Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.02.2018 08:39Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

7

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 10.02.2018 / 45002

…Аманда втомлено терла скроню. Поруч з нею стояв якийсь чоловік і щось невдоволено говорив. Коли я з Бернаром увійшов в нашвидкуруч зроблену хатинку, вона тут же відмахнулася від настирливого відвідувача:

–Добре, Велесе. Тільки я все одно не розумію... Поговоримо пізніше, прошу тебе!

Чоловік почав було знову щось доводити, але Аманда його вже не слухала. Вона роздратовано пробурмотіла: «Велесу… нуж бо…», – та вказала на вихід. Потім звернулась до нас:

–Від Селени? Сідайте там… на ту лаву… Зараз прийдуть мої радники, послухаємо що у вас за послання…

Я хотів сказати, що його немає. Що справа в іншому: Селена загубила зв`язок із загоном. Але Аманда знову тицьнула на лаву та заплющила очі…

Табір на пагорбі більше походив на поселення. Це ставало зрозумілим, чим більше ми до нього підходили у супроводі вартових. Навкруги йшло суцільне будівництво. Людей, ельфів та гіберлінгів виявилось більше, ніж сотня голів. Судячи з усього, з Амандою пішло чимало біженців з алоду Клемента. І напевно не шукати Великого мага, чи місцевих жителів, якщо такі тут є… а зайнятися будівництвом поселення…

А про що це говорило? З цього острова нам не вибратися, ані крізь портал (який судячи із розмов ельфів працював лише на прийом), ані при допомозі кораблів (бо ніхто не знає наше місцезнаходження, а зв’язатися з метрополією ми не можемо). Тому залишалось лише спробувати налагодити побут на острові.

Так мабуть і думала Аманда. Отже похід був пов’язаний з пошуком більш-менш придатного місця для нового поселення…

Питання друге – а чи знала про те Селена? Про пошук сприятливого місця? Про будівництво? Чи вона і справді вважала, буцімто Аманда шукає Великого мага?

О, Сарне! Як же з цими ельфами важко та складно! Відчував же, ніби щось не так… Ну, відчував же! – сердився я. – Все ж роблять потайки! Від всіх ховають власні плани! Мабуть, тому і найняли саме мене, бо бачать, що ні з ким в таборі на побережжі не пов`язаний, а значить нікому буде і розповідати. А цей Бернар… а цей Бернар також чимось схожий на мене… Він служник Церкви Світла, отже що стосується ельфійських Домів, то йому байдуже що відбувається серед родів та сімей…

Однак, все одно щось в ньому є! Не все так просто, як здається с першого погляду.

Розмірковую, а сам серджусь… Все через те, що відчуваю себе дурником, якого використали обманом.

Тим часом вартові попросили зачекати, поки повідомлять про наш прихід Аманді. Я визвався провести Першосвіта до місцевого лікаря, щоб той оглянув його ниючі ребра. Стояна же вирішила повернутися назад, до лісу, тому швидко з нами попрощалася й пішла геть. Вона свою роботу виконала, її тут нічого не тримало…

А за півгодини ми з Бернаром вже були у Аманди.

–Сідайте там, – повторила ельфійка, потираючи скроню.

Чоловік, якого вона назвала Велесом, сердито тупонув ногою, незадоволений ігноруванням з боку Аманди, та попрямував до виходу, при цьому мало не штовхнувши мене плечем. Я ледь встиг ухилитися.

Ельфійка задумливо дивилась кудись вбік, нервово барабанячи пальцями по поверхні невеличкого столу.

–Я тебе пам`ятаю! – раптом кинула до мене Аманда. – Тоді, в башті… ти мені допоміг... То ж був ти?

Я кивнув головою в знак згоди.

–Б-б-б… Перепрошую, забула твоє ім’я, – ельфійка зіщулилась, а потім задумливо промовила: ­ – Отже, тебе прислала Селена?

Її голос був досить тьмяним. Так говорять зазвичай втомлені особи.

–Нас, – виправив я Аманду, і тут же кивнув головою на паладина.

–А ти.., – звернулась вона до нього. – А ти…

–Бернар ді Прі, ясновельможна! – представився ельф. – Служник Церкви Світла…

–Я тебе теж впізнала… Бернаре, – м’яко посміхнулась жінка. – Бачила у дядька в кабінеті… у Клемента… Проте, ти тоді, здається, ще не був служником Церкви… Чи я помиляюсь?

Бернар нічого не відповів, лише знову скорчив свою зарозумілу пику. Здається, він у всіх подібних випадках починає уникати відвертої розмови.

–Дивно, що Селена послала і тебе також, Бернаре, – промовила Аманда. І оце мене раптом напружило. Напевно я трохи схибив, стосовно цього ельфа. Є в ньому ще щось, окрім приналежності до Церкви Світла. – Чого ж ви прийшли? –­ спитала Аманда. – Чого хоче Селена?

–Вона хвилюється з приводу втрати зв`язку з вами… з вашім загоном, – промовив я, розуміючи, що кажу повну нісенітницю. Є інше завдання. І воно у Бернара. Мене використали, як супровід.

–Цікаво, – здивовано посміхнулась Аманда. Вона питливо оглянула мене, а потім повернулась до паладина, мовляв, а ти що скажеш.

Бернар декілька секунд над чимось роздумував, а потім сухо додав:

–Селена передала вам листа!

Ну от тобі й послання! – я подумки ляснув себе по лобу. – Казав же!

Двері раптом відчинилися і всередину увійшов літній гіберлінг, весь в бойових обладунках. Пару секунд і за ним протопали кілька ельфів, серед яких я впізнав місцевого лікаря – Даніеля ді Плюі, того що оглядав Першосвіта.

–Альфреду, – звернулася Аманда до одного зі своїх сородичів, – прочитай нам листа від моєї кузини.

Вона показала знаком, щоб Бернар передав послання радникам. Паладин поліз під свій балахон та за мить витягнув невеличкий папірець. Альфред наблизився та неохото його взяв. Він неквапливо розгорнув лист і неголосно зачитав: «Мон шєр кюзін. Йа вю да вюс…»

–Альфреду, переклади, будь-ласка! – перебила Аманда ельфа. – У нас… гості…

–Добре, – з солодкою посмішкою промовив той.

Гості… це про мене… Хмм! Дуже цікава ситуація… Дивно, що Аманда вирішила залишити мене на цих зборах. Дуже дивно! Це знову якісь їхні хитрі ігри…

Альфред відкашлявся та продовжив читання листа. В ньому йшлося про знайдені на березі судові скрині, а ще про метеоритне залізо та проведені з ним досліди Брайана.

–Метеоритне залізо, – вкрадливим голосом промовила Аманда. – Хмм… Чи не занадто навколо нього скачуть? От Велес приходив… також дослідити його… розібратися…

По обличчю ельфійки було видно, що вона чимось невдоволена.

–Отже виходить, – заговорив гіберлінг, погладжуючи свою борідку, – зі слів Брайана, наче саме метеоритне залізо виною тому, що ми опинилися не в Новограді, а на цьому острові. Оці камінчики вашого дядька Клемента, які ви видавали перед тим, як скористатися порталом.

–Брайан… Брайан.., – хмурилась Аманда. Відчуття, ніби це ім’я визивало в неї зубний біль. – Можливо ці його умовиводи притягнуті за вуха… Треба ретельно дослідити цей нюанс.

–Дослідити, звичайно, можна, – заговорив Альфред, прибираючи лист. – А що вам, ясновельможна, відомо про метеоритне залізо? Чому ви вирішили, ніби його використання повинно було направити нас на Кватох?

Аманда нервово підвелась та сердито відповіла:

–Дядько розповідав, що на Святій Землі він проводив з цими камінцями деякі досліди. Хотів зрозуміти, як саме вони співпрацюють із джунськими порталами…

–Клемент покидав алод? – здивувався гіберлінг.

–Так, Локу, покидав! – відмахнулася Аманда. – Великі маги на то і великі, що деякі речі можуть обійти… Чи ви вважаєте, ніби вони сидять на своїх алодах безвилазно?

Лок? – промайнуло в моїй голові. – А чи не брат він Шпока та Глока? І де взагалі його брати?

–Клемент, скажу вам відверто, іноді залишав острів… на короткий час, – пояснила ельфійка. – Отже, що до метеоритного заліза, дядько вважав, що воно свого роду компас, через який можна з’єднати начало та кінець тунелю джунського порталу… Загалом, це якась дуже древня магія, – раптом якось роздратовано промовила Аманда, так і не пояснивши суть дослідів Клемента.

–Шкода, не вдалося захопити з собою всі записи вашого дядька, – захитав головою Альфред. – Це могло багато чого прояснити…

–Могло! – ледь не виплюнула Аманда.

У приміщенні повисла якась напруженість, від чого всі замовкли.

Я ж зрозумів те, що десь втратив нить розмови. Ця балаканина про камінці, портали, досліди – що в цьому всьому цінного? Важного?

Отже, Селена приховала від мене наявність листа… Чому? Боялася, ніби стане всім відомо, що ми опинились на острові через помилку ельфів? І тоді… і тоді чекай бунту?

Аманда все з тим же невдоволеним обличчям хитала головою, втупившись очима в підлогу.

–Ми, до речі, упустили тему судових скринь, – подав голос лікар ді Плюі. – Здається вони не менш загадкові, ніж ваші джунські портали. Селена пише, що вони регулярно з’являються на березі… Хіба це не дивно?

–Так! – заговорив Альфред. – Звичайно, це дивне явище… Але все можна пояснити, що десь в астральному морі трапились аварії на кораблях… Наприклад, зіткнення з…

–Проте чому тоді не знаходять залишки цих кораблів? – парирував Даніель.

–Друзі… давайте перейдемо к іншим темам, – перебила всіх Аманда.

Вона чомусь втупила свій незадоволений погляд саме в мене. Мабуть тепер вважає помилкою, що дозволила гінцеві залишитись на нараді. Тут такі речі відкрилися, що хай Сарн милує!

–Скрині та метеоритне залізо, – продовжувала ельфійка, – речі цікаві… Проте ми їх обговоримо трохи згодом… А зараз мене більше цікавить, наприклад, питання що до облаштування нашого поселення, – Аманда нарешті опанувала себе, та спробувала відсторонити неприємні розмови про камінці Клемента на інший раз. – Працівників не вистачає. Вважаю, що треба привести з берега...

Тут до мене з Бернаром наблизився гіберлінг, який доволі різким жестом попросив вийти з приміщення.

–Лок, затримай їх на хвилинку! – Аманда різко розвернулась та наблизилася до нас з паладином. І вже шепотом промовила: – Я хотіла б з вами дещо обговорити. Отже, зайдіть увечері.

–Обидва? – запитав Бернар, але з якимось здивуванням.

Аманда трохи задумалася, але потім ствердно кивнула:

–Обидва!

І ми покинули будівлю, розбрідаючись кожний в різні куточки. Я пішов відвідати Першосвіта. Знайшов його біля кухні. (А де ще б!) Відразу пригадалися його фраза, сказана під час походу по лісу: «Добре проведений час – це багато смаженого м`яса, багато пива... або вина ... можна татової грушевої наливки... А м`ясо по-жирніше, щоб аж сало капало»!

Хлопчина завзято налягав на печеня з оленини та щось розповідав вартовим. Ледь побачивши мене, він схопився і кинувся обійматися:

–Ось, – закричав гігант, – справжній товариш! Якби не він...

–Нумо! Що то за люб’язності?

–Я розповідав хлопцям про пожирача! Як ти його і в хвіст, і в гриву…

–Гаразд вже, досить хвалебних од, – перебив я. – Як ти взагалі?

–Та ребра ще гудуть, але жити буду!

–Ну то і добре. Відпочивай, а я по табору прогуляюсь. Подивлюсь що до чого.

Першосвіт повернувся до своєї тарілки та розповіді про битву з тролем. Я ж рушив далі. І якщо чесно, то все ж не оглянути будівництво, а просто обміркувати ситуацію.

Ну і що ми, Боре, маємо? – питав сам себе, міряючи ногами табір. Дійсно, що ж то виходить? Саме Аманда винна в тому, що ми опинилися на незнайомому острові. Всі очікували потрапити в Новоград, в столицю Кватоха, а портал закинув усіх… а Ніхаз його знає куди! Мало того, знову скористатися порталом не можливо, бо він як ті двері, що відчиняються тільки в один бік. До речі, щось мені підказує, що Аманда це зрозуміла з самого початку, бо чого тоді, питається, кинулася будувати поселення? Та і ти бачив її обличчя, коли зачитали листа від Селени?

Я провів рукою по шиї, яка неприємно чесалася. Добре б було помитися… та і взагалі…

Різко розвернувшись, я побрів до гіберлінгів, що корпалися біля якихось дерев’яних балій. Випросивши у них невеличке відерце із водою та ножиці, відійшов вбік та зайнявся власною пикою. По-перше підрізав бороду. Цього мені здалось замало, тому виголив скроні, залишивши волосся лише на маківці та на потилиці. Зав’язав пасма у тугий вузол, а потім, скинувши акетон та сорочку, помився.

Глянувши пізніше на своє відображення у воді, здивовано відмітив, що десь подумки саме таким себе і уявляв… Мабуть тому і не впізнавав тоді у дзеркальці. Ще б шию та лоба намазати сажею, щоб…

Чекай! Навіщо те робити? – я навіть завмер, застібуючи гачечки акетону.

Плям! – на очі навалились темні шори… Ніч… запах диму… тьмяно блискають далекі зорі… обличчя перемазано сажею… я стою на одному коліні, натягую лук… цілюсь…

Плям! – дійсно стою на колінах… мабуть звалився… чи то запаморочилося в голові…

Оглядівся на всі боки. Ніхто нічого не помітив… Ну то й добре, а то б вирішили, наче я п’яний…

Швидко одягнувся. Підхопив зброю, торбу та відійшов подалі від табору. Розташувався під старою березою. Тут, до речі, відкривався неймовірно красивий краєвид.

Поселення розбили на великому пагорбі, огородженому з заходу заростями квітучої червоноплідки та поодинокими молодими берізками. Їх гілочки, ніби густе дівоче волосся, спадали донизу, до шовкової трави, буцімто прикриваючи дівочу красу струнких білих ніжок. Високо в небі носилися дзвінкі жайворонки, які викликали з пам`яті своїми вечірніми співами якісь теплі спогади забутого дитинства… Вони були настільки хиткими, навіть нереальними, я б ще додав – надуманими, що приймалися за вигадку.

А взагалі, – розмірковував я, – якщо спробувати проаналізувати події, то здається, ніби мою пам`ять відняли навмисно. От же псяче хутро, та що ж відбулося? Де знайти відповіді? Звідки оті дивні картинки, які іноді викидає пам`ять? От стою ніби біля якоїсь двері… а відкрити її не можу…

Поки все це обмірковував, поки душа раділа місцевим красотам, руки самі собою витягли мечі і стали точити леза. Роблю те, а сам і не помічаю, що саме роблю… А між тим, все по науці, за всіма правилами! Взяв в ліву руку шматочок тканини, насухо протер клинок, потім правою великим пальцем пройшовся по периметру леза, промацуючи його придатність на всіх ділянках і відзначаючи дрібні відколи. Точило спритно стрибнуло в долоню. Нахилив сакс під певним кутом і почав процес. Рука йшла звично, старанно… до себе… Відчувався навик. В голові клацнуло і звідкись спливло, що особливої заточки вимагає тільки перші дві третини меча...

І на все це дивився начебто з боку, ніби те не я роблю, а хтось інший… Так хто ж ти такий, Боре? Звідки такий узявся?..

Вечоріло. Сонце неухильно йшло на спочинок, небо розфарбувалося червоними кольорами найдивніших відтінків. І вже коли з`явилися перші зірочки, я склався і попрямував до Аманди. Мабуть, вже прийшов час з нею побалакати. Як вона проте і просила.

Біля дверей її хатини стояли похмурі вартові.

–Куда? – спокійно запитав один з них.

–Я – Бор. Мені призначено...

Другий чолов’яга тут же пірнув всередину будиночка і за півхвилини повернувся назад:

–Проході, тєбя ждут.

У центрі приміщення горіла масляна лампадка. Аманда сиділа на м`яких подушках, розшитих золотими нитками і слухала Бернара. Коли я увійшов, той миттєво замовк, та, як мені здалося, нервово поглянув у мій бік. А можливо і не нервово… Бо Аманда також якось дивно подивилась на мене. Навіть завмерла.

І вже за секунду я зрозумів, що справа в моєму зовнішньому перетворенні…

Чесно кажучи, сам не міг до кінця збагнути, чому так пристрасно бажав поміняти власний образ. Навіщо зав`язав вузол на маківці, виголив скроні... Дії як би звичні, ніби так завжди раніше робив, але...

Раніше! Ось головне слово! Воно само собою спливло в мозку... А значить на підсвідомому рівні я завжди так робив... раніше... в старому житті...

Дивовижно! Однак причин своїх дій все ще второпати не можу...

Аманда задумливо захитала головою, та кинула Бернару:

–Продовжуй!

Ельфійка підняла високий зелений келих та відпила з нього. Я розгублено поглянув на подушечки… на келих… на напій в ньому… можливо, то було вино… Звідки все це тут взялося? Начаклували? Принесли із собою з алоду Клемента?

–Меа це.., – почав заперечувати Бернар.

–Продовжуй! – прикрикнула Аманда.

–Ц’етит тю десаде… Це ваше бажання.., – трохи невдоволено проговорив Бернар. Він зіщулився та глухо промовив: – Отже, розвідники не встигли взяти його живим. Він стрибнув з берега прямо в астральне море.

–Страшна смерть, – подав хтось голос.

Я обернувся. У темноті куточка сидів Лок, той самий гіберлінг, якого я бачив на нараді.

–Селена вирішила відправити розвідників на схід, – подовжував Бернар. – За їхніми словами, сліди незнайомця вели саме звідти.

–Виходить, ми тут все ж не одні, – підвелась з подушечок Аманда. – Що скажеш, Локу?

–Це все дуже підозріло, – відповів гіберлінг. – Вважаю, загиблий з кимось зустрічався в таборі. Або хотів зустрітися.

–Скільки таємниць! – Аманда спробувала посміхнутись. – То скрині… тепер ось шпигун...

–Для мене найбільша загадка – це причина нападу на алод. Хто? Навіщо? В чому сенс? – розмірковував гіберлінг. – Всім відомо, що з падінням Мага, астрал поглинає острів…

Я відкашлявся, намагаючись привернути до себе увагу.

–Що трапилось? – спитала Аманда.

–Перепрошую… можливо я заважаю…

–Ні, залишайся! – вимагала ельфійка.

–Тоді дозвольте питання… Як саме Великі маги борються з Астралом?

–А навіщо то тобі?

–Хотілось би мати повну картину… Взагалі, погоджуюсь з Локом… бо все якось нелогічно… Напад… Тінь… атака на площі, – розмірковував я вголос.

Аманда сумно зітхнула і неголосно розповіла, що після того як Сарнаут розколовся на острови, Великий маг Скракан винайшов закляття, за допомогою якого можна утримувати землю від агресивних дій астралу. До цього всі користувалися Сферою Опору, проте це вимагало чимало зусиль і не завжди приносило бажаний результат.

–Закляття призвело до того, що Астрал не міг більше «пожирати» залишки Сарнаута, – продовжувала казати Аманда. – Острови наче ховалися від нього за невидимою стіною… Решта Великих магів взяли приклад зі Скракана, проте з`ясувалося, що умовою існування будь-якого острову стає сам маг, який возз’єднується з ним в одне ціле та нероздільне… Ніхто з них відтепер не міг покинути власний шматок землі... тобто надовго покидати, – виправилась Аманда, явно натякаючи на Клемента та його мандрівки на Святу Землю. – Інакше астральне море починало поглинати острів… До речі, з того часу і з’явилось поняття «алод». Повне володіння шматком землі, часткою Сарнаута… проте ж і повна залежність від нього… Ні покинути назавжди, ні перекласти на чиїсь плечі… Заручники один одного… Розумієш?

Я кивнув головою. Здається дійсно допетрав, що до чого.

–От знали б ви, як дядько тяготився цією ношею! – зітхнула Аманда. – Це тюрма, яка тримається саме на власнику… Отакий парадокс! Воіс юн парадокс!

Лок ляснув себе по ляшці і голосно додав:

–Отже, слухаючи вас, ясновельможна, я вкотре приходжу до висновку, що нападники на Клемента якісь божевільні! Інакше пояснити їхню логіку неможливо!

–Теж про це думав, – сказав я. – Як варіант, вважаю, що можливо ніхто не хотів вбивати Клемента… але сталося, що сталося…  

–Ти сам звідки? – наблизився гіберлінг. – М?

–З Інгосу.

–Далеченько, – Лок поморщив ніс та пробурчав щось незрозуміле.

–Боре, поясни нам, будь ласка, свою думку, – попросила Аманда.

–А що тут поясняти? Хотіли зробити одне, а вийшло інше… Чи справді метою була саме смерть вашого дядька Клемента ді Дазірє?

На який час повисла така тиша, що можна було почути далекі розмови назовні.

–Ось бачиш, Локу, а ти не хотів його запрошувати! – Аманда посміхнулася і підійшла до мене. – Може, Боре, у тебе є й інші міркування?

–В деякому роді… але то скоріш питання, ніж роздуми. От, наприклад, а хто все ж Великий маг на цьому острові? Де його шукати?

Двері відкрилися і всередину увійшов вартовий:

–Госпожа Аманда, к вам Доброміл.

–Що трапилося?

–Развєдчікі что-то нашлі.

–Клич!

За кілька секунд всередину безшумно увійшов чоловік. Одягнений він був зовсім непримітно. З першого погляду і не скажеш, що солдат. Злегка вклонившись, він швидко відчеканив:

–На північному березі ми знайшли пораненого гіберлінга… не з наших…

–Одного? – здивувався Лок.

–Абсолютно одного. Він зараз настільки погано почувається, що ми його не стали навіть переносити до поселення.

–Ось що, Добромиле, знайди Даніеля ді Плюі та негайно вирушайте з ним туди. Ти, Локу, також...

Менше хвилини і у хатинці залишилися тільки я, Бернар і Аманда.

–Гіберлінг без своїх братів, – промуркотіла ельфійка. – Ще і поранений… Сподіваюсь, Лок зможе його розговорити. У них, між іншим, буде хоча б одна спільна точка дотику.

Піймавши мій нерозуміючий погляд, Аманда пояснила, що Лок втратив братів.

–Ні один з них не повернувся з алоду, – після невеликої паузи, додала вона.

–Виходить, що я останній, хто бачив Шпока… Він наказав мені відправлятися, а сам, нібито, хотів знайти своїх братів… проте, виходить…

–В тій метушні, що царила біля порталу, було легко когось загубити, – промовив Бернар.

–І не тільки загубити, – додала Аманда.

Натяку я не зрозумів, але ельфійка нічого до цієї фрази не додала. Вона раптом повідомила, що у неї для нас із Бернаром є справа.

–Кажуть, ви непогано спрацювалися… Ось, здається, і троля вбили...

–Поранили, - виправив я.

–Це неважливо… Отже, на північно-західному березі розвідники бачили джунську стелу. Судячи з опису, це залишки якоїсь ритуальної споруди… Мені дещо потрібно звідти.

–Що саме? – нахилився вперед Бернар.

–Обсидіанові камені… Там повинні бути обсидіанові камені…

–Що це таке? – не зрозумів я.

–Інакше обсидіан називають чорним склом, – пояснив мені Бернар. – Воно здатне концентрувати в собі силу астралу.

–Правильно, – погодилася Аманда.

–Отже, це знову якісь камінчики! – здивувався я. – Перепрошую, звичайно, але навіщо вони вам?

–Для справи, – Аманда натягнула на обличчя свою милу посмішку.

–А… а навіщо воно мені? – прямо спитав я. – Яка з того буде користь власно мені?

–Якщо б ти зараз не спитав про це, – знову посміхнулася ельфійка, – то я б, мабуть почала сумніватися, чи варто тобі взагалі довіряти, бо зазвичай люди, які роблять добрі справи за просто так – або дурні, або засланці.

Овва! Оце так заява!

–Ну невже збоку виглядаю настільки продажною душею? – зніяковів я. – Просто… просто…

–Кожний має свою ціну! – прямо заявила Аманда. – В інше – не вірю. Ні в жертовність, ні в інші меркантильні речі… Отже, що стосовно моєї просьби… Вважаю, ви вже зайняли чийсь бік, пане Боре?

–Тобто? Який бік? Ви про що? – розгубився я. Тут же спіймав себе на тому, що Аманда сказала «пан».

–Навіть тут, на цьому острові, є різні течії… От ви, пане Боре, вже влилися в одну з них.

–А-а-а… можливо, - обережно пробурмотав я. – І що?

–Не всім так щастить… От що, я пропоную протекцію… це більше ніж гроші, чи якась інша матеріальна вигода, – Аманда допила вино та вернулась на свої подушки. – На цьому острові зараз ліпше триматися тих, кому є що запропонувати. Ти ж, сподіваюсь, розумієш?

Чесно кажу, що не дуже, проте зізнаватися не став. Здається, мене знову використовують опріч моєї ж волі… Тобто, дурять.

А може не противитися? Нехай вважають, буцімто я лопух? Та і що до прихованих «течій», ліпше я постою на боці однієї з сторін, чим буду плисти проти них. Хай Аманда вважає, наче я погодився бути свого роду слугою…

–Так що, пане Боре? – ельфійка налила собі із глечика ще вина. – Чи супроводите Бернара ді Прі до джунської стели?

Ніхаз тебе роздери! – мовчки вилаявся я та демонстративно кивнув головою.

–От і добре! Ви з самого початку здавалися мені розумною людиною, – промурчала Аманда чарівним голоском. – Отже, виходьте вранці!

І ми з Бернаром вибралися назовні. Ельф подивився на мене, ніби хотів щось сказати, але нервово потерши підборіддя, лише пробурмотів: «На добраніч».

–Чекай, – зупинив його я. – Ти б не хотів пояснити, що тут відбувається?

–Хмм! – паладин нахмурився. – Якщо б я сам знав напевно…

Відповідь явно не щира. Та і дивна поведінка… якась підозріла.

Бернар різко розвернувся і мовчки рушив у темряву. Я так і залишився стояти, проводжаючи фігуру ельфа поглядом.

Ну, добре! – промайнуло в голові. – Розберемося згодом…

Я знайшов собі непогане місце біля одного з вогнищ, де нашвидку перекусивши, ліг спати. Сон прийшов швидко, очевидно далися взнаки втоми сьогоднішнього дня.

Але в якійсь момент мої очі раптом відкрилися, я озирнувся, намагаючись зрозуміти, що могло перешкодити сну. Насилу піднявшись, побачив недалеко від себе Бернара. Він сидів під деревом та дивився в небо на повний місяць.

–Красиво, правда? – неголосно запитав він, помітивши, що я прокинувся.

–Ти давно тут?

–Давно.

–А чого не спиш?

–Ще встигну... У чистилище часу на відпочинок буде достатньо.

Не збагну, жартує Бернар, чи говорить серйозно.

–Твоя відстороненість і неприйняття мирських радостей дивовижна навіть для твого сану, – зауважив я.

Ельф повернувся до мене.

–Овва! Ніч одкровень? – весело проговорив він. А потім якось колюче промовив: – Ти також вельми дивний чоловік… як для канійця… Боре… Чи як тебе насправді?

Я напружився і тут же сів. Сон пройшов сам собою.

–А гарна компанія зібралась, чи не так? – підморгнув паладин.

–Так, дуже цікава компанія… Ельф, який, здається мені, заперечує Світло в своїй душі, хоча йому і служить...

–...і людина, яка заблукала в своєму розумі, – парирував Бернар. – Вважаєш, один ти такий спостережливий?

–У кожного є свої таємниці, – спробував відбитися я.

–Весь наш світ складається з таємниць.

–Гаразд! ­– я випростовувався. Якщо ми почали настільки відверту розмову, то, Бернаре, не чувайся. Тримай удар. – Гаразд! Отже, таємниці… Ось у мене стійке відчуття, що практично всім твоїм одноплемінникам, мій ельфійський друже... всі їм на тебе насрати! – останнє слово я промовив по складах. Чітко, голосно, щоб його сенс дійшов аж до печінки. – Так чому ти допомагаєш їм? Яка тут таємниця?

–Тому що я вірю в свою необхідність та...

–А от не треба мені запорошувати мізки! Факт того, що їм все одно наплювати на твою «доброчинність», аж через верхи лізе! Я не сліпий! Аманді, Селені, Брайану та іншим ельфам байдуже, що може трапитися із тобою. І взагалі, вони ведуть себе так, ніби ти їм щось винен… Ну от я дію швидше через те, що не бачу поки іншого виходу... а ось ти…

–Ще раз повторюся, що мені все одно, яки думки в голові моїх одноплемінників... Мені важливо, що думаю особисто я! Якщо вважаю це важливим, то буду робити не дивлячись…

–Дивна точка зору. Дуже дивна… і якась нещира…

–Ти не тямиш, оскільки сам зсередини порожній, як непотрібна... дірява посудина! Я вірю, що творю добро... що несу оточуючим благо... Світло... Ти ж поки ще бродиш в пітьмі власних почуттів.

–Вірю, чи не вірю… Це повне лайно!

Бернар стис губи. Він пильно втупився мені в очі, ніби щось хотів крізь них побачити.

–А знаєш, Боре, у що вірять гіберлінги?

–У що? – сухо спитав я.

–Що все на світі – живе і неживе – абсолютно все взаємопов`язане одне з одним… Пов’язано невидимими нитками. Вони переплітаються, створюючи Тканину Світу. Ось і ми з тобою вплелися своїм неповторним візерунком… І у кожного торба за спиною… сповнена таємниць, власних поглядів… та віри…

–Припустимо… Проте скажи, а у що віриш власно ти? – кинув я йому.

Бернар відвернувся та втупився очами в місяць. Отже знову відповіді не чекати…

Я посміхнувся: ну і слизький цей служник Світла. Хоча... хоча не мені його судити, – подумав так, та знову приліг на покривало. – А до речі цікавий факт: ночувати Бернар прийшов біля мене, а не десь у Аманди, чи ще когось з ельфів…

11.02.2018 Проза / Повість
8 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 07.02.2018 Проза / Повість
6 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 22)
25.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
07.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
10.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
13.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 49  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +31
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.03.2012 © Тетяна Ільніцька
29.08.2010 © Віта Демянюк
14.09.2012 © Микола Щасливий
20.01.2011 © Михайло Трайста
04.10.2011 © Марина
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди