед ним вкорочені «виродки» зі складними прикладами, але в цих «шедеврів» – замість повноцінної шахти під магазин невеличкий паз, що можна закрити пальцем. Поруч лежать продовгуваті циліндри з усіченим боком і повздовжньою горловиною збоку – не схоже на глушник. Але паз в горловині циліндра і паз в «укоротиші» дуже підходять під пістолетний патрон. Виявилось в руках він тримав пістолет-кулемет, а циліндр, вочевидь, шнековий магазин під набої. Десь тут має бути чим його наповнити. Але все по порядку.

Пара скриньок були складені так, наче їх щойно дістали з лісового сховку – все насипом. В іншій акуратно складені зо два десятки пістолетів.

Окремо стояв стосик довших ящиків. Відкрив у два рухи. Стрункі й граційні – перед ним були снайперські самозарядні гвинтівки. Навіть з від’єднаними оптичними прицілами ці кралі виглядали бажаними. Як з таких стріляють бачив лише раз, коли вдруге і востаннє був з братом на стрільбищі. Недалеко від них розряджали в мішені свою зброю спортивного виду молодики. На них ніхто не звертав увагу, поки на вогневу не вийшов невеличкого зросту молодий чоловік. Поки його колеги рубали в м’ясо мішені, невисокий і неплечистий молодик чаклував над сумками, які сам же й приніс. Перший постріл тонкої, довгої, з ажурним прикладом і оптикою красуні одним звуком рубонув під коліна так, що захотілось присісти. Другий, після підкручування стрільцем прицілу, вдарив у живіт, а третій, гострим ножем зняв скальп з тімені. Звуки пострілів з цієї очкастої «коцюби» так і довбали прямо в тім’я, наче в оголений нерв.

А зараз, подібне чудо лежить перед ним, у повній його владі. От тільки що робити з ними, він не знав. Чистити і все таке, а як налаштувати? От приціли, складені окремо, от набори для догляду і магазини.

В наступній колоні були такі ж ящики, лиш зміст здивував. Замість граційних «наречених» військових снайперів, лежало щось неоковирно коротке з пластмасовими прикладами. Поруч стандартні приціли, такі ж магазини, набори для догляду. Одне місце порожнє. Куди ж тут набої подаються? Шахта магазину знаходиться позаду пістолетного руків’я. Кришка ствольної коробки, перемикач запобіжника і більшість деталей нагадували старшу модель, але ця була значно коротша через розташування магазину позаду руків’я – треба почитати як така компоновка називається, «bullpup», здається.

Скільки ж тут всього! Ще скриня. Тут лежали пістолети з товстими дулами, на перший погляд схожі на ракетниці, але для ракетниць задовгі стволи. Один короткий. Оглянув. Хтось від’єднав глушник від самої зброї. Калібр каналу ствола як у його «кишенькового», стандартний. Порожні магазини. Пістолети з інтегрованими глушниками, в цього просто знятий. Взяв в руки, зважив – важчий за «кишеньковий», хоча до його ваги вже звик, а новенький просто не влізе в кишеню. Відвів затвор, здається без того мастила, в якому спочивало «залізо» в лісі. Вставив магазин у пістолет. Посміхнувся, милуючись своїм придбанням. В цей момент відчував себе супершпигуном і людиною невидимкою одночасно.

На черзі короткі скриньки. Всередині дві прямокутні консерви оливкового кольору з заокругленими кутами. Написи на консервах: цифри і скорочення. Нічого не зрозуміло окрім цифр – гарантовано вказують калібр. Одна консерва відкрита. Всередині ємності, замотані і акуратно перекладені папірцями набої до штурмових гвинтівок. Зняв ящик, відкрив нижній. Такі ж консерви, але набої пістолетні. Склав ящики на місце, як лежали. З калібрами він розбереться, навряд чи тут є щось лишнє, а з буквами – інтернет у поміч.

Далі по колу. Тут що? Жилети. Для чого вони? Підняв зважив на руках, важкі. Одягнув один на себе. Це жилет для запасних магазинів? Кишені є. Всі перевірив, магазини влізуть. Так і тут кишеня, і тут. Підкладка тверда. Постукав себе по грудях, твердо. Перелапав ще море «липучок», таки знайшов потрібну кишеню. Найближче до тіла в жилеті були широкі пласкі кишені, в яких розмістилася товста сталева пластина зі скошеними кутами вгорі. І для чого це? Щоб бігати з навантаженням? Почитав написи на пластинах: «Фронт», «тил». Гм. Таке десь він бачив. Не в житті, десь читав, чи бачив малюнки. Бронежилет? От чорт! Справді, бронежилет. Поклявся собі не дивуватися, і все одно остовпів.

Хоча, чого вже там, є зброя, то має бути і захист. Трішки покрасувався сам перед собою. Походив підвалом, зважуючи на собі вагу жилету і пластин. А вага відчувалась. Цілий день в такому вбранні не побігаєш. Годину - дві, не більше. Зняв і поклав жилет на місце.

На стелажах пакунки з червоними хрестами складені рівними рядами. Ще пакунки без хрестів, щось про раціон.

Досить, пора згортати оглядини. Він тут вже скільки? Годину, дві? Присів на стілець, оглядаючи скарби.

З ким збирався воювати його брат? Кому хотів оголосити війну і де його армія? Якщо це належить не брату, тоді кому? Що робити з цим «багатством»? Продати? Знову ж таки – кому? Та й навіщо? На базар це не понесеш. Роздати людям? Те ж саме питання – кому? Як знати, що людина не здасть тебе міліції, або не піде грабувати банк чи сусідів? Навіть якщо не піде, де гарантія, що новий власник зброї не дістане зброю, як останній аргумент у п’яній суперечці з… з будь-ким. Дурнішу смерть не придумаєш. Якщо віддати, то тому, кому вона необхідна, хто мусить мати зброю, щоб вижити, бо не має іншого виходу. Тому, хто застосує її в крайньому разі. Отже людям з досвідом, хто знає, як доглядати за такими речами, як ними користуватись, і які наслідки таких дій. Колишні військові? Посміхнувся, бо сам він під такий критерій не підходив.

Колись давно, в іншому житті, ще в школі прочитав книжку. Звичайну фантастику. Щось про космос і десант. Там суспільством керувати могли лише ті, хто пройшов військову службу, «громадяни». Тобто, навіть голосувати на виборах та йти в політику могли лише колишні військовики. Тоді це здавалось йому несправедливим, а простіше повною дурнею. А зараз гостро відчував нестачу знань і вмінь, які дає військова служба. Хоча... брату це не допомогло.

Все ж незрозуміло, в яку гру грав брат.

Може дати зброю тим, хто живе далеко від міст і ні на чий захист не може розраховувати? Фермери чи селяни? А що таким давати, пістолети чи одразу автомат. І скільки виділити набоїв.

Досить власні мізки варити, а то знову голова розболиться. Щось треба собі взяти потужніше від кишенькового пугача. Автомати з лісу довго відмивати, чистити. Може взяти ці, що лежать розібрані на столі, які спочатку не помітив. Треба згадати, як брат показував на макеті. Деталей небагато, простіше дитячого конструктора.

Вийшло. Тепер боєзапас. Один магазин в автоматі. Скільки запасних, два, три. Наповнив три. Ще врозсип взяв набоїв. Пістолет з глушником не забути. Тепер, як нести? Автомат у шмаття якесь замотати, нагорі є. Магазини по кишенях, нагорі в щось запакувати. Треба наплічник десь узяти невеликий, бо в бронежилеті по місту... все одно що голий, пальцями тикати не будуть, а міліцію викличуть. Обвісивши себе новим добром, рушив до сходів. Коли ж постало питання, як вилізти з ями повз «розтяжку», зрозумів, що все, що набрав занадто важке. Особливо магазини до автомата було ніде діти. А автомат, сам по собі річ чудова, був дуже довгим, і ніяк не приходило в голову, у чому можна носити його із собою. Відпиляти-від’єднати приклад? Так там були десь вкорочені моделі. Подався назад. Розрядив автомат, але не став розбирати.

Інша річ – вкорочена версія під пістолетний набій. Складаний пластиковий приклад. Роздивився ще раз магазин, співставив віднайдені отвори, непогано підходять. Ближче до світла. Тут виїмки, тут припливи на металі, заходить і защіпається, лягає під стволом замість підцівника. Зорієнтувався якою стороною вставляти набої, став споряджати магазин. Зайшло десять, двадцять, тридцять. Цікаво скільки ще влізе. І ще, і ще, і ще трохи. Це в один магазин....! Порахував спорожніли паперові пакунки з-під набоїв – більше п’ятдесяти набоїв.

Автомат значно поважчав. Можна взвод викосити. Оце іграшка. На вигляд нагадувала штурмову гвинтівку, тільки маленьку. Приєднав магазин, відвів затвор, але набій не заскочив в набійницю. Спробував ще раз, теж саме. На магазині якась скоба, відвів, крутнув. Наче пружина в старому будильнику, тільки велика. Знову смикнув затвор, набій на місці – все працює. На кінці цівки нарізано різьбу, тут мало ще щось стояти. Подивився в скриньці, де лежав автомат, знайшов полум’язгасник, а поруч продовгуватий металевий циліндр. Полум’язгасник – невеличкий сталева трубка з чотирма прорізами в стінках і різьбою для накручування на цівко. А металевий циліндр – суцільний, об’ємний, легкий, з різьбою з одної сторони, як в полум’язгасника, і отвором з іншої. Зважив на руці циліндр – легкий, світлий метал. Глушник? Різьба підійшла, зафіксувалось добре. Справді глушник. Розклав рамковий приклад, навіть у такому вигляді «машинка» була коротша за «нормальний» автомат. На прицільній рамці дві позначки: «5» та «10». П’ятсот метрів і тисяча? Та ні не може бути, тут пістолетний набій, в нього максимум – сто метрів, принаймі з пістолета. От лише питання, хто буде стріляти з пістолета на таку відстань. А з цієї «машинки» можна, довжина ствола, вага, хват обома руками. Отже цифри вказують на п’ятдесят і на сто метрів. Впер приклад в плече, прицілився. В неяскравому світлі підвалу ледве розібрав цілик і мушку. Погано. От якби сюди один з тих коліматорних прицілів, що бачив в інтернет-магазині, ціни б не було, хоча й так непогано.

Знову посміхнувся. Скоро він почне розмовляти сам із собою. А це гірше за все, тоді всі оточуючі будуть знати, що він планує. А зараз планує напхати повні магазини набоїв. Скільки ж носити із собою? Вистачить три. Оглянув пістолет з інтегрованим глушником. Крутнув товстий циліндр – вийшло від’єднати. Поставив на місце. Кишені напхав добряче, все одно, те що набрав легше, ніж якби узяв автомат з боєкомплектом.

Поглянув в куток. За модерновою снайперкою він ще повернеться, лише треба придумати в чому все це «добро» носити. Що ж, досить на сьогодні, ночувати тут не варто. Ремінь перекинув через голову і закинув «машинку» за спину – ні, не те. Здавалося, вона висить збоку, наче гітара. Навіть те, що скрутив з дула глушник, не допомогло. Пробував всіляко. Маючи велике бажання теж відкласти, це на потім, закинув «машинку» за спину, потягнув ремінь на плечі вперед, другою рукою провів по ременю від цівка-магазина до складеного прикладу, намагаючись визначити, наскільки робити ремінь коротшим, і обидва кінці ременя, від цівка й від прикладу, лягли йому в руку. От якби тут скріпити чимось. Для цього довелось ремінь видовжити. Поміряв ще раз, перемотав синьою ізоляцією. Накинув куртку. Ще б на спину наплічника, і взагалі ніхто нічого не запідозрить.

Тепер пістолети. Один в кишеню, як завжди. Другий позаду за пояс. Потупцяв на місці. Пістолет руків’ям дістає до машинки – бряжчить. Довелося покласти в другу кишеню, як і перший, дулом до гори, а те, що стирчало назовні, обмотав ганчіркою. Тепер є баланс, куртка не сповзала на одне плече від ваги заліза. Туди ж запасні магазини, і набоїв жменю, ні, дві. Магазини до «машинки» втиснув у внутрішні кишені.

Наче б то все. Вимкнув світло, зачинив двері. Про всяк не стаючи на сходинки, вибрався з ями. Дошки на місце, закрив оглядову яму. Треба щось взяти в руки, зробити вигляд, що саме за цим приїздив.

Обтяжений усім залізом почував себе Джоном Рембо з роману Девіда Морела, але ну його – той вояк погано скінчив. А от кіношному Джону воріженьки просто зобов’язані падати коло його ніг, бо робота в них така, у воріженьків. От би трапились йому зараз ті покидьки з чорним пакетом…

Коли вийшов з гаража через високий поріг хвіртки, довелося охолонути. Коло «рябенького», а раніше здавалося «маскувальної» розколірки, скутера крутилось кілька молодиків. Один мав нахабство навіть видертись на мопед верхи, і на всю вулицю зображав гарчання мотора.

Дуркують хлопці, добре, що взагалі транспорт на місці. Подибав би звідси без «коліс» на зупинку автобуса. Поки прикривав хвіртку у воротах, замикав замки, думав, що робити. Його теж помітили. Розглядали – холодні, оцінюючі, трішки презирливі погляди. Можна тицьнути ствол в писок і послати подалі. Але вони запам’ятають, і будуть чекати слушного моменту. Можуть і гараж «бомбанути», не дивлячись на сторожа. А чутки про «молодого чоловіка з пістолетом» можуть дійти до небажаних людей. А ще, як найгірший варіант, можуть прийняти зброю за запальничку, або іграшку, тоді доведеться щось застосувати, або зброю, або силу і врізати комусь куди небудь. А може прилетіти й відповідь ззаду. Як тоді…

В одній руці шолом, в другій замотана деталь. Направився до скутера. Той що осідлав техніку, загурчав ще сильніше – позер. На обличчях шанувальників скутерів зацікавлення – «що буде далі», – частенько спостерігають подібні веселощі.

– Хлопці, випити нема? – гукнув замість привітання і пошкріб вказівним пальцем по горлу. Потім обійшов тих, що стояли довкола – всі молоді, ледве школу закінчили, а може й не закінчили, і став прив’язувати залізяку до багажника за сидінням, – Ну то шо, є чи нема? Не хочеться в магазин їхати, мені в іншу сторону.

Молодики ніяково заусміхалися, як дівчатка, та стали переглядатися, хто буде говорити за всіх. «Вершник» вперся в кермо, повернув голову та зі знанням справи поцікавився:

– Труби горять?

– Є трохи. То як, шкребти в магазин?

– А для чого? Он в дядь Міши спитаємо. Дядь Міша! – гукнув до знайомого сивого дідка, що саме бродив по своєму подвір’ї. – Є що? – і ляснув себе по горлу двома пальцями. Дідок кивнув. «Вершник» повернувся в очікуванні. Вигляд купюри збадьорив знавця місцевих «точок».

– Пару склянок і гризнути щось, – побажання наздогнало вже в дорозі, той згідно кивнув.

Розклали все тут же під деревом, де він недавно корчився, зображаючи баранячий ріг. Пляшка самогону, пів хлібини, банка грибів, не надто свіжий шматок ковбаси, пара одноразових посудинок та дві пластикові виделки – сервіс. З компанії лише один погодився приєднатися до імпровізованого свята. Ковтнули сморідного пійла, познайомились. «Вершник» назвався Віталіком.

– Тарас, – прозвучало у відповідь.

Трохи розпитав, що тут зараз робиться, чи не згасла колишня «слава» району.

– Та, по різному – хтось сидить, хтось на заробітках.

Решта компанії, почувши, про що мова наблизились до «банкету» і розташувались навпочіпки навколо, хоча руку за чаркою ніхто не тягнув. «Ще не гопота, але вже вживаються в незайняту ніким роль», – майнуло в голові.

Тут навперебій пішли байки про минуле і скарги на теперішнє. Виявилось, сучасне покоління на подвиги мамки не пускають, а в кого був «батя», що мав героїчне минуле, зовсім не хотів тої долі для нащадка – «та ти шо, батя приб’є».

Прикінчивши більшу частину продуктів, лишив нових знайомих допивати «бурячане віскі». Швидко попрощався, шолом на голову і в сідло. Від’їжджаючи, махнув рукою сивому дідку, той махнув у відповідь. Не можна було зрозуміти, чи не сердиться він за те, що під гаражами лишилась випивати малолітня компанія.

Хоч сам перекинув лише півсклянки, та якість напою відчув швидко. Не критично, але за кермом доведеться бути дуже обережним. Тепер виникло питання, чи потрібно було взагалі пити. Якщо б натрапив на патруль, то ні про яку стрілянину й мови не могло бути. Він бачив, міркував, діяв майже тверезо, але зникла звична чіткість навколишнього світу, і не через зір, а через те, що змінилось відношення до цього світу. Зло для нього стало не дуже вже й зло, а добро не таке вже й добро. Що старий туди мішає, в ту самогонку? Так свідомість йому раніше не розширювало, скільки б не доводилось пити. Міліціонери, що змінили його життя, здавалося, робили те, що мусили, такий їх обов’язок, а сам він просто потрапив їм під гарячу руку, не треба було кидатись з кулаками на першого зустрічного. А батьки самі винні, треба було краще синів виховувати.

Як вибрався за місто, одразу зупинився. Під найближчим деревом встромив у горло два пальці і до останньої краплі позбавився важкості в животі, до денця. Обтер руки об траву й ліг подалі на землю, умостивши «машинку» під пахву. Небо оберталось за годинниковою стрілкою разом з деревами і травою.

Не міг він так напитися двома ковтками. Голова боліла сильніше, ніж після сеансу самоїдства.

Частину неба затулило чиєсь обличчя. Сів. Поруч сидів вже знайомий тип у камуфляжі.

– Забув, як тебе звати.

У відповідь усмішка.

– Почнемо спочатку?

Під денним небом знову відчув себе втікачем, що серед ночі заховався в садовому будиночку та намагався зігрітися в купі лахміття.

– Ні, спочатку не будемо, – трохи помовчали. – Де був?

Знову замість відповіді посмішка – не глузлива, а така, наче на очах незнайомця дитина бавиться в дорослого.

– Припини, – не витримав цієї гримаси.

Зітхнули разом, майже синхронно.

– Тепер я знаю, що буду робити. Хто це все…

– Що все?

– Припини, ти добре розумієш. Знайду, хто послав тих убивць, що зображали міліціонерів.

– Чому – зображали?

Знизав плечима.

– В голові не вкладається: люди вчаться, складають присягу, присвячують себе боротьбі з несправедливістю... а тут...

– А ти бажаєш справедливості? – насмішкувато скривився «камуфляж».

– Так.

– Помсти?

– Так.

– Тобто, справедливість – це помста?

Про це він не думав.

– Виходить, що так.

– І як на твою думку повинна здійснюватись справедливість – помста?

– В людини треба забрати те, що відібрав він.

– А якщо вбивця відібрав багато життів, що забирати в нього? В нього ж одне життя.

Тут знову замислився.

– Тоді, як в математиці.

– Ого, це як?

– Людське життя величина не вимірювана, не можна сказати, те життя цінніше за інше, або дорівнює трьом, чи ще там скільком життям, отже життя людини це, або нуль, або безкінечність. А одна безкінечність дорівнює всім безкінечностям, або всі безкінечності дорівнюють одній.

Співрозмовник в камуфляжі розреготався.

– Треба спитати, що той дід підливає в самогонку, бо інакше доведеться питати: що ти куриш.

Мотор вантажівки заревів пониженій передачі, фура повільно дерлась на невеличкий підйом.

Справді, така бесіда на узбіччі – справжнє гарячкове марення. Сюди б іще набір для пікніку і буде повний сюр.

– Може й справді щось підливає.

– Тебе не горілка допекла, а твої самокопирсання і відчуття провини.

Боячись згубити нитку розмови продовжив.

– Ти слухай. Я до чого веду – якби перша жертва будь-якого вбивці мала можливість себе захистити, якби не боялась чинити спротив, то він би не забрав багато життів після неї. А так виходить, вбивця не зустрічає опору і йде далі, поки його не зупинять. Отже, перший, хто не вчинив спротив, убив своєю бездіяльністю багатьох інших.

– Зрозуміло. Далі буде?

– Ще не вигадав.

– Тоді, за твоєю логікою – брат винен у смерті батьків.

– Не знаю. Не знаю, чим він займався і звідки оте все, але мені воно не потрібне.

Старий незнайомець посміхнувся:

– Братові скарби, як прокляте золото. Хочеш швидше позбутися? Не вийде. Це тепер і твоє прокляття, твій тягар.

– Виходить. Позбутися не хочу, але мені одному для чого стільки?

– Для чого ж і брату.

– А якщо трохи роздати.

– Кому і навіщо? Чого ти цим досягнеш?

– Люди зможуть себе захистити.

– Розумний не візьме в тебе зброю, яка невідомо звідки взялася. А дурному і давати не слід.

– Гадаєш не візьмуть?

– Гадаю, ні. Якби їм була потрібна зброя, вони б її взяли до рук.

– А де взяли?

– Знайшли б де. Ти ж знайшов.

– Та ти сам знаєш, як я її знайшов, – махнув рукою. – Це вона мене знайшла.

Співрозмовник красномовно мовчав, дивлячись кудись далеко, потім несподівано заговорив тихим голосом ледь чутним за шумом автомобілів:

– Ті, що кричать про «неспротив», або ідіоти, або самогубці. Ті, хто не чинять опору, заслуговують, щоб з ними так поводились. Життя – безкінечність, яка швидко закінчується, і віддати його на розсуд хворому психу, або ідіоту-чиновнику, це злочин перед всесвітом і рештою «безкінечностей». Хочеш вбити того, до кого приведе тебе доля? І яка різниця між тобою і «ними»?

– Відновлю баланс. Мій спротив, ще не закінчено.

Незнайомець похитав головою.

– Для цього тобі вистачило б і кухонного ножа. А брат тобі стільки добра не просто так заповів.

– Заповів?

– Я гадаю так, заповів.

 

Відвідини гаража підштовхнули до думки, що треба зняти й собі якого гаража, або квартиру, і можливо не одну. Найкращим варіантом була хатина, де він жив зараз, але потрібно мати ще якесь місце, звідки можна робити виходи в місто, звідки можна непомітно зникнути. З гаражами було легше, газета з оголошеннями, огляд на місці. А з нормальним житлом, буде важче. На зупинці автобусів купив газету з оголошеннями, згорнув і вставив у кишеню так, щоб прикрити загорнутий в ганчірку пістолет з глушником, що непристойно стирчав з кишені. Час був робочий. Колись же треба починати цю безнадійну справу. Нічого не готово, але, іноді, везіння важливіше підготовки.

 

На території лікарні не змінилось нічого. Навіть морг стояв на тому ж місці. «Жартівник», – подумав про себе.

Металеві двері, холодний коридор, кімнати-холодильники. В залі з металевими столами хтось стукотів металом.

– Вам сюди не можна, – озвалась жінка в холодній залі.

Луна неприємно застрибала між стінами. Чомусь подумав, що й від столів, на яких розтинають тіла, луна також відбивалась, а потім потрапляла у вуха. Стало гидко.

– Стороннім сюди не можна, – гнула своєї жінка в несвіжому халаті з видертими й обвислими ґудзиками. Затримався поглядом на ґудзиках, потім підвів очі, поглянув на лице. Повнувате беземоційне лице типового патологоанатома. Для себе вирішив, що так і мають виглядати професіонали постсмерті, потойбіччя. Хамовиті і безапеляційні, не тому що так хочуть, а тому що так треба, робота така. Така робота. Цікаво, чи так само себе поводять ті, хто виконували смертні вироки в’язням.

– Мені треба дещо дізнатись.

– Вам треба, їм треба, всім треба. Папери де?

Сперечатися було марно. Схилив голову набік, наче розглядав цікавого метелика.

– Двері там, – жінка в халаті вказала рукою напрямок і відвернулась до столика з інструментами.

– Послухайте пані, – ревонув у відповідь і слідом за луною, що відбилась від столів, кинувся в бік жінки, схопив за плече і розвернув до себе, зиркнув чи нема нічого в руках, і зашипів їй в лице, – мені немає коли гратися з паперами. Я маю знати, що сталося з моїми рідними.

Жінка уникала дивитись йому в очі. Відпустив стиснутий в кулаку халат, розрівняв прим’яте, хоча це й не псувало вигляд халату. Далі спокійніше:

– Мою сім’ю вбили, а я не знаю де їх поховали, і чи взагалі поховали.

– Я не хотіла образити вашу сім’ю, – примирливим тоном відповіла жінка. – Але не знаю чим вам допомогти, я щойно з відпустки, і не знаю, що тут робилося. Якби ви надали мені папери, там усе було б вказано, коли надійшли, коли здійснено розтин.

– У мене немає жодних паперів.

– Тоді не знаю чим вам допомогти, – спокійно відповіла власниця несвіжого халату і повернулась до інструментів.

– У вас же є нотатник, або обліковий... журнал.

Жінка завмерла наче її вдарили. Кивнула через плече не повертаючись.

– Покажіть мені..., – ледве не додав «будь-ласка».

Жіноча фігура не реагувала, продовжувала перейматися залізячками.

– Покажіть мені записи, – мовив голосніше.

Жіноча спина нехотя розпрямилась. Повернулась боком, права рука лишилась на столику, лікоть був зігнутий. Коли зробила крок в напрямку письмового столу, лікоть розпрямився. Здалося, що жінка щось поклала до кишені.

Записи покоїлись у шафці письмового столу. Звідти їх видобули без поспіху, поклали на стіл і стали гортати.

– Кажіть число.

Назвав. Жінка здивовано, так здалося, поглянула на психованого відвідувача, але промовчала та перегорнула сторінки.

– Ось, – вказала пальцем. – Прізвище?

Сказав.

– Немає, – був вердикт.

– А ось це – невідомий, – наблизився до столу, але рука жінки зникла зі столу і пірнула в кишеню.

Сів збоку стола, подалі від правої руки, раптом захоче чимось штрикнути, невідомо де вона тими інструментами длубалась. Потягнув журнал до себе.

– А ось ці.... що з ними?

– Це вже інше число, ви не бачите?

– Бачу. Що з ними?

– Захоронені за державний кошт, – не задумуючись випалила жінка, і одразу перемінилось обличчя, наче злякалась чогось, і одразу пояснила, – ось тут помітка.

Що означала насправді помітка було незрозуміло.

– Цей теж за державний?

– Так.

– Якісь мають бути папери, де ховали, коли?

– Звіти про поховання, тут лише нотатник, – розкрила ще одну книгу, – самі звіти йдуть далі, заступник головного лікаря, бухгалтерія і так далі.

Продираючись крізь незрозумілу для нього паперову логіку смерті, вдалося знайти і занотувати на клаптику паперу потрібні місця поховання.

– Маю ще одне питання. Хто чергував коли надійшов ось цей, на ваш погляд, невідомий?

– Я казала вам, що була у відпустці, – коротко зиркнула з під лоба.

Приховує, щось, гарантовано, приховує. Всього кілька питань, один її погляд на стіну, і все стало на місце.

– Якщо ви чергували, то чому приховуєте?

– А ви що, слідчий?

– Я зацікавлений громадянин. Тож поясніть, для чого ці маніпуляції.

– Тому що чергувала не я. Попросила колегу підмінити, тепер от маю з вами клопіт.

– А як звуть колегу?

Швидко записала на відривному листочку, телефон, адресу.

– Бачите як все просто, лише трішки вашої уваги і часу, – тон став добродушний, потім помахав папірцем з адресою в повітрі, – ще можуть виникнути питання, ви не проти, якщо я завітаю ще раз? От і добре. Всього вам найкращого, – і рушив до дверей.

При вхідних дверях, що вели на вулицю, стояв незнайомець в камуфляжі, якого для себе охрестив Тарасом, і притискав пальця до вуст, а другою рукою показував на прочинені в коридорі двері. Кивнув у відповідь і тихо ковзнув у темне приміщення. Чути було як двері відчинились і звучно зачинилися. Стало тихо, лише гуділи бліді лампи під стелею в коридорі. Кілька кроків, жінка підійшла до коридорних дверей. Запікали кнопки мобільного телефону.

– Привіт, це я. В мене щойно відвідувач був... по «тій» справі... Як це де я? Я на роботі... Сюди прийшов... ні не додому, сюди в лікарню... Молодий... так... так... Ні, не назвався... Сказала те, що питав... Ага, відшиєш тут. Я спробувала, то влетів, очі вирячив, – невже це про нього, –... я думала, та мені тут і так роботи вистачає... відправила до напарника, треба ж було його кудись подіти... Ні, не знає. Може щось своє крутить, але ти б знав.... Куртка, джинси, кросівки... куртка довга така, наче в мисливців колись... ти ж мене не посвячував у ту справу... або за адресою чекайте, або на кладовищі... так... після роботи вільна... не сьогодні... бувай, до побачення.

М’які кросівки – безшумна хода. Пістолет вперся в чоло:

– Ключ від вхідних дверей.

Перелякані очі, припідняті руки, пальцем і очима вказала на власну кишеню.

– Телефон, – мобільний ліг йому в руку. – Кому дзвонила? Кажи, тепер все одно знайду.

Жіночі сльози – заквилила аїдова чаєчка, затужила. Чим ти думала раніше, коли ховала чужі злочини. Ховала-ховала... Як це не ти, а хто? Руслан? Десь чув. Напарник? Ні. А хто? На кладовищі... Зрозуміло. Як цього знайти, кому дзвонила? Він тут був в твоєму халаті? Прокляття, в нього ж тоді ґудзики були не на ту сторону, невже це тоді турбувало? Про що домовились? Не голоси, клієнтів розлякаєш, розбіжаться – бірки погублять. Не вбивай? Кому твоя смерть потрібна? Покази? Кому, дружку своєму?

Запобіжник. Ляснув постріл. Дивно, але луна згасла десь під стелею, навіть не торкаючись столів.

 

Стежити саме марудне, що може бути. Стати непомітним у всіх на видноті, треба досвід, або талант, а як нема ні того ні іншого, використовуєш перше-ліпше. Добре, що є скутер. Трохи зобразив ремонт, трохи розмову по телефону. Де ж вони, наче адресу не переплутав. Як їх вирахувати? На подвір’ї старої багатоповерхівки були припарковані легкові авто, але в них ніхто не сидів. Добре, якщо він прибув раніше за тих, чи того, хто має його чекати. А якщо це буде одна людина, як її виявити? Серед бабусь-мам і дітей. Отже, місцеві чоловіки не будуть вештатись без подруг, або дрібних нащадків. Жінки будуть одягнуті так, як не відходять далеко від дому. Здається логічно. Підсів до пари старших жінок, похвалив діток. «Онуки? Не може бути! Не вірю», – і таке інше. Вислухав за нахабних сусідів. Кого чекаю? Знайомий тут живе, дзвоню не відповідає. Лікар, так-так, кучерявий, чорний; бог його знає який він насправді, треба грати роль. У відрядженні? От халепа, а мені казав підійти сьогодні увечері. Та справа одна. Ну... ремонт хоче зробити, от я й тут.

Повільно в двір заїхала автівка. Два чоловіки заглушили двигун і лишились в салоні. «Просканували» подвір’я. Здається на нього не звернули уваги, чи не помітили. Дочекався.

– Здається мої знайомі, зроблю їм сюрприз. Наглянете за мопедом?

Бабусі погодились. Обійшов будинок, з кущів пірнув на заднє сидіння. Громадянину на пасажирському сидінні ствол до потилиці.

– Заводь, – до водія.

Коли їхали по місту, пригрозив:

– Не гони, – та клацнув запобіжником, водій послухався.

Привіз до знайомої лісосмуги. Путівцем заїхали в проїзд під залізничним насипом. Забрав телефони, зброю і посвідчення, зовсім не водійські.

Довгі дебати на тему хто є хто. «Та ти знаєш, що тобі буде?», – аж обридло слухати. Знаю хлопці, знаю. Тож говорити не хочемо? Виходь. Відчинились дверцята... Вдруге за день вуха заклало від пострілів. Тіло впало на землю. Конфіскований пістолет повернувся в бік водія. Он воно як, тепер готовий говорити. Розповідай тоді все. Увімкнув відеокамеру в одному з телефонів. Назва буде – «Сповідь перевертня».

Розповідь не містила жодних сенсацій, так, дріб’язок. Якось дивно дивляться на нього ці очі в дзеркалі заднього виду.

Подзвониш начальнику, повідомиш, ви на місці, ніхто не з’явився. Потім віддаси мені ключі від авто, прикую тебе до керма, а з акумулятора зніму клему, щоб не шумів. Зрозумів? Дзвони. Потім забрав телефон.

А тут треба трохи істерики. Ти що обісрався, падло? Боже, який сморід, ану відчини вікно... Дуло до скроні... Сморід пороху… Другий є.

Обшукав кишені. Перетягнув тіла під залізничний насип, де трава вища. Щойно використаний пістолет звільнив від магазина, обтер та кинув біля тіл. Там і прикидав гілками та нарваною травою. Ховати надійніше немає часу. Трішки колотило і тремтіли руки, але це пройде, це він вже знав.

Як сумно. Все виявилось набагато простіше, ніж уявляв. Йому просто в руки прислали інформацію, її лише потрібно було видобути, якби ще не стрілянина. А голоси їхні незнайомі, отже в будинку батьків їх не було. Який сором, він навіть не знав як це тепер називається, «лягаві», «стеження», чи просто «менти»?

Машину полишив серед вервечки припаркованих на проспекті автівок, подалі від місця, де прихопив двох «нишпорок», але так, щоб менше привертала уваги, може потім нею скористається. Протер ганчіркою в салоні «пальчики».

Скутер неголосно довіз куди потрібно. Багатоповерхівка, двір повний дітлашні. Вечоріє, вітру немає, згадав що голодний. Небагато треба часу, щоб визначити який під’їзд і який поверх йому потрібний. Планування квартир в будинку теж стандартне, он і вікна. Можна зачекати, буде видно, чи увімкнуть світло в квартирі. Якби знати скільки там людей. Зовсім не хотілося щоб при розмові був присутній сторонній. На дверях під’їзду домофон, цікаво, чи є відеокамера.

Десь треба присісти, важко все це на собі носити цілий день. І залізяка з гаража причіплена позаду сидіння на скутері, так і проїздив з нею. Кишені набиті всі повністю, порожнього місця не лишилося. Зброя, набої, трофейні посвідчення, мобільні телефони, ключі, кайданки. Найбільше дратували телефони, ніяк не вдавалося знайти для них місце. Навіть виключені робили занадто багато шуму, поклав їх у відсік під сидінням, а вони торохтіли на всіх нерівностях дороги. Запасні магазини до пістолетів, поклав у нагрудні кишені, а з пістолетами ніяк не міг визначитись, де і який тепер застосовувати і полишати, не можна ж давати слідчим пов’язувати в одне ціле всі ці «акції». Принаймі так швидко. Те, що розберуться хто стріляв, він не сумнівався, обов’язково хтось щось бачив, хтось щось знає, от що будуть робити з мотивами його вчинків. Навряд чи захочуть кричати на весь світ про вбивство його сім’ї, скоріше за все на нього й звалять усе. Або… приховають усе. Взагалі все. Знайдуть якогось відбувайла і по всьому.

В голові самі собою сплітались думки, ставили питання, самі на них відповідали, а тіло чекало. Судячи з усього почутого сьогодні, господар о-он тієї квартири повинен таки з’явитись сьогодні удома. Отже треба чекати. Іноді кортіло скористатись трофейними телефонами і повідомити: «Клієнта взяли», – але був ризик, що у відповідь почує: «Привозьте на звичне місце», – а де це і не спитаєш. Лишається чекати. А телефони вимкнені, нехай дзвонить хто хоче.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
21.09.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 3)
26.10.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 5)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
Системний аналіз
09.07.2017
Системний аналіз (Частина 1)
06.09.2017
Системний аналіз (Частина 2)
05.10.2017
Системний аналіз (Частина 4)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 58  Коментарів:
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +92
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +136
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.03.2012 © Микола Щасливий
16.10.2012 © Істерична Бруталка
24.11.2017 © Савчук Віталій Володимирович
27.11.2014 © Серго Сокольник
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди