Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
23.12.2017 10:33Повість
 
Все аквамариново
10000
З дозволу батьків
© Саня Малаш

Все аквамариново

Частина друга
Не раз мій голос дико залуна,

немов серед безлюдної пустині,

і я подумаю, що в світі все мана,

що на землі ніде нема святині.
(Леся Українка)
Саня Малаш
Опубліковано 23.12.2017 / 44463

- Мені було з Таїсією Павлівною дуже нелегко, – почав свою промову мій науковий керівник, Всеволод Іванович Непокірний. – Вона постійно підкидала мені якісь несподіванки. Імпровізувати любила. Бува, приносить тобі роздруківку, а в тебе вже валідол напоготові. І я, чесно кажучи, дивлюся зараз на Олійник, а самому лячно – раптом знову не послухалася моїх порад? Хоча… – Він зробив паузу, підвів голову до стелі, тоді зиркнув на мене: – Таїсія – вже зріла особистість в усіх значеннях цього слова. – Тут, мені здалося, професор підморгнув мені. – Гадаю, вона сама розуміє, що є для неї найкраще, і керується своїм свідомим вибором. Отже, як на мене, їй варто надати слово. Сподіваюся, воно буде гідне студентки нашого славного університету.

Я затремтіла. За порадою Сніжани вчора підготувала два варіанти – найперший і найновіший. Щоб, якщо раптом комусь заманеться набріхувати на мене, я могла показати все, що робила протягом року.

- Отже, – оголосила секретарка, – просимо до слова Олійник Таїсію Павлівну з її темою…

Прочинилися двері. Я стояла за трибуною, набравши в груди повітря. І на мене – чи то зухвало, чи то розгублено, чи просто радісно (звідки мені знати, я ж не Сніжана!) – дивилися Богданові аквамарини…

І я почала розповідати. Непокірний-молодший, звісно, не розумів ні слова. А Непокірний-старший, який сидів на чільному місці, вдоволено потирав руки й про щось перешіптувався з іншим викладачем.

«Ви, дівки, всі кинулися у вищу освіту…» Певно, шепнув своєму колезі щось на кшталт цього. Або таки склав байку, буцім я пропонувала йому, вдівцеві при живій дружині, поборюкатися на тапчанчику… Так, так! Легенда про те, як за немолодим викладачем бігає сексуально стурбована п’ятикурсниця, піднімає цьому гнилому пневі й самооцінку, й ще щось… І професору вірили, о небо, йому вірили безвідмовно, це було написано на обличчях усіх моїх слухачів…

Що далі, то пильніше громада вдивлялася в мої очі… ні, не в очі… Крізь окуляри підстаркуватих учених прозирала… так, хіть. Підстаркуваті вчені вже не могли її приховати й пожадливо всміхалися, коли я замовкала. А я говорила й говорила, сипала й сипала прикладами, критикувала всіх своїх попередників, малювала сотні перспектив подальшого дослідження (ти що, Тайко, справді дурна й таки хочеш переплавити свою дипломну на кандидатську?!) – і мимохідь позирала в бік публіки. Чоловіцтво облизувало губи, жінки скрипіли зубами від заздрості, але зупинити мене не насмілювалися…

Так, я кинулася у вищу освіту. Бо мені дуже подобалося навчатись. Я до останньої миті обожнювала свій університет. Якби ж не… Але мушу йти до кінця. Доводити Непокірному очевидне. Котрому? Та обом, якщо треба.

- Дякую, пані Таїсіє, – насамкінець перебила-таки мене моя викладачка. – Чи є питання до шановної доповідачки?

І далі я відповідала на тисячі питань – за темою й просто так. Сніжана мене навчила дивитися на аудиторію з висоти трибуни. Так, ніби там, унизу – люди, які лише через свої гріхи не змогли піднестися до небес… І ти пояснюєш їм, як ці гріхи подолати, а люди борсаються, пнуться, але звичок своїх не лишають.

А далі – традиційні подяки науковому керівникові, без якого я – ніхто й ніщо. Але ні. Ви хочете вірити в легенду, яку він вам подав? Що ж, я не проти. Але тобі, самотній дядечку-професоре, я зараз утну… І я знову взяла слово:

- Так, як уміє мотивувати Всеволод Іванович – не вміє ніхто. Це – безмежний талант… Знаєте… – Я всміхнулася, в’їдаючись своїми очима в його зблідле обличчя. – За тиждень до захисту… – Непокірний побілішав іще більше. Я знову посміхнулася й повела далі: – …за тиждень до захисту він сказав мені: «Завдання жінки – любити чоловіка й народжувати йому дітей. Решта – якщо вистачить часу». Так от – я завжди намагалася брати приклад зі свого наукового керівника. Бо він устигає все – і родину любити… і науку просувати вперед… і нас, жовторотих, навчати. – Тут Непокірний-молодший чомусь набурмосився, але одразу повеселішав, запишався – батько ж! – То як я після таких слів могла показати… що мені на щось може забракнути часу?.. Я зібрала свою волю в кулак і… – Жменя заспокійливих зробила свою справу: я не розрюмсалася на цій тремкій ноті. – Дякую вам, Всеволоде Івановичу, за те, що не дали розкиснути, коли мені здалося, що більше не можу…

Я примовкла. Професор, здається, заспокоївся. А подумав же – я певна! – раптом зараз ця студентка на нього донесе… Ні, вона не може донести… доки не отримала диплома… Хоча… А якщо їй стало байдуже, бо вирішила відновити справедливість?

- Емоційно, – прокоментувала секретарка. – Надамо слово вельмишановним рецензентам…

Далі викладачі зачитували рецензії на моє… ні, на Всеволодове творіння. Весь світ – театр із купою жлобських декорацій…

Потім нас випровадили на перерву, доки комісія мала голосувати.

Заспокійливі вповільнювали моє серцебиття… Чи, може, за кілька хвилин на мене чекає смерть від передозування?..


Непокірний-молодший зустрів мене з типовою лікарською зловтіхою.

- Хороша в вас спеціальність. Ніби й не робиш нічого, а диплом отримуєш. На захисті можеш говорити все, що заманеться, і ніхто не скаже, що це сон рябої кобили. Мені б так.

- Та спасибі твоєму батькові, – відказала я, – за три дні до фіналу відкрив мені очі, що ми тут просто проїдаємо державні гроші. Я, наївна, й не замислювалася про очевидне…

- А сам що робить? – раптом розсердився Дивак, і це мене страшенно потішило. – Ви проїдаєте, а він вам у цьому допомагає.

- Ходімо краще, кави поп’ємо. Треба ж хоч дещо з дармових коштів повернути на законне місце.

І ми посунули до автомата. Коли стаканчик вискочив на волю й над ним зашипіло американо, я раптом згадала, що кава з заспокійливими – це трохи не теє…

Але сказати про це Богданові було соромно. Я ж – сильна особистість! Які, до дідька, ліки перед доповіддю зі спеціальності, де «нічого не робиш, а диплом отримуєш»?


Я знаю се і жду страшних ночей,

і жду, що серед них вогонь той загориться,

де жевріє залізо для мечей,

гартується ясна і тверда криця.

- Ви знаєте, ми завагалися, – чемно й ласкаво промовила голова комісії, коли ми вже всі розсілися в залі. – Відповідали ви чудово. Мушу сказати, що вже давно не чула таких ґрунтовних пояснень, таких яскравих прикладів… Але… Я пробігла очима третій розділ, і мені здалося, ніби я це вже десь бачила… Аж до того, що пішла до архіву й видобула ось це…

І вона поклала перед собою інший машинопис, підписаний чужим прізвищем.

- Мій студент три роки тому. – Голова комісії відкрила останній розділ. – У вас тексти ідентичні, – оголосила викладачка.

Я не вірила своїм вухам: Непокірний-старший вставив до нашого третього розділу цілий фрагмент із дипломної роботи якогось Коновальця чи пак Коваленка.

- Що ви на це скажете, Таїсіє Павлівно? – звернувся до мене рецензент.

Але я зиркнула на гальорку… В аквамаринах читалася огида. Авжеж, ця дівка навіть сама написати диплом не може, а туди ж, у вищу освіту лізе.

Відступати не було куди. І я чітко й голосно повідомила:

- Це було рішення мого наукового керівника.

Всеволод Іванович вирячився на мене, робив мені знаки рукою.

- Я маю інший третій розділ, який пан Непокірний відхилив минулого тижня, сказавши, що це – ганьба. Ви готові заслухати?

- Ви знаєте, ні, – запротестував другий рецензент. – Це була ваша робота, а не керівника, ви як автор мали наполягти, якщо не були згодні зі Всеволодом Івановичем. Адже й він – людина, має право на помилку.

- Я й наполягаю, – продовжила я. – Ось той варіант, який я вважаю за більш прийнятний.

- На підпис ви дали інший, – не поступався перший рецензент.

- Ми, студенти, люди залякані, – раптом випалила я, й аквамарини всміхнулися. Це додало мені певності, й я видихнула в зал: – Нам усе здається, що старші знають краще. Але часом розумієш, що це – міф. Я більше не буду заляканою істотою і готова відстоювати самобутність своєї дипломної роботи. Прошу вас, дайте мені шанс.

- Ні, – твердила секретарка засідання. – Ви вичерпали регламент.

- Не вичерпала, – раптом обізвався Богдан. – Ще чотири хвилини.

- А ви, перепрошую, який стосунок маєте до цієї дипломної роботи?

- Міжфахова експертна рада, – відказав Непокірний-молодший. – Оцінюємо суспільну користь дослідженої теми.

- Це ж мій нащадок, – осміхнувся Всеволод Іванович. – Думає, що, як він мій нащадок, то можна зривати нам захист, так, Богдане Всеволодовичу?

- Ви витрачаєте час доповідачки.

- …в яку вельмишановний експерт міжфахової ради по вуха закоханий, – глумився батько. – Це видко за кількадесят метрів.

Публіка розвеселилася.

- Досить, – резюмувала голова комісії. – Думаю, ми почули все, що хотіли. Отже, висновок такий: кваліфікувати дипломну роботу Олійник Таїсії Павлівни як плагіат і присудити оцінку «незадовільно».

Це була фініта ля комедіа. Що ж. Маю ще півтори хвилини, останнє слово за мною.

- А я пропоную визнати мого керівника, Непокірного Всеволода Івановича, ґвалтівником і покарати його довічним позбавленням волі.

Аквамарини виросли втроє. Професор спітнів від чуба до кінчиків пальців.

- Що ви верзете?! – обурилася голова. – Це геть не смішно!

- Я серйозно! – кинула я їй. Все. Бережіться, процес пішов…

- Це наклеп! – вигукнув мій науковий керівник.

- Тиждень тому пан Непокірний примусив мене до статевих зносин! – скрикнула я, перекриваючи гомін у залі. – Його дружина спала в сусідній кімнаті й навіть не чула! Та коли й чула – вона не ходить, і ви всі про це знаєте! Він сам переписав мою роботу, бо, за його словами, мій варіант – це нісенітниця… І текст віддав лише після того, як отримав те, що хотів! Що, пане професоре, неправду я кажу?! Що ви тридцять років на цій кафедрі, а я – якась дівка, розбещена, як і всі дівки мого віку?! А розбещених дівок треба бити з розмаху в щелепу, бо інакше їх не перевиховати?..

Аквамарини залило… А моє обличчя горіло, з рук випадали аркуші паперу, за які хапалася, щоб утримати рівновагу…

- Ви можете мені не вірити, – скінчила я й зійшла з трибуни. – Мені не потрібен ваш диплом. Мені не потрібен такий диплом – отриманий за брехню, розумієте! Засуньте його собі… в архів. – А далі кава вкупі зі жменею заспокійливих базікали замість мене: – І перечитайте у вільний час власні роботи, дорогі вчені. І згадайте, скільки відсотків своїх статей, монографій, дисертацій ви тупо здерли з праць видатних мовознавців, яких за нашу українську ідею розстріляли на Соловецьких островах…

І з цими словами я випурхнула з зали геть, як метелик, не чуючи дзижчання великовчених шершнів… Мені було байдуже… Мені було аквамариново…

Непокірний-молодший пригорнув мене й гладив по голові. А далі вхопив за руку, і ми кинулися східцями надвір… Наче з мосту на швидкісну трасу… Чи у прірву…


- Ось чому я не живу з батьками, – пояснював Богдан, коли ми вже сиділи на лавці в парку і я сушила зарюмсане обличчя під сонцем. – Це нестерпно. Він водить до свого кабінету дівок. Студенток. А мати лежить на канапі і все чує…

- І ти вирішив, що найкращий варіант вирішення проблеми – це сховатися від неї? Очі не бачать – серце не плаче? Хай мати лежить собі колодою, доки татусь розважається зі студентками, еге ж?

- Що ти знаєш про мої почуття?

- Та геть те саме, що й ти про мої. – Я зітхнула. – Годі. Більше тебе не затримую. Завдяки тобі я тепер знаю, як нове покоління лікарів боротиметься з хворобами. Воно вдаватиме, що їх нема. А там, гляди, й минеться. Треба й собі так…

- Люди іноді від незнання говорять дурниці, – почав виправдовуватися Дивак. – А щодо батька… Я попервах думав, що вони самі йому на шию чіпляються… Принаймні, було схоже на це…

- Я теж, як бачиш, дуже схожа на ту, що чіпляється, – хотілося випорснути якомога більше жовчі, але, певно, її вже не лишилося… – Ні, не те… Ти маєш рацію – я могла тріснути його по голові. Але на той момент… Я розгубилася, розумієш! Ти не знаєш, що це таке – розгубитися!.. Це – коли ти вскочив у халепу, а вискочити – ніяк! І ні душі, щоб підказала тобі, як!.. А ти знаєш, скільки нас отаких? Розгублених, ошелешених, таких, що бояться втратити те, що їм дорого! І єдина їхня хиба – в тому, що повірили в міф, ніби вища освіта робить людину кращою… Ні біса вона нікого не робить! Он моя мама… О… Яка в мене мама, аби ти знав… Десять класів – і на цьому все… Але вона така… вона ніколи, ніколи не переспала б ні з ким… за щось… тільки з любові…

- Ну, ну… заспокойся… Я тобі вірю… Ти – не вони. Ти – інша…

- Ха! Тепер віриш… – Жовч почала знову циркулювати в моїй крові – дай-но я забризкаю ці аквамарини, щоб вони осліпли! – А перед тим що ти писав про незайманих?.. Дивно, як це ти додумався – зґвалтування існує, це – не вигадка… Я думала – скажеш, ніби я влаштувала виставу… – І тут у мене почало паморочитися в голові, слова провалювалися в якісь невидимі діри мого власного мікрокосму: – Що ж… Так… це була вистава… Взагалі, аби ти знав, мій факультет – суцільний цирк. Уся наша гуманітарна наука – цирк… Я так шкодую… Так шкодую, що вступила сюди… Я ж, як тигриця… гризлася за право бути завжди на висоті… І гадки не мала, що перед закінченням… мені сунуть оцей підпалений обруч…

Не пам’ятаю, що було потім. Здається, я ще плакала, потім ми їхали до мене, потім Богдан розпитував мене, чи вживала я бодай які контрацептиви наступного дня, – але весь цей час за мною уважно стежили його аквамарини.

- Ти боїшся, що донор рідкісної крові AB+ зробить щось із собою? – цідила я крізь зуби, натякаючи, щоб залишив мене на самоті. – Не зроблю. Але й крові більше не дам, бо всю висмоктали…

Дивак удавав, ніби не чує мене. Та й якби чув – це ж не він у тому винен! А в мене на язиці крутилося питання, яке все ніяк, ніяк не могла поставити.

Я хотіла знати: тепер, коли Непокірний-молодший відкрив Америку, що дівчата все-таки бувають зґвалтованими, – в нас є шанс бути разом? Чи я – лише друг чи, там, колега, але він ніколи не згодиться носити на собі чужі травми? Навіть якщо причина цих травм – його татусь…


Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

скажіть тоді: нова людина народилась!

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

- Як пройшов захист? – це мама переступила поріг. Вона не сумнівалася, що я скажу: «Усе о-кей». А тут я така:

- Не захистила.

У мами аж сумка випала з рук:

- Що?!

Я знизала плечима. Звісно, ж мама й гадки не мала, що можливий і такий фінал… Адже я в неї – розумниця, трудівниця, «замість жити – Тайка навчається…»

Ми пройшли на кухню.

- Але чому? Хіба ти погано підготувалася? Не повірю! Ти днювала й ночувала над конспектами! Чи я чогось не знаю?

- Ні, комісії сподобався мій виступ.

- Так а в чому річ?

Я довго жувала кухонну фіранку, як першокласниця. Довго дихала з відкритим ротом… Мама чекала… Що ж… Усе одно рано чи пізно доведеться казати правду. І взагалі… Я вже переплакала. Час сміятися.

- Тільки обіцяй, що ми не будемо в це вплутувати Сніжану.

- А що таке?

- Мам. Пам’ятаєш отого вампіра? Всеволода…

- Ну. Хіба тут забудеш.

- То от. Він мене підставив. – І я розповіла про «плагіат» і про те, як мені сказали, що було б не слухатися професора.

Мама зблідла. В неї затрусилися руки… А це ще я не розповідала, як викрила його при рідній дитині та перед усією вченою радою… Про те, як він не хотів віддавати мені мою дипломну і…

- І що – ти не задушила цього гада?! Ти не кинула в його пику свою роздруківку? Ти стояла й терпіла, що тебе втоптують у багно?!

- Мам, не починай ще й ти. І так усі кажуть, що я сама винна.

- Не винна. Але відстоювати себе треба до кінця.

- Я й відстоювала. Та хто я така? Звичайна студентка… А він – завідувач кафедри…

- І що – тепер диплома тобі не дадуть?

- Тим-то й ба, що ні…

Мама скинула туфлі й довго блукала кімнатами. Пила валер’янку. Шукала, чи нема де ікони, щоб помолитися Богу… Потім мила руки, розігрівала суп… А тоді обняла мене за плечі:

- Ну, гаразд, напишеш нову роботу й виступиш наступного року. Ми їм покажемо.

- Ні. Не хочу. Все що могла, я сьогодні показала. Не маю бажання туди вертатися.

- Не можна так легко здаватися.

- Це нікому не потрібно, мам. Прикро, що я раніше цього не зрозуміла.

- Добре… Давай спати… Ранок від вечора мудріший…

…У маминій кімнаті довго горів торшер. Певно, вона таки молилася, хоч ікон ми не мали… В СРСР не було ікон… Не було й молитов. Але Бог став потрібен… Радянські батьки подарували нам метро… Але, лишивши всю свою силу в тунелях та на ескалаторах, вони змирилися з тим, що нам, їхнім дітям, від тієї сили нічого не лишилося…


- Чому ж ти все-таки Дивак? – запитала я Богдана наступного дня, щойно вийшла з церкви.

- Хотів порвати зв’язок зі батьковим прізвищем і взяв таке псевдо.

- Оригінально.

- Та не кажи.

- Не думав про те, щоб матір до себе забрати?

- Думав. Тепер остаточно надумав…

«Чи винна дівчина в тому, що її взяли силою?» – запитала я в отця Костянтина.

«Не винна, – відповів священик. – Ми не можемо повністю вберегти себе від сатани, особливо коли він уселяється в людей».

«Тоді чому її всі обвинувачують?»

«Від незнання, – похитав головою отець Костянтин. – Судять за тваринними, а не людськими законами. Людина має сором, відчуває тягар насильства. Для звіра парування не є насильством, а лише інстинктом. Хто виправдовує ґвалтівника – виправдовує життя за інстинктами, тобто нижчу його форму».

Я навіть записала його слова.

- Таю, ти що ж – віриш у Бога?

- А що – тебе це не влаштовує? І в що мені, по-твоєму вірити? У причиново-наслідковий зв’язок? Не можу. В моєму житті забагато хаотичних випадковостей. Ніби в казці живу, розумієш? Тільки у страшній. Може в моїй страшній казці бути хоча б один позитивний персонаж?..

- Маю тобі щось сказати, – раптом заявив Богдан, і, доки я, одвернувшись до храму, намагалася передбачити, що такого Непокірний-молодший може мені сказати, задзвонив телефон. Після десятого дзвінка Дивак прийняв виклик:

- Алло, тат. – І враз посірів: – Що?!

Укинув телефон до кишені й дерев’яним голосом повідомив:

- Батько помер.

Я остовпіла:

- Як так – помер?

На дзвіниці зашурхотіло мотуззя. Басом заспівав металевий велетень. Бом… Бом… Дивак довго пояснював мені, чому раптом пішов із життя професор, але до мого вуха долетіло лише одне слово:

- Інфаркт.


Кілька хвилин стояли мовчки. Дзвін замовк, і я порушила тишу:

- І… що ти про все це думаєш?

- Що думаю…

Він якось хижо посміхнувся…

- Ходімо звідси кудись. Гріх про таке говорити тут. Тобто… не гріх, я в це не вірю… та все одно …

- О мамо дорога, та не муч мене.

Але подалася за Богданом кудись між липи. Ми присіли на повалену колоду. Дерева оточили нас, ніби мали ось-ось перетворитися на озброєних вартових і вистрелити в когось із нас…

- Гаразд, – затремтів його голос. – Я…

- Ти. – Вітерець залоскотав мене ванільними пахощами липового цвіту.

Дивак стис губи, глянув на мене скоса:

- Я молився, щоб він скоріше здох.

- Як ти сказав?!

Піді мною луснула земля, довкола розлетілися іскри. Вітер шарпнув крони… Липовий цвіт раптом став пахнути медичним спиртом.

- Ти?! Хотів? Смерті батька?!

- Так. Після того, як почув твою історію. І навіть...

- Ти?! Ти чуєш, що кажеш?!

- Я ненавидів його ще тоді, коли він зраджував матір. А коли ти…

Він замовк і опустив голову.

- Богдане, я тобі не вірю.

- Навіщо мені брехати?

Аквамарини кровожерливо застигли… Я так і думала… Тобто – підозрювала… Нічого не буває просто так… Це – не людські очі. Це – очі самого…

- Ти чудовисько! – крикнула я. – Він дав тобі життя! Ти не маєш права! Чи… може… – я скочила й ухопила його за плечі. – Це ти йому щось підсипав? Кажи!

- Ні! – заволав Непокірний-молодший, захлинаючись від вітру. – Я нічого не підсипав! Але ще трохи – й зробив би це! Він заслужив! Він… тебе… Через нього тепер…

Ні. Мовчи! Мовчи… Це не ти говориш, це говорить та частина мене, яку я заганяю й заганяю в куток, погрожую й погрожую їй знищенням, а вона все лізе наперед і лізе…

Вона кричить: «О, справедливість!»

«Заткайся! – велю їй я. – Не тобі судити. Він – людина, як і ти. Й ти сама винна. Сама! Бо побоялася. Тобі було лячно лишитися без папірчика… І ти через той папірчик ладна була навіть попхатися глупої ночі до мужика, в якого давно не було жінки. Тебе ніхто не зв’язував і на мотузку за місто не тяг, сама приїхала. А тепер ти радієш… Із чого? А ти знаєш, від чого він помер? Може, саме твій виступ його в могилу й уклав…»

Повітря різко схололо, мені на плечі впало кілька крапель.

- Дощ, Таю. Це знак… Хоче змити з землі його слід…

- Ти не людина! – не вгавала я. – Хоч би ким він був… Це – твоя кров… І… і він хворий, просто цього ніхто не помічав… І ти… лікар… не додумався до цього…

- Мужик у рясі вже навчив тебе прощати ворогів? І хай далі чинять, що схочуть, так?..

…Від кого я тікала, спотикаючись об корчі в лісосмузі? Від зливи? Від Дивака? Чи від раптової смерті Всеволода Івановича?..

До речі, Непокірний-молодший, хоч і зовсім-зовсім трошки, але нагадує батька поставою. Ще років двадцять і кілограмів півсотні зверху – буде та сама почвара… Може, й Всеволод, коли був студентом, мріяв, щоб його дівчина виявилася некуштованою…

Дивак гукнув мені на прощання:

- Дякуй отому на небі, в якого ти віриш, що прибрав цього упиря від нас усіх. Менше зламаних доль. І йому менше мучитися…

- Ти нічим не кращий, – відрізала я. – І покійний професор не мав у серці нічого людського, й ти не маєш. Гени пальцем не роздушиш. Добре, що ти вчасно себе виказав.

І на цьому точно все. Ніколи. Більше. Між нашими світами враз пролягла широчезна та глибочезна яруга. А може, вона вже була, ще від того дня, коли я побачила Богданів портрет у професоровій кімнаті…

Хай з миром спочиває Непокірний-старший. Одного дня молодший заступить його… І не кажіть «а може, ні». Дощ лупцював мене в спину, намертво приклеївши сукню мені до тіла…


- Отже, половина вас радіє зі смерті професора, а друга осуджує першу? І ви хочете примирити себе в собі? Знайти компроміс? – уточнила Сніжана.

- Я хочу припинити думати про той клятий інфаркт. Хочу, щоб мене перестало цікавити, як він стався… Просто забути, що була така людина. Отак, ніби її взагалі не було… Це реально?

- Можливо, варто почати сприймати його смерть так, як ви сприймаєте осінь? Листя облетить, навесні виросте нове, – мовила психологиня. – Радіти з цього? Журитися? Як гадаєте?

- Він – не листя, він – людина, – наполягала я.

- Ви відчуваєте провину?

- Я знову відчуваю… безпорадність… – видихнула, опустивши голову на руки. – Це мала б зробити я… одразу… коли він на мене накинувся… Сніжано… Годі… Це останній сеанс… Ми нічого не вдіємо… нема сенсу… Я так і лишилася жертвою, за яку інші виконують її ж роботу… Спершу він замість мене переробив дипломну… потім не я, а якась зовнішня сила… прибрала його...

Психологиня присіла на відстані п’яді від мене, говорила дуже тихо, майже пошепки:

- А якщо в тому, що сталося, бачити любов до вас? Любов от саме цієї зовнішньої сили… Можливість швидше покінчити з тим зґвалтуванням, яке й далі в вашій душі продовжувалося, після зґвалтування тілесного?

Я аж підвела голову:

- Тобто? І ви вважаєте, що я мушу радіти?

- Не те щоб радіти… Спробувати побачити, чим його відхід до іншого виміру… міг би бути корисним саме для вас…

Це вже було занадто…

- Ви змовилися з Диваком! – викрикнула я і враз затулила собі рота. – І той каже, що його смерть корисна!.. А цікаво… як швидко він додумається до того, що треба відправити на той світ мене, бо це принесе людям вигоду?!

І тоді, вперше за весь час нашого знайомства, Сніжана перемкнула увагу з особистості професора на сторонній подразник:

- І як давно в вашому житті присутній – як ви сказали? – Дивак?..


Прийшла. Постояла в дверях. Ти визирнув. Удав, ніби мене не помітив.

Як почати розмову? Витіснити попередню маячню ще більшою маячнею? І скільки ще буде таких безглуздих балачок?!

За ті дні, що ми не бачилися, аквамарини стали майже прозорими. Ніби тодішня злива вимила з твоїх очей усю фарбу.

Ні. Треба все одно з чогось починати. І мені не має бути соромно ні за що: я ще не здобула повної вищої освіти, я ще маленька, що з мене взяти.

Вийди до мене. Ми говоритимемо… Або мовчатимемо… Вийди до ме…


- Я знаю все про вас, – оголосив Богдан, коли врешті-решт таки лишилися наодинці в маніпуляційній.

- Про нас?!

- А то ти не розумієш, про що я, – Непокірний-молодший то кидав на мене нищівні погляди, то скручував джгут у спіраль і знову розкручував. – І ще співчував тобі… Як я раніше не здогадався – не може людина захищати свого ґвалтівника просто так, бо вона гуманна і високоморальна! От не вкладалося в голові… Нарешті допетрав. Таю, ти – не філологиня, ти – артистка. Вітаю, файно зіграла свою роль. Сподіваюся, ти така в моєму житті перша й остання.

- Ти… ти що – п’яний?! – скочила я й змахнула всі пробірки зі столу на підлогу. – Яка артистка, яка роль, ти про що?!

- Про те, що ніхто тебе не ґвалтував. У вас були амури, бо інакше б ти не стала його адвокатом, та ще й після смерті. Мовчи! Я до останнього думав, що мені ввижається… І тут між іншим пригадав… Пригадав, як ти не схотіла, щоб я тебе провів. І зіставив дати – коли ми з тобою бачилися й коли ти до мого батька їздила потемки… А це – той самий вечір… Випадковість? Хіба не так?

- Не так! Зовсім не так! Я не хотіла, щоб ти бачив, як він мене принижує! Не хотіла бути нікчемою в твоїх очах! Хотіла, щоб ти знав мене як сильну особистість, яку ніхто, ніхто не здатен опустити! І я, щоб ти розумів, цілу дорогу лише про тебе й думала! Може, тому й голова не працювала на те, щоб передбачити оте все…

- Припини. Ти вигадуєш на ходу. Про мене вона думала, еге ж… Якби ти знала, про що того вечора думав я! І які плани мав… і про що мріяв… – Він рвонув джгута врізнобіч і переполовинив. – Хіба ти не впізнала дівчини з моїх дописів? Хіба ти не розумієш, що я тому й зненавидів батька, коли дізнався?! Ха! А виявилося, що це була просто моя фантазія! І все в тебе з ним за взаємною згодою! Вітаю вас, Богдане, ви – телепень.

- Ти говориш, як я! – вихопилося в мене. – Ти так, як я, звертаєшся на ім’я сам до себе! То чому ж ти не розумієш мене так, як ти зараз розумієш себе?!

- Тому що я вже знаю тебе більше, ніж хотілося б. У житті повно неправди, ти – ще одна. На цьому все, прошу покинути приміщення.

- Це ти понавигадував чорти-чого! Не було ніякої згоди! І закохана я була в тебе, в тебе, розумієш, а не у професора! – Кортіло скочити, вхопити підставку для систем та проштрикнути ребра цьому… цьому… та натомість заревла так, ніби ребра проштрикнули мені: – Ді-і-ідько! Ти змовився з… а втім, байдуже, з ким!.. Ні! Не байдуже! Психолог каже те саме – що в мене потяг до мого викладача!.. Як вам обом пояснити, що це – дурниця, дурниця, дурниця!!!

З цими словами я скинула чергову порцію начиння зі столу…

- Годі! – крикнув Богдан і пхнув двері до виходу. – Забирайся! Йди, поплач на могилі свого милого! Психологи знають, що кажуть! Визнай це! І щоб я тебе більше не бачив ні тут, ні там, ні взагалі на планеті Земля!

Грюкнули двері, задзвеніло скло. Тая Олійник, найжалюгідніший у світі квачик, политий щедро слізьми й соплями, летіла, стиснувши набряклі повіки, в невідомому напрямку… Ні… У відомому напрямку. На розі вулиць є аптека… Ось її зелено-жовта вивіска…

Я швиденько нашкрябала список, буцімто мені його дав лікар. (О, благословенна країно, де фармацевти не вимагають рецептів із печаткою!) Зараз усе скінчиться, Таю… Ти уявляєш? Так, ти мусиш повірити в свою свободу… Над тобою розіллється безмежний аквамариновий простір… і буде тиша… і безлюддя… і вітер, що носитиме твою легесеньку, легшу за тополиний пух, душу…

Тільки чуєш – відійди якнайдалі, бо тебе одразу підберуть, і твій же Дивак тебе й відкачає… Чи ні – не відкачає, бо я ж брехала, я ж невинність свою віддала його покійному татусеві, а не йому?.. Ну-бо. Відчиняй і заходь. Головне – не бійся…

«Таю, ти що – віриш у Бога?»

І враз перед очима зблиснули бані церкви на тлі буйної зелені… Так. Вірю. Як я могла про це забути?!

Зажди, Таю. Бог є, а отже, є потойбіччя… а в потойбіччі є пекло… а в пеклі сидить Непокірний… і я… я ж його стріну там… бо самогубці до раю не потрапляють…

Я відштовхнула від себе дебелі двері аптеки, так і не втрапивши досередини…

…Ноги понесли мене додому. Замість сісти на трамвай, мчала пішки… Жити. Жити, Тайко… Ти мусиш жити, і чхала ти на них на всіх… Глянь-но, яке небо… аквамаринове… Біжи – й дивись… Дивись – і біжи…

«Може в моїй страшній казці бути хоча б один позитивний персонаж?»

Він уже є. Я маю йому довіряти. Він – це безмежність. Він – тисяча аквамаринів, що злилися в одне безкрає склепіння над моєю головою. Він створив мене, і він же зробить мене сильною…

Ніколи не забувай, Таю, про його велику любов… А без маленької можна прожити, це не біда…

І припини шукати рятунку в людях. Люди слабкі. Сила – лише в Богові. І в тобі буде, якщо пустиш його до свого серця й перестанеш покладатися на смертних…


- Добридень, любі діти. – Лікар Ойболить у білому халаті, зі старовинним стетоскопом у руках, стояв у дверях і всміхався до нашого першого «А». – Хто тут захворів, ану, зізнавайтесь.

- Ой, хто до нас завітав на урок! – Я жестом запросила Богдана до класу. – Та не бійтеся, щеплень вам не робитимуть. Просто всі голосно скажіть: «А-а-а!»

І насварилася на Дивака:

- Ти навіщо мені математику зриваєш? Дисципліну тут порушуєш…

- Я тобі нагадати хотів – раптом ти забула – що вінчання за годину. Тому давай, відпускай свою дисципліну по хатах.

Я запанікувала:

- Куди їх відпускати, в нас ще один урок.

- Як же ти тоді сказала «мені цей час підходить»? Ти хіба не знала, що будеш зайнята?..

А діти вже накинулися на мене з питаннями:

- А куди ви їдете?

- А що таке вінчання?

- А нас візьмете з собою?

Я піднесла руку – увага, перший «А»!

- Знаєте, – почала пояснювати, – у кожної людини є мрія. А коли зустрінуться двоє, в кого мрія та сама – вони повинні бути разом. От.

- А про що ви мріяли, Таїсіє Павлівно?

- Щоб до класу прийшов лікар Ойболить і забрав мене в казку.

- То ви їдете в казку?

- У розвідку, – запевнила я, бо ж зараз проситимуться зі мною. – Розвідаю – і наступного разу подамося всі вкупі.

- Урааа! – закричали першачки. Ольга Петрівна, Богданова мати, прочинила двері:

- Я з ними побуду, їдьте. Та не хвилюйся, я ж двадцять років працювала в перших класах… Якось уже дам цим бешкетникам ради …


- Тайко, ану, прокидайся.

Це моя мама намагається мене розбуркати. На роботу збираємось.

- Ото насниться ж. Ніби я – вчитель молодших класів.

- А що тут поганого, дочко?

- Та ні, мам, навпаки… Але хто мене візьме на цю роботу? – «Після такого», – ледь не додала я, бо який нормальний директор погодиться, щоб уроки в школі вела жінка, котра… – І в церкві я вінчатися зібралася.

- З ким?

- Ох. Пам’ятаєш, як я влітку на побачення ходила і приповзла додому посеред ночі?

- Ти й досі його ніяк із голови не викинеш?

- Та… Викинеш таке. Шкода, що він уже повидаляв ті пости в фейсбуці, я б тобі показала. Бо писав… Що йому лише незайману подавай, а інші всі – браковані, мам.

Мама здригнулася. А може, мені здалося… Вона ж так і не знає про те. Чи… Ні, таки не знає, бо, всміхнувшись, насварилася пальцем:

- Тайко, менше сиди в своїх фейсбуках, бо станеш такою самою ненормальною, це я тобі гарантую.

- Та вже нема коли сидіти.

І це – чистісінька правда. Цьогоріч я маю наполеонівські плани. По-перше, перевестися до іншого ВНЗ. Я вже навіть обрала, куди саме… Для цього, правда, треба скласти академічну різницю, та їжака яблуком хіба налякаєш?

Ніде правди діти – знову будуть безсонні ночі, з нуля писатиметься дипломна робота, яку перероблятиму сто разів… Але то – дріб’язок. Я вже виросла, здолаю. Коли на тебе з такою надією дивляться аквамаринові очі з роздрукованої світлини – чи маєш ти право сказати: «Я не подужаю?»

По-друге, я у копі-центрі швидкими темпами опановую поліграфічну справу. І першого вересня у моєму колишньому виші на всіх підвіконнях і партах лежатиме багато-багато яскравих брошур – такі собі вузлики на щодень для студенток, моїх наступниць. Про те, як не вскочити в халепу. Про честь і гідність, про особистий простір, а ще – про те, як нам, дівчатам, у цьому чоловічому світі домогтися «не панського права, а таки людського». Цими днями придумала ще один проект – для викладачів. Робоча назва цієї брошури – «Професоре, вам не соромно?!»

- Ти десь напиши, – радить мама, перечитуючи мій перший макет, – що не в вищій освіті щастя. Коли студентка не боїться, що її випхають за двері, й не стидається про це сказати, ті всі професори просто не мають влади над нею.

- Мам, не заплутуй мене. А то героїня вже вирішила, що ця освіта допоможе їй себе реалізувати – і тут ти говориш «не в цьому щастя». Та й… Коли викладач бачить студентку, яка не боїться копняка, він їй цей копняк улаштує, повір мені. Летітиме дівча аж до сонечка ясного.

По-третє… Ні, не скажу. Колись іншим разом. Коли втілиться в життя. І от якщо втілиться в життя, то я, напевно, свою розповідь так: одного ранку, першого вересня, неподалік церкви, колір якої нагадує лате з нашого каво-автомата… Ні, не так. Одного ранку, першого вересня я стоятиму біля цієї церкви, й на мене пильно та не без захоплення дивитимуться два аквамарини, що асоціюються в мене з горнятком AB+, із псевдонімом Дивак, із «міжфаховою експертною радою», з радянським метро… і вже анітрохи не асоціюються з професором Непокірним…

Але зовсім не обов’язково, що так воно й буде. Я ще не впевнена, що мені все це потрібно.

Велика любов нищить усе довкола, коли починає говорити. А маленької мені не треба.

Щоправда, велика любов уже знищила одне чудовисько на ім’я Всеволод… Але та любов була не просто великою, а надвеликою. Греки назвали б її «агапе». Таку любов має тільки Бог. А ми – лише ловимо її аквамаринові відблиски…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
23.12.2017 Проза / Повість
Все аквамариново (Частина перша)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
26.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 5)
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
05.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 4)
29.09.2017 © Сліпокоєнко Роман / Оповідання
Медові руїни
Повість
09.01.2018 © Меньшов Олександр
Zalizom ta krov`ju. Knyha perša (1.......)
23.12.2017
Все аквамариново (Частина друга)
23.10.2017 © Гаврищук Галина
Атланти (16.)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 68  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 27.12.2017 21:16  Вікторія Куценко для © ... 

це просто шедеврально!!! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +115
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +183
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +160
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +100
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.03.2012 © Микола Щасливий
10.07.2013 © Іміз
16.10.2012 © Істерична Бруталка
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди