Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.10.2017 19:54Оповідання
Війна 2014 Україна  Про героїв  Про Україну  Про мир  
Якого кольору очі Горгони?
20000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Якого кольору очі Горгони?

І є часи, і дні, коли в атаці
Ввірветься в серці вітер сніжний,
І не врятує голос ніжний,
Ні безтурботний час у праці…
О. Блок
Меньшов Олександр
Опубліковано 21.10.2017 / 43853

Бульбашки в келиху в грайливому танці прямували верх до густої білої шапки. Осіннє сонце пробивалося крізь розписану рекламою вітрину, наповнювало яскравим золотом пінистий напій. Рука сама тягнулась до келиха, губи обволокла приємна хмільна гіркота.

Я підняв руку, примружив очі, дивлячись крізь спітніле скло келиху на вуличний пейзаж.

І раптом: «Ха-ха-ха». Поряд, за сусіднім столиком, дві дівчини дзвінко розірвали пелену радіомузики, що линула з колонок під стелею.

Невисокі, стрункі... Я несподівано зрозумів, що вони близнюки... той же розліт брів... форма носу... широко відкритий лоб... навіть колір очей однаковий... Тільки в однієї волосся каштанового кольору. Очевидно фарбоване... У другої - чорне-чорне, наче у крука... і коротше, ніж у сестри...

Макс також дивився на дівчат, але не так хтиво, як я. Він все ще тримав у руці стакан з темно-гранатовою колою. Бульбашки в його посудині стрибали аж доверху, ніби Бубка в молоді роки, при тому весело лоскочучи ніздрі хлопцю.

Мені трохи дивно було бачити перед собою кремезного парубка з бравурною зачіскою, котрий тримав не величезний келих пива (який саме підходив до його образу), а типовий стакан для коли – пузатий, з білими ведмедиками на боці. В його руці він виглядав… якось безглуздо…

І оці джинси ніжного блакитного кольору… Вони ніяк не в’язалися з брутальним чорним светром грубої в’язки… та з підтягнутими на одну чверть рукавами, з-під яких стирчали міцні чоловічі руки, які звикли до важкої праці… Виходив такий собі романтичний дроворуб.

Але щось в Максі змінилося. Щось таке, чого я не можу поки зрозуміти… Можливо мене лякає оцей його погляд? Здається, ніби він і не дивиться на мене, а буцімто штрикає наскрізь шпагою. І по спині при цьому пробігає морозець… Тому я і намагаюсь не дивитись прямо йому в очі…

Макс зараз пив свою колу з таким виглядом, ніби смакував крафтове пиво. Я три рази перепитував, а він з дивакуватою посмішкою відмовлявся від світлого, заказавши лише це американське пійло.

-Мені там завжди хотілося смакувати саме колу, - неголосно промовив хлопець.

«Там»… Це слово різко дряпнуло по моєму слуху.

На зап’ясті у Макса синіла невеличка наколка. Типова армійська наколка. Не дивлячись, що напис був догори дригом, я зміг його прочитати: «А(ІІ) Rh+» - резус-фактор, група крові.

-Не хотів би на вихідних поїхати на гуся? – запропонував я. – В Круглозерку… недалеко від Залізного Порта… Ми там в минулому році… Ні! Мабуть пару років тому… Отже, ми якось вполювали майже мішок гусей. Уявляєш?

Макс кивнув головою та посміхнувся.

-Дмитро завтра поїде на місце, - продовжував я, - та поговорить з єгерем – де та що… З`ясує ситуацію. Потім, казав, намітить місця… Якщо не полінується і візьме лопату, то викопає в полях ями – засідки. Накриє їх маскувальними сітками… Ти ж знаєш, що гусак – птах хитрий?

Макс зіщулився. Очевидно, не зрозумів.

Я відхлебнув з келиха гіркуватого пива та діловито продовжив розповідати про цих птахів. Що вони все роблять ніби згідно воєнного уставу. Спочатку висилають на поля розвідників, а ті шукають безпечні місця для зграї. І не дай Бог, якщо на пасовищі розвідники знайдуть якісь підозрілі речі: пачку з-під цигарок чи свіжі копанки... незамасковані… Ховайся – не ховайся, а вони вже не приведуть туди зграю.

Та і коли гуси прилітають на поле, їх увага не зменшується. Вони розставляють вартових, задача котрих спостерігати за обстановкою, поки інші птахи кормляться.

-Нам того разу дуже пощастило, - розповідав я, мружачись від сонячних променів. – Побачили на полі величезну зграю. Помилка у гусей була в тому, що вони занадто близько розташувались від вади. (Так у нас на півдні називали прориті в полях поливні канали.) Ми поставили автомобіль у посадці, скинули усе зайве – рюкзаки та важкі куртки, та поповзли по канаві. Треба було подолати майже з півкілометра, може трохи більше. В мене ледь очі на лоб не вилізли… І ось коли стало зрозумілим, що ми на місці, прямо напроти зграї – кожний всунув в зуби ще по два патрони (для швидкого перезаряджання, бо залазити в патронташ буває задовгим актом), звів курки, потім ми віддихалися та на рахунок «три» вискочили з засідки.

Бах! Бах! Потім перезарядка… Бах! Бах! – я цілив пальцем вбік вікна, ніби справді стріляв по гусям. - На кожного прийшлось в середньому по три птаха.

Макс слухав, неквапливо смокчучи колу. Я продовжував розповідати йому про ями-засідки… про те, як бувало зграя заходила та сідала прямо біля мисливця… або як приходилось повзти по багнюці, щоб добратися до здобичі… Говорив про холод та неможливість поворухнутися в цих ямах, інакше можна було злякати гусей…

Мій товариш потер свою русяву коротеньку борідку та зітхнув.

-Угу… ями.., - прошепотів він. – Холодні брудні ями…

Сказав і ніби випав з розмови…


…-Чого це специ приїжджали? – спитав Макс у Кота.

-Привозили якогось сепара, - весело промовив той. – Попросили нашого батю, Густава, щоб той у ямі потримав цього дурня… до завтра… Потім того заберуть, коли будуть повертатися назад.

-А що цей чолов’яга наробив?

-Та уявляєш - відкрито дзвонив по телефону, розповідав про розташування наших опорників… Думав, його не засічуть. Прикинувся місцевим… ха-ха, - Кіт хльостко ляснув себе по стегну.

Макс також посміхнувся у відповідь та пішов до ями, де вартував Солений.

-Сидить? – спитав у нього, киваючи убік «в’язниці».

-А то! – сержант труснув плечем, ніби зганяв з нього набридливу муху.

Макс нахилився над саморобними гратами і побачив перелякані очі якогось хлопця. На вигляд йому було десь біля тридцяти. Одягнений в спортивні штани, розтягнуту футболку, а на ногах - гумові шльопкі. Пика набита, аж розпухла. А погляд зацькований…

-Хай! – вітаючись по-американські, махнув рукою Макс. – Тебе як звати?

Хлопець потупив очі та щось невиразно пробубонів.

-Що? – Макс присів навпочіпки.

-Руслан…

-Ти звідки, друже?

-Звідси, - невизначено відповів чоловік.

-Що ж ти фігнею займаєшся?

Макс говорив весело, невимушено. Чесно кажучи, він не відчував від цього хлопця якоїсь небезпеки. Чергова дуринда, яка повелася на казочки про кисільні берега та молочні ріки.

-Зараз ваша взяла, - кинув у відповідь Руслан. – Ну нічого, пісенька ще не закінчена.

-Що? – не зрозумів Макс.

Він підняв брови, зігнувши їх дугою, а потім чомусь подивився на Соленого, який продовжував чистити автомат.

-Не переймайся! – махнув рукою сержант. – Хай базікає… що йому ще залишається?

Проводити повчальні бесіди Макс не збирався. Врешті решт у кожного є совість, і наскільки вже вона хвора та спотворена – це справа суто власна.

-Як же ти так вляпався? – спитав хлопець у полоненого.

У відповідь линули тільки прокльони та лайка…



…І знову повітря розрізав дівочий сміх.

Я здригнувся. Картини полювання на гусей розвіялись сизим димом.

Отже, ми з Максом в кафе, сидимо один напроти одного. Він п’є колу, я – пиво.

-В минулому році, - неквапливо почав я, - вовки активізувалися… Все тому, що раніш вздовж побережжя було вільно, мисливці бігали тучами, а зараз там прикордонники, нікого не пускають… Та і полігон відновили. Для тварин – саме те: ніяких людей… воля вільна… свобода… Так що вовки, та і лисиці, відтепер шастають аж біля подвір’я. Нещодавно був випадок - вкрали козу! І хто б ти думав? Вовк! Півсела вискочило за ним… Стріляли, стріляли, кажуть ніби і поранили. А він схопив козу та в балку.

-Не знайшли?

-Та де там! Втік! Це звір хитрий… небезпечний… злий… В казках, чесно кажучи, правду писали. Чув про одного такого, що собаку з подвір’я вкрав…

-Собаку?

-Так… у них м`ясо смачне… Так вважають вовки.., - я посміхнувся. – Це доречи не жарт! Випаде доля зустрітися з таким звіром – вважай прийшов кінець! Він тебе не пошкодує… Тільки повернешся до нього спиною… проявиш слабкість і він кинеться та з’їсть тебе.

-Жорстко! – повів плечем Макс.

-Отож!.. Отож… Мені досвідчені мисливці розповідали, як ганялися за однією вовчицею. Не пам’ятаю, що вона наробила… Чи то з’їла козу, чи то ще якусь шкоду… Отже, заскочила вона в лісосмугу. Люди оточили місцевість з усіх боків, почали сходитись. Рушниці напоготові, курки звели. Ходили-бродили десь годину, а то і більше, але нікого не знайшли. Нікого!

Я підняв доверху келих, ніби промовляв тост за здоров’я вовків.

Макс зіщулився. Його погляд знову став якимось… якимось… якимось гострим, чи що? Ніби той укол рапірою. Мабуть, він зробив в мені отвір та дивився крізь нього на людей поза мною… А може дивився в приціл гвинтівки… крізь металеву «мушку»…

-Не знайшли… нікого не побачили, - повторив мій товариш.

-Так-так… А потім, коли вже почали розходитися, один з мисливців раптом відчув, як хтось злобно дивиться йому в спину. Він миттєво звів курки і обернувся.

Я поставив келих, а потім зобразив з себе мисливця, який тримає в руках рушницю.

-А біля дерева, вставши на задні лапи і опершись передніми на стовбур, стояла вовчиця. Саме вона і дивилась в спину чоловіку.

-Хитра тварюка…

-Отож! – погодився я. – Прикинулась кущем, але її підвів власний погляд… Хіба від такого сховаєшся? Це ж натура! Природа!

-Так… погляд… Напевно, це природа.., - задумливо промовив Макс…



…Вже був вечір. Макс знову повернувся до полоненого. Приніс йому трохи їжі.

Солений анічого не сказав. Подивився, але якось незадоволено… і все ж нічого не сказав.

Розмова з Русланом не клеїлась. Від того линув типовий набір якоїсь нісенітниці. Максу вже не раз подібне приходилось вислуховувати, особливо від місцевих. Він взагалі не сперечався з полоненим, не намагався щось довести. Кожний мав право на своїх тарганів в макітрі.

«Люди - всюди люди, - пригадалися слова Максової бабці. – Хоч на Місяці, хоч в Антарктиді. У кожного в мізках свої дурниці, і вимести їх звідти повинні ми самі, а не «чарівник в блакитному гелікоптері».

Отак вона казала та крекчучи хитала головою. Її сусіди були ще ті «товариші», і життя поряд з ними бабцю багато чому навчило.

Руслан вже не виглядав зацькованим хлопчиком. За декілька годин він вже обвикся з роллю полоненого. Навіть почав огризатися.

-Та що ти з ним возишся? – дивувався Солений. – На фіга він тобі потрібний?

-Не знаю, - знизав плечима Макс. – Може просто шкода…

-Шкода? Ти подивись на його плече! Там слід від лямки автомата!

Макс завмер від такого зауваження.

-Так ти в нас стріляв? – сухо спитав він у Руслана.

-Можна вирішити, що ти теж саме не робив в наш бік! – відповів той.

«Можна вирішити» - у нього вийшло досить нахабно. Зазвичай, таким тоном розмовляє дрібна гопота.

-Це означає «так»? – прямо спитав Макс.

-Я робив те, що вважав вірним, - після цих слів голос Руслана трошки затремтів. – Так саме, як і ти… Ще скажи, нібито не дивився в приціл! Або, що ти тут лише куховариш… і зброю категорично в руки не береш…

-Зі мною все зрозуміло, бо я солдат, а не якійсь... Хмм! – ледь стримався Макс.

-І що відтепер? - прикриваючись такою собі бравадою, почав захищатися Руслан. – Зникло бажання грати в доброго самаритянина?

Макс розгублено дивився крізь грати. Чесно кажучи, він і дійсно не знав, як тепер поводитися.

-Чого замовчав? – посміхнувся Руслан. – Може підеш та візьмеш автомат і без вагань пристрелиш мене?

-Дурень! – відмахнувся Макс. – Я не кат!

-О-о-о! Не треба прикидатися! Відкинь геть цей свій наліт доброзичливості… Покажи справжню натуру. От не повірю, що Горгона тобі ще в серце ще не заглядала...

-Яка «горгона»? – насупив чоло Макс.

-Медуза Горгона… Чув про таку? Кожний хто дивився їй в очі – кам’янів.

-І що?

-О-о-о! – знову затягнув пісеньку Руслан, притому нахабно посміхаючись. – Так ти цнотливий! Ну нічого, скоро, вважаю, обставини змусять тебе подивитися їй в очі… зрозуміти, якого вони кольору… І ось тоді подивимося, як швидко ти станеш черговою скульптурою в її саду… як швидко прийняти її бік… Я кажу про Горгону… Ти, врешті решт, подивишся їй в очі.

-Як ти? - приголомшив питанням Макс. Бравада в голосі полоненого миттєво зникла.

-Я роблю все з власної волі! – розсердився Руслан. – До чого тут воно? Ти просто не розумієш того, що відбувається навкруги… просто не розумієш… можливо в силу свого віку… можливо від того – що ти пішак… чи взагалі дурень…

Остання фраза, судячи з усього, повинна була роздратувати Макса, вивести його зі стриманого стану. Але хлопець не попався на цей гачок. Лише сталевим тоном промовив:

-А мені здалося, що ти розповідаєш про свій досвід… І взагалі, то ти, бачу, вже заглянув в очі своїй Горгоні.

Руслан аж тупонув ногою, від чого з ступні злетів шльопок.

-От не треба з себе Персея робити! – ледь не крикнув полонений.

-Я не Персей, я - солдат, виконую свій обов’язок… а саме - захищаю Вітчизну…

-О-о-о! Прикриваєшся солдатською присягою? – кинув Руслан. – Або наказами?.. Я вважав ти більш дорослий та поміркований. Все те лише казочки для діточок. Мене ними аж-но перегодували ще в садочку, та добре, що я зміг вирватися з цих солоденьких співів фальшивих сирен! – хлопець раптом випростався, зайняв таку позу, ніби збирався декларувати монолог Гамлета, та поставленим голосом щось процитував: «Солдат повинен відкинути особисті інтереси та служити не заради почестей чи грошей, а жертовно захищати Батьківщину, як того потребує… потребує…» Бляха, забув як там далі співають телевізійні сирени! Уявляю, скільки «гребців» та «моряків» вони закинули на рифи.

Хлопці переглянулися один з одним.

-Виходить, - сухо промовив Макс, - ти зрадник не з обставин? Не будеш кивати убік безгрошів’я, нужденності та інших речей, адже так? У тебе переконання у власній правоті? Як у того вовка з байки Крилова… «Ти винен тим, що хочеться мені їсти». І крапка!

-Я не зрадник, бо ніколи не давав присяги! – парирував Руслан.

-Але ж ти, сподіваюсь, народився тут? В Україні?

-І що? Це лише обставини! - виправдовувався хлопець. – У мене не було іншого вибору… просто поставили перед фактом…

-Отже, ти ренегат… Ну-ну!

-Можна подумати, ти святий!

-Чесно кажучи, щодо Батьківщини – для мене все однозначно. І казки, як ти їх назвав, всмоктав із молоком матері…

-То ти, а я не такий…

-Взагалі дивно! Ми з тобою нібито з однієї країни, з однієї землі, а ти якийсь… чужий… Зовсім чужий… і незрозумілий…

-Мене не питали, хочу я такої батьківщини, чи іншої.

-А якщо б спитали?

Руслан нахабно посміхнувся. І Максу вже була не потрібна відповідь…



…Я подивився на годинник, який висів над стойкою. Щось друзі затримуються. І пиво закінчується. Махнув рукою офіціанту та показав йому на свій келих.

-Все забуваю спитати чи давно повернувся? – звернувся до Макса.

-Ні… десь менше місяця…

Макс тут же розповів, як йому пропонували ще наприкінці літа «списатись на берег». Особливо враховуючи пережите в оточені…

-Вийшов до своїх з чотирма набоями в магазині, голодний, обірваний та… босий… через три дні, як вибрались залишки мого загону… Солений, Артист… Джміль… інші… Вони вважали, ніби мене вбило міною.. ще на тому полі соняшника…

-А що там було?

-Та нічого такого, - розвів руками Макс. – Невеличка сутичка…

-Чим зараз займаєшся?

-Пропонують в будівельну бригаду піти. Обіцяють дечому навчити…

-І хто зве? Товариші по службі?

-Так… знайомі з суміжного загону, - неохоче промовив Макс. – Ти ж знаєш, що я не люблю сидячу роботу. А тут, здається, саме то…

Хлопець подивився на свої долоні, ніби оцінюючи їх міць.

-Треба спробувати, - глухо промовив він.

Я з розумінням хитнув головою.

-Вагаєшся? – обережно спитав у товариша. – Воно і зрозуміло. Всяка справа потребує зосередженості… Я також коли влаштовувався на фірму, відчував мандраж. А раптом не впораюсь? Чи ще щось… Звичайно боявся… страшно хвилювався…

-Я не боюсь! – сердито кинув Макс. – Просто ніколи таким не займався… ніколи таким не займався…

Останнє проговорив, ніби відчеканив.

-Всі ми з чогось починаємо, - миролюбно відповів я.

Тут нарешті принесли другий келих пива…



…Чи було мені страшно? – Макс перепитав себе з якимось дивуванням. Журналістка, молода дівчина одягнена в яскраву червону курточку, поверх якої була накинута безрукавка з написом на спині «Преса», невпевнено протягла мікрофон до обличчя солдата.

Перший цілком реальний страх Макс відчув, коли попав під обстріл з «нони». Спочатку його тіло ніби заклякло, і крики навколо, що призивали сховатися в окопі чи бліндажі, оминали розум хлопця. Він навіть не пам’ятає, як опинився в якійсь ямі. Стис руками вуха, закрив очі… думки миттєво розвіялися, залишив в мозку лише темряву… і тремтіння… нескінченне тремтіння, яке неможливо подолати…

Звикнути до обстрілів було важкувато. Кожного разу серце починало боягузливо скакати, ніби той заєць.

-Ні! – різко відповів Макс. – Боятися ворога це якось… ганебно… Остерігатися – так, це розумно. Але боятися – категорично ні!

-І все ж чого ви більше всього боїтесь? – не відчіплялась журналістка.

-Ну… скоріш за все – ізганьбитися!

Дівчина закліпала очима, намагаючись зрозуміти сказані слова.

Так, саме зганьбитися. Не вистачало, щоб потім люди шепотілися за спиною рідних, як саме загинув їх син. Чи то злякався ворога, чи то зрадив, чи то був п’яний… Останнє – особливо ганебне.

«Аватарів» ніхто не любив. Навіть ті, хто сам попадав під цю категорію…

Була нічна атака. Швидше за все діяла ворожа ДРГ… Гена-Крокодил заснув на посту, все через кляту чарку… І Густав, батя, вранці трусив того як грушу, коли дізнався причину, через яку було проґавили напад.

Яма для «аватарів» була чимось на кшталт місця для перепочинку. Нікого і нічому вона не перевчала. Тих, хто балувався «вогняною водою», менше не ставало. Тому Густав (особливо після того разу) приказав вкопати посеред табору стовп. Першим, кого прикували до нього за ногу на залізному ланцюзі, став саме Гена-Крокодил.

Потім всіх вишикували, з палатки вийшов батя і сердито заявив, що відтепер карати «аватарів» буде тільки так. І в випадку, якщо когось з них вб’ють на цьому «місці позору», він напише рапорт про «необережне поводження зі зброєю».

-…щоб ваша родина не отримала виплати, - голосно закінчив він. – І я це зроблю, клянусь Богом! Подібні заліти, як сьогоднішній, призводять до втрат серед нормальних воїнів. А їх, між іншим, чекають вдома… Дуже чекають… А якісь дебілкуваті синяки ставлять хрест на цьому! Отже, це мій наказ, з яким всі ви погоджуєтесь, хочете того, чи ні! – підвів він риску під своїм виступом. – Я вас навчу полюбити «Кока-колу». Чули?

-Так точно! – линуло у відповідь.

Коли після обіду почався звичайний обстріл наших позицій, всі як завжди поховалися по окопах. Гена залишився сам на сам… Слава Богу, його не вбило і навіть не поранило. Але знаходження посеред вибухаючи зліва та справа мін, надовго відбило бажання у Гени пиячити. Та і обісрані штани ще довго про те йому нагадували.

До стовпа попали ще троє, а вже за місяць рівень дисципліни в загоні якісно виріс. «Кока-колу» багато хто полюбив, добре що її часто завозили волонтери…



…Келих чомусь гучно грякнув по столу. Макс стрепенувся та втиснув голову в плечі.

-Вперше на зайця ходив, коли мені було десь сімнадцять, - зізнався я. Мій товариш нарешті спустився з хмар та зобразив на обличчі цікавість. (Чи то мені так здалося.) – Це активне полювання, а не сидіння по ямах в очікувана здобичі. Ноги к кінцю дня немов не твої, тіло ломить, гуде… руки важкі, начебто налити свинцем…

Я смачно описував свій стан після такого полювання. Можливо Макса цим не здивувати.

-Нас було біля двадцяти чоловік, - продовжував розповідати про перше полювання на зайця. - Вишукались підковою та рушили по полю. А в кінці його засіли більш-менш влучні мисливці. Нашим завданням було підняти звіра, щоб він побіг прямо в засідку. Отже йду по полю, вдивляюсь в місцевість. Бачу, десь зліва підстрибує сіре тільце – то заєць несеться від нас, немов скажений. І тут – шурх, аж пиляка стовпом. Майже в п’яти метрах попереду вискакує щось незрозуміле… Ще один заєць. І ловкий, сучий сину.

Я розсміявся, пригадуючи тодішні почуття, що охопили мене: переляк, ступор, тремтіння в руках.

-Вліво, вправо, знову вліво… Несеться, що блискавка. Я тут же за рушницю і бах, бах… Мимо, тільки стовпчики пилу догори. Батько мені потім каже, що треба було відпустити тварину метрів на п’ятдесят, спокійнісінько прицілиться та потім лише стріляти. Шанси влучити піднялись би відсотків до дев’яносто. А так – я лише сполохав звіра…

-Не вполював? – посміхнувся у відповідь Макс.

-Того разу – ні. Заєць, хай там що, звір відчайдушний. Я бачив як він на людину нападав.

-Та ти що!

-Так, це не брехня. Був якось з нами один професор, той ще мисливець. Навіщо ми його взяли із собою – не знаю. Отже, також йшли по полю підковою, полювали зайця. І оцей професор сполохує звіра, стріляє та не влучає. А заєць ні, щоб тікати, розвернувся і прямо на людину. Несеться, немов куля. Професор тремтячими руками пробує перезарядити рушницю, патрони падають на землю, нічого не виходить. А заєць все ближче. І допомогти чоловіку не можеш, бо раптом влучиш в нього… Отже, нарешті дострибує заєць до професора, кидається на того. Перелякана людина валиться на землю, рушниця улітає метрів зо три вбік, а тварина несеться далі. І скоро зникає з очей… Ось так!

-Відчайдушно, - погоджується Макс, при тому чомусь дивно посміхаючись…



…Спека, в небі навіть хмаринки немає. Повітря ніби дзвенить. Їдеш в кузові, тебе трясе, кидає вліво-вправо. Швидше б проскочити цю відкриту ділянку… В штабі, звичайно, завірили про «зелений коридор». Але хто його знає.

Автівку, що їхала попереду, раптом злизало з дороги, ніби тієї і не було.

-Стрибай! – закричав Солений. – Нумо!

Макс пам’ятав лише, як схопив автомат, швидко перекинув ногу через борт вантажівки. Поряд щось забарабанило, хтось застогнав… а потім якась невідома сила ніби схопила хлопця та жбурнула геть. Небо закрутилося перед очима, вуха заклало ватою…

Гух! – прорвалося крізь неї.

Оце бабахнуло, так бабахнуло, - промчалося в голові у Макса. Він смачно шльопнувся спиною на землю. Перед очима на якусь мить померкло, а потім погляд втупився в свою босу ногу.

Так, нога Макса дійсно була боса… Ні черевика, ні шкарпетки… А на другій – і те, і інше. От дива!

Хлопець швидко прийшов до тями, одночасно розуміючи, що і їхній автомобіль ледь не рознесло на друзки.

-Хапай автомат та давай сюди! – кричить Солений. Звісно кричить з матюками. Більшість слів – сміття. Але мозок в таку мить відкидає усе зайве, залишає тільки важливе. А саме команду до бою.

Отже жвавенько зібрались разом, переглянулись, віддихалися. Навкруги бабахи, автоматні постріли, шум та гам.

-Ну що хлопці? – знову з матюками кричить Солений, перевіряючи набої. – В атаку! Вперед! Жвавіше… не затримуватися!

Вискакує сам і відчайдушне несеться вперед, одночасно відкриваючи вогонь. Макс навіть подумати не встиг, але також підхопився і з криком побіг слідом за сержантом. Праворуч Гена-Крокодил, трохи дальше – Кіт, Чумак та Мирон... Артист… Джміль… ще хтось, але в запалі бою не можеш зрозуміти хто саме.

Відкрили вогонь, навіть не цілячись. Полетіли гранати.

«От сука! А я без чобота»! – промайнуло в голові у Макса.

Дивна думка, чесно кажучи. Навкруги стріляють, щось вибухає, та ще й пекло неймовірне – сонце немов сказилося… Тут би швидше вибратися з цього оточення, дібратися до розташування своїх, а він чомусь розмірковує про чоботи.

Затвор раптом заклинило, і тут же щось обпекло плече. Макс зойкнув, вилаявся, але продовжував напівзігнувшись, бігти убік нападників. До окопів ще метрів з десять… вісім… п’ять… В скроні бахає, ніби на концерті Скрябіна.

Не зрозуміло навіть яким чином, але коли Макс застрибнув в окоп, вся його група вже опинилася там… Супротивник втік, покинувши купу зброї.

-Не очікували, що ми відразу кинемось в бій! – витираючи мокрий лоб, сказав Солений. – Мабуть вважали, ніби будемо тікати…

Макс подивився на обпекле плече – подряпина. Невеличка подряпина.

У самому кінці окопу лежало якесь тіло, одягнуте в новеньку зелену уніформу. Над ним схилився Артист.

-Не дихає! - кинув він, навіть не обертаючись. – Готовий…

-Перевір його кишені, подивись документи, якщо є, - наказав Солений. – Кіт і Чумак, поверніться до машин та погляньте чи залишився хто-небудь з наших живий… Всім іншим зібрати зброю та зайняти позиції. Скоро вони отямляться, перегрупуються та почнуть наступ… Швидше, хлопці! Не спати!..

Макс схопив чийсь автомат, Гена-Крокодил зайнявся кулеметом, інші розосередилися по місцях, підбираючи усе, що можна.

-Молодий, судячи з дати народження, - голосно промовив Артист, дивлячись в папірці вбитого. - Овчарук... Олексій Олексійович… А прізвище начебто наше... У мене в школі учитель фізики був Овчарук Василь Федорович. Гарна людина…

-Наше! Прізвище наше! Тьху ти, курва! – хмикнув Джміль. – Прикро навіть, що таке прізвище… Він звідки?

-З Ульяновська, мати його драти! І якого бісу тебе, хлопче, сюди принесло? Ех-ех-ех, дуринда ти мала!

-Мамелюк... тільки сучасний, - Джміль навіть тупнув ногою. - Таких, як він «наших» по Росії розкидано, що... що…

Він раптом замовк, очевидно не знайшовши підходящого порівняння.

-В мене також є родичі в Росії, - сказав Артист. – В Біробіджані та у Владивостоці. Ще в вісімдесятих туди уїхали…

-А в мене дядько в Мурманську, - кинув Гена-Крокодил.

-Таких Овчаруків, Чумаків чи Таратут, хай їм грець, наша земля не дуже гостино приймає! – посміхнувся Сокіл. – Мамелюки, звідки б їх не набирали, завжди будуть відірваними коренями. Їм байдуже, щодо справжньої Батьківщини…

Раптом почувся характерний дзвоник мобілки.

-Овва! – якось збуджено та натягнуто весело промовив Гена-Крокодил. – Дружина! - він дивився в екран свого затасканого телефону. – От знайшла час!

Тут же натиснув на кнопку прийому і промовив:

-Привітушки! Слухаю, рідненька… Ні, не зайнятий… Сьогодні відпочиваю… Та не пиячу!.. Чого та чого голос такий… бо… е-е-е… бо зі столовці зараз вийшов. Люди навкруги, незручно розмовляти… Яке число? Та хрін його знає, а що?.. Бляха, і забув!

Повернувшись до нас та прикривши пальцями слухавку пошепки промовив:

-День народження… у мене… Забув, зараза!

-А добре тебе сьогодні привітали! – сердито промовив Мирон. – Аж-но салютували!

-Так… так… так.., - продовжував хитати головою Гена-Крокодил.

Раптом зачепив кнопку та ненавмисно ввімкнув гучний зв`язок. Ми почули тріск та переривчастий жіночий голос:

-…чекаємо… До речі, Артем підготував тобі віршик. Вивчив сам… хоче розповісти…

Шарудіння, тріск, потім дитячий голос:

-Тату? Ти тут? Слухаєш?

-А як же, синку! – Гена-Крокодил з ніяковінням дивився на нас. Він ніяк не міг збагнути, що треба натиснути для вимкнення динаміків.

-Вітаю тебе з Днем народження… х-х-х… а-а-е… віршик… х-х-х.., - зв`язок на якісь секунди пропав, а потім раптом линуло: - Хто научить жити свято, Батьківщину берегти? Ну, звичайно, - любий тато, - Скаже кожний, я і ти…

Нарешті Гена-Крокодил розібрався та відключив гучність. Побратими намагалися не дивитися в його бік, одночасно роблячи від, нібито спостерігають за місцевістю.

Макс відчув, як по спині пробіг морозець. Він скоса подивився на Гену, який нервово покусував губи.

Тут повернувся Кіт, який доповів, що знайшли двох поранених. Сержант розклав мапу, почав щось бурчати собі під ніс.

-Хлопці, слухайте уважно, - голосно промовив він. – Ось це - поле соняшника, що ось за тим пагорбом… Зараз відступаємо туди, спускаємося до яру і рушимо вздовж дороги. Наш найближчий опорник ось тут…

Ми підійшли до Соленого, дивлячись на його розклади.

-Залишатися тут нам не можна. Коли супротивник почне наступ – буде непереливки. Та ще поранені…

-Отже – відступаємо? – спитав за всіх Артист.

-Так, іншого виходу немає.

Солений прибрав мапу та окинув усіх поглядом. Максу відразу стало зрозумілим що було за ним…

-На честь мого дня народження, - спокійним голосом почав Гена-Крокодил, - хотів би постріляти… Йдіть, хлопці, я приєднаюсь пізніше…

-Ти… ти.., - Солений відразу не знайшовся, що сказати. – Ти розуміє, на що підписуєшся?

-Розумію, друже! Але серед вас всіх я єдиний кулеметник, - підвів риску Гена. – Отже йдіть… часу в обмаль… Зустрінемось… колись…

Вже заглибившись в квітучий соняшник, група почула сухий тріск одинокого кулемета…



-Що ти там бурмотиш? – запитав я.

Макс нервово погладжував поверхню столу, а його губи рухалися, ніби читали молитву.

-Та так… віршик пригадався…

-Віршик?

-Дитячий…

Хлопець підтиснув губи, зіщулив очі та крізь зуби пробубонів щось невиразне. Мені вдалось розшифрувати лише: «…Хто навчить любити працю… тато… тато…»

-Так що ти вирішив? – прямо запитав я. – Про полювання?

-Що вирішив?.. А скажи, Ігорю, яке саме важке полювання в тебе було?

Я завмер з келихом в руці.

-Ну… ну… саме важке… скоріш – нервове… мабуть, коли ходив на кабана. Зізнаюся – було страшно. Мені ж до цього такі історії розповідали – хай Бог милує. Але з іншого боку хочеться спробувати. Отже, домовився з одним знайомим єгерем. Той і пообіцяв зводити в плавні, там, каже, якраз мешкав здоровезний кабан. Його не один мисливець бачив… та чув… Казали, що він на дачі іноді забігав та городи людям топтав…

Я примружився, згадуючи все до дрібних моментів.

Була середина осені. Серед тижня купив собі кулі в «Артеміді». В п’ятницю з’їздив за місто, пристрілявся по пляшках… ну разів зо три-чотири. А вже ввечері відправились моторкою на острови. Десь з годину йшли чагарями. Єгер взяв з собою солярки, і коли нарешті прийшли на якусь галявину, налив цю смердючу рідину на землю.

-Ця тварина полюбляє покататися-повалятися в багнюці, тим більш коли вона погано пахне, - з посмішкою пояснив чоловік. «Погано пахне» - прозвучало з явним дисонансом в загальній канві нашої розмови. Прямо тобі – королівський єгер. Ще не вистачає «муветон», «мерсі» та інших французьких слів.

Чоловік припинив посміхатися і наказав мені зайняти місце на дереві.

-Ось в тій розвилці. Я змайстрував там щось на кшталт сидушки… Тільки не ворушись, не чхай, не розмовляй. Кабан почує – втече… А я займу місце в тих чагарях. Дивись з переляку не жахни в мій бік!

Отже, розмістилися по своїх номерах, сидимо, чекаємо. Сонце сідає, починає холоднішати. Я, звичайно, знаходжусь високо, у відносній безпеці, але всередині все одно тіпає. Поранений кабан – звір небезпечний. В голові починають роїтися дурні думки.

Вийшов місяць, який своїм сріблястим світлом залив все навкруги. Кущі, дерева, очерет – все перетворилося на казкову картинку. Якщо б не пронизливий вітер та онімівши кінцівки – було б прекрасно.

З моєї розвилці галявина добре проглядалася. Але все одно я проґавив появу кабана. Лише коли він закректав посеред вонючої багнюці зрозумів, що пора готуватися.

Рушниця… курки… я навіть не дихаю… До звіра десь метрів п`ятнадцять. Бачу, як він хрюкає та вовтузиться в солярці. «Мушка» завмерла… дивиться прямо на огудне темне тіло…

«Ну-у… вперед»! – командую, та кладу палець на гачок…

-Влучив? – раптом питає Макс.

«Мушка» розвіялась, немов туман… замість галявини в місячному сяйві – кафе та сонячні промені, що граються на підлозі.

Ми з Максом подивились один на одного. Я намагався зрозуміти свої почуття, які пригнало хвилею споминів. Хлопець, м’яко посміхаючись, склав руки на животі.

-Так влучив, чи ні? – знову спитав він.

В його очах ярко блиснули все ті ж дивні вогники, від яких чомусь стало не по собі…



…«Мушка» втупилась прямо в фігуру людини. Макс завмер, немов статуя, прикриваючись гілками густих кущів. Палець нервово погладжував гачок. Треба було лише натиснути на нього… З такої відстані, навіть і сліпий влучить.

Чоловік йшов, постійно озираючись назад. Судячи з поведінки, він також заблукав… або відбився від своїх…

Новенька уніформа… типовий російський піксель… Відразу ж пригадався той вбитий в окопі…

«В мене чотири набої! – нервово розмірковував Макс. – Зараз підпущу ближче і… і… щоб напевно влучити…»

Хлопець судорожно проковтнув слину. Ні, він не боявся. Взагалі такої думки не було. Це ворог… тут здається все зрозуміло… З ним треба воювати. Треба знищувати.

Що ж тоді зупиняє? Втома? Невпевненість в своєї силах? Чи все ж страх? – Та ні! Йому вже доводилось стріляти… і не раз… Інша справа – влучив чи ні, але стріляв…

А тут ситуація простіше простого: противник наодинці, навіть не здогадується про присутність Макса… Треба дочекатися слушної нагоди, підпустити солдата ближче і… і…

У вухах раптом загуло. В скроні шалено затупотів пульс. Очі застилало потом. Такої напруженості Макс не відчував… та давно вже не відчував. Навіть коли позавчора загін атакував нападників, які розстріляли колону, і то було трохи легше…

«Що відбувається»? – Макс замружив очі, спробував віддихатися.

Поряд не було товаришів, не було кому підтримати, підбадьорити. Сам на сам… та ворог в новенькому камуфляжі…

Чотири набої – це все, що залишилось. Але насправді справа не в них, а в самому Максі.

«Чому мені так важко? – питав він та одночасно намагався визвати почуття гніву до противника. Так, саме гніву. - Врешті решт, ворог зайшов на мою землю, так що все законно, все справедливо. Тут ані совісті, ані сторонній людині нічим і дорікати мені».

Так виправдовувався Макс. Раніше, подібне було зробити доволі просто, бо по той бік ворог, він стріляє, атакує… ти так само робиш у відповідь...

«Що ж зараз не так? – питав себе Макс. – Цього б солдата нічого б не стримало… тільки би побачив мене – почав би стріляти… без вагань… А я що ж? Що зі мною? Невже це через контузію, чи як»? – відкрив очі хлопець.

Солдат був ще ближче та йшов вже не так зацьковано, очевидно не відчуваючи небезпеки з сусідніх чагарів.

Контузило… ну і виправдання, - хлопець спробував посміхнутися. В пам’яті відразу ж спливли останні події. Як би сказав Солений: «Ми прийняли бій». Він взагалі розмовляв якимись шаблонами. Можливо тому, що був професійним військовим, та віддав цій справі майже все життя.

Вочевидь, загін Макса наштовхнувся на чергову групу супротивника, яка чатувала біля дороги. Ті не ризикнули заходити на поле соняшника та після невеличких автоматних черг почали обстріл з мінометів.

Перший – десь ліворуч… другий - попереду… третій… і вже четвертий вибух пролунав майже поряд з Максом… Він лише запам’ятав, як його щось підхопило та перекинуло у повітря разів зо три…

Прийшов в себе аж під вечір. В голові дзвенить, гуде… в роті якось капосно… та ще виявилось - другого черевика немає… лежить в якійсь ямі…

Макс з дивуванням подивився в блакитну височінь… Воно здалось йому схожим на замерзле озеро. А білі смужки хмаринок – це сліди від розтріскування льоду… або хтось катався на ковзанах та залишив криві лінії…

«Оце мене довбонуло! – раптом подумалось хлопцю. – Така нісенітниця в голову лізе, просто жах»!

Він оглядівся, підібрав автомат. Вибрався з ями, обійшов місце бою… Нікого… Напевно хлопці відбилися та відійшли. А Макса прийняли за вбитого…

Так він розмірковував. Потім перевірив набої – залишилось лише чотири кулі. І це зовсім не радувало.

Макс знову кинув погляд на небо та обережно рушив заростями соняшника. Ночував в дренажній трубі, потім вранці крався чагарями, намагаючись добратись до своїх. Без мапи це було важко зробити, бо хто його знає де ворог, а де друзі.

І от несподівана зустріч – одинокий ворожий солдат, який йшов через пусте поле. Здається – легка здобич.

Макс знову нервово погладив залізну скобу, та затримав дихання… Треба лише порахувати до трьох та натиснути на гачок… порахувати, та натиснути… помститися за хлопців… за того ж Генку-Крокодила… за розбиті вантажівки… за вбитих та поранених… Треба лише натиснути… на рахунок «три»…



-Не влучив, - зізнався я. – Лише сполохав. Кабан так дременув – тільки вітер засвистів!

Макс раптом перестав дивитися на мене, ніби крізь той приціл. Він чомусь опустив очі і глухо пробурмотав:

-А я так і не вистрелив… Вийшов з чагарів, наставив автомат… той і здався… Я його довів до своїх, там віддав…

Я все ще не розумів цього дивного потоку слів. Дивився на Макса, який потупивши очі, міцно стискав свій стакан. Та так, що аж кісточки пальців побіліли.

-Я перепрошую, - промовив не голосно. – Не зовсім тебе розумію…

-…просто відпустив… просто відпустив…

-Кого? – не зрозумів я.

-Чудовисько… своє власне чудовисько… Подивився йому в очі, і відпустив…

Я допив чергову свою порцію пива, кинув погляд на годинник та підвівся.

-Ну так що, Максе? – кинув товаришу. – Ти з нами, чи ні?

Той у відповідь замотав головою і відвернувся до вітража.

-Добре, друже! – я підізвав жестом офіціанта, та розрахувався за нас двох. – Тоді до зустрічі. Бувай!

-Бувай, - сухо відповів хлопець.

Я рушив до виходу. І чесно зізнаюсь, більше Макса не зустрічав. Хтось мені казав ніби він дійсно влаштувався до якоїсь будівельної бригади, і начебто добре засвоїв цю професію. Розповідали, що виїхав з нашого міста. Зараз десь чи то у Києві, чи то у Дніпрі.

А я все продовжую їздити на полювання… І знаєте, зібрав чимало цікавих історій про те… Можливо, якось розповім за келихом доброго пива.

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.10.2017 Поезії / Балада
Балада про боротьбу (В. Висоцький, переклад)
18.11.2017 Проза / Оповідання
ПРИНЦИП ТРИГЕРА (1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.11.2017 © Ігор Рубцов / Мініатюра
Листи з минулого
17.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (19.)
16.11.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Занурення
16.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Збитки
15.11.2017 © Григорій Кравцов / Есе
Лабіринт
Оповідання Війна 2014 Україна
21.10.2017
Якого кольору очі Горгони?
01.04.2017 © Вікторія Івченко
ВИШИВАНКА, або Психоделічні дослідження з українського Буття
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 57  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 23.10.2017 08:11  Тетяна Ільніцька для © ... 

Олександре, Ви знаєте, який твір написали? Неймовірний... На мій погляд, знайшли унікальну побудову сюжету, коли протиставлення повсякчас змушує читача замислюватися... Зрештою, убивства тварин такі самі злочини, як і вбивства людей, проте сприйняття, звісно, геть інакше.
Сподобалося, що Ви не ідеалізуєте Макса, як і не засуджуєте оповідача. Вони - люди, хай хтось із них опинився в "дуже нетипових" обставинах, а інший не здатен відчувати глибоко, співпереживати... Шкода всіх героїв - і Гену Крокодила, який очевидно не вижив, і Макса, котрий вижив, але виніс почуття провини за це життя і безвиході від нього... 

 21.10.2017 21:00  Каранда Галина для © ... 

а сильним і може бути тільки те, що наболіло... відчувається саме емоція. 

 21.10.2017 20:58  © ... для Каранда Галина 

дякую, але чесно кажучи не вважаю це сильним твором.
скоріш просто наболіло. забагато інфи накопичилося 

 21.10.2017 20:54  Каранда Галина для © ... 

сильно.
нагадало Ремарка - в нього теж є епізод, де перед солдатом стоїть вибір: стати вбивцею... чи відпустити своє чудовисько...
важко все це.
написано майстерно. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.03.2012 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
05.03.2014 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди