Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.02.2018 12:10Оповідання
Фантастика  
Конк
Рейтинг: 5 | 2 гол.
З дозволу батьків
© Сліпокоєнко Роман

Конк

1-5 розділ

Єдиний Бог котрому варто поклонятися – це час
Сліпокоєнко Роман
Опубліковано 10.02.2018 / 45003

І

17.53

Молодий юнак у престижному коричневому костюмі мчав через парк. Позаду бігла рудоволоса дівчина. Вона все більше відставала, однак хлопець на це не зважав. Можливо, за інших обставин він і почекав, проте сьогодні все було інакше.

За сім хвилин мав завершитися ритуал пам’яті. Чекати ніхто нікого не буде. Такі правила. Вони склалися задовго до народження юнака.

Подібні дійства відбуваються у «Центрах пам’яті», котрі розташовуються за межами міст. Дістатись до них не проблема. Хоча інколи, у зв’язку із енергетичними перебоями, потяги зупинялися, а дороги – перенасичувалися автомобілями. Однак сьогодні нічого подібного не було. Все відбулося банально : юнак сплутав дні.

17.55

Хлопець різко відкрив двері. У холі було просторо, стіни розфарбовані помаранчевими квітами, а у горі красувався величезний кольоровий купол. По боках стояли шкіряні лави і шафи із книгами. Хлопчина дістав із кишені шмат паперу та перевірив :

«Західний центр пам’яті. Кімната к-123. Початок о 17.30».

Все вірно.

– Встигли, – важко дихаючи мовила дівчина. – Куди далі?

– Вниз. За вказівником.

За хвилину вони були у потрібному кабінеті.

– Вітаю! Ми вже хотіли розпочинати без вас. – Мовив чоловік у чорному костюмі.– Мене звати пан Ростислав. А вас звати пан Костянтин і пані…

– пані Марина, – перебила дівчина.

Костя не став слухати працівника центру, а швидко підійшов до столу. На великій сталевій таці лежало тіло чоловіка. Він був одягнутий у звичайнісінький чорний костюм, а його обличчя виражало спокій та впевненість у тому що все буде добре. Чоловік був молодим та дужим. Мав широчезні плечі та добрячі кулаки. За документами йому було 44 роки, а на вигляд – до 30.

– Де він помер?

– В опері. Під час концерту. Лише почав грати на гобої, як рухнув на підлогу…

– Шкода… Він напевне дуже засмутився, що не встиг виконати свою партію, – сам до себе мовив Костя. – Музика – це його справжнє життя.

– Пам’ятаєш, – мовила Марина. – Коли ми познайомилися він намагався навчити мене грати на Джембе? А в мене ніяк не виходило тримати ритм і він постійно сердився.

– Ага. Ніщо так не засмучувало батька як халтура у музиці. Він постійно говорив про математичну точність і бив мене по руках за дрібні хиби.

– Батьки… – тихо мовила Марина.

– У вас лишилася хвилина, – мовив Ростислав. – Завершуйте прощання.

Костя уважно поглянув на батька. Взяв його за руку. Прощаючись поцілував у чоло. Він відчував лише холод тіла та якесь незвичне відчуття у середині. Його батько був одним із найпопулярніших музикантів, мав сотні знайомих, деякі із них звалися друзями. А сьогодні з ним прощається три людини, одна із яких на цьому заробляє кошти. Чудово.

Найбільш боліло за матір. Підсвідомо Костя відчував, що вона мала приїхати, примчати, прилетіти, щоб побачили що сталося із її коханим. Однак знову пустота. Другий рік поспіль від неї немає жодної звістки. Батько завжди говорив, що її час настане раніше, годинника не зупинити, а тим паче не втекти.

– Перед кремацією заберіть металеві предмети. – холодно мовив Ростислав.

– Що? – не зрозумівши перепитав Костя.

– Заберіть із шиї кулон та застібки із сорочки.

Костя завмер на секунду, а потім швидко забрав речі. Застібки були срібні. Він подарував їх батькові на день народження. Вони були певним талісманом і чоловік одягав їх на кожен концерт. Застібки чудово пасували для великих урочистостей.

Кулон був подарунком від матері. Його батько не знімав, навіть, підчас сну. Одного разу він розповідав, що це не просто прикраса, а схрон пам’яті. Все що із ним відбувалося пов’язано із цією цяцькою.

– А кишені ви перевіряли?

– Це не входить у компетенцію нашої компанії.

Костя дістав гаманець, кілька папірців та мундштук. Батько завжди носив на концерти із собою запасні деталі до музичних інструментів. Ніколи не знаєш що тебе чекає підчас виступу.

– Все? – нервово запитав Ростислав.

Костя та Марина в останнє поглянули на тіло чоловіка і одночасно кивнули у знак згоди.

Ростислав відкрив масивні двері печі та відправив тіло у камеру кремації.

Одна така машина спалювала тіло за 10 годин. Всього у «Західному центрі пам’яті» діяло п’ять тисяч подібних камер. Проте, їх було катастрофічно мало. Деякі тіла чекали свою чергу до десяти днів.

– Урну із решками ви заберете особисто чи надіслати поштою? Все буде готово о 15.00.

– Буду особисто.

– Тоді тримайте талон. Урну отримаєте у кабінеті у-67. Якщо решки не будуть забрані через 10 діб, вони будуть знищенні згідно законодавства.

Марина здивовано поглянула на Костю. Вона не могла пригадати коли увели подібний закон. Хоча інстинктивно знала, що місць для зберігання подібних речей банально не вистачало.

– Добре…

– Також вам необхідно явитися сьогодні у кабінет с-301 на 18.10 для врегулювання питань спадщини. До зустрічі!

– Сподіваюся, ми з вами не побачимось.

– Розумію, – додав Ростислав та покинув кабінет.

Костя в останнє поглянув на величезну піч, взяв за руку Марину та попрямував до юриста. Лишилось оформити спадщину і можна тяжко видихнути.


ІІ

 

Зустріч із адвокатом промайнула швидко та без ніяких проблем. Потрібно було посміхнутися, підписати папери, ще раз показати зуби, відмовитися від майна і спокійно їхати додому. За діючим законодавством у період двох днів потрібно звільнити квартиру. Раніше після кремації надавалося до семи днів, зараз все суворіше. На третій день у відповідному приміщенні має мешкати інша сім’я. Хто це буде – невідомо та, у будь-якому разі, з їх приходом нічого із приміщення неможливо буде забрати.

Батько Кості мешкав у просторому будинку із двома кімнатами. Одну він використовував для їжі, сну, сексу, зустрічі із друзями. В іншій розташовувалися скарби: подерта гітара, кларнет, контрабас і велика скриня із дрібничками, ключ від якої був втрачений бозна скільки років тому.

– І що ти будеш робити із мотлохом? – запитала Марина.

– Музичні інструменти поверну до бюро культури. А все інше – на переробку.

– А лишити щось для пам’яті?

Костя тричі стукнув пальцями по макітрі і мовив :

– Усе й так зі мною! Для чого псувати ресурси на соплі.

Маринка скривила гримасу і перевела тему в інше русло. Стала розпитувати про буденні турботи та плани на вечір.

Завершивши всі справи у «Центрі пам’яті», парочка вирушила на зупинку, де сіла у величезний циліндричний вагон. Подібні засоби називалися «блакитними стрілами» і курсували по всіх районах міста. Однотипні вагончики були розраховані на 900 чоловік, хоча інколи там розміщувалося набагато більше людей. Скільки саме – не відомо, так як будь-який контроль за пересуванням особистостей був заборонений.

Всередині вагончика перебувало безліч людей. Кості та Марині пощастило і вони знайшли місця для сидіння. Біля них на лаві сиділо двоє чоловіків та жінка. У «блакитній стрілі» пахло квітами, хоч і синтетичними. Також грала заспокійлива музика. Поєднання скрипки та фортепіано чудово підходило як для сну так і бесіди.

– А які у тебе плани на кулон? – запитала Маринка.

– Що?

– Прикрасу, котру ти зняв із шиї батька.

Костя посміхнувся та дістав із кишені кулон. Він мав форму кулі та був виготовлений із золота та срібла. Замість ланцюжка слугувала товста червона нитка. Вона дуже засмальцьована, а це говорило про те, що батько її не змінював із моменту придбання прикраси. Взагалі подібні речі вважалися антикваріатом. Молодь віддавала перевагу чистому золоту в кишені, аніж на шиї. Тим паче вихвалятися статками і можливостями було соромно. Чому батько носив подібну річ ніхто не розумів, так як і не запитував.

– Заплющ очі.

Маринка посміхнулася і виконала прохання. Костя тендітно підійняв волосся, вдихнувши його аромат і повільно одягнув прикрасу. А потім ніжно поцілував у лобик і в носик дівчину.

– Тепер він твій.

– Дякую, прямо як сімейна реліквія.

– Майбутня, Маринко, майбутня.

Костя широко позіхнув та вмостився спати. Маринка перевірила всі можливі месенджери, електроні пошти, фотосховища і направила свій погляд у вікно.

Вагончик курсував по середині великої вулиці. З двох боків від нього їздили автомобілі. Службові машини виключно синього кольору, таксі – жовтого, всі інші барвисті.

Будівлі були височенні і з вікна вагончика побачити їх шпилі було неможливо. Хмарочосів було тисячі, але всі вони мали власну оригінальну форму : пузаті, худі, згорблені, закручені буквами S та Ж. Кожен архітектор намагався увіковічити своє ім’я у диковинних формах. Кольори та відтінки фасадів були різні. Важко знайти серед тисяч будинків однаковісінькі переливи.

У таких будинках мешкало більшість жителів міста. Лишень невелика частина нещасних змушена була жити на окраїні – у приватних будинках. Діставатись до центрів розваг було не зручно, а інколи це займало до п’яти годин. За приватним сектором знаходися хащі із землянками. Хто там жив – Маринка не знала, але, як і всі, боялася. Ще в дитинстві мама говорила – якщо дівчинка буде себе погано вести, то потрапить у хащі до «зарощих». Так вона називала тих демонів. Згодом, дівчина неодноразово чутиме байки у магазинах про ґвалтування та вбивства у хащах.

Біля кожного хмарочосу знаходилися ресторани, магазини, клуби, центри розваг та спокою. Із заходом сонця у них збиралися чи не всі жителі міста. За одну ніч вони по черзі відвідували кожний із цих закладів. Саме тоді у містах вирувало справжнісіньке життя, котре потребувало добрячого денного сну.

Згодом перегляд міської панорами втомив дівчину і вона стала засинати. Як раптом відчула що хтось на неї оперся. Спочатку не придала цьому значення, але тіло стало все більше давити на Марину. Дівчина відкрила очі і побачила жінку, котра спала у неї на плечі. Вона делікатно відштовхнула її плечем, проте нічого не вийшло. Тіло жінки ще сильніше оперлося на Марину.

– Агов! Жіночко, ви ж проґавите зупинку, – заговорила Маринка.

Відповіді не було. Двоє чоловіків знизали плечима у знак, того що не знайомі із жінкою. Марина стала обережно руками будити жіночку.

– Прокидайтеся, пора вставати, ваша зупинка! Мені не приємно, що ви на мені спите…

Марина стала трусити жіночку, але реакції не було. Випадково дівчина доторкнулася до відкритої ділянки шкіри і відчула холодок.

– Костя! Костя! Прокинься.

Хлопець перелякано відкрив очі, не розуміючи що відбувається.

– Маринко, що сталося? Що це за жінка? Чому вона на тобі лежить.

Дівчина стала сильно трусити жінку, кричати. До цього процесу приєдналося двоє чоловіків, що сиділи на лаві та кілька зівак. Жодної реакції не було.

Костя перевірив пульс та дихання, навіть, дав кілька ляпасів. Тіло не рухалося. Він ще знав, що можна перевірити очі, проте у середині вже говорив голос що це зайве і вже пізно щось робити.

– Допоможіть покласти її на лаву, – попросив Костя двох чоловіків.

Кількома вправними рухами вони справились із цим завданням. Костя відчув, що тіло стало холонути та дерев’яніти.

– Покличте правоохоронців! Будь ласка, покличте… – кричала Марина.

Всі залишалися на своїх місцях і тільки один із зівак, що сидів поряд, вирушив на пошуки допомоги.

Костя розпочав оглядати тіло. Жінка була молодою із доволі привабливою фігурою та смолянистим кучерявим волоссям. Хлопець узяв її за ліву руку і задер рукав. На тілі було вибито татуювання змії і число «44».

– Останнім часом кількість дохликів зросла, – мовив чоловік, що зостався. – На цьому тижні чотирьох бачив.

– Вам просто щастить. – холодно відповіла Марина.

Для багатьох людей подібні випадки стали буденністю. Вони ламали психіку, змушували плакати, погано спати вночі, але були нормою. Щодня тисячі помирали на вулицях, в ресторанах, потягах, автомобілях. Був виданий, навіть, спеціальний закон, що обмежував пересування людей, котрим виповнилося 44 роки. Але коли ти живеш останній рік, то чхати на закони, правила і приписи.

За кілька хвилин до тіла жінки підійшли правоохоронці. Вони дістали сканер, зчитали чіп із руки та дізналися все про неї. Звати Олена, 44 роки, проживає у районі Революції, будинок 82, кв 1031. Потім було багато інформації про її життя, роботу, родичів, але кому тепер це потрібно.

Тіло жінки проїхало ще з десять зупинок і було доправлено у «Центр пам’яті»

Костя і Марина пересіли у другий кінець вагончика і вже спокійно дісталися додому. Майже не розмовляли, лишень обіймалися та заспокоювали один одного поглядами. Також вирішили що сьогодні час лишитися вдома.


ІІІ

Костя прокинувся рано. Маринки поряд не було, напевне вирушила по справах. Дівчина завжди прокидалася раніше і рідко турбувала юнака. Ще з вечора вони домовилися що зустрінуться на квартирі батька, точніше Маринка під’їде на допомогу після роботи.

Вовтузитися у ліжку не було часу, тому Костя швидко став збиратися до справ. Шлунок бурчав, заявляючи про своє право на сніданок. Готової їжі не було, а стояти біля плитки не хотілося. Тому хлопець дістав із комірчини дві енергетичні пігулки та проковтнув їх. Одна така дає сили на чотири години, і повністю прибирає відчуття голоду, а більшого і не потрібно.

Через дві години Костя знаходився біля батьківської квартири. Відкривши двері він закляк, побачене відібрало мову. Квартира була розгромлена, а всі речі розкидані по підлозі. Здавалося, що нічого не було на своєму місці.

Спочатку він подумав, що це наслідки бурхливого батьківського життя та внутрішнього свинства. Проте, згодом ця думка щезла. Чоловік ніколи б не бив скло на ліжку і, навряд, швиряв каструлі у стіну.

– Краще б ви все це забрали із собою, гамнюки! Козли! – Хлопець закричав, буцнувши фоторамку. – Скотиняки!!!

Заспокоївшись Костя уважно оглянув першу кімнату. Виявилося, що нічого не зникло. Мебель лишилась ціла, хоча і була перекинута. Розбиті тарілки та пластик було не шкода. Напевне, добродії нічого не знайшли і стали громити квартиру.

Друга кімната, де знаходися музичні інструменти, постраждала більше. Гітара та дудки були цілі. А це добре, адже інструменти необхідно повернути до бюро культури.

Найбільший удар прийняла на себе скриня. Вона була синього кольору із рослинними візерунками виконаними золотавою фарбою. Подібні речі зберігалися у музеях. Ключа від неї не було та вандалів це не зупинило. Вони скористалися пожежною сокирою червоного кольору. Її ж лишили у квартирі, як подарунок.

Колись скриня була джерелом насильства. Батько ніколи не дозволяв хлопцеві заходити у другу кімнату, брати інструменти і, особливо, зазирати до неї. Постійно тлумачив хлопцеві про особистий простір. Та який же він може бути особистим, коли у невеличкій коробці мешкає троє, а одному із них не можна заходити на добру половину квартири.

Одного разу, коли батька не було вдома Костя зайшов до завітної кімнати, відкрив скриню і знайшов стос фотокарток. На них красувалися лісові пейзажі, біло-блакитний будинок та групи людей у чудернацьких штанях і сорочках. На інших – зображені чагарники та землянки. Там не було жодної фотокартки міста. І лише на одній-єдиній батько обіймав матір. Саме ця фотокартка найбільше приваблювала Костю. Він сотні разів повертався до скрині, щоб знову побачити щасливих батьків. У дома все було інакше. Постійні крики, незадоволення та сині клякси під очима матері. І звідки вони беруться? Ніяк не міг зрозуміти тоді Костя.

Якогось дня батько повернувся раніше із музичної студії та застав хлопця за переглядом фото. Тоді він не стримував емоцій та добряче віддухопелив Костю. Мати ледве заспокоїла батька. На наступний день батько заявив, що загубив ключі від скрині. Раніше вони зберігалися під ліжком. Костя шукав їх по всіх кутках, але не зміг знайти.

Коли все це відбулося Кості було не більше шести років, тому він погано пам’ятав речі, що зберігалися у скрині. Але одне він знав напевне – частина фотокарток лісу, будинків та чагарників зникли. На підлозі підібрав фотографію, де батько обіймає матір. Перевернувши її, він побавив надпис : «МeМento… 44». У дитинстві він не бачив цього надпису, чи просто не вмів читати і тому не пам’ятав. На інших світлинах підписів не було.

– Мeмento, – промовив Костя та заховав фото до кишені.

Також помітив, що зникли записники, книги та документи. «Цікаво, що ж там було написано» гадав він.

Повідомляти правоохоронців Костя не побажав. Краще із всім розібратися самому. Тим паче від них більше шкоди, ніж допомоги.

Обійшовши кілька разів квартиру, Костя дістав телефона та написав повідомлення Марині : «Не приїжджай до квартири. Побачимось вдома, увечері. Я тебе кохаю)».

Не минуло й хвилини як прийшла відповідь : «Добряк. У мене є для тебе мега новина. Ти будеш шокований, але про це поговоримо потім».

«Уміє заінтригувати» подув Костя та розпочав прибирати завали.

Роботи багато, а без допомоги Маринки ще більше. Складність полягала не у прибиранні, а в сортуванні пластика. Більшість речей котрі валялися на підлозі виготовлені із нього. Всього використовували шістнадцять різновидів цього матеріалу. На кожному предметі штампувалася спеціальна позначка. Деякі речі були розбиті, а це ускладнювало роботу. Аби як викинути сміття не можна. За неправильне сортування можна загримати на державну роботу до трьох місяців. А це ніяк не входило у плани.

Марина коли тільки почала самостійне життя знехтувала правилом сортуванням і викинула весь пластик у один контейнер. Вже через дві години суд виніс вирок, котрий зобов’язав дівчину працювати два місяці у ресторані. Заклад харчування вона обирала сама. Також Марину позбавили місячної виплати, а це добряче вдарило по її фінансах. Подібних випадків було тисячі.

За п’ять годин Костя звільнив квартиру від пластика та навіть розставив меблі на місце. Музичні інструменти відправив кур’єром до студії. Єдиним питанням залишалася скриня. Фактично – належала батькові Кості, а одже переходила до нього у спадок. Тільки він ніяк не міг вигадати що з нею робити. Це був дійсно красивий витвір мистецтва, проте викликав огиду та страх. Доторкнувшись до дерева, Костя відчув холод, а відчинивши її – пустоту. Але запах! Від неї пахнуло солодким дитинством та хвоєю. Він став водити пальцями по скрині і натрапив на щілину. Спочатку Костя подумав, що то тріщина, але коли уважніше придивився, то зрозумів, що це тайник. Хлопець дістав ніж із кишені і обережно зняв дерев’яну кришечку. За нею був прикріплений шмат паперу із надписом : «Всі ми різні… Район Z, білий будинок хризантеми».

– Білий будинок, будинок, білий… – Повторював до себе юнак. – Все найцікавіше – зовні. А що таке хризантема?

Глибокі роздуми хлопця порушило повідомлення від Марини : «Я вже звільнилася. Йду додому.»

– Я також…

За десять хвилин під`їхало вантажне таксі. Доля скрині була вирішена. Лишень Марині це може не сподобатися – у квартирі і так мало місця. Але залишати єдину частку дитинства незнайомцям не хотілося. Також, щось підказувало Кості, що скриня набагато цінніша, ніж він гадав до цього. Не дарма її оберігав батько і понівечили варвари.

IV


По завершенню виправних робіт, Марина лишилась працювати у ресторані. Це був унікальний випадок. Ніхто із знайомих дівчини ніде не працював. А Костя, взагалі, вважав подібні роботи марним витрачанням свого дорогоцінного часу. Через це вони постійно сварилися. Та дівчині було байдуже. Вона не могла жити без щоденної праці та посмішок відвідувачів.

Ресторан знаходився поряд із домівкою у блакитному будинку на першому поверсі. Заклад називався «Крокодил» із порядковим номером 213. Мережа складалася близько із п’ятисот закладів. Всі вони працювали за принципом самообслуговування. Клієнт самостійно замовляв страву, брав прибори, тарілки, рушники, а потім все це повертав на місце. Інколи говорив дякую, хоча більшість людей не звертали жодної уваги на жерстяних помічників. У кожному ресторані працювала одна людина та з три десятки роботів. Виключенням був лишень центральний заклад, де працювало чотири людини і то – одного із них планували звільнити у наступному році.

Маринка займалася програмуванням та обслуговуванням машин. Замінювала деталі і клеїла дурня. У напруженні години допомагала роботам та слідкувала за їх манерою спілкування. Дівчина завжди дивувалася – чому її роботи так швидко перебирають погані звички : відповідають грубістю та неякісно обслуговують. Можливо відповідь полягала у діях одного клієнта. Чоловіка звали Аароном і він завжди приходив снідати о 10.18. Насміхався над жалюгідністю машин і вигадував їм різні клички. Навіть, одного разу спробував ударити ногою посудомийника за те що він не забрав посуд. Дівчина вчасно зупинила безглуздий акт насилля. Аарон своєю дурістю міг зламати ногу, а потім судитися із рестораном. Все це не входило у розміряний ритм життя дівчини.

Сьогодні Марина нервувала. Вночі її снився дивний сон із дитинства: забутті обличчя та зелена трава. Вона вже давно не бачила зелені та й не пам’ятала ранні роки. Увісні дорослі люди кружляли над нею та сміялися; гиготіли над її виглядом та вимовою. Неначе все відбувалося на цирковій арені, а вона була тигром чи, може, ведмедем, що жонглював кольоровими кулями.

Прибувши в ресторан, дівчина швидко провела діагностику роботів. Чим більше вона занурювалася у роботу тим спокійнішою ставала. Проблем та додаткових завдань не було, тому Маринка приєдналася до обслуговування клієнтів. Точніше вона спостерігала за звичками людей і як вони їдять. Інколи підходила до них і запитувала їх імена та чи подобається їм інтер’єр, їжа та атмосфера.

– Доброго дня! Смачного!

– Дякую.

Маринка привіталася до клієнта, що сидів у кутку та позирав на неї. Раніше вона не бачила цього чоловіка. Та це була дрібниця. Щодня до закладу приходило сотні незнайомців і запам’ятати їх було неможливо.

– Не бажаєте зі мною поснідати?

Маринка лишень посміхнулася та розвернулася. Кожного дня до неї клеїлися десятки чоловіків і хітом сезону було пригостити дівчину у її ж ресторані.

– Можна просто посидіти. Заодно розповісте про кулона. Маринка зупинилися і рукою шарпнула до шиї. Вона й забула, що носить прикрасу.

– Він, напевне, дуже рідкісний!

– Не знаю… можливо… це подарунок, – розгублено мовила дівчина і сіла за столик.

– Золото, срібло, дрібні деталі… Зараз такі речі рідко можна побачити на шиях. Людина яка це подарувала дійсно вас кохає.

– То ви вже бачили подібні речі?

Маринці було цікаво дізнатися щось про кулони. До цього вона не зустрічала нічого подібного. А тут такий випадок.

– Всі амулети особливі. Однакові трапляються дуже рідко. Настільки мені вдалося розгледіти з вашого…

Дівчина одним порухом руки зняла кулона і передала незнайомцю.

– Але дуже обережно.

Чоловік крутив, вертів, розглядав із усіх сторін.

– Такого дивного точно не бачив. Він дуже старий і потертий. Напевне, попередній господар щодня його носив із собою.

– А для чого взагалі подібні речі?

– Дехто вірить, що кусень металу притягує успіх, надихає на творчість. Інші зберігають пам`ять про кохання та фотографії.

– Тобто?

Чоловік перекрутив кулон і показав пальцем на щілину.

– Ваш амулет відкривається. Потрібно лишень натиснути металевим дротиком.

– Круто, я, навіть, не знала про це.

– Я можу допомогти відкрити.

Маринка на секунду задумалася, а потім відповіла :

– Та ні, якось іншим разом. Таємниці мають бути сімейними.

Вона забрала амулет та поклала до кишені.

– За кілька сотень можу його відкупити

Маринка помахала головою, подякувала за інформацію і вирушила на кухню.

– Я буду у вас снідати через три дні. Якщо передумаєте – звертайтесь, – крикнув у спину дівчині чоловік.

До кінця її зміни лишалось дванадцять хвилин. У неї трусилися руки. Дівчина прагнула відкрити амулет. Їй було цікаво, що саме міг там зберігати батько Кості. Чи, можливо, там взагалі нічого не було. Але вона не могла це зробити без коханого.



V

– А де урна?

– От холера…, – вилаявся Костя. – Потрібно було забрати після 15.00?

– Так. Ще є кур’єрська служба.

Костя не знав як діяти. Лишилося дев’ять днів, але чи буде в нього час на поїздку? Він не знав.

– Все ж краще кур’єр. Зараз зателефоную до них.

Маринка третій рік знайома і другий живе із Костиком. Все б нічого, але її дуже дивувала пам`ять коханого. Дівчина могла годинами розповідати про своє життя чи події в ресторані, а на наступний ранок він обов’язково запитає щось із того, що вона йому толочила. А ще як зробить гримасу, що чує про це вперше, аж нудить. Чоловіки.

– Пообіцяли завтра з ранку доправити прах.

– Чудово.

– А ще разом із нами мешкатиме скриня.

Маринка не відразу зрозуміла чоловіка. Коли все в мозку стало на своє місце, дівчина суворо глянула на Костю, і мовила :

– Та вже простіше було до батька на квартиру переїхати. У нас одна кімната менша за іншу. Можливо, краще її здати антикварам. Як раз один сьогодні поглядав на мій зад.

– І наскільки він оцінив його за системою «Шелдона»[1]?

Маринка вже хотіла пожартувати у відповідь та коханий ляснув її по жопці.

– Я б оцінив на шість із п’яти.

Дівчина обійняла хлопця та поцілувала у щічку.

– А на рахунок скрині – мені шкода, вона вже в нас удома.

– У спальні? Коли ти встиг!

– Все не так просто. У батьківській квартирі хтось нишпорив. Всі речі були розкидані, а скриня відкрита. Її зламали силою.

– Ти викликав агентів?

– А сенс? Вони лише б забрали час і нерви.

Агентом міг стати кожен у віці від 30 до 38 років. Як правило ними були самотні чоловіки, що стомилися від творчості. Роботи у них не багато. Пограбування та насильство були рідкістю, а про вбивства вони взагалі не чули. Єдина їхня робота полягала у боротьбі із плагіатом. Сотні митців щодня сварилися через мальовані картини, музику, фільми і скульптуру. Судові процеси тяглися безкінечністю. Але ніхто так і не зміг довести хто вперше намалював рожевого кролика із блакитними вушками і помаранчевим животиком.

– А що поцупили?

– Не знаю. Можливо, нічого і я сильно драматизую.

– Не переймайся. Ти ж планував утилізувати весь мотлох. От тобі і допомогли.

– Тепер все інакше.

Костя дістав із кишені фотографії та став показувати їх Марині. На її обличчі з’явився подив. Вона ніколи не бачила таких гарних світлин лісу, дерев, природи. У неї навіть виникло бажання кинути все та гайнути до зеленої трави, листя, гілля. Та лишень куди їхати? Де знаходяться подібні чудасії?

– А що це за білий будинок? Ти колись мешкав за містом?

– Навряд. Я, навіть, не знаю де це знаходиться. Лише одного разу з батьком бачив височенні дерева. Тоді мені не було й чотирьох років. Ми їздили за місто до одного бородатого дядька. Материного родича чи щось подібне. Він мене дуже налякав. Спочатку вони тихо розмовляли, а потім батько ніби сказився. Очі стали червоними, вени на руках пульсували. Та дядько був грізнішим і масивнішим. Як вони не віддухопелили одне одного?

– І чим все скінчилося?

– Батько кричав що «ви нас всіх вб’єте», та дядько прогнав нас і ми поїхали назад. Більше я нічого не пригадую.

– А це що за жінка поряд із батьком? – зляканим тоном запитала Марина.

Костя здивовано поглянув на фотографію, Марину, а потім згадав, що він їй ніколи не показував подібних світлин.

– Це Мама.

– Так дивно. Вона мені схожа на жіночку зі сну. Стояла біля мене та посміхалася. Навіть, платтячком схожа.

– Сон? Не фантазуй. Ти не могла її знати. Вона зникла за довго до…

– MeMento… 44…, – не зважаючи на белькотіння Кості, промовила Марина. А потім ще кілька разів повторила.

– Ти знаєш, що це означає?

– У книгах часто зустрічається це слово. Почерк твого батька? Красивий.

– Ти про «Суспільство поступок»?

Марина кивнула головою.

Книга вважалася обов’язковою для читання у школах. Деякі сторінки, абзаци та вирізки із неї потрібно вчити на пам’ять. У шість років «Суспільство поступок» дарували дітям. Для них вона була оздоблена ілюстраціями та схемами. Авторами книги вважалися вченні та політики, що близько сотні років тому були при владі. Формально, говорилося, що авторами є всі жителі Землі і книга написана для них.

Раніше держави створювали конституції, кодекси, закони. Сенсу із них не було. Всі вони грубо порушувалися, переписувалися та перекручувалися у потрібні моменти. Із тих архаїчних книг розпочиналися бійки, стрілянини, війни. Більшість із них не допомагали людям, а лишень показували пальчиком як робити не можна.

У «Суспільстві поступок» нічого подібного не було. Книга описувала як сортувати сміття, поводитись із роботами, ділити ресурсні кошти. Кілька сотень сторінок присвячені політичному життю. Детально розповідалося про електрократію, згідно якої кожен зобов’язаний брати участь у вирішенні громадських проблем. Для цього у віці чотирнадцяти років всім видавали спеціальні гаджети для голосування та ознайомлення із політичною ситуацією. Якщо хтось ігнорував подібні приписи, то позбавлявся ресурсних коштів і закріплювався за громадською роботою.

– Memento? Я добре читав книгу, але не пригадую щоб зустрічав це слово чи поняття.

– Принеси книгу і перевіримо.

Останній розділ книги називався «44». Його рідко читали люди до сорока років. Там йшлося про перенаселення планети, дефіцит води та їжі. Розписували можливі катастрофи та способи їх уникнення. Та все це були деталі. Головна думка зводилася до жертви, котру приносять всі жителі Землі. Без виключень, виправдань та запитання. Кожен мав померти у 44 роки. Для того щоб ніхто не зміг втекти від смерті, задовго до написання книги був розроблений генетичний вірус, що слідкує за кожним. Інколи траплялися казуси та більше 50 років за останню сотню років ніхто не прожив.

Все це робилося із єдиною метою, щоб нове покоління мало можливість жити та творити.

Костя приніс книгу, покриту пилом. Він, навіть, не пам’ятав коли в останнє її тримав у руках. Маринка швидко знайшла розділ «44» і стала шукати слово «memento».

– Навіть, якщо ми знайдемо щось подібне у книзі, для чого батькові потрібно писати це на фотокартці?

– Щоб пам’ятати про смерть. – тихесенько промовила дівчина.

– Він і так вже…

– Ось читай.

Маринка тицьнула пальцем на рядок хлопцеві і він став читати у голос.

– Принцип «mеmento mori» означає, бла-бла-бла формальності…– очі хлопця заокруглилися і він закінчив не вдалий жарт. – Тобто, якщо моєму знайомому перевалило за 44 роки я повинен повідомити про це Агентство?

– А якщо не повідомиш, то позбавишся назавжди ресурсних коштів.

– І що зроблять із старими?

– Я гадаю ти й так це зрозумів. Коли ти в останнє бачив матір?

Костя не пам’ятав, але зрозумів до чого вела Маринка. Батько не любив матір. Синці на обличчі не могли брехати. Вони часто сварилися, особливо на публіці. Інколи це було схоже на виставу чи кіно. І щоб не втратити гроші він здав матір.

– Костя, батько не винний. Навіть, як він все приховав, то через місяць другий агенти самі знайшли матір.

– Я розумію… але все можна сказати. Для чого ховати фотографії у скрині? Грати у загубленого ключа та писати записки!

– Які записки?

Костя забувся, що не встиг показати папірець із скрині дівчині. Він прочитав їй текст : «Всі ми різні… Район Z, білий будинок хризантеми».

– Я ніколи не чула про район Z.

– Я також, як і про хризантему. Напевне, це і є білий будинок на фотографії. Можливо його вже знесли, а на тому місці побудували розважальний центр чи хмарочос.

– Цікаво.

Костя показав дівчині скриню та щілину, з якої дістав папірець. Розмова тривала довго, і переросла у буденні справи. Бажання колупатися у таємницях зникло із денним проміння.


[1] Система Шелдона створення для комплексної оцінки монет

11.02.2018 Проза / Оповідання
44 оповідка 2231 року (Розділи 6-11) / Оповідання | Сліпокоєнко Роман
Попередня публікація: 02.02.2018 Проза / Оповідання
44. оповідка 2231 року / Оповідання | Сліпокоєнко Роман
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
13.08.2018 © роман-мтт / Мініатюра
Серпень-Крадій
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону (Частина друга. Машина)
13.06.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
06.06.2018 © Лука / Роман
Зірка Йуди
28.05.2018 © Саня Малаш / Оповідання
За кілька дюймів від прірви
Оповідання Фантастика
13.02.2018 © Панченко Вадим
Рівень оптимізації
10.02.2018
Конк
18.11.2017 © Меньшов Олександр
ПРИНЦИП ТРИГЕРА (2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2
Переглядів: 149  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
09.08.2018 © Суворий
Судетська криза: чехи відкидають ультиматум Гітлера, Європа мобілізується (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Проба сил: Чи Росія може воювати? (вересень 1938)
08.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Англія та Франція примушують Чехословаччину віддати Судети (вересень 1938)
07.08.2018 © Суворий
Судетська криза: Чемберлейн їде до Гітлера (вересень 1938)
06.08.2018 © Суворий
Похід Польщі проти української церкви (вересень 1938)
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
27.11.2014 © Серго Сокольник
23.02.2012 © Журналіст
22.03.2013 © Червона Шапочка
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди