Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.02.2018 14:55Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

10

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 15.02.2018 / 45062

– ...ідйом! Підйом! – хтось затряс мене за плече. – Вставай!

Я миттю схопився, намагаючись одночасно витягнути мечі.

–Оуу! Спокійно, друже, спокійно! – то був ніякий не мрець з некрополю, а лише Даніель ді Плюі. Він простягнув мені чашку та м’яко промовив: – Це трав’яний чай… Спробуй, відразу полегшає.

–Що? – я все ще намагався збагнути, де перебуваю. – Що відбувається?

–Ти занадто нервував уві сні… Тому я вирішив тебе розбудити… Тримай! Чашка цього напою буде дуже тобі корисна. Прекрасно відновлює сили... і усуває головний біль.

–Який головний біль! – скривився я, раптом розуміючи, що дійсно відчуваю нестерпний головний біль. – А-а-а… е-е… дякую...

Вийшло, звичайно, не дуже щиро. Я взяв чашку, обережно зробив пару ковтків та присів на пісок, збираючись думками.

Ранок тільки починався. Сонця ще не було видно, але небо вже забарвилося рожевими кольорами.

–Так, дійсно чудовий ранок! – ніби почув мої думки лікар.

–Що там гіберлінг? – спитав я, посьорбуючи пахучий чай.

–Поки ще марить, – сумно посміхнувся ельф.

Бернара ніде не було видно. Очевидно, він ще знаходився в хатинці. Стояна зі своєю риссю спали під кущем, вкрившись хутряної курткою.

–Ну що, стало легше? – спитав Даніель.

Я кинув головою, вже остаточно прийшовши до тями.

–Дозвольте дещо спитати… дещо стороннє, – промовив після чергового ковтка. – Ви взагалі знайомі з Бернаром? Раніше його знали?

–Чесно кажучи – ні, – захитав головою лікар. – Що до церковних справ – тут я далекий…

–Я мав на увазі не зовсім Церкву Світла.

Даніель на мить задумався, а потім знову заперечно захитав головою.

–Аманда казала, ніби Бернар раніше приходив до Клемента, – пробубонів я. – От чомусь подумалось, ніби ви, Даніелю, також його бачили… зустрічали…

–До Клемента приходило чимало народу, – з теплом в голосі відповів лікар, згадуючи мага. – І з проблемами, і за допомогою… і щоб навіть запропонувати власні послуги… Він взагалі благоволив до відвідувачів, нікому не відмовляв… Можливо і Бернар приходив до Великого мага, тут ліпше у нього самого спитати…

Я стримано посміхнувся та знову сьорбнув гарячого чаю. Біль в голові стих остаточно, з’явилась ясність думок.

–Гарний напій, – кивнув я на чашку. – Ви, бачу, непоганий лікар… знаєтесь на травках…

–Не тільки, – трохи зніяковіло відповів Даніель.

–Але ж магію ви не застосовуєте, як Бернар?

–Ну-у… ммм… кожний вибирає той шлях, який йому ближчий по духу… Чи, наприклад, бути під щитом Тенсеса, чи покладатися на власні сили та знання…

–А чим погано служити Церкви? – відверто спитав я. На якусь мить мені здалося, що Даніель не дуже тепло відізвався про служників Світла. – В решті-решт, хіба вчення Тенсеса несе зло? Хіба воно не дає живим істотам шанс на воскресіння та нове життя?

–Хмм… я цього не казав, – голос лікаря став більш холодним. – І взагалі це із розряду філософських доктрин…

Піймавши мій розгублений погляд, Даніель додав:

–Я маю на увазі те, що визначення хто заслуговує повернення в світ живих, а хто вічної кари – і досі спірні моменти релігії Світла… Раніше в Сарнауті не було ніякого воскресіння. Всі живі істоти так чи інакше вмирали… Силою для повернення до життя володіли лише некроманти, та і то лише у вигляді нежиті… До речі, Боре, ви цей процес вже побачили на площі… чи не так?

Я погодився та додав, що то було не дуже приємне знайомство.

–Так-так, не дуже, – лікар стримав посмішку. – Ще кажуть, що Великі маги знають деякі таємні ритуали, проте вони досить небезпечні… Один такий ритуал на моєму віці закінчився страшною катастрофою.

–Ви про що?

–Про замок Валірів у Темноводді. Хіба не чув? Минуло якихось двадцять років…

–Ні, не чув… Я не настільки старий, та і взагалі прибув з Інгосу. А що там трапилось?

–О-о, заплутана історія, скажу тобі. А чув про Даккара ді Дізайєр? – Даніель зробив наголос на другому складі прізвища.

–Дазірє, – поправив я.

–Ну, як правильно казати назви наших Домів – ти мені не розповідай… Ви, люди, часто перекручуєте ельфійські імена. І це ріже мій музичний слух!

–Перепрошую, не хотів нічим образити… Так що там з цим магом?

–Він був відомим чорнокнижником… проте не впорався з власними силами…

–Ви кажете загадками. Можна більш ясніше?

–У Даккара була наречена – людська дівчина на ім’я Світлана… До речі – прямий нащадок давнього роду Валірів. Як трапилось, що вона загинула і досі незрозуміло… У тому звинуватили Дім ді Д`юз`ї…

–Який Дім?

–Ді Д`юз`ї, – повторив Даніель з якоюсь гадкою посмішкою. А потім додав: – Ді Дюсер.

Що це за натяки? – промайнуло в голові. – Чи не занадто захопився цей лікар повчати мене?

–Ді Дізайєр, ді Арди, ді Д`юз`ї, – продовжував казати він. – Здається, ми трохи відволіклись… Просто не дуже полюбляю перекручені слова, – виправдовувався лікар. – Отже, в смерті Світлани звинуватили Дім ді Дюсер… А взагалі то темна історія… дуже темна… Одне знаю точно, що Даккар спробував повернути її до життя, а в результаті лише перетворив на нежить… І не тільки її, а і весь замок з усіма його жителями!

–Овва! Навіть і не віриться…. Більше схоже на якусь страхітливу легенду… чи казку…

–Угу… на легенду, - посміхнувся лікар. – Скандал був такий гучний, що… ой-ой-ой… Даккар, до речі, десь зник. Кажуть покінчив життя самогубством…

–А чого ж не скористалися магією Світла? Чому не звернулись до Церкви? Хіба Тенсес не повертає іскри до Сарнаута? Можна було і цю Світлану…

–Я вже казав, що далекий від подібних справ… А якщо відверто, то розмови про воскресіння і досі лишаються лише розмовами. Я ні разу не бачив нікого, хто б заявив, нібито повернувся із чистилища, – останнє лікар сказав досить тихо, буцімто боявся що його хтось почує. – Що ти, Боре, знаєш про Дар Тєнзеса? Між іншим, саме так звучить його ім’я.

–Нічого… нічого не знаю… я також далекий від цих церковних справ…

–І все ж?

–Ну-у… що цей Великий маг загинув і… і відтепер нібито ми через його жертву можемо воскресати… Якось так.

–Ти знаєш, друже, я живу досить довго… і бачив Тенсеса ще до того, як він став святим…

–А, я зрозумів! Вам важко прийняти його, бо для вас, Даніелю, він залишається лише…

–Чекай! – лікар різко підвівся. – От не треба мене ловити на словах! – ельф ще було хотів щось додати, але тут із хатинки вибрався Бернар.

Мені чомусь подумалось, буцімто він чув нашу розмову. Здається по збіднілому обличчю лікаря, той вирішив так само. Але паладин нічим не виказав зворотного. Наблизився до нас і присів біля вогнища, як ні в чому не бувало.

–Що там гіберлінг? До тями не прийшов? – обережно запитав я.

–Прийшов… десь годину тому… Проте зараз знову спить…

–Отже, молитви допомогли?

–Так, слава Тенсесу! – Бернар втомлено потягнувся.

Даніель чомусь забубонів про якусь термінову справу та пішов геть. І в цю мить із хатинки донісся крик. Ми всі підхопилися та поспішили до дверей.

Здається, гіберлінг отямився. Він перелякано дивився в стелю і тихо стогнав. Почувши наші голоси, поранений спробував підвестись, але не зміг, звалився навзнак та заплакав.

Мені відразу стало якось незручно, наче я таємно за ним підглядав. Хотів було піти геть, як тут гіберлінг подав голос:

–Вибачте... вибачте… три роки самотності... Я вже знову подумав, що ви примари… Вони часто приходять по ночах...

–Які такі примари? – запитав Даніель.

–О-о… жахливі…

–Блукаючі вогники? – промовив Бернар.

–Вогники? І вони теж... Ви б бачили їх! – гіберлінг знову тихо заплакав.

Паладин поклав долонь на лоб пораненого, та, заплющивши очі, тихо звернувся до Тенсеса. Лікар же стояв осторонь, що з одного боку мене дивувало, а з іншого наводило на думку, що той не хотів пересікатися із паладином… Вірніше із Церквою Світла. Та і отой переляканий зойк про «ловлю на словах» доводив про те, що я, мабуть, правий. 

Отже, Бернара сторонилися, скоріш за все, із-за його приналежності до культу Тенсеса… А святий той був, чи ні – друге питання. За паладином стояла чимала сила, раз ельфи не ризикували сперечатися чи виказувати своє незадоволення.

–Хто ви? – спитав я у гіберлінга. – Як тут опинилися?

–Я… я… я – Тон Вітродуй, – заявив поранений. Він нарешті опанував себе, та, трохи відкашлявшись, продовжив: – Десь років зо три тому я із моїми сестрами очолив експедицію… ми рушили за дорученням нашої Ради… Але потрапили в астральний шторм… і після невдалої спроби здійснити маневр розбилися об місцеві скелі. Пам`ятаю, як наш корабель розколовся, мене викинуло на пісок... а інших… інших… О, мої бідні сестрички... О-о-о, ця Проклята Іскра! Вона ніяк не хоче їх відпустити...

З хвилину гіберлінга стрясало в риданнях. Я знову відчув себе незручно, але попри бажання вийти, конче хотілося дізнатися про Прокляту Іскру. Адже цей гіберлінг згадав про неї.

Ельфи перезирнулися один з одним. Даніель виглядав розгубленим, а ось Бернар навпаки – зосередженим. Здається їх обох також зачепила фраза про Прокляту Іскру.

–Вибачте... вибачте… вибачте… вибачте мене, – ледь не сто разів повторив гіберлінг. – Разом з розумом ви повернули мені і горе!.. Знаєте, як страшно загинути в астралі? – прошепотів Тон. – Як вони всі тоді кричали!

–Отже ви тут три роки? – підсумував я. – На самоті?

–Три роки! – погодився гіберлінг. Здається, такий довгий термін перебування на цьому острові сказався і на манері його розмови. – Три довгих… нескінчених роки самотності… Я вже думав, що це кінець!.. А тут ви... ви…

–Як же вам тут вдалося вижити? – запитав Даніель.

–Було важко…Чесно зізнаюсь, що справа навіть не в їжі, чи в даху над головою… Самотність! Ось мій ворог! – ледь не захникав Тон.

Не можна його засуджувати, – зупинив я себе. – Між іншим, ти і сам не знаєш, яким би став, опинись на його місці! Так що, Боре, спробуй бути більш м’яким… людяним…

–…це повільне вмирання… болісна душевна рана, – бурмотів гіберлінг. Напевно, всі ці роки він розмовляв тільки із собою. Ось і результат цього. Тон зітхнув, та продовжив: – Життя позбавляється сенсу… бо коли ти один-однісінький… коли поряд немає анікого, хто розуміє… хто вислухає… кого ти любиш… то життя перетворюється на існування… просто існування… А знаєте, – раптом гіберлінг смикнувся, – іноді все ж мені здавалось, ніби хтось дивиться за мною… допомагає… підкидає припаси... Тут, на цьому острові, – заговорив пошепки Тон, опершись на лікоть, – присутня дивна сила. Клянусь, це так і є!

–Зрозуміло, – пробурмотів Бернар, прибираючи руки та відступаючи назад..

Мені раптом пригадалися розповіді про сундуки на березі. Цікаво, чи ні про це каже гіберлінг?  

–Хто тебе так поранив? – запитав Даніель. – Схоже на напад звіра.

–Це зробили канійці! – голос Тона став різкий та якийсь злий.

–Хто? – ледь не разом спитали ми.

–Люди! Канійці! Так-так, – хитав головою Тон. – Я почув у лісі людські голоси… Кинувся на зустріч, вважав, що це нарешті прибуло спасіння… а вони... вони нацькували на мене свого білого ведмедя!

Тон впав на спину і закрив очі. Він важко задихав.

–Кого нацькували? – недочув я.

Але гіберлінг нічого не додав. Він лише стис кулаки та здавлено застогнав. Думаю, не від болю… принаймні не від фізичного болю…

–І… і давно це трапилось? – спитав Даніель.

–Не знаю... А скільки я вже тут лежу?

Лікар знизав плечима:

–Розвідники знайшли тебе позавчора… ввечері… Де, кажеш, ти зустрівся з тими канійцями?

–В лісі. Тут, в лісі.

Ми з Бернаром перезирнулися та обидва вийшли назовні.

–Що скажеш? – тихо запитав я у нього. – Ніби схоже на марення… проте рани вказують на напад звіра… Звідки тут взялись канійці з білим ведмедем? Може Тон щось плутає?

–Можливо… А з іншого боку згадай посіпак Велеса…

–Слухай, а пам’ятаєш, коли ми виходили з поселення, то розповідали про хлопців, які зникли в лісі… А одного з них знайшли з глибокими рваними ранами... Славута Рубцов, так, здається, його звали...

Назовні вийшов Даніель. Він почув мої останні слова і додав:

–Славута? Так я його оглядав… та лікував… Ви натякаєте, ніби того хлопця та інших зниклих також загриз білий ведмідь?

–Я просто намагаюсь скласти усі часточки до купи, – розвів я руками.

–Чесно кажучи, – промовив лікар, – у лісі і без цього ведмедя хижаків вистачає. Та й для нього тут занадто спекотне...

–Але ви теж чули гіберлінга… про канійців з їхнім білим ведмедем… Може, той приручений?

Даніель лише посміхнувся. Здається він вважав слова Тона маренням.

–Я лише викладаю факти та намагаюся збагнути, що відбувається, – заявив обом ельфам. – Якщо у вас є інші припущення, то… будь ласка… поділиться ними…

–Треба повернутися до Аманди… в поселення, – запропонував Бернар. – Доповімо що до чого, і будемо чекати рішення ради.

–А що із гіберлінгом? – запитав у нього.

–З ним залишуся я, – запропонував лікар.

–А раптом з’являться ці примарні канійці з їхнім ведмедем? – питання так і залишилось висіти у повітрі. Ні Бернар, ні Даніель нічого не відповіли.

На нашу розмову підійшла Стояна. Вона жестом покликала рись і чомусь похмуро втупилася на мене. Здається, це був натяк на приватну розмову.

Отже, поки ельфи все ж вирішували що робити, ми з друїдкою відійшли убік, подалі від їхніх очей, та тихо переговорили.

–Бели мядзведзь, – неголосно промовила вона. – Мнє нє пачулася?

–І що?

–Падчас нападу на горад, я бачила гетага звєра.

–Де?

–У порта… йаго нацькували на вартових… Чув пра лихадєєв? Не цих злодзяв, якія крадуць на ринку, або грабуюць на дарогах… Про іншия людзяв. Я кажу пра іншия людзяв…

–Перепрошую, але я тебе не зовсім розумію, – мабуть вперше стало ясним, що ми зі Стояною люди абсолютно різних світоглядів. Для неї все виглядало зовсім інакшим. Зовсім!

Дівчина сердито захитала головою, ніби кажучи – ну який же ти тупиця, Бору! Наче мале дитя!

–Кались ми, людзі, й живі цварини не билі адзелені адин ад аднаво, – нахилилась вперед Стояна. Її оченятка заяскрилися дивними вогниками. – Ми жилі разем…

–Хіба зараз не так?

–Я не в тим сенсу… Старажитня людзіна могла вільна жиць хоц із мядзведзем, хоц із вовком, наваць із крумкачом або арлом… Од як цяпер ми живем із ельфами, орками, гіберлінгами тосчо… Адчуваєш суцнасць маїх слов?

–Мабуть, що ні… Давай повернемося до нападу в порту. Що ти там робила?

–Рушила з іншими людзьми да плошчі, - невдоволено промовила дівчина. Бути більш відвертою вона явно не збиралась.

Отже Стояна зізналась, що була в місті... З її слів виходить, що вона також біженка… А то я вже було почав подумувати про неї не дуже добрі речі… Навіть десь далеко-далеко в свідомості промайнуло щось на кшталт її причетності до заколотників.

Щось мені вже всюди вважаються заколоти… Треба заспокоїтися, та розмірковувати тверезо.

–Серед нападників були друїди? – прямо спитав я.

–Лихадєї, – повторила Стояна. – Не друїди! Не друїди!

І вона різко відвернулась. Очевидно її дратувала моя «тупість».

А що тут зробиш? Я дійсно поки ще не вловлював розбіжностей… оцих дивних натяків… розповідей бозна про що…

Бернар, Аманда… Стояна… сімейки гіберлінгів… Всі вони уявляли собою лише частинки загальної картини. Опинитися в їхній шкурі та побачити світ їхніми очима – це занадто важке завдання. А всі вимагають саме цього! Тут у собі не можеш розібратися.

Судячи з усього подальша розмова зі Стояною зійшла нанівець. Я повернувся до хатинки, де Бернар заявив, що все ж треба рухатися до поселення.

Ми нашвидкуруч зібралися та вийшли в дорогу. За нами тут же ув’язалася Стояна. Вона повідомила, що хоче також добратися до поселення. Я помітив, як сердився Бернар, хоча прилюдно він стримано погодився.

Дорогу вирішили трохи скоротити та убезпечити. Частину шляху прокрокували горбистою долиною, залишаючи праворуч похмурий Сутінковий ліс.

Весь цей час я йшов з однією думкою: що власне мене очікує в таборі?

Зізнаюся, було трохи лячно. Чи то моя свідомість «протверезіла», чи то наклалися усілякі дурні думки… але відтепер я не був таким бравурним. Чого тепер приндитися? Прийдеться відповідати за ту сутичку у лісі…

І через це я починав злитися на себе.

От ніхазова сила! І троля бив та не злякався… і з тим гігантським крабом бився, не всрався… і на башті з нежиттю... а тут... Видно, так влаштована людина… тобто я… Отака моя природа – спочатку кидатися в бійку, а потім розбиратися з ким!

А може я дійсно притягую неприємності? Га? Може Стояна мала рацію, коли про те говорила на узбережжі? Я наблизився до друїдки та спитав про те.

–Не ведаю, – знизала та плечима, – напевна – не ведаю чи прицягвуєш ти неприємнасці… але навкола тебе не зусім утульна, – тут вона вперше посміхнулась.

Дивно, а що язичниця робила в місті? – раптом знову промайнули в моїй голові недавні думки, які я того часу відклав убік. – Чому вешталася портом? Якось нелогічно… Стояні більше підходить чисте поле, чи ліс… А тут людський натовп, будівлі замість дерев… Що ж вона там робила?

–Усе без виключення прицягваєць да себе певния рєчі, – заявила дівчинка з серйозним обличчям, – таму шта юж так закладзена ув нас спершапачаткова... чи то багамі, – тут Стояна кинула красномовний погляд в спину ельфу, очевидно натякаючи на його віру в Сарна та його антагоніста Ніхаза. – А може гета закладзена природай… Не ув гетому сутнасць... Не ув гетому!

Які філософські розмірковування. Мені навіть стало трішечки смішно.

–Так йосць ад пачатку! – повторила Стояна. – Квєтки прицягваюць камах, наприклад тих же бджол... Прицягваюць сваїм пилком... А бджоли прицягваюць мядзведзяв... сваїм салодкім мьодам... Разумєю, што паравняння мажлива гучиць па-дурному, але йано юж як нішто іншає паказує сутнасць таво, што адбиваєцця вакола нас… і ув саміх нас… Самає дзивнає, што ні квєти, ні камахі, ні мядзведзі ні разу не задавалися питаннєм, чаму да їх «прицягваєцця» тоє, або іншає. Ось і нам не варта мучиць себе падобним... Проста приняць увсе як йосць...

–Тобто ти натякаєш, що я…

–Што ти, Бору, інакша не зможаш! Бо риби не лятаюць, правильна? А птушкі не капаюць нор, як крати. Патрабаваць ад їх іншава – дурная заняцця.

Раптом Стояна різко підняла руку:

–Чекайце!

Ми з Бернаром завмерли на місці. Ельф чомусь втупився в мене, ніби потребував пояснень.

Дівчина жестом вказала, щоб ми її чекали на узліссі біля великого мурашника. А сама зі своєю риссю хутко зникла в гущавині.

–Ти їй довіряєш? – раптом спитав ельф. – Щось я нервуюсь…

–Звідки в тебе такі думки? Також навколо вважаються заколоти?

Бернар невизначено знизав плечима та сів на пеньок. Він втупився на небо, та з таким виглядом, ніби і не починав розмови. Ось же характер! Сноб, чистої води.

–Як ти вважаєш, – раптом звернувся ельф до мене, – сонце, місяць і зірки...

–Що «сонце», «місяць» та «зірки»? – оторопів я.

–Де вони?

–Не зрозумів.

–О, Сарне! Ше хомб’ро стюпіде… який ти нетямущий, Боре… Якщо вони в астральному морі… ин маре ас’трале… то чому ця матерія їх не поглинає, як ті ж острови? А якщо вони поза ним, то... то як це взагалі можливо? Комо цест посібель ень тодо?

Чесно кажучи, я подумав що Бернар зовсім з глузду з`їхав. Часом взагалі перестаю його розуміти… Та і до чого тут астрал та зірки? Стрибає з теми на тему, як та блоха.

–Бачиш скільки в житті дивних речей, – ельф повернувся до мене. – От дивишся на них, на ці речі… дивишся і розумієш, що вони не вкладаються в загальну канву власного світогляду.

–Що?

–Ой! – Бернар невдоволено відмахнувся та втупився вдалечінь.

Нарешті з лісу повернулась Стояна. Вона підійшла до нас і хмурячись вимовила:

–Усьо ціхо.

–Так це ж добре! – посміхнувся я. – Чи щось не так?

–У лєсе усьо ціхо, – із завзятістю повторила дівчина. Мабуть, ця тишина її і напружувала.

–Слідів не видно? – я тут же пригадав, як Стояна постійно нарікала про мою незрячість.

–Відаць. І вельмі багаццо.

–Чиї? – нарешті проявив інтерес до нашої бесіди Бернар.

Стояна про щось задумалась, а трохи згодом невизначено пробубоніла:

–Такіх слядов я раней не бачила… Йани вельмі вялікія.

– Ведмежі?

Дівчина замотала головою:

–Не упевнена…

–Що ще? – запитав я.

–Косткі… косткі аленяв. Вельмі багаццо.

Я тихо вилаявся. Не те, щоб мене налякала ця інформація, але після гігантських крабів, тролів та інших істот, острів не здавався вже таким приязним.

Ми обговорили наш подальший шлях, а потім попрямували в ліс. У цій його частині було багато сушняку і непрохідних завалів. Рух сповільнився і дуже сильно.

Отже вибрали короткий шлях! Ліпше б повернулися старим! – буркотів я, пробираючись слідом за друїдкою.

Легкій посвист. Стояна винирнула з кущів та рукою покликала нас до себе. Я з Бернаром хутко наблизився.

–Вось самий виразни слєд, – неголосно сказала дівчина.

Ми присіли, розглядаючи відбиток на землі. Навіть не зважаючи, що я хріновий слідопит, було зрозуміло ­­– то котяча лапа. Правда її розміри були занадто великими.

–Глядзі, – дівчина торкнулася мого плеча та показала убік, – бачиш, як широка расставления лапи при хадзе. Значиць, звер ньос нєшта цяжкає. Вось тут нават бачни адбіткі кіпцюров... Накшталт, як би слєд рисі, алє вось йає памери.., – Стояна присіла і поклала поруч з відбитком свою долоньку. – Памєр з добрага бика!  

Я запропонував пройти по слідах ще далі й незабаром ми наткнулися на залишки обгризеного тіла. Воно було прикопано, але якось неохайно… ніби з наміткою на подальше повернення звіра.

Стояна взяла палицю і обережно розкидала грудки.

–Псяче хутро! – вирвалося у мене. З-під землі показалася людська рука.

І тут я відчув характерний трупний запах: огидний і одночасно «солодкуватий». Стояна піднялася на стовбур одного з повалених дерев і довго озиралася на всі боки. Її приручена кішечка наблизилася до людської руки й присіла, обнюхуючи брудні пальці.

–Геть звідси! – гаркнув я, але проганяти рись не наважився.

–Йана чалавєчину не єсць, – кинула Стояна і раптом додала: – Ціха! Усім ціха!

Ми напружили слух. Спочатку я почув ледь помітне бурчання... а за якісь долі секунди – запах... дуже характерний запах… Такий буває у…

–Ув мацьори драпєжнік! – промуркотіла дівчина, наче відчула мої думки.

Я подібне колись відчував… мабуть в тому житті, що було до падіння стелі на мою макітру…

Так-так, це не перебільшення. Подібний запах мені вже доводилось відчувати!

Я озирнувся: ми перебували на маленькому майданчику з усіх боків огородженому навалою сухих гілок та старих дерев. Місце явно незручне для захисту. Ніякої свободи дії. Хоча з іншого боку ворогу і підкрастися важкувато…

Рись Стояни раптом оскалилась і одним махом дострибнула до своєї хазяйки.

–Що там? – запитав Бернар.

Я жваво накинув тятиву, витягнув стрілу і взяв лук напоготові. Друїдка все ще стояла на стовбурі поваленого дерева та напружено вслуховувалась.

–Вкажи напрямок, – кинув я їй.

–Павдньови всход, правєй йон той високай йолкі.

–Ти бачиш... його? – обережно спитав я.

–Нє бачу... алє вєдаю, што йано там.

Ну, то й добре, – спробував себе підбадьорити. Взагалі, зараз самий час продемонструвати нападнику нашу силу… щоб йому не перехотілося битися…

«Святий Арге! Закликаю тебе…», – зашепотів я молитву. Зізнаюсь, що подальші слова відразу ж забулись. Хоча, насправді, я їх і не знав.

Поки шепотів, відчув легку вібрацію, проникаючу в кожну частинку мого тіла. Потім легкість… спокій… впевненість…

–Вибух! – голосно скомандував і відпустив стрілу.

Її кінчик злегка спалахнув помаранчевим світлом і вона понеслася в зазначеному Стояною напрямку. Вибухом підкосило кілька невеличких дерев. Сухостій охопило полум’я. Ми всі завмерли в очікуванні.

–Ну що там? – нервово спитав у Стояни.

–Нє адчуваю присутнасці... Можа биць ушов...

–Ні! – заявив ельф. – Затаївся… Я його... я її добре відчуваю.

–Її? І хто це? – я повернувся до Бернара.

Той промовчав. Він все ще стояв із заплющеними очима та бубонів чи то молитви, чи то заговори. Зате відповіла Стояна:

–Гета Гаспадиня лєсу... І йой не падабаєцца наша присутнасць.

Вогонь почав стихати, проте гілки все ще густо диміли.

–Покажіть напрямок, – знову почав вимагати я. – Де ця ваша Хазяйка?

Стояна змочила слиною подушечку великого пальця і стала протирати їй під своїм носом. Потім втягнула ніздрями повітря, крутячи головою на всі боки… Зараз вона мені нагадала якогось маленьке звірятко…

Щось ріднить її з риссю… ріднить…

–Йана пайшла преч! ­– заявила друїдка. – І нам треба йцці.

Дівчина махнула кудись на схід і рушила першою. Бернар навіть забув про своє відношення до язичників, і поспішив слідом. Я ще декілька секунд цілився в хащі, вирішуючи чи стріляти туди, чи залишити все, як є. Мабуть, не варто зайвий раз дразнити ту Хазяйку… Не схоже, що вона злякалась, просто розумно відступила. Тому і мені слід робити розумні справи.

Я опустив лук та пішов за своїми товаришами. Ми просунулися вглиб лісу, проте бурелому виявилося ще більше. Сонячне світло ледь проникало крізь густу дубову крону. Кілька годин ми бродили лісовими стежками, коли раптом Стояна всіх зупинила:

–Нам адсюль ня вийсьці.

–Що? – ми з ельфом перезирнулися. – Якого астрального біса тут відбувається? Чому нам не вийти?

–Бо ми ув треці раз праходзім повз гетага мєсца.

–Хіба?

Стояна роздратовано тупнула ногою:

–Вось вам і «хіба»! Ув треці раз… толькі з іншага боку… Лясная Гаспадиня нас «водзіць» па крузє…

–Невже ти не можеш визначити напрямок? – здивувався я. І тут же подумав, якщо вже Стояна плутається, що казати про нас із Бернаром?

–Не магу! – голос дівчини став колючим. Визнавати свої поразки мало хто полюбляє, і схоже дівчина через це роздратувалася. – Тут старажитная магія. Я з такім нє сутикалася...

Обличчя дівчини розчервонілося. Вона втупилася в Бернара, ніби очікуючи від нього якихось слів. Проте ельф був абсолютно незворушним.

–Не стикалася, – пробубонів я. – Отже зараз ми у пастці… І що робити?

–Гети вострав пераповнени старой магіяй. Куди ми не ідзем, усюди натикаємся на... на... на перашкоди…

–Скажи, що знову я винен!

На це зауваження чомусь відреагував ельф. Він пирхнув, ніби погоджуючись з цим твердженням.

–Та йдіть ви обидва в.., – ледь стримав себе, щоб не нагрубити. Те ж мені знайшли крайнього!

–А ведеци, хто гетая Лясная Гаспадиня? – спитала Стояна. Судячи з усього, друїдка щось знала, чи здогадувалась. – Йана – захавальнік… х-х-ранитель…

–Хранитель чого? – нахмурився Бернар. Мабуть вважає, що все це язичницькі ігри.

–Стария людзі мнє казалі, што йосць месци, якія захоуваюць нейкую даувнюю таямніцу.

–Наприклад? – ельф стримано посміхнувся.

–Што «наприклад»? – не відразу докумекала Стояна. За пару секунд вона вицідила: – Ну… ну… калі не хочуть, каб хтось кудись патрапів, то ставяць варту… магічних захавальнікав.

–Це що ж виходить? – розмірковував я. – І той троль… потім краб… всі вони… хранителі?

–Який краб? – не второпав ельф.

–І вогники на узбережжі? – продовжував я, не зважаючи на здивування Бернара. – А зараз ось маємо якусь невидиму Хазяйку ліса… Що тут, Ніхаз його бодай, відбувається? Якщо всі ці потвори і справді хранителі… чи вартові… тоді що, або кого вони ховають?

Перед внутрішнім поглядом виник образ Проклятої Іскри, яка переслідувала мене на березі острова. А що як справа в ній? Чим тобі не «давня таємниця»?

–От що, друзі, ­– спохмурено пробубонів Бернар, – мені раптом на думку спав… отой Світоч. Джунський Світоч, руїни якого залишилися серед дюн… Це дивовижний артефакт... Колись чув ніби їх охороняють Прокляті Іскри... Можливо в ньому заковика?

Після слів я мимоволі опустив очі додолу. Сказати чи ні? Крім мене ніхто тієї Проклятої Іскри не бачив… адже Стояна підійшла, коли я бився із крабом…

–Яким крабом? – спитав ельф. – Ти так і не відповів!

Виявляється останнє слово я промовив вголос.

–Хмм! Ну… коли я шукав залишки корабля гіберлінгів, то... то випадково натрапив на гігантську потвору… на здоровезного краба… Добре, що поряд з’явилась Стояна… Вона і допомогла мені…

А тут я запнувся. «Поряд була Стояна»… Це ж мої слова, так? А чому, питається, вона завжди поряд, коли ми натикаємося на Хранителів?

–Краб? – перепитав ельф. Він кривувато посміхнувся та пробубонів про те, що зазвичай крабів не використовували для таких цілей. – Хоча...

Бернар знизав плечима, мовляв, поясняти нема чого. Сам не знаю толком.

–Ну і як ми будемо вибиратися звідси? – трохи роздратовано спитав я.

Всі чомусь промовчали. Було зрозуміло, що сутички з цією ніхазовою «Гаспадинею» не уникнути. А попереду ніч і скажу вам вона не наш союзник.

–Спрабуєм яшче раз, – запропонувала Стояна.

–Вперед! Ти ж у нас провідник, от і веди! – втомлено промовив я. А сам подумав, чи справді вона «провідник»?

Ми знову рушили крізь завали й коли вже добряче стемніло, повернулися до цього ж самого місця.

–Паскудство! – вилаявся я. Навмисно відмічав усі дії Стояни, сам слідкував, спостерігав, але не помітив з її боку ніяких підозрілих дій. – Паскудство якесь! Прийдеться заночувати прямо тут!

Ніхто не заперечив., ані ельф, ані друїдка. Вони ніби виглядали збентеженими, проте не дивлячись на мою підозрілість, не похоже, що хтось з них хитрував.

–Гаразд! Тягніть сухі гілки! – наказав я їм. – Робимо чотири однакових купи по кутах квадрата… зі сторонами кроків... кроків по десять. Ясно? Потім їх підпалюємо… Дров треба багато!

Десь за чверть години ми спорудили чотири високих курінця. Я витягнув стрілу з ельфійського сагайдака та підпалив її заклинанням вогню. Потім підпалив нею перший «курінь», пару хвилин – й інші три.

–Будемо чергувати по черзі! - наказав я. – Якщо Сарн допоможе, до ранку дотягнемо.

І ліг першим...

2012 -13 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.02.2018 Проза / Повість
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
18.02.2018 Проза / Повість
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
24.02.2018 © Арсеній Троян / Мініатюра
Мініатюра про автовокзал
20.02.2018 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Бігти чи не бігти?
19.02.2018 © Панченко Вадим / Оповідання
Зведений брат Люцифера
18.02.2018 © Маріанна / Мініатюра
Голуб
14.02.2018 © Вітер / Есе
Коханці
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
11.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
15.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
21.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 28  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +132
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +206
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +173
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +114
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
29.08.2010 © Віта Демянюк
24.04.2013 © Тетяна Ільніцька
26.11.2011 © Микола Щасливий
11.12.2012 © Каранда Галина
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди