Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
01.02.2018 23:45Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

2

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 01.02.2018 / 44901

…Я сиджу біля печі. Тут тепло, а на дворі бушує завірюха… гудить сердитий вітер… На Інгосі завжди суворі зими…

Очі мружаться, дивлячись, як тихо пританцьовують язички полум’я. В цій картині є якась дивна магія… вона заворожує розум, уносить його в далекі краї… в той стародавній Сарнаут, про який так часто розповідають брати Задерихвост… Вони гіберлінги… Тримають кузню. І я зараз сиджу у них та слухаю чергову байку про квітучий світ, в якому існували і ельфи, і люди… гіберлінги… орки… гобліни… навіть дракони…

Трійця братів Задерихвост гарні оповідачі. Вони знають багато історій. І цікавих, і жахливих, і героїчних… навіть дуже смішних… Наприклад про сімейку Везучих. До речі, а чи знаєте ви, що в родинах цих створінь майже завжди народжуються трійнята? Так, це не жарт! Це гіберлінгський «росток»…

Серед казкової родини Везучих завжди є двоє розумників та дурнуватий брат… Пригоди цього персонажа сповнені неабиякого гумору. Він постійно потрапляє в якісь халепи, найчастіше пов’язані з тупуватими орками – одвічними супротивниками цього маленького народу, та вміло виплутується з них, залишаючи своїх ворогів у дурнях, та постійно рятуючи своїх зарозумілих сестер чи братів.  

Дуже часто брати-ковалі згадують і про Ісу – свою давню прабатьківщину… про перших гіберлінгів – Аса і Емлу… про Велике Древо, під яким збиралися клани… про бойові походи проти орків… Але я люблю страшні розповіді… наприклад про Катаклізм… Це слово, до речі, суто ельфійське… Як, наприклад, і портал… Все тому, що ця давня раса багато чого вигадала… навіть, кажуть, дзеркало… А чому? Бо більш розумні… багато чого знають, багато чому навчилися... Ельфи взагалі створіння дивні, загадкові. Завжди молоді, живуть в декілька разів довше, ніж ми, люди… та і тих ж гіберлінгів чи орків… Ще довше за ельфів живуть тільки Великі маги… Вони, здається, взагалі безсмертні!

Отже, розповіді про Катаклізм, який гіберлінги називають по своєму – Йок…

–Небо розкололося, – ледь не співає старший з братів, – світ тріснув, і крижаний Вовк пожер сонце. Настав великий Йок!

Після цих слів відразу відчуваєш щось недобре… Якщо опустити жарти, то насправді того рокового дня величезна комета (знову дивакувате ельфійське слово) врізалась в землю та розколола Сарнаут на десятки шматків. Тоді й з’явився Астрал – річ незрозуміла, проте страшна, бо почала вона пожирати цей світ… вірніше його уламки…

Брати Задерихвост в ярких фарбах розписують весь жах тих часів. Мій маленький розум тремтіть, намагаючись хоч якось уявити оці «катаклізми» та «комети»… зрозуміти, що відчуваєш, будучи поглинутим астралом… Мабуть, холод? Коли взимку падаєш у воду, то замерзаєш… Напевно і з астральним морем так само…

І ось спасіння! Найцікавіший момент цієї історії. Гіберлінги розповідають мені про Конклав Великих магів, які зрештою долають руйнівну міць Астралу… рятують залишки Сарнаута разом із людьми та ельфами, орками та гоблінами… Але при тому ці маги назавжди залишаються заручниками тих часточок землі, на яких вони жили… і які потім саме і прозвали «алодами»…

–Бранці, – посміхаючись каже старший брат гіберлінгських ковалів. – Відтепер вони бранці острова… алода… і не можуть його покинути, бо в такому випадку той буде поглинений астральним морем…

Вогонь в печі лиже поліна… ті солодко потріскують… пахне димом… навколо тепло та затишно… А там, за стінами хатинки, холоднеча… ніби той загадковий та жахливий астрал... Він сповнений демонів та бісів… він оточує острів… оточує Інгос… та чекає, коли зможе увірватися всередину цього теплого, милого світу та пожерти… поглинути його…

Ноги роз`їхалися і я з усієї дурі гепнувся на дупу. Аж завив, як боляче.

Озирнувшись, зрозумів, що сиджу на невеликому кам`яній майданчику, серед якихось чудернацьких руїн, порослих сивим мохом. Камені від часу покрутило так, немов тут похазяйнував якийсь сердитий велетень.

Я піднявся, потираючи забите місце і не поспішаючи обійшов майданчик. Що то за дивна архітектура? Невеликі камені, що скріплені вапняним розчином… на деяких плитах, відполірованих до блиску, витесані чи то фігурки, чи то узори…

Це куди ж мене занесло? – я напружився та почав озиратися. – Дивне місце!

Нумо, чекай! А ти, друже, і досі про себе анічого не пам’ятаєш! Так?.. От ніхазова сила! Хто я? Звідки? Як звуть? Певно добряче мене довбнуло в тій залі.

–О! Невже ще хтось прибув! – почув я чийсь вигук позаду себе.

Обернувшись, побачив невелику зграйку вертлявих ельфійок.

Слава Сарну, я хоч тут не один… А то в голову вже починає всяка маячня залазити.

–Я його пам`ятаю! – промовила блондинка. – Це він на площі у чорнокнижника стріляв.

Дівчата піднялися по сходах та закружляли навколо мене.

–Вітаємо тебе, добрий друже! – промовила інша ельфійка. – Мене звуть Селена ді Ардер. А тебе як?

­–Псячі ноги! – вирвалось само собою. – Е-е-е…

–Перепрошую, не зовсім зрозуміла, – розгублено протараторила Селена.

–Бор! – відповів я. А чому так, навіть і не знаю. Здається, це не моє справжнє ім`я.

–Бор, – Селена хитнула головою та швидко промовила: – Гарне ім`я… воно багато чого означає...

Я хмикнув, намагаючись збагнути це жарт, або данина ввічливості. Селена подивилась вгору та зітхнувши промовила:

–Бачиш, Боре, куди нас занесло? Зовсім не схоже на Новоград. Так?

Я знову озирнувся. Так, ці руїни не мали нічого спільного зі столицею Кватоха. Хоча, поклавши руку на серце, відмічу, ще не факт, ніби я там колись бував.  

–Бачу, – погодився з ельфійкою. – І де це ми?

–А ніхто не знає… навіть ясновельможна Аманда… Здається, портал десь схибив, та закинув усіх в якусь діру!

Ельфійки заголосили, наче сороки. Жур-жур-жур… жур-жур-жур… ані слова не зрозуміло!

–До речі, – раптом Селена взяла мене під лікоть, – минуло вже три доби з того часу, як астрал поглинув алод.

–І що?

–Три доби! А ти тільки зараз попав сюди! Хіба це не дивно?

Я знизав плечима. Хіба в цих порталах можна щось зрозуміти?

Жур-жур-жур, – ельфійки і не припиняли щебетати. Вони підхопили мене з а руки та потягнули за собою.

–Аманда, коли побачила, куди нас занесло, ледь не оскаженіла! – пирснула блондиночка. Прозорі крила за спиною ельфійки прискорили рух. – Її обличчя так перекосилось! Хі-хі-хі!

–Еллісе! – Селена зробила якийсь знак, очевидно призиваючи подруг бути стриманими. – Не звертай уваги, Боре, на уїдливість моїх кузин. Це вони не зі зла! Пропоную піти в табір.

–Куди піти? – я трохи розгубився. – Та куди ж ми власне потрапили?

–Цей алод нікому не відомий. Ось я, наприклад, відмінно знаю всі належні як Лізі так і Хадаганській імперії острова, навіть спірні території. Мій батько, між іншим, один з авторів «Великого атласу Астралу». Цього острова там не було! – діловито проговорила Аманда, все ще тримаючи мене під лікоть.

Ми спустилися широкими східцями, які вже від давності пророслі густою травою. Обійшли руїни зліва та рушили крізь зарослі кущів.

–Це нічого не значить! – діловито теревенила блондиночка, звертаючись до Селени. – В глибокому астралі іноді трапляються нічийні острови… які, до речі, існують без впливу Великих магів… Хіба ні?

–Це все вигадки мореплавців! – розсердилася Селена. – Еллісе, ти взагалі не розумієшся на цій справі! Припини патякати казна-що!

Блондиночка сердито хмикнула та відвернулась.

–Стійте ви! – нервово кинув я. – Ліпше поясніть, що то за ніхазовня трапилась на алоді? Чому його поглинуло астральне море?

–Ой, бідненький! – Селена заглянуло мені в обличчя. – Невже ти не допетрав? На острів напали якісь заколотники! Клемента ді Дазірє вбили! Ось тому і почався наступ астралу!

–Псяче хутро! Оце новина! – чесно кажучи, не дивлячись на моє здивування, я не знав хто такий Клемент ді Дазірє. І взагалі не розумів що до чого. Які заколотники? Чому напали?

Ми нарешті вибралися з кущів і десь приблизно у версті попереду проглядався доволі великий табір.

–Насправді, мало хто врятувався, – повідомила Селена.

–О, Сарне! – я жахнувся. – Невже цілий алод поглинуло астральне море? З усіма, хто був на ньому?

–Так, так… це величезна трагедія! – заплескала руками Елліс. – Жахлива втрата!

Інші дівчата тут же підхопили цю «пісеньку» та понеслось: «тррррагєді», «ля пертє», «ле пуевенті». Селена хутко подала знак помовчати та додала:

–Звичайно, це жах! – дівчина нахмурила лобик, наче це було повинно додати їй більш розумного вигляду. – Я між іншим не вбачаю вини Аманди, що нас всіх занесло сюди… Сарн його знає куди... Але справа, вочевидь, ось в цих камінцях, – ельфійка показала свій шматочок «метеоритного заліза», отієї штуки, яку всім роздавала Аманда. – Швидше за все, вони налаштовані захоплювати найближчий портал, тому нас і засмоктало в ці джунські руїни.

–Куди? – не зовсім розчув я.

Селена зупинилася та стримано посміхнулась. По її обличчю було зрозуміло одне: «Селюк ти дрімучий».

–Куди ми потрапили? – повторив я питання. – Які руїни?

–Джунські! – ельфійка тицьнула в бік валунів. – Це ж типовий зразок архітектури давніх джунів.

–А хто такі джуни? – зважився я все ж прояснити деякі моменти, згадуючи, що гіберлінг Шпок згадував про «джунські ґолеми».

–О-о! – це вже знову підключилася до розмови Елліс. – Ти хіба ніколи про них не чув?

–Чув, – збрехав я. – Проте ніколи не задавався питанням хто вони такі. Та і мені нікому було розповісти, – пішов я на хитрість.

–А ти сам звідки? – питання, що кажуть, в лоб.

Визнаватися, що я втратив пам`ять не хотілося. І раптом мій язик, ніби навчений так відповідати, видав сам собою:

–Я з невеликого містечка Грьонефьелт-фіорд, що в Вімурському повіті на Інгосі.

–На Інгосі? – перепитала Елліс. В її очах промайнула спроба відновити в пам`яті все, що вона пам`ятала про цей алод: місцерозташування, хто його мешканці, кількість містечок і хутірців...

–О, Інгос! – перехопила ініціативу Селена. – Край лісорубів.

–А-а-а, – захитала головою Елліс. Судячи з усього ельфійка щось надибала у власних архівах свідомості, або робила вигляд, що на Інгосі повинен бути «якийсь там Грьонефьелт-фіорд».

Мені стало трохи смішно за цю ось конкуренцію між дівчатами.

–У стародавні часи, – Аманда знову наморщила лобик, – ще задовго до знаменної Ночі біди, джуни були одним з наймогутніших народів Сарнауту, – цей величний тон розповіді нагадував якусь балагану виставу. Селена зосереджено дивилась прямо перед собою та продовжувала доповідь: - Вони населяли цей світ багато-багато сотень років... Але кажуть, що одного разу, джуни зіткнулися з чимось таким… чи може потурбували щось таке.., – тут дівчина зробила багатозначущу паузу та втупилась в мене своїми прозорими ясними оченятками. Я аж ніяк не відреагував на цю пантоміму. – Отже, – Селена склала губи вуткою, ніби збиралась свистіти, – в кінцевому підсумку зустріч виявилась фатальною та призвела до загибелі раси цього давнього народу.

–Ти ніколи не чув вираз «прокляття джунів»? – підхопила тему Елліс. – Хоча, мабуть, на Інгосі про те мало знають. Та ще в подібному містечку... як воно там?

–Грьонефьелт-фіорд, – повторив я без запинки, не звертаючи уваги на цю шпильку.

–Так-так... До речі, – подовжувала блондинка, – як для жителя північних алодів, у тебе занадто смаглява шкіра.

–Мої предки, кажуть, були звідкись з південних алодів, – збрехав я.

–З півдня? – чомусь здивувалась Селена. А я подумав, що здається ляпнув не те. – Ну добре...

Нарешті ми дісталися піщаного майданчика, з якого починались намети.

В таборі панував суцільний хаос: стогнали поранені, а тут же по сусідству спокійнісінько варився якийсь суп в чорному від сажі казані. А трохи далі обіймалася парочка ельфів… гіберлінги зграйками носилися серед шатрів... Змішалося все! Я трохи розгубився і вже не слухав, що намагалася розповісти Селена та її подруга Елліс.

Скільки ж тут народу? – промайнуло в голові. Хоча, чому я дивуюсь? Скільки на алоді було жителів? Врятувались, звичайно не всі… мабуть тільки ті, хто був у місті…

Відтепер я повністю зміг відчути масштаб катастрофи! Навіть не уявляю, як це загинути в астральному морі… Сотні… ні, тисячі жителів… і всі мертві!

Знову глянув на табір, намагаючись прикинути кількість врятованих? Скільки ж їх тут? Тисяча? Дві? Більше? Люди… ельфи… гіберлінги… молоді… старі… Тоді, на площі, я чомусь не думав про те… а зараз… зараз…

–Ти чого збліднів? – спитала Селена.

Зізнаюсь, мені раптом дуже закортіло позбутися її компанії.

–Перепрошую, – пробубонів дівчатам, - мені треба розшукати… розшукати своїх… командирів…

Сказав і дременув геть.

Насправді, я і не знав свого начальства. В пам’яті було темніше, ніж у печері.

–Гей! Солдат! Поді-ка сюда! – окликнув мене хтось позаду.

Я впізнав цю людину. То був той самий чолов`яга, який тормошив мене у залі зруйнованої башти. Він кривувато посміхався та рукою підкрутив вуса.

–Я тєбя помню! – пробасив чоловік. – Ти мнє чуть морду нє набіл! Чєго валандаєшся по лагєрю бєз дєла?

–Я… я тільки-но прибув…

–Откуда?

–Взагалі, я тільки-но прибув на острів… Селена сказала, що промайнуло майже три доби.

Чолов’яга присвиснув та захитав головою:

–Чудєса! Хотя с етімі порталамі сам Ніхаз мозгі сламаєт! Ну, ладно, раз ти только что прібил... то даю всєго час. Прівєдьош сєбя в порядок… заштопай всє диркі… умойся… поєш… Ну, а потом ко мнє на службу, ясно?

–Е-е...

–Значіт ясно!

Чоловік похлопав мене по плечу, немов давнього знайомого. Ось тобі, Боре, і «здрасьтє»!

Я окинув себе поглядом. Одяг дійсно дірявий та брудний. Руки-ноги подряпані. Якійсь волоцюга, а не солдат...

І раптом мені зовсім перехотілося служити у війську. Чого це я взагалі туди припхався?

–Гей, як вас там? – кинув у спину вусатому здорованю.

–Гюрята Прийма, а что?

–Послухайте… а я і до цього перебував у вас... ну тобто, під вашим началом?

–Чаво? – здоровань спохмурнів. – Как тєбя, говоріш, звать?

–Бор.

–Вот что, Бор, на даний момент всє новобранци находятся в мойом распоряженії! І нікакіх гвоздєй, ясно?

–Напевно, тут так завжди вітають героїв! – уїдливо промовив я.

–Какіх, на хрін, гєроєв? – розлютився Гюрята. – Тєбя відно дєйствітєльно хорошо ударіло по башкє!

Обличчя здорованя покрилося червоними плямами. Він трохи нахилився, очевидно намагаючись натиснути на мене психічно, проте я буквально шкірою відчував його нервозність. Не знаю чому, але цей чоловік лише зовні здавався непохитним.

Секунда і я зрозумів, що мене насторожило. Це легке тремтіння в пальцях його правої руки. Неконтрольоване тремтіння. Я таке вже колись... і десь... зустрічав... Колись і десь… І нехай зараз пам`ять мене підводить, але впевнений, що подібну нервозність мені вже доводилось бачити.

–Ви воювали? – обережно запитав у Прийми.

–Чо? – напружився той. Брови сповзли до перенісся, тремтіння в пальцях стало більш помітним.

Я звичайно не дивився прямо на його долоню, проте відмітити цей факт встиг.

–Чорний полк, – похмуро і невесело буркнув чоловік. – Яворівци… Слишал про такіх?

Чорний полк… чорний полк… щось не пригадую… Але у відповідь кивнув головою.

–То-то же! ­– чолов’яга спробував посміхнутися. Вийшло не дуже весело.

–Ну, то добре, – пробурмотів я, відступаючи назад. Страху не було, скоріш небажання конфліктувати. А то не встиг в табір попасти, як вже натрапив на неприємності.

Я розвернувся та пішов геть, залишивши свого опонента в роздумах. Деякий час безцільно гуляв по табору, так і не знайшовши нікого зі знайомих (хоча звідки вони можуть взятися). Настрій зпаскудився… і справа скоріш в мені самому.

От, цікаво, а що ж я взагалі за людина? Добра чи погана? Чесна… або та ще падлюка?

–Овва! – заверещав чийсь голос ліворуч від мене. – Ну ти і замурзаний!

Я озирнувся. Біля невеличкого намету навколо казана, в якому щось кипіло та шкварчало, згрудилися три гіберлінги, судячи з усього жіночої статі.

–Чого такий сумний? – запитала одна з них.

–Так… просто…

–Втомився певно? – спитала друга жіночка з «ростка».

­–Ми – Пампушки, – знову вклинилася в розмову перша. – Я – Гро, а це мої сестри – Грі та Брі.

–Дуже приємно… Бор із Грьонефьелт-фіорду… з Інгосу…

–О, так ти з півночі! – Гро знову театрально плеснула руками. – Дивно, – забурмотіла вона.

–Що саме? – прямо запитав я.

–Та ти дуже дивний... Відразу і не скажеш, що інгосець.

І більше нічого. Я ж спробував проаналізувати що збентежило гіберлінгів.

–Отже, Боре… із фіорду… Прямо як титул якийсь… Ти раптом не шляхетського роду?

–Н-ні, – відповів, а сам невпевнено запитав теж саме у себе. От цікаво, може дійсно шляхтич? – Тут просто всі зазвичай запитують, мов, хто такий та звідки. От і кажу наперед, щоб убити двох зайців.

–Це тому питають, бо на тобі форма новобранця, - поважним тоном промовила друга сестриця Грі. – Хоча в тебе, як для жителя Інгосу, занадто правильна вимова…

–Тобто?

–Тобто не канійська… Хіба ти сам не чуєш?

–Не дуже… А що, на Інгосі розмовляють по-джунські? До чого тут вимова? – я спробував видоїти як можна більше інформації.

–Ну… якби не ти не сказав про Інгос… можна було б вирішити, що ти з Темноводдя… чи з Сівєрії…

–А давно служиш? – спитала Гро. Мені раптом подумалось, що вона в родині Пампушок за старшу.

–Та взагалі... е-е-е… ну.., – сказати щось зрозуміле було важко. От, Ніхаз вас всіх бодай! Що не питання, то заганяють мене в ступор.

–Та ти що ж не бачиш! – втрутилася Грі. – Світло-сіра світка, сині штани, зелені чоботи… та у нього і нашивок немає... і візерунок на комірі найпростіший... Хлопець тільки прибув на службу. Адже так?

–Угу.

–Ех-ех-ех! Прибув, а тут таке! – закачала головою Гро і тут же перемкнулась на інше: – Знімай сорочку, ми залатаємо.

­–Так він, мабуть, і їсти хоче? – весело підморгнула Брі.

–А зайвого одягу немає? – обережно запитав я. – А то якось незручно напівголим ходити?

–Чого ж немає? ­– сумно промовила Гро, киваючи головою кудись вбік.

Я простежив її погляд. Трохи далі лежала величезна купа якогось одягу. Судячи з усього, його зняли з мерців...

Псяче хутро! Доволі моторошна картина. Я, звичайно, не цнотливий, але по спині проповз холодок.

–Якщо не гидуєш, то вибирай який хочеш, - вставила своє слово Брі. Таке відчуття, ніби вона прочитала мої думки. – Ми все випрали… як змогли… але сам розумієш – запах і досі залишився.

–Цей острів безлюдний, – заявила Гро. – Тому і допомоги чекати нема звідки. Так що доведеться відкинути сором та цноту… та якось обживатися… користуючись тим, що встигли прихватити… або залишилось від інших…

–Безлюдний? – обережно спитав я. – Як тоді він існує? Чому його не поглинув астрал?

Гіберлінги розсміялися, але якось натужно, ніби з-під палки.

–Спитай чогось легшого! Лок видерся на найвище дерево… ось на тому пагорбі… і побачив, що навкруги суцільний астрал… непомітно жодного житла… жодного натяку на житло, – виправила себе Гро.

–Щось повинно оберігати цей алод, – заперечив я.

–Острів! – перебила Брі. – Алодом він стане, коли тут з’явиться Великий Маг. А зараз це лише кусок давнього світу…

–Аманда також вважає, – промовила Гро, – що тут повинен бути хто-небудь з магів.

–Якщо, звичайно, тут немає запасів метеоритної руди, – перебила Грі.

–До речі, ось там видніються гори, – старша жіночка тицьнула пальцем. – Можливо за ними ми знайдемо хоча б натяк на чиюсь присутність.

–Невже ніхто не знає, де ми опинилися? – наполягав я.

Гіберлінги промовчали. Я ж присів біля купи одягу та вибрав дещо пристойне, але таке, що не вказувало б на мою приналежність до війська Ліги – союзу вільних народів – людей, ельфів, гіберлінгів тощо.

–Іди їсти! – покликала Гро, наливаючи в глибоку чашку гарячого варива.

Я щиро подякував і жадібно накинувся на їжу. В животі вже давно булькало та стогнало.

–Вибач, м`яса там малувато, – сказала Брі. – Повний табір народу, а нікому навіть сходити на полювання… Ось такі справи.

–Та нічого… я не перебірливий… А суп справді смачний! – захитав я головою. – А щодо полювання, так можу сам сходити… Аби лук знайти, та стріли. Я свою збою десь загубив.

–А ти мисливець? – спитала Грі.

Що їй сказати? Можливо, що так… Спогади заховались в якомусь тумані. Лише іноді, ніби спалахи блискавки, які на мить освітлюють навколо темряву ночі, вони вихоплюють з глибин свідомості невеличкі клаптики минулого – деталі, які око ледь-ледь встигає розглянути і, головне, хоч якось усвідомити їхню суть.

–Та вмію… трохи, – кинув у відповідь. – Справа не така вже і важка.

–Лук можеш взяти у своїх, – запропонувала Брі, очевидно натякаючи на солдатів. – Вони кажуть, що цього добра зараз...

–Овва! Юшка! – нашу бесіду перервав чийсь гучний вигук.

Ми вчотирьох озирнулися. Із-за намету вийшов молодий парубок. Він навіть для мене виглядав велетнем, а про Пампушок і говорити нічого.

Туп… туп… туп… Його широкі кроки та цілеспрямований біг до казана трохи лякали.

–О-о-о! Запах, як у матінки в хаті...

Парубок облизався та витріщив баньки. Не дивлячись на свою немаленьку комплекцію, вуса і акуратну русяву борідку, він був схожий на хлопчика-переростка. Такий мабуть повинен подобатися гарненьким дівчатам. І сильний, і високий, і обличчя сажею не мазане… Цього голодного красеня напевно виховали на героїчному епосі про дідів-прадідів. З виду чесний, але... але простакуватий, і від того здається дурнуватим. А якщо ще додати до цього невідповідність одягу з його зростом… Сорочка аж тріщала по швах!

Ох, ну і картину я тут намалював!

–Ну, вітаємо, дорогенький! – вигукнула Гро. – Ти, бачу, голодний?

–Е-е-е… трохи є…

Хлопець зам`явся, скоса поглядаючи то на мене, то на гіберлінгів. Я ж все ще продовжував його прискіпливо розглядати. Судячи з усього, свитку і штани йому видали явно не по розміру. І це ще більше додавало до простецького образу хлопця з далекої глибинки.

–Іди ближче, наллємо і тобі! – покликала Брі.

–Ой, дякую! – і хлопець вправно підскочив до сімейки Пампушок та розташувався біля казану. Мить, і вже з-за пояса ледь не сама собою вискочила ложка. Хлопець облизався та почав чекати.

–Цей підготовлений! – хихикнули сестрички. – Навіть ложка своя. Як тебе звати?

–Першосвіт, – почервонів хлопець. І тут же жадібно накинувся на суп. Не минуло і хвилини, як він вже облизував ложку, та ховав її назад, за пояс. – Велике… іть… вам дякую! – пробасив Першосвіт піднімаючись.

Я також подякував Пампушкам за смачну їжу та відправився шукати лук. Врешті-решт пообіцяв же гіберлінгам сходити на полювання, так що треба те виконувати.

–Кажуть, – промовила Гро мені в спину, – що північніше бачили велике стадо оленів.

Я кивнув головою і відправився на пошуки зброї. А той Гюрята з чорного полку хай іде лісом! Щось не хочеться бігти на службу… тим паче – до нього.

Я деякий час валандався по табору, намагаючись взагалі зорієнтуватися що й до чого. По окремим розмовам стало трохи зрозумілим стосовно минулих подій. Виявляється, алодом керував такий собі Клемент ді Дазірє – Великий ельфійський маг. І ось у розпал урочистого щорічного прийому на службу новобранців з інших країв (один з яких напевно був і я), на місто напали якісь лиходії на чолі з Курбатом Мещерським, тим самим чоловіком, якого я вбив в кімнаті. І допомагав нападникам невідомий ельф-чорнокнижник. Саме він, за словами одного з базікал, викликав таємничу Тінь.

–Я сам бачив, на власні очі! – гаряче розповідав чоловік. – Ми тоді в залі Ради зібралися. Зайшов Клемент для вітальній промові й раптом... раптом… Тут навіть словами не опишеш... е-е-е… промайнуло щось на зразок чорної блискавки... Бах!

–Чорної? – перепитав співбесідник.

–Ну… спалах не був сліпучим світлом, як у звичайній блискавки! Навпаки – темрявою. Потім з`явилася Тінь… Пам`ятаю, як в мене тоді народилося відчуття, буцімто опинився у крижаній воді… і поворухнутися не можеш… м`язи аж задубіли... Далі все немов у тумані: хтось кричить, хтось бігає… всі метушаться... І ось бачу, а Клемент вже мертвий!

–А Тінь?

–Та Ніхаз його знає, куди вона зникла!

–Мггг... Отже, загинув він, загинув і наш алод! – підвив риску другий чоловік. – І навіщо те треба було робити? Абсолютно не зрозуміло... Чого тобі, хлопцю? Стоїш тут та рот роззявляєш.

Це він до мене.

–Та це..., – я вирішив прикинутися простачком. – Мене тут на полювання відправляють... Де б зброю роздобути? Лук, стріли? Га?

–Ось там… в центрі табору… запитай Сивояра.

Я вдячно кивнув і пішов у вказаному напрямку.

Йти було важко, і не тому, що боліли ноги. Навкруги було стільки народу, що хай Сарн милує!

Тут були всі – молоді, старі… родини, одинаки… Хтось спав, хтось їв, хтось плакав, хтось реготав… Від всього цього світ замакітрився! З’явилось нестримне бажання втекти… і якнайдалі звідси!

–Нумо, пива дай.., – до слуху долинув чийсь спів.

Я зупинився, але не від того, що хотів послухати пісню. Просто… просто слова здались до болю знайомими.

На колоді за кущем сидів сивий чолов’яга, який лагодив свою куртку та неквапливо бурмотів слова. Я завмер, дивлячись на нього, уважно вслуховуючись в кожен рядок пісні:

 

Нумо, пива дай та пробку вибивай!

Нумо, пива більше наливай!

Нумо, пива більше наливай!

Кухоль, другий, ще один -

І бочка вже порожня.

Ти та я, нам кухоль за дружин,

Бо ми п`ємо безбожна!..

Чолов’яга підвів чоло та з питаннях в очах подивився на мене.

–А звідки… звідки ви знаєте цю пісню? –­ нахилився до нього.

–Ну ти… і дивний! – посміхнувся старий. – Хто ж її не знає! Ти десь служив?

Я знизав плечима.

–Бачу, що новачок! – махнув співак. – Це стара солдатська пісня…

–Так… так… ага-а.., – хитав я головою. Солдатська пісня… стара солдатська пісня…

Чолов’яга підморгнув та знову почав співати. А я рушив далі. І в цю мить десь на самому дні моєї пам`яті спалахнув вогонь дивних спогадів.

Невеличка кімнатка... нас, здоровезних бородатих чоловіків десь до десятка... Зовні зимно, морозно... чутно як фукає стужа... Стоїть глибокий вечір... В кутку в старій печі горить жовте око дикого первісного вогню... Язики полум’я лижуть дрова... і ті солодко тріщать...

Ми сидимо навколо столу... Точно пам’ятаю, що того вечора було якесь свято... Усі тримають кухлі... величезні глиняні кухлі... І вся ця купа здоровезних чоловіків, обійнявши один одного за плечі, горланить у всю міць легенів:

–Нууумо, пива нам дай! Нууумо, пробку виймай! – в такт тупотять ногами. Що дивно, серед цих горлодерів сиджу і я… також з кухолем в руці… Сиджу, та кричу разом з іншими: – Нууумо, піна густа! Нууумо, смакують вуста!..

Сторожовий пост… всі ці люди зі сторожового посту…

Хрясь! – за цими спогадами я не помітив якийсь мішок. Перечепився через нього та ледь не звалився в калюжу.  

Неголосно вилаявшись, обтрусив штани та потопав повз намети. Спогади зникли так само різко, як і народилися… Спроби розбурхати сплячу пам`ять ні до чого не призвели. Залишились тільки уривки: далека сторожова застава, зима, загін… і смак пива на губах… В вухах досі звучало оце «Нууумо…» і тупотіння в такт чоботами по дерев’яній підлозі.

Сивояр виявився незадоволеним буркотливим стариганом в червоній сорочці. Він ніжився на невеликій купині біля величезного намету.

–Доброго дня! – підійшов я до нього упевненою ходою ділової людини. – Це ж ви Сивояр?

–Ну я. І что?

–Мене тут відправляють...

–Ти із развєдчіков? Так твоя група ушла єщьо два часа назад.

–Моє завдання трохи інше: уважно оглянути прилеглу територію… берег, руїни... Мало чого ховається на цьому острові!

–А-а! Понятно! Заході в шатьор, бєрі чо хочєш.

Така безпечність мене навіть здивувала. Швидше за все, він вважав ніби всі хто втік з алоду Клемента ніякої небезпеки не представляють. А може, йому було абсолютно байдуже.

Я відкинув полог і увійшов всередину. Що й казати – зброї тут було хоч греблю гати, але нормального – анічого. Я передивився кілька луків, зупинившись на більш-менш пристойному. Серед мечів раптом знайшов... або, скоріше, відчув… Так! Відчув! Це було дивно! Під горою заліза лежала неймовірна дивовижна пара: сакс і фальшіон. Навіть недосвідчене око виявило б, що вони вийшли з-під руки одного ж і того ж майстра. На голівках руків`їв обох мечів був вигравіруваний знак святого Арга, який міцно стискала пташина лапа...

Я обережно витягнув клинки і приміряв їх у долоні. Відчуття, ніби зробили для мене… Відносно легкі, зручні… збалансовані… Такими легко вправлятися.

Я зайняв бойову стійку, зробив два-три помахи і… відразу «закохався» в цю парочку.

–Ти чєво тут разтанцєвался? – всередину заглянув Сивояр. – Ух! Ну у тєбя і від! Прямо мороз по спінє. А ну-ка дай гляну на мечі.

Він прийняв з моїх рук сакс та фальшіон, уважно подивився і схвально клацнув язиком. В очах у чоловіка заблищав знайомий вогник, який буває тих, хто знається на своїй справі. Мій вибір, швидше за все, його вразив. Напевно ті хто заходив сюди раніше, вибирав щось модніше. Або гарніше…

–Нічєво сєбє! Красавци!.. Такім інструмєнтом можна о-го-го…

Що «о-го-го», Сивояр не договорив. Він повернув зброю та раптом додав:

–Я кстаті знаю, кому оні раньшє прінадлєжалі. Ето мєчі Жана ді Вєвра. Єго вчєрась похоронілі… Да прібудєт єго іскра в чістіліщє… пусть Вєлікій Тєнсєс поскорєє возвратіт єго назад, в Сарнаут... Слушай, друг мой, у нєго вєдь єщьо что-то било… било… Гдє ж оно задєвалось?

Сивояр попрямував в правий куточок свого шатра. Відкривши одну зі скринь, він витягнув з її надр короткий стьобаний акетон темно-зеленого кольору, а слідом шкіряні краги. Все було прикрашено характерним трав`яним ельфійським малюнком.

–Прімєряй-ка! В чістіліщє єму ето ужє нє понадобітся.

Я не став поспішати та надягати акетон Оглянув його з усіх боків, відзначаючи відмінну якість цього виробу. Сріблясті «коси» ниток, сплетені складним візерунком, повзли від шиї вниз, а потім за спину, від чого створювався ефект стрункості фігури господаря цієї куртки. У кількох місцях я знову виявив вишиту руну Арга.

Поки я приміряв та возився з зав`язуванням краг, Сивояр витягнув зі скрині поясний сагайдак, в якому знаходилось сім кедрових стріл. Наконечників на них не було. Вочевидь Жан їх накручував перед самим боєм. Так робило багато лучників, адже легше використовувати багаторазові знімні наконечники, оскільки саме стрілу... вірніше, стрілу відмінної якості, виготовити було справою нелегкою. А ось наконечник, так його завжди можна було замінити на новий, благо ковалі робили їх силу силенну. І між іншим, які хочеш – з вусиками, голчасті, листоподібні...

«Нічого собі! – я аж сіпнувся. – Оце у мене пізнання»!

–Нєплохо! – Сивояр знову клацнув язиком. – Чо нє говорі, а у ельфов дажє акєтони виглядят так, что хоть сейчас на бал собірайся. Нє то, что у нас. Одєл і за коровамі пошьол, да хвости ім крутіш...

–А ким він був, цей ваш Жан? – запитав я, закінчуючи з обладунками.

–Нє знаю... Вродє паладіном…

Я одягнувся, начепив мечі, приторочив до поясу сагайдак, коли раптом в намет хтось заглянув.

–Чєго тєбє, здоровяк? – сердито буркнув Сивояр.

Мені здалося, нібито йому не дуже хотілося показувати стороннім, що він чомусь віддав непогане озброєння першому зустрічному.

–Перепрошую, – пробасив знайомий голос. Я обернувся і побачив Першосвіта. – Мені б дещо підібрати для...

–Чєво подобрать? – Сивояр випростовувався та діловито попрямував до хлопця, одночасно перегороджуючи йому шлях. В іншу мить зброяр, навіть не обертаючись, кинув мені шкіряну флягу, судячи з усього також належавшу Жану. У тут же знаком показав, щоб я швиденько звалював звідси. – Кто послал? – розсерджено накинувся Сивояр на Першосвіта.

–Та ніхто... я... мені... сказали... це... е-е…

Я підхопив лук та швидесенько вийшов з намету, не чекаючи продовження бесіди. Намагаючись зайвого разу не потрапляти нікому на очі, попрямував геть з табору до березового гайку, за яким, зі слів Пампушок, повинна була знаходитись сила-силенна оленів.

Бажання бути не поміченим повністю розбилося, коли я вже майже досяг найближчих кущів. Виходячи із-за останнього намету, ніс до носа зіткнувся з якоюсь жінкою. Від удару у неї злетів з голови вінок яскравих жовтих квітів. Вибачившись, я хутко нахилився, щоб підняти його підняти, але раптом почув:

–Не треба, хай лежить…

Голос холодний, але не сердитий. Я випрямився, повернувся до жінки, тут же відмічаючи, що вона якось дивно дивиться на мою персону. І це відразу насторожило.

–Ваша воля, – знизав плечима та спробував ретируватися звідси. Проскочу кущі, а там до гаю шагів сто, трохи більше.

–Бачу, у тебе знак Арга, ­– жбурнула в спину незнайомка. – Але одяг насправді не твій.

–Ну-у… мені видали.., – це все прийшло зараз в голову. – А щось не так?

Жінка зробила крок вперед та злегка посміхнувшись спитала:

–А ти впевнений, що святий Арг – це твій покровитель? Може, ці речі принесуть тобі ту ж долю, яка була у їх попереднього господаря?

–Ви його знали?

–Ні, але бачу, що з ним сталося.

–Перепрошую, а хто ви?

–Моє ім’я тобі нічого не скаже… Проте, як що хочеш… Я – Анастасія Яхонтова…

Жінка нахилила голову та пильно подивилася мені в очі, ніби мовчки питаючи: «Ну так що, чув про таку? Я ж попереджала, що моє ім’я тобі незнайоме».

–Ви… ви… з друїдів? – обережно промовив я. Ледь не сказав «язичниця».

Жінка раптом розсміялася:

–А ти, бачу, злякався.

–Ні, чому ж відразу злякався? Просто... е-е…

–Куди так поспішаєш? – знову зіщулилась Анастасія.

–Ну... на полювання... бо народ годувати треба...

–А одягнувся, немов на війну! Хоча, чому «як»? – жінка хитрувато зіщулилась. – Впевнена, тобі приходилось в своєму житті вже зустрічати чимало подібного…

–Чого це «подібного»? – не збагнув я.

–Ну… зла... Як двоногого, так і чотириногого... будь-якого.., – Анастасія наблизилася впритул та торкнулася рукою візерунків на акетоні. Її пальці пробіглися по сріблястим хитросплетенням, ніби по струнах. – Упевнена, – сказала жінка, – ти навіть не знаєш, що тут написано.

–Написано? – здивувався я. – Думав, що це просто візерунок…

Тут пальці друїдки завмерли на руні Арга.

–Свого роду це візерунок, а ось з іншого боку… це молитва до святого Арга. От якби він був твоїм покровителем, то промовивши її в критичну хвилину, ти міг би відчути його милість.

–І ви в це вірите? – я скорчив таку пику, ніби проковтнув жабу.

–Так… вірю… Хто ж в те не вірить... тут сам бачиш результат, – і Анастасія тицьнула пальчиком в акетон. – Той опиняється в чистилищі.

–Щодо мене, то це скоріш за все справа випадку. Жану, колишньому господарю цих речей, просто не пощастило. Таке часто буває. Хіба ні?

–Ти ні в що не віриш? – награно промовила друїдка. І чого вона до мене причепилася?

–Я – практик. Тобто вірю в те, що сам помацав.

–Помацав?.. Добре, отже тримай! – і Анастасія знову посміхнувшись, простягнула невеликий мішечок. – Це астральний пил.

–Для чого він мені?

–Іди до берега, до астрального моря. Ось там, – Анастасія показала рукою кудись за пагорби, ­– недалеко від руїн є давня джунська стела. Саме найліпше місце для спроби… Отже, розпороши біля неї пил, а потім скажи так: «Я слідую за своїм вибором і викликаю міць свого Покровителя».

–Що те за маячня?

–Хочеш помацати, так сказав ти… Отже помацай, якщо не злякаєшся. І повір мені - ти потім багато чого усвідомиш, – Анастасія говорила спокійно, без пафосу, без натяку на менторство.

Але мені все ж не сподобалась ця пропозиція:

–Та що я навіжений? Не буду тією колобродою займатися!

–Все ж злякався?

–Ні. Дурниці те все! Бабусині казки.

–Небажання виглядати дурним – це також страх... Та ти не бійся. До тієї стелі ніхто не ходить… опріч крабів… Так що нікому дивитися на «дурниці».

­–Та нічого не боюся! – я миттєво завівся. Сходив, курва, на полювання!

–Олені від тебе не підуть, не хвилюйся, – Анастасія немов прочитала мої думки. – А ось користь від того буде ще яка! До речі, навіщо тобі стріли, на яких немає наконечників?

Друїдка показала рукою на мій сагайдак.

–Ніхаз тебе забирай! ­– шльопнув я себе по лобу. І як міг забути про те? Оце б було полювання! Курям на сміх! – Добре! Куди ви сказали треба йти?

–На південь… ось в тому напрямку…

–Слухайте, а вам від цього яка користь? Чи піду я туди, чи відмовлюсь… чи покличу або не покличу... Що вам з того?

Жінка на мить задумалася.

–Сама не знаю… Але коли бачу силу, що дрімає, хочеться її розбудити…

–А раптом та сила недобра? Спить ведмідь – то не треба його чіпати, а то прокинеться та накинеться. Якби потім не пошкодувати!

Анастасія зіщулилась та глянула мені в очі.

–Будь-яка сила потребує застосування… Контролю! Ліпше тобі самому опанувати її, чим очікувати на випадок… або підкорятися чужим наказам! – друїдка рішуче сунула мені в руки мішечок та пішла геть.

Дурня якась! Що вона зараз наговорила? І взагалі, навіщо друїдці… язичниці… оці паси зі Святим Аргом? – питаю себе і відчуваю, як по спині повзе неприємний морозець.

Віночок, що впав з голови Яхонтової раптом обліпила зграя маленьких блакитних метеликів. Я дивився на них, а сам розгублено м`яв в долоні мішечок з пилом.

«Йти чи ні? Варто чи не варто? – стрибали думки в голові. І раптом: – Може це допоможе мені пригадати минуле? Хоча б спробую, а там…»

Ну день видався! Нехай Сарн милує!..

2012 - 13 рр
03.02.2018 Проза / Повість
3 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 01.02.2018 Проза / Повість
1 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 17)
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 16)
19.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 15)
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
05.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 38  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +18
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +30
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
12.04.2011 © Закохана
17.04.2013 © Тетяна Ільніцька
21.05.2018 © Світлана Нестерівська
26.02.2018 © Ольга Моцебекер
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди