Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
11.02.2018 19:12Оповідання
Фантастика  
44 Оповідка 2231 року
10000
З дозволу батьків
© Сліпокоєнко Роман

44 Оповідка 2231 року

Розділи 6-11

Сліпокоєнко Роман
Опубліковано 11.02.2018 / 45016

VI

 

У вільний час Маринка малювала. Ніщо так не захоплювало її як робота з пензлем по чорному полотні. Білий фон майже не використовувала – її лякала його пустота. Дівчина вважалася спеціалістом по зображенню груш різних форм та кольорів. Всього створила близько трьохсот картин із цими фруктами. Частина із них висіли у мережі ресторанів «Крокодил», інші у друзів, а три найкращі картини зберігалися у місцевій галереї.

Після двадцяти років кожен житель планети мав завершити вибір спеціалізації. Зазвичай, більшість знали чим вони займатимуться із дитинства. Тільки частина людей довго не могли себе знайти і переходили із однієї спеціалізації в іншу. Найпопулярнішими були: музика, акторство, графіка, спорт. Тонкощі мистецтв здобували у однорічних розумаріумах[1], де надавалися загальні рекомендації.

Інтелектуали гуртувалися навколо розумових центрів. У них навчання тривало близько десяти років, а у деяких випадках – більше. В цих закладах вивчали математику, астрономію, кібернетику, розчеплення ядра та тонкощі світлових матерій. Розумові центри мали величезні лабораторії та сховища. Експерименти не зупинялись ні на мить. Щодня виводилися нові істини та переписувалися книги.

Розумові установи фінансувалися найкраще. Навіть, у роки дефіциту жоден центр не відчув нестачу коштів. Кожен інтелектуал отримував додатково дві ресурсні зарплатні у місяць. Хоча існували й інші види заохочень. Та як там не було, саме інтелектуалів постійно не вистачало містам. Хоча так було завжди.

Маринка з дитинства визначилася, що буде займатися живописом. Тоді як Костя постійно стрибав із одного захоплення до іншого. Спочатку його серце полонила музика та байдужість батька погасила вогнище. Він завжди говорив щоб юнак не чіпав інструментів. Згодом він почав займатися різьбленням. На згадку про це лишилося декілька рубців на руці. А далі малювання, вокал, театр, історія і все повз. Лише при знайомстві із Маринкою, Костя визначився, що буде займатися керамікою.

Центр гончарства знаходився поряд із домівкою. Костя став відвідувати його щодня. Спочатку ліпив кавалки незрозумілої форми. Майстер говорив, що цей етап проходять всі. І він не помилився – за два місяці юнак вже створював фігурки жінок, чоловіків та тваринок. Особливо подобалося ліпити тигрів : агресивних, що готові ринутися у бій та роздерти плоть. Про таких хижаків він читав у дитинстві в книгах, а згодом побачив у зоопарку. Зараз вони велика рідкість. Шкода, що їх не можна тримати вдома, як собак і равликів.

Останні два тижні Костя перестав відвідувати майстерню. Маринка це помітила та не стала зачіпати коханого. Вона гадала, що це вплив останніх подій .

 

VII


Марина прокинулася рано, спала погано, крутилася. Все думала про останні події. Згадала випадок про кулон та пошкодувала, що забула розповісти про нього Кості. Коханий спав, тому вона тихо зібрала речі і вирушила на роботу. 

Солодкий сон Кості був порушений жахливезним стуком. Здавалася, що величезний слон гепав у двері.

– Іду! Іду! Дай штани натягнути!

Та стукіт лишень збільшився. Хлопець лаявся та згадував, яку нечисту силу могло принести. Тільки перед тим, як відкрити двері він згадав, що чекає кур’єра. Проте, зазвичай, роботи більш терпеливі, ніж цей ранішній демон.

– Хто? – запитав Костя не відчиняючи двері.

– Доставка праху із Західного центру пам’яті.

Чоловік смачно позіхнув та відкрив двері. Перед ним постала не металева бляшанка, а амбал із широченними плечима та вазою в руках. Дивина.

– Доброго ранку!

Незнайомець правою рукою засадив у обличчя Кості. Хлопець, навіть, не встиг оком кліпнути, як опинився на підлозі. Двері закрилися і його буцав ногою чоловік. Кожен удар був сильніший попереднього. Кілька втрапили в обличчя, інші рахували ребра. Кривавий суп стікав із його обличчя. Затулятися було вже пізно, а захищатися – нічим. Дряблі м’язи не годилися для бійки.

– Мене звати Олександр! – в останнє вдаривши, мовив чоловік.

Костя сплюнув і підвів очі. Раніше він ніколи не бачив цього виродка. Та, навіть, не міг згадати, що встиг накоїти чи за кого отримує гостинці.

– А це ваша візитна картка.

– Привітання! Часу у мене обмаль, тому не ображайтеся. За кожну дурницю отримуватимете по пиці.

– Аванс мені сподобався! – відхаркуючись мовив Костя.

– Що тобі залишив батько!

– Нічого. Мотлох.

– Брехня!

Олександр з усієї сили засадив ногою по обличчі. Відповідь вартувала частинки переднього зуба.

– Повторюю запитання!

– Скриню… дерев’яну стару скриню… це ваші її зламали на батьківській квартирі!

– Наші-ваші! Кицюнька, думати тобі не варто! Лише відповідай!

– Іди нахрін, тварюко!

Чемність вартувала кількох ударів по ребрах.

– Скриня порожня, крім мотлоху там нічого не було. Мене цікавить інше.

– Та хто ви такі!

– Колишні друзі твого батька. Скоро з тобою також подружимо. Мене цікавить інформація. Блокноти, записи, розмови. Будь що, де зустрічається слово «хризантема». Батько повинен тобі щось розповідати! Чи передати чіп.

– Нічого! Він зі мною поводився не краще ніж ти, чмошник!

– Ввічливість! Ось чого тебе він не навчив. Чаю гостям не налив, печеньками не пригостив, ще й словами поганими називаєш. Не добре так Костюнчику.

Кожен вираз супроводжувався новими ударами.

– Та що такого зробив мій батько! Що! Скажи або добий мене!

– Ти справді не розумієш? Він всіх нас убив! Це був монстр, тварюка, що не пішла на компроміси.

– Мертвий тільки він…

– І справді! Тримай.

Олександр з усієї сили жбурнув керамічну вазу по Кості, але промазав. Урна розбилася і з неї вирвався чорний пил.

– Тепер він житиме з тобою.

Двері відчинилися і до кімнати зайшла дівчина. З білим волоссям та милою посмішкою. Костя також її не знав, але бажав щоб вона підмінила Олександра. Можливо, з нею бесіда пройде спокійніше та без зайвих травм.

– Меланда, я ж тебе просив почекати! У нас виключно чоловіча розмова.

– Закінчуй з цим рахітом. Мені гидко дивитися на його розмазані слюні!

– Він ще нічого не сказав! Ось-ось почне базікати.

Дівчина демонстративно закотила очі та набрала повні легені повітря. Меланда виявилася нетерпимою домінанткою.

– Ми вже гатили музиканта[2], перерили квартиру, а ти вже півгодини духопелиш цього півника. Відповідей немає! Скотиняка знищив всю інформацію. Все що могло б нас врятувати.

– А сина? Сина б він не врятував?

– Він себе убив! Саня! Змирись і валимо звідси.

– Хто ви? – прохрипів Костя.

– Закрийся! – відповіли одним голосом чоловік та жінка.

– Товариство 43? Про це говорить ваша поведінка! Нахабність! Убивця не я і не батько! Ви і тільки ви справжні різники, що не зупиняться ні перед чим. Ви…

Жінка не стала слухати Костю, а також буцнула ногою. Доповнила традиції свого супутника.

– Киця, нам вже по 44, так що закрийся і не сопи!

Потім Меланда перевела очі на Олександра і мовила :

– Ходімо, тут немає нічого, що могло б нам допомогти.

Чоловік поглянув на Костю і повільно мовив :

– Якщо хтось дізнається що трапилося – я повернуся. Мені здається, нам знайдеться про що поговорити. Маринці скажеш, що впав зі сходів.

– Звідки ви про неї знаєте!

– О-о, це цікава та довга розмова. Меланда, ти не поцьомаєш Кицю на прощання?

Дівчина посміхнулася та буцнула каблуком Костю. На цьому інтелектуальна бесіда закінчилася. А хлопець ще довго не міг підвестися з підлоги.

Товариство чи група 43 об’єднувала всіх відчайдух. Вони не бажали слідувати книжним приписам і завжди плювали в обличчя всім, хто говорив про їх обов’язок. З кожним роком все більше людей переймали цю філософію. Лідерів у них не було, так як і спільної ідеї. Інколи відчайдухи об’єднувалися у групи п’яти-шести людей та бунтували : палили магазини, ламали роботів і скрізь, де б тільки не ступила їх нога, писали : «Верніть втрачене, виродки!». Зазвичай, на подібні заходи ніхто не звертав уваги. У більшості випадків, винуватці помирали за два місяці, так і не отримавши втрачене. Хоча було зафіксовано і кілька випадків, коли молоді люди долучалися до організації. Та їх дії були пасивними і в’ялими. Всі вони сподівалися, що до їх часу все зміниться.

Костя не цікавився подібним рухом. Він, навіть, не задумувався про майбутнє. Для юнака все відбувалося вчасно і гадати наперед чи засмучуватися через невдачі не входило у його плани. Та й взагалі єдиним пунктами плану були ніч із Маринкою і міцний сон. На цьому стратегія життя закінчувалася.  

Наслідки побоїща були жахливі. Обличчя покрилося червоними плямами та пухирями. Ліве око затекло, а з носа фонтанувала кров’яка. Крім губ ніде розсічень не було. Голова гуділа, згадуючи кожен удар. Найбільше ударів прийшлося на ребра та руки. Рухатися було важко.

В аптечці він дістав декілька пігулок знеболювального і випив їх. Достатньо було б і одної та Костя хотів якомога швидше позбутися болю. Лице та торс намазав коричневим кремом і залишив його на півгодини. З кожною хвилиною біль зменшувався, а потім взагалі зник.

Переривши всю аптечку, він дістав синю рідину і шприц. Уколов в обличчя та груди. Хлопця огорнуло почуття спокою, неначе нічого із ним не відбувалося. Він поглянув на годинник – скоро має прийти Марина. Вмостившись у крісло, спробував аналізувати ситуацію, згадувати все що йому говорив батько. Та сон виявився сильніший. Хлопець забув про амбала, дівчину та розвіяний по квартирі прах.


VIII

 

Маринка повернулася додому дуже пізно. Костя спав, а на підлозі було жахіття крові та землі. Дівчина нічого не розуміла та будити коханого не стала. Вирішила швиденько все прибрати і приготувати вечерю.

– Де батько? – перше що запитав Костя коли прокинувся! – Маринко!

Дівчина поглянула на хлопця і злякалася.

– Що тут було? Чому в тебе розбиті губи!

Костя змовчав, він підійшов до дзеркала і уважно поглянув на себе. Сліди насилля зникли. Уколи та бальзами зробили свою справу за чотири години. Єдине що лишилося це сліди крові у волосі та тріщини губ. Вони затягнуться з часом.

– Де батько? У коридорі була розбита ваза із його прахом! Ти бачила її.

Дівчина мовчала, вона, навіть, не знала що можна відповісти. Все що валялося та було розбите вона посортувала і викинула.

– Ну?

– На природі… я чесно не знала що це … вибач…

– Чудово! Хоч із чимось покінчено! – вигукнув Костя.

Дівчина так і не зрозуміла чи сердиться коханий, чи радий. Вона вирішила просто обійняти його. Костя сам не розумів своїх почуттів.

Вони сіли вечеряти і хлопець повільно розповів їй про випадок із амбалом. Без частинки зуба їсти було боляче та це не найгірше, що траплялося у житті. 

– Я так і не розумію що вони хотіли почути від тебе!

– Мені також, батько чимось не вгодив товариству. У нього було безліч різноманітних справ і про жодну із них він мені не розповідав. Незнайомці більше знали про нього, ніж я.

– Шкода, що твої нові друзі про це не знали. Зі мною також трапилася пригода. Не менш цікава, але без насилля. Можливо, ми, навіть, щось дізнаємось про твого батька і амбалів.

Маринка посміхнулася та дістала із кишені крихітний модуль. Він був не більше гречаної крупинки. На них записували декілька зетабайтів[3] інформації. Чи кілька фотографій улюблених собачок.

– Що це?

– Твій подарунок, частинка сімейної реліквії.

Костя так нічого і не зрозумів.

– Батько заховав інформацію у кулоні. Що там я ще не знаю, але мені щось підказує, що саме за цим приходили твої друзі.

– Не називай їх друзями! – ображено мовив хлопець. – А де сам кулон?

– Вибач… його викрали.

Костя нічого не розумів. Що взагалі коїться із його життям. Смерть батька, побиття, викрадення та не зрозуміла флешка. Що, в біса, він не так зробив цьому світу, що всі сили зібралися проти нього.

– Що кулон відкривається мені розповів один із відвідувачів ресторану. Він запропонував продати його як антикваріат, але я відмовилася. Все ж – це пам’ять. Планувала відкрити його у вечері з тобою та забувалася. А зранку ти спав. Мене ніяк не покидала ідея відкрити кулон. Вона випалювала мені всі нутрощі. Поки ти спав я відкрила прикрасу і побачила флешку.

– Так ти знаєш чи ні що записано на ній? – перебив монолог дівчини запив хлопець.

– Ні, у мене не було часу. Модуль був дуже дрібний, тому я вирішила залишити його вдома, а кулон надягла і пішла на роботу.

У ресторані все було як завжди, а от коли поверталася додому мене збив із ніг випадковий перехожий. Порядний, допоміг мені піднятися і тисячі разів вибачався. Ми швидко із ним попрощали і рушили кожен по своїх справах. Пройшовши кілька сотень кроків, відчула що чогось не вистачає. Перевірила кишені, доторкнулася рукою до шиї і зупинилася. Кулона не було, він зник.

– Ти запам’ятала того гамнюка?

– Обличчя ні, лише твідовий піджак зеленого кольору і яскраву блакитну сорочку. Я ж відразу ринулась назад. Стала розшукувати незнайомця, проте все марно. Він зник, тай часу у нього було вдосталь. Мені справді дуже шкода, що так сталося…

– Маринко, сонце, кому потрібна та залізяка, коли у нас в руках інформація!

Дівчина тяжко видихнула і посміхнулася. Костя розуміє її, а більшого і не потрібно.

Хлопець вставив модуль у програвач і посеред кімнати з’явилося зображення батька. На фото йому було не більше ніж Кості. У модулі зберігалася єдина папка «Хризантема», а у ній файл із кодом.

– Що це? – запитала дівчина.

– Не знаю, схоже на математику чи генетику…

– Для математики забагато букв, напевне генетика. Я щось подібне зустрічала під час навчання у коледжі.

Спочатку вони уважно вглядалися у символи коду, а потім стали листати інформацію. 498 сторінок дрібним шифром. Далі були розрахунки і формули. Жодних пояснень. Інформація заздалегідь була призначена для висококваліфікованого спеціаліста. Для будь-якої іншої людини – це срань, набір символів.

У кінці містився невеликий підпис, що не мав відношення до коду. «Кожна дія має пояснення. Навіть, якщо ми її не розуміємо, це не говорить про хибу. Мій вибір був тяжкий, але тепер час тобі приймати рішення. Не помилися і пробач. Білий будинок хризантеми».

– Хризантеми… будинок. – повільно промовила Маринка.

– Все сходиться до нього. Шкода, що не можна нікому показати код. Відповідь у ньому! Що саме зашифрував батько, що нікому не подобається?

– Не знаю… Це звучить дивно, але у моєму сні також всі дії відбуваються біля білого будинку. Мені здається, що я насправді там бувала у дитинстві.

– Там є колони?

– Так!

– Скільки їх, Маринко?

Дівчина на секунду задумалася, а потім відповіла :

– Дев’ять! Дев’ять не симетрично розташованих колон із сіруватими відтінками!

– Вітаю! Ми були в одному ж місці. У будинку, що зображений на фотографії.

– Але ж там немає жодних колон!

– Інший ракурс. Тепер нам потрібно вияснити, чому батько приїздив до маминого дядька та що вони не поділили.

До пізньої ночі вони розглядали різні теорії та версії. Згадували дитинство і сміялися. А все завершилося міцним сном. Домовилися що Маринка залишиться вдома і вони разом проведуть день.


ІХ

 

– Що там написано ми не знаємо! Показати нікому не можемо, а вдома сидіти не варіант.

– У тебе є пропозиція забути про все і гарно нажертися?

Маринці сподобався хід думок хлопця, проте вона говорила про інше. Дівчина прокинулася раніше і розпочала свій день із перегляду карти. Місто було розділене на 25 районів : одні із них мали історичні назви, такі як Аристократичний, Революції, Синіх пов’язок; інші ж у честь відомих мешканців, проте жодний район не називався одною літерою.

Досліджуючи карти вона звернула увагу на Замковий район. Можливо «Z» це скорочення. З годину дівчина вичитувала різноманітну інформацію, переглядала фото будівель і все марно. Замковий район не мав нічого спільного із історією. Всі старі будівлі були знищенні для побудови модернових гігантів.

– Нам необхідно знайти білий будинок! Все зводиться до нього. Можливо, твій дядько зможе прочитати код чи хоч щось прояснити.

– А ти не думала, що він вже мертвий? У місті немає жодного району Z і ніколи не було.

– Стіни також вміють говорити!

– Чудово! Маринко, ти чуєш мене? У місті немає жодного району Z…

Дівчина дивно поглянула на хлопця і посміхнулася.

– У місті немає і не може бути. Всі секрети знаходяться за межами нашого комфорту.

– Хащі.

– Так! – з усієї сили вигукнула дівчина. – Проте варто все детально перевірити.

Місто постійно збільшувалося, разом із кількістю жителів. Єдиною вільною територією від бетону вважалися чагарники – хащі. Ними лякали як дітей, так і дорослих. І дійсно більшість злочинів відбувалися у них.

За півгодини Костя знайшов підтвердження.

– Південні рубежі були розділені на 26 квадратів. Кожен із них має площу 150 квадратних кілометрів. Їх назви відповідають літерам латинського алфавіту. За 70 років було забудовано 17 квадратів, разом вони утворюють новий район міста – Південний. Тобто батько мав на увазі не район Z, а квадрат.

– А він вже забудований?

– Ще ні. У статті писалося, що планують забудувати через 40-60 років. Між іншим, у цьому районі не проживають люди і є багато дрібних озер та боліт.

Маринка завантажила карту і стала переглядати особливості квадрату.

– Там є лише три дороги. І в статті писали не правду, там живуть люди.

Дівчина показала на карті не велике поселення, що складалося із дев’яти будівель. А Костя завантажив їх фотографії. Четвертий будинок вразив у ціль. Те що було у Марининих снах – ожило.

– Ось і відповіді. – промовив хлопець.

Костя був здивований, що у віддаленому районі знаходилися будівлі. Всі його знайомі неодноразово говорили, що за містом можуть жити лише безумці у сарайчиках. А тут ціле поселення, хоча, може виявитися, що там ніхто не живе.

– То ми їдемо? Ти готовий до пригоди?

Очі у Маринки палали. Вона відразу хотіла ринутися до будинку і дізнатися, що вона там робила у дитинстві. Як вона пов’язана із хлопцем і його батьком. Костя ж не поспішав до будинку, боявся знову отримати по пиці й не тільки. Батько ж не дарма нічого не розповідав хлопцеві.

– Ти пам’ятаєш, що було вчора? Нам не можна сьогодні їхати до будинку!

– Завтра чудовий день.

– Почекай тиждень, а краще місяць.

– Ти боїшся?

Костя не відповів та Маринка побачила це по очах. Амбал Олександр добряче в’ївся у пам’ять. А процес отримування по пиці не такий уже й солодкий.


Х

 

Компромісом став дев’ятий день. Вони спакували добрячу сумку, взяли автомобіль у бюро оренди на чотири дні і рушили до пригод. Між їх домівкою і загадковим білим будинком простягалося близько 700 кілометрів.

Містом рухались швидко. Будинки мелькали один за одним. Маринка не встигала роздивлятися міські панорами. Більшість районів були чужими для них. Вони, напевне, раніше ніколи не подорожували разом далі медових закладів. А для чого далеко їздити, коли хочеться добряче випити і потанцювати?

– Як ти гадаєш, що ми там побачимо? – запитала Маринка

– Ти, можливо, й нічого, а от я – брехню. Черговий батьківський обман, за який я вже отримав аванс.

– Ти дуже нудотний. А хризантема? Всі дні гадала чим може виявитися квітка. Можливо, це повстанський рух або релігійна секта.

– Код – ось що насправді цікаве.

– Правильно, то код релігійної секти. Лишень чому твого батька вважають вбивцею?

Костя скоса поглянув на Маринку і додав звуку на програвачу. Від розмов про батька його нудило. Більшу частину дороги вони мовчали, тільки зрідка обмінюючись короткими фразами.

Вулички здавалися безкінечними, а міські пейзажі за кілька годин зморили Маринку. Дівчина заснула і своїм храпом розважала хлопця. Та підвечір і очі Кості налилися кров’ю. Все тіло прохало про відпочинок.

В останньому міському кварталі Костя припарковав авто біля готелю. Це був останній пристойний та безпечний заклад перед виїздом за межі міста. Маринка гадала, що вони спатимуть у старезному закладі на окраїні. Та все було інакше. Місто зростало і окраїна виглядала ошатніше золотого центру.

– Я хотіла спати на 58 поверсі. З такої висоти ми побачили б хащі.

– Нам взагалі пощастило, що дісталася кімната.

І, справді, місць у готелі не вистачало. У кімнатах мешкали постійні жителі, деякі із яких все своє життя називали готельний номер домівкою. Робот запропонував кілька варіантів і найкращим був номер на 3 поверсі. Адже там були двоспальне ліжко і міні бар, а про більше хлопець і не мріяв після довгої мандрівки.

– Нам лишилося не більше трьохсот кілометрів, але про комфорт варто забутися.

– Коли ти виходив я розмовляла і сусідами і вони розповідали, що на південь тягнеться ґрунтова дорога у дуже жахливому стані.

– Напевне, вони гадають, що ми їдемо у гранітне місто?

Маринка кивнула головою. На півдні розташовувалося декілька великих міст. Вони з’єднанні пластиковими магістралями. Та жодна із доріг не підходила для їх подорожі.

– А щось розповідали про дикарів, селюків, місцеву бидлоту?

– Розповідали про болото та те, що у них зливають мільйони тон відходів. Інколи запахи доходили і до мешканців готелю. Добровільно у чагарники ніхто не ходить та й про злочинців давно нічого вони не чули.

– Завжди мріяв побачити відстійники. Добре, що хоч гаджети показують шлях.

Вони сиділи на підлозі та пили вино із сиром. Закінчивши із плануванням, перейшли до любовних тем. Килим холодив ноги і хлопець періодично м’яв дівчині ноги, щоб зігріти. З останньою каплею алкоголю перейшли до обіймів. Костя гарячими руками охопив талію та груди. З дрібними поцілунками він почав роздягати дівчину, безладно кидаючи одяг. Маринка ж, в свою чергу, роздягала хлопця. Їх вуста сплелися у затяжному поцілунку, а потім Костя став пестити її груди, приділяючи увагу то правому, то лівому сосочку. Напруження зростало з кожним дотиком і їх тіла злилися в одне ціле.

Закінчивши любовні ігри, Костя побажав Маринці солоденьких снів і відключився. Дівчина не забарилася і заснула у хлопця на плечі.

Посеред ночі у кімнаті почувся скрип дверей та кроки. Хтось пробирався до ліжка, майже наблизившись до цілі, раптово увімкнулося світло.

– Доброї ночі, ми вас чекали! – повільно проговорив Костя.

Хлопець навів пістолет на незваного гостя. Раніше він ніколи не носив із собою зброю та останні події змусили переглянути звички.

Незнайомцем виявилася дівчина із білим волоссям – Меланда. Вона вже одного разу приходила до Кості разом із Олександром. Цього разу дівчина була одна. За дев’ять днів вона помітно змінилася. На обличчі з’явилися зморшки, сині круги під очима і сивина. Щось руйнувало Меланду із середини, не давало покою.

Костя та Маринка передбачили, що вночі прийдуть гості, тому вони лягли спати на підлозі. Без комфорту, зате у безпеці, тим паче секс на підлозі захопливіший. Натомість Меланда гадала застати коханців зненацька, тільки що далі буде парочка не знала.

– Для чого ти приперлася?

Дівчина мовчала. Її колишня брутальність змивалася гарячими сльозами.

– Кажи або забирайся! – прокричав Костя, а його очі налилися кров’ю.

– Я знаю куди ви їдете! Допоможіть мені.

– І куди ж? – приєднавшись до діалогу мовила Марина.

– Втікаєте у чагарники. Батько залишив вам ліки, а ви кляті виродки не бажаєте ні з ким ділитися. Думаєте, що зможете жити до ста років? Забутися про приписи закону?

Маринка переглянулася із Костею. Про ліки вони нічого не чули та й взагалі це було зовсім не те, що вони сподівалися довідатись.

– Ліки від чого?

– Смерті…

Костя відразу подумав про код, але він ніколи не чув що б цифри дарували життя. Тай батько був далекий від пошуків вічності. І невже б він не врятував себе, якби мав ліки? Він був яскравим прикладом егоїстичного існування.

– А з цього моменту детальніше. Я гадаю говоритимем без агресії? – запитав Костя.

Дівчина кивнула головою і чоловік сховав пістолет.

– Ми з Олександром входили до товариства 43 і один із її членів розповідав, що у вашого батька є ліки від хвороби. Більшість не повірили, а деякі сміялися з нього. Кожного дня нові агенти розповідали різноманітну нісенітницю, як за допомогою трав можна пережити 44 роки.

– Чудово, а де ж сьогодні амбал?

Це питання аж свербіло у середині. Він весь час очікував, що Олександр з’явиться і розпочнеться справжнє місиво.

– Помер на другий день після знайомства із тобою. Олександру було 44…

На секунду запанувала тиша.

– Співчуваю, – промовила Марина.

– А з чого ви вирішили, що у батька є ліки?

– Він був знайомий із одним біохіміком, котрий давно працював над подоланням «хвороби». Так от, рік назад він зник, а музикант став часто зникати із міста. Ми пробували прослідкувати його маршрут та все було дарма. Ми, навіть, не знали напевне чи взагалі існують ліки. Олександр запропонував чекати, так як на той момент твоєму батькові виповнилося 44 роки. Він був упевнений, що музикант прийме ліки і втече із міста.

– Та все сталося інакше, хтось помер.

У Кості стали складатися пазли у голові. Тепер у діях смертників проявилась логіка.

– Ви влаштували переворот на квартирі, нишпорили у скрині, а потім прийшли до мене? Та ви навіть не знали чи існували ліки взагалі.

Меланда поглядала погаслим поглядом і не могла вигадати що відповісти. Костя був правим – вони мчали за привидом. Проте іншої надії у них не існувало.

– Дівчинко, я тебе розчарую, але жодних ліків немає. Як полюбляв говорити мій батько : «Саrре diem[4]».

Меланда не повірила. У неї у голові зуділо що у них є рятунок.

– Тоді куди ви їдете?

– У кожного мають бути власні секрети. Шкода, але на цьому ми завершимо.

Костя дістав пістолета і навів на дівчину. Тим часом Марина дістала ампулу зеленої речовини і набрала її у шприц.

– Якщо не будеш крутитися – житимеш. Це снодійне. Тебе чекає близько двадцяти годин сну.

– Тварюки! – вигукнула Меланда та отримала свою дозу в плече.

– І тобі солоденьких снів, кицю, – відповіла Марина.


ХІ

 

На вулиці світало і Маринка з Костиком рушили у дорогу. Меланду залишили у готельному номері. Кімната була оплачена на три дні, тому дівчину чекав солодкий сон і відпочинок. Кості, навіть, стало шкода дівчини, вона втратила свого супутника, тим паче сама скоро може померти. Та по іншому вдіяти він не міг, вже надто небезпечною та непередбачуваною була Меланда. Людина ладна на все коли перед нею постає останній шанс.

Дорога за містом виявилася гіршою усіх найпесимістичніх прогнозів. Машина ниряла у величезні вирви, а у деяких місцях краще було їхати по обочині, що і робив Костя. Легендарних обірванців ніде не було видно, а Маринка побачивши чи не вперше чагарники не могла повірити, що тут може хтось жити. Та сліди людини траплялися, чим далі вони від’їжджали від міста чим більші купи сміття зустрічалися між деревами. А у деяких місцях між кущами були побудовані халабуди із фанери та кольорової плівки.

– Як так можна жити? – Запитала Маринка

– Можливо у них немає вибору. Наприклад, їм заборонили повертатися у міста чи позбавили ресурсних коштів.

– Або вони злочинці, убивці, ґвалтівники…

– Ага, а потім всі втекли сюди і побудували халабуди на окраїнах, сподіваються, що поліціях їх не знайде за фанерою.

– Ну, не знаю, – не зрозумівши кепкування продовжила жінка. – На всяк випадок дістань пістолета із трусів.

– Його там не має.

Костя відкрив бардачок та віддав пістолета дівчині. Страх зростав із кожним кілометром. Діти вузьких вулиць не знали як поводити себе у вільних просторах. Тут не було жодних правил і чекати на допомогу немає від кого. Костя дуже шкодував, що не попередив нікого із знайомих про поїздку, та й що було повідомляти? «Агове, я беру Маринку і їду у чагарники! Якщо не повернуся на третій день викликайте вертольоти і готуйте ядерну зброю до війни, чи щось інше нашкалт цього».

– А якщо дійсно ліки існують? Можливо, батько, зашифрував у коді хімічний склад панацеї.

– Існує більша ймовірність того, що батько зашифрував котрусь інформацію у музичних партитурах ніж у кодах. Батька коробило від цифр та арифметики. А якщо б і існували ліки, то що із ними робити?

– Допомогти Меланді. – коротко відповіла Маринка.

Костя закотив очі і трусив головою.

– Та ми її, навіть, не знаємо! – нервово вигукнув чоловік. – А скільки ще таких жіночок? Чоловічок? Мільйони, щодня, щохвилини, щосекунди… всіх не врятувати. У книзі сказано – живи до сорока чотирьох і радій, а потім поступися іншим.

– Багато хто вважає, що книгу варто знищити.

– А що б змінилося без неї? У світі мешкає мільйони кваліфікованих хімік і біологів, вони не можуть нічим завадити, зате смертники із товариства, гадають що їх врятує старий музикант, котрий до речі уже помер.

– Не знаю…

– Через 200 км., дізнаємось.

За годину парочка доїхала до боліт. Вода у болоті була коричневою, чорною, а у деяких місцях зеленою, дерева, кущі як і будь-яка інша рослинність зникли. Це було величезне пустище розкинуте на кілька сотень кілометрів.

Оповідки про сморід виявилися більш як правдою, їдкий запах душив пасажирів. Тепер стало зрозуміло, чому на півдні не живуть дикуни. Костя спробував закрити рот і ніс вологим носовичком та це не допомогло. Єдиним виходом було змиритися із вуличними парфумами та сильніше нажимати на педаль акселератора.

Близько до обіду болота закінчилися, їх замінив степ із рідкою травою, а далі чагарник, що переріс у сосновий ліс. Дорога стала піщаною і більш приємною для задниць. За час як вони виїхали із міста дорога була прямою без поворотів, а перед лісом вона круто завертала і мала кілька розгалуджень. Маринка дістала гаджет і стала вказувати дорогу Кості.

– Саме в цьому лісі розташований білий будинок, – промовила дівчина.

– Біля нього також ростуть такі ж височенні сосни і ялини.

– Мені також вони снилися. Ці дерева заворожують і заспокоюють…

– Та й запах у хвої кращий, ніж серед болота.

Костя довго гадав, як правильно зайти до будинку, звернутися до тих хто там мешкає, та нічого путнього у голову не приходило. Він взагалі не знав як діяти. У нього є фото, флешка та бажання дізнатися, ким був його батько, або чому він сюди приїздив раніше. Та й взагалі ідея кудись їхати, тепер хлопцеві, здавалася ідіотською. Дома було круто – спокійно, тихо і Маринка завжди варила гіркувату, але смачну каву.

– Майже приїхали, – виголосила Маринка.

За крутим поворотом з’явилося величезна галявина. По під дорогою тягнувся невеличний огород на якому росла капуста та інші не зрозумілі рослини для парочки. Вони взагалі ніколи, раніше, не бачили як вирощують їжу.

Будинки були розкидані по краях галявини, прижимаючись до лісу. Здавалося, що домівки побачивши гостей стали втікати. На вигляд вони були старезними, біла фарба облупилася, дерево вкрилося мохами, готуючись до запеклої зими.

– Ось він! – вигукнув Костя тикаючи пальцем у будинок, що стояв посередині. – З колонами.

– Точнісінько як у моїх снах.

Все сходилось, крім одного. Вони так і не побачили жодної людини біля будинків, а це неабияк насторожувало. Костя забрав пістолета у Марини та поклав його до себе у штани. Йому дуже не хотілося брати зброю із собою, та все ж так спокійніше.

– Пропоную стукати у двері.

– А далі? – запитав Костя.

– Не знаю.

Підійшовши ближче до будинку парочка помітила незміні атрибути життя : домашні капці, стежку і гарно прибраний ганок. Костя декілька разів постукав у двері та відповіді не було.

– Почекай! У цих краях гостей не так багато. Більш за все, якийсь бородатий дядько уважно розглядає нас у вікно і думає що краще, прострелити тобі коліно чи налити чаю.

– Маринко, чаю то в них немає…

– За те є щось інше, – пролунав грубий жіночий голос.

Двері відкрилися і перед ними постала стара жінка. Маринка ніколи не бачила таких глибоких зморшок і сивого волосся у житті. Костя ж завмер, він не міг повірити своїм очам.

– Це неможливо, брехня, сон…

– Чи довга історія.

В очах старої з’явилися крупні сльози і вона обійняла хлопця. Маринка нічого не розуміла, але напруження спало – стара жінка не могла завдати їм шкоди.

– Хто це? – запитала дівчина

– Маринко, я сам не вірю, проте це моя мати.

– Але як це можливо? – ще із більшим здивуванням запитала дівчина

– Все по черзі, проте спершу прошу додому.

Будинок був сучасним із всіма елементами міського життя. Костя гадав побачити стару печеру, із дерев’яним убранством, а все виявилося навпаки.

Жінка посадила гостей на синій канапі, а сама всілась у шкіряне крісло.

– Можливо кави, чаю, соку?

Парочка помахала головою. Свій апетит вони залишили на болоті та перед дверима будинку.

– Батько помер… – промовив Костя.

– Я знаю. – коротко відповіла жінка. – У нього був шанс, котрий не зійшовся із його бажання.

– Чому ти зникла? Батько завжди говорив, що ти померла і я повірив у це. Ти ж була старша за нього на дев’ять років.

– У тебе дуже багато запитань, але спочатку познайом із своєю супутницею.

Жінка посміхнулася і стала уважно розглядати Маринку. Її очі сканували кожну дрібну деталь обличчя дівчини.

Костя виконав бажання дівчини і швидко розповів про Маринку та знайомство із нею. Він ще ніколи так швидко не розповідав про своє кохання.

– Тоді значить Маринці повинен бути знайомий цей будинок. Її батько раніше тут мешкав, і вона допоки була дрібнотою.

Очі у дівчини округлилися, вона навіть не могла уявити звідки жінка могла знати про її батька, і сім’ю.

– Я нічого про це не знаю…

– Тут немає нічого дивного.

– Авжеж, відразу після цих слів стало все зрозуміло! – саркастично промовив Костя. – Неси свій чай із будемо починати з початку. Ми заслуговуємо на нормальні відповіді.

Жіночка вогняно поглянула на Костю і пішла на кухню. Повернулася через десять хвилин із фарфоровими чашечками та випічкою.

– Чай трав’яний, іншого немає, у мене дефіцит із міськими продуктами.

– Дякуємо, – мовила Маринка.

Костя ж дістав флешку і вставив її у програвач, на екрані з’явився код. До цього він поклав декілька фотокарток із білим будинком на стіл.

– Батька не стало, по його квартирі нишпорили, зірвали замок із скрині, а мене добряче віддухопелили і все це через «Хризантему». А тепер виявляється моя мати жива. Це можна якось зрозуміло розжувати для двох людей?

Жінка помовчала кілька хвилин, ковтнула слину, і розпочала :

– Краще б тобі цього всього не знати. Але тепер у нас не лишилось вибору. Ви обіцяєте, що збережете все у таємниці і більше ніколи та нізащо не повернетесь до лісу? Білого будинку для вас не існує…

Костя і Маринка поглянули одне на одного і асиметрично закивали головою.

– Твій батько давно дружив із одним хіміком – Анджеем…

– Він ніколи не називав себе хіміком, – перебила Маринка.

Костя дивно поглянув на дівчину і через кілька секунд зрозумів, що це про батька Маринки.

– Чудовою була людина, з почуттям гумору, саме таких не вистачає містам. Він займався дрібними експериментами із продуктами харчування, та допоміг не цим.

Маринка сиділа затамувавши подих. Її батько помер близько п’яти років назад майже незнайомою для неї людиною. Анджей був із тих, хто не підпускав до свого світу навіть близьких людей.

– Саме твоєму батькові я завдячую життям.

– Він винайшов ліки? – перебив Костя

– Не зовсім. Він врятував мені життя. Анжей проводив декілька дослідів із жінками, а так як я була його подружка, чоловік розпочав тестувати мій організм до початку експерименту і виявив одну цікаву річ – мої гени не запрограмовані на смерть у 44 роки. Після цього він і мій чоловік стали називати мене хризантемою, особливою жінкою.

Переривши величезну кількість інформації виявилося, що мій генетичний збій не унікальний – близько 0, 002 % людей здатні пережити бар’єр 44 років, а це майже мільйон людей.

– І що уряд не знає про цю проблемо? – запитав Костя.

– Дістань гаджет із кишені, ти сам є урядом, голосуєш за будь-які рішення. Вбиває не влада, а дурість оточуючих. Сусіди не дуже полюбляють пенсіонерів, котрі пережили 44 рік, тому велика частина інакших виїжджає із міста, або гине під тиском. Більшість із них не знають, що мають подібний козир, і щодня чекають смерті, а це добряче руйнує нервову систему.

Батько прийняв рішення врятувати мене від усього і домовився із Анжеем про переїзд за місто. В потрібний час він розіграв мою смерть серед рідних і про мене всі забулися. Нікого не цікавило моє тіло чи майно, а це дуже спрощує ситуацію.

– А код?

У старої затряслися руки і частина чаю пролилася на килим. Вона довго обдумувала, що відповісти і все ж сказала :

– Ваш батько прирік більшість людей на смерть… деякі вчені готові були розробити ліки, котрі зняли б прокляття 44 років, але для цього потрібно було вбити мене, точніше розібрати тіло на кванти, найменші частинки. Я була не проти, та він не дав мені це зробити, а зараз уже пізно…

Костя не знав, що відповісти, напевне, він діяв би, як і батько не давши убити Маринку. Нехай весь палає, але власного кохання це не стосується.

Дівчина також була приголомшена оповідкою.

– А код містить всю інформацію про мене і все, що зміг вияснити Анджей. Ті вчені вже мертві, а уряду начхати на подібні досліди. Люди поклоняються книзі, і ніяк не здоровому глузду.

Розмова тримала довго, від високого перейшли до дитинства, юності та Марини. Згадували втрачені роки та кожен свого батька. Виявилося, що у лісі разом із матір’ю мешкає дев’ятнадцять чоловік, всі вони втомилися від міського життя, але як там не було їх чекає прокляття 44 років, та вони про це не турбуються. Жінка не користування ресурсними коштами, а одже її не існувало. У неї був чудовий запас грошей, що дістався від чоловіка та батька і не великих город, а про більше і не потрібно мріяти.

За день розмови більшість таємниць перестали бути потаємними і це на краще. Костя і Маринка лишилися на ночівлю у матері, дівчина наново відкрила свою домівку. Як не було б шкода, та парочка змушена була поїхати до міста, їх чекало бурхливе життя та прокляття.

– Постарайтесь забутися, зрозуміти і пробачити все що ви дізналися.

– Це буде не можливо, – посміхаючись відповів Костя.

– Раніше сорока років не повертайтеся, життя триває…

Костя декілька разів просигналив на прощання і автомобіль рушив до міста.


 


[1] Розумаріуми – коледжі

[2] Музикант – батько Кості.

[3] Зетабайт кратна одиниця вимірювання кількості інформації, що дорівнює 270 стандартним (8-бітним) байтам або 1024 ексабайтам.

[4] Саrре diem – користуйся кожним днем, лови моменти.
Січень – лютий 2018 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.02.2018 Проза / Оповідання
44 Оповідка 2231 року
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.01.2018 © ГАННА КОНАЗЮК / Новела
Сповідь тимчасового грішника
23.12.2017 © Саня Малаш / Повість
Все аквамариново (Частина друга)
23.12.2017 © Саня Малаш / Повість
Все аквамариново (Частина перша)
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
26.10.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз (Частина 5)
Оповідання Фантастика
13.02.2018 © Панченко Вадим
Рівень оптимізації
11.02.2018
44 Оповідка 2231 року
02.02.2018
44. Оповідка 2231 року
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 70  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +132
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +206
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +172
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +114
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.11.2011 © Микола Щасливий
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
02.11.2012 © Саша
26.03.2012 © Піщук Катерина
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди