Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.02.2018 16:34Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

11

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 18.02.2018 / 45089

…Здається я занадто глибоко опустився на дно озера… тут же зверху навалилося щось важке… груди притисло, аж-но не продихнути... Мабуть якийсь камінь… В обличчя вдарив жар чийогось дихання.

Що за ніхазівня? Де це я? А раптом захлинусь водою?

Спробував поворухнутись, підвестись – а дзуськи! Ані сил, ані можливості – притисло так, що хай Сарн милує…

Я напружився, аж навіть застогнав… Перед очима закрутилися блискучі різнокольорові цяточки… В скроні почувся гучний бій серця…

Не знаю яким чином, але вдалось перекинутися на бік. Невидимий тягар спав… І ось тут стало зрозумілим, що я не на дні озера… а біля вогнищ… лежу на траві…

Схопивши мечі, я швидко підскочив на ноги і зайняв бойову стійку. Навколо тихо догорали курінці. Стояна спала, сховавши обличчя в живіт своєї рисі. Бернар сидів біля оберемки дров та задумливо водив гілочкою по землі. Побачивши мене в такій дивній позі з мечами напоготові, він добродушно посміхнувся та тихо запитав:

–Кошмари?

–Є трохи, – я віддихався і вклав мечі в піхви.

–Буває… І що наснилось?

–Ну… ну.., – я розгубився. По-перше, не дуже і хотілось ділитися, а по-друге, сон розвіявся, залишивши в пам’яті лише страх померти. Тому відповів ніби мені байдуже: – Якась маячня… Вона не варта уваги…

–Я помітив, що ти постійно знаходишся в якомусь напружені, – раптом заявив ельф. – В якомусь внутрішньому напруженні. Звідси, мабуть, і кошмари… Можу дати пораду, якщо бажаєш.

–Валяй, – все тім же байдужим тоном сказав я.

–Виріши власні проблеми і нічні страхи зникнуть самі собою… Якщо тобі сниться напад, то це вказує на…

–А якщо не напад? – перебив я. – Якщо сниться, ніби тонеш… або знаходишся в пастці?

–Це вказує на необачні вчинки. Мабуть, ти вважаєш, буцімто десь схибив… помилився… або бредеш в потемках та не знаєш правильного напрямку. Що тебе мучить?

–Нічого такого, – розвів я руками.

Ельф посміхнувся та сказав, щоб лягав спати:

–Ще не твоя черга…

–Та щось вже не хочеться. Ліпше посиджу поряд…

Я озирнувся, потім витягнув флягу, жадібно зробив декілька ковтків та підсів до Бернара. Він швидко стер паличкою свої малюнки на землі й втупився на вогонь.

–Послухай, – звернувся до нього, – чи дозволиш задати пару особистих питань?

–Спробуй.

–Упевнений, що правди ти не скажеш… принаймні всієї. У вас, ельфів, це, видно, в крові.

Після цих слів Бернар знову посміхнувся, а я раптом зрозумів, що ще відрізняло його від інших ельфів. Справа в його крилах. Так, саме в крилах! Тільки тепер до моєї свідомості дійшло, що на відміну від інших представників його раси, крила яких нагадували бабкини, чи метеликові, на худий кінець – білосніжні лебедині, його були темними... хижими... драконячими. Вони не були огидними, як, скажімо, у кажанів. Елегантність, холодна химерність, сила і... краса. Так, так! Краса, яка буває у завзятого хижака!

Цікаво, чому у ельфійського капелана Церкви Світла такі похмурі крила?

І тут знову до мене дійшло – вони ж драконячи!

А пригадуєш, Боре, його розповіді про найпрекрасніших істот в Сарнауті? Чи немає тут якогось підґрунтя?

–Питай, – промовив Бернар. – Спробую бути відвертим… якщо…

І що то за «якщо» ельф не пояснив.

–Ти ж не завжди був капеланом? – спитав я у нього.

–Звичайно, що не завжди, – тут Бернар з якимось викликом подивився на мене.

–Чому ж їм став? Що спонукало?

–Так вийшло, – після цієї фрази ельф відразу ж замовк, і вже було подумалось, що прийшов кінець спроби поговорити відверто, але Бернар випростався та сказав: – Я тобі не все про себе розповів. Моє справжнє ім’я… Бернар… Проте я – Бернар ді Дюсер.

Ми подивились один одному в очі. Вочевидь ельф очікував від мене якоїсь бурхливої реакції, але я сидів нерухомо, намагаючись пригадати, де чув прізвище ді Дюсер. Думки крутилися, немов слизькі риби. Ось-ось схоплю їх, а ті все викручуються.

Чекай, чи Даніель про них згадував? Що ж там було?

–Здивований? – Бернар нахилився вперед. – Так, я з Дому ді Дюсер.

–Зізнаюсь, що мало чого знаю про цю родину.

–Ді Дюсери, між іншим, свого часу були досить відомими фігурами, – з часткою бравади промовив паладин. – І не тільки серед ельфів.

–Чому ж ти відтепер ді Прі? Церква наказала відмовитись від родинних зв’язків?

–До чого тут Церква? ­– розсердився Бернар. – Так склалися обставини… Ти взагалі нічого не чув про ді Дюсерів? – і не дочекавшись відповіді, ельф додав: – Вони довго правили серед нашої раси, неодноразово беручи гору на Великому Балу.

–Що то за Великий Бал?

–Простої відповіді на це питання немає… Скажімо так, що це важлива частина Великої Гри, запеклої боротьби між сім`ями… Домами… за право керувати державою… Взагалі, сторонньому спостерігачу Бал здається такою собі зустріччю ельфів з різних родин. Вони схожі на грандіозні свята, де панує магія в усіх її проявах. А між тим в кулуарах…

–Де?

–За лаштунками, – посміхнувся Бернар. – Отже там вирішувалися куди більш важливі… я би сказав політичні питання… що мають неабиякий влив на…

–А хто такий Арманд ді Дюсер? – перебив я потік пусти слів. Так ми зайдемо в такі нетрі, що будемо з них вибиратися сто років.

–Так ти все ж знаєш хто…

–Просто це ім’я було якось на слуху, – збрехав я. – Так що там з ним?

–Арманд ді Дюсер, глава нашого Дому… Якось підчас Великої Гри… підчас змагань серед магів… він зазнав нищівної поразки… програв змагання іншому магу з Дому ді Дазірє…

–Даккару?

Бернар зіщулився та процідив щось незрозуміле. Здається, він вилаявся на своїй ельфійській мові.

–Та і в чому зазнав поразки, аж смішно! – почув я сердите буркотіння паладина. – В мистецтві магії смерті – нашому родинному «конику».

–Магія смерті? Некромагія? – напружився я. Чомусь відразу згадався той ельф-чорнокнижник на міський площі, який керував нежиттю.

–Так, – погодився паладин. – Не знаю, що до чого, але про ті події ходять безліч чуток. Загалом, після поразки все і почалося...

–Все? Що саме?

–Все, – повторив ельф. – Ді Дюсерів звинуватили в тому, ніби вони порушили правила Великої Гри, тому нас із ганьбою вигнали з Бала... і не тільки з нього… А потім ще додалися ті події в родовому замку Валірів в Темноводді...

–Ти про Світлану?

«А цікаво послухати цю історію з іншого джерела, – промайнуло в голові. – Що ж додасть Бернар»?

–Так, про неї, – сухо сказав ельф. – Тоді під час ритуалу воскресіння, який проводив Даккар ді Дазірє, голова валірського роду перетворився в… в нежить... Хіба ти не чув тих байок?

–Та як сказати… Чув дещо… Проте насправді сам анічого не знаю… ані про валірські справи, ані про ваші – ельфійські… Чи то ді Дюсери підставили ді Дазірє, чи навпаки…

Бернар стримано посміхнувся:

–Знаєш, а я можу і образитись…

–А на що ображатися? – кинув я. – Ти нічого толком не кажеш, тому я цілком можу припускати різні речі.

–Ну, гаразд, розповім тобі в загальних рисах. В Темноводді досі стоїть давній замок, побудований в часи ранніх Валірів. Зараз він повністю безлюдний… занедбаний… а головне – проклятий! Зачумлений замок – так його кличе простий люд.

–І що ж там трапилось?

–Важко сказати напевно… адже відтепер немає анікого, хто був в ті хвилини в замку, коли Даккар проводив ритуал.

–Та що ти ходиш околясом! Говори як є!

–На замок опустилося прокляття, – сухо промовив ельф, – і в усьому звинуватили наш Дім, мовляв, ми в помсту за програш на Балу втрутилися в хід ритуалу Даккара... скористалися якоюсь давньою магією… Прямих доказів на те не було, але нажаль зараз це єдина офіційна версія, – слово «офіційна» Бернар сказав з особливим наголосом, – що зазначена в судовому звіті... Скінчилося тим, що всіх, хто хоч якимось чином пов`язаний з родиною ді Дюсер, почали переслідувати. Жорстоко переслідувати. Я знайшов порятунок у Клемента ді Дазірє… Саме він і допоміг мені вижити...

–Вижити? – здається я почув саме це слово. – невже все було настільки… суворо?

–Щеб пак! Ти просто не розумієш, хто такі ельфи, – цю фразу Бернар сказав з такою гіркотою, що в мене всередині проповз дивний холодок.

–Якщо ти був ані до чого не причетний, то чому тоді «переслідування» торкнулися і…

–Справа ні в причетності! – доволі різко перебив мене паладин. Він більше нічого не пояснив.

–Слухай, а Клемент з родини ді Дазірє, так? – почав я розмірковувати вголос. – Мені здалося, ніби цей Дім – ваш супротивник. Чи ні? Чи помиляюсь?

–Тобі здалось, – дещо нервово кинув ельф. – І між іншим, я дуже вдячний Клементу ді Дазірє! Дуже!

А ось це взагалі прозвучало фальшиво. Але я не став про те казати, лише кивнув головою, мовляв, хай буде так. 

–Трохи згодом вирішив звернутися до Світла, – продовжив Бернар, – і… і таким чином саме потрапив в церковники… в паладини… Відтепер я Бернар ді Прі, вірний капелан Церкви Світла.

–Так ось чому ельфи не дуже прихильні до твоєї персони, бо ти ді Дюсер.

Бернар знизав плечима та із сумом повторив:

–Докази були непрямими… А я тепер несу дар Тенсеса всім стражденним… бо є капеланом Церкви Світла… Це мій вибір! – його крила за спиною напружилися.

Цікаво, скільки ж йому років? Бернар, здається все ж відносно молодий, якщо вимірювати за ельфійською шкалою. Але ж він старший за мене… Напевно старший…

–Дивлюся, дрова закінчуються, – кинув я вбік вогнищ. – Піду принесу ще.

Розмови далі все-одно не вийшло би. Ельф закрився в своїй «раковині» і тепер надовго замовк.

Я піднявся і відійшов до найближчого поваленого дерева. Відвернувся, подзюрив, а потім почав збирати хмиз. Наламавши гілок, відволік їх до центру імпровізованого майданчика. Бернар поцікавився, чи буду я лягати спати, і ми домовились з ним, що відтепер буде моя черга вартувати. Ельф згідно кивнув і приліг біля дров, кутаючись з головою в свій плащ.

Підкинувши гілочок до всіх курінців, я відійшов наламати нових. А тим часом голову заполонили різні думки.

Отже, Бернар насправді ді Дюсер, – розмірковував я. – Він відмовився від свого Дому, щоб зараз не казав, як би не виправдовувався… І щоб там не було, щоб там ці ді Дазірє з ді Дюсерами не поділили, але останні явно причетні до якихось, м’яко кажучи, недобрих справ. Бо не буває диму без вогню! Не вірю в наклеп та підставу… От не вірю і все!

А що ж до самого Бернара? Судячи із усього, то він також був замішаний… і чи прямо, чи опосередковано – друге питання… Зараз він не зізнається… Та і хто я такий, щоб мені про те розповідати!

А що до Клемента – ось тут цікаво! От чому він приютив Бернара? Ді Дюсера? Не свого ж родича ді Дазірє!.. Дуже цікавий момент! 

Можливо той розкаявся… в чомусь зізнався… А може допоміг Клементу? А той порекомендував йому змінити прізвище… і мало того – стати церковником! Це тобі й спокута (якщо звісно є гріхи), і служіння благим ідеалам (бо справа найчесніша та справедлива серед усіх), і… захист(бо хто з Церквою буде зв’язуватись)!

Хм! Стояна мала рацію – не такий вже і простий цей Бернар… Його минуле може бути більш загадковим, ніж моє власне, – я завмер, кидаючи погляд убік сплячого ельфа. – А чи не накручую себе?

Десь ледь чутно затріщали гілочки. Я завмер, озираючись в темряву лісу…

Здається нікого... Може вітер? Лісовий звірок?

Спробував акуратно відступити до палаючих курінців. Намагався не повертатися до хащі спиною. Була думка витягнути мечі (лук я залишив лежати біля своїй торбинки), але поспішати не став, бо не хотів здатися збоку боягузливим...

Псяче хутро! Ти, Боре, зовсім подурнів! Боїшся здатися смішним? Ну-ну… давай ще темноти лякатися! Мишка пробіжить, гілочку лапкою зламає, а ти в штани навалиш! – з цими думками взяв і розвернувся обличчям до вогнів.

Поштовх… навіть удар… Щось незрозуміле вистрибнуло зліва і збило мене з ніг, одночасно обдаючи сморідним диханням… Диханням хижака!

Ми покотилися по лісній підстілці, борючись в повному мовчанні. Звір, морди якого я ніяк не міг розглянути, навіть не гарчав. Він цілився вгризтися мені в горлянку, а я якось встиг схопити руками його за шию та з усіх сил пробував відштовхнути величезну смердючу пащу… Волохата лапа встала на мої груди здавила її так, що і не продихнути. Друга розмашисто з`їздила по животу. Благо ельфів акетон витримав та захистив… я на те щиро сподіваюся, бо перевіряти не було часу.

Нарешті вивернувся та, сильно відштовхнувши звіра ногами в груди, звільнився від нього. Схопився на ноги і витягнув мечі.

Дихати було важко, перед очима загасали кольорові цяточки, в голові трохи запаморочилося. Неймовірним зусиллям волі я втримав себе на ногах.

Туман в очах швидко розвіявся, очі нарешті сфокусувалися, і я побачив перед собою рись. Вона була просто неймовірних розмирів, аж не повірилось… Гігантська тварина, їй-богу!

Звір нетерпляче бив хвостом, втупившись в мене своїм немиготливим гіпнотизуючим поглядом. У полум`ї багаття його шкура переливалася рудуватими спалахами.

–Срань ти хадаганська! – в мене аж сперло в грудях. – Бернаре! Стояно! – крикнув щосили, але ніхто з них навіть не поворухнувся. – Гей! Спляче кубло!

Мені здалося, що рись навіть усміхнулася. Ну прямо як людина. Мовляв, зови, зови, але тобі це не допоможе.

Вона нахилила голову, ніби оцінюючи ступінь ризику, і одним махом подолала відстань, яка розділяла нас. Проте я не розгубився… очікував нападу…

Один-два, один-два – відпрацьована комбінація ударів, але мечі лише розсікли повітря, де секундою раніше була голова рисі.

От швидка стерво! – і в цю мить в плече вп`ялися кігті.

Я впав на коліно і відмахнувся фальшіоном. Вчасно те зробив, бо гігантська кішка кинулася вперед, збираючись впитися в горлянку. Побачивши, що назустріч мчить меч, вона відскочила в бік, та сердито забила хвостом.

–Бернаре! – крикнув я, але немов у порожнечу. – Стояно! Псяче хутро, ви що оглухли?

Мої товариши не ворушилися. Мабуть дійсно не чули… Але як те можливо? Я ж не шепочу, кричу щосили!

–Ти диви, які сплюхи! – бурмочу під ніс, сам приміряюсь, придивляюсь.

Страху не було. Лише злість, що дозволив захопити себе зненацька! Ну і нехай ця потвора розмірами з доброго бичка, проте і я не на козі роблений.

Різко видихнув та рішуче перейшов до атаки. Врешті-решт треба опанувати ситуацію… Нехай ця тварюка понервує… нехай знає, на кого напала!

Рись повільно відступала, скалячись і явно вибираючи момент для стрибка. І я дав їй цей момент, завалюючись вліво, ніби спіткнувся о корч. Звір тут же стрибнув і... захрипів.

–Тримай-но... с-с-суча гадина! – я відкотився убік та підвівся, залишивши стирчати в грудях рисі сакс. І тут же швиденько зайняв зручну позу, зосередився і, зробивши повний оборот навколо себе, зніс їй голову фальшіоном…

З одного удару! Меч навіть не помітив кісток… пройшов, як крізь масло!  

Тіло звіра зробило крок і звалилося додолу.

Дихати все ще було важкувато. Руки й ноги трусилися, немов листя на вітру. Груди здіймалися, але їм ніби не вистачало повітря. І все ж я здолав цю гадину! Вбив потвору… вбив…

–Гей! – закричав я, збираючись силами. – Гей, соні! Щоб вас Ніхаз на деруни пустив!

Голос вже не був такий глухий, як раніше… наче зник невидимий бар’єр…

–Гей! – і Бернар зі Стояною вскочили, ніби вжалені.

Вони швидко зорієнтувалися та підбігли до мене.

–О, Тенсесу! ­– ельф присів біля вбитого хижака. – Що то за… за…

–Ти паранени? – запитала в мене дівчина. Вона вдивлялась то в звіра, то в мене, і було не зрозуміло, що більше її лякало – я, чи вбита рись.

–Не знаю, – знизав плечима. – Може бути...

І хоч запал битви ще повністю не згас, вже починало нити все тіло – і руки, і ноги, і спина… Наче я весь день ходив по полю за конем, та пропахав те від краю до краю.

Рись Стояни підійшла до відрубаної голови хижака і невдоволено засичала на неї.

–Не подобається? – спробував пожартувати я. Посміхнувся і тут же зойкнув.

Бернар допоміг мені дістатися до майданчика і зняти акетон.

–Начебто нічого страшного, – пробубонів він після огляду. – Синці та садна. Ти чого ж сам кинувся в бійку? Чого нас не кликав?

–Та я вас кликав! А ви як бабаки взимку: спите – нічого не чуєте.

Стояна притягнула відрубану голову та схвильованим голосом промовила:

–Гета ж Гаспадиня Лєси!

–І що? – розвернувся я до дівчини. – Ця потвора на мене накинулась…

–Гета ж Гаспадиня Лєси, – повторила дівчина, і я збагнув, що вона… в захопленні. Це виявляється не переляк, як мені думалося спочатку. – Гляджу, што абєзгалоувліваннє становіцца тваєм «каньком».

Цю фразу взагалі не зрозумів. На що натякнула друїдка?

Я подивився на Бернара, проте той був зайнятий молитвою. Стояна взяла жердину і, загостривши її з одного боку, насадила зверху голову гігантської рисі.

–Ну хто що по те думає? – спитав я, намагаючись самостійно одягнутися. – Що це за тварина така? Зачарована?

Стояна встромила жердину біля самого краю майданчика і ще довго стояла, втупившись на голову звіра.

–Щось не так? – звернувся я до неї.

–Дзівна, – пробубоніла вона. – Дзівна, што йана вибрала цябє... Знов ти апинувся ув гушчи падзєй..

.–Та просто... просто так вийшло... Я збирав хмиз, а тут…

Цей дурнуватий лепет з мого рота полився сам собою. От не збирався виправдовуватись, але саме те і зробив. Дурень!

–Спачатку той троль… потим краб... цяпер вось гета... Мяне всьо мучила думка, што я ніяк не магу знайсці вихад і ваджу вас па крузу, ніби вперши ув лєсє. Чаму так сталася? Питаю ув сябє, питаю... А цяпєр разумєю, што гета всьо ти, Боре...

Стояна повернулася до Бернара, ніби чогось від нього очікувала.

–Може, ти нам щось не договорюєш? – запитав ельф. – Адже дійсно, над тобою наче... висить знак смерті... Як же я раніше його не побачив...

–Що за маячню ви верзете? – здивовано проговорив я. Рука сама потягнулась до меча, ледь її зупинив. ­– Ви що обидва змовились? Натякаєте, ніби я якийсь…

І тут же захлинувся в словах. Мене аж затіпало!

Бернар відступив на крок назад, склавши руки на грудях. Навіть не дивлячись на погане освітлення, я встиг помітити на зап`ясті у ельфа тонку мережу якихось візерунків.

«Пікуаж? Татуювання? Так він… некромант, хай йому грець»! – я напружився. Отже, Бернар в минулому був чорнокнижником. Воно, звичайно, і зрозуміло, якщо він дійсно належав до родини ді Дюсер…

В голові ніби щось відчинилося… Якась мить і у пам`яті чітко сплив образ якогось гордовитого ельфа, одягненого в елегантну куртку кольору воронячого крила. Поруч з ним стояла людина з племені Зем… Бачу мерехтливе зеленувате світло похмурих стін… Склеп, чи що? Де я, Ніхаз забирай?

Обидві постаті про щось тихо-тихо перемовлялися і раптом повернулися до мене.

–Не треба його зараз чіпати! – попередив повсталий з племені Зем сухим неприємним голосом. – Не на часі…

На руках ельфа чітко були видні синюваті лінії загадкових малюнків… Некромантське татуювання… подібне до пікуажу Бернара…

Невідомий зробив пару кроків, опустив тростинку і... і тут це марення пропало.

–…знак смерті, – почув я голос паладина. – О, Тенсесу, мені ніби очі закрили… а зараз все прояснилося… Все!

–Що тобі прояснилося? – розсердився я.

–На тобі хтось поставив відмітку смерті…

–І хто? Навіщо?

Бернар зіщулився та пробубонів щось незрозуміле.

–Проклята Іскра! – заявив я. – Це все, мабуть, через Прокляту Іскру!

–Що за Проклята Іскра? – напружився паладин.

–Я зустрів її на березі… недалеко від місця аварії корабля… Вона кинулася за мною, проте вдалося збігти... А вже потім... потім був краб... Ми побилися з ним!

–Проклята Іскра… серед дюн… Виходить, Боре, ти сунув свій ніс туди, куди заглядати заборонено…

–Ким заборонено?

Ельф задумався.

–Можливо, ти дієш не з власної волі, – згодом промовив він, дивлячись на голову Хазяйки лісу. – Я ось було вважав, що ти притягуєш небезпечні речі, яких на цьому острові сила силенна… що вони тебе переслідують… Проте, боюсь, це помилкові припущення. Я згодний зі Стояною – ти дивна людина. Навіть більше, ніж дивна!.. Цей острів сам по собі загадка… та ще цей Світоч… і Проклята Іскра, якщо вона дійсно є…

–Дійсно! – сердито кинув я. – Що ти там кажеш про притягування небезпеки? Вважаєш, ніби я навмисно те роблю?

–Мені здається, ти розшукуєш… Хранителів… Так, Стояно, ти їх прозвала? – звернувся ельф до друїдки. – Ти мала рацію… у всіх зіткненнях тільки один з групи був присутній постійно. Був, так би мовити, константою – постійною величиною.

–Ким був?

–Константою… І це ти, Боре!

–Овва! Оце фортель! А ти, Бернаре? Чи Стояна? Першосвіт?

–Ні я, ні Першосвіт краба не зустрічали… А по-друге, під час бійки з Хазяйкою лісу, Стояна та я спали. Хто залишився? Хто з ними всіма бився постійно?

–Псяче хутро! Ніхазовня якась… Я нікого та нічого не призивав… не чаклував… і взагалі…

–А я проте і не кажу! – перебив мене ельф. – Ці вартові, здається, тут поставлені, щоб оберігати звичайний люд від небезпеки зіткнення з… з…

–З ким? – квапив я ельфа.

–Е-е-е… мабуть з Іскрою… або тим Світочем…

У мене склалося відчуття, що Бернар і сам не повірив у власні слова. Він якось здивовано, навіть розгублено про те сказав, і відразу замовк, дивлячись по сторонах.

–Чакайце, – подала голос Стояна, – я да гетага часу нє зразумєла, хто ж гэта увсьо зрабів – краба, троля, гіганцкую рись?

–Це незнайома мені магія, – зізнався ельф. Він втупився в землю та нервово забубонів: – Не знаю... не знаю… Проте мене все ще турбує питання: навіщо Бору наказано знищувати вартових? Хранителів?.. Кому вони тут заважають? На безлюдному острові? Адже він весь цей час був безлюдний… Того пораненого гіберлінга я не враховую.

–Що значить «наказано»? – обурився я. – Ще раз кажу: не маю ніякого відношення ні до ваших тролів, ні до лісових хазяйок! Нічого навмисно не шукаю!

Бернар примружився і якось по-іншому подивився на мене.

–Хто ж ти такий, Боре? – тихо пробубонів ельф. – Чого тебе тягне до зла?

Якщо б я сам знав на те відповідь!..

2012 - 13 рр
21.02.2018 Проза / Повість
12 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 15.02.2018 Проза / Повість
10 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 17)
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 16)
19.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 15)
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
13.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
18.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
22.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 33  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +18
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +30
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.01.2013 © Тетяна Ільніцька
21.05.2018 © Світлана Нестерівська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди