Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.02.2018 13:16Повість
 
Залізом та кров`ю. Книга перша
Рейтинг: 0 | 0 гол.
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Залізом та кров`ю. Книга перша

1. Бор з Грьонефьелт-фіорду

14

Вільна інтерпретація гри "Алоди Онлайн".
Меньшов Олександр
Опубліковано 26.02.2018 / 45177

…Бернар возився з журналом цілу годину. А може і більше. Ельф був зосереджений, зібраний, і відразу заявив, що у капітана судна поганий почерк, багато чого він скорочував, тому розібрати його каракулі дуже важко. Прийшлось повірити, бо ані я, ані Стояна читати не вміли. Що стосується Першосвіта, той взагалі заявив про нелюбов до книжок.

–Хай ельфи їх розглядають, – відмахнувся він.

Бернар стримано посміхнувся, і ледь він почав розбиратися з журналом, як тут же вказав нам на відсутність декількох сторінок.

–Бачите, – паладин розгорнув книжницю та продемонстрував ледь помітні шматочки вирваного аркушу, які стирчали наче осна у погано щипаної качки. – Ось… і ось… і тут…

–Навіщо? – не зрозумів я. – Навіщо капітан те зробив?

–Боре, ти мене іноді вражаєш! – невдоволено пробубонів ельф. – Звичайно, щоб дещо приховати.

–Що приховати?

Паладин вилаявся на своїй ельфійській мові та відійшов убік. Він присів на траву та вглибився в читання…

Ми знайшли Стояну біля місця нашої ночівлі. Вона обережно вийшла з кущів, ледь помітивши нас. При тому вдивлялась так пильно, наче перевіряла чи не перетворилися ми на нежить. І лише почувши бурчання ельфа, дозволила собі розслабитися. Дівчина протягнула мені журнал та втомлено присіла на стовбур поваленого дерева.

Весь шлях від корабля Бернар постійно бурчав та дорікав мені на підпал «Урагану». А я і сам не розумів, що спонукало те зробити. Ми ж з друїдкою могли спокійно сплигнути на пісок, навіть не підпалюючи судно. Ну продовжували б ходити собі мерці по берегу, і що з того? – питався я сам себе виправдати.

–Припини! – сердито кинув Бернару, коли вже відчув край його бурчанню. – Мені все зрозуміло… але зробленого вже не повернути! І до речі, судно ж зовсім не згорить… щось та залишиться!

–Щось? – хмикнув ельф. – От саме «щось» і залишиться! Ти як навмисно те зробив! І взагалі…

–Що, Ніхаз тебе бодай, «взагалі»? – закипів я.

Ельф лише відмахнувся, так і не відповівши. Ми обидва замовкли та продовжили рухатися ледь помітною стежкою.

–Мене трохи інше непокоїть, – заявив я згодом, вже трохи заспокоївшись. – Ці мерці… ця нежить… звідки вона тут? Невже заперлась на корабель ще в місті? Якщо так, то хто ними керував? Хто взагалі керував кораблем?

–Виходить, що ніхто, – промовив Першосвіт, який рухався позаду нас. Він почув питання та почав мудрувати: – Мабуть тому корабель і розбився…

–Тоді, що то за сліди на піску, які знайшла Стояна? Чиї вони? – перебив я. А потім звернувся до ельфа: – Слухай, Бернаре, а хто такі Повсталі?

–А до чого тут це? – зупинився паладин.

Я розгубився. Ну не казати ж йому про свої дивні спогади… про склеп… про туману фігуру ельфа та начебто людини із племені Зем, що стояла поряд! Не казати ж йому, що вони обидва приходять уві сні! Слава Тенсесу, ельф не став очікувати моїх пояснень, та все ж взявся розповісти:

–Вкотре приходиться тебе повчати, Боре, – забурчав ельф, хоча, бачу, що йому імпонувало виступати в ролі «повчальника». – Тебе виправдовує те, що ти, мабуть, ніколи не стикався з цими почварами.

Я знизав плечима. Це було більш правильним, ніж прямо казати «так» чи «ні». Бернар стримано посміхнувся та неголосно продовжив:

–Отже, люди племені Зем, чи як зараз кажуть – Повсталі, це ще один з найдавніших людських народів… Вони, звісно, не джуни, проте теж цікаві… Відносно цікаві, – поправив сам себе ельф. Мені здалось, що Бернар говорив про них якось зневажливо. – Жили вони десь в південних степах Сарнаута. Їхня держава звалася Хікут… Взагалі ця цивілізація загинула від чуми більше ніж дві з половиною тисяч років тому. Після себе вони залишили лише піраміди… Одна з них, до речі, знаходиться на Святій Землі.

–Ти про піраміду Тенсеса? – спитав Першосвіт.

Бернар неохоче кивнув та чомусь замовк, втупившись в нас своїми чорними оченятками.

–Це все? – запитав я.

–А що саме тебе цікавить? – нахилився вперед ельф. На мить здалось, що він намагається проникнути всередину мого мозку.

–Що саме? – я нервово відкашлявся та потер підборіддя. – Що саме?.. Е-е-е… якщо плем’я Зем загинуло, то яким чином воно зараз опинилися в імперському Хадагані?

Бернар аж рота відкрив від здивування. Схоже, я запитав щось з розряду дурниць. Ельф подивився на Першосвіта, наче шукав якоїсь підтримки, але побачивши на його обличчі дурнувату маску такої собі зацікавленості, зрозумів що і хлопець анічого не знає про Повсталих.

–Як та як! – ельф стримано зітхнув. – Бо вони воскресли, ось як!.. Хочете знати більш детально? Добре… добре.., – захитав Бернар головою.

Це його «добре» було скоріш схоже на приговор: «Ну ви обидва і дрімучі». А ще мені здалось, наче йому не дуже кортить розповідати про Повсталих. Чому саме – я не міг збагнути. Ельф нахилився до нас ближче та сухо сказав:

–Люди Зем взагалі-то спочатку цікавились некромагією. Все тому, що шукали безсмертя… не хотіли загинути, як ті ж джуни від незрозумілого прокляття… Проте згодом вони відійшли від чаклунства, від некромагії… Не всі, проте більшість… Медицина та механіка – ось в чому вони добилися найбільших результатів. Та ще в майстерності бальзамування. Земські вчені рушили ще далі та почали заміняти частини власного тіла на механізми, які служили довше…

–Як це? – не зрозумів я.

–Руки, ноги, частини тіла… ось як! – сердито промовив ельф. – Вони все це заміняли на механічні пристрої. Ти дійсно їх не бачив? Ніколи?

Я знову знизав плечима. Бернар щось сердито пробубонів та, зітхнувши, продовжив холодним тоном:

–Потім на людей Зем напав мор… чума. Вся цивілізація хікутців загинула… Я не знаю причин, чому так сталося… не цікавився… Може вони самі до того призвели, а може це природне явище… Отже, ця цивілізація пала. Про неї забули на десятки століть. І ось лише десь років триста тому, може більше, на алодах Лігі та Імперії раптом почали з’являтися дивні мерці. Не якась дурна нежить. Новоз’явлені повсталі були дивні на вигляд і головне здавалися розумними! Лише згодом вдалось вияснити, що вони є представниками племені Зем! Спочатку мало хто в те вірив… У нас взагалі їх відразу ж вбивали… вважали небезпечними… А ось хадаганці допетрали що до чого, та придумали цим потворам власне застосування. Повсталих перетворили на рабів, яких використовували на рудниках та інших важких роботах… Потім в Імперії стались ряд бунтів, – ельф скрутив таку пику, наче проковтнув жабу. – Хікутці боролися за незалежність. Але добилися лише того, щоб стати частиною Імперії. Можна сказати її мозком! – Бернар чомусь посміхнувся, проте недобре. Він на мить замовк, а потім кисло додав: – До речі, треба відмітити, що саме Повсталі створили астральні гармати, які зараз стоять на кожному кораблі! Ви, мабуть, про те і не чули?.. А про те, що вони ж і побудували перші астральні рушії, ви також не чули? До цього всі користувалися парусами, намагаючись ловити астральні вітри та течії…

Я остаточно переконався, що Бернар ставився до Повсталих, м’яко кажучи, не дуже добре. В його голосі не було чутно теплих ноток. Скоріш навпаки, ельф дійсно говорив про людей Зем з часткою презирства. А, може, і заздрості… хоча би до того, що оці «істоти» та «потвори» виявились більш розумними, ніж ельфи… До речі, Боре, ти чув яким солоденьким голоском він сказав фразу «перетворили на рабів». Невже задоволений таким вчинком хадаганців?

–Ось така історія! – підвів риску Бернар. – Я розповів усе, що знав... От скажи, Боре, чому ти про них розпитував?

–Ти сам вже мабуть зрозумів… Ні? Ну, у нас на Інгосі всяку маячню розповідали, – збрехав я. – Чомусь мені здалося, ніби оці мерці на кораблі – Повсталі. А що? Хто не знає, тому всіляке може в голову залізти!

–Дурня! – відмахнувся Бернар. – На вашому Інгосі, бачу, суцільна дрімучість.

І ельф рішуче рушив далі. Ми з Першосвітом перезирнулись, я спитав у хлопця, чи чув і він щось про Повсталих, а той кинув лише про свого батька. Наче той бився із ними десь на Святій Землі.

–Хоча, як «бився»! – знизав Першосвіт плечима. – Просто бачив… бачив їхніх заклинателів… Вірніше, одного з них. Його полонили та притягнули в табір.

–І що батько?

–Та він тоді ще молодий був! –нервово знизав плечима парубок. Судячи по його розгубленому погляду, він анічого не пам’ятав із розповіді батька. – Е-е-е… казав… е-е-е… що той Повсталий та ще потвора! – і хлопець роблено захитав головою.

–Схоже, твоє Темноводдя ще більша діра, ніж мій Інгос! – посміхнувся я і ми пішли слідом за ельфом…

А зараз всі разом сиділи біля невеличкого вогника, грілися та чекали, коли Бернар закінчить розбиратися із судовим журналом.

Я кинув погляд убік Стояни і знову задався питанням, чому вона погодилась йти з нами. Чим же Бернар її заохотив?

–Не зайнята? – тихо запитав у друїдки, підсаджуючись поряд з нею. Так, дурнувате питання, згодний.

Між нами миттєво з’явилась Лада. Рись тихо загарчала, наче попереджувала мене.

–Магу і пагавариць, – відповіла дівчина, заспокоюючи рукою рись.

Веснянки… акуратний маленький носик… по-дитячому пухкі губки… коротенька, проте товстенька косичка… шкіра біла-біла… тонка-тонка, аж видно блакитні прожилки вен… і погляд… Тенсес мене забери! Ну і погляд! Не скажеш, що перед тобою ще відносно дитя…

–Е-е-е… послухай… а чому ти погодилася піти з нами? – обережно спитав у Стояни. – Тобі нічого не загрожувало… ти нам нічим не зобов`язана… Отже немає і причин наражати себе на небезпеку.

Зіниці в очах Стояни трохи розширилися. Невже я сказав якусь дурницю?

–Бернар сказав, што ти пра гета прасів, – дівчина прищулилася, дивлячись мені в очі.

–Ну… було… але ж питання не в тому.

Стояна невдоволено хмикнула та відвернулася. Було явно зрозуміло, що вона не хотіла відповідати. Дівчина стисла губи та чомусь схопилась за косу.

Цікава особа, ця друїдка… цікава та водночас незрозуміла… От що у неї в голові? – думаю про те і раптом стає її шкода. – Вирішила піти з нами… отже тоді готова розділити й загальну долю… У випадку невдачі, може загинути ні за гріш! А в цьому ж буде і моя вина, бо це ж дійсно я просив Бернара уговорити взяти із собою Стояну…

Чекай, вона сказала «ти просив». Навіть зробила на тому наголос… Це що означає? Невже мого прохання виявилось досить, щоб погодитися? І хто при здоровому глузді на подібне йде?

–А ти сама звідки? – спитав у дівчини.

Стояна скоса поглянула на мене, явно роздумуючи над відповіддю, коли раптом Бернар гучно захлопнув книгу і хутко підвівся.

–Ти закінчив? Чи вдалося розібратися? – обережно запитав я.

Наші із Бернаром погляди зустрілися. Здається, щось було не так.  

–Так що? – я також підвівся.

–Звичайно, капітан був обережний та не писав все, що відбувалося, – глухо промовив ельф. – Та і сторінок не вистачає… Писав щось на кшталт того, що зайшли в якійсь порт, провели заміну корабельного обладнання, підняли на борт такий-то вантаж… або зробили ремонт... Ну і так далі.

–Тобто журнал нам нічого не дав? – подав голос Першосвіт.

–Ні, частково проскочила пара цікавих моментів...

Ельф присів напроти нас та пробігся по всім оченятками.

–Що ти, як той сич в дуплі? – сердито кинув я. – Кажи вже, не тягни вола!

Бернар не квапився. Здається, він був трохи розгубленим. Секундою пізніше я зрозумів, що він дивиться на мої мечі.

–Справа приблизно така, – неголосно промовив ельф: – напад на Клемента готувати почали ще рік тому. Хтось із вас чув про такий союз «Держава»?

Я покопався у залишках своєї пам’яті, проте нічого такого не знайшов. Інші також мовчали. Бернар ще трохи почекав та продовжив:

–В основному цей союз… таємний союз уклали між собою деякі канійські шляхетські родини… Капітан не написав ні одного прізвища… зокрема Сіверських.

–Отже ця родина все ж причетна до нападу? – спитав я.

–Непрямо… Принаймні капітан про те не пише… До речі, сам він із родини Залигіних.

–І що?

–Якщо я не помиляюся, то вони також хизуються своєю давністю… Начебто ведуть свій рід від Валірів… якоїсь його гілки… На кшталт Першосвіта! Ти ж також тим хизувався?

Хлопець знизав плечима, мовляв, ну було, і що?

–До чого ці слова? – я також не второпав цієї ельфійської гри. – Бернаре, ти можеш казати більш зрозуміло?

–Можу… але все ще хочу дізнатися, чи хтось із вас чув про «Державу»?

–Тобі ж вже відповіли!

Паладин посміхнувся та чомусь втупився в Першосвіта. Гігант випростався та трохи розгублено поглянув на ельфа.

–«Ураган» напередодні нападу заходив в Новоград, – продовжував той. – А звідти раптом судно направляють на ремонт до нас в астральний порт… Чому так – в журналі ані півслова. Отже галеон виходить із столиці, чомусь спочатку йде до фортеці Горішок, що на мисі Дозорному… Далі сторінка відсутня… А може і більше, ніж сторінка… Вже звідти судно прямує до нас на алод… Ось такі дивні походеньки.

–Чому відразу «дивні»? – хитнув я головою.

–Чому? Бо здається мені, що на борт «Урагану» в Новограді декого взяли… Та і в Горішку мутна історія…

–Та не тягни ти вола за дрючок! Говори вже! – розсердився я. – Які думи надумав?  

–Ну… ви самі попросили! – ельф підвівся. Голос його змінився, став якимось чужим, холодним. – Із Новограда на кораблі відправились деякі члени «Держави»… шляхтичі… зі Світолісся… Темноводдя… навіть з Форокса… Так зазначено в журналі у капітана «Урагану». Вважаю, що всі вони підготували заколот та напад на Клемента ді Дазірє. Ти, – ельф раптом повернувся до Першосвіта, – пам`ятається, говорив щось про невдоволення теперішнім правлінням!

–І що? – гігант густо почервонів та стис кулаки.

–Як потрапив на алод до Клемента? Чи не на «Урагані»? З Новограду?

–Ні… я прибув іншим шляхом, – Першосвіт нервово облизав губи. – В Новограді ніколи не був! Ясно? У судна того в очі не бачив!

–Ти казав, – продовжував ельф, – що не пам’ятаєш свого загону до якого потрапив… Сам вештався по табору на узбережжі та не міг визначитися до кого прибитися. Зображував із себе нещасного новобранця.

–І що з того? – гігант покосився в мій бік. – Що з того?

–Гарна ширма… дуже гарна. Головне – правдоподібна! Серед всього цього натовпу, який ледь встиг врятуватися з острова, можна легко загубитися та назватися ким завгодно!

–Я ніякого відношення до нападників не маю! – ледь не по складах промовив гігант, піднімаючись на ноги. – Доказувати нічого не буду. Я н-н-не шпигун! Н-н-не зрадник! Не заколотник! – від хвилювання Першосвіт навіть почав заговорюватися.

Чесно кажучи я вловив легкий натяк на брехню. Щось ховалося за цими словами Першосвіта. Щось він недоговорював.

У повітрі повисла така тиша, що здалося, ніби я оглух. Обличчя хлопця вкрилося червоними плямами, а на скронях здулися криві вузли вен. Парубок дуже нервував.

Я дивився на обох чоловіків, а сам намагався скласти власну «мозаїку».

Так, збоку трохи здавалося, начебто хлопець міг бути причетним до нападників, але мене підкупала його «дитяча безпосередність». Та і якщо він дійсно один з бандитів, тоді актор просто відмінний.

А взагалі ельф не навів ніяких переконливих доказів. Лише слова капітана… та і ті тумані, незрозумілі… Тут на кожного другого в таборі можна навісити подібні ярлики – зрадник, заколотник, бандит… А крім того, чи були взагалі слова капітана? Ми ж не читали… ніхто з нас не читав… Тільки Бернар каже, що в тому журналі написано!

–Чому в таборі на тобі був одяг новобранця, проте занадто малого розміру? – запитав ельф у Першосвіта. – Схопив перший ліпший, щоб скрити свою приналежність до нападників?

–М-м-м… м-м-м.., – хлопець нахилився прямо на Бернара. Його очі налилися кров’ю. – Іншого не було! – нарешті вичавив із себе парубок. – Запитай у Гюряти… він був присутній, коли я лаявся з інтендантом…

–Зараз Гюряти тут немає і тобі буде складно довести…

–А я ось зараз візьму тебе за твою тонку шию т-т-та… та так смикну, щоб іскра ніколи не знайшла шлях в цей світ… і залишилася к-к-кувати в чистилище... Якщо ти вже такий спостережливий, то чого ж за собою не дивишся?

–Що? – Бернар примружився.

–А те… а те… а те, що підмовив нас з Бором втекти з-під варти, нібито для пошуку доказів… А сам з нами рушив… буцімто допомогти та таке інше… Такий прямо добрий, такий чуйний!

–Ну і?

–Ну і! М-м-м… Н-н-ну і!.. А чи був той суд? Була рада насправді?

–Була! – ельф натягнув на своє обличчя пихату маску. – Була, та ще яка!

–То все твої слова! Нібито нас там захищав… А хто те підтвердить? Га? Мовчиш?

Паладин зіщулився та чомусь покосився на мене.

–Ти взагалі особа підозріла! – продовжував Першосвіт. – Тебе навіть ельфи стороняться… Я ж бачив, як ти на галеоні нишпорив… як «астральні сльози» в торбинку ховав… А на ручках у тебе татуювання… н-н-некромантське… Прикрив його за довгим балахоном та вважаєш ніхто не помітить? Може ти з тим ельфом-чорнокнижником заодно був? Га?..

–Що ти мелеш? – розгубився Бернар. – Я – служник Світла!

–Козла ельфійського ти виблудок, а не служник Світла! – Першосвіт закатав рукав на правиці.

–Е-е-е! Нумо обидва замовкніть! – я встряв в суперечку. Не хватало зараз бійки. – Одійшли один від одного!

Для вірності відштовхнув ельфа та хлопця в різні боки.

–Та пішов він! – буркнув Першосвіт, відступаючи назад. – Буде ще тут повчати… Я, між іншим, не приховую своє походження! Шляхтич і що? І що?

–Замовкніть! – ще раз грубо повторив я. – Ви, дивлюся, зовсім уже головою бахнулися!

–А ти, Боре, сам що думаєш? – раптом запитав ельф.

–Про що? Про змову? Лазутчиків? Бернаре, отямся!

–Це ти отямся! Хіба не бачиш, що…

–Ти не привів ні одного доказу! – перебив я паладина. – Лише якісь домисли! І чого ти насів на хлопця? Тебе яка муха укусила?

–Тому що капітан писав про те, – обличчя ельфа чомусь зблідло.

–Що він писав? Конкретно? Назвав прізвища? Ти ж сам казав, що немає ніяких зачіпок… тільки Сіверські…

–Казав… казав… казав.., – бубонів ельф. І раптом зло кинув: – Ти і сам, Боре, підозріла особа! Докази за собою прибираєш… Велеса вбив, корабель спалив…

–А зараз я тобі по пиці вмажу!

–Б`єшся ти якось дивно, – подовжував Бернар тут же киваючи на мою руку на ефесі меча. – І взагалі, для новобранця занадто добре підготовлений… Може, ви із Першосвітом з одного тіста? Із «Держави»?

–А може це ти із «Держави»? – підступив я до паладина. – Серед нападників були і ельфи… Отой чорнокнижник! Чого ти про нього анічого не розповідаєш? Невже капітан про те не писав?

Бернар стиснув губи та важко засопів. Я глянув на Стояну, що сиділа на поваленому дереві та здивовано крутила головою. Здається наша суперечка неабияк її напружила. Вона не квапилась зайняти чийсь бік.

–В журналі мало написано про ельфа, – заявив паладин. – Один з останніх записів – про відхід з порту після того, як алод майже проковтнув астрал… та про бій з астральними демонами... Той некромант спробував активувати портальний пристрій на судні, проте не написано для якої цілі… Він використав здобуті в башті Клемента метеоритні камені й «астральні сльози». В результаті цього магічного експерименту корабель отримав сильні пошкодження та був викинутий на берег… ось на цьому острові. А вже далі жодного рядка. Припускаю, що капітан і частина команди або загинули, або.., – і Бернар розгублено розвів руками. – Не знаю… не знаю… Окрім нежиті, ми нікого не знайшли… поки ще…

–А ти вважаєш, що той ельф все ж залишився живим? Що оці потвори на кораблі – справа його рук?

–Цілком можливо… Ти пам’ятаєш слова Тона про канійців?.. В журналі є примітка, що поряд з ельфом були і друїди-чаклуни…

–Овва! Цілий набор! – посміхнувся я. – Канійська шляхта, ельф-чорнокнижник та друїди… Може, Бернаре, ти зараз і до Стояни причепишся? Га?

Ельф сердито хмикнув та знову покосився на Першосвіта. Той зло сплюнув на траву та присів біля вогнища.

–Пропоную усім заспокоїтись, – мовив я, розмірковуючи над подальшими діями.

–Вважаєш, що ти тут за головного? – кинув ельф. – Сказав і тим все вирішив? Розігнав нас по різних кутках, а питання то залишились без відповідей!

–Гаразд, друже ельфу, – я став посередині імпровізованого майданчика. – Ми зараз тут всі начебто на рівних умовах… бо у кожного щось за спиною ховається! Не будемо розгойдувати човен своїми криками, лайкою чи биттям пик. Пропоную всім чесно відповісти на питання.

–Чесно? – насупився ельф. – Звідки ми всі будемо знати, що відповідь чесна?

–Будемо на те сподіватися! – парирував я. – Отже, якщо ти, Бернаре, не будеш змією крутитися туди-сюди, то вважаю, що й інші вчинять так само. Тому і почнемо з тебе!

–Ти нібито із Розшукового приказу! – бурчав паладин. Але схоже він погодився на мою пропозицію.

–Скажи нам, чи Першосвіт говорить правду? Ти дійсно взяв «астральні сльози» з розбитого галеону?

–Взяв, та й взяв, – ельф раптом насупився. – І що?

–Бо якось дивно… Ти визвався шукати для Аманди обсидіан, проте не віддав його… Тепер ось тишком-нишком прихопив на кораблі «сльози»… Ніхаз його знає, що то за хрінь, але ти їх прихопив! От навіщо все це? Що ти задумав?

–Вважаєш коли я відповім, ви всі зрозумієте? – з часткою нахабства сказав ельф.

–А ти спробуй!

–Гаразд! При поєднанні в певній пропорції метеоритного заліза, обсидіану і «астральної сльози», можна спробувати стабілізувати процес переміщення джунськими порталами.

Бернар задер підборіддя та втупився в нас своїми зарозумілими оченятками, наче кажучи: «Ну що, второпали»?

–Те ж саме хотіла зробити і Аманда? – спитав я, намагаючись пригадати давнішні розмови.

–Вона думала про те, – відповів ельф. – Проте немає досвіду… та достатніх знань…

–А ти, виходить, маєш? І де тому навчився?

–У Клемента ді Дазірє! Я допомагав йому у дослідах, ясно?

–Угу… цікаво… цікаво і незвичайно. А знаєш чому? Бо ти тільки-но розповідав про чорнокнижника. Він також захопив метеоритне залізо… із башті Клемента… а також «астральні сльози»… Потім почаклував на судні…

–На що ти натякаєш?

–На дивний збіг у ваших з ним діях!

Бернар судорожно проковтнув. Його крила за спиною нервово затремтіли.

–Ще раз кажу, що я не знаю того ельфа! – відповів паладин, а потім швидко додав: – Капітан не написав як його звуть… Його експеримент схожий на то, що хотів зробити і я... дуже схожий… Проте ніякого відношення до…

–І що це дасть? – перебив я паладина. – навіщо всі ці речі поєднувати?

–Ми зможемо спробувати налаштувати місцевий портал так, щоб увімкнути його та вибратись звідси.

–Мені звичайно не збагнути, як взагалі працюють портали… проте я хотів би почути більш ширшу відповідь. Чому ми не можемо зараз скористатися ним, цим порталом?

–А тому що він працює на вихід! Це як залізти в глечик, горло якого запечатали… Джунська магія одна із найзагадковіших у всьому Сарнауті. Її тайни згинули разом із давнім народом… Клемент намагався розгадати деякі моменти, особливо ті, що стосуються роботи порталів. Аманда вже казала, що він навіть таємно побував на Святій Землі… Ех! – Бернар чомусь різко махнув рукою. – Ти не розумієш, Боре! Багато чого не розумієш! Клемент для мене… він для мене був більше, ніж вчитель. І… і…

Бернар завмер та важко задихав.

В якусь мить у мене пробігла дивна думка… Вірніше, припущення. Здається, Бернар зараз відчував розгубленість… Так-так, саме її. Він стояв на роздоріжжі. Якщо Клемент дійсно був для нього наставником, тим хто направив його до Світла, то зараз, після вбивства Великого мага, у нашого паладина почалась зневіра. Адже Клемент не повернувся до Сарнаута… не вибрався із чистилища Тенсеса… Чому? Не схотів сам чи його не відпустили? І чи існує взагалі переродження?

Мабуть так зараз повинен думати Бернар. І спроби відшукати винних, оці нападки на Першосвіта та мене, це лише засіб захисту від внутрішніх протиріч. Йому так легше… інакше можна збожеволіти…

–В тебе є ще питання до мене? Ні? – перебив мої розмірковування ельф. – Тоді дозволь перейти до Першосвіта.

–Добре, але питати буду я! – і повернувшись до хлопця, промовив йому: – «Держава»… адже ти знаєш, що це… Так? Давай чесно, гаразд?

Першосвіт напружився, важко зітхнув, але брехати не став:

–Так... звичайно, що я чув по неї… Та і взагалі, в будь-якому суспільстві є закриті союзи… «Держава» саме така річ…

–Отже, в Темноводді існують її прихильники?

–Існують, – сердито відповів парубок. Він кинув невдоволений погляд на паладина та додав: – Ми через власну бідність, так би мовити, туди не вхожі.

–А ти б хотів? – ущипливо спитав я.

–Та до чого тут це! – насупився гігант. – Скажімо так: чув, що хлопці з «Держави» не дуже прихильні до теперішнього стану речей… Ряд канійських шляхетних сімей незадоволені владою Айденуса, головного мага Ліги. Тим паче, той зараз опирається на паладинів Воїсвіта Залізного…

–Тебе дратує, що він простолюдин? – підхопився ельф.

–Ні! – вскочив Першосвіт.

–Нумо цить! – встав я між ними. – Ми ж домовились про стриманість… Отже, друже, що то за сім`ї? Хто входить до «Держави»?

–Хоч убийте, але я не знаю. Чесно, не знаю!.. То взагалі були чутки! Суцільні чутки! Хтось, десь, кудись, колись… Нічого конкретного… Може насправді тієї «Держави», як такої, і немає. Може її придумали!

–Жалюгідне виправдання, – кинув паладин.

–От, вилупок ельфійський! Думаєш, коли багатенький та магії навчився, так тепер Сарна за бороду вхопив?.. Та ну тебе до Ніхаза! – Першосвіт гордовито випростався і солодко промовив: – Нічого-нічого! Як в Новоград потраплю, обов`язково в якусь гільдію вступлю. Уявляєш, Боре, буду носити гербову накидку... вишиту золотими нитками… А ще…

–Наскільки я знаю, в гільдію просто так не приймають. Навіть в саму хєрову, – відповів ельф. – А накидку з гербом дають тільки за вірність, доведену службою... або великим гаманцем. У тебе грошей багато?

–Грошей? – хлопець напружився і на диво чомусь відповів. – Ну… ну… монет двадцять.

–Мідяки? Срібло? Золото?

Колір обличчя тут же видав відповідь Першосвіта.

–Ну ось! ­– посміхнувся Бернар. – А гільдійська накидка, якщо ти вже так хочеш її придбати, щоб дівчатам подобатися, буде коштувати... м-м-м… найгірша... золотом... монет, десь, п`ятдесят.

–Звідки ти… ти… ти…

Першосвіт різко відмахнувся від нас і знову присів біля вогню.

–Боре, ти чого? – штовхнув мене в плече Бернар. – Що ти бурмочеш?

Тільки зараз я докумекав, що стою дивлячись в небо, і при тому жую слово «гільдія».

Чекай-но, що ж не так? Чого це я раптом? Гільдія… гільдія.. гільдія…

Клац… і в голові почало трохи яснішати… Хтось мені раніше казав про гільдію… Клац… клац… Намагаюся пригадати, а в мізках суцільний розгардіяш… Що ж я чув? Від кого?.. Знаєте, як буває – крутиться, вертиться… ось-ось вхопиш спогад, а він наче той пес, який ганяється за власних хвостом…

То була чиясь розмова!.. Відчуття, ніби хочу підняти голову та подивитись, а її хтось тримає, не дає того зробити… Чую тільки голоси… І один з них розповідає, що «до гільдій треба придивитися»… «прискіпливо придивитися»… «та використати»…

Стій, не так! Не так він говорив!

–К гільдіям надо прісмотрєца! Іх можно іспользовать… Бу-бу-бу-бу, – далі щось незрозуміле. Чи то просто мій мозок відмовляється згадувати. – Бу-бу-бу… План простой… дажє очєнь… бу-бу-бу… І хорошо би чтоби вход в нашу гільдію бил нє дєшовий… І очєнь нє дєшовий!

Потім сміх… Він був схожий на хекання старої людини… Другий голос спитав про план. Я тут же згадав, що його власник розмовляв з дивним акцентом… зовсім мені незнайомим…

–Закритая общность… со своїмі правіламі, законамі, – продовжував перший чолов’яга. – Туда нє будут брать случайних прохожих… дажє тєх, кто готов хорошо вложица…

–Дєньгі будут нє лішнімі… Ето своєго рода гарантія…

–Соглашусь, но ми нє станєм на етом акцєнтіровать… Такой союз будєт лєгко контроліровать… ім будєт лєгко управлять… набірать людей… Главноє создать соотвєцтвующую ієрархію…

–А Жуга Ісаєв? – спитав другий співбесідник. – Єво люді вєздє…

Знову сміх, схожий на хекання.

–Союз нє для всєх… Только для вєрних! Такая сєбє дєржава!..

А далі не пам’ятаю… І знову відчуття, що хтось тримає за голову, не дає озирнутися…

Ніхаз тебе бодай! Що це було? Цей спогад… якщо він дійсно спогад… він мене не те що вразив, ледь не залишив стояти посеред лісу з роззявленим ротом. Скільки же моя пам`ять ховає загадок?

Це точно був не сон… це саме спогад! Може я просто когось підслухав? Буває ж таке, що чомусь пригадуєш чужі розмови!

О, Сарне! Допоможи розібратися!.. Чи мені треба до Арга звертатися? – я ледь зміг себе опанувати. Сподіваюсь, ніхто з присутніх нічого не запідозрив… Не можна допустити, щоб ця трійця зрозуміла мою розгубленість та безпорадність. 

–Боре, ти чого? – знову торкнувся плеча Бернар.

–Нічого, – відмахнувся я. – Сподіваюсь, ми більш-менш розібралися стосовно один одного?

–А що до тебе? – спитав ельф. – Ти нічого не кажеш про себе?

–Гаразд, – пішов я ва-банк. – Слухаю, у кого що до мене є?

Першосвіт лише знизав плечима, мовляв, мені байдуже. І взагалі відчепиться від мене. Стояна же сиділа, наче мишка в норці. Вона поки не розуміла того, що тут зараз відбувається. Стріляла очима то на мене, то на паладина, то на роздратованого Першосвіта. А рись сиділа під кущем, нервово махаючи хвостом.

Бернар же ніяк не міг вгамуватися:

–Ти прибув з Інгосу, так? А чим там займався? – обличчя паладина перетворилося на скам’янілу маску. Слова він вже не добирав: – Чому приперся на інший алод? Чому записався до війська Ліги? А потім вже тут, на острові, намагався від цього відхреститися, га?

–Овва! Ну в тебе і питань! А ще казав ніби я із Розшукового приказу… Добре, я відповім, проте дозволь спочатку поцікавитись у тебе: чому взяв мене в напарники? Чи тоді не хвилювався через моє минуле?

Ельф потупив очі та пробубонів щось незрозуміле.

–Я так і думав! – іронічно посміхнувся я. – Ну гаразд, скажу вам всім, щоб не було нарікань. Отже, я з невеликого містечка Грьонефьелт-фіорд, що в Вімурському повіті на Інгосі. Рідних своїх не пам’ятаю… Хто, де, коли – все в тумані… Здебільшого, ріс як той бур`ян на городі.

–А що кажуть люди? – здивувався Першосвіт. – В твоєму цьому… Грьон… Як там, курво, далі?

–Грьонефьелт-фіорд! – повторив я і раптом відчув, що всі ці фрази, які зараз кажу, наче завчені. Буцімто навмисно їх відрепетирував, щоб ось так відбиватися, коли якійсь дуже прискіпливий кліщ почне пхати свого носа в мої справи.

От дивина! Невже дійсно навмисно завчив їх? – питаю сам у себе, але не можу знайти відповіді.

–Так що вони кажуть? – говорив Першосвіт. – Ну… про твоє минуле… Та і взагалі…

–Анічого не кажуть! Стануть добропорядні господарі зв’язуватися з голодранцем, який вештається по містечку та... Ну, ви зрозуміли.

–І чим ти там займався? – спитав ельф.

А Ніхаз його знає чим! Проте, треба щось казати, – і я почав брехати:

–Був якось і лісорубом… Пробував полювати на звірів заради хутра… Десь вартував, десь охороняв… Прийшов час щось в своєму житті змінити. Ось добрі люди й запропонували записатись до реєстровиків, мовляв, непоганий заробіток на військовій службі… Суперечка між Хадаганом та Лігою і досі триває, так що це дійсно заробіток, чого приховувати правду! Війна війною, а грошики в кишеню капають. Не всі ж воюють заради принципів, – чомусь почав я виправдовуватись. – От і вирішив було, що послужу років зо п’ять, а там щось ліпше випаде…

–Як ти браво відповідаєш! – захитав головою ельф, наче засумнівався.

–А ти що хотів почути? Про заколоти? Мене, між іншим, ледь не прибили, коли я бився в місті біля порталу та намагався врятувати людей! Так що вибачай, ельфу, я до нападників маю таке ж відношення, як сало до гівна!

Бернар потупив очі, явно тим визнаючи правоту моїх слів. Більше жодного питання від нього не пролунало.

–Ну якщо ми розібралися з непорозумінням, – промовив я, беручи у власні руки подальший хід подій, – то у мене є пропозиція: подовжити пошуки команди «Урагану». Заперечень катма? Ось і добре… Залишається ще одна необстежена ділянка. Це східна гряда. Судячи з усього, чорнокнижник, якщо він живий, та залишки команди галеону могли сховатися там. Спробуємо знайти їх сліди й нарешті вирішити питання з власною невинністю. Домовились?

Всі насуплено мовчали. Це вже непогано… Після досить емоційних «розмов» зазвичай наступає якесь опустошення. І вже не дуже тягне на суперечки.

Поорали один на одного, таке теж треба. За одно і розібралися хто кому ким доводиться.

–Тоді виступаємо! – наказав я і дав знак Стояні.

Вона зі своєю риссю рушила першою, за нею покрокував ельф, потім я і замикав – Першосвіт.

На відміну від вчорашнього дня та неспокійної ночі, погода з ранку встановилася відмінна. Тільки калюжі й мокра земля подекуди нагадували о вчорашній негоді. Ми пішли ближче до східного схилу ущелини, намагаючись розшукати хоч якісь сліди. Стояна часто зупинялася, але кожного разу розводила руками, так нічого не знаходячи.

–Чи вони перелетіли, як ті птахи! – тихо лаявся Першосвіт. – Ходимо, ходимо, а толку ніякого!

Він все ще сердився і похмуро бурчав з будь-якого приводу.

–Це цілком можливо, – ущипливо кинув ельф гіганту, очевидно натякаючи на якийсь різновид магії.

–Та йди ти…

–Ви знову за своє? – гаркнув я. – Ми не знаходимо слідів, тому що команда могла рушити з берега іншим шляхом… і відразу піднятися в гори.

–А, може, ми шукаємо те, чого насправді немає? – посміхнувся Бернар.

Наш загін блукав до самого вечора. Зупинитися вирішили, вже коли зовсім засутеніло. Ризикнули розвести багаття та розсілися вечеряти.

Всі втомлено жували, ніхто ні з ким не розмовляв. Я хотів було вже наказати про час вартування, коли ледь чутний тріск гілок змусив всіх стрепенутися і вскочити.

–Спокійно, хлопці! – почувся чийсь голос.

З темряви вийшло п`ятеро незнайомців. Судячи з кольору капюшонів та характерного одягу, це були розвідники Аманди. Крил за спиною не видно, отже це люди… реєстровики…

–Ви хто такі й що тут робите? – запитав один з них.

–Ми – шукаємо обссс... тьху ти! – вилаявся я, раптом забувши назву каменів.  

–Обсидіан, – підказав Бернар.

–Ось-ось, обсидіан! Для пані Аманди ді Дазірє. А ось ви хто такі? – я виступив вперед, опускаючи руки на мечи.

Серце шалено калатало в грудях. Якщо нас вислідили, то треба рішатись на зовсім недобрі дії… А якщо ці розвідники нічого не знають про нас, то треба якось відбріхуватись.

Обсидіан? – здивувався чолов’яга, озираючись на своїх товаришів. – Навіщо?

–Пані Аманда буде проводити якийсь магічний ритуал, – додав з-за спини Бернар. Він витягнув з торби чорний камінець. – Ось такі штуки…

–Угу… ясно… Я – Мал, – назвав себе розвідник. – Мал Темний. А це мій загін. Хочу вас попередити, що ви занадто близько від Могильного гроту.

–А що це? – запитав я. Здається, нам повірили, отже все обійшлося.

–Трохи північніше звідси… десь за версту… є вхід до печери… Ми вчора там були… хотіли подивитися… а всередині все кишить нежиттю.

–Овва! Нічого собі! – я ледь стримав радість, прикривши її здивуванням. – Оце так звістка! Дякую за попередження…

–Будьте обережні! – знову повторив Мал.

–Перепрошую, а ви куди зараз куди прямуєте? – запитав я у нього. – Та ще й вночі.

–Як раз до Аманди… в поселення... А час доби для нас не має значення, – трохи зухвало проговорив команди розвідників.

–Ага… е-е... хлопці, не а могли б ви супроводити туди дівчину? – запитав я, киваючи убік Стояни.

–Чому ж ні, можемо!

Я тут же наблизився до друїдки й тихо їй промовив:

–Візьми судовий журнал, та передай його Локу. Тільки йому! А на словах додай про галеон і чорнокнижника.

–Ви далєй пойдзєцє самі? – насупилась вона.

–Підемо... а тобі все ж не слід глибоко занурюватися в цю справу. Домовились?

–Але...

–Стояно! Я тебе дуже прошу! – кожне слово сказав з силою в голосі, щоб дійшло аж до печінки. – Від твоїх подальших дій залежить наша з хлопцями доля.

–Я нє разумєю…

–Нічого, збагнеш пізніше. Бернаре, віддай! – наказав я, і ельф протягнув дівчині журнал.

Стояна знехотя поклала його до своєї торбинки та пішла слідом за розвідниками.

–Ти впевнений, що робиш? – трохи згодом запитав ельф. – Ми не знаємо тих людей… І по-друге, чи можна довіритись Стояні?

–Кинь це! Ми вже обговорювали тему «довіри» та «підозри»… Я більше про те слухати не хочу!

–Я б такий документ передав особисто і...

–Бернаре! – сердито прошипів я.

–От все нібито в тобі, Боре, добре. Начебто і зухвалий, і тямущий... навіть хитрий... Проте думати, так би мовити, на два-три кроки наперед ніяк навчитися не можеш.

–А ти мені на що? – спробував я пожартувати. – Підказуй… Питання в тому, чи буду я прислуховуватись…

–Ти занадто швидко приймаєш рішення. Спонтанно... Ця непередбачуваність в чомусь дає позитивний результат, але справа скоріш в твоїй удачі, ніж в прорахованості дій.

–Тим і беру! – посміхнувся у відповідь.

Ми швидко закінчили вечеряти та я визвався першим чергувати. Вирішили виходити рано вранці, щоб встигнути потрапити в Могильний грот до приходу солдатів з поселення. Впевнений, що Лок відправить їх туди… Обов’язково відправить, – з цими роздумами я присів біля вогнища і почав заточувати свої мечі. – Бо завтрашній день, судячи з усього, буде більш важким, аніж сьогоднішній… 

01.03.2018 Проза / Повість
15 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
Попередня публікація: 22.02.2018 Проза / Повість
13 (1. бор з грьонефьелт-фіорду) / Залізом та кров`ю. Книга перша | Меньшов Олександр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
26.05.2018 © Іван Петришин / Казка
Богині Гризоти (ПРИТЧА)
26.05.2018 © Анатолій Валевський / Казка
Личаки-мандрівники
26.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 22)
25.05.2018 © Анатолій Валевський / Роман
Нічний гість (Глава 21)
24.05.2018 © Панченко Вадим / Роман
Бог Індерону
Цикл «АЛОДИ»
01.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
21.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
26.02.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
03.03.2018
Залізом та кров`ю. Книга перша (1. Бор з Грьонефьелт-фіорду)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 36  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.05.2018 © роман-мтт
Український кібер-панк +20
27.03.2018 © Ковальчук Богдан Олександрович
Русско-тєрнопольський Київ +32
21.03.2018 © роман-мтт
Книжкова полиця: Світи і лабіринти +27
21.03.2018 © роман-мтт
З Днем поезії +21
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
03.04.2018 © роман-мтт
04.10.2011 © Марина
23.09.2012 © Ярослава
22.05.2013 © Музичка Ольга-Леля
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2018
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди