Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
22.02.2018 15:23Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

13

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 22.02.2018 / 45137

…Вночі опустився настільки густий туман, що за пару кроків не було можливості щось роздивитись. Я закутався в плащ і нерухомо сів біля засохлого куща. Зараз мій час вартувати.

Багаття ми не розводили, щоб не накликати в гості власних переслідувачів або випадкового мандрівника. Взагалі вели себе сумирно, непримітно.

Одяг і досі не просох, і сидіти в постійній сирості вже починало дратувати. Але що поробиш! Прийдеться терпіти…

Взагалі, не хотів улазити в ці ігри між канійцями та ельфами, – мізкував я, озираючись навсібіч. – От не хотів, а волею-неволею прийшлося… На чиєму боці я опинився? Начебто і Аманда не підтримала… принаймні відрито… але інша сторона вважає мене «ельфійскім вишкрєбком», так, здається, сказав Гюрята. Потрап я зараз до нього, він би із задоволенням відправив мене до чистилища.

Отже ходу назад немає. Або шукати заколотників, якщо вони дійсно існують, або переховуватись на цьому острові до кінця своїх днів. Останнє – не радісна перспектива. І від цієї думки чомусь стає тоскно.

Десь за півгодини небо стало світлішати. Здається вже починає прокидатися сонце. Волога малесенькими крапельками осідала на всіх предметах, перетворюючи світ на химерний сплав чогось наполовину реального, наполовину казкового, а будь-який звук гучним відлунням розносився по околицях.

Я тихенько підвівся та розбудив загін. Найважче було підняти Першосвіта. Він довго щось бурмотів і відмахувався, але потім прийшов до тями й сів, при тому голосно сопучи та хитаючи головою в спробі розігнати сонне марево. Я швидко поснідав і став складатися в дорогу. Бернар пустився в ранкові молитви, Стояна відійшла в бік і почала переплітати косу.

–Дреннає мєсца, – раптом сказала вона мені.

–Ти сама нас сюди привела, – кинув я.

Дівчина схилилася над риссю і, як мені здалося, щось прошепотіла їй на вухо. Звір озирнувся і хутко зник в тумані.

Ще хвилин п`ять ми возилися по своїх справах, а потім рушили далі.

Насторожувала незвичайна тиша. А після слів Стояни, я взагалі очікував якогось підступу. Блукали в тумані недовго, коли раптом на нашому шляху з’явилася рись.

–Што, Ладушка? – Стояна присіла біля неї і обійняла за шию.

–Погоня? – запитав Першосвіт, озираючись вбік кущів.

Дівчина заперечно похитала головою.

–Сюди, – тихо промовила вона і повела нас кудись вліво.

Я вже збагнув, що нас там очікувало. В повітрі з’явився характерний солодкуватий запах. А кроків за п`ятдесят в кущах ожини ми знайшли людське тіло.

Реєстровик… характерний одяг… юхтові чоботи… стьобаний синій жиппон… в торбі – сухарі, солонина, дикий часник… Скоріш за все, один із зниклих розвідників…

Я присів поряд та роздивився мерця.

–Закололи… Ось тут… зі спини.., – тицьнув я рукою вбік темної плями.

Бернар наблизився та прискіпливо подивився на рану, яку я йому показав.

–Хмм! – ельф зіщулився та почав щось бубоніти собі під ніс.

–Зі спини? – поряд присів Першосвіт – Дивно... дивно… Невже він не помітив нападника? Що ж то за розвідник?

–Нічога дзіувнага, – відповіла Стояна. – Йон уцякав. Вось бачиш слєди на зямлі? А там зламаная галінка. Т-а-а-ак... та-а-ак.., – дівчина нахилилась до землі, нібито принюхувалась. – Тут слєд ботав його забойци... Даречи, той подволаківал правую нагу... А йон слєди іншага нападніка...

–То їх було двоє? – спитав я, піднімаючись на ноги.

–Падобна на тоє… Ідзьом!

Ми рушили крізь кущі праворуч. Стояна попереду, поряд рись, ми всі втрьох – позаду.

Почав накрапати противний дощик. Туман злегка розсіявся, проте ясніше не ставало.

Стояна різко зупинилася.

–А вось вам яшче адна дзівнісць, – сухо промовила вона.

–І що там? – наблизився я.

–Вось гетая разора на зямлі. Ведаєш, што гета?

–Ні... не відаю, – знизав я плечима, дивлячись на борозну, яка виднілась на землі. – Гілку, може, тягнув?

–Меч! Забойца цягнув за сабой меч.

–Чому це? Був поранений? Чи той був заважкий?

–Можа биць і паранєни…а можа і нє… Слєдов крові не відаць.

–А що другий вбивця?

–Той пайшов ув процілегли бок.

–Напевно, шукають когось, – припустив Першосвіт. – Скільки було розвідників?

Бернар знизав плечима та пробурмотів щось про трьох, або чотирьох.

–Пропоную йти за пораненим вбивцею, – я оглянув товаришів. Ніхто не сперечався. – Він, напевно, попрямував до своїх… в табір…

Ми рушили далі на схід, приготувавши про всяк випадок зброю.

–Вось тут у йаго пачалі плитацца ногі, – помітила Стояна. – А вось тут йон пачав віхляць з боку ув бок...

–Очевидно, дуже поранений, – припустив я. – Можливо, той розвідник його зачепив.

Дощ припустилися сильніше і незабаром Стояна втратила слід.

–Гаразд, – махнув я, – все одно напрямок його руху ми знаємо... Отже йдемо по ньому і далі.

Аж к вечору вибралися на кам`янисту гряду, за якою починався широкий піщаний пляж. Це була невеличка бухта, на березі якої виднілася сіра громадина розбитого корабля. Помітивши її, ми тут же залягли в кущах.

–Ох, нічого собі гігант, – пробурмотів Першосвіт.

–Так, величенький, – погодився Бернар. – Галеон другого рангу, це як мінімум...

Розколоте навпіл судно лежало правим бортом, а корма злегка звисала з берега. В добре видному розломі я побачив три палуби – отже це дійсно галеон, Бернар не помилився. Бізань-щогла валялася в двадцяті кроках праворуч. Дощ заливав очі, але навіть це не завадило мені нарахувати з одного борту близько сорока гарматних амбразур.

–Лігійське судно! – кивнув головою Бернар. – І клянусь Тенсесом, я навіть знаю, що це за корабель… Саме він увійшов у порт перед нападом на місто. Бачите на носі фігуру із крилами? Так от, це «Ураган» – один з кораблів Першої флотилії. Йшов на ремонт до нашої верфі.

–Звідки ти знаєш? – спитав я.

–Бо перебував у порту на той час… Спілкувався із вартовими, ось один із них мені і розповів… Цю фігуру із крилами я добре запам’ятав. Добре… Стою недалеко від пірса, – трохи заплющивши очі пригадував ельф, – дивлюся на цього красеня… Не часто в наш порт подібні судна приходять. І от цей галеон наближається та раптом перед самим берегом розгортається правим бортом й відкриває вогонь з усіх гармат... Ось так все і почалося!

–Ти в башті на той час не був?

–Ні, – замотав головою ельф. – Тоді навіть і не знав, що на Клемента вже напали… Взагалі, заколотники судячи із усього, діяли організовано… по плану… Атакували з кількох точок: в порту, в башті, біля арсеналу… Скоріш за все, в місті ще до приходу «Урагану» були зрадники.

–Серед них і Сіверські, – додав я.

–Цілком імовірно, – погодився паладин.

–Цікаву, яку все ж мету вони всі переслідували? Напад на Великого Мага – це неабияка подія! Вважаю, що без участі іншого мага тут не могло обійтися!

Бернар якось дивно на мене подивився та чомусь захитав головою, чи то погоджуючись, чи то нервуючись.

–І що було після нападу на порт? – спитав я його. – Що ти робив?

–Втік, як і всі! А ти думав, я кинувся в бійку?

–Я таксама памятаю гети карабель, – заявила друїдка. – Таксама била ув порцє… Праувда, не бачила, як йон пачав страляць. Затоє бачила атрад нападнікав… як йани перакінулі трапи і кінуліся на стражнікав…

–Ви впевнені, що то був цей корабель? ­ – спитав я у обох і вони стверджено захитали головами. – Цікаво… Отже «Ураган» тепер тут… на острові… Це ще більша загадка! От яким чином він тут опинився? Якщо галеон збіг… врятувався… то зараз він повинен бути де завгодно! Астрал великий! А натомість ми бачимо розбитий корабель на березі цього дивного острова…

–Так, ти кажаш всьо вєрно! – прошепотіла Стояна. – Толькі чамусь каманди не відаць. Такоє адчуваннє, што на караблі нікога няма.

–Швидше за все, люди пішли геть звідси… Може сховалися в лісі, а може у печерах, – припустив я.

Ми довго лежали в кущах, ведучи спостереження за берегом і розбитим судном, але так і не помітили аніякого натяку на присутність хоч якоїсь живої душі.

–Думаю, – вирішив я внести пропозицію, – що нам слід оглянути корабель зблизька.

–Мабуть, ти маєш рацію! – підхопив мої слова ельф. – Добре б відшукати там судовий журнал. Це прояснило б багато моментів... якщо, звісно, капітан їх записував.

Ми ще раз озирнулися навколо і обережно вирушили до чорної громадини галеону. Вже починало сутеніти. Дощ не закінчувався, а ще й піднявся вітерець, і це ускладнювало спостереження. Ноги грузнули в мокрому піску.

–Сляди йосць! – крикнула Стояна. – Алє вжо трошкі сцерці. Мабиць па всьому, тут прайшло чалавек за сто.

–Команда на таких судах становить близько трьохсот людей, – пояснив Бернар. – А то бува й більше.

На піску місцями валялася зброя, якісь ящики і жодного мертвого тіла чи захоронення (адже при такому зіткненні із землею повинні бути загиблі). Хіба це не дивно? Тем паче судячи із слідів, судно добряче протягнуло по березі.

Ми розділилися, оглядаючи речі. Особисто я анічого вартого уваги не знайшов. Першосвіт із Бернаром попрямували до носу, а ми зі Стояною наблизились до розколу в борту. Я першим пірнув всередину корабля.

Тут було сиро, смерділо цвіллю, ще якоїсь гидотою. Валялись якісь ящики, бочки, канати. Я витягнув стрілу і скомандував «Вогонь». Яскрава квітка полум`я розпустилася на кінці палички, перетворюючи її на своєрідний факел.

–Завсьоди здзівляла, як хутка і льогка даюцца цябє гетия загавори, – промовила Стояна, піднімаючись слідом за мною. – Відаць, ти на кароткай назе са сваім заступнікам. Хто йон?

–Мені одна друїда казала, що то Арг…

–Друїдка?

–Так… саме вона відкрила мені…

І тут десь ліворуч почувся дивний стук. Ми зі Стояною завмерли, вдивляючись в темноту. В розлом заглянули ельф та Першосвіт.

–Ви теж це чули? ­– спитав хлопець.

–Схоже на витівки вітру, – припустив я. – Корабель розбитий, ось десь і гуде…

Ми оглянулися. Навколо панував цілковитий хаос. Удар вочевидь був неабиякої сили. Дошки, бруси, переборки – все потріскалося, усюди стирчали гострі скалки. На підлозі валялися якісь ганчірки, деталі розбитих астральних гармат, такелаж. Невдалий крок і можна зламати ногу.

–Ми зі Стояною піднімемося на верхні палуби, – промовив я, запалюючи другу стрілу та протягаючи її Бернару. – Пошукаємо там, а ви пройдіться внизу… На що повинен бути схожий той журнал?

–Книга… рукописна книга, – відповів ельф, знизуючи плечима. Судячи з усього, він подібні речі ніколи не бачив.

Сходи наверх сильно постраждали. Їх перекосило, а нижні сходинки тріснули і тепер стирчали, ніби гострі ікла. Піднятися виявилося дуже не простою справою. Все тріщало, хиталося під ногами. Якщо схибиш та не втримаєшся, то покалічишся, або втратиш життя. Приходилось сто разів перевірити, перед тим як ступати.

Я першим дістався до третьої палуби та подав знак дівчині. Та дуже спритно, наче кішка, вискочила на бруси і підтяглася. Декілька секунд і друїдка разом із своєю супутницею-рисссю вже стояли поряд зі мною.

Ми завмерли, прислухаючись до завивання вітру. На мить здалося, що десь попереду за перегородками хтось ходить. Я віддав «факел» Стояні, а сам витягнув мечі.

Скрип стих, але залишилося якесь дивне відчуття, наче із темряви уважно дивляться. Лада, рись друїдки, напружилася та завмерла. Я помітив, як шерсть на її загривку піднялася дибки.

–Що ти там побачила? – тихо спитав у звіра, а потім покосився на Стояну.

Та присіла біля звіра, притислась до її морди щокою і здається щось прошепотіла. За декілька секунд дівчина підвелась та пробурмотіла про якісь неясні тіні.

Десь внизу у трюмі загриміло і цей звук гулко рознісся по всіх палубах. Здається то шуміли ельф з Першосвітом. Мабуть перечепилися.

Крок за кроком ми зі Стояною повільно рухалися вперед, минаючи розбиті вщент ящики та іншу речі. І знову сходи, але в цей раз цілі. Вони вели вгору, можливо в кормову каюту… Взагалі на судні я орієнтувався погано… Намагався пригадати, що взагалі знаю про корабельну справу, але рештки пам’яті анічого не знаходили.

Сходинки тихо поскрипували під нашими ногами. Ми із друїдкою нарешті піднялися, проте тут же зупинилися від несподіванки, бо побачили, що біля розбитого вікна каюти стояла людська фігура – темний силует на тлі сірого отвору.

Чоловік стояв до нас спиною. Він абсолютно не рухався і саме це насторожувало, адже він повинен був почути звуки наших кроків. Ми ж не тіні, врешті-решт! Дерево під ногами хочеш-не–хочеш, а скрипить. А по-друге, мене ще бентежив запах… Так воняє куча сміття, а не каюта.

Стояна витягнула вперед «факел» і почала обходити фігуру ліворуч, а я ж виставив мечі й повільно крок за кроком підбирався до неї ззаду. В якусь секунду мені здалося, що незнайомець щось пробурмотів собі під ніс. Я краєм ока подивився вбік Стояни, помічаючи як вона змінюється в обличчі. І в цю ж секунду людина різко повернулася до дівчини, мабуть реагуючи на світло факела.

–Ніхазова ковінька! – вирвалося само собою. – Мрець!

Це дійсно був мрець... вірніше – нежить. Розрубане плече, праве око витекло, в правій покаліченій руці сокира...

Ця потвора зробила два невпевнених кроки і спробувала замахнутися для удару. Стояна перелякано позадкувала, а її рись вискочила наперед та люто загарчала. Я тут же вдарив мерця під коліно і той мішком звалився на палубу. А за секунду фальшіон зніс йому голову.

Не очікував, що мій меч не відчує перепон. Наче у мерця і не було кісток.

Друїдка дивилася на мене розширеними очима. Здається, перелякалася цієї нежиті… Хоча, був би я на її місці, може і сам всрався.

–З-з-ззаду! – ледве процідила Стояна.

Я не став озиратися, а зробив широкий крок вперед, одночасно розвертаючись. І, скажу, вчасно. Важка дубина з гуркотом бахнула по дошках.

Це ще одна паскуда звідкись вилізла. Слава Тенсесу, що нежить рухалася повільно, так що я встигав відреагувати на всі її дії. Декілька секунд і на підлогу впала друга голова. Цього разу так легко зрубати її не вдалось. В мозку народилась дурна думка, наче клинок зрозумів, що кров не свіжа, та неохоче взявся до справи.

–Ходзім адсюль! – нестямно зойкнула Стояна, збираючись бігти вниз по сходах, але було вже запізно – внизу стояло з десяток мерців.

Вони дивилися на факел немигаючими порожніми очима. Я схопив Стояну за лікоть та потягнув її назад. Сам окинув поглядом каюту – начебто тут більше нікого.

–Нумо шукай цей клятий судовий журнал! Здається ми в каюті капітана! Стояно, Хутко! – гаркнув розгубленій дівчині, а сам зайняв зручну позицію на сходах.

Друїдка ще пару секунд намагалася прийти до тями, перш ніж кинутися на пошуки. Не скажу, що я і сам не боявся. Коли дивишся в очі оцих потвор, відчуваєш як по спині повзе зрадницький холодок.

Абсолютно мертвий беземоційний погляд… Навіть у хижака чи у Повсталого в очах більше милосердя, ніж у нежиті…

Чекай! Повсталий? Людина племені Зем? Чого це я раптом згадав про цих… істот? (Мозок відмовлявся називати їх «людьми», навіть не дивлячись на те, що вони і були людьми.)

Боре, ти зараз не в ті хащі лізеш! – смикнув я себе. І тут же взявся за лук та пустив дві вогняні стріли, підпалюючи нижню палубу разом із нежитю.

–Што ти зрабів? Як ми пойдзєм адсюль? – почувся переляканий голос Стояни.

–Крізь вікно… До землі недалеко… Сподіваюсь, вогонь тут все очистить, – заспокоїв я дівчину й знову взявся за мечі.

Нежить не поспішала підніматися, мабуть тому, що зараз нікому було їй управляти. Той чорнокнижник згинув в місті, а з ним і керування… Відтепер оці мертві бідолахи безцільно вештаються по кораблю. Треба спалити їх, щоб відпустити іскру до чистилища… Так буде милосердніше… так буде по-людськи…

Мені згадалися розмови з Бернаром з приводу некромагії та воскресіння з чистилища Тенсеса.

–Нежить – це лише позбавлене души, а головне – іскри тіло, – розповідав ельф. – В ньому немає анічого… навіть проблиску свідомості… А ось повернувшийся з чистилища – це зовсім інше. Іскра отримує тіло – чи нове, чи старе – не в цьому суть.

–А в чому? – питав я тоді.

–У тому, що тіло без Іскри це лише механізм, відроджений до життя. Ґолем!

І ось внизу стояли ці «механізми», реальні й небезпечні, здатні одним ударом розкроїти череп.

–Ну що там? – кинув Стояні. – Щось знайшла?

–А на што гети журнал павінєн биць падобни? – голос друїдки сильно тремтів.

–Знав би сам напевно… Бернар казав, що на книгу... Або щось на кшталт того.

–Нє бачу.

–Шукай… шукай… Спробуй! – я говорив спокійно і впевнено, хоча сам дуже нервував.

Полум`я внизу вже розгорілося добряче. У вогні повільно пересувалися мерці, які навіть не помічали, що вже горять. В ніс вдарив неприємний запах горілого м`яса і паленого волосся.

–Йосць! – радісно закричала друїдка, витягуючи з-під перевернутого столу якийсь пухкий том.

–Давай сюди, я гляну.

Чесно кажучи, прочитати не зміг. Якісь закорючки, завиточки, рисочки, помітки… Сподіваюсь, це і є журнал.

–Ну што? – квапила мене дівчина.

Цікаво, а чому я взагалі вирішив, що вмію читати? – промайнуло в голові. А сам в голос промовив: «Здається, це воно».  

–Як ми будзем скакаць адсюль? – запитала Стояна, яка вже підійшла до вікна та дивилася вниз.

Я підійшов до неї та виглянув назовні. Забрав у дівчини факел та жбурнув його вниз.

–Не бійся, –заявив друїдці. Мене чомусь потягнуло пожартувати: – Я стрибну першим. Якщо вб`юся, то стрибай на мене зверху, зрозуміла? Впадеш на м’якеньке.

–Ти што! – ще більше перелякалась Стояна.

Я перекинув ногу через підвіконня і не роздумуючи стрибнув у темряву. Ноги вперлися в пісок, а тіло по інерції шльопнулось на берег. Коліно боляче врізало по печінці. Люто лаючись, я спробував підвестись і ледь знову не звалився.

–Ну? – покричала Стояна. – Можна?

–Кидай свою Ладу! – наказав я, але рись сама стрибнула вниз і підбігла до мене, при тому жалісно дивлячись на свою хазяйку.

–Ззаду!

–А хапай тебе Ніхаз за ногу! – я розвернувся і тут же пірнув під ноги нежиті, одночасно всаджуючи свій сакс їй в живіт.

В ніс вдарив різкий запах загнилої плоті. Мрець зупинився, намагаючись визначити моє розташування, а я тим скористався і спробував зрубати голову. Замах вийшов в півсили і фальшіон застряг в шийних хребцях. Висмикнути відразу не вийшло, тому довелося відштовхнути нежить ногою та закінчити справу вже другим мечем.

Недалеко від мене щось гупнуло об пісок.

–Стояна, то ти?

–Я, хто яшче! – сердито пробубоніла дівчина.

–Нумо до розлому! До Бернара та Першосвіта! – наказав я, спробувавши витягнути фальшіон. Ледь вдалося те зробити.

Вже палахкотіло півсудна. Навіть дощ не міг згасити вогонь. Хвилина і ми зі Стояною були біля діри. Але тут нікого не було.

–Гей! Бернаре! – крикнув я і тут же відскочив назад, бо з темряви трюму вийшов черговий мрець. Крок назад, замах… Фальшіон тонко засвистів та впився в шию. І знову застряг. – Та хай йому грець! – прийшлось закінчувати саксом. – Псяче ти хутро, а не меч! Ледащий, ти чи що? – лаявся я, витягаючи зброю.

І знову заглянув всередину судна.

–Бернаре! Першосвіту! – гаркнув щосили. Потім повернувся до Стояни і кинув: – Йди-но в ущелину. Якщо не дочекаєшся нас до ранку, то віднеси цей журнал в табір та віддай Аманді. Тільки їй, добре?

Стояна кивнула і раптом знову позадкувала. Я обернувся: з розлому вилізли троє. Вони наче і не помітили нас та повільно рушили до носа судна. Підхопивши палаючу гілку, я рішуче поліз в трюм.

–Гей, хлопці! Ніхаз вас бодай, де ви ділись?

Вже жалкував, що підпалив цей клятий галеон. Як би ельф з Першосвітом не згоріли!

Раптом спалахнуло яскраве світло. Очі засліпило. Знадобилось кілька секунд, щоб хоч якось отямитися. На сходах з`явилася чиясь фігура, що була оточена дивною напівпрозорою світловою сферою. Я зачаровано втупився в неї, а за мить почув що зліва хтось голосно вилаявся. Із-за тріснутої переборки вибрався забруднений в сажі Першосвіт.

–Боре, це ти?

–Я... Ти де лазиш? Кричу, кричу…

–Лазиш! – хмикнув гігант. – Тут мерців, що бліх на собаці. А це що? – Першосвіт питав про фігуру в світовій сфері. – Бернар?

Дошки над нашими головами вже тріщали. Того і гляди палаючи палуби впадуть на макітру.

–Бернар! Давай сюди! – крикнув я. – Нумо поквапся!

Ельф почув мій голос і рушив до нас.

–Щось знайшов? – запитав у нього.

Сфера навколо ельфа згасла. Бернар обтрусився і промовив щось про залишки команди та якусь купку.

–Що? – перепитали у нього.

–Купку «зоряних сліз», – повторив сердитий паладин. – Йдемо звідси… Тут вже нічого не знайдемо… самі бачите – навколо одна нежить...

Першосвіт вискочив в діру. Я почекав Бернара і лише потім вийшов слідом.

–Це ти підпалив судно? – незадоволеним тоном запитав ельф.

–Я... ну, вважайте, що так вийшло...

–Вийщло? – паладин вибрався назовні і ми утрьох хутко рушили геть з берега. – Щось ти часто робиш такі речі.., – він чомусь запнувся.

–Які речі? Ти говори вже до кінця, – кинув я.

–Хммм… Боюся, що разом з цим судном згорять всі докази...

–Ти на що натякаєш?

–Я лише констатую факт. Навіщо було спалювати «Ураган»? Я ж тобі розповідав, що на ньому були нападники…

–От Ніхаз! – я ляснув себе по лобу. – Не подумав! Зовсім не подумав!.. До речі, ми зі Стояною знайшли журнал!.. Сподіваюсь, що то він, 

–Знайшли? – зрадів ельф. – Це безсумнівно добра звістка… Але я впевнений, що нас… хмм… що тебе, Боре, звинуватять у навмисному знищенні доказів, – нервово проговорив Бернар. – І до речі, де той журнал? Де дівчина?

–Я наказав їй сховатися та чекати нас до ранку.

Паладин придушив бажання вилаятися та вичавив із себе: «Ясно». Це його «ясно» було схоже на «ну ти і дурень».

Ми досягли насипу і зупинилися. Бухту яскраво висвітлював палаючий галеон, навколо якого догоряла і нежить.

–Тепер мені зрозуміло, від кого тікав той вбитий розвідник, – промовив Першосвіт. – І чому його вбивця волочив ногу та тягнув по землі свій меч...

–Це, вважаю, вже всім зрозуміло, – невдоволено відповів ельф. Він знову недобре подивися на мене.

–Зрозуміло, але залишилося ще одне «але», – заявив я. – Куди пішов другий мрець-вбивця? І скільки їх ще в ущелині бродить?..

2012 -13 рр
26.02.2018 Проза / Повість
14 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 21.02.2018 Проза / Повість
12 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 18)
21.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 17)
21.05.2018 © Світлана Нестерівська / Мініатюра
Щастя?!
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Гумореска
Небувальщини
20.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 16)
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
18.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
22.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
01.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 29  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +18
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +30
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +25
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
12.04.2011 © Закохана
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
20.01.2011 © Михайло Трайста
17.01.2013 © Тетяна Ільніцька
21.05.2018 © Світлана Нестерівська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди