06.03.2018 09:31
Без обмежень
134 views
Rating 5 | 4 users
 © Арсеній Троян

Тропічна самотність

…Він чув гуркіт хвиль, що розбивались об риф, і думав: добре було б намалювати все це. Лежав і дивився в небо, де не було нічого, крім східного вітру, а в його наплечникові лежали ті чотири кулі. Він знав, що в них уся решта його життя...

Сашко взяв наплечник і дістав звідти кулі. Чотири металеві кулі. Звідки вони взялись, яке було їх призначення? Що за звичка тягнути різний непотріб до своїх кишень?

Він стиснув кулі в долоні лівої руки, а правою почав обстежувати основні кишені на своїх шортах. Там він знайшов носову хустинку, кришечки від «Пепсі», кілька дрібних місцевих монет з відчеканеною пафосною пикою місцевого керманича, зіжмаканий пластиковий стаканчик із залишками кави, вирване з якогось глянцю фото дівчини в купальнику та, о диво, зарядку до телефону. Дівчина була гарною, у стилі Сашка — тендітна блондинка з маленькими грудьми і блакитними очима. Вона стола по груди у воді, обіпершись на край басейну, і білозубо усміхалась. Зарядка була старою і брудною — здається, вона кілька місяців валялась десь на смітнику. Кришечки від напоїв натомість виглядали новими, їх, мабуть, залишила в одному з барів якась весела компанія студентів кілька днів тому.

Оглянувши свої скарби, він засміявся уже звичним дивним сміхом. Якщо призначення фото дівчини ще можна якось пояснити, а от зарядка і кришечки… Що-що, а носити з собою пристрій, зважаючи на відсутність електрики та бодай потенційних співрозмовників, було більшим безглуздям, ніж кришечки від напоїв та навіть монети.

Бо Сашко був єдиною живою людиною на Землі.

Принаймні, йому так здавалось, адже за місяць (дійсно місяць?) блукання цією, колись живою туристичною місциною він не натрапив на жодну живу істоту. Сашко приїхав сюди відпочивати разом з колишніми однокурсниками. Нічого не сповіщало про лихо — це мала бути звичайна літня відпустка трьох програмістів та одного тестера ПЗ (ним був сам Сашко), з вечірніми пляжними посиденьками з пивом біля вогнища, фотографуванням буйволів та рисових полів, екскурсіями в джунглі з російськомовним гідом — огляд обтягнутих ліанами американських літаків, місць бойової слави і тому подібне.

Але ось одного ранку Сашко прокинувся у своєму простенькому хостелі, сів на вутлому ліжку, підпираючи важку, після «вчорашнього», голову і спочатку не зрозумів, що сталось. Однак через кілька хвилин дійшло — було надзвичайно тихо. Так, ніби всі вимерли. Або просто зникли.

Сашко взув капці і ще не зовсім відійшовши від важкого сну вийшов з хатини та пішов пляжем, роззираючись. Ніде не було жодної душі. Здавалось, усі, і місцеві, і туристи, в один момент знялись і стрімголов кудись помчали. На пляжі, в будиночках — скрізь все свідчило, що тут зовсім недавно були люди. Он на столі стоять ще теплі миски з рисом. В одній із хатин, у ванній, неспішно шумів душ. Прямо на дорозі, яка вела у найближче містечко, валялось зо два десятки велосипедів. Їхні власники так поспішали, що кинули своїх двоколісних монстрів прямо посеред дороги. Побачивши цю картину, Сашко гмикнув. Якщо в’єтнамець кидає отак свого велосипеда, який для нього в цій країні є єдиним і дуже дорогим засобом переміщення, це значить, що сталось дійсно щось надзвичайне.

Перші кілька днів Сашко провів у вимушених вилазках. Він блукав селищем чи навіть містечком, у якому він та його товариші зупинились. Ходив, гукав. Прибережні нетривкі хатинки, стилізовані під такий собі дикий стиль, змінилися цілими роями одноповерхових цегляних будиночків, подекуди з супутниковими антенами. Будівлі для любителів комфортного відпочинку, де є кондиціонер та телебачення. Усе за ваші гроші. Он вони лежать на ліжку. Відкритий гаманець і купа «зелених» на незастеленому ліжку. Поряд — кредитки, якісь папери, кілька дорогих гаджетів та пара глянцевих журналів. Безлад і хаос. Вітер грається банкнотами. Схоже, хтось таки намагався зібрати бодай якісь речі, перед тим, як зникнути. Чи, може, то щось інше? Пошук втраченого документа? Сімейна сварка?

Спекотні дні злились в один згусток. Згусток безсилля і нерозуміння. На третій день порвався лівий капець — Сашко ходив з самого ранку і навіть уночі, поки не помер його телефон, а разом із ним і ліхтарик. Нічого. Нікого. Глибока тиша, без жодного звуку, людини чи тварини. Тільки ритмічно вітер шурхотів у пальмах і велично шумів океан.

Уночі було найгірше, бо в цей час навіть природа затихала. Сашко лежав у своїй халабуді і йому здавалось, що він чує, як піт стікає його шкірою.

Скільки людина може проіснувати в повній самотності, без надії на появу живої істоти і при цьому не з’їхати з глузду? Робінзон Крузо витримав 28 років, Сашкові вистачило трьох днів. Почалось усе з однієї, здавалось б, несуттєвої штуки. Він, як і раніше, коротав час у пошуках живих істот, але до середини дня помічав у собі якісь зміни. Вірніше, зміни стосувались його шортів, які були забиті різним непотребом. Сашко випорожнював кишені, але за кілька годин вони були знову повні. Сам Сашко не пам’ятав, як він брав ту чи іншу річ, і, головне, навіщо це робив. Свідомість почала давати збої, глючити, багувати — ці слова були добре знайомі Сашкові.

От і зараз, сидячи на пляжі і витріщаючись на металеві кулі, він напружував мозок і намагався згадати, де він їх підібрав. Кулі він крутив у долонях, і йому спало на думку, що хтось із туристів використовував їх як анти-стрес іграшки, бо процес крутіння вганяв у якийсь медитативний стан і трошки заспокоював. Сашко наморщив лоба і потер його брудною, вимащеною в пісок п’ятірнею… Здається, про це щось говорив той чувак з бородою, з яким вони приїхали. Як же його звали?...

Сашко з подивом помітив, що не пам’ятає ім’я однокурсника. Він важко зітхнув. У голові, здавалось, усе розплавилось від спеки. Виникали сотні і сотні облич, лунали голоси, з цього всього масиву перед Сашком чітко постало обличчя товариша, добре, усміхнене, людини, у якої все гаразд у житті, але стільки він не думав, ім’я так і не згадав. «Хай йому грець, — зі злістю думав Сашко. — Цього просто не може бути!».

І він схопився на ноги і одним махом кинув кулі в океан. Кидок був сильним — металеві штучки, одна за одною, пролетіли над піском і зникли у хвилях. «Сашко? — промайнуло в голові. — Сашко. Так його, здається, звали. Чи, може, це моє ім’я?».

Під час блукання тісними вуличками, відкритими спекотними місцинами, зазираючи в кожну хатину, Сашкові здавалось, що тут хтось є. Заходячи у черговий будинок, йому здавалось, що він чує з кухні звук посуду і веселий сміх. Вчувались шум автівок та теленькання дзвоників велосипедів. У кафе грала музика. Вона дійсно грала. Але лише в голові Сашка.

Якось під вечір чергового дня Сашко чвалав до своєї оселі, окидаючи невидючим поглядом вуличку. Враз запала мертва тиша, така, яка буває, коли закладає вуха. Не було чути шуму океану, вітру в пальмах. Здавалось, хтось просто вимкнув звуки. Нажаханий Сашко почав плескати в долоні, кричати, але він і цього не чув. Однак за хвилину долинуло. Слабкий свист. Сашко прислухався — свист лунав зі сторони океану.

У ту ніч почався сезон дощів. Грозі знадобилось лише кілька хвилин, щоб перерости з віддаленої світломузики десь на горизонті у повноцінну стихію, з потужними басами грому і змієподібними стрілами блискавок. Шумів дощ. Сашко не спав. Хлопець сидів на ліжку і крізь привідчинені двері дивився на океан — він лежав зовсім поряд, темний і масивний, і лише секунді спалахи блискавки вихоплювали його з суцільної наелектризованої темряви. «Що буде далі? — подумав Сашко. — Невже я тут помру, отак, на самоті?».

Він ліг на ліжко і заплющив очі. Грім лупонув кілька разів і враз, немов по команді, затих. Запанували тиша і темрява — звуки блискавок стихли. Сашко спочатку не надав цьому значення, але через секунду йому здалось це дивним. Стихія не може так швидко завершитись, навіть тут, у В’єтнамі.

Сашко вийшов з хатини. Тільки ступивши на пісок, відчув крижані краплі дощу, які побігли по розпеченій шкірі. Однак його шуму не було чути.

Стояла мертва тиша.

Раптом Сашко все зрозумів. Він ляснув в долоні, крикнув, але нічого не почув. «О ні, знову, знову!», — закалатало в голові. Через секунду нарешті почув — той слабкий свист. Слабкий і протяжний. Він прокотився від океану по пляжу і затих десь у селищі звідки враз відгукнувся стоголосий стогін. Сашко завмер на місці, скований страхом, бо стогін пройняв до кісток і вміщував у собі скільки болю, що його можна було почути хіба десь у пеклі.

Потім десь за хатиною почувся шум. Тріскотіли гілки, падали необачно перекинуті предмети. Сашко ступив кілька кроків назад, з силою рухаючи ногами, які ніби налились свинцем, а потім помчав до океану, подалі від того, що рухалось у його напрямі. Він біг, незграбно рухаючи ногами, домчав до океану і з усього маху впав у воду. Повернув голову, переконуючись, чи ніхто не переслідує.

Пляж осяяла беззвучна блискавка. Сашко завмер — до води ішли сотні людей. Вони ступали вкрай повільно, але ішли прямо, не штовхаючись, так, неначе прямували по заданій траєкторії. Сашко вийшов з води, але зрозумів, що йому не уникнути контакту з ними — навіть якщо зараз дременути з усіх ніг, він не встигне, бо люди заповнили собою весь пляж, і при світлі блискавки їхній натовп було видно по всьому узбережжю.

Коли перші підійшли до води, Сашко приготувався до атаки. Однак люди просто зупинились біля океану, немов би на щось чекаючи. Сашко зумів розгледіти обличчя: молоді, старі, місцеві і туристи. Вони мовчки стояли перед водою, доки з океану знову не почувся той свист. Люди ступили вперед і почали заходити у воду, оминаючи Сашка. Вона сягала їм пояса, грудей, шиї, поки повністю не ховала під своєю товщею. Сашко завмер від жаху. Щось кликало всіх цих нещасних з глибин океану і вони ішли на цей поклик, немов щури в мультику, покірно і не промовляючи жодного слова…

Людей було багато. Здавалось, їм не буде кінця. Сашко хотів ступити крок, аж десь поряд почув сміх. Він повернувся: по пояс у воді стояла блондинка з журналу. Вона усміхалась і на витягнутій долоні тримала ті металеві кулі. «Ходімо з нами…», — пролунав голос дівчини в голові хлопця. Сашко важко зітхнув і завмер: що краще — прожити все життя у повній самотності чи знайти собі дім десь у цих товщах синього і предковічного океану?...

Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Оповідання, Фантастика, Трилер, Про самотність

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Якби Шевченко жив у наш час / Бувальщина | Арсеній Троян». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Мініатюра про автовокзал / Мініатюра | Арсеній Троян». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Арсеній Троян.


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Арсеній Троян

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо