Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.10.2017 20:59Новела
 
Системний аналіз
00000
З дозволу батьків
© Олег Корнійчук

Системний аналіз

Частина 5
Олег Корнійчук
Опубліковано 26.10.2017 / 43915

Світло фар ковзнуло по двору і стінам будинків, по кущу за яким зараз влаштувався. Машина та, що треба. Де припаркується? Звісно ж під власними вікнами, де ж іще.

Чоловік вийшов з машини і він відразу впізнав його. Підійти впритул, сказати щось, як у кінофільмі: «Ну от ми і зустрілися», – і розрядити в його голову весь магазин; або сказати: «Пам’ятаєш мою сім’ю? Я прийшов забрати твою!».

Що це за дурня взагалі лізе в голову? Якісь кіношні сцени. Хто їх тут побачить? Грати можна на публіку, а не на себе. І жертві буде вже все рівно, за що її душу вигонять з тіла. Зробив роботу і пішов. Але від нього, цього типа, ще потрібно багато чого дізнатися. І до чого тут сім’я цього типа? Це ж не сім’я катувала його брата.

Чоловік в костюмі рушив до дверей під’їзду. Зображаючи п’яного, це було не важко, бо засидів ноги, рушив паралельним курсом. Не можна робити різких чи синхронних з жертвою рухів, щоб це не впало їй в очі. Біля відчинених дверей наздогнав. На звук затвору той спробував озирнутися, але притиснутий до голови пістолет позбавив запалу. Тримаючи однією рукою за комір, іншою тримаючи зброю, скомандував витягти руки попереду. Зайшли в під’їзд. Піднятись по сходах тепер неабияка морока, не можна дати спіймати себе на якийсь прийом, недооцінювати досвід противника не треба. Примусив жертву взяти самого себе за комір, а сам тримав руку і комір жертви. Передпліччя другої поклав на лопатку так, що зброя дивилась у основу черепа, так легше контролювати початок руху, якщо жертва буде пручатися. Таким дивним чином, рухаючись боком, щоб не втратити рівноваги і не дати позиційної переваги і не спровокувати жертву на спротив, піднялися по сходах до квартири. Тут відібрав зброю, і примусив відкрити квартиру.

В квартирі знайшовся і стілець і клейка стрічку.

– Примотуй ноги! Сам! Чого витріщився?! Говорити будемо.

Нехотя, без метушні його полонений виконав вказівку.

– Більше намотуй! Одягай! – на ноги впали кайданки.

Закував одну руку, пристебнув до спинки. Другу пару кайданок одягнув, як належить, лише одну руку жертви просунув під спинку, нехай буде некомфортно, не буде думати як вивернутись. Дивний талант в нього прорізався.

Надійно зачинив двері. Повернув закутого типа лицем до дивану, де сам і розташувався.

– От і зустрілися, – посміхнувся жертві.

Тут тепер не завадила б театральщина, задля психологічного впливу на допитуваного, головне не перегравати. Можна вдавати з себе психопата у відпустці. А може й не доведеться.

– Ти якийсь сумний, не радий мене бачити?

– Не зображай із себе ідіота, тобі не личить, не те обличчя.

– А яке обличчя? Невже воно тобі сниться по ночах? Таке, як було до катувань, чи вже після? А де твій співчутливий тон, чи це професійна риса, вбивати людей, а їх рідним висловлювати співчуття.

Співчутливого тону справді не було. На диво спокійно поводився чоловік « без співчуття в голосі».

– Тільки не треба мені тут дешевих лекцій, я їх сам можу прочитати десяток. Сам як до такого докотився, погроза зброєю, викрадення працівника міліції…

– Яке викрадення, ти ж вдома? – перебив працівника міліції і посміхнувся.

– …викрадення працівника міліції, незаконне позбавлення волі… Тільки сьогодні набрав півдесятка «статей», а ще навіть не опівночі.

– Ти ж навіть не знаєш хто я?

Хвилина мовчання, примружені очі, думки різьбляться на чолі «незаконно ув’язненого».

– Невже не вистачило того, що я сказав? То вбивства у вас поставлені на потік? Ти вже навіть не пам’ятаєш скількох ти порішив, зі своєю веселою «гоп-компанією».

Може, він все добре пам’ятає, чекає, щоб дізнатися, що відомо про його діяльність, а там поторгуватись: «відпустиш мене, розповім тобі оце».

– Паяльник є?

– Що? – в скутого чоловіка піднялись брови.

– Паяльник, щоб дроти паяти, резистори там, конденсатори. Немає? Добре зійде праска, аби потужна була. Не знаєш для чого паяльники? Ти ж мент, маєш знати, як їх різна наволоч використовує, і куди вставляє.

Розглядав прикутого чоловіка схиливши набік голову, і навіть з інтересом. Ось сидить перед ним людина, що причетна до загибелі його сім’ї, але ні почуття провини не має, ні сумління не гризе. Де ж вони їх в міліції таких беруть, чи там такими роблять? Вставляють якусь мікросхему, або підселяють у мозок паразита?

Наче в якомусь фільмі, викликають курсанта, відправляють у металевий, обмотаний дротами, бокс з дверима і віконцем. З пульта подають струм на генератор частоти. Потім спалахує зелений сигнал на моніторі, готово. Відкриваються двері – виходить покидьок. Позбавлений людського співчуття, поваги до чужого життя, такий собі – «типок». Йому одразу вручають погони і посвідчення на право чинити підлості, або просто не бути людиною.

Дивився на нього, і сам не відчував нічого, наче не людина була перед ним, а лялька набита соломою. Уявив, як закочує рукави, як товче кулаками в обличчя, в груди, плечі, живіт, як сам запалюється від екзекуції, починає ненавидіти, поки не забиває зовсім.

На його чолі теж різьбились думки, а може тіло виказувало, але коли встав і вліпив скутому міліціонеру ляпаса, то це здивувало і його самого і прикутого. Щоб примусити себе до якогось фізичного впливу, знав що без цього не обійдеться, прокручував перед собою те, що бачив за тих два дні, замордовану сім’ю, власні катування, яму та втечу з пострілами за спиною, але нічого крім презирства не міг із себе здобути. Знав, що доведеться робити неприємні речі, неприємні перш за все для самого себе, але сприймав це як роботу, яку необхідно виконати. Роботу брудну, як чистка вигрібної ями, але без якої далі ніяк. Перед ним – не людина.

Чим можна налякати людину з досвідом в допитах і катуваннях? Як у прислів’ї: «передчуття свята, більше за саме свято»; так і тут, передчуття катувань… головне не перетягнути, не переграти.

– Дружина де?

– Для чого тобі дружина? Будеш сім’єю погрожувати?

– Боже збав… Ага, он воно як. То твоя сім’я щось значить… а моя, виходить, ні.

Лють чорним списом проштрикнула мозок і вдарила по очах… Коли трусонув головою, щоб відігнати чорну імлу від очей, побачив, що прикутий разом зі стільцем лежить на підлозі, а на грудях в нього з’явилися сліди від взуття. Трішки віддихався, щоб відійти від нападу. Поставив стілець на ніжки, разом з прикутим.

Дивно, щойно хотів досягнути такого стану і не зміг, а тут такий вибух емоцій. Мабуть таке контролювати вже не можливо, якщо вивільниш.

– Хотів знати, чи не заважатиме вона нам.

– Дружина не заважатиме.

– Діти?

– До чого тут діти? Вони теж не заважатимуть.

– А хто заважатиме?

– Ніхто не заважатиме.

Ніхто? Надто впевнено.

– Я не розумію чого ти хочеш? Прикував, гамселиш, питаєш про сім’ю. Чого ти хочеш?

– Визначаю ціннісні приорітети. Що для тебе є важливе, твоє кредо.

– Приорітети, кредо, – передражнив прикутий мент. – Я людина проста, налий по двісті грам, і розпитуй тоді. Від мене, що тобі треба?

– Щоб ти все розповів.

– Що все?

– Геть усе. Хто вбивав, за що, хто дав наказ. Не одному ж тобі відповідати.

– Я ні в чому…

Удар в лице перервав на півслові. Потім ще удари, потім ще.

– Я ні в чому…

Ось звідки вони так вміють бити, гамселять затриманих і заарештованих, вибиваючи покази. Це дуже зручно відпрацьовувати удари, коли суперник не рухається і навіть скутий. Ось де народжується справжня майстерність.

Прикутий мент, відплювавши кров, задоволено змінив тему:

– То не такі ми вже й різні, як бачиш. Лише мета різна, а методи однакові. Я це змушений робити, бо цього вимагає система, а ти для власного задоволення.

– Ви так людей примушуєте обмовляти себе, долі ламаєте. А вам зірочки на пагони і пенсії.

– Ти не розумієш, це система. Це система вимагає.

– А хтось відповідає за те, що вбиває затриманих, чи це теж система?

– Так, там теж ціла система. Вона своїх не кидає. Ти або в ній, або поза нею. Якщо поза нею – тоді вона тебе пережує і виплюне. Тобі не зрозуміти. Треба бути в ній, щоб бачити її нутро, те, як вона працює.

– А ти в системі... в ній... знаєш як працює, – присів на диван і заспокоївся трохи. – А як потрапив туди?

– Як усі, так і я.

– «Система» – це міліція?

– Міліція лише прикриття. Система більша, Система це держава. Ти за цим прийшов? Хочеш лекцію з права? Бери що хотів і іди?

– Якби все було так просто. Я знаю, що ти зробив. Мені це болить. І я вже тут. Отже доведеться говорити. Про те, про що я хочу.

– А якщо закричу, вистрелиш?

– Чому ні?

– Розповідати немає чого. Вчишся як усі, працюєш як усі. Варто помилитися – ставлять перед вибором, або «зона», або особлива робота. Принаймі так раніше було. Тепер нікого ловити не треба – всі в системі. Приходять новенькі на все готові, ламати нікого не треба.

Примружені очі – погляд на годинник на стіні.

Далі сльозлива розповідь про «молодого й недосвідченого», про те, як система підставила й примусила працювати на себе, був час оглянути квартиру. На очі потрапила невелика спортивна сумка. Потрібна зараз річ, було б добре розвантажити кишені до звичного стану.

Розповідач постійно зазирав в очі, а те як говорив, як звертався до нього, як перепитував «як ти думаєш, що довелося зробити?», «що б ти зробив на моєму місці?», переконувало – його увагу привертають до розповіді, його увагу відвертають від чогось іншого. Від чого? Одкровення убивці в погонах було лише способом потягнути час. Облишив все. Почав ходити випадково по кімнаті. Підійшов до вікна, мова стала швидшою, емоційнішою, за той час очі балакуна кілька раз швиденько зиркнули на годинник. Отакої. Поглянув у вікно. Надворі темно, нічого не видно, але його в світлому квадраті вікна, гарантовано, було добре видно. Легко виправити, вимкнув світло в кімнаті, увімкнув в інших. Через вічко вхідних дверей добре видно сходи під’їзду, порожньо.

Оповідач вже видихався з фантазією. Щоб затримати на собі довше увагу, став вдаватися до живописних деталей, як провели той допит, чи той, як усі пов’язані в місті, як пов’язані там… «нагорі»… Стояв біля вікна і слухав про всі жахи «системи», а сам думав про те, що таке вибір, і чому ця людина, якщо він був колись людиною, згодився служити іншим покидькам. У нього цього вибору не було – все життя ховатися, жити під чужими іменами, чекати що от-от по тебе прийдуть, це не вибір. Жити і знати, що покидьки радіють життю поки він шарахається від тіней? Хоча… послухавши оцього типа, важко сказати, чи це життя, і є тут чому радіти. Закутий, непомітно сам для себе, з людини старанної перетворився на професійного провокатора, який з ламання людських доль зробив розвагу і спорт. Вони там всі такі? Якщо так, то для чого всі ці брехні про законність і справедливість, промови про моральність. Треба з дитинства виховувати вбивць, бо все одно ними доведеться ставати, і не за високу ідею, а просто, щоб вижити в банді, яку вони назвали системою. Як може існувати така держава, чому ніхто не кричить про це на весь голос на всіх перехрестях, чому ніхто не хапається за зброю заради помсти? Чого вони всі, хто потрапив під асфальтовий каток системи не вчинять як він, не прийдуть і не спитають, за що вони постраждали?

– Брата мого за що вбили?

Мовчить, переварює.

– Брат твій вирішив самим хитрим бути. Йому довірили багато, а він це «замилив», підгріб під себе і «лижі намастив». Нам лише наказали поставити кілька питань. А він «ввімкнув розумника», став адвоката вимагати. Коли передали потрібне «вітання», став вимагати зустрічі з нашим босом, щось хотів пояснити… йому. Коли б бос хотів сам спитати, нас би не просив зайнятися…

– Бос. Просто мафія якась.

– Ні не мафія. Куди там мафії. Я по ній роботу писав, вивчив питання.. І хлопців моїх не треба було йому дражнити. Перестарались вони, хотіли влаштувати «при спробі втечі», ідіоти. Ти за цим прийшов, хотів знати як все сталося? Якби твій брат мені розповів все, не було б цього всього

– Цього не було б, якби ти того першого бідолаху не замордував на допиті, якби вагітну ногами не бив в живіт, не садив батька замість сина. А тепер в нас дорога одна, – і врізав по голові руків’ям пістолета, – лише черговість різна.

Поглянув на затиснуту в руці зброю, наче все добре, треба бути обережніше із цим. Закутий тип, працівник такої ненависної тепер міліції, здавалося втратив свідомість, так і треба. Про всяк випадок засунув йому в рот якусь серветку й заліпив рот скетчем, ще й обмотав кілька раз навколо голови. Типи, що приїхали двадцять хвилин назад і до цього моменту диміли в салоні авто цигарками, вийшли з машини й рушили до дверей під’їзду, в який нещодавно заводив під пістолетом закутого оповідача.

Тихо вийшов з квартири й піднявся на півповерху, став так, щоб не одразу його побачили. Двоє чоловіків підійшли до дверей квартири майже не спілкуючись. Стоять під дверима, слухають, що робиться всередині. Неспішно спустився по сходах, тримаючи руку з наготованою зброєю за спиною. Ці двоє на майданчику вибивали йому зуби й натягали пакет на голову в будинку батьків. Його помітили коли він був уже близько, тут його не чекали побачити, здивовані, але не налякані. Ще б пак, це з їх досвідом. Щоб не влаштовувати бійку в тісноті під’їзду, із гарантованим програшом, дістав пістолет з-за спини й демонстративно зняв запобіжник. Потрібно тримати відстань, щоб не підскочили й не завадили стріляти.

– Заходимо, двері відчинено.

Той тип, з яким зчепився колись врукопашну, відвернувся до дверей і дещо демонстративно припідняв руки. Потім через плече мовив примирливо:

– Спокійно. Хороший день, хороша погода, ніхто не хоче помирати.

Звук пострілу безсоромно вдарив в стіни і помчав по сходах вгору і вниз. Боляче вдарило в груди, від несподіванки втратив рівновагу. Падаючи помітив дірку в піджаку «рукопашника», трішки нижче пахви. Знаходячись на землі двічі натиснув на курок. Знав, що поцілив в ногу. Без паузи всадив кулю в ногу другому типові. Обоє припали на коліно. Тип, що стріляв, не встиг дістати пістолет з кобури під пахвою.

– Не варто вдруге пробувати.

Приклав руку до грудей, куди поцілила куля. Добре, що не виклав усе в сумку з кишень, куля влучила в один із запасних магазинів в нагрудній кишені. Крові не було, хоча боліло добряче.

На поверх нижче двічі хрупнув метал, було чути як відчинились двері котроїсь квартири.

– Що тут, в біса, коїться? Що тут коїться? Ви тут геть подуріли? – голосно обурювався літній чоловік.

– Хлопчаки петарди кидали. Я ледве не оглух. Побачите, то гоніть їх, дістали вони вже, – не відводячи очей від своїх мішеней випалив у відповідь.

– Гоніть, гоніть, – знову обурювався літній чоловік. – Я вам що, сторож?

Двері грюкнули і знову хрупнув метал замка. Літнього чоловіка більше не було чути.

– Не хочете стекти, як кабани, то заповзайте.

Спираючись один на одного, кидаючи на нього злі погляди, поранені чоловіки забрались до квартири, лишаючи за собою криваві сліди. Направив їх до зали, де вже сидів їх колега, а може й начальник, прикутий до стільця. Скомандував сісти на стільці. Приставив пістолет до голови одного і примусив іншого віддати зброю. Дивно, що по дорозі сюди, ніхто з них не скористався ще раз пістолетом. Пістолет до голови іншого.... другий тип був без пістолета. Аж нецікаво. Один ходить з зарядженим пістолетом в кобурі, інший взагалі беззбройний. Примусив підняти штанини, ніяких запасних пістолетів, як у фільмах.

– Паски вийміть з брюк. Перетягніть ноги, кровотечу зупините, – пояснив у відповідь на здивовані погляди. – Тепер ноги примотайте, як он він.

Двоє на стільцях постійно кидали погляди на свого товариша, що досі не при тямі і його вигляд не обіцяв нічого хорошого, але скотч з рук свого мучителя прийняли і стогнучи й крекчучи стали по черзі примотувати власні ноги до ніжок стільців. Далі на черзі руки. Така ж незручна позиція, одна рука ззовні, одна під перекладину спинки, і кайданки. Перевірив як застібнуті, нормально. Можна розслабитись, пістолет на запобіжник. Вийняв пасок з брюк непритомного, і вже йому перетягнув ногу, хоча та була ціла. Парочка новоприкутих обмінювалась швидкими поглядами. Щоб не волали на весь світ позатикав і їм роти. Потім подіставав усе з кишень.

Обнишпорив кухню. Необхідне приніс із собою до кімнати і розклав поряд себе на дивані.

Начиння на кухні чудове, фірмове, таке як брат купував собі. Чудові ножиці для птиці, ножі з твердої сталі.

Привів до тями третього типа. Саме так, типа. Не міг думати про них як про людей. Ніякого зближення, ніяких емоцій. За його приготуваннями спостерігало три пари очей. Тепер головне не озвіріти, не розпалитись, не втратити над собою контролю.

Нагріваючи запальничкою порожню пластикову пляшку, підігнав горлечко, щоб сиділо щільно на пістолеті. Поліетиленовий пакет поклав розгорнутий на видноті.

– Плоскогубці де? – спитав господаря. Той щось замукав крізь затичку в роті. – Немає? То й без них обійдемось, – і кілька раз клацнув ножицями для птиці. – То що, побалакаємо з вами, бо від цього я вже втомився. Таке брехло, – посміхнувся так, що самому стало недобре, тому прогнав цей вираз з обличчя.

Новоприбулі гнівно поглядали на господаря квартири.

Що з ними робити далі? Хто з них буде говорити під загрозою собі, а хто під загрозою товаришу. Для кого цінна сім’я, а для кого власна шкіра. Істоти. «Типочки» в пагонах. Грабіжники і вбивці, шантажисти і провокатори. В голові сплили картинки з будинку батьків, і ґвалтівники. Злості не відчував. Всередині недобрим вихором грав злий азарт. Він знав чим все закінчиться тому міг не піддаватись гніву. Просто йому потрібна інформація. І от, видлубуючи її з цих істот, потрібно не перейти межу необхідного. Це не повинно подобатись.

Тепер час. Невідомо скільки його в запасі, і чи не викличе лайливий сусід знизу колег оцих «типочків». Переглянув трофеї: посвідчення, гаманці, зброя ключі.

Поклацав ножицями:

– З кого почнемо? Давай, ти крайній.

Розліпив рота тому, з яким зчепився колись врукопашну. Звання, судячи з посвідчень в цих двох однакові, а третій, точніше перший полонений, трішки старший. Посади, прописані в документах, ні про що йому не говорили. Що шукали, чому в батьків, хто наказував? Питання сипались швидко, вимагав швидких відповідей, без обдумувань, за затримку бив поранену ногу молотком для м’яса. Стогони і неголосні крики. Довелося увімкнути в іншій кімнаті музику, не крики ж сусідам о такій порі слухати. Всі відповіді звелися до: «мені наказали», «цього не знаю», «там не був».

– Матір мою хто ґвалтував?

Допитуваний мовчки мотав головою з боку в бік, нарешті видав:

– Це не зґвалтування було. Це імітація. Ніхто не ґвалтував.

Вставив пластикову пляшку типу між ноги і натиснув на гачок. Пістолет стримано ляснув і під тиском газів вискочив з імпровізованого глушника Промежина типочка наповнилась червоним. Ніякої користі з нього тепер. Може треба було якось театрально це зробити? Притримуючи пляшку, притулив вимащеним в червоне дірявим денцем, до голови «крайнього», і ще раз натиснув гачок. По кімнаті розлетілися шматки голови і липке біло-червоне місиво. Перша думка була не про звершену помсту, а про те, що тепер доведеться міняти весь одяг.

Він думав не про помсту. На секунду застиг, дослухаючись до себе. Ніякої втіхи це не принесло. Хіба заради, цього моменту жив цей тип? Хіба він сам жив заради цього моменту? Порожнеча всередині... і втома. Втома така, хоч пристав собі до голови чернену сталь та натисни гачок.

Двоє на стільцях, сиділи опустивши голови. На них це теж справило враження. Обоє розуміли, що їх чекає те ж саме. Як тепер їх «розбалакувать»?

Запах крові й диму змішалися в повітрі квартири. Навряд цей запах вивітриться звідси хоч колись. Він тут залишиться з ними назавжди, з усіма. В сусідній кімнаті верещав бумбокс, чергова «раба грєха» солодким голосом обіцяла «усьо для тебя». Довелося вимкнути. В цій ситуації просто огидно. «Все для тебя... все для тебя... я твоя раба...». Ніколи не любив таких пісень, а тепер просто верне від них. А може то після розправи такий стан?

Напарник загиблого був більш говіркий. Зиркаючи то на мертве тіло, то на свого «шефа», потрохи видавав потрібну інформацію. Довелося навіть дещо занотувати в конфіскований записник. Періодично ходив визирав у вічко вхідних дверей, чи не стирчить хтось на майданчику.

На вбивство батьків наказу ніхто не давав. Все вийшло випадково. Напарник, вже покійний, захопився. Спочатку погрожував, потім зображав наругу над жінкою, це про його матір, але чоловік, батько, не піддавався на таке, тоді й сталося те, що напарник так гаряче заперечував, за ним таке водилося, якась історія з ним сталася під час служби а армії, після того «дах поїхав». Щоб свідків не лишати, довелося імітувати самогубство батька.

– Ви хоч знаєте, що шукали?

Типок потиснув плечима.

– Шеф, – кивнув на «шефа», – сказав, що хтось зброю прихопив, чимало. Через те шукали все, що могло вказати де вона, і саму зброю.

– Ви хоч знали скільки її має бути, – спитав вже в обох.

«Типок» замотав головою, а «шеф» опустив голову і засопів.

– Я думав стволів з десяток, чи два. Нам більше ніколи не потрапляло при «перехопленнях». Частину здавали, частину продавали. Якось так.

– Всі так «хімічать» в управлінні?

Що потягло цього типа на відвертість? Про колег розповідав більше і з більшою охотою. Всього не запам’ятати. Для себе «типок» встановив одну істину, серед їхніх колег святих немає. Кожен в міліції годувався там де міг, від патрульних до найвищого начальства. Зброя, наркотики, відбір квартир в одиноких, віджимання бізнесу в тих хто був без «зв’язків», прикривання транзиту нелегалів. Виходило без участі міліції не проходив жоден злочин – своєрідна монополія на кримінал. Вершки знімало начальство, а «чорну» роботу по «призначанню» винних, коли було необхідно, виконували низові працівники. Один митник розповів «типочку», що попросив свого знайомого засвітити «фуру» перед телекамерами столичного каналу, начебто там знайшли контрабанду, а потім спокійно заарештував, хоча вантажівка була «чиста». Бідолаха, що відгукнувся на прохання, досі ходить по судах, доводить власну невинність, а митник пішов на підвищення в столицю. Отака от система.

Знову оце – система. Якби не мізки, що стікали по квітчастим дорогим шпалерам, то розповідь «типочка» могла видатись за відвертість товариша за «чаркою» чаю.

– Щось іще розповіси?– звернувся до «шефа». На мигикання того розклеїв йому рот. – Скільки зброї ви шукали, знаєш?

– Начальник казав багато, і знайти треба неодмінно, будь-якою ціною.

– Завелика ціна, не вважаєш?

«Шеф» мовчки кивнув.

– Начальнику хто команди передавав?

Плечима, на диво, потиснули обоє.

– Кажи що знаєш, – до «типочка»

– В нього якісь «замути» були по партійній лінії.

«Партійна лінія», такого він не сподівався почути.

– Щось новеньке. Це як?

– Я чув вони з губернатором теперішнім «вась-вась». До виборів наш начальник допоміг пару заводів підгребти під себе, і в парламент пройти. А тепер «ліг під нього», як під законне начальство. Це все чутки, але не без підстав. Слухай, я все вже розповів, що знав. Мені тепер подітись немає куди, тільки з тобою разом. Я можу й допомогти багато чим.

– Не стріляй Іванку-дурнику, не трать стрілу, я тобі в пригоді стану, – пригадав з дитячої казки. – Скажи хто брата вбив, відпущу.

Очі «типка» ковзнули вбік, зараз збреше, і зупинились на мертвому напарнику.

– Він.

«Шеф», натомість, витріщився на живого підлеглого.

Не підводячись з дивана направив денце пляшки в груди типочку. Двічі натиснув гачок. «Тух, тух». Щоб гарантовано, приставив і до голови. Ще одне «тух» і фонтан на стіну.

Схоже, він до цього вже починає звикати. Вже не верне нутро назовні, немає порожнечі. Просто неприємно. Комусь це все доведеться прибирати…

– Що там про партійну лінію, розповідай.

– Який сенс, все одно вб’єш.

Ствердно кивнув.

– Зате твої діти будуть безкоштовно вчитись.

«Шеф» помовчав. Похитався на стільці, скільки давали кайданки.

– Знаєш скільки там зброї? – спитав «шеф», довелося ствердно мотнути головою. – Можна продати і поїхати за кордон. І ніхто не знайде.

Помовчали. Ніяк не вдається стерти з власного обличчя цю гидливу гримасу.

– Ти вже все знаєш. Якщо я не знайшов, то поставлять задачу комусь іншому. Мене приберуть... дівчат твоїх... теж дістануть.

Цікавий хід, аж подався вперед, слухаючи.

– Я знаю коли вони виїхали. Подадуть заявку в «Інтерпол» і все. Сам прибіжиш, все їм викладеш. Нам тоді треба було не до батьків їхати, а до брата твого додому. Але тут ти озвався... надто швидко. І прибіг. А баба його, як її, Софія, швидко рвонула. Не розумію, чому ти з нею не поїхав.

– Ви документи забрали.

– Ні, не забрали. Десь там валяються... валялись. Я можу допомогти з документами, якщо треба буде.

Навіть не було злості на це реагувати.

– Для чого стільки зброї заховали?

– Не знаю. Мені сказано повернути, – трохи дивно познизував плечима, мабуть кайданки намуляли. – Схоже на «закладки» для диверсійних груп. Тільки зробили їх ще перед виборами.

– З якого боку тут брат?

– Так він її заховав.

– Так, і що?

– Ти так і не зрозумів? Він розміщував ті «секрети». Все йшло під прикриттям його бізнесу, принаймі в нашій області. А після виборів прийшла вказівка зброю повернути, їм той варіант непотрібний вже був. Поїхали по точкам, а зброї там не було, лише кілька місць, які твій брат не почистив. Поставили йому кілька питань... Далі ти знаєш.

Так, далі він знав. До всього криміналу, ще й політику приплели. А якщо він бреше? А який йому сенс?

– Відпустиш, допоможу тобі виїхати.

– Ще тут не все закінчив.

Він відтягував той останній момент. Абсолютне спустошення. Пережити його ще раз – ніякого задоволення.

– Хоч не в голову, хай дружина поховає не в закритій труні.

Погодився. Далі знову один. Знову сам. Кого б він тепер не торкнувся, той отримає чималі неприємності. А все могло бути інакше. Хто і де схибив? Що пішло не так в цьому світі, що він тепер має за це розплачуватись. Щось недобре поселилось в його очах, якщо цей дорослий чоловік закрив очі й зіщулився, наче очікував удару. Може його відпустити? Жалість. А чи пожалів цей тип його родину, чи спротивився наказу... навіть не наказу, а спонуканню до злочину... до злодіяння... до діяння зла... до сотворіння зла. Цей тип не пожалів. І не пожаліє, якщо доведеться робити вибір знову.

Двічі в груди. Потім ще двічі. Все ж таки – останнє прохання.

Обтер пластикову пляшку з дірявим денцем, потім розрядив і обтер пістолет, кинув на підлогу.

Підпалити? Поруч сусіди. Влаштувати потоп, щоб змило відбитки і всі сліди? Наче й не наслідив сильно. За що брався руками – протер. Сумку виніс в коридор, бо червоні липкі калюжі зайняли більшу частину кімнати. По стінам сповзали шматки червоного місива.

Тут був чийсь дім, а тепер не буде. Хто і де помилився в цьому світі? Одне злодіяння тягне інше...? Оглянув кімнату ще раз. Зібрав речі з дивану і те, що вибрав з кишень прикінчених. Ключі від машин. Що йому з них? Відігнати подалі, щоб чуже авто в дворі не викликало підозр? Нехай стоїть. Ось ключі від квартири. Старанно зачинив за собою двері. Сусіди, здається, сплять

Куди далі?

Нічне місто ніяк не реагувало на одинокого скутериста. Нікому не було до нього діла, ні пиякам, ні міліції, ні жіночкам в дуже коротких спідницях.

Гараж неголосно скрипнув дверима й пропустив всередину. Десь він бачив каністру, можливо з бензином. Ось кілька порожніх скляних пляшок з-під пива. Знайшлася лійка, ганчірки, моторна олива. Гарненькі вийшли бомбочки.

Розібрав дошки на ямі, пірнув, минаючи розтяжку, в підвал. Ще раз оглянув ящики. Отам в кутку того разу не подивився. В ящиках, перекладені папером, лежали округлі з кінців циліндри, там чорні, там зелені, а там зовсім дивного пісочного кольору. Дуже схожі на той, що примотаний до сходів. Чорт забирай, кілька ящиків гранат. Якщо спрацює розтяжка, то може рознести кілька гаражів. Чи не здетонує?

Завантажив в сумку набої про запас, і ці з чорними голівками теж. До «машинки» і до снайперки. До автоматів набоїв в закладках по лісах вистачає. Гвинтівку одягнув під куртку, менш помітно, а вночі взагалі чудово, ніхто все одно не дивиться.

Що його смикнуло розпочати це сьогодні?

Знову рейд через усе місто. Заглушив мотор за квартал, пішов пішки, повів скутер поруч. Зброю лишив в своєму прихистку. Виклав набої і все лишнє. Довго не міг вирішити, що робити з трофейними посвідченнями, хай ще трохи полежать.

По дорозі прикидав і так, і так, що має, що потрібно.

Це інтернет-кафе працювало цілодобово. Остаточний список дозрів вже під час оформлення замовлення. Найбільша проблема, знайти номер телефона в трофейному мобільному, не чийсь, а самого телефону. На диво безглузде меню.

Ось і все, замовлення пішло. Почистив історію, ледве не забув.

Через десять хвилин передзвонив оператор з магазину, щоб підтвердити замовлення. Ані здивування, ані питань «для чого вам це все» не було. Тепер в магазин за продуктами. А там зачаїтися на кілька днів. Раптом знайдуть тих трьох, або тих двох.

Чому він почав діяти сьогодні? Інтуїція? Удача? Чи можна надалі допускатися подібних спалахів ентузіазму? До біса все.

Поїсти, випити чаю і спати. Скоро ранок.

Шолом не знімав, так і блукав нічним магазином. Біля каси придивився книжечку з логотипом мобільного оператора, «чистий» номер, згодиться.

Руки зайняті готуванням їжі, голова крутить, те що сталося сьогодні. Готові бутерброди, чай не підході. Жінка – лікар, двоє в машині, троє в квартирі, жодного каяття. Навіть доби не пройшло. Трішки дрижить в грудях, хоча серце б’ється рівно, перевірив, приклав руку до грудей, і дрижить права рука. Нерви, а може треба поспати. Згадав, коли перший раз закуняв тут на ліжку, одинока мурашка пробігла по спині. Спати перехотілось. Якби ще можна було прибрати за собою. Спогад не дав ковтнути гарячий напій. Хотів схопитись і побігти вже, але стримався і закінчив вечерю. Тепер записи, десь в кишені був папірець, треба буде сісти і розібратись з записами і записними книжками в чужих мобільних.

Кілька хвилин і вже за містом. Довге село вздовж чотирирядної дороги. Одинокий патруль зупинив вантажівку і більше ні на що не звертав уваги.

Подвір’я за парканом кладовища, але теж старанно обгороджене. Звичайна хата з червоної цегли, пес виліз із будки, здається припнутий. На третій стук в двері сердитий жіночий голос не пошепки, але тихо спитав:

– Хто там?

– Мені Руслана треба, – тихо, але твердо.

– Ви там здуріли, чи що? Ніч надворі.

– Саме так. То Руслан є?

– Зараз.

Бурмотіння в хаті. Хто зна, хто звідти вискочить і з чим. Зарядив зброю, сховав в кишеню, можна стріляти крізь одяг, став збоку, так щоб не можна було його побачити крізь ледве прочинені двері. За хвилину двері прочинилися і на порозі з’явилась постать.

– Ну? – озвався сердитий і прокурений чоловічий голос.

– Робота є.

– А де сам?

Кого він мав на увазі? Довелось промовчати.

– Зараз, – Руслан зник рогом і скоро з’явився з лопатою в руках. – Де? – це вже Руслан, мабуть, про роботу.

– За адресою.

– Оце ні, так не піде. Так не домовлялися.

– Цей раз і все. Можна вважати, що домовленість анулюють.

– Це, як це?

Обидва співрозмовники не знали хто перед ним, тому намагались говорити поменше.

– Вони повернуть мені сім років життя?

Відповіді не було.

– Часу мало, скоро світанок.

– Куди їхати?

– Маєте чим? Я покажу.

 

Місцями іржавий, з пом’ятими боками мікроавтобус без номерів поторохтів в сторону міста. Руслан, сердитий від несправедливості життя, сидів за кермом, а поруч, чоловік незрозумілого віку в мисливській куртці, що не виймав рук з кишень.

Прибуття в морг не здивувало його. Здивувало, що в незнайомця були ключі від вхідних дверей, і з ними від довго морочився, поки Руслан не підказав потрібний. Здивувало те тіло, яке забирали. Впорались швидко, от що таке досвід.

– Це все? – у відповідь хилитання головою, що примусило Руслана вилаятись впівголоса. – Що вам не живеться спокійно? Багато? – незнайомець у відповідь скривився, наче заболів зуб. Руслан вилаявся ще раз.

 

Поки прибували за адресою, підіймались до квартири, спостерігав за цим дивним чоловіком, Русланом. Адреса йому була незнайома, принаймі ніяких емоцій на обличчі не було. Здивувала його картина, яку вони застали в квартирі. Цих людей він добре знав.

– Анулюють кажеш? – спитав в свого супутника.

Щоб не анулювали тут же ж і його, енергійно прийнявся до роботи.

– Вже стікли, це добре, – звернувся до тіл.

Гумові рукавички, бахіли на ноги, одноразовий паперовий халат. Одну пару рукавичок кинув напарнику. Коли тіла клали на підлогу, примусив його натискати на коліна зі всієї сили, а сам Руслан тримав тіла за плечі, навалювався усією вагою. Тіло нехотя, з хрускотом вирівнювалось. Усіх трьох запакували в мішки, і винесли склали в мікроавтобусі. Коли зачинили двері, Руслан потираючи руки спитав:

– Ну то що, все?

Незнайомець мовчки штовхнув його в груди і поволік за автомобіль. З під’їзду вийшов чоловік з собакою. Збуджений пес підбіг до машини і став обнюхувати. Зрозуміло без слів – за кермо і вперед.

За містом ще було тихо. Перед самим залізничним переїздом з’їхали з дороги, ковзнули між високим насипом і лісосмугою, стали. Тіла, здавалося, лежали нечіпані... але пістолета не було. Засідка? Пошкодував, що не взяв «машинку». Людей не чути, лише пташки зайшлися цінькати перед сходом сонця. Поозирався, вдивлявся між деревами, кілька кроків туди, кілька туди. Поки пакували тіла, не довелося їх рівняти, весь час очікував нападу. Все спокійно.

По дорозі Руслан переминався, озирався на супутника.

– Що?

– Тепер... угоди немає... анульовано?

Цікавий він чоловік. Розглядав його через примружені очі. Руслан аж перемінився в обличчі і вхопився двома руками за кермо.

– Угода з ким була?

Водій мотнув головою назад.

– Отже анульована. Мені ти нічого не винен.

Руслан аж видихнув.

– Це ти їх?

Подивився на нього знову. Чорне волосся водія так густо пробивалось сивиною, що голова видавалась попелястою.

Промовчав замість відповіді. Невизначено мотнув головою.

– В мене ще справа буде до тебе. Особиста, – протягнув папірця. Руслан поглянув і кивнув.

Щоб проїхати патрульних, прилаштувались за великою вантажівкою. Коли важка машина замигала правим поворотом, стали її об’їжджати. Люди в формі навіть не звернули увагу на старенький мікроавтобус.

Руслан показав захоронення вказані в папірці. В віддаленому кутку кладовища, під парканом, поруч із захороненнями «біоматеріалів», під маленькими дерев’яними хрестами з номерами замість імен, були поховані його батьки.

Обличчя його перестало слухатись, зморщилось наче мокрий папір, з очей покотились сльози. Він заплакав.

– Мамо... тато..., – зашепотів ковтаючи сльози, – я помстився за вас. Чуєте? Тих покидьків більше немає... немає... Вони не зможуть більше нікого образити...

Щось іще белькотів, вибачався, просив, обіцяв. Врешті прийшов до тями, витер сльози. Сів поряд з горбочками землі, просто на землю. Сидів мовчки. Востаннє з рідними. Сонце, що вже піднялося, не висушило вологу на обличчі. На землю паралельно лягали тіні від невисоких хрестиків, перекладини торкались одна одну, наче тіні хрестиків тримались за руки. Все життя разом, і «там» теж разом. «Жили щасливо і померли в один день». Хто ж знав, що кінець щасливої казки може бути й таким. Знову набігло на очі. Отак би й сидів тут, і нікуди не йшов.

Руслана знайшов біля хати. Помахом руки, покликав до себе. Тицьнув в руку кілька купюр, потім ще кілька.

– Треба їх перепоховати. А потім поставити пам’ятник, на твій розсуд. Гроші я привезу, потім.

– Сподіваюсь, що це все.

– Я теж.

Повернувся, щоб іти до свого транспорту, потім різко розвернувся:

– Що таке система?

Руслан голосно видихнув.

– Не зрозумів.

– Вони всі торочать про систему. Це міліція?

Руслан замотав головою.

– Не думаю. Казали, колись і там були нормальні люди, а про систему вже говорили. Хоча... про неї говорили завжди.

Кивнув, мовляв, зрозумів, і ще раз, прощаючись. Він не спитав, що станеться з тілами, його це вже не цікавило. Врешті – решт, кому, як не доглядачеві міського кладовища знати, що стане з тим, що колись було людьми.

 

Снів не було. Принаймі, які запам’ятовуються. Міцний чай і бутерброди.

Варто, чи не варто? Все ж піддався спокусі і набрав знайомий номер на телефоні. Кілька дуже довгих гудків і відповів добре знайомий дівочий голос.

– Алло.

– Привіт.

– Боже... боже, це ти, – на тому кінці лінії захвилювались. – Де ти... як ти... що з тобою сталося.

– Я... живий... поки що...

– Тут... тут таке... тебе шукали дуже... що сталося з твоїми? Ні-ні, якщо не хочеш, не розповідай...

– Тихіше, а то тато твій почує.

– Що? А, ні, не почує...

– А що ти з ним зробила?

– Як це... що ти... що ти таке кажеш, що я могла...?

– То ти не віриш, що я міг це зробити зі своїми?

– Я... я... звісно ні, не вірю... звісно ні...

– Добре, з цим розібрались, – хотів своїм тоном заспокоїти її.

– Я... я сумувала за тобою. Ти так зник раптово, і ніяких вісток. Казали, у вас дома обшук був. Казали, в брата твого теж. Де ти є? Може я приїду?

– Ні, краще біля вас зустрінемось. Пам’ятаєш, де я тебе перші рази чекав?

– Так. Якщо ти в місті, можеш зайти до нас...

– Ні, там, на тому місці. За... за півгодини. Все, до зустрічі.

Перед собою на ліжку виклав всі трофейні телефони і став чекати. Довелось недовго. Телефон «шефа» обізвався стандартною мелодією. Натиснув «відповісти». З трубки знайомий чоловічий голос:

– Алло, алло! Ви мене чуєте?

ЇЇ батько. От тобі й кохання... як воно є. Все не так, коли ти стаєш... Ким? Ким він став для неї?

Вимкнув телефон. Вийняв сім-картку і перегнув навпіл, дарма дзвонив, спалив номер. Ще один зв’язок з минулим життям обірвався. Треба було до когось з друзів подзвонити, хоча... не факт, що все не закінчиться тим самим.

 

І що далі, вже не пам’ятати який раз, питав себе. Система. Здавалося все зрозуміло, але всі страчені ним відзивались про неї наче безжальну, кровожерливу, але безперечно живу істоту. Велетенський спрут, що сидить десь у неприступній фортеці і холоднокровно керує своїми васалами.

Та Які б картинки не приходили в голову, як не уявляй цю бездушну потвору, але свого «система» не втратить. Тим більше таку кількість зброї, що покоїлась в лісових сховках. Отже небезпека лишається, для нього і для дівчат, поки лишаються ті, хто знає про зброю. Свого начальника вони називали «бос»... начальника міліції вони називали «бос». Ні граму фантазії.

Короткі піші вилазки в місто, робота над нотатками в «трофейних» телефонах, чистка і розбирання зброї, все щоб зайняти себе до приходу замовлення. Набрався сміливості навідатись до управління на розвідку, подивитись хоч здалеку. Мапи і плани міста це добре, але обстановку треба вивчити на місці і не потрапити ніде в камери відео нагляду. Головний вхід, кількість поверхів, ворота, подвір’я, гаражі, прилегла територія. Придивлявся, хто заходить - виходить. Молоді, в основному люди, в дешевих стареньких, затертих до лиску, костюмах. Наче школярі - переростки. Тільки від’їжджали від управління школярі - переростки на дорогих автомобілях, що не побачиш і під бізнес-центром.

Тож увійти можна, це легко. Вийти набагато важче після здійснення надуманого. Повна зачистка? Одному? А ще відхід. Яким шляхом? Як зникнути звідти непомітно. Довелося нарізати круги і навколо тих закладів, з ким має спільний паркан управління і вивчати обстановку. Щоб не совати зброю в кишенях, де вона добряче пилилася, придбав невелику сумочку з ременем через плече. Саме те що треба на його короткоствольний арсенал. Трішки видовжена, з гумовою стрічкою всередині, що добре тримала безшумний пістолет. Тепер можна змінити цю стару куртку, з кишень якої так добре було вихоплювати зброю.

На базарчику, де продавали уживаний одяг, підібрав собі пару засмальцьованих брюк та легку куртку, схожу на ті, які носили деякі «лискучозаді». Завітав до перукарні. Коли одягнув все це та поглянув в шматок дзеркала, закріплений на стіні, типовий «типочок в погонах» в цивільному.

Чималий пакунок з пункту доставки забирав з великими пересторогами. З годину вештався по вулиці, видивляючись підозрілих, для нього, типів. Не знімав шолом в приміщенні, а на зворотному шляху довго блукав містом і постійно дивився в дзеркала, що там позаду. Вечір провів немов юна наречена, розпаковував покупки і приміряв, щось на себе, щось на зброю. Тепер це треба якось перевірити і налаштувати. Не робити ж цього на подвір’ї, отже, знову в ліс.

Один гвинт регулює вниз – вгору, другий право – ліво, маленька червона цятка на лінзі прицілу слухняно рухалась в потрібний бік. Але виставити її можна лише один раз і на одну відстань, інших міток не було, а шкода. «Машинку» пристріляв на ста метрах, на п’ятдесяти просто запам’ятовував куди ляжуть кулі, потім на двадцять п’ять. При пострілах чути було лише металеве постукування затвору. Коли приступив до своєї дальнобійної зброї, виявив голосне ляскання при пострілах, не дивлячись на глушник, хоча такого звуку, який вдаряв під коліна, не було. Результат, його задовільнив, кулі лягали куди він хотів, майже туди, шуму немає, диму й спалахів теж. Наступні дні так само пройшли в приготуваннях. Чистка зброї та глушників, закупка харчів, подбати про запас палива для скутера. При цьому потрібно трішки піддатись манії переслідування, щоб не втрачати пильність, і не піддатись паніці і не вихопити зброю, коли молодик, що іде назустріч, підозріло довго дістає з кишені mp3-плеєр.

Все готово. Тимчасовий сховок, транспорт на місцях. Лишається забезпечити присутність «боса» на робочому місці.

Заварив собі чаю. Останнім часом завів звичку сидіти пити чай і витріщатися в побілену стіну перед собою. Гарячий напій заспокоював та відганяв тривожні думки, перед очима проходили сцени з минулого і те що він планував собі. На білій стіні, як на екрані, програвались усі можливі варіанти подій, які дозволяла собі уява.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.10.2017 Проза / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
01.11.2017 Проза / Оповідання
Малюки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
15.09.2017 © Саня Малаш / Оповідання
АнтиСНІД
21.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Новела
Бурштинова кімната
18.08.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Оповідання
Допоможи мені померти
Системний аналіз
09.07.2017
Системний аналіз (Частина 1)
21.09.2017
Системний аналіз (Частина 3)
26.10.2017
Системний аналіз (Частина 5)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 53  Коментарів:
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +89
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +131
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +129
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +73
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.11.2011 © Микола Щасливий
27.03.2012 © Микола Щасливий
16.10.2012 © Істерична Бруталка
12.04.2011 © Закохана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди