23.12.2017 10:33
З дозволу батьків18
106 views
Rating 5 | 3 users
 © Саня Малаш

Все аквамариново

Частина друга Не раз мій голос дико залуна, немов серед безлюдної пустині, і я подумаю, що в світі все мана, що на землі ніде нема святині. (Леся Українка)

- Мені було з Таїсією Павлівною дуже нелегко, – почав свою промову мій науковий керівник, Всеволод Іванович Непокірний. – Вона постійно підкидала мені якісь несподіванки. Імпровізувати любила. Бува, приносить тобі роздруківку, а в тебе вже валідол напоготові. І я, чесно кажучи, дивлюся зараз на Олійник, а самому лячно – раптом знову не послухалася моїх порад? Хоча… – Він зробив паузу, підвів голову до стелі, тоді зиркнув на мене: – Таїсія – вже зріла особистість в усіх значеннях цього слова. – Тут, мені здалося, професор підморгнув мені. – Гадаю, вона сама розуміє, що є для неї найкраще, і керується своїм свідомим вибором. Отже, як на мене, їй варто надати слово. Сподіваюся, воно буде гідне студентки нашого славного університету.

Я затремтіла. За порадою Сніжани вчора підготувала два варіанти – найперший і найновіший. Щоб, якщо раптом комусь заманеться набріхувати на мене, я могла показати все, що робила протягом року.

- Отже, – оголосила секретарка, – просимо до слова Олійник Таїсію Павлівну з її темою…

Прочинилися двері. Я стояла за трибуною, набравши в груди повітря. І на мене – чи то зухвало, чи то розгублено, чи просто радісно (звідки мені знати, я ж не Сніжана!) – дивилися Богданові аквамарини…

І я почала розповідати. Непокірний-молодший, звісно, не розумів ні слова. А Непокірний-старший, який сидів на чільному місці, вдоволено потирав руки й про щось перешіптувався з іншим викладачем.

«Ви, дівки, всі кинулися у вищу освіту…» Певно, шепнув своєму колезі щось на кшталт цього. Або таки склав байку, буцім я пропонувала йому, вдівцеві при живій дружині, поборюкатися на тапчанчику… Так, так! Легенда про те, як за немолодим викладачем бігає сексуально стурбована п’ятикурсниця, піднімає цьому гнилому пневі й самооцінку, й ще щось… І професору вірили, о небо, йому вірили безвідмовно, це було написано на обличчях усіх моїх слухачів…

Що далі, то пильніше громада вдивлялася в мої очі… ні, не в очі… Крізь окуляри підстаркуватих учених прозирала… так, хіть. Підстаркуваті вчені вже не могли її приховати й пожадливо всміхалися, коли я замовкала. А я говорила й говорила, сипала й сипала прикладами, критикувала всіх своїх попередників, малювала сотні перспектив подальшого дослідження (ти що, Тайко, справді дурна й таки хочеш переплавити свою дипломну на кандидатську?!) – і мимохідь позирала в бік публіки. Чоловіцтво облизувало губи, жінки скрипіли зубами від заздрості, але зупинити мене не насмілювалися…

Так, я кинулася у вищу освіту. Бо мені дуже подобалося навчатись. Я до останньої миті обожнювала свій університет. Якби ж не… Але мушу йти до кінця. Доводити Непокірному очевидне. Котрому? Та обом, якщо треба.

- Дякую, пані Таїсіє, – насамкінець перебила-таки мене моя викладачка. – Чи є питання до шановної доповідачки?

І далі я відповідала на тисячі питань – за темою й просто так. Сніжана мене навчила дивитися на аудиторію з висоти трибуни. Так, ніби там, унизу – люди, які лише через свої гріхи не змогли піднестися до небес… І ти пояснюєш їм, як ці гріхи подолати, а люди борсаються, пнуться, але звичок своїх не лишають.

А далі – традиційні подяки науковому керівникові, без якого я – ніхто й ніщо. Але ні. Ви хочете вірити в легенду, яку він вам подав? Що ж, я не проти. Але тобі, самотній дядечку-професоре, я зараз утну… І я знову взяла слово:

- Так, як уміє мотивувати Всеволод Іванович – не вміє ніхто. Це – безмежний талант… Знаєте… – Я всміхнулася, в’їдаючись своїми очима в його зблідле обличчя. – За тиждень до захисту… – Непокірний побілішав іще більше. Я знову посміхнулася й повела далі: – …за тиждень до захисту він сказав мені: «Завдання жінки – любити чоловіка й народжувати йому дітей. Решта – якщо вистачить часу». Так от – я завжди намагалася брати приклад зі свого наукового керівника. Бо він устигає все – і родину любити… і науку просувати вперед… і нас, жовторотих, навчати. – Тут Непокірний-молодший чомусь набурмосився, але одразу повеселішав, запишався – батько ж! – То як я після таких слів могла показати… що мені на щось може забракнути часу?.. Я зібрала свою волю в кулак і… – Жменя заспокійливих зробила свою справу: я не розрюмсалася на цій тремкій ноті. – Дякую вам, Всеволоде Івановичу, за те, що не дали розкиснути, коли мені здалося, що більше не можу…

Я примовкла. Професор, здається, заспокоївся. А подумав же – я певна! – раптом зараз ця студентка на нього донесе… Ні, вона не може донести… доки не отримала диплома… Хоча… А якщо їй стало байдуже, бо вирішила відновити справедливість?

- Емоційно, – прокоментувала секретарка. – Надамо слово вельмишановним рецензентам…

Далі викладачі зачитували рецензії на моє… ні, на Всеволодове творіння. Весь світ – театр із купою жлобських декорацій…

Потім нас випровадили на перерву, доки комісія мала голосувати.

Заспокійливі вповільнювали моє серцебиття… Чи, може, за кілька хвилин на мене чекає смерть від передозування?..


Непокірний-молодший зустрів мене з типовою лікарською зловтіхою.

- Хороша в вас спеціальність. Ніби й не робиш нічого, а диплом отримуєш. На захисті можеш говорити все, що заманеться, і ніхто не скаже, що це сон рябої кобили. Мені б так.

- Та спасибі твоєму батькові, – відказала я, – за три дні до фіналу відкрив мені очі, що ми тут просто проїдаємо державні гроші. Я, наївна, й не замислювалася про очевидне…

- А сам що робить? – раптом розсердився Дивак, і це мене страшенно потішило. – Ви проїдаєте, а він вам у цьому допомагає.

- Ходімо краще, кави поп’ємо. Треба ж хоч дещо з дармових коштів повернути на законне місце.

І ми посунули до автомата. Коли стаканчик вискочив на волю й над ним зашипіло американо, я раптом згадала, що кава з заспокійливими – це трохи не теє…

Але сказати про це Назарові було соромно. Я ж – сильна особистість! Які, до дідька, ліки перед доповіддю зі спеціальності, де «нічого не робиш, а диплом отримуєш»?


Я знаю се і жду страшних ночей,

і жду, що серед них вогонь той загориться,

де жевріє залізо для мечей,

гартується ясна і тверда криця.

- Ви знаєте, ми завагалися, – чемно й ласкаво промовила голова комісії, коли ми вже всі розсілися в залі. – Відповідали ви чудово. Мушу сказати, що вже давно не чула таких ґрунтовних пояснень, таких яскравих прикладів… Але… Я пробігла очима третій розділ, і мені здалося, ніби я це вже десь бачила… Аж до того, що пішла до архіву й видобула ось це…

І вона поклала перед собою інший машинопис, підписаний чужим прізвищем.

- Мій студент три роки тому. – Голова комісії відкрила останній розділ. – У вас тексти ідентичні, – оголосила викладачка.

Я не вірила своїм вухам: Непокірний-старший вставив до нашого третього розділу цілий фрагмент із дипломної роботи якогось Коновальця чи пак Коваленка.

- Що ви на це скажете, Таїсіє Павлівно? – звернувся до мене рецензент.

Але я зиркнула на гальорку… В аквамаринах читалася огида. Авжеж, ця дівка навіть сама написати диплом не може, а туди ж, у вищу освіту лізе.

Відступати не було куди. І я чітко й голосно повідомила:

- Це було рішення мого наукового керівника.

Всеволод Іванович вирячився на мене, робив мені знаки рукою.

- Я маю інший третій розділ, який пан Непокірний відхилив минулого тижня, сказавши, що це – ганьба. Ви готові заслухати?

- Ви знаєте, ні, – запротестував другий рецензент. – Це була ваша робота, а не керівника, ви як автор мали наполягти, якщо не були згодні зі Всеволодом Івановичем. Адже й він – людина, має право на помилку.

- Я й наполягаю, – продовжила я. – Ось той варіант, який я вважаю за більш прийнятний.

- На підпис ви дали інший, – не поступався перший рецензент.

- Ми, студенти, люди залякані, – раптом випалила я, й аквамарини всміхнулися. Це додало мені певності, й я видихнула в зал: – Нам усе здається, що старші знають краще. Але часом розумієш, що це – міф. Я більше не буду заляканою істотою і готова відстоювати самобутність своєї дипломної роботи. Прошу вас, дайте мені шанс.

- Ні, – твердила секретарка засідання. – Ви вичерпали регламент.

- Не вичерпала, – раптом обізвався Назар. – Ще чотири хвилини.

- А ви, перепрошую, який стосунок маєте до цієї дипломної роботи?

- Міжфахова експертна рада, – відказав Непокірний-молодший. – Оцінюємо суспільну користь дослідженої теми.

- Це ж мій нащадок, – осміхнувся Всеволод Іванович. – Думає, що, як він мій нащадок, то можна зривати нам захист, так, Назаре Всеволодовичу?

- Ви витрачаєте час доповідачки.

- …в яку вельмишановний експерт міжфахової ради по вуха закоханий, – глумився батько. – Це видко за кількадесят метрів.

Публіка розвеселилася.

- Досить, – резюмувала голова комісії. – Думаю, ми почули все, що хотіли. Отже, висновок такий: кваліфікувати дипломну роботу Олійник Таїсії Павлівни як плагіат і присудити оцінку «незадовільно».

Це була фініта ля комедіа. Що ж. Маю ще півтори хвилини, останнє слово за мною.

- А я пропоную визнати мого керівника, Непокірного Всеволода Івановича, ґвалтівником і покарати його довічним позбавленням волі.

Аквамарини виросли втроє. Професор спітнів від чуба до кінчиків пальців.

- Що ви верзете?! – обурилася голова. – Це геть не смішно!

- Я серйозно! – кинула я їй. Все. Бережіться, процес пішов…

- Це наклеп! – вигукнув мій науковий керівник.

- Тиждень тому пан Непокірний примусив мене до статевих зносин! – скрикнула я, перекриваючи гомін у залі. – Його дружина спала в сусідній кімнаті й навіть не чула! Та коли й чула – вона не ходить, і ви всі про це знаєте! Він сам переписав мою роботу, бо, за його словами, мій варіант – це нісенітниця… І текст віддав лише після того, як отримав те, що хотів! Що, пане професоре, неправду я кажу?! Що ви тридцять років на цій кафедрі, а я – якась дівка, розбещена, як і всі дівки мого віку?! А розбещених дівок треба бити з розмаху в щелепу, бо інакше їх не перевиховати?..

Аквамарини залило… А моє обличчя горіло, з рук випадали аркуші паперу, за які хапалася, щоб утримати рівновагу…

- Ви можете мені не вірити, – скінчила я й зійшла з трибуни. – Мені не потрібен ваш диплом. Мені не потрібен такий диплом – отриманий за брехню, розумієте! Засуньте його собі… в архів. – А далі кава вкупі зі жменею заспокійливих базікали замість мене: – І перечитайте у вільний час власні роботи, дорогі вчені. І згадайте, скільки відсотків своїх статей, монографій, дисертацій ви тупо здерли з праць видатних мовознавців, яких за нашу українську ідею розстріляли на Соловецьких островах…

І з цими словами я випурхнула з зали геть, як метелик, не чуючи дзижчання великовчених шершнів… Мені було байдуже… Мені було аквамариново…

Непокірний-молодший пригорнув мене й гладив по голові. А далі вхопив за руку, і ми кинулися східцями надвір… Наче з мосту на швидкісну трасу… Чи у прірву…


- Ось чому я не живу з батьками, – пояснював Назар, коли ми вже сиділи на лавці в парку і я сушила зарюмсане обличчя під сонцем. – Це нестерпно. Він водить до свого кабінету дівок. Студенток. А мати лежить на канапі і все чує…

- І ти вирішив, що найкращий варіант вирішення проблеми – це сховатися від неї? Очі не бачать – серце не плаче? Хай мати лежить собі колодою, доки татусь розважається зі студентками, еге ж?

- Що ти знаєш про мої почуття?

- Та геть те саме, що й ти про мої. – Я зітхнула. – Годі. Більше тебе не затримую. Завдяки тобі я тепер знаю, як нове покоління лікарів боротиметься з хворобами. Воно вдаватиме, що їх нема. А там, гляди, й минеться. Треба й собі так…

- Люди іноді від незнання говорять дурниці, – почав виправдовуватися Дивак. – А щодо батька… Я попервах думав, що вони самі йому на шию чіпляються… Принаймні, було схоже на це…

- Я теж, як бачиш, дуже схожа на ту, що чіпляється, – хотілося випорснути якомога більше жовчі, але, певно, її вже не лишилося… – Ні, не те… Ти маєш рацію – я могла тріснути його по голові. Але на той момент… Я розгубилася, розумієш! Ти не знаєш, що це таке – розгубитися!.. Це – коли ти вскочив у халепу, а вискочити – ніяк! І ні душі, щоб підказала тобі, як!.. А ти знаєш, скільки нас отаких? Розгублених, ошелешених, таких, що бояться втратити те, що їм дорого! І єдина їхня хиба – в тому, що повірили в міф, ніби вища освіта робить людину кращою… Ні біса вона нікого не робить! Он моя мама… О… Яка в мене мама, аби ти знав… Десять класів – і на цьому все… Але вона така… вона ніколи, ніколи не переспала б ні з ким… за щось… тільки з любові…

- Ну, ну… заспокойся… Я тобі вірю… Ти – не вони. Ти – інша…

- Ха! Тепер віриш… – Жовч почала знову циркулювати в моїй крові – дай-но я забризкаю ці аквамарини, щоб вони осліпли! – А перед тим що ти писав про незайманих?.. Дивно, як це ти додумався – зґвалтування існує, це – не вигадка… Я думала – скажеш, ніби я влаштувала виставу… – І тут у мене почало паморочитися в голові, слова провалювалися в якісь невидимі діри мого власного мікрокосму: – Що ж… Так… це була вистава… Взагалі, аби ти знав, мій факультет – суцільний цирк. Уся наша гуманітарна наука – цирк… Я так шкодую… Так шкодую, що вступила сюди… Я ж, як тигриця… гризлася за право бути завжди на висоті… І гадки не мала, що перед закінченням… мені сунуть оцей підпалений обруч…

Не пам’ятаю, що було потім. Здається, я ще плакала, потім ми їхали до мене, потім Назар розпитував мене, чи вживала я бодай які контрацептиви наступного дня, – але весь цей час за мною уважно стежили його аквамарини.

- Ти боїшся, що донор рідкісної крові AB+ зробить щось із собою? – цідила я крізь зуби, натякаючи, щоб залишив мене на самоті. – Не зроблю. Але й крові більше не дам, бо всю висмоктали…

Дивак удавав, ніби не чує мене. Та й якби чув – це ж не він у тому винен! А в мене на язиці крутилося питання, яке все ніяк, ніяк не могла поставити.

Я хотіла знати: тепер, коли Непокірний-молодший відкрив Америку, що дівчата все-таки бувають зґвалтованими, – в нас є шанс бути разом? Чи я – лише друг чи, там, колега, але він ніколи не згодиться носити на собі чужі травми? Навіть якщо причина цих травм – його татусь…


Коли я крицею зроблюсь на тім вогні,

скажіть тоді: нова людина народилась!

А як зломлюсь, не плачте по мені!

Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

- Як пройшов захист? – це мама переступила поріг. Вона не сумнівалася, що я скажу: «Усе о-кей». А тут я така:

- Не захистила.

У мами аж сумка випала з рук:

- Що?!

Я знизала плечима. Звісно, ж мама й гадки не мала, що можливий і такий фінал… Адже я в неї – розумниця, трудівниця, «замість жити – Тайка навчається…»

Ми пройшли на кухню.

- Але чому? Хіба ти погано підготувалася? Не повірю! Ти днювала й ночувала над конспектами! Чи я чогось не знаю?

- Ні, комісії сподобався мій виступ.

- Так а в чому річ?

Я довго жувала кухонну фіранку, як першокласниця. Довго дихала з відкритим ротом… Мама чекала… Що ж… Усе одно рано чи пізно доведеться казати правду. І взагалі… Я вже переплакала. Час сміятися.

- Тільки обіцяй, що ми не будемо в це вплутувати Сніжану.

- А що таке?

- Мам. Пам’ятаєш отого вампіра? Всеволода…

- Ну. Хіба тут забудеш.

- То от. Він мене підставив. – І я розповіла про «плагіат» і про те, як мені сказали, що було б не слухатися професора.

Мама зблідла. В неї затрусилися руки… А це ще я не розповідала, як викрила його при рідній дитині та перед усією вченою радою… Про те, як він не хотів віддавати мені мою дипломну і…

- І що – ти не задушила цього гада?! Ти не кинула в його пику свою роздруківку? Ти стояла й терпіла, що тебе втоптують у багно?!

- Мам, не починай ще й ти. І так усі кажуть, що я сама винна.

- Не винна. Але відстоювати себе треба до кінця.

- Я й відстоювала. Та хто я така? Звичайна студентка… А він – завідувач кафедри…

- І що – тепер диплома тобі не дадуть?

- Тим-то й ба, що ні…

Мама скинула туфлі й довго блукала кімнатами. Пила валер’янку. Шукала, чи нема де ікони, щоб помолитися Богу… Потім мила руки, розігрівала суп… А тоді обняла мене за плечі:

- Ну, гаразд, напишеш нову роботу й виступиш наступного року. Ми їм покажемо.

- Ні. Не хочу. Все що могла, я сьогодні показала. Не маю бажання туди вертатися.

- Не можна так легко здаватися.

- Це нікому не потрібно, мам. Прикро, що я раніше цього не зрозуміла.

- Добре… Давай спати… Ранок від вечора мудріший…

…У маминій кімнаті довго горів торшер. Певно, вона таки молилася, хоч ікон ми не мали… В СРСР не було ікон… Не було й молитов. Але Бог став потрібен… Радянські батьки подарували нам метро… Але, лишивши всю свою силу в тунелях та на ескалаторах, вони змирилися з тим, що нам, їхнім дітям, від тієї сили нічого не лишилося…


- Чому ж ти все-таки Дивак? – запитала я Назара наступного дня, щойно вийшла з церкви.

- Хотів порвати зв’язок зі батьковим прізвищем і взяв таке псевдо.

- Оригінально.

- Та не кажи.

- Не думав про те, щоб матір до себе забрати?

- Думав. Тепер остаточно надумав…

«Чи винна дівчина в тому, що її взяли силою?» – запитала я в отця Костянтина.

«Не винна, – відповів священик. – Ми не можемо повністю вберегти себе від сатани, особливо коли він уселяється в людей».

«Тоді чому її всі обвинувачують?»

«Від незнання, – похитав головою отець Костянтин. – Судять за тваринними, а не людськими законами. Людина має сором, відчуває тягар насильства. Для звіра парування не є насильством, а лише інстинктом. Хто виправдовує ґвалтівника – виправдовує життя за інстинктами, тобто нижчу його форму».

Я навіть записала його слова.

- Таю, ти що ж – віриш у Бога?

- А що – тебе це не влаштовує? І в що мені, по-твоєму вірити? У причиново-наслідковий зв’язок? Не можу. В моєму житті забагато хаотичних випадковостей. Ніби в казці живу, розумієш? Тільки у страшній. Може в моїй страшній казці бути хоча б один позитивний персонаж?..

- Маю тобі щось сказати, – раптом заявив Назар, і, доки я, одвернувшись до храму, намагалася передбачити, що такого Непокірний-молодший може мені сказати, задзвонив телефон. Після десятого дзвінка Дивак прийняв виклик:

- Алло, тат. – І враз посірів: – Що?!

Укинув телефон до кишені й дерев’яним голосом повідомив:

- Батько помер.

Я остовпіла:

- Як так – помер?

На дзвіниці зашурхотіло мотуззя. Басом заспівав металевий велетень. Бом… Бом… Дивак довго пояснював мені, чому раптом пішов із життя професор, але до мого вуха долетіло лише одне слово:

- Інфаркт.


Кілька хвилин стояли мовчки. Дзвін замовк, і я порушила тишу:

- І… що ти про все це думаєш?

- Що думаю…

Він якось хижо посміхнувся…

- Ходімо звідси кудись. Гріх про таке говорити тут. Тобто… не гріх, я в це не вірю… та все одно …

- О мамо дорога, та не муч мене.

Але подалася за Назаром кудись між липи. Ми присіли на повалену колоду. Дерева оточили нас, ніби мали ось-ось перетворитися на озброєних вартових і вистрелити в когось із нас…

- Гаразд, – затремтів його голос. – Я…

- Ти. – Вітерець залоскотав мене ванільними пахощами липового цвіту.

Дивак стис губи, глянув на мене скоса:

- Я молився, щоб він скоріше здох.

- Як ти сказав?!

Піді мною луснула земля, довкола розлетілися іскри. Вітер шарпнув крони… Липовий цвіт раптом став пахнути медичним спиртом.

- Ти?! Хотів? Смерті батька?!

- Так. Після того, як почув твою історію. І навіть...

- Ти?! Ти чуєш, що кажеш?!

- Я ненавидів його ще тоді, коли він зраджував матір. А коли ти…

Він замовк і опустив голову.

- Назаре, я тобі не вірю.

- Навіщо мені брехати?

Аквамарини кровожерливо застигли… Я так і думала… Тобто – підозрювала… Нічого не буває просто так… Це – не людські очі. Це – очі самого…

- Ти чудовисько! – крикнула я. – Він дав тобі життя! Ти не маєш права! Чи… може… – я скочила й ухопила його за плечі. – Це ти йому щось підсипав? Кажи!

- Ні! – заволав Непокірний-молодший, захлинаючись від вітру. – Я нічого не підсипав! Але ще трохи – й зробив би це! Він заслужив! Він… тебе… Через нього тепер…

Ні. Мовчи! Мовчи… Це не ти говориш, це говорить та частина мене, яку я заганяю й заганяю в куток, погрожую й погрожую їй знищенням, а вона все лізе наперед і лізе…

Вона кричить: «О, справедливість!»

«Заткайся! – велю їй я. – Не тобі судити. Він – людина, як і ти. Й ти сама винна. Сама! Бо побоялася. Тобі було лячно лишитися без папірчика… І ти через той папірчик ладна була навіть попхатися глупої ночі до мужика, в якого давно не було жінки. Тебе ніхто не зв’язував і на мотузку за місто не тяг, сама приїхала. А тепер ти радієш… Із чого? А ти знаєш, від чого він помер? Може, саме твій виступ його в могилу й уклав…»

Повітря різко схололо, мені на плечі впало кілька крапель.

- Дощ, Таю. Це знак… Хоче змити з землі його слід…

- Ти не людина! – не вгавала я. – Хоч би ким він був… Це – твоя кров… І… і він хворий, просто цього ніхто не помічав… І ти… лікар… не додумався до цього…

- Мужик у рясі вже навчив тебе прощати ворогів? І хай далі чинять, що схочуть, так?..

…Від кого я тікала, спотикаючись об корчі в лісосмузі? Від зливи? Від Дивака? Чи від раптової смерті Всеволода Івановича?..

До речі, Непокірний-молодший, хоч і зовсім-зовсім трошки, але нагадує батька поставою. Ще років двадцять і кілограмів півсотні зверху – буде та сама почвара… Може, й Всеволод, коли був студентом, мріяв, щоб його дівчина виявилася некуштованою…

Дивак гукнув мені на прощання:

- Дякуй отому на небі, в якого ти віриш, що прибрав цього упиря від нас усіх. Менше зламаних доль. І йому менше мучитися…

- Ти нічим не кращий, – відрізала я. – І покійний професор не мав у серці нічого людського, й ти не маєш. Гени пальцем не роздушиш. Добре, що ти вчасно себе виказав.

І на цьому точно все. Ніколи. Більше. Між нашими світами враз пролягла широчезна та глибочезна яруга. А може, вона вже була, ще від того дня, коли я побачила Назарів портрет у професоровій кімнаті…

Хай з миром спочиває Непокірний-старший. Одного дня молодший заступить його… І не кажіть «а може, ні». Дощ лупцював мене в спину, намертво приклеївши сукню мені до тіла…


- Отже, половина вас радіє зі смерті професора, а друга осуджує першу? І ви хочете примирити себе в собі? Знайти компроміс? – уточнила Сніжана.

- Я хочу припинити думати про той клятий інфаркт. Хочу, щоб мене перестало цікавити, як він стався… Просто забути, що була така людина. Отак, ніби її взагалі не було… Це реально?

- Можливо, варто почати сприймати його смерть так, як ви сприймаєте осінь? Листя облетить, навесні виросте нове, – мовила психологиня. – Радіти з цього? Журитися? Як гадаєте?

- Він – не листя, він – людина, – наполягала я.

- Ви відчуваєте провину?

- Я знову відчуваю… безпорадність… – видихнула, опустивши голову на руки. – Це мала б зробити я… одразу… коли він на мене накинувся… Сніжано… Годі… Це останній сеанс… Ми нічого не вдіємо… нема сенсу… Я так і лишилася жертвою, за яку інші виконують її ж роботу… Спершу він замість мене переробив дипломну… потім не я, а якась зовнішня сила… прибрала його...

Психологиня присіла на відстані п’яді від мене, говорила дуже тихо, майже пошепки:

- А якщо в тому, що сталося, бачити любов до вас? Любов от саме цієї зовнішньої сили… Можливість швидше покінчити з тим зґвалтуванням, яке й далі в вашій душі продовжувалося, після зґвалтування тілесного?

Я аж підвела голову:

- Тобто? І ви вважаєте, що я мушу радіти?

- Не те щоб радіти… Спробувати побачити, чим його відхід до іншого виміру… міг би бути корисним саме для вас…

Це вже було занадто…

- Ви змовилися з Диваком! – викрикнула я і враз затулила собі рота. – І той каже, що його смерть корисна!.. А цікаво… як швидко він додумається до того, що треба відправити на той світ мене, бо це принесе людям вигоду?!

І тоді, вперше за весь час нашого знайомства, Сніжана перемкнула увагу з особистості професора на сторонній подразник:

- І як давно в вашому житті присутній – як ви сказали? – Дивак?..


Прийшла. Постояла в дверях. Ти визирнув. Удав, ніби мене не помітив.

Як почати розмову? Витіснити попередню маячню ще більшою маячнею? І скільки ще буде таких безглуздих балачок?!

За ті дні, що ми не бачилися, аквамарини стали майже прозорими. Ніби тодішня злива вимила з твоїх очей усю фарбу.

Ні. Треба все одно з чогось починати. І мені не має бути соромно ні за що: я ще не здобула повної вищої освіти, я ще маленька, що з мене взяти.

Вийди до мене. Ми говоритимемо… Або мовчатимемо… Вийди до ме…


- Я знаю все про вас, – оголосив Назар, коли врешті-решт таки лишилися наодинці в маніпуляційній.

- Про нас?!

- А то ти не розумієш, про що я, – Непокірний-молодший то кидав на мене нищівні погляди, то скручував джгут у спіраль і знову розкручував. – І ще співчував тобі… Як я раніше не здогадався – не може людина захищати свого ґвалтівника просто так, бо вона гуманна і високоморальна! От не вкладалося в голові… Нарешті допетрав. Таю, ти – не філологиня, ти – артистка. Вітаю, файно зіграла свою роль. Сподіваюся, ти така в моєму житті перша й остання.

- Ти… ти що – п’яний?! – скочила я й змахнула всі пробірки зі столу на підлогу. – Яка артистка, яка роль, ти про що?!

- Про те, що ніхто тебе не ґвалтував. У вас були амури, бо інакше б ти не стала його адвокатом, та ще й після смерті. Мовчи! Я до останнього думав, що мені ввижається… І тут між іншим пригадав… Пригадав, як ти не схотіла, щоб я тебе провів. І зіставив дати – коли ми з тобою бачилися й коли ти до мого батька їздила потемки… А це – той самий вечір… Випадковість? Хіба не так?

- Не так! Зовсім не так! Я не хотіла, щоб ти бачив, як він мене принижує! Не хотіла бути нікчемою в твоїх очах! Хотіла, щоб ти знав мене як сильну особистість, яку ніхто, ніхто не здатен опустити! І я, щоб ти розумів, цілу дорогу лише про тебе й думала! Може, тому й голова не працювала на те, щоб передбачити оте все…

- Припини. Ти вигадуєш на ходу. Про мене вона думала, еге ж… Якби ти знала, про що того вечора думав я! І які плани мав… і про що мріяв… – Він рвонув джгута врізнобіч і переполовинив. – Хіба ти не впізнала дівчини з моїх дописів? Хіба ти не розумієш, що я тому й зненавидів батька, коли дізнався?! Ха! А виявилося, що це була просто моя фантазія! І все в тебе з ним за взаємною згодою! Вітаю вас, Назаре, ви – телепень.

- Ти говориш, як я! – вихопилося в мене. – Ти так, як я, звертаєшся на ім’я сам до себе! То чому ж ти не розумієш мене так, як ти зараз розумієш себе?!

- Тому що я вже знаю тебе більше, ніж хотілося б. У житті повно неправди, ти – ще одна. На цьому все, прошу покинути приміщення.

- Це ти понавигадував чорти-чого! Не було ніякої згоди! І закохана я була в тебе, в тебе, розумієш, а не у професора! – Кортіло скочити, вхопити підставку для систем та проштрикнути ребра цьому… цьому… та натомість заревла так, ніби ребра проштрикнули мені: – Ді-і-ідько! Ти змовився з… а втім, байдуже, з ким!.. Ні! Не байдуже! Психолог каже те саме – що в мене потяг до мого викладача!.. Як вам обом пояснити, що це – дурниця, дурниця, дурниця!!!

З цими словами я скинула чергову порцію начиння зі столу…

- Годі! – крикнув Назар і пхнув двері до виходу. – Забирайся! Йди, поплач на могилі свого милого! Психологи знають, що кажуть! Визнай це! І щоб я тебе більше не бачив ні тут, ні там, ні взагалі на планеті Земля!

Грюкнули двері, задзвеніло скло. Тая Олійник, найжалюгідніший у світі квачик, политий щедро слізьми й соплями, летіла, стиснувши набряклі повіки, в невідомому напрямку… Ні… У відомому напрямку. На розі вулиць є аптека… Ось її зелено-жовта вивіска…

Я швиденько нашкрябала список, буцімто мені його дав лікар. (О, благословенна країно, де фармацевти не вимагають рецептів із печаткою!) Зараз усе скінчиться, Таю… Ти уявляєш? Так, ти мусиш повірити в свою свободу… Над тобою розіллється безмежний аквамариновий простір… і буде тиша… і безлюддя… і вітер, що носитиме твою легесеньку, легшу за тополиний пух, душу…

Тільки чуєш – відійди якнайдалі, бо тебе одразу підберуть, і твій же Дивак тебе й відкачає… Чи ні – не відкачає, бо я ж брехала, я ж невинність свою віддала його покійному татусеві, а не йому?.. Ну-бо. Відчиняй і заходь. Головне – не бійся…

«Таю, ти що – віриш у Бога?»

І враз перед очима зблиснули бані церкви на тлі буйної зелені… Так. Вірю. Як я могла про це забути?!

Зажди, Таю. Бог є, а отже, є потойбіччя… а в потойбіччі є пекло… а в пеклі сидить Непокірний… і я… я ж його стріну там… бо самогубці до раю не потрапляють…

Я відштовхнула від себе дебелі двері аптеки, так і не втрапивши досередини…

…Ноги понесли мене додому. Замість сісти на трамвай, мчала пішки… Жити. Жити, Тайко… Ти мусиш жити, і чхала ти на них на всіх… Глянь-но, яке небо… аквамаринове… Біжи – й дивись… Дивись – і біжи…

«Може в моїй страшній казці бути хоча б один позитивний персонаж?»

Він уже є. Я маю йому довіряти. Він – це безмежність. Він – тисяча аквамаринів, що злилися в одне безкрає склепіння над моєю головою. Він створив мене, і він же зробить мене сильною…

Ніколи не забувай, Таю, про його велику любов… А без маленької можна прожити, це не біда…

І припини шукати рятунку в людях. Люди слабкі. Сила – лише в Богові. І в тобі буде, якщо пустиш його до свого серця й перестанеш покладатися на смертних…


- Добридень, любі діти. – Лікар Ойболить у білому халаті, зі старовинним стетоскопом у руках, стояв у дверях і всміхався до нашого першого «А». – Хто тут захворів, ану, зізнавайтесь.

- Ой, хто до нас завітав на урок! – Я жестом запросила Назара до класу. – Та не бійтеся, щеплень вам не робитимуть. Просто всі голосно скажіть: «А-а-а!»

І насварилася на Дивака:

- Ти навіщо мені математику зриваєш? Дисципліну тут порушуєш…

- Я тобі нагадати хотів – раптом ти забула – що вінчання за годину. Тому давай, відпускай свою дисципліну по хатах.

Я запанікувала:

- Куди їх відпускати, в нас ще один урок.

- Як же ти тоді сказала «мені цей час підходить»? Ти хіба не знала, що будеш зайнята?..

А діти вже накинулися на мене з питаннями:

- А куди ви їдете?

- А що таке вінчання?

- А нас візьмете з собою?

Я піднесла руку – увага, перший «А»!

- Знаєте, – почала пояснювати, – у кожної людини є мрія. А коли зустрінуться двоє, в кого мрія та сама – вони повинні бути разом. От.

- А про що ви мріяли, Таїсіє Павлівно?

- Щоб до класу прийшов лікар Ойболить і забрав мене в казку.

- То ви їдете в казку?

- У розвідку, – запевнила я, бо ж зараз проситимуться зі мною. – Розвідаю – і наступного разу подамося всі вкупі.

- Урааа! – закричали першачки. Ольга Петрівна, Назарова мати, прочинила двері:

- Я з ними побуду, їдьте. Та не хвилюйся, я ж двадцять років працювала в перших класах… Якось уже дам цим бешкетникам ради …


- Тайко, ану, прокидайся.

Це моя мама намагається мене розбуркати. На роботу збираємось.

- Ото насниться ж. Ніби я – вчитель молодших класів.

- А що тут поганого, дочко?

- Та ні, мам, навпаки… Але хто мене візьме на цю роботу? – «Після такого», – ледь не додала я, бо який нормальний директор погодиться, щоб уроки в школі вела жінка, котра… – І в церкві я вінчатися зібралася.

- З ким?

- Ох. Пам’ятаєш, як я влітку на побачення ходила і приповзла додому посеред ночі?

- Ти й досі його ніяк із голови не викинеш?

- Та… Викинеш таке. Шкода, що він уже повидаляв ті пости в фейсбуці, я б тобі показала. Бо писав… Що йому лише незайману подавай, а інші всі – браковані, мам.

Мама здригнулася. А може, мені здалося… Вона ж так і не знає про те. Чи… Ні, таки не знає, бо, всміхнувшись, насварилася пальцем:

- Тайко, менше сиди в своїх фейсбуках, бо станеш такою самою ненормальною, це я тобі гарантую.

- Та вже нема коли сидіти.

І це – чистісінька правда. Цьогоріч я маю наполеонівські плани. По-перше, перевестися до іншого ВНЗ. Я вже навіть обрала, куди саме… Для цього, правда, треба скласти академічну різницю, та їжака яблуком хіба налякаєш?

Ніде правди діти – знову будуть безсонні ночі, з нуля писатиметься дипломна робота, яку перероблятиму сто разів… Але то – дріб’язок. Я вже виросла, здолаю. Коли на тебе з такою надією дивляться аквамаринові очі з роздрукованої світлини – чи маєш ти право сказати: «Я не подужаю?»

По-друге, я у копі-центрі швидкими темпами опановую поліграфічну справу. І першого вересня у моєму колишньому виші на всіх підвіконнях і партах лежатиме багато-багато яскравих брошур – такі собі вузлики на щодень для студенток, моїх наступниць. Про те, як не вскочити в халепу. Про честь і гідність, про особистий простір, а ще – про те, як нам, дівчатам, у цьому чоловічому світі домогтися «не панського права, а таки людського». Цими днями придумала ще один проект – для викладачів. Робоча назва цієї брошури – «Професоре, вам не соромно?!»

- Ти десь напиши, – радить мама, перечитуючи мій перший макет, – що не в вищій освіті щастя. Коли студентка не боїться, що її випхають за двері, й не стидається про це сказати, ті всі професори просто не мають влади над нею.

- Мам, не заплутуй мене. А то героїня вже вирішила, що ця освіта допоможе їй себе реалізувати – і тут ти говориш «не в цьому щастя». Та й… Коли викладач бачить студентку, яка не боїться копняка, він їй цей копняк улаштує, повір мені. Летітиме дівча аж до сонечка ясного.

По-третє… Ні, не скажу. Колись іншим разом. Коли втілиться в життя. І от якщо втілиться в життя, то я, напевно, свою розповідь так: одного ранку, першого вересня, неподалік церкви, колір якої нагадує лате з нашого каво-автомата… Ні, не так. Одного ранку, першого вересня я стоятиму біля цієї церкви, й на мене пильно та не без захоплення дивитимуться два аквамарини, що асоціюються в мене з горнятком AB+, із псевдонімом Дивак, із «міжфаховою експертною радою», з радянським метро… і вже анітрохи не асоціюються з професором Непокірним…

Але зовсім не обов’язково, що так воно й буде. Я ще не впевнена, що мені все це потрібно.

Велика любов нищить усе довкола, коли починає говорити. А маленької мені не треба.

Щоправда, велика любов уже знищила одне чудовисько на ім’я Всеволод… Але та любов була не просто великою, а надвеликою. Греки назвали б її «агапе». Таку любов має тільки Бог. А ми – лише ловимо її аквамаринові відблиски…

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Повість

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Мова – не калька, але чому щастя у штанях? / Книга | Саня Малаш». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Все аквамариново (Частина перша) / Повість | Саня Малаш 18». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Саня Малаш.


Мій рейтинг: 1

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 27.12.2017 21:16  Вікторія Куценко => © 

це просто шедеврально!!! 

Публікації автора Саня Малаш

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо