Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
21.02.2018 07:47Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

12

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 21.02.2018 / 45125

…Хто ж я?

Думки заплуталися… Вміють же ельфи мізки запорошити! – тупаю за друїдкою, а сам ніяк не можу поладнати із власним розумом.

Всю дорогу до поселення ми йшли мовчки. Першою крокувала Стояна, я посередині, а замикав Бернар. І ніякої плутанини, ходіння по колу, якихось незрозумілих перешкод… Все це зникло, ніби і не було вчорашнього бродіння.

Ліс взагалі змінився. Я б сказав – посвітлішав. Ані тобі завалів, ані непролазних хащ… ні відчуття небезпеки… на гілках поють птахи… десь ухають сови… під ногами соковита зелена трава… сонце пробивається крізь листву…

Проте на душі було якось гидко… Ні, скоріш моторошно… Щось тисне в середині… І що саме – треба зрозуміти, а я не можу, бо забагато питань, забагато подій… І серед всіх них одне найголовніше: а якщо Бернар має рацію? Якщо це ніяка не випадковість? Що той за ніхазовий знак смерті?..

І придумав же таке! Наче, як прокляття!.. Ні, дурня! Якась дурня! Притягнуто за вуха! – відмахуюсь від обтяжливих думок та продовжую рух. І тут же намагаюсь себе підбадьорити. –Так, я поборов це стерво – Хазяйку лісу! Чи то вона нас заманювала, примушувала плутати хащами – то інше питання. Головне, що я переміг… І до речі, Бернар помиляється. Я не тягнусь до зла… Це воно до мене липне! І отримує по зубах!

Раптом згадався вечір напередодні полювання на оленів, коли один із реєстровиків – солдат-ветеран Ліги розповідав про свою службу на Святій Землі в рядах невеликого загону «стяговників». Це були особливі вояки, що стояли на сторожі військового прапора. З розповіді ратника виходило, наче він з товаришами потрапив в саму гущу битви з імперською піхотою.

–Мнє і раньше говорілі, что хадаганци кидают на захват стяга основниє часті, – розповідав чолов’яга, – но слишать і участвовать, как ви понімаєте, совсєм разниє вєщі. От нашєго отряда осталось троє, но боєвой стяг ми отстоялі... Ми єго удєржалі... Ми далі ім по зубам!

Отже і я встояв. Переміг цих Хранителів: троля, краба, рись… Між іншим, може я також свого роду «стяговник», який притягує до себе «хадаганців»…

–От що, друзі, – зупинив я ходу та звернувся до ельфа і друїдки, – до поселення треба не просто прийти, а гордо заявитися.

–Що? – Бернар та Стояна переглянулися. – Ти чого, Боре?

–Заявитися! – повторив я. – Так, вам не почулося. Приходити треба не тишком-нишком, а гордо! Врешті-решт, нехай всі знають, з ким справу мають.

Це не була пуста бравада… Принаймні в моїх власних очах. Тому взявши свій фальшіон, я тут же зрубав молоду берізку, очистив її від гілок і на один з кінців насадив голову вбитої рисі.

Ось тепер це мій стяг. І хай хтось спробує піднятись проти!

Закріпивши жердину до спини, я відсторонив Стояну убік та рушив на чолі загону.

–Дитячі забавки! – пробубонів Бернар.

–А дзуськи! – посміхнувся я. – Відтепер перед вами знищувач Хранителів! Адже ви обидва таким мене намалювали? Хай тепер усі про те знають!

Ельф хмикнув та відмахнувся, вважаючи мене балаганним лицедієм.

Здається, вони обидва лякалися мене… Хоча, може, і не лякалися… це я вже занадто перебільшив… Скоріш, вірним було б сказати, що вони просто цуралися мене.

А може я себе знову накручую? Бачу, Боре, ти схильний до подібного! У своє виправдання скажу відверто, що у кожного з нас є таємниці… І у Бернара, і у Стояни… Адже у неї також вони повинні бути… А те, що вона ними не ділиться – зовсім не означає, ніби їх немає.

Серед всього цього нагромадження думок, я втрачаю саме цікаве – власні «пробіли» в пам’яті! Проте і зізнаватися будь-кому, навіть своїм, так би мовити, товаришам, що страждаю амнезією, вважаю недоцільним… Скоріш небезпечним… Так-так, небезпечним, бо це зараз могло привести до ще більш гірших наслідків, чим «цурання».

Те, що Бернар та Стояна вважають, ніби я причетний до «боротьбі з хранителями», мені як і раніше здавалося повністю безглуздим припущенням. Та ще несправедливим! Всі ці звинувачення в якійсь змові, в мітках смерті... це суцільна маячня! Кого я хочу вбити? Кого знищити? Хіба винний, що натрапляю на якісь «перешкоди»? І до речі, хіба я вибирав напрямок руху, коли ми з Бернаром вирішили повернутися до поселення? Це ж він наполягав скоротити шлях. А Стояна водила нас по лісу кругами… І де тут моя провина? Дурня якась!

Вкотре ніхто «спасибі» не каже. Скільки добра зробив, а у відповідь лише підозри та звинувачення... Коли з некромантом бився – вже всі й забули. Або ось коли м`ясо оленя в табір біженців приніс, ледь дезертиром і злодієм не зробили… Чи витягнув Першосвіта з лап голодного троля – так це, виявляється, ніби я спеціально наш загін до печери заманив!

Очманіти, як все здорово! Як все гарно! – від досади вдарив сухе деревце. Воно затріщало і повільно звалилося на землю. Ельф та друїдка зупинились, здивовано поглядаючи на мене.

–Що трапилося? – спитав Бернар.

-Та то я так… просто…

Ми било знову рушили, але я зупинився та спитав у ельфа:

–Мене непокоять твої слова про знаки смерті. Що це таке? І де їх побачити? Оце вони? – я тицьнув пальцем в узори на акетоні.

Бернар стримано посміхнувся:

–Ну, друже, не все в житті можна побачити… Я маю на увазі – очима… От, наприклад, запахи. Ти ж їх відчуваєш носом, чи не так? А побачити – не побачиш… Ось і зі знаками. Це абстракція!

–Що?

–О, мон д’ю Сарн! – ельф театрально заплющив очі. – Інгос, Інгос… простота… хммм… Цього знака не можна побачити, бо він… він…

-Невидимий? Чого ти смієшся? Кажи прямо!

–В деякому роді невидимий, хай буде так! – сердито мовив Бернар. – Коли я казав про знак, то мав на увазі, що ти схильний… е-е-е… вірніше – ти ніби пастка для відповідних речей. Приманка! Розумієш?

–Ну, припустимо. Але що то за речі?

–Хвороба… смерть… або любов… вдача… чи негаразди, – перелічував ельф. – багато чого! Все в залежності, яку мету переслідувати, коли її створюєш… Проте все це лише загальні терміни… Ось ти дивишся вдалину і бачиш дерево, але дуб це, чи липа – не зрозумієш, поки не з’ясуєш.

–Тобто ти натякаєш, наче не розумієш природи цього… знака?

–Майже так… майже… Маги в нашому світі черпають сили з одної зі стихій, чи то води, вогню, землі або повітря. З чим зручно із цього працювати – кожний із чаклунів обирає сам. Зазвичай, відчутно хто до чого схильний… хто чим користується… Проте не завжди, бо з тих пір, як з`явився Астрал, дехто намагається використовувати і його міць!

Паладин чомусь зіщулився, закрутив головою, наче шукав втрачену річ, а потім неголосно додав:

–Скажу тобі, Боре, відверто, навіть Великі маги не розуміють, що таке Астрал.

–І до чого це? – не зрозумів я. – Хіба я про те питав?

–Мені здається, – ще тихше промовив Бернар, – що він до тебе тягнеться… що це його мітка…

–Кого?

Ельф лише похлопав мене по плечу та рушив уперед, так і не пояснивши власних слів. Стояна, яка спостерігала за нашою з ним бесідою, задумливо перезирнулася із своєю риссю, а потім наблизилась та додала:

–Йаму лепш відаць… Я нє настолькі дасвєдчаная…

Дівчина хитнула головою та пішла слідом за ельфом. Я ще декілька секунд приходив до тями.

А не занадто багато вісточок в останні часи мені випало дізнатися? Спитав про одне, у відповідь наговорили інше… Треба, мабуть, звернутися до Аманди… Так-так, до неї…

З цими думками покрокував за своїми товаришами.

Треба було бачити обличчя вартових біля поселення. Вони дивилися то на мене, то на голову чудовиська… і по їхніх очах було видно, що на відміну від Бернара, мій імпровізований стяг справив на них неабияке враження.

Я вже протопав півтабору, коли дорогу раптом перегородило з десяток солдатів. І здається, не для пустої бесіди… аж занадто нахабна була у них поведінка.

Ми зупинились, я тут же відв`язав жердину і з силою встромив її в землю. Прямо перед собою.

–Гдє такую красоту нашьол? – кивнув один із реєстровиків.

Із-за його спини з’явилася фігура сотника Гюряти… Кого-кого, а його я не очікував тут побачити… Невже прискакав з табору Селени, хай йому грець?

–Де знайшов, там вже немає, – холодним тоном відповів я.

–А ми думалі, что то сказкі расказивают про тєбя, – промовив Гюрята, виходячи наперед. – Про армію тролей… как ти іх всєх побіл… А тут новую забаву приволок! Ну-ка пріврі нам с трі короба!

Натовп розреготався. Тут наблизився Бернар і доволі сердито сказав, щоб нам дали пройти до Аманди. Проте його різко обірвали:

–Ви, господін ді Прі, можетє проходіть! – Гюрята гидко посміхнувся. – Вас ждут... А вот тєбє, парєнь, прідьотся протопать в другоє мєсто.

Ельф розгублено витріщився на сотника.

–На якій підставі? – нервово спитав він. – Ми виконуємо…

–Сєйчас ідьот разбіратєльство дєла про убійство Вєлєса Сівєрского! – різко перебив ельфа Гюрята. Я помітив, що нас непомітно обходять із флангів. – Вєдь ето ти єго заколол? – сотник тицьнув мені пальцем в груди.

Я відразу ж закипів. Це що за жести? Що за тички?

Бернар раптом схопив мене за кисть правої руки, ніби натякаючи заспокоїтися. Мабуть, відчув мої емоції.

–Звичайно, що я! – спокійно промовив сотнику у відповідь. – Він зрадник і бунтівник… один з організаторів нападу на Клемента ді Дазірє...

–Почєму ето? – Гюрята навіть задер підборіддя.

Овва! Поки ми ходили за обсидіаном, тут щось змінилося! Бачиш, Боре, як сотник храбриться? Чогось ми з Бернаром не знаємо…

–А ти спитай про це у Мили! – все також спокійно сказав я.

–Хорошо! – нахабно посміхнувся сотник та чомусь подивився на солдатів. – Кому надо, спросіт… А пока нє провєдут дознаніє, вовсє нє ясно бунтовщік он, ілі нєт.

–Дізнання? – перепитав я, та таким тоном, що аж самому лячно стало. – Яке к Ніхазу дізнання? Що тут відбувається? Тебе хто послав? Аманда?

Гюрята знову нахабно хмикнув:

–Мнє твоя Аманда нє указ! Я – чєловєк, а нє ельфійскій вишкрєбок!

–Псяче хутро! – здається все стало на свої місця.

Шляхта! Все це кодло на чолі із сотником прислала канійська шляхта! Побачили мене, і поки я не дістався до ельфів, вирішили схопити.

–Ти, паря, мнє с самого начала казался.., – заговорював мені зуби Гюрята. Закінчити він не встиг, бо в цей час на нас накинулися відразу з обох боків.

Ельфа відштовхнули, що із Стояною – не бачив. Сам я взагалі-то пильності не втрачав, хоч і сперечався із сотником.

Коли почалась колотнеча, хутко зробив крок вперед і закрутився на місці, одночасно виймаючи мечі. Солдати забарилися. Вочевидь не всі жадали отримати по пиці.

Ти ба, як я вчасно прокрутив фокуса із головою рисі! Цей трюк применшив у вояк запалу, що не кажи! Відтепер думають-гадають як крученик зжерти, та рота не роздерти!

Секунду я міркував з приводу доцільності ведення бою в повний контакт, а потім махнув на те рукою і перейшов у наступ. Бився жорстко, але намагався нікого не вбити. Троє з авангарду першими попадали додолу, скорчившись від болю. І це я лупцював їх поки ще тільки гардою.

Ех, погано одне, що мені прийшлось першому оголити мечі. Тепер відступати нікуди. Навіть якщо нікого не пораню, вони будуть вважати, наче я готовий на все.

А я готовий йти до кінця? Готовий на все?

–Дійсно, справжній головоріз! – голосно сказав хтось позаду.

Натовп розступився і наперед вийшов Лок.

–Нумо всім припинить дурня клеїти! – гаркнув він. – Всім!

Гіберлінг був не один. За ним стояли двоє якихось чоловіків, явно не із загону Гюряти.

–А непогану ти кицьку роздобув! – Лок кивнув на жердину з головою вбитої рисі. – Я так розумію, що тут хтось хоче власну голову на палю підвісити?

Солдати завмерли, поглядаючи на мене із часткою незадоволення. Ніхто з них більше не ризикнув нападати. 

–Лок! – вискочив Гюрята. – Лок, послушай-ка… Ти ж знаєш, что бєз нєго ми нє уйдьом! Ти…

–Нумо цить! – гіркнув гіберлінг. – Я не дозволю тут самосуду!

–Ми всєго ліш хотім отвєсті єго до ями!

–Цить, я сказав!.. Послухай, приятелю, не треба більше крові, – спокійним тоном промовив Лок. Він звертався до мене. – Даю тобі своє слово, що ти в цілковитій безпеці. А зараз прошу віддай свої мечі… Мені!

–А чому я повинен те робити? Чому я повинен тобі вірити?

–Тому… тому що так буде спокійніше… всім спокійніше… А по друге, мої брати тобі вірили, – відповів гіберлінг. – Це ж ти тоді допоміг Аманді з порталом… Та й бився з чорнокнижником на площі... Так?

–Той ельф тоді втік. Я не встиг його...

–Ну і нехай. Вважаю, його вже покарано… адже алод проковтнув астрал… разом із нападниками, – Лок кривувато посміхнувся. – Твої дії в місті дали можливість евакуюватися. Отже, Боре, ти не підвів нас тоді, а я обіцяю, що не підведу тебе зараз. Домовились?

Я все ще роздумував, коли до мене наблизився Бернар. Він потягнувся до моєї зброї й голосно повідомив:

–Викликаюсь особисто відвести Бора.

–Ось і славно, – підхопив цю ідею Лок. – Сподіваюсь, сотнику, ви також не маєте претензій до Бора?

Гюрята подивився мені в очі, наче хоті щось сказати, але просто замотав головою. Бернар взяв мої мечі, передав їх гіберлінгу. Нас тут же оточило кілька солдатів, які проводили мене до виритої в землі глибокої ями, що знаходилась аж в самому кінці поселення.

–Не бійся, я поговорю з Амандою, – прошепотів Бернар, який супроводжав мене туди. – Думаю, вона на твоєму боці… Тут якась помилка…

–Сподіваюсь, що на моєму, – іронічно посміхнувся я. – А помилка, ельфе, в тому, що Велес був шляхтичем… Ти, Бернаре, прозорливець! Говорив тоді в лісі про неприємності, ось тепер маємо. Схоже, халепа перетворюється на мій «коник»… Навіть не знаю, навіщо підкорився проханню здатися!

Останні слова напружили солдатів. Їхні руки відразу потягнулися до мечів. А я відтепер беззбройний, тому можуть і по пиці з’їздити.

Але натомість мене лише підштовхнули в спину, мовляв, спускайся в яму.

–Привіт, брате! – донеслося знизу.

Глянув туди: на соломі сидів Першосвіт. Під оком синяк, ніс подертий… Здається, не сам заплигував у яму.

Солдати поставили сходи, дочекалися поки я злізу і тут же їх витягли, ніби боялися, що вискочу назад.

–Вітаю, – промовив Першосвіт. Він підвівся та кинувся обійматися.

–Полегше, друже! Ребра переламаєш!

Гігант розреготався та запросив присісти на сіно.

–Розповідай, як все у вас пройшло? – пробасив він. – Що бачив?

–Ну, без пригод не обійшлося, – посміхнувся я. – І бився, і драпав… всього вистачало… А тепер ось тут… із тобою… Як сталося, що тебе сюди запроторили?

–Що тобі повідати? – сумно зітхнув Першосвіт. – Прийшов, розповів… потім привів і показав… А зараз тут, – і хлопець сумно всміхнувся. – бо, бач, не повірили!

–Як так? А що Мила? Промовчала? Чи збрехала?

–Ніхаз його знає, що з тією Милою! Після того, як привів її до табору, я з нею не бачився… Сиджу тут вже… бозна скільки! Здається мені, зараз в поселенні така каша заварилася, що хай Сарн милує! Підслухав розмову вартових, так з їхніх слів виходить, ніби між людьми і ельфами стався розкол! В таборі, на побережжі! Це ж не алод Клемента, де усім керували ді Дазірє! Це вільний острів… і хто тут зараз за головного – сам Ніхаз не розбере!

–Тобто табір та поселення розділилися? Чи як?

–Та ні… скоріш за все, на березі почались якісь заворушення… чи на кшталт того… А тут ми з тобою та з тим клятим Велесом до гарячого ще приском сипнули! Ось такі піроги вийшли!

Картина, скажу, не дуже гарна, і я знову пожалкував, що здався. Ми з Першосвітом замовкли, сіли по кутках та втупилися в стіни.

Уже вечоріло. У повітрі розлилося стрекотіння цикад, далеке ухання сов. В ямі було сирувато та незручно. Ледь я прикрив очі, як відразу став куняти. Здається, втомився… Дні насичені… пригод, що зірочок, тільки встигай рахувати, хай йому грець!

Поки тут сиджу, анічого не можу зробити. Прийдеться покладатися на вдачу… та на Бернара… Сподіваюсь, він зможе посприяти моєму з Першосвітом звільненню… Сподіваюсь, він зможе… Сподіваюсь… він… сподіваюсь…

А, Ніхаз його бодай! Задрімав, чи що? Думки по сто разів навколо одного й того же бродять…

В наступну мить я раптом відчув дивне вібрування… Перед очима постали образи якогось склепу… зеленуваті відблиски на його стінах… чиїсь тіні… шепотіння…

Повсталі… Люди племені Зем… Ці поняття самі собою спливли в розумі. Проте я ніяк не міг збагнути, чому мені постійно видиться той клятий колодязь… чи склеп, хай йому грець! Що взагалі то за місце?

–Ти спиш там, чи що? – торкнувся плеча Першосвіт, і марево розвіялось. – Знаєш, – неголосно промовив гігант, – а нас відтепер кличуть головорізами.

–Нас? – мій голос трохи захрип.

–Ну… тебе… мене… і Бернара… Так і кажуть, я сам чув – загін головорізів.

–А ще що говорять?

–Мовляв, ми звичайні найманці. Хто заплатить, на того і працюємо…

–Дурниці.

–Та сам розумію, проте… проте люди шепочуться…

–Не хвилюйся! Якось виплутаємось…

–До речі, а чого Бернара не затримали?

–А Тенсес його знає! – я закрив очі, намагаючись нагнати сон, але він, як на зло, кудись втік. – Мабуть тому, що він паладин! Та ще ельф!..

Здається нагорі хтось прийшов. Він неголосно перемовлявся з вартовими, а за пару хвилин вниз опустилися важки сходи. У світлі факела я побачив Бернара.

Овва! Про вовка промовка, а він вже тут! – ми з Першосвітом встали та дочекалися поки ельф спуститься на дно.

–Ну як ви, хлопці? – кинув він нам.

–Було б краще, коли б сиділи наверху, – огризнувся Першосвіт.

–Судячи з усього, – почав я, – справи наші не дуже добрі. Так?

Ельф показав жестом, щоб я говорив тихіше.

–Щойно закінчилася рада у Аманди, – сказав він рівним голосом, але я вловив нотки невдоволення та нервозності. – Ситуація наступна: більшість канійців вважає, що ти, Боре, вбив Велеса з інших причин, ніж ми всі кажемо…

–Тобто? – оторопів я. – Давай ближче до справи!

–Якщо ближче, то те, що він бунтівник треба ще довести...

–Почекай, а що ж Мила? Невже збрехала? То ж вона нам розповіла…

–А ось тут саме цікаве, – паладин нахилився до нас і неголосно сказав: – Почнемо з того, що Мила… отруїлась. Вона мертва!

Ми з Першосвітом перезирнулися та навіть одночасно позадкували від ельфа.

–Отакої! – здавленим голосом промовив хлопець. – І як це сталося?

–Тенсес його знає! – Бернар сердито хмикнув. – Свідків немає… Прийшли до шатра, заглянули всередину, а вона мертва… Ось і все! Навіть допитати не встигли!.. І чи то вона сама це зробила, чи хтось – не зрозуміло! Взагалі не зрозуміло!

–Псяче хутро вам на шию! – я розгубився. Чесно зізнаюсь – розгубився. – Тобто, свідка у нас немає? Це… це… це просто якась…

Слова скінчилися. Опанувати себе не було ніяких сил. В голові дико застрибав переляканий розум.

Я проковтнув нудотну грудку, що підкотила по самі гланди.

–Гаразд… гаразд… гаразд.., – спробував казати спокійно. – Це було перше… я так розумію… А що друге?

–Друге? – ельф зітхнув. – Тут гірше не придумаєш. Виявляється, родина Мили давно хотіла поріднитися з Сіверськими. Але тих щось не влаштувало і вони майже в останній момент відклали заручення. І тепер ситуація виглядає так, ніби Мила найняла нас для... навіть не нас, а тебе, Боре... Отже, ніби вона найняла…

–…головоріза, – закінчив я, пригадуючи слова Першосвіта. – Тобто вбивцю, щоб той помстився за її честь. Так?

–Один в один.

–Дурня! – кинув Першосвіт. – Та хто в таке повірить!

–До речі, – заговорив ельф, – мої свідчення взагалі ніхто до уваги не взяв. Послалися на те, що я був для відводу очей… Ви з Милою розіграли сценку для правдоподібності… а ми з Першосвітом на те і клюнули…

–От же срань хадаганська! – продовжував лаятися хлопець.

–Слідство вважає, що ти, Боре, взяв на справу своїх подільників – отих двох бандитів. Вони ніби визвалися допомагати Велесу… а Мила заманила його в ліс… а там вже все і сталося! А потім ти, Боре, вбив своїх подільників, щоб не було зайвих свідків… Убив разом з Велесом… Сам розумію, що все це притягнуто за вуха, та і прямих доказів немає, але…

–А не занадто складно? – хмикнув я. – Я б в подібну маячню навіть п’яним не повірив би!

–Ти, може, і не повірив би, а ось канійці…

–А що Аманда? – перебив я ельфа. – Що думає вона?

Бернар не відповів. Він нервово почав терти підборіддя.

–Зрозумій, – заговорив ельф наче чужим голосом, – зараз не час відкрито виступати. Були б докази причетності Велеса до вбивства Клемента, то... то ніхто б не викрутився! Але рід Сіверських дуже шанований в Кватосі… Звинувачувати його не маючи підстав, та ще тут, на цьому острові, без підтримки інших Домів… Зараз ситуація не сама ліпша. Назріває конфлікт між ельфами і людьми. Серйозний конфлікт! Після того, як ми всі опинилися тут, Велес очолив канійську шляхту та визвався вирішувати спірні питання між людьми та ельфами…

–Отже, Аманда не піде проти…

–Ніхто не хоче порушувати крихкого перемир`я! – перебив мене ельф. – Уяви, до чого це може призвести! Всі й без цього заведені до крайньої межі. Досить одного неправильного слова, однієї неправильної дії… і все спалахне… Не можу уявити, до чого призведе відмова видати тебе шляхті.

–Очманіти! – підбив підсумок Першосвіт. – І ви вирішили кинути нас на вівтар, так би мовити, відносин між ельфами та канійцями? Не можете вирішити, хто з вас тут найголовніший?

–От не треба мене тільки вписувати в ці ігри! – промовив ельф. – Я зараз на раді бився, що лев! Але, нажаль, був в меншості…

–Ти казав, що Аманда буде на моєму боці! – підступив я до Бернара. – Переконав мене здатися! Та ліпше б я бився! Хоч би загинув, як чоловік!

–Вибач, Боре, я помилявся! Я просто не знав усього, що…

–До сраки твої вибачення! Псяче хутро! Навіщо я тебе послухався?

–Заспокойся… Чуєш? Я ж не втік, а прийшов до тебе!

–Просити вибачення? – мені так і хотілося схопити ельфа за горлянку.

–Це також… Заспокойся, давай поговоримо… Добре?

–Та про що тепер говорити? Про гріхи? Чи дозволить мені Тенсес повернутися назад із чистилища?

–Навіть, якщо б тобі вдалось привести Велеса живим, ситуація б не змінилася! – сердито додав ельф. – Знаєш чому? Бо на його боці занадто багато тих, хто мріє володарювати на цьому острові! Володарювати, чуєш! А живий Велес був би в сто разів небезпечнішим для тебе, аніж мертвий. Ось так, друзі! Його б виправдали, навіть не дивлячись на звинувачення Мили… Свої б і виправдали! А тебе, Боре, так чи інакше…

–Отже, ми в халепі що зверху, що знизу? – спитав я. Відповіді не очікував, вона і так була зрозумілою. – І що вирішила рада?

–Вранці тебе, швидше за все, стратять, – глухо відповів Бернар. – Першосвіта, можливо, відпустять…

–Стратять? – серце стислося в кулак. – От курво!

–Цього вимагає канійська шляхта, а з нею і більшість людей, яких вона підбурює. Аманді доведеться погодитися, хоча зараз вона цього прямо не сказала.

–Псяче хутро!

–Будь ласка, дослухай до кінця! У тебе зараз тільки один вихід, – продовжував ельф, – а саме знайти непорушні докази власної невинності…

–Овва! Який же це вихід? Як, сидячі в ямі, можна знайти докази? А по-друге, де їх шукати? Мила – отруїлася… і на тому кінець!

–Не гарячкуй… і не поспішай… Мені дещо підказали.

–Хто?

–Е-е-е… Ла.., – Бернар раптом замовк та роблено закашлявся.

Я вже збагнув – це Лок. Серце відразу сіпнулося. Старий вояка все ж не дарма давав своє слово мені допомогти.

–У табір, що на березі, – неголосно продовжив ельф, – не повернувся загін розвідників. Його відправляли на схід… за водоспад, але ось уже кілька днів від розвідників ні слуху, ні духу. Ми впевнені... е-е-е… я впевнений, що на цьому острові крім нас є й інші люди.

–Люди? Хто? Бунтівники, що напали на місто?

–Скоріш за все – так. Проте вони десь переховуються… Повинні десь переховуватись… Цілком ймовірно, що зниклі розвідники знайшли їх лігво…

–Де? За водоспадом? – нервував я.

Ельф лише знизав плечима.

–Ну, припустимо, ­– більш спокійним тоном сказав я. – Припустимо… Що далі?

–Повторюю: треба розшукати цих покидьків! Вияснити у них роль Велеса в бунті… та і взагалі… Це поки, єдиний вихід.

–І хто цим займеться? Хто піде шукати? – спитав Першосвіт.

–Ви обидва дурні? – здивувався ельф. – Я вже годину їм кажу, що спасіння у ваших руках, а вони питають хто тим займеться!

–А яким чином ми виберемося із цієї ями? – спитав я.

Бернар замовк. Кілька секунд він вслухався в нічні звуки, а потім майже пошепки сказав:

–Чекайте третьої варти.... А далі самі зрозумієте!

–Нам потрібен слідопит, – заявив я ельфу. – І сам знаєш хто!

–Стояна? Ти знаєш, язичники це не найкращий...

–А іншого варіанту у нас немає. По цьому острову сліпим вештатись – немає дурних.

–Гаразд… я зрозумів… між іншим, я також йду з вами.

–Якщо ти підеш, то тут же станеш співучасником.

–А я їм вже став. Тільки просто ще ніхто не знає… І в цьому наша перевага.

–Не знайдемо доказів, тебе стратять разом зі мною.

–Чому бути, того не минути – так ти, здається, говорив?

–Майже... Проте знову наполягаю, що треба знайти Стояну... Інакше ми можемо потрапити… не туди, – м’яко закінчив я фразу.

–Якщо вона погодиться, то…

–А ти постарайся, друже! Я знаю, ти можеш бути переконливим.

–Не буду обіцяти, – і ельф попрямував до сходів. Хвилина і він зник нагорі. В ту ж мить солдати прибрали сходи.

Ми з Першосвітом лягли на соломі та вирішили трохи подрімати. В голові було народилась думка, а чи чесний з нами Бернар, чи не прийшов зуби заговорювати, але в наступну мить я себе смикнув та присоромив.

Приблизно за годину почав накрапати дрібний дощик. Мені чомусь я здалося, що це до удачі. Дощ завжди до удачі.

Повітря стало помітно прохолодним. Місячне сяйво із-за хмар зовсім не проглядалося і темінь стала така, що хоч в око стрель.

Пройшла ще година… або дві… Визначити було важко. Я все чекав Бернара, женучи геть сумніви й думки про можливу пастку. Після розповідей про протистояння ельфів та канійців, починаєш думати усілякі дурниці.

Зверху щось заворушилося і за мить в яму опустилися сходи. Я штовхнув Першосвіта в бік, той підскочив та рушив за мною. Нагорі нас чекав ельф. Він простягнув нам пакунки зі зброєю і знаками показав слідувати за ним. Недалеко від ями я побачив тіла вартових. Судячи з усього, вони були живі, просто без тями. Бернар показав напрямок руху і ми потопали на південний схід.

Стояна чекала біля самої кромки лісу. Я б її і не помітив, не підійди вона сама.

–Заблитаю слєди, – запропонувала друїдка і повела нас на південь. – Ідзіце за мной і ні кроку ув бок. Ясна?

До ранку вийшли до невеличкого, але глибокого озерця, що знаходилося на вершині пологої плато. Його води спадали вниз, переходячи в невелику річку, що тягнулась у напрямку гір.

–Привал, – наказала Стояна. – Адпачнєм і увніз да той цясніни, – друїдка показала на ущелину на північному сході.

Бернар присів на березі й розв`язав вузол на своїй торбинці.

–Обс-с-с... Як його там? «Драконяче око»! – вигукнув я. – Ти що ж його не віддав?

–Обсидіан... «драконяче скло»... Цей камінь «порожній», – відповів ельф. – Аманді потрібен був повний… «заряджений»… я занадто пізно це збагнув.

–А навіщо?

–Вона хотіла спробувати активувати метеоритні камені. Думала, що їх еманації з обсидіаном... Бачу, що тобі зараз складно зрозуміти. Це магічні речі... Скажу одне – Аманда хоч і магістр, проте не Великий Маг, як її дядько Клемент. І їй не під силу здійснити подібну...

–Ну, ціха! – прошипіла Стояна, піднімаючись на ноги.

Вона підійшла до краю і обережно визирнула з-за кущів. Її рись залягла поруч, нервово смикаючи хвостом.

–Вось жа дрень! – вирвалося у дівчини. Вона хутко повернулася до нас. – Йани вжо пачалі нас пєраслєд, – заявила друїдка. – Треба ісці.

Ми спустилися вниз по вузькій стежці вздовж озерного водоспаду.

Стояна замикала процесію, постійно зупиняючись і сідаючи навпочіпки. Що вона там робила, мені було не зрозуміло. Сподіваюсь, дійсно приховувала наші сліди. А може чаклувала над ними…

Пройшовши ще кроків двісті, ми зайшли в воду і рушили на протилежний берег. Ледь вибралися, як Стояна знову скомандувала залізти в річку і прямувати назад до водоспаду. Сама ж вона залишилася на місці, проводила нас поглядом, а потім зникла в кущах разом зі своєю риссю.

Наверх ми піднімалися під холодними струменями води, які гучно довбали по баняку. Це зайняло близько півгодини. Втомлені і мокрі вибралися наверх до озерця і, зробивши перепочинок на величезних каменях, рушили вплав до східного берега. А тут нас вже чекала друїдка. Вона з`явилася немов з нічого.

–У чарот, хутка! – сердито скомандувала Стояна і зникла в очереті.

І тільки ми сховалися, як на місці нашої стоянки з`явилося зо два десятки вояків. Вони дуже довго крутилися на піску, розшукуючи наші сліди.

–А як найдуть? – тривожився Першосвіт.  

Я виписав йому ляпаса та наказав замовкнути.

Загін швидко розосередився і пішов до водоспаду, а звідти вниз по стежці, прямо по нашим слідам. Я глянув на дівчину, та з задоволеною пикою промурчала:

–Так треба. Хай ідуць! – а потім знову скомандувала рухатися далі. – За мной... і слєд у слєд! – друїдка вискочила на валуни і пішла по ледь помітній стежці.

Спускалися ми десь годину. Уже сховавшись в тіні дерев на дні ущелини, Стояна дозволила перепочити.

–Сподіваюсь, ці «танці» принесуть добрий результат, – пробубонів ельф. – А то бігаємо, ніби ті зайці…

Стояна пропустила зауваження повз вуха. Вона все ще вдивлялась назад, ніби очікувала побачити переслідувачів.

–Лок обіцяв, що серед солдат не буде справжніх слідопитів, – тихо промовив мені Бернар. – Він їх відправив до пораненого гіберлінга… на узбережжя…

–Отже ми відтепер офіційно зараховані до лав заколотників, – я кисло посміхнувся. Жарт явно не вдався.

–Це до тих пір, поки не принесемо докази своєї невинності, – додав паладин.

Небо затягло сірими хмарами і незабаром замрячив дрібний дощик. Стояна підвелася та наказала рушити далі. Йшли ми до глибокого вечора і вже коли зовсім стемніло, зупинилися для відпочинку.

Друїдка витягнула зі своєї торбинки кілька шматків в`яленого м`яса, за смаком схожим на ведмежатину, і роздала нам. Швидко прожувавши свій шматок, я, прикрившись плащем, завалився спати… Моє чергування було тільки під ранок...

2012 - 13 рр
22.02.2018 Проза / Повість
13 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 18.02.2018 Проза / Повість
11 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 17)
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 16)
19.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 15)
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
15.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
21.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
26.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 35  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +18
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +30
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
13.06.2012 © Пантелеймон Куліш
20.01.2011 © Михайло Трайста
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
17.01.2013 © Тетяна Ільніцька
21.05.2018 © Світлана Нестерівська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди